Громадська організація “Бахмутська Фортеця” утворилася на початку 2015 року. Спочатку основним завданням організації було залучення громади до культурного та соціального життя міста. З початком повномасштабного вторгнення організація створила новий проєкт, який надає психологічну підтримку ВПО. Про те як саме працює ГО, з якими запитами звертаються бахмутяни, та як осередок в Вільногірську став другим домом для переселенців — читайте в матеріалі.

Робота в Бахмуті та евакуація 

В рідному місті учасники ГО “Бахмутська Фортеця” допомагали самореалізовуватися активним бахмутянам у громадському житті, роз’яснювали права, завдяки яким можна впливати на важливі рішення в громаді, пояснювали молоді устрій та роботу місцевого самоврядування, втілювали цікаві культурні та соціальні проєкти в громаді. Однак війна завадила подальшим планам розвитку Бахмута. 

Втім, вона не змогла забрати той досвід, який дала праця організації в Бахмуті. Чимало членів осередку зараз живуть у різних куточках України й навіть поза її межами. Попри те, учасники ГО продовжують працювати.

Альона Щекодіна. Фото: особистий архів героїні

Альона Щекодіна, членкиня ради, опинилася у місті Вільногірськ Дніпропетровської області, в перші дні свого перебування познайомилася з мешканцями громади, які активно допомагають вимушеним переселенцям і військовим. 

Як заснували осередок психологічної підтримки для ВПО?

У локальному гуманітарному штабі двері були  відкриті з ранку до пізнього вечора: людям роздавали гумдопомогу, збирали все необхідне на фронт для військових, а також надавали психологічну допомогу дітям та дорослим. Саме в штабі Альона і познайомилася з психологами, з якими надалі розробили проєкт “Нова громада – нове щасливе життя”.

“Я бачила, що психологічна підтримка має попит. До психолога Олександра приходили й діти, і дорослі, і навіть волонтери, які працюють в штабі. Розуміючи, що наша організація має досвід в залученні коштів для реалізації важливих соціальних проєктів, а поряд є фахівці та люди, яким потрібна допомога, ми вирішили об’єднати зусилля. Так, розпочав роботу психологічний клуб у Вільногірській громаді”, — ділиться тонкощами роботи членкиня ради ГО “Бахмутська Фортеця”.      

Як працює клуб?

В центрі панує тепла атмосфера, діти слухають психолога. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Психологічний клуб працює щодня, окрім неділі. Для дітей та підлітків проводяться психологічні групові заняття та фізичні уроки, щосереди жінки під керівництвом психологині розслабляються на заняттях йоги, медитують. У суботу всі бажаючі беруть участь у психологічному театрі. Також раз на місяць планують проводити сімейні вечори та пізнавальні зустрічі “Тепер я знаю, що…”.

“Спілкуючись з вимушеними переселенцями та представниками місцевого самоврядування, я розумію, люди раді, що з’явилася можливість отримати професійну психологічну допомогу, відволіктися від  проблем на заняттях йоги, танцювати зумбу” – говорить Альона.

“Людям, які тимчасово обрали для життя місто Вільногірськ, це також допоможе інтегруватися в нову громаду. А ще в рамках проєкту планується провести аналіз потреб вимушених переселенців через опитування. Така інформація знадобиться як громадськості, так і працівникам місцевої влади, для розуміння ситуації вцілому і швидкого та чіткого реагування на потреби ВПО”, — додає громадська діячка. 

З якими запитати звертаються переселенці?

Дітки займаються в центрі. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Пан Олександр, психолог клубу, зазначає, що основні запити з якими звертаються ВПО — це тривожність. У дорослих часто побутують конфлікти вдома, а стосовно малечі пріоритетними напрямками роботи є розвиток та соціалізація. 

На заняття до психолога частіше за все приходять діти середнього віку, це 6-10 років. 

“Для мене це не важко, бо я займаюсь цим ще з початку війни, тоді було звісно важче. Раніше ми більше працювали зі страхами сирен, а зараз дітки вже адаптувались до подій, і залишилась лише агресія, яку вони приходять з радістю виплеснути та зняти напругу. Також дітей зараз дуже напружує  онлайн-навчання, вони досі не можуть до нього звикнути й адаптуватись”, — розповідає психолог.

Заняття в клубі тривають 2-4 години на добу. Крім того є документальна робота та перевірка текстів – це все робиться протягом дня. Працює пан Олександр з понеділка до суботи. 

“У вівторок та четвер займаються діти віком від 3 до 5 років, а також підлітки. У понеділок та п’ятницю приходять дітки віком від 6 до 10 років. В середу на заняття приходять мами, а в суботу є психологічний театр”- пояснює деталі роботи психолог.

Як працюють з дітками?

