Музикантка з Бахмута Аліна Дубова зараз перебуває далеко за межами України, дівчина працює в музколективі на круїзному лайнері. Аліна поділилася з редакцією своїми поглядами на українську освіту, розповіла про власне становлення та відповіла на головне питання — чого бракує освіті в Україні, та чому необхідно відмовитись від російської культури.
Фундація особистості
Аліна народилася в Бахмуті, щиро любила своє місто, а ще в дівчинки змалку була патріотична родина, тож інакшої позиції українка не могла мати. В Бахмуті Аліна закінчила музичний коледж по класу барабанів. Своє подальше навчання вона продовжила в Харкові, як сучасний джазовий музикант. Навіть зараз під час роботи дівчина навчаться онлайн.
В 2014 році, коли власне все й почалося, юна бахмутянка вже виходила на проукраїнські мітинги. Попри юний вік й косі погляди оточуючих — дівчина не перестала підтримувати Україну, її батьки волонтерили та допомагали армії.
Аліна Дубова. Фото: Фейсбук
Сама ж Аліна згадує, що тоді навіть в освітніх закладах можна було почути російські наративи від вчителів, а дітей, які носили українську символіку, зокрема підвіску у вигляді герба, могли публічно присоромити у школі.
Окремо слід згадати й за українську мову. За словами героїні, в Бахмуті українську мову сприймали як нижчу за рангом, її вважали «селянською», натомість російська займала панівну позицію.
Під час навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Аліна Дубова грала в складі духового оркестру
Музикантка додає, раніше вона мала декілька візитів в росію, мала там родичів з якими зараз не спілкується, й бачила рівень життя там. За власним досвідом українки, люди, які підтримують російські наративи не бажають працювати для того, щоб щось мати. Вони не проти заселитися в чиюсь квартиру безплатно.
Евакуація з Бахмута та робота на круїзному лайнері
Аліна Дубова разом з творчим колективом. Фото: Фейсбук
Аліна евакуювалася з міста на початку повномасштабного вторгнення, не могла наражати свою родину на небезпеку, виїхала разом з мамою, сестрою та племінницею в кінці березня. Тут же героїня влаштувалася на роботу в готелі, працювала на ресепшені.
Звісно, що спочатку було важко, пригадує героїня, але оскільки вона мала на собі обов’язки забезпечувати себе самостійно, то довелося йти далі. Згодом, Аліна знайшла для себе можливість працювати в музичній сфері та підписала контракт на роботу в круїзному лайнері. Тут героїня грає в колективі разом з музикантами зі всього світу, у колективі дівчини немає росіян, вони є на лайнері, але Аліна не працює з ними. Попри те, втримати внутрішню рівновагу все одно важко, каже героїня.
«Люди, з якими я працюю тут (ред. наразі у Бразилії) дуже розуміючі. Буває й таке. що багато хто не знає правдивих новин, інколи питають: «А, що не закінчилося» маючи на увазі війну, а коли відповідаєш, що ні, то люди дивуються», — каже музикантка.
Музика під час війни
Музикантка Аліна Дубова. Фото: Фейсбук
Попри війну в Україні активно розвивається творча індустрія. На думку музикантки сьогодні є чимало артистів, які роблять позитивний вклад і популяризують українське.
«Загалом культурній галузі зараз дуже важко, тому що ти просто знаходишся в ступорі. Багато з тих, хто виїхав за кордон, я думаю не повернуться, бо на жаль дуже тяжко. Я планую повертатися в будь-якому випадку. Мій дім згорів в Бахмуті. Я хочу повертатися в Харків, зараз набратися якомога більше досвіду й розвивати нашу музичну сферу», — наголошує музикантка.
Вона додає, що в Україні музикантам складно розвиватися, зокрема й через застарілу систему навчання в університетах. Бувають такі випадки, коли до студента викладачі ставляться, як до когось нижчого по рангу, такі знецінювання неприємні та травмуючі насамперед для самих студентів.
Реформи в українську освіту та суспільство
Музикантка за барабанами. Фото: Фейсбук
Пані Аліна почала розмовляти українською в побуті почала нещодавно, однак вже дуже добре володіє мовою. Співрозмовниця згадує, що перехід був важким, але попри це, їй вдалося опанувати мову.
«Я вважаю, що перехід на українську мову має бути обов’язковим. Коли викладачі розмовляють й відповідають російською, а ти українською — це якось трошки дивно. Я досі бачу, як деякі вчителі живуть у радянській системі, системі нерівності. Немає тенденції, коли викладачі йдуть у майбутнє й хочуть розумітися зі студентами, потрібно усвідомлювати, що студент також може запропонувати щось гідне, а не сприймати свою точку зору, як єдину вірну. Сьогодні в Україні багато людей помирає, кладуть своє життя за майбутнє, а система залишається стара», — розмірковує музикантка.
Дівчина згадує події Майдану, вже тоді у неї була чітка сформована позиція. В той час, Аліна ще не була в Європі, але бачачи рівень життя в росії, розуміла, що це не те, чого вона хоче.
Музикантка Аліна Дубова. Фото: Фейсбук
«Я не хочу, щоб я або мої діти жили так, як в росії. Не маючи права думки, права вибору. Ми працюємо на лайнері, де в колективі є росіянка, вона вже два роки живе в Італії, одружена. Колега спілкувалася з нею стосовно всього, що відбувається. Вона відповіла так: «Якщо сидіти тихо, нічого зайвого не казати — то в росії можна гарно жити». Ця головна думка – сидіти тихо й нічого не казати – в мене викликає дуже сильний внутрішній протест», — наголошує музикантка.
Пані Аліна наостанок додає, що нашому суспільству треба викорінювати російське з освіти, вивчати власних композиторів і їхні твори, а не слідувати за російськими. Важливо зберігати й встановлювати нашу культурну спадщину, просувати наші традиції у маси, щоб почати нову сторінку в українській музиці.
«Неможливо мати в своїй країні культуру, котра приходить й вбиває тебе протягом багатьох років», — резюмує бахмутянка.
Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок.
Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.
“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”
До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.
“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.
Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.
“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.
Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.
“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.
Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.
“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.
На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:
“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.
Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.
“Ти ніби випав з часу”
“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ.
Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним.
Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.
“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.
Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.
“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.
Проблема з роботою у ветеранів
Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.
Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.
“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кількавзаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу.Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.
За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби.
Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.
Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.
Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.
Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.
“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.
До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до
працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.
Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.
Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту
ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.
Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?
“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.
Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.
“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.
Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.
Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці
На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:
По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.
По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.
Що може покращити ситуацію з роботою?
Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.
Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.
З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:
створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.
З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:
створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та полегшують подальшу адаптацію;
підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.
Що у висновку?
Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.
Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної – не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.
Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом
До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.
Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.
Спорт на паузі: як почався шлях волонтера
Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.
“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.
Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.
Чому саме Донеччина
Богдан Зуяков під час евакуації / фото з особистого архіву героя
Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.
“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.
Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою.
“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.
Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті
Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.
“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.
Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою
Констянтинівка / фото Стерненко
Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.
“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.
Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.
“Чорний список” відмовників
Богдан Зуяков / фото з особистого архівку героя
Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.
“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.
Евакуація тварин
Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.
“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков.
Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.
Емоційне вигорання та втрата побратима
Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.
Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.
“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.
Плани після війни
Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.
“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.
Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.
Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до […]
До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні […]
Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме […]
Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім […]
Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була […]
