Бахмутянка Олена Воронова до війни працювала у Центральній міській лікарні Бахмута, медикинею. Коли почалася повномасштабна війна героїня не евакуювалася, бо знала, що потрібна людям. Разом з родиною вона залишилась в місті, й до січня 2023 року рятувала місцевих й оборонців Бахмута.

Про те, як це жити в прифронтовому місті, ходити на роботу у бронежилеті по підірваному мосту й не втрачати оптимізму — Олена Воронова поділилася з редакцією «Бахмут. IN. UA»

До роботи добиралася велосипедом через зруйнований міст

Олена Воронова в Бахмуті жила в районі Забахмутки разом із донькою, чоловіком та батьками. Сьогодні ця частина міста тимчасово знаходиться під контролем окупантів. Міст через саму річку Бахмутка давно був підірваний, але Олена все одно йшла на роботу кожного дня.

«Усі люди згуртувалися й зробили таку імпровізовану переправу через міст: накидали піддони, металевий паркан, який огороджував цей міст, шини кидали, все що могло слугувати за переправу. До мосту я їхала велосипедом, потім брала його на плече, так переходила несучи його на собі. Й так кожного дня, аж до 31 жовтня», — пояснює героїня.

Забахмутка. Фото: Володимир Зеленський

Окрім велосипеда дорогою додому жінка везла ще 10 літрів води із центру, бо на Забахмутці води не було. Час від часу Олена везла ще гуманітарку, яку отримувала від волонтерів. В місті лікарів практично не залишалося, згадує бахмутянка, через небезпечну ситуацію людей закликали евакуюватися.

«Ми працювали з лабораторії три людини, лаборанти й одна санітарочка у нас була», — розповідає пані Олена.

Ліків у медикині вистачало, коли привозили гуманітарну допомогу, Олена брала на запас, бо знала, що їй потрібно надавати медичну допомогу не тільки цивільним, але й військовим за потреби.

В Бахмуті на диво залишалося багато вагітних жінок, пригадує пані Олена (ред. мова йде про той час, коли медикиня була в місті) Майбутні матері приходили на консультацію у місцеву лікарню, але згодом в місце роботи Олени влучив снаряд, тож ходити було нікуди. 

Проросійські настрої в Бахмуті

Пані Олена — патріотка, жінка має проукраїнську позицію, але у неї є знайомі люди, які підтримували росію, один із таких чоловіків поїхав до Ямполя в пошуках «освободітелей», каже медикиня.

«Особисто моя думка така, що цих людей, щось колись образило й вони все життя ховали образу на це. В мене є знайомі, які виявилися проросійськими. Хоча багато часу я з ними спілкувалася й не помічала нічого такого. З цими людьми більше не спілкуюся. Кожен зробив свій вибір. Знаю й тих, хто виїхав до росії й пожалів про це, бо там вони живуть гірше, ніж в Україні. Паспорти у них російські», — каже медикиня.

19 січня російський танк став за ставком й стріляв три дні без зупинок по дому

За час, коли Олена залишалася в Бахмуті ситуація в місті сильно змінилися. В квітні з Бахмута евакуювалися багато медиків, пригадує жінка. Згодом почали збільшуватися обстріли, це був період з листопада по грудень 2022 року тоді кожні пару хвилин щось прилітало в район, пригадує співрозмовниця.

«Ми семеро жили гуртом в підвалі будинку, не думали, що нас будуть обстрілювати. Побут собі облаштували як могли, за дровами вибігали на вулицю. До кінця листопада ми ще бігали у сусідній двір, там генератор був. 11 грудня у нас поранило сусіда, ми його перев’язали й попросили військових, щоб його вивезти. 12 грудня росіяни вперше обстріляли наш будинок. Вони прекрасно бачили, що там живуть тільки цивільні, але це їм ніяк не завадило. Обстріляли повністю з 1 по 5 поверх. Я бачила, як горіла моя квартира, намагалася її тушити з вогнегасника…», — каже бахмутянка.

