Танцюристка з Бахмута розповіла про зумбу та життя в Польщі

Семаковська Тетяна 17:36, 11 Квітня 2023

БАХМУТ 22 2570dІрина Кулькова народилася в Бахмуті, все свідоме життя вона прожила тут. Героїня рано захопилася танцями й почала торувати свій шлях у цій сфері. Талановита дівчина виступала у тепер вже зруйнованому Палаці культури імені Мартинова. Коли почалася повномасштабна війна жінка разом із сином евакуювалися до Польщі, її чоловік залишився в України — він прикордонник, тож першим зустрічав ворога.

Яке воно життя в Польщі, чого варто повчитися українцям та чи планує бахмутянка повертатися додому — пані Ірина розповіла редакції «Бахмут. IN. UA».

Евакуація до Польщі

Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік бахмутянки Констянтин, який служить прикордонником одразу попередив кохану — треба виїжджати, бо невідомо, що буде далі й на стільки все затягнеться. Як виявиться згодом прогноз коханого був точним, Бахмут майже повністю зруйнований окупантами. До слова, бахмутянка працювала на заводі Шампанських Вин Artwinery

зображення viber 2023 04 11 14 32 35 735 4781f

Концерт шоу-балету “Ліцей” у 2019 році. Фото: скріншот

На заводі наша піврозмовниця працювала п’ять років екскурсоводом. Серед улюблених вин героїні брют — це шампанське із кримської сировини. Найкраще і її улюблене — це брют мускат — воно дуже складне у виробництві.

До Польщі Ірина з маленьким сином приїхали 8 березня. Спершу, каже героїня, вона не думала шукати роботу, адже на руках був маленький син, якого не було на кого залишити в Польщі. Жінка адаптовувалася до нового життя, з чоловіком зв’язок тримали телефоном.  Житло закордоном українці надала місцева жителька, а до того близько трьох місяців Ірина з сином жила в подруги.

Зумба в Польщі

зображення viber 2023 04 11 14 32 33 274 4ab4f

Бахмутянка навчає охочих зумбі. Фото: особистий архів героїні

Згодом Ірині запропонували проводити уроки зумби для поляків. Так власне й почалася творча кар’єра в Польщі, заняття проводять за донати, спілкуються між собою англійською мовою, каже пані Ірина. Без знання мови в країні важко жити каже бахмутянка, але її вже почав допомагати син Тьома, який польську вивчив швидше.

«У Польщі багато культурних заходів, на одному з них мені запропонували за донати викладати зумбу. У нас у місті є кафе, яке проводить для українців різні творчі заняття: малювання, різні види танців. Зараз там залишився викладач, який навчає афро-танцям, і я навчаю зумбі. Це не повноцінна робота, працюю  по суботах. Переважно до мене ходять поляки», — каже бахмутянка.

Жінка додає, що це не професійні танці, а радше те, що дозволяє отримати задоволення, перемикнути думки та просто гарно провести час.

Поляки та українці схожі

За майже рік життя в Польщі героїня помітила, що українці та поляки мають схожий менталітет, вони прагнуть допомогти українцям.

«Поляки дуже нас розуміють, співчувають й всі хочуть допомогти. Я не плачу за квартиру, мені її надала безкоштовно полячка. Це дуже добра жінка, вона наголосила, що не хоче заробляти на помешканні, але хоче, щоб воно приносило користь. Якщо мені потрібно просто записатися до лікаря чи щось перекласти — люди відгукуються», — запевняє героїня.

Ірина наголошує, в Польщі до українців відчувається особливо добре ставлення від місцевих. Якось її просто обійняла на вулиці незнайомка, коли побачила надпис на її худі «I am from Bakhmut». Стосовно росіян, жінка додає, що не зустрічала проросійських настроїв в країні. Росіяни в Польщі є, але за словами героїні, ті, з якими вона знайома — це люди, які не підтримують війну проти України.

