Військова капеланка Мейра Беспьорстова, яку в Бахмуті знають більше за волонтерською діяльністю, нещодавно поділилася гарною новиною про своє одруження з військовослужбовцем Олександром Беспьорстовим. Ми поговорили з родиною про ймовірну окупацію Бахмута та силу молитви за улюблене місто.

Пара розказала, що вони познайомилися у соцмережі Фейсбук, наразі обидва проходять військову службу, тільки мають різні ролі. Жінка підтримує дух військових, Олександр боронить Україну зі зброєю в руках. Чоловік каже, що у цій війні сили йому дають люди, яких він обороняє. Наразі військовий знаходиться на лікарняному – відновлюється після поранення. 

Герой каже, що йому дуже пощастило, адже він знаходячись в п’яти метрах він місця ураження постраждав менше, ніж його побратими, які були в межах 20-25 метрів. Чоловік і дружина впевнені, що вижити йому допоміг оберіг.

Шлях до капеланства Мейри

Мейра з кішкою. Фото: особистий архів героїні

Жінка зазначає, про цю роботу вона мріяла ще з 2015 року, коли разом з волонтерами “Бахмута Українського” відвідувала поранених у травматології Центральної лікарні, підтримувала їх психологічно та молилася за кожного. Тоді героїня ще була християнкою.

“В Бахмуті я займалася волонтерством, але я покинула місто, відповідно трохи змінила свій профіль. До повномасштабного вторгнення я займалась соціологією, роботи було багато, я сильно виснажилася. Читала молитви за Бахмут. Жінці набагато важче стати капеланкою, ніж чоловіку, багато хто питає: “А ти жінка, а чому так”. Хоча серед жінок також було багато пророчиць”, — розповідає Мейра.

Жінка додає, що вже в 2015 для волонтерів проводили курси першої психологічної допомоги. Ці знання неодноразово допомогли пані Мейрі, згодом їй телефонуватимуть військові із різними проблемами, капеланка вміє слухати та підтримувати людей. Був випадок, пригадує жінка, коли військовий розмовляв з нею 5 годин, у чоловіка загинув побратим. Олександр додає, що капелан у війську виконує насамперед роль психолога. Кожна людина індивідуальна, тож до кожного треба знайти персональний підхід, щоб справді допомогти людині, запевняє військовий.

Молодша донька пані Мейри з первістком. Фото: особистий архів героїні

“Чоловікові набагато легше туди прийти (ред.капеланство), бо на жінці є багато всього, вона може мати маленьких дітей. У мене вже діти дорослі. Якщо діти ще маленькі, то жінці важко, краще залишитися з дитиною й бути матір’ю, бути капеланом для своєї дитини. Це дуже важка робота, потрібно також працювати і над собою, мати велике серце та бажання допомагати людям”, — каже співрозмовниця.

Бог оберігає Бахмут

Мейра розповідає, що вона вже давно молиться за Бахмут, поки була можливість молилась й по 10 годин на добу Жінка вважає, що місто може залишитися українським і духовні зусилля, які докладають люди до цього діють часом не менше автоматних куль. 

“Я молюся проти окупації Бахмута, за нас моляться в Ізраїлі та Грузії. Було таке, що місто почали сильно обстрілювати, в цей час ми молились з молитовницями з Дніпра читали псалом 59 ( його треба прочитати 30 раз проти обстрілів). Через годину стало легше”, — пригадує капеланка про силу молитви.

Для тих, хто хоче молитися за Бахмут, капеланка радить читати 82-й Псалом – це оберіг. Також можна читати 70-й Псалом проти окупації міста, 59 та ще багато воєнних псалмів.

За словами Мейри молитва — це дуже сильний оберіг, жінка сама переконалася  в цьому, адже було багато випадків, коли молитва рятувала життя.

Чи вдасться ЗСУ втримати Бахмут?

Олександр з котом Сьомою, пара любить тварин. Фото: Фейсбук

Олександр вважає, що сьогодні Бахмут — це точка неповернення.

