росія роками намагається нав’язати міфи про неукраїнську Донеччину. Однак, саме Донеччина, а зокрема Бахмут в свій час був центром українізації всього Донбасу. Посприяв цьому локальний журнал «Забой».

Як журнал повпливав на громаду Бахмута, хто його створив та навіщо розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Вулиці Бахмута в 1929 році

На дворі був 1929 рік. В тогочасному Бахмуті, тоді ще Артемівську марширують комсомольці, чоловіки  тримають в руках прапори та агітаційні плакати зі проукраїнськими гаслами, але мета цієї акції не звична — популяризація українських книжок. 

Окрім прапорів та плакатів демонстрація несе макети українських книжок:

• роман «Вуркагани» авторства Івана Микитенка;
• роман «На-гора» Миколи Ледянка;
• роман «Голубі ешелони» Петра Панча. 

Микола Скрипник по центру. Фото: з відкритих джерел

На вулицях Бахмута шумно, люди метушаться, гомонять. Такі унікальні кадри зафіксували в місті. Фактично, ця демонстрація стала початком політики українізації на Донбасі. Згадку про ті події описує тогочасний ідейний натхненник українізації Микола Скрипник, котрий сам був родом з міста Ясинувата Бахмутського повіту:

«Колись багато товаришів вважали, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком неправильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70% робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села. Треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, аби мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури». 

Тут потрібно зауважити, що Микола Скрипник з 1927 року до 1933 року був народним комісаром освіти УСРР.  Його погляди аж ніяк не збігалися із радянською владою. Відтак, завдяки йому завершили українізації преси, а ще викладання в школі популяризували саме українською. Він постійно наголошував, що українська культура є самостійною й незалежною від російської. Скрипник згодом звільнили з посади за його проукраїнську позицію.

Читайте також: Бахмут: історія назви міста-фортеці

Однак повертаючись до теми, за сприяння українських діячів Донбас отримав й популяризував українські газети, бібліотеки й театри. Одним з головних журналів, який висвітлював українську культуру  став бахмутський літературний журнал «Забой», а разом з ним  однойменна спілка пролетарських письменників. До речі, вона також була створена в Бахмуті.

Що таке «Забой», та хто його створив?

Журнал «Забой». Фото: з відкритих джерел

Журнал «Забой» заснували в Бахмуті два російських письменники Михайло Солонімський та Євген Шварц. Обоє чоловіків переїхали до України на заробітки, спланували влаштуватися на роботу в соляну копальню ім. Карла Лібкнехта.

В той час в Бахмутської громади вже була ідея створити літературний журнал, але приїзд гостей з росії остаточно дав цьому процесу рух. Бахмутські газетярі із видання «Всеросійська кочегарка» вірили, що завдяки гостям з росії вони зможуть отримати важливі звязки, щоб заручить видання підтримкою.

Перший номер  «Забой» журналу вийшов у вересні 1929 року. У журналі почали друкувати твори Володимира Короленка, Максима Горького, Анатолія Луначарського, Володимира Винниченко, Івана Микитенка, Олександра Копиленка, Павла Тичини, Тодось Осьмачка, Лев Скрипника.

Тираж цього журналу 32 тисячі примірників, однак українських авторів майже не було. Власне, й сама редакція визнавала ваду відірваності від місцевого контексту:

«…щодо літературної частини. Найбільший недолік у ній — відсутність відображення життя донецького пролетаря. Чому це сталось? Та тому, що оповідання написані столичними письменниками, замало знайомими з місцевим життям. Значить, це лихо легко виправити. Потрібно, щоб у наступних номерах “Забою” на першому місці були твори наших донецьких письменників із робітників».

Як розв’язували проблему із відсутністю українських авторів? 

Через те, що в журналі не було місцевих авторів в 1924 році створили письменницьку організацію Донбасу, яка отримала таку ж назву «Забой». Туди вже ввійшли місцеві: 

• Олексій Селивановський;
• Борис Горбатов;
• Порфирій Трейдуб;
• Арсеній Заходяченко;
• Фелікс Ковалевський та багато інших. 

Згодом, літературні осередки «Забою» почали з’являтися на копальнях та заводах цілої Донеччини. Спільноти були у Костянтинівці, Краматорську, Кадіївці, Горлівці, Лисичанському, Маріуполі, Луганському, а літературу творили звичайні робітники. Так були певні проблеми із грамотністю, але люди хотіли творити, мали запал та ентузіазм. Журнал розвивався з блискавичною швидкістю, великий внесок у це зробив Фелікс Ковалевський.