Пані Вікторія з синами. Фото: особистий архів героїні

У роботі з дітками психолог центру використовує напрямок казкотерапії, а також залучена ігрова терапія. З молодшою групою діток проводять ігрові заняття за системою українського педагога Єфименко, а також використовують бейбі-йогу.

Батьки діток, які відвідують центр, запевняють, що бачать позитивну динаміку.

“Мій молодший син мав проблеми із спілкуванням, він не хотів говорити ні з ким, особливо зі старшими людьми, але завдяки допомозі фахівців зараз син радо ходить на заняття й впевненіше себе почуває. Старший син також мав таку проблему, у нього перехідний вік – і, можливо, тому так сталося, проте й старший зараз хоче відвідувати заняття. Дітям дуже подобаються ігри, руханки”, — каже пані Вікторія, мама двох синів, які відвідують психологічний клуб у Вільногірську з вересня 2022 року.

Дітки в центрі. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Сама жінка також відвідує заняття в центрі. Каже, що їй дуже допомагає комплексний підхід, який використовують психологи. В центрі панує тепла, домашня атмосфера, запевняє переселенка. На думку, пані Тетяни в центр також можна було б додати тематичні тренінги по вихованню й розвитку діток.

Олександр наголошує, що працює й сарафанне радіо. Через знайомих люди дізнаються про роботу психологічного клубу й приходять з дітками.

“Люди думають, що до психолога треба йти коли вже є психологічні проблеми – це не вірно. Треба розуміти, що психологія, це для здорових, а психіатрія – для хворих”, — каже Олександр. 

Як працюють з дорослими?

Жінки займаються в центрі. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Для дорослих в центрі проводять просвітні бесіди, тести й арт-терапію, медитацію та йогу. Щоб виконувати такий обсяг роботи Олександр працює в команді з пані Світланою, вона його помічниця.

“Світлана займається спілкуванням з людьми, скидає інформацію в чат, спілкується з батьками. Також вона займається йогою, а я суто психологічною роботою. Вона робить фізичні вправи, а я психологічні. Вона допомагає мені працювати з матусями. Бо я розмовляю професійною мовою, а вона «переводить» їм все на звичайну, щоб було зрозуміліше й легше”, — наголошує психолог. 

Пані Світлана наголошує, що із дорослими проводять заняття з корекційної гімнастики та йоги. Гості роблять дихальні вправи, вправи на увагу, самомасаж. Дорослі часто приходять з фізичними проблемами здоров’я – це стопи й хребет, а у дітей часто проблеми з зором через часті гаджети в сучасному світі.

“Раніше у нас не було матеріалів і це викликало труднощі. Але нещодавно ми отримали фітболи, м’ячі, скакалки. Надалі ще необхідно деякі меблі, а також  килим, бо поки тільки половина зали застелена.  З липня думаємо, будемо замовляти, щоб вміщались більше діток. Наразі в молодшій групі 4-5 дітей. Середньої групи буде вже дві групи, бо там до 20 людей. І старшої групи десь 8 людей”, — каже пані Світлана.

Популярні заняття серед ВПО

Заняття для ВПО, пані Тетяна на фото разом з іншими гостями центру. Фото: особистий архів героїні

За словами фахівчині, зараз переселенці найбільше ходять на фізичні вправи й медитації. Поєднання емоційного й фізичного тіла призводить до неймовірного ефекту – люди виходять і просто сяють, зазначає Світлана. Й додає: 

“Я дуже люблю працювати з людьми – це, мабуть моє призначення. Часто батьки консультуються щодо поведінки дітей, як розставляти сімейні пріоритети та як надавати дитині свободу”.

Переселенка пані Тетяна каже, що завдяки роботі центру у Вільногірську можна хоча б на деякий час відволіктися від війни та побути у теплому колі.

“Дуже дякую Світлані та Олександру, вони допомагають нам всім i словом i ділом, підтримують нас. Я дуже рада, що тут є цей центр, бо війна і ми не вдома, а коли приходиш в клуб, то можна хоча б на трішки забути про війну й порадіти життю. Нехай ненадовго, але…Центр вже став для мене, як другий дім. На цьому етапі життя, та підтримка, яку нам надають – це дуже корисна справа”, — каже пані Тетяна.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Громадські організації Бахмута: як працюють локальні організації в час війни?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2014 році Ірині (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) було 8 років, коли її рідне місто у Криму опинилось під російською окупацією. На той момент дівчинка навчалась у першому класі. Поступово “нова влада” змінювала звичне життя кримчан, у тому числі й навчання у школі. Українська мова, історія, література повністю зникли зі шкільної програми, а замість них з’явилися російські замінники і пропагандистські заходи. Попри пропаганду, Ірина прагнула виїхати на підконтрольну Україні територію. Після досягнення 18-річного віку вона покинула рідний дім в окупації та почала нове життя. Одним із рішень став вступ до українського навчального закладу, де дівчина, за її словами, може здобути першу якісну освіту.