“росіянам треба щось взяти, якась перемога, навіть незначна, але щоб кричати про це гучно”, — каже чоловік, додаючи що Бахмут вистоїть.

Герой підкреслює, що Бахмут тримається важкими зусиллям, бували такі випадки, коли доводилося вступали в ближній бій з вагнерівцями, або ті закидували наші позиції гранатами. 

Щодо забезпечення чоловік каже, що велику роль відіграють волонтери, які купують необхідну техніку. На війні важливо мати хороші дрони, які стають очами військових вночі та вдень, ці дрони зберігають життя. Однак, часто буває й таке, що купують дешевші БПЛА, які не мають потрібної дальності і просто стають іграшкою в умовах війни, а не зброєю для коригування вогню.

Чи є гріхом вбивство ворога?

Росія викривлює релігію та використовує її для пропаганди війни, водночас неодноразово росіяни звинувачували самих українців у війні.

“Терорист повинен бути вбитий, якщо до тебе прийшли вбивати — ти повинен дати відсіч. Цьому вчить й Біблія, я можу навіть показати, де це написано, якщо хтось буде казати, що не можна брати зброю до рук. Дуже багато хлопців мені телефонували ще в 2015 році, вони вважали, що вони вбивці. Вони не вбивці, вони захисники, які вбивають терористів й захищаються свої сім’ї”, — каже капеланка.

Мейра вважає, що Всевишній може використовувати для покарання росії різні способи, якщо її час вже настав.

Інформаційна війна проти ЗСУ 

Мейра та Олександр разом з котом Сьомою. Фото: Фейсбук

За останній рік повномасштабного вторгнення, росія штурмує не тільки території, але й інтернет-простори. Щодня в соцмережі вкидаються маси фейкових новин та повідомлень, не мало серед цього контенту й несправжніх новин про ЗСУ. Їх російська пропаганда намагається виставити мародерами, злочинцями чи людьми, які привселюдно спалюють Коран. 

Військовий Олександр Беспьорстов вважає, що українцям слід уважніше ставитися до новин та використовувати критичне мислення, перед тим як сприймати новину за істину.

“У нас є велика частина населення, яка не аналізує інформацію, вони вірять всьому, що показують по телевізору. Я теж можу сказати одне слово правду й 50 слів неправди, через це, що є якась частина правди, люди можуть не перевіряти все інше”, — каже військовий.

Як повинна закінчитися війна?

До Олександра прийшла місцева собака, чоловік пише, що тварина завітала поспілкуватися з військовими. Фото: Фейсбук

І Мейра й Олександр запевняють, сьогоднішня війна має закінчитися виходом на кордони 1991 року.

“Наша задача — вийти на кордони 1991 або 2014 року, в обох випадках вони однакові. Росіяни не заспокояться, вони можуть запускати з тої сторони ракети та що завгодно робити. росію треба поставити на місце, будь-яка імперія вона апріорі розвалюється, вона існує до того моменту, поки вона привласнює чужі території. Як тільки вона це не робить, вона з’їдає саме себе зсередини. Нам треба викинути їх зі своєї території, далі вони будуть жерти самі себе”, — вважає військовий.

Олександр додає, що Україні також треба подбати про те, щоб повністю прибрати зі влади людей з проросійською позицією, зокрема й екснардепів ОПЗЖ, які зараз принишкли або переховуються. Нагадаємо, ми писали нардепа від забороненої партії ОПЗЖ Федора Христенко, який після початку повномасштабної війни зник з України, а його автопарк зафіксували у Варшаві.

Мейра наголошує, що історичну справедливість має відновити не тільки Україна, але й Молдова, Грузія, Чечня, Фінляндія та Японія, території, яких також окупувала країна-агресорка.

