“Мрія, яка підтримує впевненість у майбутньому”: як працює благодійний фонд у прифронтовому місті Слов’янськ

Семаковська Тетяна 13:10, 7 Лютого 2024

Слов’янськ до повномасштабної війни мав славу міста-курорта, сюди часто приїздили туристи. На жаль, той же Слов’янськ, був першим містом у 2014 році, яке захопили проросійські бойовики. Окупація тривала кілька місяців, а потім територію звільнили й почали відроджувати крок за кроком. Саме тоді п’ятеро небайдужих товаришок вирішили, що зможуть зробити щось корисне для покращення життя громади. Ініціювала цю ідею Євгенія Алфімова, а інші жінки її підтримали. Вони почали облагороджувати місто, спочатку прибрали сквер, налагодили допомогу першим переселенцям, а далі зайнялися розвитком дозвілля для дітей.

Про те, як фонду вдається успішно працювати у прифронтовому місті розказує голова правління БФ Тетяна Деревʼянко. Немалу роль тут відіграла підтримка Слов’янської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, такі Мережі робочих груп функціонують майже по всій Донецькій області та значно покращують життя громад, навіть, якщо ті в евакуації.

Слов’янськ після 2014

Слов’янськ у 2014 році був одним із перших міст Донеччини, яке зустріло війну. Під час тимчасової окупації звідси виїхало багато людей. А потім одне за одним почали повертатися, серед них була й наша героїня.

“Спочатку було лише 5 жіночок. Це люди, які вже були самодостатні, кожен мав щось своє: хто бізнес, хто якось поважне напрацювання, досвід. Саме вони вирішили, що треба щось робити, відновлювати місто після окупації, почали зі скверу”, — розказує пані Тетяна.

У 2014 році сквером це місце було важко назвати. То був шматок землі, який привалили мотлохом, обрізками дерев та іншим непотребом. Очолювати осередок жінок-змінотворців взялася Євгенія Алфімова, вона стала його головою, духовним наставником. Крім того, жінка є однією з лідерок Мережі робочих груп Донеччини, завдяки якій для активних мешканців проводять тренінги, різноманітні навчання тощо.

БФ “Слов’янська мрія”

Саме з облаштування скверу почалася успішна робота в громаді БФ “Слов’янська мрія”, а офіційно жінки заснували фонд у 2015 році. З часом на території скверу з’явилися дитячий майданчик з гойдалками, артоб’єкти, нові лавочки, алея Сім’ї. Зараз тут можна побачити також трояндову й бузкову алеї. До речі, саме тут у 2016 році членкині фонду запропонували прикрасити дерево писанками та крашанками, які збирали всім містом. Тоді встановили найвище досягнення за кількістю писанок, яке потрапило до книги рекордів України.

До повномасштабної війни благодійний фонд допомагав багатьом категоріям мешканців/-ок міста, у тому числі дітям Слов’янська. У 2019 році “Слов’янська мрія” виграла грант, коштом якого було виготовлено і встановлено перший у місті дитячий інклюзивний майданчик. Тут дуже допомогла співпраця з робочою групою, яка підтримувала ініціативу та посприяла її реалізації. У 2022 році було розроблено і затверджено проєкт усього скверу, як інклюзивного простору.

Чималу роль у цьому відіграла довіра донорів та місцевої влади й бізнесу, які були впевнені у правильній реалізації коштів. У новому парку акцент робили на безбар’єрність, аби батьки дітей з інвалідністю мали можливість проходити сюди з малечею гратися, гуляти та просто знайомитися.

Як “Слов’янська мрія” працює під час війни?

Заходи, які проводили в Слов’янську

Ще до початку війни благодійники проводили різні масові заходи з залученням активної громадськості, у мирному Слов’янську організували декілька фестивалів, зокрема “ВАРЕНИК-ФЕСТ”. Коли почалося повномасштабне вторгнення жінки власноруч готували їжу, пекли пиріжки, а потім передавали її теробороні. Чимало членів та членкинь організації були вимушені виїхати з міста через небезпеку, але частина людей ще залишилась тут.

Особливу увагу фонд завжди приділяв діткам, які з різних причин не могли евакуюватися. До Слов’янської малечі ще встигла приїхати письменниця Вікторія Амеліна та Марко Родарі — італійський клоун, онук письменника Джанні Родарі, також запрошували багато інших талановитих людей. У 2022 році фонд, завдяки підтримці донорів, роздавав всім потребуючим харчі та гігієну. Через Мережу робочих груп дізнавались про потреби мешканців/-нок, які залишилися в місті. Переважно, це були старші люди чи самотні. Також багато дітей досі проживають у Слов’янську.