Фото: Вільне Радіо

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Будинок за адресою вулиця Миру, 53, із характерним округленим кутом, був однією з найвідоміших будівель у центрі Бахмута. Ця так звана “сталінка” мала тривалу та складну історію, яка розпочалася ще у тридцяті роки минулого століття.

Детальніше про те, яка історія в заокругленої будівлі в центрі Бахмута, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як з’явилася будівля за адресою вулиця Миру, 53

Зведення будівлі офіційно розпочалося у 1933 році. Згідно зі звітами Артемівської міськради, будинок планували здати в експлуатацію вже наприкінці 1934 року. Однак процес розтягнувся на чотири роки через низку факторів. Будівництво гальмували нестача фінансування та будівельних матеріалів, дефіцит робочої сили, погані погодні умови та проблеми з логістикою. Через ці причини в період з весни 1934 до початку осені 1935 року вдалося збудувати лише стіни та накрити дах, після чого роботи припинилися.

Темпи будівництва прискорилися лише у 1936 році. Будівельники завершили зовнішні роботи, вставили вікна, оштукатурили фасад та підвели необхідні комунікації. Завдяки тому, що робітники систематично перевиконували задані норми, навесні 1937 року будинок офіційно здали в експлуатацію.

У тодішній пресі будівлю називали “Будинком залізничників” або “Будинком спеціалістів”. Фінансування робіт частково здійснювалося державними коштами, які отримували від продажу населенню облігацій “Позички Третьої П’ятирічки”.

Будівля в роки Другої світової війни

Під час нацистської окупації в будинку квартирувалися німецькі військові. Радянська розвідка знала про це, тому літаки Червоної армії неодноразово намагалися розбомбити як цю будівлю, так і сусідні багатоповерхівки у центрі міста.

Точна дата першого руйнування будинку невідома, проте історики припускають, що це сталося влітку 1943 року під час активних авіаційних бомбардувань. Відновлення споруди відбулося вже після закінчення Другої світової війни, приблизно наприкінці сорокових років.

Історія комерційних приміщень

Округлений кут будинку завжди використовувався для торгівлі та надання послуг. У період з 1937 по 1941 роки на першому поверсі функціонував магазин споживчих товарів. У другій половині двадцятого століття там відкрили залізничну аптеку. На початку дев’яностих вона перетворилася на комерційну аптеку, а згодом на цьому місці працював магазин електроніки “Алло”.

Будівлю повністю зруйнували росіяни внаслідок інтенсивних бойових дій.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

12 років тому, 17 квітня 2014 року, в нині окупованій Горлівці пройшов проукраїнський мітинг. Люди, які були проти самопроголошеної влади “днр” виступили з мирним протестом. Одним із тих, хто намагався відстояти українську незалежність, був Володимир Рибак — депутат Горлівської міськради. За свою проукраїнську позицію та відкрите протистояння бойовикам “днр” його викрали та закатували. Загибель Володимира Рибака визнана однією із перших втрат серед мирних жителів Донеччини та сьогодні є символом спротиву окупації.

Спогадами про Володимира Рибака та квітневі події 2014 року в Горлівці з редакцією Бахмут IN.UA поділилася Галина Докашенко — горлівчанка, завідувачка кафедри історії імені професора Віктора Докашенка Горлівського інституту іноземних мов.

Спогади про Володимира Рибака, мітинг 17 квітня 2014 року

Галина Докашенко — педагогиня, історикиня з Горлівки. Вона була свідком подій весни 2014 року, коли Горлівку захопили бойовики так званої “днр”. Пані Галина каже, що особисто не була знайома з Володимиром Рибаком, але знала про його активну проукраїнську діяльність, якою він займався до 2014 року.

“До цих подій я особисто не була з ним знайома, але знала, що він був одним із найактивніших депутатів міської ради, він належав до “Батьківщини”. Завжди у пресі давали інформацію про кожне засідання міськради, і я бачила, що Володимир Рибак дуже активно виступав. У нього завжди, навіть до подій 2014 року, була відверта проукраїнська позиція”, — каже Галина Докашенко.