Олена Воронова. Фото: надане героїнею

Перший обстріл будинку, де жили тільки цивільні змусив задуматися над евакуацією. Героїня згадує, що місцеві навіть вивчили періодичність обстрілів. Відтак, у районі де жила пані Олена, о четвертій годині дня, люди мали пів години, щоб швидко вибігти на вулицю й взяти необхідне.

Лікарка згадує, що в домі вони поставили буржуйку, мали запас води, їжі та ліків

«19 січня російський танк став за ставком й цілеспрямовано стріляв три дні без зупинок по нашому дому, поки воно все не згоріло. 23 січня до нас прийшли наші військові, вони спитали, що ми тут робимо. Ми пояснили, що опинилися в пастці й не можемо вийти. 7 діб вони готували таку маленьку спецоперацію, щоб нас вивезти. В 100 метрах від нас були російські військові», — розповідає героїня.

Дівчата ви такі сміливі, набагато сміливіші, ніж половину моїх хлопців

Олена Воронова в Бахмуті. Фото: надане героїнею

Евакуюватися з Бахмута в січні вже було непросто. Район Забахмутки активно прострілювався, крім того, серед сусідів Олени була жінка, яка не могла самостійно пересуватися. За тиждень підготовки до евакуації, Олена з сусідами допомагала військовим, вони обігрівали їх, годували. 

Військові весь час хвилювалися, щоб ніхто з цивільних не постраждав, бійці самі знайшли для родини шелтер й заплатили 5 тисяч гривень, щоб їх відвезли в безпечне місце, й досі героїня підтримує зв’язок з рятівниками.

Олена Воронова евакуювалася в Полтавську область, жінка в статусі переселенки зіткнулася з бюрократичними труднощами. Зокрема, доньці пані Олени в січні виповнилося 14 років, в Бахмуті зі зрозумілих причин дівчинка не змогла оформити документ, а прибувши на місце його вимагали, щоб отримати виплати. Цю проблему вже вирішили, але досвід все одно виявився неприємним.

Зараз Олена отримує виплату ВПО, як переселенка. Бахмутська лікарня відкрила філію в Броварах, але орендувати житло в місті дорого, тому переїзд до столиці поки не розглядають, ділиться героїня. Олена з донькою спробували жити закордоном, але не змогли. Побули там тільки два тижні, донька просилася додому. Дівчинка ще в Бахмуті малювала патріотичні малюнки, й дарувала їх військовим:

«Донька казала, що хоче додому, в свій дім, й ми поїхали. Військові казали нам: «Дівчата ви такі сміливі, набагато сміливіші, ніж половину моїх хлопців»

Бахмут — найкраще місто

Героїня за день до повномасштабного вторгнення. Бахмут, 23 лютого, 2022 рік. Фото: надане героїнею

Бахмут для медикині Олени — рідне місто, місто де вона народилася сама, народила доньку, збудувала сім’ю та кар’єру. Героїня каже, що відвідала багато міст в Україні, але Бахмут — найкращий.

«Ми розуміємо, що це не дім, але збираємося силами й живемо далі. Жити спогадами та надіями, не варіант. Є якісь невеличкі плани, потрібно їх реалізувати. Боляче дивитися на наше місто, донька переживає, буває плаче. Рятує навчання, директорка школи та завуч, всі були дуже раді. Для доньки зібрали канцелярію, надіслали поштою нам, дуже нашій школі вдячні. Вона у нас найкраща», — з посмішкою каже лікарка з Бахмута.

Фото: «Бахмут. IN. UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

На Полтавщині працює команда волонтерок, які шиють адаптивний одяг для поранених військових. Це різні види речей та нижня білизна на липучках, які є зручними для носіння у період реабілітації та післяопераційного відновлення, в тому числі й людям з ампутаціями. Працюють волонтерки власним коштом за підтримки небайдужих, а свій одяг передають у стабілізаційні пункти і лікарні, зокрема і для воїнів, які виконують бойові завдання на Донеччині.

З чого починався та як працює Миргородський громадський колектив “Шиття без меж”, розповіла волонтерка Ірина Ковіта.