Про освіту в окупації і вступ до українського ВНЗ Ірина розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Освіта в окупованому Криму: спогади

У лютому 2014 року російська армія розпочала захоплення Криму. Російські військові проводили насильницьке захоплення автономної республіки, а агітатори підбурювали народ на антиукраїнських мітингах. На той час Ірині було 8 років, вона якраз навчалась у 1 класі. Тодішні події були далекими для дитини. Єдине, що пам’ятає дівчина — що її школу зачиняли на кілька днів, коли російська влада погрожувала ввести війська.

Навчаючись у початковій школі, дівчинка ще не розуміла змін, які принесла російська окупація. Але помітила зникнення української мови.

“В основному всі школи у нас були російськомовні, і не було такого предмету, як українська мова. Може у старших класах він був, я не знаю. Але у молодших був тільки факультатив, який діти могли відвідувати як додаткові заняття за бажанням. Він зник після окупації. Але при цьому в нас майже всі вчителі залишились, я не пам’ятаю різку зміну педагогічного складу. Пропаганди тоді теж не було саме для дітей мого віку. Принаймні я такого не пам’ятаю”, — згадує Ірина.

Усвідомлення того, що навчання у школі буде не таким, як раніше, стало приходити з дорослішанням. У старших класах додавались нові предмети, які раніше у кримських школах не викладали. А вже після 2022 року у школах посилилась пропаганда.

“У середній школі стали більш помітні зміни. Там вже були історія росії, російське суспільствознавство. Пропаганда стала більш поширеною в освіті з 2022 року. Вона стала жорсткішою. З’явився новий предмет, щось типу “Люблю свою Родину”. Також з’явилися “розмови про важливе”, які проводились після уроків, і в нас вони теж були. Це були різні лекції, бувало і військових приводили, щоб вони нам розповідали, як класно служити в російській армії”, — згадує Ірина.

Чи є можливість вчитися за українською програмою на ТОТ

За словами Ірини, вчитися за українською програмою в окупованому Криму дуже складно. По-перше, це великий ризик для батьків, оскільки питання освіти прискіпливо контролюється окупаційною владою. Якщо хтось дізнається про навчання дитини в українській школі онлайн, до батьків можуть прийти з візитом російські військові.

Загалом окупаційна влада відстежує освіту дітей і забороняє будь-які намагання долучитися до української системи освіти. Попри це, на ТОТ існує можливість отримати українську освіту, тільки діяти треба підпільно. Але, за словами Ірини, населення дуже залякане, тому йти на ризик погоджуються дуже мало людей.

Як вступити в український ВНЗ після виїзду з ТОТ: досвід кримчанки

Ірина виїхала з окупованого Криму в 2023 році. Тоді вона ще не замислювалась над вступом до університету, оскільки першочерговою метою був саме виїзд з окупації.

“Мені найголовніше було виїхати з окупації. Бо я вже не могла там жити і все чекала 18 років, щоб виїхати. Коли я прибула на підконтрольну Україні територію, зрозуміла, що хочу будувати далі своє життя і хочу отримати нормальну освіту в Україні, щоб я могла працювати і спокійно жити”, — зазначає Ірина.

Вирішивши питання з документами, дівчина стала серйозно думати про вступ. Обрати для майбутнього навчання вирішила один із релокованих університетів з окупованих регіонів України. Допомогу в отриманні необхідних документів, складанні іспитів та проходженні вступної кампанії Ірині надали в освітньому центрі при вибраному ВНЗ.

Примітка. В Україні працюють освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”. Вони надають консультації та допомогу абітурієнтам з ТОТ, які не мають результатів НМТ та українських документів про освіту. Вступ для таких абітурієнтів передбачає спрощену процедуру, тобто вступники можуть складати вступні іспити дистанційно або очно безпосередньо у виші. Освітні центри працюють з 1 червня по 30 вересня. Під час минулої вступної кампанії в Україні працювали понад 200 таких центрів.

Після консультацій в освітньому центрі Ірина склала іспити для отримання документа про освіту українського зразка. Спершу вона склала чотири шкільні іспити, а після отримання сертифіката про освіту — стільки ж вступних іспитів в університеті, які для дітей з ТОТ рахуються як результати НМТ.

Ірині вдалось скласти іспити на високий бал, тому вона вступила на бюджетну форму навчання. Зараз вона є студенткою однієї з гуманітарних спеціальностей.

За словами студентки, найбільшими труднощами при вступі було саме отримання документів. Супровід у цьому та інших питаннях дівчині надавали фахівці освітнього центру. Вона каже, що відчувала повну підтримку, і саме це допомогло їй успішно пройти вступну кампанію.

