У січні 1918 року в Бахмуті, повітовому центрі Катеринославщини, вийшов друком перший і єдиний номер учнівського журналу «Вільні думки». Це був чи не перший на Донеччині зразок україномовної журнальної періодики, започаткований з ініціативи Бахмутського гуртка української учнівської молоді. Цікаво простежити життєвий шлях дописувачів бахмутських «Вільних думок». Більшість з них (крім Володимира Сосюри, який став класиком української літератури ХХ століття) загубилася потім у вирі подій громадянської війни, радянських репресій і голодоморів.

Але принаймні один з них залишив помітний слід у літературному житті еміграції, пройшовши складний і звивистий шлях із революційного Бахмута до Сараєва в тодішній Югославії. Це Гнат Побігайло (1899 – 1960), уродженець Бахмута, випускник Бахмутської чоловічої гімназії, учасник учнівського журналу «Проблески» (1916 – 1917), редактор літературно-просвітнього журналу «Вільні думки» (1918), пізніше – учасник білого руху й російськомовний поет міжвоєнної еміграції, випускник сільськогосподарського факультету університету в Белграді (1926), дослідник і викладач у галузі сільськогосподарських наук. Детально про біографію Гната Побігайло розповідає завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігор Корнацький.

Бахмутська чоловіча гімназія, де навчався Г. Побігайло.

Першими  відомостями про Гната Побігайла ми завдячуємо його  сучаснику Федору Максименку (1897 – 1983), засновнику української історичної бібліографії, чиї дитячі та юнацькі роки пройшли в Бахмуті. У своєму листі до бахмутського краєзнавця Валентина Замкового він подає опис книжкового раритету, який довго зберігав у своїй особистій бібліотеці, а потім передав до Історичної бібліотеки в Києві: «Вільні думки. Літературно-просвітній журнал. Видає гурток Бахмутської молоді. Редагує Гнат Побігайло. Бахмут, 1918. № 1. Січень».

Сторінка з опису домоволодінь м. Бахмута з адресою помешкання родини Побігайлів.

У своїх листах Ф. Максименко згадував також учнівський журнал «Проблески», що видавався в передреволюційну пору, в 1916 – 1917 роках, при Бахмутському реальному училищі за редакцією вчителя історії Олександра Кобалевського. На сторінках «Проблесков» серед інших спроб учнівської літературної творчості зустрічаємо й публікації за підписом «И. Побегайло, ученик 7 кл. Бахмутской мужской гимназии» та криптонімом «И.П.». Це подорожні нотатки «Екатеринослав – Александровск (Через пороги)» та «По местам «Слово о полку Игореви», прозовий етюд «Зимними сумерками» і стаття «Памяти поэта» до 30-річчя смерті С.Я. Надсона. Це  той самий Гнат Побігайло – невдовзі редактор першого українського журналу в Бахмуті. Вже перші російськомовні прозові й критичні спроби обдарованого гімназиста виявляють спостережливість і майстерність оповідача, його зацікавлення гострими соціально-психологічними проблемами й актуальними на той час літературно-художніми течіями.

Учнівський журнал «Проблески», в якому друкувалися перші літературні спроби Г. Побігайла.

У «Вільних думках» 1918 року перу Г. Побігайла належать вступна стаття «Од редактора» й прозовий етюд «Вечірня мелодія». Редакційна стаття, що мала програмний характер, свідчила про причетність української шкільної молоді Бахмута, до якої належав і Гнат Побігайло, до ідей та настроїв, викликаних Українською революцією 1917 – 1921 років, про пошук молоддю свого національного самовизначення та шляхів творчої самореалізації в річищі української мови й культури.

