Володимир Жаркий родом із зараз тимчасово окупованого Соледару. Чоловік почав волонтерити ще в 2014 році, коли почалася війна на Сході. Волонтерство Володимира розпочалася із їжі, герой возив на фронт все, від помідорів та огірків до амуніції.  Як волонтер із Соледару живе в Кривому Розі, які зміни хотів би бачити в Україні після війни та до чого тут організація Пласт?

Волонтерити почав з 2014 року

Володимир Жаркий народився в Соледарі, Донбас це його рідна земля з теплотою наголошує волонтер. Наш герой навчався в Харкові, з юності був активним й енергійним студентом, брав участь у місцевому КВН, свої студентські роки Володимир пригадує з посмішкою. Коли почалася війна чоловік ще не знаючи про волонтерство, почав ним займатися. На його кругозір ще тоді вплинула література.

Володимир на скелях. Фото: Фейсбук

«Я багато читав різних книг, це й художня література, й не тільки. Різне було. За часів студентства й в КВН брав участь, виступали разом на свята. Коли почалася війна мій друг пішов на фронт, це мене дуже сильно вразило. Ми солдатам возили мінеральну воду, помідори свіжі. Тоді ще не було ніяких запитів, приїжджаєш на блок-пост, кажеш що є, й хлопці беруть, якщо їм потрібно. Помідори ящиками возили, чай, каву, огірки», — пригадує волонтер.

Зараз каже, Володимир, люди набагато активніше допомагають армії, й загалом значно збільшилася підтримка від держави.

Культурно-громадський центр ШELTER+

Волонтер в гуманітарному штабі. Фото: Фейсбук

Володимир зазначає, він сам у новому місті переселенець, але чоловік знайшов в собі сили допомагати іншим. Герой волонтерить в Кривому Розі, в Культурно-громадському центрі ШELTER+. В основному ВПО в притулку з Донецької, Луганської, Харківському та Херсонської областей. Загалом зараз в місті близько 70 тисяч переселенців.

«У нас є кол-центр (ред. номер телефону + 38 067 627 78 30)  люди до нас дзвонять самі. Ми видаємо гуманітарку, ось гігієну видали недавно. Також велосипеди для пересування містом. Працює й пральня у нас, а також хостел, де переселенці можуть залишитися на два тижні, щоб прийти до себе після евакуації», — каже Володимир.

Волонтер поділився з редакцією, як виглядає його звичайна рутина. Зранку чоловік прокидається, далі їде в центр, більшу частину дня займається видачею гуманітарної допомоги, а окрім того ще проходить муштру в Пласт. 

Володимир в недалекому майбутньому приєднається до лав пластунів, каже, що йому близькі цінності цієї організації.

Емоційне вигорання приходить до кожного

Володимир Жаркий. Фото: Фейсбук

За близько 9 років волонтерства, зізнається чоловік, важко постійно залишатися в силах, втома приходить до кожного. В центр щодня приходять сотні людей, й кожен з них має свою історію, часто люди діляться своїми переживаннями з волонтерами. 

За день волонтер може почути десятки важких сповідей, часто грає на руку ефект незнайомця. Людині легше розповісти комусь незнайому свою проблему, поділитися горем, ніж розповісти про це рідному. 

«Ми ж не залізні роботи, ми люди, спілкуємося, заспокоюємо, приймаємо інколи й близько до серця»,— каже Володимир.

В центрі допомоги для ВПО працює психолог, куди можуть звертатися люди, які потребують психологічної допомоги, волонтери також працюють із фахівцем. Є різні напрямки, це й гештальт-терапія, арт-терапія та інші. Такі заняття  відвідують діти й дорослі, загалом ж терапія здатна покращити життя людини. Нагадаємо, що у Вільногірську працює психологічна підтримка для ВПО.

Україна після війни

Володимир мріє, щоб українці стали більш свідомими, зокрема щодо того, що їх оточує. Чоловік вважає, що потрібно слідкувати за чистотою вулиць, й більше впроваджувати екологічні ініціативи.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Схід та Захід разом: як франківчанин Григорій Березовський допомагає Бахмуту

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Олена Голубцова — носійка рідкісного ремесла, яке сьогодні майже забуте. Алебастрову ліпнину, декоративний елемент інтер’єрів, її родина почала виготовляти ще в 1930-х роках. Тоді її предки приїхали з Полтавщини на Донеччину й опановували нову для себе сировину, алебастр. Спершу ним закладали тріщини в хатах, робили побутові речі, а з часом навчилися робити й витончену ліпнину, якою прикрашали оселі.