“Мені дуже допоміг освітній центр. Вони мене консультували по всіх питаннях і всюди направляли: допомогли знайти школу, допомогли з документами у самій школі, підказували куди далі прийти і що треба робити. І це при тому, що я пізно звернулась. Вже завершувались строки вступної кампанії, і якщо б не ця допомога, то я б мала чекати ще рік, щоб вступити. Також освітній центр дає можливість піти в школу і довчитися, щоб отримати сертифікат про освіту з оцінками з усіх предметів , а не лише з тих, які ти складаєш на іспитах”, — каже студентка.

Як студентів з ТОТ приймають в університетах

Ірина каже, що свідомо обрала для навчання університет, який релокований з окупованих регіонів України. Їй було важливо навчатися у студентській спільноті, де є багато ВПО. Оскільки так вона може знайти спілкування з людьми, які мають подібний досвід евакуації, та зберегти свою культурну ідентичність.

“Я не хотіла обирати не релоковані університети, оскільки чула відгуки від знайомих, що там бували непорозуміння. Наприклад, був тиск через мову. Я пам’ятаю, що коли тільки приїхала, то в мене була дуже маленька база з української мови, тому я не хотіла відчувати тиск ще й від викладачів і студентів. Сьогодні, завдяки комфортному середовищу без утисків, я вільно володію українською. У навчанні мені справді дуже комфортно. Університет мене тепло прийняв, бо для них важливо, що діти виїжджають з окупації і навчаються у них, і я відчуваю, що мені тут можуть допомогти за необхідності. Група до мене ставиться як до звичайної студентки, не було якоїсь особливої уваги, додаткових питань. Тому я відчувала по-доброму відсутність уваги, в хорошому сенсі”, — ділиться Ірина.

Навчаючись в Україні, студентка виокремила для себе головні переваги вступу. Це можливість отримати освіту за сучасними програмами та можливість стажування і обміну досвідом за кордоном.

“Тут я бачу багато переваг. По-перше, це для мене можливість отримати якісну першу освіту. Чому першу? Бо, по суті, освіта в окупаційній школі нічого мені не дала. Коли я вступила, то побачила на власні очі, що в Україні рівень освіти набагато кращий, ніж на окупованих територіях. Я вперше побачила, як можуть діти навчатися, за якими програмами. Також мені дуже подобається, що тут є можливість їздити за кордон. А ще тут справді хороші викладачі. Я рада, що обрала навчання саме в Україні, а не за кордоном, бо тут я відчуваю власну ідентичність. Це моя культура, моя рідна мова, рідні люди в плані культурної ідентичності. Для мене це важливо”, — каже Ірина.

Серед недоліків в українській освіті дівчина може виокремити один, але суттєвий. Це війна, яка обмежує можливості студентів.

“Мені здається, найбільший недолік — це війна, яка скорочує деякі можливості університетів. Бо це і державні кошти, і всілякі проєкти. Набагато важче реалізувати якісь класні проєкти, будучи університетом, який працює у стані війни. Також недоліком є змішане навчання і неможливість повернутися повністю на очний формат через безпекові ризики”, — каже студентка.

Після отримання освіти Ірина планує розвиватися у професійній сфері. Каже, що ще не обрала, де саме, бо не відчуває стабільності через війну. У бажаннях дівчини — щоб війна скоріше завершилась і можна було жити в Україні без безпекових ризиків. Також дівчина хоче спробувати свої сили за кордоном, а саме пройти стажування.

Читайте також:

• “Вдень ходять до російської школи, а у вільний час вчать українські предмети”: як діти з ТОТ боряться за вступ в українські виші
• Хто очолює освіту на окупованій Донеччині: досьє на посадовця з Тюмені Олега Трофимова
• На окупованій Донеччині вводять козацькі класи у школах: що зміниться для учнів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок. 

Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”

До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.

“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.

Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.

“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.

Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.

“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.

Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.

“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.

На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:

“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.

Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.

“Ти ніби випав з часу”

“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ. 

Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним. 

Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.

“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.

Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.

“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.

Проблема з роботою у ветеранів

Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.

Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.

“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кілька взаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу. Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.

За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби. 

Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби  — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.

Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.

Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.

Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.

“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.

До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до

працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.

Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.

Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту

ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.

Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?

“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.

Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.

“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.

Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.

Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці

На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:

По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.

По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.

Що може покращити ситуацію з роботою?

Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.

Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.

З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:

• створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
• комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
• розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
• інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
• популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
• навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
• адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.

З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:

• створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє  ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок   праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
• впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на   початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними  компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та   полегшують подальшу адаптацію;
• підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
• компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
• внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.

Що у висновку?

Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.

Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної –  не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

До теми:

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!