Редакція починає серію матеріалів напередодні річниці повномасштабного вторгнення. Перший розповів свою історію Микати Безмен, бахмутський історик та вчитель.
Як правило, люди починають моторошну лінію спогаду про 24 лютого з відносно радісного 23… 23 лютого для мене був нетиповим днем шкільного вчителя історії. До мене напередодні закріпили студента-практиканта і саме 23 лютого я довірив провести йому перший урок з історії.
Я та мій сьомий клас, всім радісно допомагали вчителю-новаку, були уважними слухачами і активними учасниками палких диспутів, які виникали в ході його першого уроку. Десь вже тиждень у засобах масової інформації страшними тезами лунала тема війни, але я не прислухався до них, думав, що це черговий інформаційний привід для балачок і тихо спав у своїй «безпечній свідомості».
Лягав спати все-таки з тривожним передчуттям тому, що в останні два дні негативна інформаційна активність сильно згущувалася. Прокинувся 24 лютого десь близько 5 ранку і почув неначе вибух (можливо мені це здалося). Одразу включив телеграм на смартфоні і почав читати страшні новини в які не хотілося вірити: «ЗСУ підняли по бойовій тривозі»; «Росія почала повномасштабне вторгнення»; «Вибухи в Києві, Одесі, Львові…».
Почався шок і нерозуміння того, що робити. Я зрозумів те, що потрібно збирати речі і зібрав маленький рюкзак. Десь близько 8 ранку я зв’язався з друзями і вирішив зустрітися з ними. Тривожний рюкзак вирішив усюди носити з собою через параною швидкого розвитку небезпечних подій. Люди на вулицях метушилися, але не можна було сказати того, що відчувався запах війни.
Я сів на тролейбус «2 маршрут» і тут побачив першу ознаку чогось специфічного – по автомобільній дорозі, мов незграбна болотна черепаха, їхав танк. Побачившись з друзями мені спочатку стало добре, але потім гірше. Добре від того, що колективний дух підтримує спокій, а гірше від того, що панічний настрій серед новин почав посилюватися. По обідній час у новинах лунають заклики евакуюватися зі сходу та півночі України.
17:30…Краматорськ… Евакуаційний потяг, люди спокійно заходять, їх небагато. Я вирушаю в дорогу на захід України не розуміючи того, що буде далі. Потяг подібно дракону вигукнув клич і рушив своєю дорогою. Весь день мені марився образ поїзда-дракона з «Тигроловів» Івана Багряного. Все так, як у книзі: жахлива машина “звивається над прірвами”, входить у тунель, “як вогненноокий хробак”, “зойкає несамовито” і летить, летить, летить…
Летить у цьому рятівному звірі і перша сотня людей, що бояться легендарного «освобождєнія» та «любові» братнього народу, що супроводжується бомбами, репресіями і тисячами невинних смертей.
У дорозі близько до ночі я написав вірш. Цей вірш відображає біль звичайної людини, яку втягнуто в прірву подій світової історії. Хочу поділитися доленосним віршем.
***
Бахмут – ти місто-дім
Ти місто, де було моє юнацьке щастя
І питання стало в тім,
Що люди-звірі, принесли тобі нещастя
***
Ти мирно жив, дозволяв любити
За що ті звірі, прийшли тебе губити?
Тут доля моя, що плила, чарівною рікою
В одну мить, обернулася, страшенною війною
***
Я жив, навчав дітей історії предків славній
Але прийшов народ той, що марнославний
Що до того, на сторінках історії книг, губив нас
Тепер вже наяву прийшов, творити, лихий час…
Фото: особистий архів героя
Текст: Микита Безмен
Читайте також: “Ізоляція” — як живе та чим зараз займається культурна платформа, заснована на Донеччині
Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
