Наталія Радіонова — бахмутянка, жінка розпочала нове життя у Франції зі своїм чоловіком іноземцем. Героїня поділилася з редакцією своєю історією, розповіла чи складно дається їй переїзд та чим українські чоловіки відрізняються від французів?
Шлях до Франції
Пані Наталія родом з міста Торез, що в Донецькій області, до Бахмута переїхала працювати у 2013 році. Тоді вона зайняла посаду головного спеціаліста спортуправління.
Рішення про переїзд з Бахмута за кордон жінка прийняла на початку лютого минулого року, тоді вона ще не знала, що чекає на її рідну Донеччину:
«Я спочатку поїхала в Київ, щоб зібрати всі необхідно документи, саме тут мене застала війна. Виїхати вдалось лише в березні, але я дуже переживала за Україну та особливо за свого сина, який був у Харкові від початку повномасштабного вторгнення».
Українці за кордоном
У вересні син Наталії виїхав за кордон за програмою навчання, тому матері стало легше. Однак, події які відбуваються в Бахмуті довго не давали спати:
«Я тільки нещодавно почала спати, бо приймаю заспокійливі. Серце розривається коли бачу новини про Бахмут. Декілька років тому я придбала там квартиру, а зараз навіть не знаю в якому вона стані. На відео в соціальних мережах я бачила, що будинок понівечено, але в якому стані квартира досі не знаю».
Наталія запевняє, що люди за кордоном дуже переживають за українців і завжди готові допомогти:
«Тут, у Франції часто підходять і запитують чи необхідна якась допомога, всі переймаються, це дуже приємно, що про нас не забувають».
Спортивна кар’єра
Наталія разом з жінками займається спортом. Фото: особистий архів героїні
Наталія, професійна спортсменка, тренувала з легкої атлетики дітей в Бахмуті. Зараз жінка планує продовжувати пов’язувати своє життя зі спортом, та тренувати у Франції, та для цього треба вивчити мову. А поки спортсменка волонтерить і проводить для українських та місцевих жінок заняття в фітнесу:
«Влітку ми займались прямо на вулиці на стадіоні. Зараз холодно, я намагаюсь знайти приміщення щоб продовжувати заняття. Гроші я не беру, бо зараз не у всіх українок вони є. Тут, за кордоном, не таке гарне життя як комусь може здатись. Без знання мови, без чоловіка та без грошей, жінкам буває дуже важко».
Щасливий шлюб
Подружжя. Фото: особистий архів героїні
У Наталії є чудовий чоловік, до якого вона переїхала з України:
«Ми одружились й підписали договір про майно. Навіть перекладачка сказала, що це велика рідкість, коли француз підписує договір з жінкою, тим паче з іноземкою».
Жінка поділилась з нашою редакцією, що усі гроші які їй з чоловіком подарували на весілля, вони вирішили передати на допомогу Україні:
«Ми ще не вирішили куди саме передамо гроші й на які потреби, але я точно знаю, що саме в Бахмут».
За словами героїні, так щастить далеко не кожній з іноземцями, бо у них є свої правила, які наші жінки можуть не зрозуміти:
«Вони якщо зустрічаються, то майже ніколи не одружуються. Підписують договір про співжиття й про поділ всього 50на50».
Тож, нашим українкам погляди іноземців можуть бути незвичними, розповідає жінка, тому необхідно не раз подумати, перш ніж пов’язувати життя з людиною.
«Наша Україна набагато простіша, краща й гарніше, ніж інші країни. Я зрозуміла це все зараз. Тому чекаємо на перемогу й все буде Україна!»
День Гідності та Свободи, Бахмут 2016 рік / фото Бахмут IN.UA
У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції та Революції Гідності. Бахмутяни дивилися стрічку про події на Майдані, співали гімн, та згадували події Євромайдану.
