У січні 1918 року в Бахмуті, повітовому центрі Катеринославщини, вийшов друком перший і єдиний номер учнівського журналу «Вільні думки». Це був чи не перший на Донеччині зразок україномовної журнальної періодики, започаткований з ініціативи Бахмутського гуртка української учнівської молоді. Цікаво простежити життєвий шлях дописувачів бахмутських «Вільних думок». Більшість з них (крім Володимира Сосюри, який став класиком української літератури ХХ століття) загубилася потім у вирі подій громадянської війни, радянських репресій і голодоморів.

Але принаймні один з них залишив помітний слід у літературному житті еміграції, пройшовши складний і звивистий шлях із революційного Бахмута до Сараєва в тодішній Югославії. Це Гнат Побігайло (1899 – 1960), уродженець Бахмута, випускник Бахмутської чоловічої гімназії, учасник учнівського журналу «Проблески» (1916 – 1917), редактор літературно-просвітнього журналу «Вільні думки» (1918), пізніше – учасник білого руху й російськомовний поет міжвоєнної еміграції, випускник сільськогосподарського факультету університету в Белграді (1926), дослідник і викладач у галузі сільськогосподарських наук. Детально про біографію Гната Побігайло розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Бахмутська чоловіча гімназія, де навчався Г. Побігайло.

Першими  відомостями про Гната Побігайла ми завдячуємо його  сучаснику Федору Максименку (1897 – 1983), засновнику української історичної бібліографії, чиї дитячі та юнацькі роки пройшли в Бахмуті. У своєму листі до бахмутського краєзнавця Валентина Замкового він подає опис книжкового раритету, який довго зберігав у своїй особистій бібліотеці, а потім передав до Історичної бібліотеки в Києві: «Вільні думки. Літературно-просвітній журнал. Видає гурток Бахмутської молоді. Редагує Гнат Побігайло. Бахмут, 1918. № 1. Січень».

Сторінка з опису домоволодінь м. Бахмута з адресою помешкання родини Побігайлів.

У своїх листах Ф. Максименко згадував також учнівський журнал «Проблески», що видавався в передреволюційну пору, в 1916 – 1917 роках, при Бахмутському реальному училищі за редакцією вчителя історії Олександра Кобалевського. На сторінках «Проблесков» серед інших спроб учнівської літературної творчості зустрічаємо й публікації за підписом «И. Побегайло, ученик 7 кл. Бахмутской мужской гимназии» та криптонімом «И.П.». Це подорожні нотатки «Екатеринослав – Александровск (Через пороги)» та «По местам «Слово о полку Игореви», прозовий етюд «Зимними сумерками» і стаття «Памяти поэта» до 30-річчя смерті С.Я. Надсона. Це  той самий Гнат Побігайло – невдовзі редактор першого українського журналу в Бахмуті. Вже перші російськомовні прозові й критичні спроби обдарованого гімназиста виявляють спостережливість і майстерність оповідача, його зацікавлення гострими соціально-психологічними проблемами й актуальними на той час літературно-художніми течіями.

Учнівський журнал «Проблески», в якому друкувалися перші літературні спроби Г. Побігайла.

У «Вільних думках» 1918 року перу Г. Побігайла належать вступна стаття «Од редактора» й прозовий етюд «Вечірня мелодія». Редакційна стаття, що мала програмний характер, свідчила про причетність української шкільної молоді Бахмута, до якої належав і Гнат Побігайло, до ідей та настроїв, викликаних Українською революцією 1917 – 1921 років, про пошук молоддю свого національного самовизначення та шляхів творчої самореалізації в річищі української мови й культури.

В журналі зазначена адреса редакції: Бахмут на Катеринославщині, Олександрівська вулиця, № 75. За цією адресою в «Оцінному описі домоволодінь, що підлягають земському обкладанню» міста Бахмута 1919 року значиться домоволодіння Гликерії Іллівни Побігайло, селянки Бахмутської волості Катеринославської губернії. Подальші дослідження з’ясували, що Гнат Ілліч Побігайло (1899 – 1960) народився в Бахмуті 10 жовтня (за старим стилем 27 вересня) в родині Іллі Опанасовича та Гликерії Іллівни Побігайлів. Його батько за походженням належав до селян, після військової служби був запасним феєрверкером російської армії.