Для людей, які не мали можливості самостійно прийти по гумдопомогу, волонтери/-ки доставляли пакунки прямо додому. Організувати видачу вдалося за підтримки робочої групи, яка посприяла цьому. Гуманітарну допомогу надавали протягом усієї весни. Загалом протягом року видали більш ніж 10 тисяч продуктових/гігієнічних наборів.

Паралельно з видачею, організували й психоемоційну підтримку мешканців. До міста запрошували інструкторів/-ок, аби ті проводили антистресові програми.

“Таке навчання допомагає людям впоратися із проблемами, — каже пані Тетяна, — адже в місті проживають багато переселенців із Бахмута, Ізюма, Лиману, Святогірську”.

Ми проводили антистресові програми, щоб люди більш усвідомлювали, що з ними відбувається і, як вони можуть самі собі дати раду в стресових ситуаціях. Навчали дихальним технікам, які допомагають впоратися з емоціями,

каже голова // правління БФ.

У 2023 році донори сфокусувалися на згуртуванні громади. Власне, робоча група Слов’янська до повномасштабної війни працювала саме в напрямку розвитку, тому це було логічне повернення до пріоритетів. Робоча група є відкритою до участі всіх мешканців/-нок, те ж саме завдяки тому, що у неї входять різні фахівці вдається гармонічно розвивати громаду в різних сферах. До Нового Року у співпраці із робочою групою малечі організували свято та роздали подарунки.

“Всі знають, що дитина переймає емоційний стан батьків. Тобто, вона може почуватися у безпеці, навіть коли війна, якщо її дорослі створюють відповідні умови”, — пояснює пані Тетяна.

За словами співрозмовниці, сьогодні ще тисячі цивільних залишаються у Слов’янську, серед них багато дітей. Щоб забезпечити їм якомога комфортніше дитинство, з огляду на ті умови, в яких живуть діти, у фонді багато працюють з психоемоційною складовою батьків, яка напряму впливає на стан дитини.

Зараз у місті не функціонують школи офлайн, тож фонд став єдиним місцем, де діти можуть зібратися разом вживу. Головна умова, якої дотримуються членкині — максимальна безпека. Наприклад, не дозволено збирати багато осіб в одному місці, також щоразу під час повітряної тривоги дітей забирають батьки.

“Ми надаємо дітям досвід і наповнюємо їх дитинство діями, які допомогають згадати радість від спілкування. Щоб вони розуміли, що вони Творці, які мають змогу наповнювати своє життя, попри все знаннями, навичками для життя, святами та новими знайомствами. Моя думка, що всіх дітей треба з таких територій евакуювати. Але зараз в Україні взагалі немає безпечних місць. Крім того, є родини, які не можуть з певних причин виїхати. Навіть усвідомлення, що Слов’янська мрія” працює і туди можна прийти — це віра, що поганий час закінчиться і далі буде все гаразд. Наша “Слов’янська мрія” підтримує оцю впевненість”, — розмірковує пані Тетяна.

Додамо, що в співпраці з Мережею робочих груп Благодійний фонд втілив кілька ініціатив серед них “Розмалюємо світ разом”, коли й діти й дорослі розмальовували стіну поряд зі Слов’янським бульваром; “Молодь офлайн”, у межах цього проєкту юне покоління збирали на форум для спілкування, а також волонтерський пікнік “Осінній ярмарок майстрів” у 2023 році.

Жінки не збираються зупинятися та продовжують працювати. Завдяки підтримці Мережі робочих груп вони змогли втілити в життя громади ідеї, які покращують якість життя мешканців та демонструють, що навіть в умовах війни активні люди здатні об’єднатися й працювати разом, переймаючи найкращий досвід одне одного, зазначає пані Тетяна.

Примітка. Матеріал створено в межах ініціативи “Спільноти в безпеці”, яку втілює Агенція Розвитку Вугледара за сприяння Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту “EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні”.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

Семаковська Тетяна 14:45, 5 Липня 2024

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року Слов’янськ, який майже три місяці був у російській окупації, звільнили від бойовиків. Як місто відновлювалося після окупації та як пережитий досвід трансформував цю громаду?