Садочки в Польщі

зображення viber 2023 04 11 14 27 13 413 4d4bb

Пані Ірина. Фото: особистий архів героїні

Сину пані Ірини 5 років, хлопчик вже ходить в польський садочок, дитина швидко адаптувалася, а польську розуміє часом навіть краще за маму, запевняє героїня. Освіта для дошкільнят бахмутянці до душі, каже, що тут велику увагу виховательки приділяють дитині. З малюками працюють психологи, логопеди, змалку їх навчають англійської.

«Діти постійно чимось займаються, у них цікаві заняття. Навіть їжу, вихователі дають корисну. Наприклад, корисні снеки, як от сухофрукти, свіжі овочі та фрукти. Багато діток вегетаріанці, й харчування коригують під їхні потреби. Всі діти різні, але до всіх знаходять підхід», — ділиться досвідом героїня.

В садочках Польщі дітки займаються рукоділлям самостійно, вчаться малювати, креслити, ліпити з пластиліну. Крім того, їм влаштовують цікаве дозвілля, малюки ходять в театри, на екскурсії, зокрема на кінну ферму.

Громадський транспорт та медицина

зображення viber 2023 04 11 14 32 35 114 c6c01

Викладачка акцентує увагу учнів. Фото: особистий архів героїні

Окремої уваги заслуговує громадський транспорт, каже героїня. В Польщі загалом дуже зручна інфраструктура, гарно розвинене метро та трамвайна мережа, дістатися навіть у окраїну міста не важко, й не займе багато часу.

«Я не скажу, що це прямо мегаполіс, звісно, що десь є такі райони як й у нас. Але якось все по-іншому. Коли ми перетнули кордон, то помітили різницю. Останні роки в нашому Бахмуті теж були гарні дороги. Тут, якщо є навіть дірочка в асфальті, її ремонтують», — каже бахмутянка.

Стосовно медицини, пані Ірина каже, що вона на високому рівні, як біженка вона може лікуватися безплатно. Безплатними послугами користувався й батько героїні, чоловік мав рак, але до останнього лікарі намагалися зробити його життя комфортним. Щоб втамувати біль використовували морфій, який належить до медичного канабісу. В Україні він ще не легалізований. 

Читайте також: Музикантка з Бахмута розповіла про роботу на круїзному лайнері та життя в евакуації

Щоб отримати безплатні медичні послуги в Польщі потрібно оформити песель, це аналог нашого ідентифікаційного податкового номеру, каже бахмутянка. Після його отримання людина може розраховувати на безплатну допомогу лікаря, певні аналізи все одно можуть бути платними, наголошує українка.

Ірина запевняє, вона хотіла б повернутися додому, коли буде така можливість.

«Це моя країна і я хочу там жити. Вона у нас дуже гарна. Наш Бахмут — це наша гордість, росіяни зруйнували там дуже багато. Я б хотіла повернутися із сином саме туди, але я не знаю, як буде далі, й чи будуть нам допомагати із відновленням», — каже бахмутянка.

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: Танці з ВПО та вивчення української мови: історія викладача з Бахмута Володимира Ковшова

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

Семаковська Тетяна 14:45, 5 Липня 2024

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року Слов’янськ, який майже три місяці був у російській окупації, звільнили від бойовиків. Як місто відновлювалося після окупації та як пережитий досвід трансформував цю громаду?

Ми поговорили з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

Окупація Слов’янська: як це відбувалося?

Російські терористи з автоматами та РПГ-26 біля слов’янської міськради, 14 квітня 2014 / фото з відкритих джерел

2014 рік для міста став поворотним. У ніч проти 12 квітня російські окупанти, озброєні автоматами, захопили райвідділ міліції у місті, на якому одразу вивісили прапор рф. В цей час, коли Україна розпочинає антитерористичну операцію, російські бойовики оголошують у місті заборону кількох політичних проукраїнських партій: “Батьківщина”, “УДАР” та “Свобода”.

Паралельно починаються переслідування україномовних людей. Олег Зонтов у розмові пригадує, що навіть ті, хто чекав так звану “руську весну”, швидко розчарувалися у ній та чекали, поки місто повернеться під контроль України.