Вступна стаття Г. Побігайла в журналі «Вільні думки». Бахмут, 1918

Участь гімназиста Гната Побігайла у видавничій діяльності Бахмутського гуртка української шкільної молоді та його спроби української літературної творчості були пов’язані з національно-культурним відродженням, яке переживало українство на Донеччині в 1917 – 1918 роках. Чимало земляків воювали потім в українському війську. Інакше склалася доля Гната Побігайла, який, очевидно, в 1919 році був мобілізований до денікінської армії, а після поразки білогвардійців евакуювався разом із братом Олександром із Криму через Туреччину, нарешті осів у Югославії.

У Белграді Г. Побігайло закінчив сільськогосподарський факультет університету (1926), але докторську дисертацію захистив лише в 1957 році. Працював спочатку асистентом на своєму факультеті, потім начальником Відділу фітопатології в Інституті сільськогосподарських досліджень у Топчидері (передмістя Белграду). Після Другої світової війни він продовжив науково-дослідницьку роботу в Сараєво, з 1948 року викладав фітопатологію, мікробіологію та бджільництво в Сараєвському університеті. У 1954/55 навчальному році був продеканом сільськогосподарського факультету.

Обкладинка збірки віршів Г. Побігайла «Ну, так что ж!». Белград, 1938.

У 1920-30-х роках Гнат Побігайло брав активну участь у літературному житті російської еміграції, був учасником літературного гуртка Голенищева-Кутузова в Белграді. Його вірші друкувалися в журналі «Воля России» (Прага, 1928), збірнику «Ступени» (Белград, 1927). У 1938 році вийшла друком єдина його авторська поетична збірка «Ну, так что ж?», яка містить 69 віршів, включно з двома перекладами з сербських поетів.

Зразки зрілої поетичної творчості Гната Побігайла, які можна знайти в мережі Інтернет, засвідчують своєрідність його індивідуального творчого стилю (за деякими оцінками – «єдиний справжній футурист серед поетів російської еміграції»). У багатьох віршах бачимо відгуки бахмутського періоду життя, подій революції та громадянської війни («Камень на камень», «Надгробная речь», «Браслеты и шуба»).

Пореволюційна біографія земляка-бахмутянина, редактора першого українського журналу на Донеччині під час Української революції 1917 – 1921 років, являє собою один із численних варіантів соціальної та духовної еволюції місцевої української молоді під впливом революційних подій.

Сексуальне насильство – один з найменш досліджених та задокументованих злочинів на окупованих територіях. Журналісти видань Бахмут IN.UA та Кавун.City зібрали інформацію, яка відома правоохоронним органам станом на зараз.

Горлівка, квітень 2023 рік. Так званий мер міста записує відеозвернення до батьків — каже, у місті почастішали випадки зникнення дівчаток та просить, аби батьки перевірили телефони дітей. У місті зникли двоє дівчаток віком від 10 до 14 років, обоє нібито були учасницями “чатів порнографічного характеру”. Дітей нібито знайшли, однак обставини їхнього зникнення та перебування залишилися невідомими.

Водночас у зверненні акцент було зроблено не на розслідуванні факту зникнення чи пошуку дітей, а на твердженні про можливу їхню присутність у “чатах порнографічного характеру”. Такий фокус окупаційної влади викликає запитання щодо реальних причин інциденту та того, якою була мета повідомлення. 

Херсон, 13 серпня 2022 року російський військовослужбовець Роман Попов і його спільники викрали цивільного,мешканця Херсону, били його та привезли до ІТТ. Там чоловіка роздягнули, катували електрошокером, завдаючи струмових ударів по тілу та статевому органу. На десятий день утримання, не отримавши бажаних свідчень, окупанти посилили тортури: до тіла потерпілого під’єднували металеві зажими з електрострумом, утримували силоміць, після чого один із військових вчинив сексуальне насильство. Потерпілого звільнили лише після того, як його родина заплатила окупантам.