17 квітня 2014 року в Горлівці відбувся мирний мітинг, організований на підтримку міського голови Євгена Клепа. Тоді місцеві жителі вийшли з плакатами до міськради, виступаючи на підтримку законно обраної української влади. Серед мітингарів була і Галина Докашенко разом з колегами і студентами.

“Мітинг 17 квітня я достатньо добре запам’ятала. Можливо тому, що саме на цьому мітингу почалась словесна перепалка щодо мера. Місцеві жителі виступали за законно обраного, легітимного мера Євгена Клепа. А бойовики, звісно, хотіли свою кандидатуру. Пам’ятаю, ми йшли на цей мітинг і зробили плакат “Клеп усьому голова”, за аналогією відомого вислова “хліб усьому голова”. Я не можу сказати, що були якісь збройні протистояння. По завершенні мітингу там, де стояли останні ряди мітингувальників, кажуть, що якась штовханина трохи була. Але я про це не можу впевнено сказати, бо її не бачила, оскільки стояла всередині. Загалом тоді доволі багато людей було”, — каже Галина Докашенко.

Саме під час мітингу 17 квітня Володимир Рибак відкрито виступив проти бойовиків, які захопили владу в Горлівці. Того дня він спробував зняти прапор так званої “днр” і повернути український прапор на будівлю міськради. Після цих подій депутат зник.

Новину про зникнення Володимира Рибака пані Галина дізналась від свого чоловіка, який теж був депутатом Горлівської міськради.

“Наступного дня мій чоловік сказав, що після мітингу Володимир Рибак зник і його ніде немає. Тоді ми вже дізналися, що він вийшов на дах міськради, зняв прапор “днр” і знову вивісив прапор України. Потім вже я дізналася, що додому він так і не прийшов, його просто затягнули в машину по дорозі. Родина Володимира Рибака та його друзі тоді дуже хвилювалися за його долю”, — розповідає історикиня.

19 квітня місцеві рибалки знайшли два тіла в річці Казенний Торець біля селища Райгородок. 22 квітня дружина Володимира Рибака впізнала його тіло. Депутата закатували і ще живим скинули в річку.

Ким Володимир Рибак став для горлівчан

Галина Докашенко, як історикиня, каже, що загибель Володимира Рибака дала розуміння того, що окупанти не будуть миритися з проукраїнським населенням.

“Для мене, як для людини та історикині, Володимир Рибак є першою мирною жертвою того протистояння. Я і до сьогодні вважаю, що він є першою жертвою, яка постраждала за свою позицію. Я точно розуміла, що так жорстоко з ним вчинили просто за його проукраїнські погляди. Після загибелі Володимира Рибака до мене прийшло дуже чітке розуміння, що ніякого мирного процесу тут не буде, хоча сам мітинг був мирним. Багато хто в моєму оточенні, з ким ми тоді тісно спілкувалися, дуже переживали ці події”, — згадує педагогиня.

Фактично загибель Володимира Рибака можна оцінювати як факт залякування мирного населення, яке виступало проти окупації. Однак саме після вбивства депутата до людей прийшло чітке усвідомлення того, що врегулювати ситуацію мирним шляхом не вийде.

“Мені здається, що саме від його трагічної смерті пішов незворотний відлік, коли неможливо вже було говорити про якесь мирне примирення або “замирення”, як дехто говорив що треба замиритися. Смерть Володимира Рибака означала незворотність протистояння, яке вже на той час визначилося на Донеччині, і в Горлівці зокрема. Ми всі зрозуміли серйозність подій, що це не просто локальні невеличкі суперечки, а події політичного протистояння”, — зауважила Галина Докошенко.

Історикиня згадує, що у 2015 році Володимиру Рибаку посмертно присвоїли звання Героя України. На її думку, це дуже важливо для пам’яті про ті події. Роботою щодо збереження пам’яті про важливих постатей, які стали символом спротиву окупації, зараз займаються освітяни Горлівського інституту іноземних мов.

“Ми готуємо друге видання навчального посібника “Історія рідного краю. Донеччина: люди — духовність — природа”. У розділ “Люди” ми хочемо дати кілька історичних портретів до тих, що там вже є. Це будуть історичні нариси про Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Степана Чубенка. Також думаю, що ми додамо й четвертий історичний нарис про Олексія Дульнева”, — поділилася Галина Докашенко.

Читайте також:

• “До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових
• Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали
• Шість років після смертельного побиття бахмутського активіста Артема Мирошниченка: засуджені пішли служити

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!