Замикаються в собі, стають дратівливими, грубими. Не хочуть навчатися, або ж навпаки беруть на себе надто багато. З цими та іншими проблемами з адаптацією стикаються діти, які через війну змушені починати навчальний рік в чужих містах та країнах. Бахмут IN.UA розказує, як можна справитися з психологічнми труднощами, через які проходять українські школярі.
Практично не розмовляє. Катя, 9 клас
Юлія з дочкою Катею виїхали з Бахмута до села на Хмельниччині. Школу №5, в якій навчалася дівчина, зруйнували окупанти, але Катерина продовжить вчитися в онлайн-режимі. Майже всі її однокласники вирішили залишитися у своїй школі. Кілька дітей досі в Бахмуті, третина поїхали за кордон, решта евакуювалися до різних куточків України. Юлія розказує, що у цей складний час вони з донькою готові навіть ще раз змінити місце проживання, але хорошу профільну школу міняти не готові.
Знищена школа №5. Фото: «Вільне радіо»
Однак Катерина після пережитого стресу перестала їсти і практично не розмовляє. Допомогти частково зняти стресовий стан змогла шкільний психолог, яка порадила завести домашнього улюбленця. Юлія так і зробила і не пожалкувала.
«Катерина завжди мріяла про котика, але вдома ми не могли його завести, бо я алергік. А в селі у нас з’явилося дворове кошеня, назвали Дон-Бас. Живе на сіновалі, ми його дуже любимо. Дбаючи про малюка, Катерина й сама стала краще їсти, потім засіла за вивчення харчування та виховання котів», – каже Юлія.
Кошеня Дон-Бас. Фото надане героєм публікації.
Також Каті допомагає обговорення прочитаних книжок з мамою і підтримка однокласників.
«Коли дочка розмовляє телефоном, часто чую жарти, а головне – плани на майбутнє. Діти свято вірять у нашу Перемогу, вірять у своє майбутнє, дуже чекають на зустріч, планують випускний у 9 класі, – каже Юлія. – Я жодного разу не чула, щоб хтось жалівся. Може у нас діти особливі, загартовані. Вони у 2014 йшли до першого класу, тоді теж над школою літало. А може, просто вони діти Донбасу».
За словами дитячого психолога, арт-терапевта Ольги Голубицької, відмова дитини від їжі може означати серйозні зміни в психіці.
«Це може бути прояв протесту, тільки аутоагресивний, тобто направлений на себе. Схоже, навантаження на дівчину занадто велике, психіка і тіло не справляються. Загалом, дуже небезпечно, коли дитина перестає їсти, бо її базові потреби не реалізуються, вона втрачає контакт зі своїм тілом, самопочуттям. Головне не примушувати дитину харчуватись, інакше це буде відтворення ситуації насилля», – каже Голубицька.
А кандидат психологічних наук, доцент кафедри практичної психології в НПУ імені М.П. Драгоманова Юлія Святенко підозрює, що таким чином може проявлятись пост-травматичний розлад. Він проявляється, коли дитина розслабляється після тривалої напруги. Обидва психологи сходяться на думці, в таких випадках необхідна допомога спеціаліста – на місці або онлайн. Вони нагадують, що наразі існує багато безкоштовних первинних кризових консультацій. Психолог, психотерапевт допоможе дитині стабілізуватися, знайти подальші стратегії життя.
Також психологи радять Юлії допомогти Катерині з пошуком друзів на новому місці – це сприятиме адаптації.
Сумує за татом і домівкою. Данило, 4 клас
Коли у військову частину, навпроти якої живе сім’я Катерини, прилетіли дві авіабомби, молода мама зрозуміла: їм з дітьми лишатися в Бахмуті не можна. Уже 1 квітня вони з дітьми поїхали до Хмельницької області, до хрещеної матері їх батька. Там в двокімнатній квартирі і живуть всімох із родичами.
Син Катерини, десятирічний Данило, в Бахмуті ходив до школи №12. Він важко адаптується в нових колективах, тож піде до четвертого класу в своєму закладі дистанційно. Власне, як і всі однокласники Данила за винятком трьох учнів.