Ідея виникла після курсів шиття

У місті Миргород на Полтавщині працює команда швачок, які шиють адаптивний одяг для військових. Працюють волонтерки вже рік. Розпочали свою роботу після курсів шиття.

“Я вела курси крою та шиття, і по закінченні курсу дівчатка хотіли продовження. Я сказала: “Є потреба в білизні для військових, якщо хочете, можемо шити білизну”. Всі погодились і так ми вже рік шиємо адаптивний одяг”, — розповіла Ірина Ковіта.

Загалом у команді є 10 волонтерок. Кожна з них займається своїм процесом — хтось кроїть вироби, хтось їх шиє, а хтось пере і прасує вже готовий одяг.

“У нас є жіночка, яка забирає готові вироби, пере і прасує, щоб вони вже чисті відправлялись. Я і ще одна жінка кроїмо, робимо заготовки. А решта семеро жінок шиють. Весь процес у нас розділений, як на фабриці. Хтось якісь деталі робить, хтось потім все разом зшиває, липучки пришиває, а хтось потім забирає прати. Весь процес розділений серед команди, щоб воно було максимально швидко. Кожен робить свій функціонал”, — розповідає волонтерка.

Половина з команди — це жінки, які залишились після курсів. Решта приєднались пізніше. Свою команду волонтерки назвали Миргородським громадським колективом “Шиття без меж”. Вони об’єднані прагненням допомагати військовим, а також мають певний терапевтичний ефект від роботи. Адже більшість волонтерок — це дружини і матері військових. Деякі з них — жінки, що втратили чоловіка або сина на війні.

“Це не тільки допомога військовим, це дещо більше. Це об’єднаний колектив, який спілкується і поза межами роботи. Це ще й допомога жінкам: хтось втратив сина, хтось чоловіка… і ця робота — це ще така собі група моральної підтримки, де ти можеш і допомагати іншим, і отримати підтримку серед таких жінок, як ти”, — каже Ірина Ковіта.

Що таке адаптивний одяг і кому він потрібен?

Основний вид виробів, які виготовляє миргородський колектив “Шиття без меж” — це адаптивний одяг для поранених військових. В асортименті є штани, шорти, футболки, лонгсліви та нижня білизна. Весь цей одяг на липучках, тому його комфортно одягати пораненим, в тому числі з ампутаціями та лежачим хворим.

“Це звичайний одяг, але він адапований під різні види поранень, ампутації ніг чи рук. Ми робимо розрізи по бокових швах або по плечових швах, робимо туди вставочки і пришиваємо липучки. Тому цей одяг можна вдягати і знімати з пораненого з максимальним комфортом. Робимо ми одяг двостороннім. Наприклад, якщо у людина ліва нога ціла, а права частково або повністю ампутована, то ми все одно робимо штани і на праву, і на ліву сторону, щоб вони розстібалися з двох боків. Тому що, як зазвичай показує практика, таким людям підійматися і натягувати на іншу здорову ногу штани не дуже зручно. Також цей одяг зроблений для максимального комфорту лежачих людей. У таких випадках під пораненого підстилається нижня частина одягу, зверху накривається іншою і защеплюється на липучки”, — розповідає Ірина Ковіта.

Своїм одягом волонтерки забезпечують стабілізаційні пункти і медичні заклади, де військові проходять лікування. Також закривають особисті запити від людей, чиї рідні постраждали на фронті. На сьогодні команда має сформований перелік місць, куди відправляють свої вироби. Серед них і ті, де проходять лікування бійці з Донеччини.

Також в асортименті є подушки, які адаптовані для людей з пораненнями.

“Це подушки у формі кісточок, вони дуже комфортні. Завдяки своїй формі їх легко покласти під руку, ногу, шию”, — каже Ірина Ковіта.

За словами Ірини Ковіти, попит на адаптивний одяг великий. Щотижня волонтерки відправляють близько 30-40 одиниць одягу.