Сьогодні пані Олена прагне відродити це ремесло, як частину культурної ідентичності Бахмута. Ми поспілкувалися з майстринею та розповідаємо вам найцікавіше.

Алебастр на Донеччині: як його почали використовувати

Бахмутянка Олена Голубцова — одна з небагатьох, хто зберіг і пам’ятає традицію виготовлення виробів з алебастру. Це ремесло передавалося в її родині з покоління в покоління. Пані Олена ділиться спогадами про те, як цей матеріал, доступний і пластичний, став основою домашнього декору та навіть заробітку в тяжкі 90-ті. Предки бахмутянки опинилися на Донеччині в 1932 році —після чорноземів Полтавщини вони мусили вчитися жити у інших умовах.

“Мої предки використовували алебастр, коли будували хати, бо треба було ж замазувати ті тріщини. Вони звернули увагу на те, що він пластичний, та те, що він застигає гарно і зберігає форму”, — ділиться з нами у розмові бахмутянка.

Втім, алебастр використовували не лише для будівельних потреб. Поступово він став засобом самовираження.

“Хотілося якось відзначитися, щоб було красиво, не так, як у всіх. Бо приїжджі були, чужі люди були тут, на Донбасі. І тому гробки так прикрашали, з невеличкими детальками: квіточку, листочок клали. З одного боку це якось тріщини прикривало, з іншого це було красиво”, — каже пані Олена.

Особливий сплеск інтересу до алебастру в родині Олени відбувся наприкінці 1980-х. Тоді, в умовах кризи, ліплення з гіпсу стало можливістю підзаробити й прогодувати родину.

“Мій вітчим та моя мама вирішили, що треба заробляти гроші, бо на той момент була важка ситуація в країні. І вони придумали такий спосіб. Гіпс купляли на алебастрових комбінатах. У нас, до речі, їх два було — Артемівський і Деконський. На Деконському гіпс був трошки рудуватий, а на Артемівському біліший, але за якістю вони однакові були”, — каже співрозмовниця.

Для роботи використовували спеціальні гумові форми, а ще гіпс та воду. Все відливалося вручну, сушилося, фарбувалося, а потім вироби продавали. Популярними були дзеркала з ліпниною, а щоб зробити один такий виріб, в середньому родина витрачала два дні.

Для родини Голубцових алебастр був не просто матеріалом —це була частина ідентичності й зв’язку з новим для них краєм. Донеччину вони щиро полюбили:

“За словами бабусі, коли тільки вони переїхали сюди з Полтавщини, для них дивно було, що це степ, але вони настільки були захоплені, казали, що ми живемо на золоті. Мали на увазі якраз алебастр, з яким вони так натхненно працювали, їм це щиро подобалося”.

У сільській школі, згадує пані Олена, також діяли гуртки, де малеча працювала з гіпсом. Це були 1985-1986 роки, дітей вчили працювати з різними формами. Останній раз пані Олена практикувала саме лиття з гіпсу, коли працювала вихователем у садочку — разом з вихованцями вона зробила гіпсовий дзвінок, де діти залишали свої відбитки. Цей дзвінок став візитівкою освітнього закладу.

Пані Олена переконана, що пам’ять про таке ремесло треба зберігати, особливо вчити цього молодше покоління.

“Наш Бахмут за що пам’ятають? Шампанське, троянди, сіль. Але ж які копалини у нас були! Яка історія! Треба, щоб люди це знали”, — каже жінка.

У планах бахмутянки — проведення майстер-класів для земляків, де кожен охочий зможе спробувати себе в алебастровій справі. Люди зможуть навчитися своїми руками працювати з гіпсом, розмалювати виріб та забрати додому частинку Донеччини й рідного дому.

Алебастрове лиття можуть визнати першим елементом нематеріальної спадщини з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!