Слов’янськ до повномасштабної війни мав славу міста-курорта, сюди часто приїздили туристи. На жаль, той же Слов’янськ, був першим містом у 2014 році, яке захопили проросійські бойовики. Окупація тривала кілька місяців, а потім територію звільнили й почали відроджувати крок за кроком. Саме тоді п’ятеро небайдужих товаришок вирішили, що зможуть зробити щось корисне для покращення життя громади. Ініціювала цю ідею Євгенія Алфімова, а інші жінки її підтримали. Вони почали облагороджувати місто, спочатку прибрали сквер, налагодили допомогу першим переселенцям, а далі зайнялися розвитком дозвілля для дітей.

Про те, як фонду вдається успішно працювати у прифронтовому місті розказує голова правління БФ Тетяна Деревʼянко. Немалу роль тут відіграла підтримка Слов’янської робочої групи з безпеки та соціальної згуртованості, такі Мережі робочих груп функціонують майже по всій Донецькій області та значно покращують життя громад, навіть, якщо ті в евакуації.

Слов’янськ після 2014

Слов’янськ у 2014 році був одним із перших міст Донеччини, яке зустріло війну. Під час тимчасової окупації звідси виїхало багато людей. А потім одне за одним почали повертатися, серед них була й наша героїня.

“Спочатку було лише 5 жіночок. Це люди, які вже були самодостатні, кожен мав щось своє: хто бізнес, хто якось поважне напрацювання, досвід. Саме вони вирішили, що треба щось робити, відновлювати місто після окупації, почали зі скверу”, — розказує пані Тетяна.

У 2014 році сквером це місце було важко назвати. То був шматок землі, який привалили мотлохом, обрізками дерев та іншим непотребом. Очолювати осередок жінок-змінотворців взялася Євгенія Алфімова, вона стала його головою, духовним наставником. Крім того, жінка є однією з лідерок Мережі робочих груп Донеччини, завдяки якій для активних мешканців проводять тренінги, різноманітні навчання тощо.

Саме з облаштування скверу почалася успішна робота в громаді БФ “Слов’янська мрія”, а офіційно жінки заснували фонд у 2015 році. З часом на території скверу з’явилися дитячий майданчик з гойдалками, артоб’єкти, нові лавочки, алея Сім’ї. Зараз тут можна побачити також трояндову й бузкову алеї. До речі, саме тут у 2016 році членкині фонду запропонували прикрасити дерево писанками та крашанками, які збирали всім містом. Тоді встановили найвище досягнення за кількістю писанок, яке потрапило до книги рекордів України.

До повномасштабної війни благодійний фонд допомагав багатьом категоріям мешканців/-ок міста, у тому числі дітям Слов’янська. У 2019 році “Слов’янська мрія” виграла грант, коштом якого було виготовлено і встановлено перший у місті дитячий інклюзивний майданчик. Тут дуже допомогла співпраця з робочою групою, яка підтримувала ініціативу та посприяла її реалізації. У 2022 році було розроблено і затверджено проєкт усього скверу, як інклюзивного простору.

Чималу роль у цьому відіграла довіра донорів та місцевої влади й бізнесу, які були впевнені у правильній реалізації коштів. У новому парку акцент робили на безбар’єрність, аби батьки дітей з інвалідністю мали можливість проходити сюди з малечею гратися, гуляти та просто знайомитися.

Як “Слов’янська мрія” працює під час війни?

Ще до початку війни благодійники проводили різні масові заходи з залученням активної громадськості, у мирному Слов’янську організували декілька фестивалів, зокрема “ВАРЕНИК-ФЕСТ”. Коли почалося повномасштабне вторгнення жінки власноруч готували їжу, пекли пиріжки, а потім передавали її теробороні. Чимало членів та членкинь організації були вимушені виїхати з міста через небезпеку, але частина людей ще залишилась тут.

Особливу увагу фонд завжди приділяв діткам, які з різних причин не могли евакуюватися. До Слов’янської малечі ще встигла приїхати письменниця Вікторія Амеліна та Марко Родарі — італійський клоун, онук письменника Джанні Родарі, також запрошували багато інших талановитих людей. У 2022 році фонд, завдяки підтримці донорів, роздавав всім потребуючим харчі та гігієну. Через Мережу робочих груп дізнавались про потреби мешканців/-нок, які залишилися в місті. Переважно, це були старші люди чи самотні. Також багато дітей досі проживають у Слов’янську.