“У нас був випадок, що нам телефонують і кажуть: “Дайте хоч три штуки, хоч чотири, хоч п’ять, все що є у вас, надішліть, будь ласка, терміново, бо вісім хлопців лежать роздягнені”. Бо неможливо вдягти звичайний одяг, якщо, наприклад, нога у спицях. Що ж ти туди натягнеш? Тому в нас був такий період, коли швидко доводилось все відшивати і відправляти, бо хлопців не було як одягнути для перевезення в лікарню”, — згадує волонтерка.

Де беруть тканину та чи приймають допомогу від людей?

Ірина Ковіта каже, що колектив має потребу в тканині. Адже адаптивний одяг хоч і має великий попит, його переважно не перуть після операцій, а викидають.

Через великий попит є і великі витрати тканини й фурнітури. Закуповують їх волонтерки власним коштом за донати небайдужих людей.

“Раз ми відкривали банку, назбирали приблизно 65 тисяч з хвостиком. На всі ці кошти ми закупили тканину і липучку. Все це коштовно зараз, на жаль. Також кидали запит, що люди можуть надіслати нам тканину. Тоді дуже багато людей відгукнулись, але ми вже все відшили. Зараз у нас є свої постачальники, але тканина дуже швидко розходиться. Наприклад, нам допомагала місцева швейна фабрика, віддавали свої залишки. В рулоні було 66 метрів і ми його за два понеділка скроїли, рулона немає”, — розповідає Ірина Ковіта.

Волонтерки також приймають звичайний одяг, переробляючи його в адаптивний. Однак беруть у роботу лише одяг у гарному стані, зношені речі чи з секонд-хенду не приймають. Кажуть, що для захисників роблять лише якісний одяг, який не зіпсується при першому ж використанні.

“Нам з Полтави надсилали величезні коробки одягу. Це був новий одяг, мабуть якісь залишки з гуманітарної допомоги. І ми адаптували його: розрізали футболки по плечових швах, розрізали штани, шорти і пришивали туди готові вставки і липучку. Тому також можна, якщо у людей є якісь речі, навіть хай це не нові, але в гарному стані, то ми можемо їх взяти й адаптувати для поранених”, — каже волонтерка.

Як допомогти Миргородському громадському колективу “Шиття без меж”

Зараз волонтеркам дуже потрібна тканина, бажано бавовняна. Підходить будь яка, навіть з візерунками. Також можна надіслати одяг у гарному стані для подальшої адаптації.

Якщо ви бажаєте допомогти волонтеркам, відправляйте тканини та одяг за адресою: місто Миргород, відділення “Нової пошти” №2 або №1 (вантажне). Посилку відправляйте на ім’я Ірини Ковіти, телефон: +380 (50) 511 2531.

Також можете відправляти Укрпоштою за індексом 37604.

Крім цього, волонтерки збирають кошти на тканину для адаптивної білизни. Долучайтесь, надсилаючи кошти в конверт ПриватБанку (номер картки конверта: 5168 7521 3793 1260).

Читайте також:

• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію
• Чаї, душі та білизна: як волонтери ГО “Бахмут Український” допомагають армії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Наталя Босак — переселенка з Донеччини, яка на початку повномасштабного вторгнення евакуювалася в Німеччину. В цій країні Європейського Союзу розпочалося нове життя — від навчання німецької для роботи провізором до регулярної допомоги ЗСУ. І важливою частиною цього темпу став біг.

Про свої спогади про Бахмут, благодійні забіги та допомогу армії Наталя Босак розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті та евакуацію

Наталя Босак — переселенка, яка народилася в Сіверську. Це місто вона пам’ятає, як маленьку та затишну локацію на Донеччині, де “всі один одного знають і допомагають”. Спочатку вона закінчила медичне училище й працювала в місцевій лікарні, а згодом вступила до Національного фармацевтичного університету в Харкові.

За фахом провізор, вона працювала в аптеках Сіверська, а з 2012 року — в Бахмуті. До повномасштабної війни протягом п’яти років була завідувачкою аптеки “Арніка” біля поліклініки.