Фото: “Бахмут. IN.UA”

Читайте також: Місія українців у Франції нести правду: історія волонтерки Тетяни Кобилянської

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Завжди був відповідальним і готовим виконати будь-які задачі. Товариський і з гарним почуттям гумору. Допомагав іншим підрозділам. Любив рідний Бахмут і більше за все хотів його звільнити”, — так згадують побратими військового Андрія Пугачова. У рідному Бахмуті він був поліцейським, під час боїв за місто виконував завдання із забезпечення порядку. Після того, як Бахмут окупували, Андрій вирішив долучитися до війська, щоб зробити власний внесок у захист Донеччини та деокупацію рідного дому. 9 травня 2026 року життя Андрія Пугачова обірвалось. Він загинув внаслідок удару дрона по бойовій позиції в районі Дружківки. Йому назавжди залишиться 27 років.

Редакція Бахмут IN.UA вшановує пам’ять Андрія Пугачова. Яким він був у військовому і особистому житті? Ми зібрали спогади побратимів, командира та товариша з Бахмута.

Був представником активної проукраїнської молоді

Андрій Пугачов народився 27 грудня 1998 року в Бахмуті. Тут він закінчив школу №18, а потім вступив до Артемівського індустріального технікуму.

Коли Андрію було 15 років, Бахмут переживав буремні події — проросійські мітинги, перша окупація бойовиками “днр”, звільнення і становлення української влади. Маючи стійку проукраїнську позицію, Андрій брав участь у волонтерських патріотичних заходах. На одному з таких він познайомився з Олександром, який потім став його товаришем. Разом вони долучалися до патріотичних акцій і розвивали проукраїнський молодіжний рух.

“Ми познайомились з Андрієм на зламі 2014-2015 років, коли в Бахмуті почали зароджуватись волонтерські рухи. Тоді якраз патріотичний рух дійшов до звичайних мешканців, бо, на жаль, до 2014 року він у нас був слабо розвинений. Власне, ми познайомились на одному з проукраїнських мітингів, які тоді організовував Микола Ціхно. Після цього ми відвідували багато спільних подій. Наприклад, після 2014 року в нас було дуже багато проросійських графіті по цілому місту: “Save Donbass people from Ukrainian army”, щось таке вони писали, російські триколори або сєпарські тряпки. І ми виходили на вулиці і замальовували це все. Інколи ходили з Андрієм купували фарбу на ринку, а потім малювали свої графіті. Одне з них було при будівлі МВС, там, де у них стояв автопарк. Воно було присвячене “Шахтарю” донецькому. Ми написали, що “Україно, в тебе одна команда і одна країна”, — розповів Олександр.

За словами бахмутянина, тоді в них з Андрієм було небагато однодумців. Але все одно свідома молодь гуртувалася і виступала за єдину Україну. Виходити на мітинги їм інколи доводилося і з прихованими обличчями.

“Нас було небагато. Навіть якщо згадувати школу, то, на жаль, було багато тих, хто, як вони казали “не вникаю в політику”, або й навіть проросійськи налаштовані. Однодумців було мало, але й на той момент люди також боялися висловлювати свою думку. На перші мітинги, акції ми виходили в медичних масках, кепках, бо дуже багато було випадків, коли до людей додому приходили”, — згадує Олександр.

Окрім громадської діяльності, хлопців поєднувала і любов до футболу. Олександр разом з Андрієм ходили на місцевий стадіон, щоб підтримати ФК “Бахмут”. Вони були активними вболівальниками й завжди ходили на трибуни, поки футбольна команда не припинила грати.

Олександр каже, що в його пам’яті Андрій залишиться справжнім патріотом свого міста. Таким його мають запам’ятати і бахмутяни.

“Перш за все, він був людиною, для якої проукраїнська позиція була власним вибором. Він не був налаштований кимось чи чимось, а сам дійшов до цього. У моїх спогадах Андрій залишиться як дуже активна людина, патріот і мешканець свого міста. Це була дуже світла людина. Він має залишитись у наших спогадах як людина, яка любила свою країну, свій дім і яка не зраджувала своїм переконанням”, — каже товариш Андрія Пугачова.

Андрій Пугачов як побратим: відповідальний і той, на якого можна покластить

У 2021 році Андрій Пугачов вступив до лав Національної поліції України. Свою правоохоронну діяльність він розпочав з посади оперуповноваженого в Бахмутському районному відділі поліції. Під час боїв за Бахмут він виконував завдання із забезпечення порядку.