Ми поговорили з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

Окупація Слов’янська: як це відбувалося?

Російські терористи з автоматами та РПГ-26 біля слов’янської міськради, 14 квітня 2014 / фото з відкритих джерел

2014 рік для міста став поворотним. У ніч проти 12 квітня російські окупанти, озброєні автоматами, захопили райвідділ міліції у місті, на якому одразу вивісили прапор рф. В цей час, коли Україна розпочинає антитерористичну операцію, російські бойовики оголошують у місті заборону кількох політичних проукраїнських партій: “Батьківщина”, “УДАР” та “Свобода”.

Паралельно починаються переслідування україномовних людей. Олег Зонтов у розмові пригадує, що навіть ті, хто чекав так звану “руську весну”, швидко розчарувалися у ній та чекали, поки місто повернеться під контроль України.

“Проукраїнських людей забирали у міліцейські відділки та підвал СБУ. Були страти, в тому числі мого товариша Володі Рибака, це було в перші дні окупації. Перед визволенням Слов’янська дуже багато людей, які навіть очікували цю руську весну, мріяли про те, коли ж українська армія їх звільнить”, — каже військовослужбовець.

Примітка. Володимир Рибак — перший мирний житель, який загинув під час окупації у війні на Донбасі. Він захищав український прапор у Горлівці, мав репутацію борця за справедливість. Володимир був депутатом Горлівської міської ради, коли його викрали та закатували російські терористи. 

25 квітня 2014 року Сили Оборони змогли оточити місто Слов’янськ. Окупанти намагалися прорвати блокаду — внаслідок їх дій та обстрілів місто залишилося без світла й води. На початку червня бойовики від так званої “русской православной армии” тортували та стратили двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Брадарського. Тортур зазнали й двоє дорослих синів старшого пастора — Рувим і Альберт Павенків. Вже згодом, у вересні, після деокупації міста знайшли три масові поховання, де окупанти поховали тих, над ким познущалися.  

Визволення Слов’янська

В'їзд до Слов'янська (2014)
В’їзд до Слов’янська, 2014 рік / фото з відкритих джерел

5 липня 2014 року Сили Оборони повністю вибили зі Слов’янська російські війська. У місто почали повертатися люди. На початку серпня у місті влаштували патріотичну ходу, її організаторами була проактивна українська молодь.

“Через два-три дні народ почав повертатися у Слов’янськ. Вся країна направляла туди машини з хлібом, цукром, крупами, олією, ковбасами. Тобто на центральній площі були організовані пункти видачі — тут люди збиралися, аби отримувати гуманітарну допомогу у перші дні деокупації. Потім поступово зробили кризовий штаб”, — згадує перші дні деокупації Олег Зонтов.

Пан Олег у Слов’янську, в період з 2014 по 2015 рік, працював секретарем міської ради. Він був одним з нечисельних представників опозиції, адже решту депутатів підтримували тогочасну Партію регіонів. Деякий час, через переважаючу більшість регіоналів, робота міськради фактично була заблокована. Крім того, самі люди не хотіли, аби у раді залишалися працювати ті, хто працював й під час окупації, згадує донеччанин. 

У місті громада поставила ультиматум — міською радою повинен керувати представник української спільноти. Ним обрали Олега Зонтова — військовослужбовець пригадує, що він єдиний з депутатів Слов’янська, хто їздив на Майдан. Водночас його “колеги” збиралися на Антимайдані.

Олег Зонтов на Майдані/ фото Gazeta.ua

“Я був активним учасником Майдану. Пам’ятаю такий момент, я в січні приїхав з Майдану, та сказав, що починається справжня війна. Весь міський корпус на чолі з Нелією Ігорівною (ред. Неля Штепа — це проросійська колишня міська голова Слов’янська, членкиня Партії регіонів) на мене заорав, затопав ногами, ледь не до бійки дійшло”, — пригадує події Олег Зонтов.

Отримавши підтримку від громади, Зонтов з 12 листопада 2014 року виконував обов’язки міського голови Слов’янська.  За цей час місто підготували до зими, відновили опалення із житловим фондом, адже тоді держава ще не давала кошти на відновлення. У місто повернулися люди, а потім й підприємці. 