Ця історія стала відомою завдяки документальному фільму Слідство.Інфо “Він Теж”, де четверо чоловіків розповідають про сексуальне насильство в херсонських катівнях. Один із героїв фільму описує дії того ж підрозділу, зокрема “збоченця”, який погрожував і намагався зґвалтувати затриманого.

Попов свою причетність заперечує, на виклики слідства й суду не з’являється — він продовжує воювати проти України.  Справу передали до суду в березні 2024 року, а в грудні суд ухвалив проводити спеціальний розгляд. Потерпілого планують допитувати у закритому режимі з міркувань безпеки.

Обвинуваченому загрожує від 8 до 12 років ув’язнення за порушення законів та звичаїв війни. 

Маріуполь, грудень 2024 рік. Пенсіонерка, як пишуть російські медіа, вбила свого співмешканця, завдавши йому 22 ножових поранення після того, як він почав до неї чіплятися. Чоловік помер на місці. Жінці загрожує до 15 років ув’язнення.

Станіславська громада Херсонщини. Влітку 2022 року кадровий російський військовий Зунель Братов, боєць 25-го окремого полку спецпризначення РФ протягом тривалого часу гвалтував місцеву мешканку та знущався над її донькою.

Раніше Братову вже пред’явили підозру за зґвалтування та утримання в сексуальному рабстві жительки Станіславської громади — цю справу на той момент вже передали до суду. Слідство встановило, що восени 2022 року він викрадав жінку, утримував її понад місяць у своєму помешканні, змушував до статевих актів, бив і замикав у підвалі.

Влітку російський військовий, погрожуючи зброєю, ґвалтував іншу жінку зі Станіславської громади та регулярно приходив до її дому, забираючи потерпілу силоміць. Від сексуального насильства постраждала також її неповнолітня донька, над якою він вчиняв розпусні дії. Родина була змушена покинути дім і переховуватись у Херсоні до звільнення території. 

Журналісти Слідство.Інфо встановили, що Братов — кадровий російський військовий, одружений, має дітей і був нагороджений Міноборони РФ ще до повномасштабної війни.

14 січня 2025 року Великоолександрівський районний суд Херсонської області виніс вирок російському військовому за зґвалтування та залякування дівчат навесні 2022 року. Вирок заборонений для оприлюднення, тому що справу розглядали у закритому судовому засіданні.

За інформацією з відкритих джерел та підозри зрозуміло, що обвинувачений – 24-річний росіянин, лейтенант ФСБ Олександр Лебідь. Підозру йому оголосили 23 серпня 2023 року. Українські правоохоронці зафіксували два епізоди воєнних злочинів, до яких причетний Лебідь. У першому епізоді він, за версією слідства, викрав дівчинку з помешкання, де вона проживала з матір’ю і бабусею, вивіз до приміщення магазину, поїв спиртним, бив, погрожував зброєю та зрештою вчинив сексуальне насильство.

У другому Лебідь, за даними правоохоронців, неодноразово викрадав під приводом допиту та огляду мобільного телефону на предмет співпраці з ЗСУ, змушував роздягатися, погрожував зброєю і згодом зґвалтував молоду жінку. Все це відбувалось у квітні та травні 2022 року.

З різних медіа стало відомо, що Лебідь загинув 6 жовтня 2022 року, а в Росії його представили до “ордена мужності” посмертно. Вироком суду у січні 2025 року Олександра Лебідя засудили заочно до 12 років позбавлення волі за фактом порушення законів та звичаїв війни (ч. 1 ст. 438 КК України).

Сексуальне насильство на тимчасово окупованій території залишається одним із найменш задокументованих злочинів. Більшість фактів стає відомою вже після деокупації, як це відбувається на Херсонщині. А ось на ТОТ це табуйована тема. Окупанти про такі випадки практично не повідомляють. 