У 2024 році Андрій Пугачов добровільно став на захист країни. Він перевівся на службу до полку поліції особливого призначення “КОРД” (стрілецький), долучився до підрозділу з перших днів його формування. “Герос” — такий позивний був у Андрія — обійняв посаду в підрозділі безпілотних систем. Був інспектором роти БПЛА. Працював на Торецькому та Костянтинівському напрямку.

Про те, яким бійцем був “Герос”, розповів його командир з позивним “Директор” і побратими “Футболіст” та “Фенікс”, з якими Андрій працював в одному екіпажі.

Спогади “Директора”

***

Він був нормальним, класним хлопцем, життєрадісним. Дуже велику користь приносив підрозділу і нашому колективу. 

Спочатку, коли він прибув, наш підрозділ був на іншому напрямку. Андрій отримав бойове розпорядження і вже безпосередньо прибув у Донецьку область, коли наш підрозділ на цей напрямок відправили працювати. Андрій був на посаді інспектора, це офіцерська посада, але в поліцейських підрозділах немає такого поняття, що якщо ти офіцер, ти всім керуєш. У нас офіцери і на позиції ходять, і в окопах сидять разом з сержантами і рядовими поліцейськими. Андрій виконував роботу аеророзвідника, тобто керував БПЛА тактичного рівня. Він добре себе зарекомендував, і разом зі своїм екіпажем вони пройшли перепідготовку. Після цього він вже почав працювати на БПЛА типу “Крило”.

Старшим екіпажу він не був, але він був дуже міцною бойовою одиницею, відповідально виконував поставлені задачі, ніколи не відмовлявся від них, хоча він у складі екіпажу пережив багато чого. Вони і горіли, і були поранені побратими, в тому числі у нього на очах. Звісно, з моральної точки зору, деколи він і звертався особисто, були в нього якісь переживання, бо всі ми люди, всі ми це через себе пропускаємо. Але справлявся з цим як чоловік.

З-поміж інших Андрій вирізнявся великим ступенем ініціативи саме в соціальній сфері, в позабойовому житті нашого колективу. Він дуже активно пропонував багато ініціатив, в тому числі й щодо проведення дозвілля. Я можу стверджувати, що Андрій був людиною, на яку можна було покластися у найскладніші моменти. Що стосується роботи, що стосується якогось позаробочого часу… Завжди він допомагав, завжди сам питав. Було, що казав: “Я хоч і вихідний, але може щось треба? Кудись з’їздити, чи зробити щось, про щось домовитись?”. І також він спілкувався з багатьма волонтерами, організаціями, які допомагають фронту, і систематично намагався знайти допомогу для нашого колективу або підрозділу в цілому.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його командир каже:

“Перш за все, це добрий, життєрадісний хлопець з Донеччини, який любив свою справу, любив свою сім’ю і свою країну. Таким, із посмішкою на обличчі, його мають запам’ятати. Таким його запам’ятав я і буду пам’ятати завжди”.

Спогади побратима “Футболіста”

***

Познайомилися ми в 2024-му році, коли створювався цей підрозділ — “КОРД” (стрілецький). Познайомилися на навчаннях. Буквально місяць-два і поїхали в Торецьк. І вже там весь основний час проводили в бойовому розпорядженні, познайомилися поближче. Згодом почали працювати в одному екіпажі, так ми трохи більше року працювали, постійно були разом. Тобто, заїхали на тиждень на позицію разом, виїхали разом, потім вдома вже налаштовуємо борти. Грубо кажучи, наш екіпаж був майже як сім’я.

У бойовому житті я запам’ятав, що він був дуже відповідальним, серйозно ставився до роботи. Це проявлялося навіть у таких дрібницях: ти йому кажеш: “Андрію, о 6-й годині виїжджаємо”. Ти під’їжджаєш, а Андрій о 6-й годині вже повністю готовий в екіпіровці стоїть.