В журналі зазначена адреса редакції: Бахмут на Катеринославщині, Олександрівська вулиця, № 75. За цією адресою в «Оцінному описі домоволодінь, що підлягають земському обкладанню» міста Бахмута 1919 року значиться домоволодіння Гликерії Іллівни Побігайло, селянки Бахмутської волості Катеринославської губернії. Подальші дослідження з’ясували, що Гнат Ілліч Побігайло (1899 – 1960) народився в Бахмуті 10 жовтня (за старим стилем 27 вересня) в родині Іллі Опанасовича та Гликерії Іллівни Побігайлів. Його батько за походженням належав до селян, після військової служби був запасним феєрверкером російської армії.

Вступна стаття Г. Побігайла в журналі «Вільні думки». Бахмут, 1918

Участь гімназиста Гната Побігайла у видавничій діяльності Бахмутського гуртка української шкільної молоді та його спроби української літературної творчості були пов’язані з національно-культурним відродженням, яке переживало українство на Донеччині в 1917 – 1918 роках. Чимало земляків воювали потім в українському війську. Інакше склалася доля Гната Побігайла, який, очевидно, в 1919 році був мобілізований до денікінської армії, а після поразки білогвардійців евакуювався разом із братом Олександром із Криму через Туреччину, нарешті осів у Югославії.

У Белграді Г. Побігайло закінчив сільськогосподарський факультет університету (1926), але докторську дисертацію захистив лише в 1957 році. Працював спочатку асистентом на своєму факультеті, потім начальником Відділу фітопатології в Інституті сільськогосподарських досліджень у Топчидері (передмістя Белграду). Після Другої світової війни він продовжив науково-дослідницьку роботу в Сараєво, з 1948 року викладав фітопатологію, мікробіологію та бджільництво в Сараєвському університеті. У 1954/55 навчальному році був продеканом сільськогосподарського факультету.

Обкладинка збірки віршів Г. Побігайла «Ну, так что ж!». Белград, 1938.

У 1920-30-х роках Гнат Побігайло брав активну участь у літературному житті російської еміграції, був учасником літературного гуртка Голенищева-Кутузова в Белграді. Його вірші друкувалися в журналі «Воля России» (Прага, 1928), збірнику «Ступени» (Белград, 1927). У 1938 році вийшла друком єдина його авторська поетична збірка «Ну, так что ж?», яка містить 69 віршів, включно з двома перекладами з сербських поетів.

Зразки зрілої поетичної творчості Гната Побігайла, які можна знайти в мережі Інтернет, засвідчують своєрідність його індивідуального творчого стилю (за деякими оцінками – «єдиний справжній футурист серед поетів російської еміграції»). У багатьох віршах бачимо відгуки бахмутського періоду життя, подій революції та громадянської війни («Камень на камень», «Надгробная речь», «Браслеты и шуба»).

Пореволюційна біографія земляка-бахмутянина, редактора першого українського журналу на Донеччині під час Української революції 1917 – 1921 років, являє собою один із численних варіантів соціальної та духовної еволюції місцевої української молоді під впливом революційних подій.

2026 рік уже подарував глядачам гучні прем’єри у жанрі детективу. Якщо ви шукаєте нові детективні серіали 2026 року з інтригуючим сюжетом, атмосферою та несподіваними розв’язками — ця добірка саме для вас.

Ми зібрали п’ять серіалів, які варто додати у список “що подивитися” вже сьогодні.

Нові детективні серіали 2026 року, які варто подивитися

1. Як дістатися до раю з Белфаста (2026)

Жанр: детектив, кримінальна драма

Сюжет: Події розгортаються у Белфасті, де загадкова смерть давньої подруги запускає ланцюг небезпечних розслідувань. За сюжетом три жінки вирушають на похорон товаришки, але після приїзду розуміють, що у труні не їхня подруга, а незнайома жінка. Вони не можуть просто так залишити цю справу, адже за нею ховається їх власна таємниця, розкриття якої загрожує їм всім. Серіал захоплює з першої серії харизматичністю героїнь та похмурими пейзажами Ірландії.

