росія роками намагається нав’язати міфи про неукраїнську Донеччину. Однак, саме Донеччина, а зокрема Бахмут в свій час був центром українізації всього Донбасу. Посприяв цьому локальний журнал «Забой».

Як журнал повпливав на громаду Бахмута, хто його створив та навіщо розповідає видання «Спільне», автор Андрій Мовчан

Вулиці Бахмута в 1929 році

На дворі був 1929 рік. В тогочасному Бахмуті, тоді ще Артемівську марширують комсомольці, чоловіки  тримають в руках прапори та агітаційні плакати зі проукраїнськими гаслами, але мета цієї акції не звична — популяризація українських книжок. 

Окрім прапорів та плакатів демонстрація несе макети українських книжок:

• роман «Вуркагани» авторства Івана Микитенка;
• роман «На-гора» Миколи Ледянка;
• роман «Голубі ешелони» Петра Панча. 

Микола Скрипник по центру. Фото: з відкритих джерел

На вулицях Бахмута шумно, люди метушаться, гомонять. Такі унікальні кадри зафіксували в місті. Фактично, ця демонстрація стала початком політики українізації на Донбасі. Згадку про ті події описує тогочасний ідейний натхненник українізації Микола Скрипник, котрий сам був родом з міста Ясинувата Бахмутського повіту:

«Колись багато товаришів вважали, що Донбас — це не Україна, а робітники Донбасу здебільшого не українці. Виявляється тепер, що це цілком неправильно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70% робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників із села. Треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, аби мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури». 

Тут потрібно зауважити, що Микола Скрипник з 1927 року до 1933 року був народним комісаром освіти УСРР.  Його погляди аж ніяк не збігалися із радянською владою. Відтак, завдяки йому завершили українізації преси, а ще викладання в школі популяризували саме українською. Він постійно наголошував, що українська культура є самостійною й незалежною від російської. Скрипник згодом звільнили з посади за його проукраїнську позицію.

Читайте також: Бахмут: історія назви міста-фортеці

Однак повертаючись до теми, за сприяння українських діячів Донбас отримав й популяризував українські газети, бібліотеки й театри. Одним з головних журналів, який висвітлював українську культуру  став бахмутський літературний журнал «Забой», а разом з ним  однойменна спілка пролетарських письменників. До речі, вона також була створена в Бахмуті.

Що таке «Забой», та хто його створив?

Журнал «Забой». Фото: з відкритих джерел

Журнал «Забой» заснували в Бахмуті два російських письменники Михайло Солонімський та Євген Шварц. Обоє чоловіків переїхали до України на заробітки, спланували влаштуватися на роботу в соляну копальню ім. Карла Лібкнехта.

В той час в Бахмутської громади вже була ідея створити літературний журнал, але приїзд гостей з росії остаточно дав цьому процесу рух. Бахмутські газетярі із видання «Всеросійська кочегарка» вірили, що завдяки гостям з росії вони зможуть отримати важливі звязки, щоб заручить видання підтримкою.

Перший номер  «Забой» журналу вийшов у вересні 1929 року. У журналі почали друкувати твори Володимира Короленка, Максима Горького, Анатолія Луначарського, Володимира Винниченко, Івана Микитенка, Олександра Копиленка, Павла Тичини, Тодось Осьмачка, Лев Скрипника.

Тираж цього журналу 32 тисячі примірників, однак українських авторів майже не було. Власне, й сама редакція визнавала ваду відірваності від місцевого контексту:

«…щодо літературної частини. Найбільший недолік у ній — відсутність відображення життя донецького пролетаря. Чому це сталось? Та тому, що оповідання написані столичними письменниками, замало знайомими з місцевим життям. Значить, це лихо легко виправити. Потрібно, щоб у наступних номерах “Забою” на першому місці були твори наших донецьких письменників із робітників».

Як розв’язували проблему із відсутністю українських авторів? 

Через те, що в журналі не було місцевих авторів в 1924 році створили письменницьку організацію Донбасу, яка отримала таку ж назву «Забой». Туди вже ввійшли місцеві: 

• Олексій Селивановський;
• Борис Горбатов;
• Порфирій Трейдуб;
• Арсеній Заходяченко;
• Фелікс Ковалевський та багато інших. 

Згодом, літературні осередки «Забою» почали з’являтися на копальнях та заводах цілої Донеччини. Спільноти були у Костянтинівці, Краматорську, Кадіївці, Горлівці, Лисичанському, Маріуполі, Луганському, а літературу творили звичайні робітники. Так були певні проблеми із грамотністю, але люди хотіли творити, мали запал та ентузіазм. Журнал розвивався з блискавичною швидкістю, великий внесок у це зробив Фелікс Ковалевський.

Фото: Вільне Радіо

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.

День Гідності та Свободи в Бахмуті

У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.

Архівний репортаж Бахмут IN.UA

Читайте також:

Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?

Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.

“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”

“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.

Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.

“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”. 

За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.

“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.

Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.

“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.

Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:

• блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
• відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
• неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
• повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.

“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.

“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“

Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.

“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.

За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.

“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.

Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося). 

Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.

На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.

“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.

Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.

Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.

“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.

Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!