Сміливим був, що дуже запам’яталося. Нам там доводилося, ще коли на “Мавіках” працювали ближче до ЛБЗ, то треба було постійно якісь пересування: десь піти позицію знайти, десь перепередачку забрати. І ніколи Андрій не боявся, завжди за мною йшов. Найбільше в Андрієві, як у побратимі, я цінував його надійність. Я знав, що він мене ніколи не залишить.

На бойових позиціях він завжди був серйозним і відповідально ставився до всіх поставлених задач. Все, що ми обговорювали, що треба робити, він постійно робив. Бо є такі люди, яким буває просто страшно, “я туди не піду і все”. А він говорив: “Все, одягаємось і йдемо”. Тобто на нього всюди можна було покластися. І лідерські якості в нього були, і робив він усе чотко. 

Попри важку роботу, я ніколи від нього не чув такого, що “переведусь кудись у тил, набридло воювати” чи таке інше. У нього були плани воювати до останнього. Я б навіть сказав, що він був замотивований більше, ніж інші. На це однозначно впливало те, що він хотів звільнити рідний Бахмут.

В особистому житті Андрій був дуже добрий, я бачив, як він трепетно ставився до своєї коханої дівчини. Ще він був дуже комунікабельний, у нього було багато друзів, постійно якісь зустрічі. Він постійно підтримував спілкування з багатьма. Це була дуже добра людина. Мабуть, у мене точно в пам’яті назавжди залишаться його, як називав, “встрєчі”. Ми навіть частенько його підкалували, бо як тільки випадала вільна хвилина, він завжди йшов на ці “встрєчі”. Буває, дзвониш до нього, питаєш: “Що робиш?”, а він: “Та я от на зустріч їду, потім зідзвонимося”. Цей його позитив і добро точно відкладуться в пам’яті.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Футболіст” каже:

“Замотивованим бійцем. Я знаю не одну людину з Донбасу, але в Андрюхи справді горіли очі до цього… Дуже хотів повернути свій дім. Запам’ятається він як добра і світла людина, до якої тягнулися друзі”, — каже футболіст.

Спогади побратима “Фенікса”

***

Познайомилися ми восени 2024-го, як заїхали на Торецький напрямок. Ми працювали в різних екіпажах, на аеророзвідку заступали. А вже безпосередньо в одному екіпажі стали працювати з минулої осені. 

Яким я його запам’ятаю? Завжди веселим і таким, на кого можна було покластися. Ставиш йому задачу, і він її виконує. Був сміливим і бувало, що ризикував задля виконання задачі. Це не було так, що “Андрій, давай іди туди”, ні. Ми просто пояснювали, що є така ситуація, що треба туди сходити, що ми їдемо, і він казав: “Я з вами піду”. 

Можна сказати, що для мене він був класним товаришем. Весь свій вільний час ми постійно зустрічалися, в принципі, 24 години ми з ним проводили. І класне почуття гумору в нього було. Взагалі, у нас спілкування таке було, що ми постійно один над одним шуткували. Але це все було по-доброму, по-товариськи. Мені справді не вистачатиме його “підколів”. Але на роботі завжди були серйозні: знали, коли треба бути зосередженим і виконувати роботу, і знали час, коли можна було пожартувати.

Знаю ще, що дуже любив він своє місто. Може це і не було так відкрито, він не кричав про свою любов, але пам’ятаю, що були випадки, як пролітали над його містом і виконували завдання. То бувало, що вночі пролетіли, через камеру бачимо, а він каже: “Отут я ходив купатися, отут я в школу ходив”. Ностальгія в нього така була.

Якщо говорити чесно, то після втрати Андрія нам зараз важко зібратися. Це у нас перша втрата такого близького товариша, з яким ми постійно і працювали, і проводили дозвілля. Нам важко зараз налаштуватися, когось прийняти іншого в екіпаж до себе, щоб далі виконувати завдання. З однієї сторони, ми розуміємо, що це війна і треба продовжувати виконувати завдання. Але справді важко, цю втрату ми ще навіть не осягнули.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Фенікс” каже:

“Веселим, з почуттям гумору і відданим своїй праці. До нас навіть йшло розширення в підрозділі, йому пропонували перевестись на іншу посаду, що він не буде на бойові виїзди виходити. На що він хлопцям і командирам сказав: “Ні, я зі своїми хлопцями буду до кінця”.