“Проукраїнських людей забирали у міліцейські відділки та підвал СБУ. Були страти, в тому числі мого товариша Володі Рибака, це було в перші дні окупації. Перед визволенням Слов’янська дуже багато людей, які навіть очікували цю руську весну, мріяли про те, коли ж українська армія їх звільнить”, — каже військовослужбовець.

Примітка. Володимир Рибак — перший мирний житель, який загинув під час окупації у війні на Донбасі. Він захищав український прапор у Горлівці, мав репутацію борця за справедливість. Володимир був депутатом Горлівської міської ради, коли його викрали та закатували російські терористи. 

25 квітня 2014 року Сили Оборони змогли оточити місто Слов’янськ. Окупанти намагалися прорвати блокаду — внаслідок їх дій та обстрілів місто залишилося без світла й води. На початку червня бойовики від так званої “русской православной армии” тортували та стратили двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Брадарського. Тортур зазнали й двоє дорослих синів старшого пастора — Рувим і Альберт Павенків. Вже згодом, у вересні, після деокупації міста знайшли три масові поховання, де окупанти поховали тих, над ким познущалися.  

Визволення Слов’янська

В'їзд до Слов'янська (2014)
В’їзд до Слов’янська, 2014 рік / фото з відкритих джерел

5 липня 2014 року Сили Оборони повністю вибили зі Слов’янська російські війська. У місто почали повертатися люди. На початку серпня у місті влаштували патріотичну ходу, її організаторами була проактивна українська молодь.

“Через два-три дні народ почав повертатися у Слов’янськ. Вся країна направляла туди машини з хлібом, цукром, крупами, олією, ковбасами. Тобто на центральній площі були організовані пункти видачі — тут люди збиралися, аби отримувати гуманітарну допомогу у перші дні деокупації. Потім поступово зробили кризовий штаб”, — згадує перші дні деокупації Олег Зонтов.

Пан Олег у Слов’янську, в період з 2014 по 2015 рік, працював секретарем міської ради. Він був одним з нечисельних представників опозиції, адже решту депутатів підтримували тогочасну Партію регіонів. Деякий час, через переважаючу більшість регіоналів, робота міськради фактично була заблокована. Крім того, самі люди не хотіли, аби у раді залишалися працювати ті, хто працював й під час окупації, згадує донеччанин. 

У місті громада поставила ультиматум — міською радою повинен керувати представник української спільноти. Ним обрали Олега Зонтова — військовослужбовець пригадує, що він єдиний з депутатів Слов’янська, хто їздив на Майдан. Водночас його “колеги” збиралися на Антимайдані.

Олег Зонтов на Майдані/ фото Gazeta.ua

“Я був активним учасником Майдану. Пам’ятаю такий момент, я в січні приїхав з Майдану, та сказав, що починається справжня війна. Весь міський корпус на чолі з Нелією Ігорівною (ред. Неля Штепа — це проросійська колишня міська голова Слов’янська, членкиня Партії регіонів) на мене заорав, затопав ногами, ледь не до бійки дійшло”, — пригадує події Олег Зонтов.

Отримавши підтримку від громади, Зонтов з 12 листопада 2014 року виконував обов’язки міського голови Слов’янська.  За цей час місто підготували до зими, відновили опалення із житловим фондом, адже тоді держава ще не давала кошти на відновлення. У місто повернулися люди, а потім й підприємці. 

Олег Зонтов / фото з соцмереж

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Слов’янськ досить швидко відновився після окупації 2014 року. Головним ключем до цього стало те, що держава не залишила місто напризволяще, пояснює у коментарі пан Олег. Він також наводить приклад: фактично одразу держава надала соціальні виплати населенню, активним був й волонтерський рух. 