Самі постраждалі в умовах повної відсутності правового захисту, контролю з боку окупаційних адміністрацій і страху перед переслідуваннями не можуть повідомити про те, що пережили, якщо вижили. Тож дані з окупації фрагментарні — вони надходять із відкритих джерел, повідомлень місцевих мешканців, матеріалів правозахисників і рідкісних свідчень тих, кому вдалося покинути територію. 

Журналісти видання Бахмут IN.UA намагалися встановити контакт з однією з жінок, згадку про яку отримали, але вона відмовилася від розмови: на даний момент вона перебуває у тяжкому психологічному стані та досі живе на окупованій території, де будь-яке спілкування з журналістами може наражати її на безпеку.

Тому це дослідження, яке провели журналісти Бахмут IN.UA та Кавун.City базується виключно на відкритих даних про випадки сексуального насильства в окупованих містах Донеччини, які нам вдалося знайти.

Системність злочинів: що показують доступні згадки

Донеччина. Ми аналізували кілька джерел за поточний рік та кілька останніх: російські судові реєстри, новинні канали так званої “днр” та соцмережі, а також українські джерела. Знайшли інформацію про випадки сексуального насильства над жінками у Донецьку, в Горлівці, Макіївці, Єнакієвому, Харцизьку та інших населених пунктах. Згадки про сексуальні злочини по відношенню до жінок збільшилися після повномасштабного вторгнення. Їх фіксують навіть російські джерела. 

Але у документах та повідомленнях немає жодного підтвердженого прикладу реального розслідування на ТОТ. У багатьох випадках окупаційні структури замовчували, спотворювали інформацію, або ж перекладали провину на інших. Зокрема, ми знайшли випадки нібито “ложних доносів”, коли жінки повідомляли про згвалтування, але їм відповідали, що їх звинувачення хибні, чи довести їх неможливо. Особливо це помітно стосовно учасників “сво”, які фігурують як сексуальні злочинці. Вироки їм виносять лише українські суди заочно, російські ж — ні.

Зокрема, на території окупованої Донеччини за останній рік було кілька таких випадків. Так, російський військовий зґвалтував жительку селища Гольмівський, це Горлівська територіальна громада. У селі на Донеччині двоє російських військових змусили жінку до статевого акту, і щоб побороти опір, вкололи їй невідому речовину. У Єнакієвому учасник так званої “сво”, раніше судимий, зґвалтував і вбив дитину. У Зугресі російський солдат, погрожуючи ножем, згвалтував дівчину. Випадки насильства над жінками також фіксували в “Ізоляції” — сексуальне насилля тут використовували як метод покарання. 

Аналізуючи доступні повідомлення про сексуальне насильство на окупованій Донеччині, ми окремо відстежували питання відповідальності. У відкритих російських реєстрах та зведеннях окупаційних структур немає підтверджених даних про притягнення до відповідальності осіб, причетних до цих злочинів. У доступних судових документах відсутні вироки чи згадки про реальні кримінальні провадження, що вказує на практичну безкарність за такі дії на тимчасово окупованих територіях.

Окремо ми перевірили, чи мають постраждалі можливість звернутися по психологічну допомогу. Всеросійська служба “Насилию нет”, яка у РФ декларує підтримку жертвам насильства, не має жодних центрів або представництв на території так званої “днр”. Ці регіони не фігурують у переліку областей, де організація надає підтримку. Є лише загальний номер гарячої лінії, проте жодної структурованої присутності або локальних служб у містах окупованої Донеччини немає.

Фактично це означає, що жінки й інші постраждалі залишаються без доступу до незалежних кризових центрів, психологічної допомоги та механізмів фіксації злочинів. У поєднанні з відсутністю реальних розслідувань це створює замкнене коло: постраждалі не можуть безпечно звернутися по підтримку, а системи, здатної фіксувати такі випадки або захищати їхні права, на окупованій території не існує.