Вільний час проводив за громадською роботою

Окремою частиною життя Андрія Пугачова була і громадська робота, яку він проводив за власним бажанням. “Герос” був ідейним співзасновником та активним учасником Themis group — спільноти правоохоронців із різних підрозділів України, які долучилися до захисту України. Він займався комунікацією з колегами з інших підрозділів, а також вів сторінку в соцмережах, де розповідав про роботу правоохоронців на війні.

Окрім цього, “Герос” проявляв і творчу роботу. Зокрема, був одним із розробників неофіційного прапора та шеврона, під якими воюють правоохоронці з різних підрозділів. Також він створював мерч для Themis group, який продавали, а виручені кошти залучали на допомогу військовим.

Цю роботу Андрій Пугачов проводив на волонтерських засадах, не отримуючи за це кошти. Його командир каже, що перш за все його рухала сама ідея. Він хотів показати суспільству, що правоохоронці теж захищають країну і виконують бойові завдання на фронті.

“Поза своєю основною роботою він завжди думав про підрозділ, про людей, про колектив, і саме на ниві нашої спільноти він дуже багато роботи виконував. Хоч це і не оплачувалось, але йому це дуже подобалося, і він був найактивнішим у цьому напрямку. Нас з Андрієм об’єднало те, що ми хотіли показати… Зараз є така думка в суспільстві, що поліцейські нічого не роблять, каву п’ють. І Андрія, і мене ця думка дуже не влаштовувала. І ми хотіли зламати цей наратив. Хотіли всіма наявними способами показати, що є ось така поліція, є ось такі поліцейські. Це такі ж звичайні люди з міст, зі спальних районів, які виконують бойову роботу і захищають Україну на фронті. Саме ця мета нас об’єднала”, — розповів “Директор”.

Побратими “Героса” згадують, що у своїй роботі він ніколи не забував і про Бахмут. Своєму рідному місту він присвятив патч.

“Як і більшість інших наших колег, він хотів вигнати ворога з рідної землі. Він розробив макет, створив і розповсюджував серед побратимів і друзів такий патч, який я вважаю, якби це банально не звучало, з глибоким задумом. На ньому зображена панорама Бахмута і напис “Нікуди відступати, якщо дім попереду”. Саме цією фразою можна сказати про його ставлення до рідного міста”, — зазначає “Директор”.

***

Андрія Пугачова поховали у Хмельницькому, куди після евакуації з Бахмута переїхали його батьки. Поховали Героя на Алеї Слави. 

В Андрія залишились батьки і кохана дівчина.

Читайте також:

• Загинув військовий з Бахмута Сергій Сергіянський
• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2014 році Ірині (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) було 8 років, коли її рідне місто у Криму опинилось під російською окупацією. На той момент дівчинка навчалась у першому класі. Поступово “нова влада” змінювала звичне життя кримчан, у тому числі й навчання у школі. Українська мова, історія, література повністю зникли зі шкільної програми, а замість них з’явилися російські замінники і пропагандистські заходи. Попри пропаганду, Ірина прагнула виїхати на підконтрольну Україні територію. Після досягнення 18-річного віку вона покинула рідний дім в окупації та почала нове життя. Одним із рішень став вступ до українського навчального закладу, де дівчина, за її словами, може здобути першу якісну освіту.

Про освіту в окупації і вступ до українського ВНЗ Ірина розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Освіта в окупованому Криму: спогади

У лютому 2014 року російська армія розпочала захоплення Криму. Російські військові проводили насильницьке захоплення автономної республіки, а агітатори підбурювали народ на антиукраїнських мітингах. На той час Ірині було 8 років, вона якраз навчалась у 1 класі. Тодішні події були далекими для дитини. Єдине, що пам’ятає дівчина — що її школу зачиняли на кілька днів, коли російська влада погрожувала ввести війська.