Ми запитали у пана Олега, що б він побажав жителям Слов’янська, й головним меседжем є: вірити в перемогу, в ЗСУ та підтримувати армію, доєднуватися й докладати свою частку у цю перемогу.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Семаковська Тетяна 12:00, 4 Липня 2024

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають статус учасниці бойових дій. Такі дані на початку січня 2024 року навів Military Media Center. Але попри те, що кількість жінок в армії зростає, вони продовжують стикатися зі стереотипами. “Надто нафарбована, напевно в тилу відсиджуєшся”, “Пішла в армію? Тобі бракує чоловічої уваги!”, “Жінкам в армії не місце”, — ці та ще гірші коментарі про жінок в ЗСУ можна побачити у соцмережах. Ми поспілкувалися з бойовою медикинею Єлизаветою, яка від початку повномасштабного вторгнення доєдналася до лав ЗСУ, а також з військовослужбовицею Наталією, яка вже рік у структурі Сил Оборони.

Жінки в армії

Військовослужбовиця Ліза раніше була волонтеркою, а зараз працює інструкторкою з тактичної медицини (з міркувань безпеки місце служби ми не розкриваємо). До цього два роки вона проходила службу у силах спецоперацій, в аеророзвідці. Вона розповідає, що протягом служби неодноразово стикалася з стереотипами та упередженим ставленням щодо себе. 

Військослужбовиця Єлизавета / фото соцмережі

“Мене не хотіли брати в ЗСУ на посаду бойової медикині. Дуже довго я оббивала пороги. А потім дізналася, що проходить набір в одну роту — туди я вирушила з  іншими хлопцями, які також планували доєднатися до війська. Ми пройшли навчання. По всіх випробуваннях я була на другому місці за результатами. І от, після цього всім дають відношення, а мені — ні.  Я стою й думаю: “Що взагалі відбувається?”. З’ясувалося, що для того, аби дати дівчині відношення, потрібна співбесіда з командиром, хоча в той час для чоловіків це було не обов’язково, адже була гаряча фаза війни”, — розповідає військовослужбовиця.

Примітка. Відношення – це документ, написаний від імені командира, в якому зазначено, що конкретний військовий підрозділ готовий прийняти до себе військовослужбовця.

Єлизавета два місяці чекала на співбесіду з командиром — у цей час чоловіків, з якими вона проходила навчання, вже поступово почали забирати по підрозділах. Військовослужбовиця вже звикла до своїх побратимів й хвилювалися, що не потрапить з ними в одну бригаду.

“Уявіть собі, моїх всіх хлопців забрали. Їх вже потроху оформлювали, а я не знаю, візьмуть мене чи не візьмуть. За ці два місяці я дуже нервувалася. Хотіла піти в 3 ОШБР в “АЗОВ”, адже я звикла до побратимів, ми спрацювалися, а мене від них відривають. Поки я очікувала на це відношення, декілька разів на мене виходили різні бригади, які шукали собі бойових медиків. І, як тільки чули, що дівчина, всі казали “ні”. І з цим стикалася не тільки я”, — пригадує Ліза.

Упереджене ставлення Ліза пояснює тим, що на початку вторгнення, можливо, жінок не вважали боєздатними та не сприймали серйозно.  Вона й далі оббивала пороги військкомату, а у відповідь їй пропонували вакансію діловода в штабі — потрапити у структуру Ліза змогла тільки завдяки наполегливості. Після цього військовослужбовиця побувала у багатьох гарячих точках, і за цей час встигла відчула упереджене ставлення до себе.

Сексуальні підтексти щодо жінок в армії

Ліза має свій блог в Тік-Тоці, де розповідає про будні жінки-військовослужбовиці, зокрема й про те, з якими упередженнями можуть зустрітися жінки в армії. Ось одне з відео, де військовослужбовиця запитала інших жінок, які фрази про себе вони чують у війську: 

@dzen_mistress Перекличка 😁 #зсу #armedforces #дівчатазсу #ukraine🇺🇦 #українськийтікток #військові #зсу🇺🇦 ♬ Dile Austin Millz Remix – Austin Millz
Коментарі, які чули жінки-військовослужбовиці щодо себе / скриншот
  • “Я не знаю, як жінки служать, їм треба займатися дітьми”;
  • “Ай, знаю, яка у вас служба”;
  • “Що як на УБД заробила”;
  • “Що ти там робиш жопою крутиш”;
  • “Пішла до чоловіка, бо недостатньо сексу”.