Для людей, які не мали можливості самостійно прийти по гумдопомогу, волонтери/-ки доставляли пакунки прямо додому. Організувати видачу вдалося за підтримки робочої групи, яка посприяла цьому. Гуманітарну допомогу надавали протягом усієї весни. Загалом протягом року видали більш ніж 10 тисяч продуктових/гігієнічних наборів.

Паралельно з видачею, організували й психоемоційну підтримку мешканців. До міста запрошували інструкторів/-ок, аби ті проводили антистресові програми.

“Таке навчання допомагає людям впоратися із проблемами, — каже пані Тетяна, — адже в місті проживають багато переселенців із Бахмута, Ізюма, Лиману, Святогірську”.

У 2023 році донори сфокусувалися на згуртуванні громади. Власне, робоча група Слов’янська до повномасштабної війни працювала саме в напрямку розвитку, тому це було логічне повернення до пріоритетів. Робоча група є відкритою до участі всіх мешканців/-нок, те ж саме завдяки тому, що у неї входять різні фахівці вдається гармонічно розвивати громаду в різних сферах. До Нового Року у співпраці із робочою групою малечі організували свято та роздали подарунки.

“Всі знають, що дитина переймає емоційний стан батьків. Тобто, вона може почуватися у безпеці, навіть коли війна, якщо її дорослі створюють відповідні умови”, — пояснює пані Тетяна.

За словами співрозмовниці, сьогодні ще тисячі цивільних залишаються у Слов’янську, серед них багато дітей. Щоб забезпечити їм якомога комфортніше дитинство, з огляду на ті умови, в яких живуть діти, у фонді багато працюють з психоемоційною складовою батьків, яка напряму впливає на стан дитини.

Зараз у місті не функціонують школи офлайн, тож фонд став єдиним місцем, де діти можуть зібратися разом вживу. Головна умова, якої дотримуються членкині — максимальна безпека. Наприклад, не дозволено збирати багато осіб в одному місці, також щоразу під час повітряної тривоги дітей забирають батьки.

“Ми надаємо дітям досвід і наповнюємо їх дитинство діями, які допомогають згадати радість від спілкування. Щоб вони розуміли, що вони Творці, які мають змогу наповнювати своє життя, попри все знаннями, навичками для життя, святами та новими знайомствами. Моя думка, що всіх дітей треба з таких територій евакуювати. Але зараз в Україні взагалі немає безпечних місць. Крім того, є родини, які не можуть з певних причин виїхати. Навіть усвідомлення, що “Слов’янська мрія” працює і туди можна прийти — це віра, що поганий час закінчиться і далі буде все гаразд. Наша “Слов’янська мрія” підтримує оцю впевненість”, — розмірковує пані Тетяна.

Додамо, що в співпраці з Мережею робочих груп Благодійний фонд втілив кілька ініціатив серед них “Розмалюємо світ разом”, коли й діти й дорослі розмальовували стіну поряд зі Слов’янським бульваром; “Молодь офлайн”, у межах цього проєкту юне покоління збирали на форум для спілкування, а також волонтерський пікнік “Осінній ярмарок майстрів” у 2023 році.

Жінки не збираються зупинятися та продовжують працювати. Завдяки підтримці Мережі робочих груп вони змогли втілити в життя громади ідеї, які покращують якість життя мешканців та демонструють, що навіть в умовах війни активні люди здатні об’єднатися й працювати разом, переймаючи найкращий досвід одне одного, зазначає пані Тетяна.

Примітка. Матеріал створено в межах ініціативи “Спільноти в безпеці”, яку втілює Агенція Розвитку Вугледара за сприяння Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту “EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні”.

Читайте також:

• Як Пласт виховує самозарадність: розповідає голова краматорського осередку
• Українка пояснила, чому потрібно ходити на мітинги закордоном
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

16 річний Кирило Шишлов народився та проживав у Донецьку, рідне місто йому довелось покинути через війну. Зараз Кирило живе у Сумах, де є активним учасником програми ГО “Навчай для України”. Хлопець захоплюється програмуванням та мріє працювати в цій сфері.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Кирилом та його мамою про життя під час війни, його мрії та майбутнє.

“Мені все подобалось до війни”

Кирило Шишлов навчається у 10 класі. Хлопець народився у місті Донецьк, в Куйбишевському районі. До 2014 року він жив у рідному місті. Утім, війна змусила усю родину переїхати до безпечнішого міста, на той час це була Макіївка.

Хлопець мало що пам’ятає з періоду власного життя в Донецьку, адже тоді ще був маленьким та ходив до садочка. Водночас теплі спогади про рідний Донецьк є:

“Мені все подобалось до війни. У Донецьку все було гарно. Всі були щасливими“, — згадує Кирило.