Навчаючись у початковій школі, дівчинка ще не розуміла змін, які принесла російська окупація. Але помітила зникнення української мови.

“В основному всі школи у нас були російськомовні, і не було такого предмету, як українська мова. Може у старших класах він був, я не знаю. Але у молодших був тільки факультатив, який діти могли відвідувати як додаткові заняття за бажанням. Він зник після окупації. Але при цьому в нас майже всі вчителі залишились, я не пам’ятаю різку зміну педагогічного складу. Пропаганди тоді теж не було саме для дітей мого віку. Принаймні я такого не пам’ятаю”, — згадує Ірина.

Усвідомлення того, що навчання у школі буде не таким, як раніше, стало приходити з дорослішанням. У старших класах додавались нові предмети, які раніше у кримських школах не викладали. А вже після 2022 року у школах посилилась пропаганда.

“У середній школі стали більш помітні зміни. Там вже були історія росії, російське суспільствознавство. Пропаганда стала більш поширеною в освіті з 2022 року. Вона стала жорсткішою. З’явився новий предмет, щось типу “Люблю свою Родину”. Також з’явилися “розмови про важливе”, які проводились після уроків, і в нас вони теж були. Це були різні лекції, бувало і військових приводили, щоб вони нам розповідали, як класно служити в російській армії”, — згадує Ірина.

Чи є можливість вчитися за українською програмою на ТОТ

За словами Ірини, вчитися за українською програмою в окупованому Криму дуже складно. По-перше, це великий ризик для батьків, оскільки питання освіти прискіпливо контролюється окупаційною владою. Якщо хтось дізнається про навчання дитини в українській школі онлайн, до батьків можуть прийти з візитом російські військові.

Загалом окупаційна влада відстежує освіту дітей і забороняє будь-які намагання долучитися до української системи освіти. Попри це, на ТОТ існує можливість отримати українську освіту, тільки діяти треба підпільно. Але, за словами Ірини, населення дуже залякане, тому йти на ризик погоджуються дуже мало людей.

Як вступити в український ВНЗ після виїзду з ТОТ: досвід кримчанки

Ірина виїхала з окупованого Криму в 2023 році. Тоді вона ще не замислювалась над вступом до університету, оскільки першочерговою метою був саме виїзд з окупації.

“Мені найголовніше було виїхати з окупації. Бо я вже не могла там жити і все чекала 18 років, щоб виїхати. Коли я прибула на підконтрольну Україні територію, зрозуміла, що хочу будувати далі своє життя і хочу отримати нормальну освіту в Україні, щоб я могла працювати і спокійно жити”, — зазначає Ірина.

Вирішивши питання з документами, дівчина стала серйозно думати про вступ. Обрати для майбутнього навчання вирішила один із релокованих університетів з окупованих регіонів України. Допомогу в отриманні необхідних документів, складанні іспитів та проходженні вступної кампанії Ірині надали в освітньому центрі при вибраному ВНЗ.

Примітка. В Україні працюють освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”. Вони надають консультації та допомогу абітурієнтам з ТОТ, які не мають результатів НМТ та українських документів про освіту. Вступ для таких абітурієнтів передбачає спрощену процедуру, тобто вступники можуть складати вступні іспити дистанційно або очно безпосередньо у виші. Освітні центри працюють з 1 червня по 30 вересня. Під час минулої вступної кампанії в Україні працювали понад 200 таких центрів.

Після консультацій в освітньому центрі Ірина склала іспити для отримання документа про освіту українського зразка. Спершу вона склала чотири шкільні іспити, а після отримання сертифіката про освіту — стільки ж вступних іспитів в університеті, які для дітей з ТОТ рахуються як результати НМТ.

Ірині вдалось скласти іспити на високий бал, тому вона вступила на бюджетну форму навчання. Зараз вона є студенткою однієї з гуманітарних спеціальностей.