Це реальні коментарі стосовно жінок-військовослужбовиць. Ліза також стикалася зі стереотипами.

“У мене був перший бойовий вихід на схід. Я дуже переживала, адже ми мали приїхати до хлопців на підкріплення. І от, ми приїжджаємо туди, а я відходжу до туалету ввечері там, бо в зону заїхали вже. Сидять чоловіки й питають: “А вона у нас чиясь, чи колективна?” (ред. натяк на сексуальні послуги). Мені було дуже боляче це чути. Я дзвонила командиру, і він сказав, що це армія, й не треба брати близько до серця. Зараз вже я спокійно до цього ставлюся. Ну, як спокійно. Скажімо так, розумію, що це не те, на що варто звертати свою увагу.

Насправді я не думаю, що домагання – це одиночні випадки. Нещодавно я спілкувалася з дівчатами, які розповідали дуже жахливі історії про домагання від командира. Доходило до того, що він намагався залізти до дівчини у спальний мішок. Але тільки 2-3 дівчат написали заяви, і командира не покарали, хоча такий вчинок мав б закрити йому шлях для керівництва”, — пояснює Ліза.

На її думку, проблему з домаганнями потрібно розглядати ширше, адже чоловік, який гідно ставиться до жінки в цивільному житті, буде так само ставитися і до жінки-військової.

руки
Руки військовослужбовиці / фото соцмережі

Водночас каже Єлизавета, зараз вона служить у підрозділі з побратимами, які поважають її. Ми запитали героїню наостанок про те, як вона ставиться до створення окремих жіночих бригад, адже у суспільстві такі думки озвучували для розв’язання проблеми сексуальних домагань:

“Я негативно до цього ставлюся, адже не думаю, що нам потрібно розділяти чоловіків і жінок. Тому що все-таки велику частину роботи в армії виконують чоловіки. Є такі фізичні навантаження, які жінці потягнути буде дуже важко. Чоловіки закривають велику частину цієї роботи, тому чоловіки й жінки — це ідеальний мікс для ефективної роботи війська”.

Військовослужбовиця наголошує, що жінці в армії найголовніше — це не боятися говорити про домагання чи інші проблеми. 

Жінки в армії досить часто стикаються з “жартами” на тему сексу й навіть з домаганнями. Нещодавно набрала голоси петиція № 22/220188-еп щодо впровадження механізму протидії сексуальним домаганням та насильству за ознакою статі в ЗСУ.

Петицію подали ініціативи громадських організацій Невидимий Батальйон / Invisible Battalion ЮРИДИЧНА СОТНЯ Жіночий Ветеранський Рух Гендер в деталях. У Міноборони повідомили, що вони опрацьовують власний механізм протидії та запобіганню сексуальним домаганням і найближчим часом залучать рух “Ветеранка” як представників громадськості до обговорення. 

Як жінці визначити, де вона хоче служити

Наша наступна героїня, Наталія, вже рік як служить у Збройних Силах України. Уся родина Наталі — військовослужбовці: мама зараз служить медикинею на Авдіївському напрямку, батько героїні теж був військовим, він загинув до війни 2014 року. У розмові дівчина додає, що у структурі ЗСУ почуває себе на рівні з іншими побратимами/посестрами. За рік служби, каже дівчина, вона не стикалась з великою кількістю стереотипів щодо себе, як жінки. Були випадки, коли в армії звертали увагу на стать та об’єктивно аргументували відмови. 

Військовослужбовиця Наталія / фото соцмережі

“Мені давали негативну відповідь на мої прохання чи запитання через те, що я жінка. Але для мене аргументи, які наводили — прийнятні. Наведу приклад: коли я тільки прийшла у бойовий підрозділ, у якому я зараз й знаходжусь, до нас набирали людей на посаду бойових медиків. Я не мала підготовки, але була вмотивована служити. Я підійшла з цим питанням до свого комбата, на що він відповів: “Я все розумію, ти дуже класна, але у мене є бажання укомплектувати підрозділ медиками, тому я тобі відмовлю, бо ти важиш 50 кілограмів (ред. дівчина додає, що насправді важить 45 кілограмів), а через навантаження є ймовірність, що ти просто це не потягнеш”, — пригадує Наталія.