Його і її (2026)

Жанр: психологічний детектив, трилер
Сюжет: Це історія подружжя, яке опиняється в центрі розслідування вбивства. Кожна серія показує події з двох різних точок зору — його і її. Глядачеві доведеться самостійно визначити, кому довіряти. Напруга зростає з кожною серією, а фінал обіцяє кардинально змінити сприйняття всієї історії.

3. Сім циферблатів Агати Крісті (2026)

Жанр: класичний детектив, екранізація

Сюжет: Нова адаптація одного з найвідоміших творів Агати Крісті переносить глядачів у маєток, де після загадкової смерті гостя починається серія дивних подій. Таємничі записки, сім годинників і обмежене коло підозрюваних створюють атмосферу класичного британського розслідування з неочікуваною розв’язкою.

4. Утікай (2026)

Жанр: кримінальний трилер, детектив

Сюжет: Що б ви робили, якщо ваша донька б зникла? Наскільки далеко ви готові зайти у її пошуках? Серіал “Утікай” поєднує динамічний сюжет із глибоким психологічним підтекстом.

5. Свинцеві діти (2026)

Жанр: детектив, соціальна драма
Сюжет: У промисловому місті Польщі молода лікарка помічає дивні симптоми у дітей, які живуть поблизу металургійного заводу, вони страждають від отруєння свинцем, а вона ризикує своєю кар’єрою, щоб врятувати їх.

До теми:

5 українських серіалів, які варто подивитися: сучасне українське кіно

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Напередодні Міжнародного дня боротьби за права жінок публічний простір нерідко все ще наповнюється привітаннями, квітами та розмовами про жіночу ніжність і красу. Втім, таке сприйняття має мало спільного з історичним походженням 8 березня. Ця дата виникла як день політичної боротьби жінок за рівні права – через протести, страйки та публічні вимоги, сенс яких із часом почав розмиватися.

У матеріалі, досліджуємо історичний контекст свята.

8 березня: про що це свято

Міжнародний жіночий день виник на перетині робітничих рухів початку ХХ століття. Як зазначають дослідниці Рене Коте та Флоранс Монтрейно у своїх роботах  про історі. Міжнародного жіночого дня, його походження не можна звести до однієї конкретної події: йдеться про серію жіночих протестів у США та Європі, спрямованих проти експлуатації, нерівної оплати праці та політичного безправ’я жінок.

У 1909 році в США відбувся перший Національний жіночий день, організований Соціалістичною партією Америки. Наступного року на Міжнародній конференції соціалістичних жінок у Копенгагені німецька соціалістка Клара Цеткін запропонувала заснувати міжнародний день боротьби за права жінок. Вона наполягала, що цей день має бути не святом, а інструментом політичної мобілізації.

Протестні марші 8 березня відбувалися і в російській імперії. Страйк жінок-текстильниць у Петрограді з вимогами “хліба і миру” став поштовхом до Лютневої революції. Як згодом писала революціонерка Олександра Коллонтай, “революція почалася з жінок, яких вважали мовчазною силою”. У 1921 році радянська влада закріпила 8 березня як Міжнародний жіночий день, спотворивши його значення.

Важливо зазначити, що події 1917 року не були ізольованими. Ще до цього Міжнародний жіночий день відзначали в низці європейських країн. Після рішення Міжнародної конференції соціалістичних жінок у Копенгагені 1910 року перші масові жіночі акції відбулися у 1911 році в Німеччині, Австро-Угорщині, Данії та Швейцарії. У цих країнах 8 березня трактували саме як день вимог виборчих прав, рівної оплати праці та соціального захисту.

Свято замість емансипації

У ХХ столітті 8 березня було інституціоналізоване в соціалістичних країнах, передусім у СРСР, де воно стало державним святом. Формально жінки отримали рівні права на освіту, працю та участь у політичному житті. Водночас, як зазначають феміністичні дослідниці, ця рівність часто залишалася декларативною: жінки були слабо представлені на керівних посадах, а подвійне навантаження – оплачувана праця плюс неоплачувана домашня робота – стало структурною нормою.