Школа №12. Фото: «Вільне радіо»
На думку Катерини, малий почувається непогано. Він гуляє з друзями, катається на самокаті, який йому подарували добрі люди. Але дуже сумує за домом, Бахмутом і татом, який захищає Бахмут. Хлопець часто бачить сни, як їде додому.
«Вдень наче все нормально, а от перед сном в нас затяжні розмови. Коли меншу вкладу, починається мова про війну, «кацапців», як він їх називає, та про «додому». Ну ото відводить душу, наговориться і тоді спить. І сниться постійно, як потягом додому їде. Бо ми їхали 17 годин бусиком з однорічною сестрою, тож пообіцяла йому, що додому – тільки потяг», – розповідає Катерина.
Данило з сім’єю. Фото надане героєм публікації.
Ну думку Юлії Святенко, хлопчикам-підліткам в евакуації (а саме до цієї вікової групи вже можна зараховувати Данила) властивий сум за домом і за татом.
«Вони кажуть: хочу йти воювати, хочу на фронт. Це ненормально, що я поїхав за кордон, інші ж гинуть», – каже Святенко.
За словами психолога, мама правильно робить, коли багато розмовляє з дитиною, перебуває в постійному контакті з нею, періодично оцінює її настрій та стан. Добре, що дитина знайшла друзів, а інакше її тривожний стан з часом, ймовірно, перекинувся б і на батьків. Зовсім скоро хлопець повністю адаптується: зазвичай для цього потрібно близько півроку.
А Ольга Голубицька тим часом радить піти Данилові назустріч та збільшити кількість дзвінків до тата. Тим же дітям, в яких тато на війні, психолог радить писати листи, малювати малюнки, які пізніше відправити батькові.
Навчатиметься одразу в двох школах. Катерина, 10 клас
Оксану та її доньок розділяють тисячі кілометрів. Вони з чоловіком евакуювалися з Бахмута до Дніпра, а діти – учениця бахмутської школи та студентка харківського вишу до маленького містечка в Австрії.
Старша донька Оксани не знайшла в маленькому містечку широкого кола друзів, що її дуже засмучує. Повертатися ж вона боїться, бо має тривожність та порушення сну після всього, що пережила у Харкові. Дівчина боїться навіть звуку, з яким котиться валіза на коліщатках: він нагадує їй гул літака. А от молодша, Катерина має в Австрії більше друзів, ніж в Бахмуті. Це зокрема українці, які евакуювалися з Харкова, Краматорська.
Дівчина не очікувала, що піде до австрійської школи, однак вибору не мала: очне навчання в цій країні є обов’язковим. Катерина потрапила до класу для українських дітей віком від 14 до 18 років та дуже задоволена навчанням. З квітня по червень п’ять днів на тиждень вони щодня вчили лише німецьку та англійську мови.
Втім, школа в Австрії спеціалізується на економіці, а Катерина планує вступати до Харківського університету ім. Каразіна на хіміка. Тож вона планує закінчити 10 клас дистанційно у своїй бахмутській школі, щоб отримати документи для вступу до вишу. Оксана впевнена, що Катерина зможе потягнути подвійну освіту.
«Старша дочка малює, ми їй надіслали фарб, а молодшій відправили конспекти з хімії. Відвідувати онлайн-уроки донька не зможе, однак робитиме домашні завдання, тести. Але ж вона не одна така в Європі. Донька відмінниця, вона справиться», – каже Оксана.
Психологи сходяться на думці, що навчання у двох школах паралельно – завелике навантаження, особливо для тих дітей, які ще повністю не пройшли процес адаптації.
«Підліток може відчувати страх, стрес, тривогу, якщо це відмінник – замикатися в собі. Може мати аутоагресію, коли деструктивні думки будуть направлені на свою особистість, а не на зовнішній світ, невроз, панічні атаки. Тому батьки, ухвалюючи такі рішення, мають враховувати в першу чергу емоційний стан дитини», – коментує Ольга Голубицька.
Юлія Святенко ж підкреслює, що після досвіду, який діти отримують в Європі, їм може бути психологічно дуже важко повертатися до української школи. Також психолог звертає увагу на реакції старшої сестри Катерини, котра лякається гучних звуків та не має друзів в евакуації. Це може свідчити про погану адаптацію, тож звернутись до психолога не буде зайвим.