Вже в Макіївці хлопець вперше пішов до школи, яку він спершу недолюблював, як і майже всі діти. Однак згодом юнак втягнувся в процес, завів друзів. Це допомогло йому полюбити навчання 

“Макіївка була та є гарним містом. Саме там я зустрівся з багатьма друзями, з якими й досі спілкуюсь“, — додає юнак.

Мрію про величезний набір LEGO

Хлопець зізнається, що має багато хобі. В дитинстві та зараз він полюбляє збирати конструктори, зокрема, LEGO.

“Я дуже люблю LEGO. Часто збираю братові набори, адже він не може цього робити сам. Досі мрію про величезний набір, з багатьма деталями, щоб на декілька годин збирання“, — каже підліток.

Наразі ж до цього заняття додалося програмування. За словами хлопця, він часто пише код у вільний для себе час, створює ігри.

“Якось зробив маленьку гру на телефон, щоб грати з другом, коли ми сидимо в укритті під час тривоги. Ми в неї грали достатньо довго, але перестали, адже зараз у нас дистанційне навчання“, — розповідає Кирило.

За словами хлопця, це була гра на Python, написана за один день. В її основі були числа. Гравці мали вибір — обрати себе чи свого опонента, після чого їй випадало певне число. Якщо воно було позитивним, то гравець вигравав, а якщо ні — програвав. Кирилом додав також декілька бонусів, які могли збільшити шанс певного результату.

Ігри для хлопця — це справжня любов, особливо командні.

“В першу чергу, мене зблизила з друзями гра Minecraft. Це творча гра, яка складалася зі звичайних кубиків, які ти ставиш та створюєш щось незвичайне. В ній є онлайн, де ми з друзями створюємо сервер та просто виживаємо в цій грі. Якось ми навіть хотіли створити сервер, який був би з мінііграми, зокрема, морським боєм“, — розповідає хлопець.

Підлітку також подобаються інші  ігри, серед яких він виділив шутери на кшталт Valorant чи Fortnite, симулятор створення фабрики Mindustry та Roblox. Кирило також часто намагається поєднати програмування та ігри, створюючи модифікації.

“Я робив всякі маленькі моди для Minecraft та вмію трохи користуватися інструментами гри, зокрема, командними блоками, в яких можна теж програмувати“, — розповідає хлопець.

Адаптація в новому місті

Переїзд до міста Суми у 2019 році став викликом для юнака, оскільки в цьому місті в нього майже не було ніяких контактів. Утім, згодом він познайомився з інших хлопцем, з яким досить швидко здружився. Друг героя зараз живе у Європі, але вони продовжують спілкування.

У школі ж адаптація пройшла досить швидко. 

“В школі я адаптувався дуже швидко, знайшов собі нових друзів. Ми разом гуляємо, якраз з ним я і придумав цю гру“, — говорить хлопець. 

Він додав, що в адаптації йому допоміг характер, а саме доброта та доброзичливість. Кирило пояснює, що часто допомагає різним людям. Тим же однокласникам — з домашньою роботою, а мамі — по дому.

Пов’язати власне життя хлопець хоче з програмуванням. Ділиться, що обирати буде саме український вищий навчальний заклад у Києві чи в Сумах. Зокрема, хлопець виділив серед варіантів Сумський державний університет (СумДУ).

Про ГО “Навчай для України”

З літа 2024 року Кирило став учасником програми “Навчай для України”.

“Це почалося влітку цього року, коли мама приходила до мене з питанням, чи не хочу я кудись записатися. Я погодився. І зараз маємо, що маємо. Мені програма подобається, вона дуже допомагає мені з навчанням. Вчителі допомогли в розумінні предметів“, — розповідає герой.

Саме ж навчання є дуже цікавим, ділиться юнак. Переваг у додатковому навчанні саме за допомогою програми ГО “Навчай для України” дуже багато. Зокрема, як каже Кирило, це є можливість контактувати з кожним учнем.

“Невелика кількість учнів у вчителя — це перевага для самих учнів, адже це дозволяє отримати відповіді на всі можливі питання та отримати індивідуальну допомогу з матеріалом“, — говорить Кирило.

Самі ж заняття проходять в онлайн-форматі. Хлопець каже, що вони приєднуються за посиланням та часто розпочинають урок зі спілкування, розповідей власних історій із. Далі йде саме заняття:

“Нам вчитель виводить демонстрацію екрана з дошкою, де він показує саму тему. Далі ми виповняємо задання по підручнику, ми їх рішаємо разом. Потім вчитель може давати завдання, які можуть бути на ЗНО або НМТ. Вже під кінець уроку, нас часто запитують, наскільки ми втомилися та який у нас настрій” — додає юнак.