Олег Зонтов / фото з соцмереж

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Слов’янськ досить швидко відновився після окупації 2014 року. Головним ключем до цього стало те, що держава не залишила місто напризволяще, пояснює у коментарі пан Олег. Він також наводить приклад: фактично одразу держава надала соціальні виплати населенню, активним був й волонтерський рух. 

Ми запитали у пана Олега, що б він побажав жителям Слов’янська, й головним меседжем є: вірити в перемогу, в ЗСУ та підтримувати армію, доєднуватися й докладати свою частку у цю перемогу.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Семаковська Тетяна 12:00, 4 Липня 2024

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають статус учасниці бойових дій. Такі дані на початку січня 2024 року навів Military Media Center. Але попри те, що кількість жінок в армії зростає, вони продовжують стикатися зі стереотипами. “Надто нафарбована, напевно в тилу відсиджуєшся”, “Пішла в армію? Тобі бракує чоловічої уваги!”, “Жінкам в армії не місце”, — ці та ще гірші коментарі про жінок в ЗСУ можна побачити у соцмережах. Ми поспілкувалися з бойовою медикинею Єлизаветою, яка від початку повномасштабного вторгнення доєдналася до лав ЗСУ, а також з військовослужбовицею Наталією, яка вже рік у структурі Сил Оборони.

Жінки в армії

Військовослужбовиця Ліза раніше була волонтеркою, а зараз працює інструкторкою з тактичної медицини (з міркувань безпеки місце служби ми не розкриваємо). До цього два роки вона проходила службу у силах спецоперацій, в аеророзвідці. Вона розповідає, що протягом служби неодноразово стикалася з стереотипами та упередженим ставленням щодо себе. 

Військослужбовиця Єлизавета / фото соцмережі

“Мене не хотіли брати в ЗСУ на посаду бойової медикині. Дуже довго я оббивала пороги. А потім дізналася, що проходить набір в одну роту — туди я вирушила з  іншими хлопцями, які також планували доєднатися до війська. Ми пройшли навчання. По всіх випробуваннях я була на другому місці за результатами. І от, після цього всім дають відношення, а мені — ні.  Я стою й думаю: “Що взагалі відбувається?”. З’ясувалося, що для того, аби дати дівчині відношення, потрібна співбесіда з командиром, хоча в той час для чоловіків це було не обов’язково, адже була гаряча фаза війни”, — розповідає військовослужбовиця.

Примітка. Відношення – це документ, написаний від імені командира, в якому зазначено, що конкретний військовий підрозділ готовий прийняти до себе військовослужбовця.

Єлизавета два місяці чекала на співбесіду з командиром — у цей час чоловіків, з якими вона проходила навчання, вже поступово почали забирати по підрозділах. Військовослужбовиця вже звикла до своїх побратимів й хвилювалися, що не потрапить з ними в одну бригаду.

“Уявіть собі, моїх всіх хлопців забрали. Їх вже потроху оформлювали, а я не знаю, візьмуть мене чи не візьмуть. За ці два місяці я дуже нервувалася. Хотіла піти в 3 ОШБР в “АЗОВ”, адже я звикла до побратимів, ми спрацювалися, а мене від них відривають. Поки я очікувала на це відношення, декілька разів на мене виходили різні бригади, які шукали собі бойових медиків. І, як тільки чули, що дівчина, всі казали “ні”. І з цим стикалася не тільки я”, — пригадує Ліза.

Упереджене ставлення Ліза пояснює тим, що на початку вторгнення, можливо, жінок не вважали боєздатними та не сприймали серйозно.  Вона й далі оббивала пороги військкомату, а у відповідь їй пропонували вакансію діловода в штабі — потрапити у структуру Ліза змогла тільки завдяки наполегливості. Після цього військовослужбовиця побувала у багатьох гарячих точках, і за цей час встигла відчула упереджене ставлення до себе.

Сексуальні підтексти щодо жінок в армії

Ліза має свій блог в Тік-Тоці, де розповідає про будні жінки-військовослужбовиці, зокрема й про те, з якими упередженнями можуть зустрітися жінки в армії. Ось одне з відео, де військовослужбовиця запитала інших жінок, які фрази про себе вони чують у війську: 

@dzen_mistress Перекличка 😁 #зсу #armedforces #дівчатазсу #ukraine🇺🇦 #українськийтікток #військові #зсу🇺🇦 ♬ Dile Austin Millz Remix – Austin Millz
Коментарі, які чули жінки-військовослужбовиці щодо себе / скриншот
  • “Я не знаю, як жінки служать, їм треба займатися дітьми”;
  • “Ай, знаю, яка у вас служба”;
  • “Що як на УБД заробила”;
  • “Що ти там робиш жопою крутиш”;
  • “Пішла до чоловіка, бо недостатньо сексу”.