Херсонщина. Станом на 25 листопада 2025 року органи прокуратури Херсонщини продовжують документувати воєнні злочини, пов’язані із сексуальним насильством під час воєнного стану. На сьогодні прокурори встановили 126 потерпілих від сексуального насильства, серед яких 30 жінок, 88 чоловіків та 8 дітей, повідомили на запит Кавун.City у Херсонській обласній прокуратурі. Йдеться саме про злочини, вчинені російськими окупантами на території області. 

Вже у грудні 2022 року, за місяць після деокупації правобережжя Херсонщини, стало відомо, що Херсонська область — серед «лідерів» у зафіксованій кількості злочинів сексуального насильства, вчиненого окупантами, у порівнянні з іншими деокупованими територіями України. На той момент серед найбільш поширених фактів сексуального насильства, здійсненого ворогом щодо мирного населення, — примусове оголення, зґвалтування, катування електрострумом геніталій. 

За інформацією, яку Херсонська обласна прокуратура надала Кавун.City, у межах Херсонської області зареєстровано 59 кримінальних правопорушень за ст. 438 КК України, більшість з яких російські військові вчинили на території Бериславського району (24 факти) та Херсонського району (21 факт, з них 19 – на деокупованій території). Зафіксовано також 7 таких злочинів у Каховському районі, 4 – у Скадовському та 3 – у Генічеському. Скільки фактів нам ще невідомо, адже понад 70% області наразі окуповані, можна лише здогадуватись.

Беззахисні на ТОТ

Уповноважений Верховної Ради України Дмитро Лубінець підкреслює, що сексуальне насильство Росія використовує як:

• інструмент залякування населення на ТОТ;
• метод тиску на утримуваних осіб;
• форму тортур;
• елемент психологічної війни.

“Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), росія використовує як психологічну зброю, спосіб залякування мирного населення на ТОТ, інструмент приниження та придушення українського народу та для тортур військовополонених. Це грубе порушення одного з фундаментальних прав людини – на особисту недоторканість особи. СНПК може кваліфікуватись не тільки як воєнні злочини, злочини проти людяності чи грубі порушення прав людини, але й бути частиною актів геноциду”, — пояснив Дмитро Лубінець.

Зазначимо, що якщо ви перебуваєте/перебували на ТОТ й зазнали сексуального насильства, при в’їзді на непідконтрольну росіянам територію ви можете звернутися до поліції та правоохоронних органів, щоб задокументувати випадок, а кривдника зможуть покарати, зокрема заочним винесенням вироку.

За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, у 2024 році в Україні зафіксовано 209 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Серед постраждалих — 156 чоловіків, 46 жінок, а також діти: шість дівчат і один хлопчик. Більшість задокументованих злочинів, за інформацією місії, була скоєна представниками російських збройних сил, окупаційних правоохоронних структур та пенітенціарних установ — як на тимчасово окупованих територіях України, так і на території РФ.

Читайте також:

2014-й – 2022 – 2025. Як змінилося ставлення мешканців Донеччини до життя в окупації. Думки трьох людей

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Українські військові знищили російську важку вогнеметну систему “Сонцепьок” поблизу Лимана, що на Донеччині.

Про це повідомили 63-ї окремої механізованої бригади.

На Донеччині знищено російську ТОС “Сонцепьок”

Українські сили оборони знищили російську важку вогнеметну систему ТОС “Сонцепьок” на Лиманському напрямку. За попередньою інформацією, удар по системі здійснили пілоти Третього армійського корпусу та 63-ї окремої штурмової бригади. Для ураження цілі застосували FPV-дрони. Внаслідок влучання відбулася детонація ракетного залпу.

Зазначимо, що “Сонцепьок” — це 220-мм важка вогнеметна система, яка використовує термобаричні боєприпаси. Використання подібних систем поблизу населених пунктів заборонено Женевською конвенцією через їх невибірковий характер дії.

Читайте також:

ССО показали вуличні бої в Покровську: до 100 окупантів зосередилися в районі залізниці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!