Хлопець також зазначив, що інколи в них бувають творчі завдання. Так, якось на занятті з української мови було завдання, суть якого полягала у тому, щоб зробити опис картинки декількома словами, яку створив штучний інтелект. Учні могли як знайти картинку в Інтернеті, так і самостійно створити її.

Навчання, каже Кирило, допомогло йому отримати нові знання з математики, які допоможуть розвиватися в програмуванні. Адже саме з цим напрямком юнак планує пов’язати життя.

Читайте також:

• “Тихий куточок” з глибоким сенсом: продовження історії родини Реуцьких
• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Все, що відбувається — це нормальна реакція на ненормальну війну”: психолог з Костянтинівки про життя та власну діяльність

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

18 лютого 2023 року, обороняючи Бахмут, загинув військовослужбовець Михайло Реуцький. У Михайла залишалась дружина Наталя та донька Катерина. Дві його найдорожчі жінки в житті зараз відкрили домашню кондитерську “Тихий куточок” в пам’ять про чоловіка, батька та Героя України. “Тихий” — це позивний батька Катерини.

Редакція поспілкувалась з Катериною Реуцькою. Розповідаємо історію кондитерської, а також говоримо про те, як власна справа може допомогти родинам загиблих.

 “Біль не вщухає, а час не лікує”

“Тихий куточок” — це домашня кондитерська Наталі та Катерини Реуцьких, її відкрили в пам’ять про батька та чоловіка. Від ідеї до реалізації пройшло не так багато часу, згадує Катерина — її мама раніше працювала в компанії, але через нерозуміння колег була змушена звільнитися. 

“Це були якісь жарти про ухилянтів, жарти про те, що треба вже віддавати території, бо без різниці, під яким прапором вони будуть. Останнє, що змусило маму звільнитися — це фраза, що треба вчитися вже знову жити після загибелі батька”, – пригадує Катерина в розмові.

Проте порада “знову жити” не допомогла, біль від утрати не вщухав, й час не лікував.

Тоді, дівчина вмовила маму залишити роботу, хоча це рішення для неї було важким. Наталія хвилювалась, що в неї нічого не вийде. Катерина додає, що кондитерська справа була маминим захопленням — жінка любила випікати торти, тестувати нові рецепти, це приносило їй задоволення. Після загибелі коханого вона перестала випікати, проте мрія працювати на себе, дарувати людям радість від випічки – не зникла. 

“Я розповіла мамі про ідею створити якесь місце, яке буде в пам’ять про тата. Пам’ятне і затишне, де люди зможуть прийти й просто посидіти. Люди, які також пройшли через війну, які стикнулися з цим болем. Мама почула цю ідею і дуже загорілася”, — каже Катерина.

Місце, в якому вирує любов, розуміння та підтримка

Дівчина додає, що спочатку вони з мамою хотіли створити саме фізичну кав’ярню, але це дуже тривалий процес, тому початково створили домашню кондитерську “Тихий куточок” — “тихий”, бо позивний батька Катерина був “Тихий”. Свій маленький бізнес вони офіційно зареєстрували, сплачують податки. Катерина наголошує — для неї та мами було важливо показувати приклад та вести “білий” бізнес. 

“Для нас оцей куточок, який ми зараз створили — це така віддушина, таке місце, в якому вирує любов, розуміння, підтримка. От всі ці емоції, всі ці почуття, які ми відчували поруч з татом. Я насправді не знаю, як словами описати те, що ми поруч з ним відчували. І ми б хотіли цими емоціями ділитися з іншими людьми, які зараз цього також дуже сильно потребують. Вирішили робити це через солодощі. Мама після загибелі тата жодного разу нічого не пекла, нічого не готувала. Їй просто не хотілося, а як тільки вона намагалася це зробити — в неї були сльози”, — пригадує Катерина в розмові.

Місяць тому мама Катерини приготувала перший смаколик — шоколадний брауні, і з того часу їх кондитерська почала працювати. Для готування їжі жінки орендували приміщення, де творять всі смаколики, вдосконалюють рецепти. Катерина взяла на себе обов’язки пакувальниці, менеджерки, кур’єрки, а ще вона відписує клієнтам та приймає замовлення. 

“Поки я пакую замовлення, мама щось готує, ми постійно говоримо по тата. Придумуємо собі, як би він реагував на те, що ми заробили якісь певні кошти, що отримуємо гарні відгуки. І дуже часто виходить так, що ми готуємо смаколики, солодощі, пакуємо їх, але це робиться завжди з соляними щоками, тому що ми постійно плачемо. Але це така, знаєте, світла туга, я б сказала. Ця справа нам трошечки зараз допомагає триматися на плаву”, – говорить дівчина.