День Гідності та Свободи в Бахмуті
У 2016 році в Бахмуті ГО “Бахмут Український” організував акцію та мітинг до річниці Революції Гідності. На площі Свободи перед Міським центром культури та дозвілля зібралась місцева влада, студентство, військові та духовенство.
Для бахмутян, які доєдналися до акції, студентки піготували паперових голубів як символ миру / фото Бахмут IN.UAКонцерт за участі військових / фото Бахмут IN.UAАкція в Бахмуті до 21 листопада / фото Бахмут IN.UAПерехожі зупинялися біля стіни пам’яті, яку підготували члени організації “Бахмут Український”, щоб віддати загиблим Героям Майдану / фото Бахмут IN.UAБахмутяни віддають шану загиблим / фото Бахмут IN.UA
Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку у пам’ять про тих, хто загинув, про тих, хто не зміг вирости, збудувати родину чи побачити онуків. На Донеччині Голодомор забрав тисячі життів. У самому Бахмуті відомо про щонайменше 500 людей, які стали жертвами Голодомору, і ці дані неповні. Як саме розвивалася катастрофа на промисловому сході України? Чим різнився перебіг Голодомору в шахтарських поселеннях та аграрних округах?
Про це ми говоримо з істориком Романом Молдавським, старшим науковим співробітником відділу історичних досліджень.
“Перебігу Голодомору на Донеччині як унікального не було. Винятковими були особливості самого регіону”
Роман Молдавський / фото надане героєм
“Насправді, якщо говорити про перебіг Голодомору як такий, то його особливостей не було, — пояснює Роман Молдавський. “Тоді впроваджувалася загальна державна політика — кампанія хлібозаготівель. Жодних окремих умов для Донеччини вона не передбачала”, – відповідає пан Роман.
Водночас історик наголошує: деякі відмінності все ж були, і вони пов’язані з самим регіоном. Попри те, що в більшості адміністративних одиниць українці становили від 60 до 90%, там проживали й німці, греки, молдавани, росіяни та багато інших національностей.
“Донеччина — аграрно-промисловий регіон, а не суто аграрний. За переписом 1926 року там було близько 2,9 мільйона населення, з яких приблизно 1,9 мільйона — сільського. Але частка міського населення зростала завдяки внутрішній і зовнішній міграції — люди їхали сюди з українських регіонів, тобто відбувалася така внутрішня міграція. З наближених російських областей сюди теж їхали”.
За словами історика, як і в інших регіонах, Голодомор на Донеччині починався з недоїдання та локальних голодувань уже наприкінці 1931 року, а масштабні голодування почалися у період лютий-березень 1932 року. Відіграли свою роль й так звані “соціалістичні змагання”.
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
“Це ще одна така характерна особливість, що влада сприймала Донеччину все ж таки більше як промисловий край, та поширювала тут практику так званих соціалістичних змагань, яку вони використовували на промислових підприємствах. Це не лише на Донеччині таке проводилося, але, на мій погляд, тут вони були більш яскравими. Постійно в місцевій пресі звітувалися про здобутки того чи іншого колгоспу: хто на першому місці на такий-то термін, хто на другому, і так далі. Все призводило до того, що деякі колгоспи не те що виконували, а ще й перевиконували план. В 31-32 році зіштовхнулися з тим, що люди нічого не отримували, тобто все, що вони здали — весь врожай був вивезений, їм нічого було давати селянам на трудодень”.
Ключовою причиною масового голоду стали завищені плани хлібозаготівель. Колгоспи отримували зверху план, який був завищений від самого початку. Керівництво розуміло це, але змінити нічого не могло. Щоб виконати ці плани, у деяких селах здавали навіть насіннєвий фонд.
“Активісти ходили по хатах, це були так звані буксирні бригади. Вони щупами простукували, де щось заховано, і вигрібали все — навіть насіннєві фонди. Забирали не тільки зерно, а й будь-яку їжу. І навіть до того доходило, що знайдене просто нищили. Якщо ж село не виконувало план — його карали, а виїхати звідти було практично неможливо”, — каже Роман Молдавський.