Не хоче навчатися в жодній школі. Давид, 3 клас
З перших днів війни Олена зі старшим сином та молодшою дочкою виїхали з Києва до Польщі. Наразі вони живуть у Гданську. Вже на етапі зарахування Давида до навчального закладу почались проблеми.
У школі, яка знаходиться за територією проживання сім’ї, Олені сказали, що місця для дитини немає. Коли хлопця все ж таки прийняли в навчальний заклад, на його поведінку скаржилась вчителька – казала матері, що хлопчик погано поводився на уроках, не хотів нічого робити, зі злості навіть зламав олівець. За словами Олени, з першого дня навчання у Польщі її син також був незадоволений.
Восьмирічний Давид. Фото надане героєм публікації
«На уроці праці треба було вирізати кошик, приклеїти на нього яєчка. Син хотів зробити не пласку, а об’ємну поробку. Але вчителька сказала, що по-своєму робити не можна. Коли на мою дитину тиснуть, вона просто блокується та не робить нічого. Я зрозуміла, що якщо сина взяли до школи лише з третього разу, то ніякого індивідуального підходу, зацікавленості враховувати його особисті якості не буде: до останнього вимагатимуть своє. Недарма тут так багато дітей переходить на домашнє навчання», – розповідає Олена.
Зовсім скоро в дитини трапилась істерика. Хлопчик намагався втекти зі школи, а три працівниці закладу його тримали. Малий почав битися. Одна з жінок потім звернулася до лікаря та навіть пройшла судово-медичну експертизу.
Олена змінила школу для сина, але довго він там не затримався. У хлопця знову стався прояв агресії, і працівники закладу викликали для нього швидку. Після цього малий навчався дистанційно. До такої освіти він теж виявляв мало бажання: мамі щодня доводилося витрачати по чотири години, щоб робити з хлопчиком домашнє завдання.
«Сказали, що дитина, можливо, має якийсь психіатричний діагноз. Але він не підтвердився. Психіатр поставила синові «депресію плюс проблеми з адаптацією», призначила медикаментозне лікування», – каже Олена.
Спеціалістка надала сертифікат із рекомендацією на індивідуальне навчання та порадила мамі піти в спеціальну школу для батьків. Можливості для індивідуального навчання у закладі за місцем проживання Олени немає, тож, скоріше за все, малий вчитиметься в українській школі онлайн. Сама ж Олена переживає, що з таким режимом дня їй буде складно заробляти на життя.
Освітяни деяких країн кажуть: окремі школи дійсно не були підготовлені до навчання дітей-іноземців, які можуть перебувати в станах тривоги та депресії. Тим не менше, загалом дитина – набагато більш адаптивна, ніж доросла людина. Тож якщо вона виявляє схильність до агресії, скоріше за все, це почалося ще в Україні. Краще, щоб дитину оглянув спеціаліст. Спершу на консультацію краще піти мамі, бо вона має зрозуміти, яким чином поговорити з малечею.
«Стратегія проживання травматичного досвіду для цієї дитини – це агресивне реагування. Це сигнал, що дитині погано, просто різні люди і діти по-різному проживають свій стан «погано». Деякі замикаються, деякі агресують», – каже Ольга Голубицька.
Якщо дитина з агресивною стратегією не слухається батьків, грубо з ними розмовляє, то їм радять сприймати її поведінку як захисну реакцію. Використовувати фрази «Замислись про своє майбутнє!», або «Досить нити!» теж не варто. Краще сказати: «Так говорити зі мною не можна, для мене це образливо. Але я розумію, що щось не так, тобі, мабуть, погано, ти дивно поводишся. Давай поговоримо». Також – легалізувати почуття дитини словами: «Я розумію твій біль, твою злість». Необхідно виставити кордони для дитини, кілька чітких, конкретних правил.
Усім батькам, чиї діти мають складнощі з адаптацією на новому місці, психологи радять в першу чергу потурбуватися про власний психологічний стан, адже він напряму впливає на самопочуття рідних.
За безкоштовною допомогою психологи радять звертатися до представників соціального проекту «Разом» та благодійної організації «СОС Дитячі містечка України» (0442329581). Також контакти психологів-волонтерів можна знайти в групах у Телеграм та Фейсбук.
Фото на головній Нова українська школа.
Матеріал підготувала Ганна Пешкова.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.