Це реальні коментарі стосовно жінок-військовослужбовиць. Ліза також стикалася зі стереотипами.

“У мене був перший бойовий вихід на схід. Я дуже переживала, адже ми мали приїхати до хлопців на підкріплення. І от, ми приїжджаємо туди, а я відходжу до туалету ввечері там, бо в зону заїхали вже. Сидять чоловіки й питають: “А вона у нас чиясь, чи колективна?” (ред. натяк на сексуальні послуги). Мені було дуже боляче це чути. Я дзвонила командиру, і він сказав, що це армія, й не треба брати близько до серця. Зараз вже я спокійно до цього ставлюся. Ну, як спокійно. Скажімо так, розумію, що це не те, на що варто звертати свою увагу.

Насправді я не думаю, що домагання – це одиночні випадки. Нещодавно я спілкувалася з дівчатами, які розповідали дуже жахливі історії про домагання від командира. Доходило до того, що він намагався залізти до дівчини у спальний мішок. Але тільки 2-3 дівчат написали заяви, і командира не покарали, хоча такий вчинок мав б закрити йому шлях для керівництва”, — пояснює Ліза.

На її думку, проблему з домаганнями потрібно розглядати ширше, адже чоловік, який гідно ставиться до жінки в цивільному житті, буде так само ставитися і до жінки-військової.

руки
Руки військовослужбовиці / фото соцмережі

Водночас каже Єлизавета, зараз вона служить у підрозділі з побратимами, які поважають її. Ми запитали героїню наостанок про те, як вона ставиться до створення окремих жіночих бригад, адже у суспільстві такі думки озвучували для розв’язання проблеми сексуальних домагань:

“Я негативно до цього ставлюся, адже не думаю, що нам потрібно розділяти чоловіків і жінок. Тому що все-таки велику частину роботи в армії виконують чоловіки. Є такі фізичні навантаження, які жінці потягнути буде дуже важко. Чоловіки закривають велику частину цієї роботи, тому чоловіки й жінки — це ідеальний мікс для ефективної роботи війська”.

Військовослужбовиця наголошує, що жінці в армії найголовніше — це не боятися говорити про домагання чи інші проблеми. 

Жінки в армії досить часто стикаються з “жартами” на тему сексу й навіть з домаганнями. Нещодавно набрала голоси петиція № 22/220188-еп щодо впровадження механізму протидії сексуальним домаганням та насильству за ознакою статі в ЗСУ.

Петицію подали ініціативи громадських організацій Невидимий Батальйон / Invisible Battalion ЮРИДИЧНА СОТНЯ Жіночий Ветеранський Рух Гендер в деталях. У Міноборони повідомили, що вони опрацьовують власний механізм протидії та запобіганню сексуальним домаганням і найближчим часом залучать рух “Ветеранка” як представників громадськості до обговорення. 

Як жінці визначити, де вона хоче служити

Наша наступна героїня, Наталія, вже рік як служить у Збройних Силах України. Уся родина Наталі — військовослужбовці: мама зараз служить медикинею на Авдіївському напрямку, батько героїні теж був військовим, він загинув до війни 2014 року. У розмові дівчина додає, що у структурі ЗСУ почуває себе на рівні з іншими побратимами/посестрами. За рік служби, каже дівчина, вона не стикалась з великою кількістю стереотипів щодо себе, як жінки. Були випадки, коли в армії звертали увагу на стать та об’єктивно аргументували відмови. 

Військовослужбовиця Наталія / фото соцмережі

“Мені давали негативну відповідь на мої прохання чи запитання через те, що я жінка. Але для мене аргументи, які наводили — прийнятні. Наведу приклад: коли я тільки прийшла у бойовий підрозділ, у якому я зараз й знаходжусь, до нас набирали людей на посаду бойових медиків. Я не мала підготовки, але була вмотивована служити. Я підійшла з цим питанням до свого комбата, на що він відповів: “Я все розумію, ти дуже класна, але у мене є бажання укомплектувати підрозділ медиками, тому я тобі відмовлю, бо ти важиш 50 кілограмів (ред. дівчина додає, що насправді важить 45 кілограмів), а через навантаження є ймовірність, що ти просто це не потягнеш”, — пригадує Наталія.