Є дні, коли потрібно закупляти продукти для випікання — тоді, каже Катерина, вони з мамою беруть візочок, який вони жартома називають “Лексусом”, завантажують візочок борошном, яйцями, крем-сирами, шоколадом та іншим. Така робота почасту займає весь день, а близько 11 вечора Катерина та Наталія повертаються. Дорогою додому обов’язково відвідують памʼятне дерево.

“У нас з мамою ще є традиція. Коли проходимо крізь парк, який найменований в честь мого тата, йдемо сідати біля дуба, який ми посадили в пам’ять про тата. Якби пізно не було, якби холодно не було, але ми, бодай там 2-3 хвилиночки, біля нього посидимо. Це в нас такий ритуал, напевно. Раніше ми брали какао, але в кав’ярні біля нас какао зіпсувалося і стало не смачне. Тому просто так сидимо”, – розповідає Катерина.

Більше, ніж просто кондитерська

В асортименті “Тихого куточка” є багато випічки, а в меню можна знайти вже понад 10 позицій. Катерина каже, що перед випуском у продаж того чи іншого смаколика її мама ретельно перевіряє та вдосконалює рецепт. 

“Вона намагається довести рецепт до ідеалу, і щоб вже потім його продавати. Одну страву мама може готувати, я не знаю, разів п’ять, поки в неї не вийде ідеально. До кожного пакунку ми кладемо листівку. Ми розповідаємо про наш “Тихий куточок”, що це взагалі за місце і які емоції ми хочемо людям передати, бо це не просто кондитерська. Я розробила логотип для “Тихого куточка”, де на передній план виходить жіноча статура, і позаду неї тінь військового”, – пояснює Катерина.

Для неї з мамою домашня кондитерська стала розрадою. Обіцяний час не лікував їх біль, каже дівчина, хоча спочатку вони чекали цього.

“Я дійсно чекала моменту, коли ж час мене вилікує, коли ж я зможу не засинати зі сльозами на очах, коли в мене пройдуть панічні атаки, але цього не стається. Проте коли ми з мамою робимо щось для таких, як ми, то знаємо, що татові це точно б сподобалося. Мені хочеться, щоб рідні загиблих не боялися говорити про свою втрату. Дуже багато хто закривається і дуже багато хто в цьому вариться і думає, що суспільству байдуже. Але є ми, які завжди будемо поруч. Хочеться, щоб суспільство навколо це бачило, щоб воно розуміло, що ми існуємо, і щоб воно готувалося до того, аби з нами комунікувати. Не ми маємо підбирати слова, не ми маємо розуміти інших”, — наголошує дівчина.

Як кондитерська допомогає родині?

Власна справа, яку мама Катерини наважилась відкрити, дає їй та доньці сили, і особливо тішать відгуки від людей. Катерина пригадує, що якось смаколики у них замовляла дружина військового. Жінки впакували солодощі в рожеве пакування, додали туди стрічок, не знаючи, кому призначений подарунок. Проте захиснику такий сюрприз дуже сподобався, ділиться Катерина, бо таке яскраве пакування додало трішки радісних емоцій для нього. 

У майбутньому “Тихий куточок” планують втілити як кав’ярню, щоб там могли отримати робочі місця ветерани — учасники АТО та сучасної війни. Катерина додає, що для неї це особлива мрія, адже коли її тато був живий, то через свій військовий досвід не міг влаштуватись на роботу. 

“Часто казали, що він “кончений атошник”, що він “ненормальний” і всяке таке. Ми з мамою це все бачили й це все дуже-дуже боляче. Тому ми загорілися ідеєю створити робочі місця для тих, хто віддав цій країні все, що міг. Хочемо, щоб такі люди працювали з насолодою та в тому колективі, який буде близький. Я просто донька загиблого військовослужбовця, але навіть зі мною люди деколи не хочуть спілкуватися через те, що думають, що я ось така трошки повернута на темі смерті. І дійсно відчувається, що ти чужий в суспільстві”, — розмірковує дівчина.

Підтримати роботу “Тихого куточка”, можна замовивши солодощі за посиланням — їх відправляють навіть Новою Поштою. 

Матеріал створено у співпраці з Волинським пресклубом

Читайте також:

• “Альо…Альо…й ніби не було цих років”: історія бахмутянки, яка понад два з половиною роки чекала коханого з полону
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця
• Вийшов живим з 6-годинного бою на Леваневського: історія військового з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!