За словами студентки, найбільшими труднощами при вступі було саме отримання документів. Супровід у цьому та інших питаннях дівчині надавали фахівці освітнього центру. Вона каже, що відчувала повну підтримку, і саме це допомогло їй успішно пройти вступну кампанію.

“Мені дуже допоміг освітній центр. Вони мене консультували по всіх питаннях і всюди направляли: допомогли знайти школу, допомогли з документами у самій школі, підказували куди далі прийти і що треба робити. І це при тому, що я пізно звернулась. Вже завершувались строки вступної кампанії, і якщо б не ця допомога, то я б мала чекати ще рік, щоб вступити. Також освітній центр дає можливість піти в школу і довчитися, щоб отримати сертифікат про освіту з оцінками з усіх предметів , а не лише з тих, які ти складаєш на іспитах”, — каже студентка.

Як студентів з ТОТ приймають в університетах

Ірина каже, що свідомо обрала для навчання університет, який релокований з окупованих регіонів України. Їй було важливо навчатися у студентській спільноті, де є багато ВПО. Оскільки так вона може знайти спілкування з людьми, які мають подібний досвід евакуації, та зберегти свою культурну ідентичність.

“Я не хотіла обирати не релоковані університети, оскільки чула відгуки від знайомих, що там бували непорозуміння. Наприклад, був тиск через мову. Я пам’ятаю, що коли тільки приїхала, то в мене була дуже маленька база з української мови, тому я не хотіла відчувати тиск ще й від викладачів і студентів. Сьогодні, завдяки комфортному середовищу без утисків, я вільно володію українською. У навчанні мені справді дуже комфортно. Університет мене тепло прийняв, бо для них важливо, що діти виїжджають з окупації і навчаються у них, і я відчуваю, що мені тут можуть допомогти за необхідності. Група до мене ставиться як до звичайної студентки, не було якоїсь особливої уваги, додаткових питань. Тому я відчувала по-доброму відсутність уваги, в хорошому сенсі”, — ділиться Ірина.

Навчаючись в Україні, студентка виокремила для себе головні переваги вступу. Це можливість отримати освіту за сучасними програмами та можливість стажування і обміну досвідом за кордоном.

“Тут я бачу багато переваг. По-перше, це для мене можливість отримати якісну першу освіту. Чому першу? Бо, по суті, освіта в окупаційній школі нічого мені не дала. Коли я вступила, то побачила на власні очі, що в Україні рівень освіти набагато кращий, ніж на окупованих територіях. Я вперше побачила, як можуть діти навчатися, за якими програмами. Також мені дуже подобається, що тут є можливість їздити за кордон. А ще тут справді хороші викладачі. Я рада, що обрала навчання саме в Україні, а не за кордоном, бо тут я відчуваю власну ідентичність. Це моя культура, моя рідна мова, рідні люди в плані культурної ідентичності. Для мене це важливо”, — каже Ірина.

Серед недоліків в українській освіті дівчина може виокремити один, але суттєвий. Це війна, яка обмежує можливості студентів.

“Мені здається, найбільший недолік — це війна, яка скорочує деякі можливості університетів. Бо це і державні кошти, і всілякі проєкти. Набагато важче реалізувати якісь класні проєкти, будучи університетом, який працює у стані війни. Також недоліком є змішане навчання і неможливість повернутися повністю на очний формат через безпекові ризики”, — каже студентка.

Після отримання освіти Ірина планує розвиватися у професійній сфері. Каже, що ще не обрала, де саме, бо не відчуває стабільності через війну. У бажаннях дівчини — щоб війна скоріше завершилась і можна було жити в Україні без безпекових ризиків. Також дівчина хоче спробувати свої сили за кордоном, а саме пройти стажування.

Читайте також:

• “Вдень ходять до російської школи, а у вільний час вчать українські предмети”: як діти з ТОТ боряться за вступ в українські виші
• Хто очолює освіту на окупованій Донеччині: досьє на посадовця з Тюмені Олега Трофимова
• На окупованій Донеччині вводять козацькі класи у школах: що зміниться для учнів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!