Вона додає, що у цьому випадку не бачила прояву сексизму, адже, справді, є фізичні навантаження, з якими впоратись жінці буде значно важче. Зараз військовослужбовиця виконує у підрозділі завдання, які пов’язані з комунікацією. З міркувань безпеки, підрозділ та точну посаду героїні ми не розкриваємо. Наталія пояснює, що зараз, через нестачу людей в армії, бувають випадки, коли й чоловіки, й жінки офіційно мають одну посаду, але на справі займаються іншими завданнями.

Наталія / фото соцмережі

“У моєму підрозділі також є дівчата. Переважно вони служать на бойових посадах, тобто вони зараз на нулі — це оператори дронів, наприклад. Штурмовиків-дівчат у нас немає. Дівчата, яких я знаю, класні фахівці, вони хотіли потрапити у військо”, — каже співрозмовниця.

Водночас за час служби Наталія стикалась з проявами мізогінії — йдеться про випадки, коли між жінками не було співпраці чи були певні упередження. Втім, згодом героїня дізналась про роботу “Землячок” та руху “Ветеранка”, де вона й знайшла посестер та спілкування.

Ми запитали Наталію, як жінці вирішити, куди вступати. Насамперед вона радить визначитися з тим, де ви хочете нести службу. Також військовослужбовиця радить готуватися фізично, адже витривалість буде потрібна навіть на штабній посаді, бо жінки та чоловіки регулярно проходять навчання. 

“У армії є багато різних посад, варто дивитись по собі. Але все ж спершу визначте, чи хочете ви бути в штабі, чи на бойових. Керуватись можна приказкою: “Бої виграють солдати, а війни виграє логістика”. Ми у підрозділі вражаємо логістику росіян, їх ППД (ред. пункт пості́йної дислока́ції військових частин), а це дуже впливає на їх здатність боротися у посадках. Бо немає підвозу боєкомплектів, палива, води, а як результат — немає солдат”, — пояснює у коментарі Наталія.

Крім того, слід поспостерігати за своїм ментальним здоров’ям, радить військова. У випадку, якщо ви не можете впоратися зі стресом на службі — варто звернутись до фахівця.

На останок Наталія додає й про стереотипи від цивільних та родичів, які постійно тиснуть на дівчат/жінок недоречними висловлюваннями, на кшталт: “Це не жіноча робота”, “Тобі ще дітей народжувати” тощо.

“Це дуже боляче, оскільки багато з дівчат, коли йшли до армії, відклали все це на задній план, бо гинуть як цивільні, так і військові. Життя, як раніше — не буде. Навіть родичі цього не усвідомлюють. Такі коментарі цивільних та сімей військових лише відривають бійців від себе і створюють так звані різні світи набагато більше ніж сама війна. Зараз не військові повинні адаптуватися до цивільних, а навпаки. Саме від родини та їх ставлення залежить наскільки швидко боєць адаптується до життя після служби. А такими діями вони не лише сповільнюють процес, але й значно шкодять”, — резюмує військовослужбовиця.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Рили траншеї на місці тих, які були в 1943”: Олег Зонтов розповів, як звільняли Слов’янськ у 2014-ому та обороняли у 2022-ому

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року […]

“Жінок в армії не завжди сприймають серйозно”: про стереотипи в ЗСУ розповідають військовослужбовиці

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають […]

Людські ресурси, контужені тварини та потяг в один кінець: як Хмельницький зустрічає переселенців

70 тисяч людей жили в Бахмуті, 70 тисяч людей залишилися без дому, десятки мешканців Бахмута вбили росіяни. Місто, яке називали фортецею зараз перетворилося на руїну, […]

“Місце сили”: бахмутянка розповіла про евакуацію та життя у Житомирі

Бахмутянка Софія Голець раніше у місті мала вінтажну костюмерну, а також працювала у бахмутському міському центрі дітей та юнацтва. У Бахмуті вона займалась підростаючим поколінням, […]

Як 72-річна художниця з Бахмута прикрасила деокуповані території патріотичними муралами

72-річна Катерина Радченко працювала викладачем малювання на відділенні живопису Бахмутського аграрного технікуму, який був релокований до селища Савинці, що на Харківщині. В цьому ж населеному […]

14:45, 17.06.2024 Скопіч Дмитро