На міжнародному рівні важливим етапом стала резолюція ООН 1977 року, яка рекомендувала державам-членам відзначати 8 березня як День прав жінок і міжнародного миру. Водночас у документах і виступах ООН визнавалося, що навіть у глобальних інституціях жінки залишаються не представленими на рівні ухвалення рішень

Світ сьогодні

Попри десятиліття політик рівності та щорічне відзначення Міжнародного жіночого дня, гендерна нерівність і надалі фіксується у конкретних статистичних показниках. Дані Economic Policy Institute свідчать: у 2024 році жінки в середньому заробляли на 18% менше за чоловіків навіть після корекції на освіту, вік та досвід роботи. Для расалізованих груп жінок цей розрив є ще глибшим, що демонструє перетин гендерної та соціальної дискримінації – проблем, проти яких і був спрямований історичний сенс 8 березня.

Нерівність зберігається і в символічно важливих сферах, зокрема в медіа, які формують публічний порядок денний. Згідно з дослідженням Reuters Institute (2025), жінки обіймають лише 27% топових редакторських посад у 12 досліджених країнах. Навіть у державах, де 8 березня активно відзначається як день рівності, жінки залишаються меншістю серед тих, хто ухвалює ключові редакційні рішення. Міжнародна федерація журналістів наголошує: без гендерно збалансованих редакцій Міжнародний жіночий день ризикує залишатися символічною датою, а не інструментом реальних змін

Різні країни – різні сенси свята

Значення Міжнародного жіночого дня суттєво відрізняється залежно від країни. Як зазначає історикиня Рене Коте, 8 березня від початку не мало єдиного канонічного формату святкування, а радше функціонувало як політичний інструмент, що адаптувався до локальних умов.

 У Китаї 8 березня офіційно є святом, під час якого жінки мають скорочений робочий день, однак публічний дискурс навколо дати здебільшого зосереджений на ролі жінки як працівниці та матері, а не на правах. У Франції та Канаді 8 березня використовується переважно як платформа для публічних дискусій, звітів і кампаній щодо рівності, але не є вихідним днем.

Український контекст: між декомунізацією та традицією

В Україні 8 березня довгий час сприймалося передусім як день квітів, подарунків і компліментів. Така форма святкування є прямим наслідком радянської інтерпретації, яка поступово витіснила ідею жіночого спротиву образом “берегині” та символом жіночої краси.

Після 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення росії, суспільні дискусії довкола 8 березня загострилися. Все більше людей відзначають цей день як День за рівні права жінок. Щороку 8 березня в Україні відбуваються марші та акції, присвячені правам жінок, протидії насильству та економічній нерівності.

Маркетинг замість змін

Окремою проблемою стає комерціалізація Міжнародного жіночого дня. Як зазначає The Guardian, феміністичні активістки застерігають, що 8 березня ризикує перетворитися на “Корпоративний День матері” – із маркетинговими кампаніями без реальних зобов’язань. Керівниця Women’s Resource Centre Вів’єнн Гейзнаголошує, що символічна підтримка без структурних змін лише маскує нерівність, а не усуває її.

Історія Міжнародного жіночого дня показує: його сенс завжди полягав у вимогах, а не в символічних жестах. Від страйків робітниць до сучасних досліджень про нерівність у медіа й оплаті праці, 8 березня залишається маркером того, наскільки суспільство готове визнавати й усувати системну дискримінацію.

Як писала Сімона де Бовуар, “достатньо однієї політичної, економічної чи релігійної кризи, щоб права жінок знову поставили під сумнів”. У цьому сенсі 8 березня — це не святкова дата, а щорічне нагадування про крихкість здобутих прав і про те, що гендерна рівність залишається процесом, а не досягнутим станом.

Читайте також

• Вулиця Героїв Небесної Сотні у Бахмуті: на честь кого вона названа
• Що ми знаємо про річку Бахмутку: історія та легенди
• Голосування за незалежність та президента в Бахмуті: як у місті проходив референдум 1991 року

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!