Вона додає, що у цьому випадку не бачила прояву сексизму, адже, справді, є фізичні навантаження, з якими впоратись жінці буде значно важче. Зараз військовослужбовиця виконує у підрозділі завдання, які пов’язані з комунікацією. З міркувань безпеки, підрозділ та точну посаду героїні ми не розкриваємо. Наталія пояснює, що зараз, через нестачу людей в армії, бувають випадки, коли й чоловіки, й жінки офіційно мають одну посаду, але на справі займаються іншими завданнями.

Наталія / фото соцмережі

“У моєму підрозділі також є дівчата. Переважно вони служать на бойових посадах, тобто вони зараз на нулі — це оператори дронів, наприклад. Штурмовиків-дівчат у нас немає. Дівчата, яких я знаю, класні фахівці, вони хотіли потрапити у військо”, — каже співрозмовниця.

Водночас за час служби Наталія стикалась з проявами мізогінії — йдеться про випадки, коли між жінками не було співпраці чи були певні упередження. Втім, згодом героїня дізналась про роботу “Землячок” та руху “Ветеранка”, де вона й знайшла посестер та спілкування.

Ми запитали Наталію, як жінці вирішити, куди вступати. Насамперед вона радить визначитися з тим, де ви хочете нести службу. Також військовослужбовиця радить готуватися фізично, адже витривалість буде потрібна навіть на штабній посаді, бо жінки та чоловіки регулярно проходять навчання. 

“У армії є багато різних посад, варто дивитись по собі. Але все ж спершу визначте, чи хочете ви бути в штабі, чи на бойових. Керуватись можна приказкою: “Бої виграють солдати, а війни виграє логістика”. Ми у підрозділі вражаємо логістику росіян, їх ППД (ред. пункт пості́йної дислока́ції військових частин), а це дуже впливає на їх здатність боротися у посадках. Бо немає підвозу боєкомплектів, палива, води, а як результат — немає солдат”, — пояснює у коментарі Наталія.

Крім того, слід поспостерігати за своїм ментальним здоров’ям, радить військова. У випадку, якщо ви не можете впоратися зі стресом на службі — варто звернутись до фахівця.

На останок Наталія додає й про стереотипи від цивільних та родичів, які постійно тиснуть на дівчат/жінок недоречними висловлюваннями, на кшталт: “Це не жіноча робота”, “Тобі ще дітей народжувати” тощо.

“Це дуже боляче, оскільки багато з дівчат, коли йшли до армії, відклали все це на задній план, бо гинуть як цивільні, так і військові. Життя, як раніше — не буде. Навіть родичі цього не усвідомлюють. Такі коментарі цивільних та сімей військових лише відривають бійців від себе і створюють так звані різні світи набагато більше ніж сама війна. Зараз не військові повинні адаптуватися до цивільних, а навпаки. Саме від родини та їх ставлення залежить наскільки швидко боєць адаптується до життя після служби. А такими діями вони не лише сповільнюють процес, але й значно шкодять”, — резюмує військовослужбовиця.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року […]

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають […]

Людські ресурси, контужені тварини та потяг в один кінець: як Хмельницький зустрічає переселенців

70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, […]

“Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі

Бахмутянка Софія Голець раніше у місті мала вінтажну костюмерну, а також працювала у бахмутському міському центрі дітей та юнацтва. У Бахмуті вона займалась підростаючим поколінням, […]

Як 72-річна художниця з Бахмута прикрасила деокуповані території патріотичними муралами

72-річна Катерина Радченко працювала викладачем малювання на відділенні живопису Бахмутського аграрного технікуму, який був релокований до селища Савинці, що на Харківщині. В цьому ж населеному […]

14:45, 17.06.2024 Скопіч Дмитро