Бахмут для жінки став домом та частиною особистої історії: перші побачення в кінотеатрі “Побєда”, прогулянки парком, зустрічі з друзями під час новорічних свят.

Війну героїня зустріла в Бахмуті.

“На початку повномасштабної війни я була вдома, працювала. Чоловік з перших днів долучився до війська, пішов воювати, пішов добровольцем. Я продовжувала працювати“, — пригадує Наталя Босак.

Через війну жінка почала відчувати сильний страх за родину. Його пік, за словами жінки, припав на кінець березня. Саме тоді вона у компанії доньки, мами та тітки виїхали за кордон.

Зараз вони проживають у Німеччині. Героїня каже, що німці дуже допомагають, однак адаптація була складною через мову, менталітет і відсутність знайомого оточення. Вона навчається на спеціалізованому курсі німецької мови для провізорів (рівень С1). Попри нове життя за кордоном, жінка мріє повернутися в Україну:

“Це наша земля, це наше повітря, це наша атмосфера. Навіть під звуки вибухів у Лук’янівці в Києві я спала краще, ніж у Німеччині. Бо це — мій дім“, — резюмує співрозмовниця.

Перші благодійні забіги — спосіб бути ближчою до ЗСУ

Наталя Босак зізнається, що шукала спосіб підтримати чоловіка та українське військо. Саме тоді вона побачила оголошення від організації “Гуркіт”, котра збирала гроші для 109 бригади ЗСУ, в якій воював чоловік героїні.

“Це був першій мій забіг на 5 кілометрів. Дуже важко, коли ти не можеш вплинути ситуацію та змінити якісь події, які відбуваються навколо. Проте, забіги — це моє “я можу“, — додає біженка з Бахмута в Німеччині.

З того часу Наталя Босак активно долучається до благодійних забігів, намагаючись підтримати українських захисників та захисниць.

Найважчим забігом, за словами героїні, став той, який пройшов наприкінці серпня на День пам’яті загиблих військових. Тоді учасники мали роздруковані імена загиблих, про яких вони хотіли нагадати світові.

“Я бігла з ім’ям чоловіка моєї найкращої подруги на ім’я Андрій Лаврушко, який загинув під час виконання бойових дій. Залишилося двоє маленьких діток, п’ять рочків, хлопчик і дівчинка. Вони також сумують за татом. Це такий був дуже важливий для мене забіг і водночас дуже важкий. Я перші, мабуть, 15 хвилин просто плакала, тому що дуже важко було стримати емоції. Усі кроки давалися дуже важко, особливо із розумінням того, що ти був на похоронах та кожен день підтримуєш подругу“, — пригадує жінка.

Загалом Наталя Босак активно долучається до діяльності різних гуманітарних та благодійних організацій. Лише за останній час вона брала участь в:

• бігозбір “Спека-2025”, де партнери автоматично донатять за кожен подоланий кілометр;
• забіг “Чисте небо” на підтримку 1020-го зенітно-ракетного полку, де служить її чоловік;
• відкриття зборів на авто та спорядження для його підрозділу;
• участь у заходах української організації Viche в Берліні — маршах, протестах, акціях до 24 лютого та Дня Незалежності.

Тренування та фізична підготовка

Жінка бігає ще зі школи, нині — майже щодня. Каже, що для участі у благодійних забігах не потрібно бути професійним спортсменом, адже організатори продумують одразу декілька маршрутів: від 400 метрів та до 10 кілометрів.

Наталя Босак рекомендує базові речі — підтримувати власне тіло в тонусі:

“Саме елементарне – зарядка, маленькі пробіжки та обов’язково ставити собі такі цілі одразу на 5-10 кілометрів достатньо і кілометр пробігти. Головне — це відчути себе залученим. З таких маленьких справ і буде наша Україна“, — додає співрозмовниця.

Читайте також:

• Теплі спогади про дім: історія переселенки Світлани Харіної, яка оживляє локації Бахмута через ШІ
• “Моя мотивація — в можливості представляти Бахмут”: історія школярки Анни Павленко, яка очолила раду лідерів учнівського самоврядування Донеччини
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!