Роман Молдавський описує кілька елементів радянської системи, які перетворювали голод на інструмент знищення:
блокування виїздів із сіл за допомогою військових загонів;
відсутність паспортів у селян, які фактично були “прикріплені” до колгоспів;
неможливість працевлаштуватися в місті без документів;
повна інформаційна блокада, щоб не допустити міжнародної допомоги.
“Влада страшенно боялася, що буде зруйновано міф, ніби простому селянину дуже добре живеться в країні. Є свідчення, коли на заході України та частина, яка тоді входила до Польщі, чула про великий голод, який почався на підрадянській Україні, і люди збирали допомогу самі, але ця допомога туди не доходила, ясна річ. Її демонстративно нищили”.
“Міф про те, що вимерли українці, а завезли росіян на Донеччину — неправильний“
Серед поширених міфів про Донбас — твердження, що під час Голодомору українське населення вимирало, а регіон заселяли росіянами.
“Це зовсім не так. Переселення росіян почалося задовго до Голодомору, з початком індустріалізації. А ті переселення, що були після 1933 року, у більшості випадків стосувалися українців із Чернігівської, Київської та Вінницької областей”, — пояснює нам історик.
За словами Молдавського, частина росіян, яка погодилась переїхати, швидко поверталася назад, бо умови в регіоні виявлялися надто важкими. Водночас були випадки, коли на Донеччину цілеспрямовано їхали з інших регіонів України. Промисловий характер Донбасу створював можливість для порятунку. Насамперед у пошуках порятунку на Донеччину тікали мешканці найближчих областей — Запорізької, Харківської, Полтавської.
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
“Першими бігли розкуркулені родини, які намагалися загубитися й вижити коштом пайків. Тож на Донеччині багато хто намагався врятуватися — комусь це вдавалося, комусь ні. Річ у тому, що тут були заводи й шахти, тож можна було працевлаштуватися навіть без документів або з підробними. У ті часи, аби врятуватися, люди нерідко мали ті підробні документи, і для цього крали в старости села печатку й робили собі папери. Але плинність кадрів на підприємствах була величезна, до 50%. Чому? Бо умови праці були жахливими. Люди без кваліфікації працювали на небезпечних об’єктах, смертність була високою. Комусь вдавалося врятуватися, багато кому — ні. Але так, це давало шанс тим, хто тікав із села”, — пояснює Роман Молдавський.
Люди їхали у надії прогодувати себе й родину, й пріоритетом ставили влаштуватися на роботу на підприємство, зокрема й на шахти, бо на Донеччині були найвищі норми харчування на той час, яку отримували шахтарі (якщо не рахувати держслужбовців, але про таку роботу для селянина, який втік з підробними документами, не йшлося).
Ілюстрація з архіву Музею Голодомору
Спочатку денна норма шахтаря становила приблизно 1 кілограм хліба на день, а пізніше її зменшили до 800 грамів. Для інших категорій робітників ситуація була гіршою: металурги отримували 400 грамів хліба, машинобудівники та хіміки — взагалі 200 грамів хліба. Крім хліба, до пайка могли входити крупи (4–4,5 кг на місяць), оселедець, олія та інші продукти, — усе залежало від “важливості” підприємства. Деяким заводам у різних регіонах (не тільки на Донеччині) норми могли не знижувати, але це були поодинокі випадки.
На Донеччині і Луганщині, за даними директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергія Плохія, померло понад 230 тисяч людей. Свідчення тих, хто вижив під час Голодомору, збирали й збирають досі. У музеї Голодомору, як каже Роман Молдавський, налічують близько двохсот свідчень.
“Є близько двох тисяч свідчень: від глибинних інтерв’ю до коротких анкет, зібраних учителями та учнями. По Донеччині — близько 200 свідчень, і ще близько 40 — по Луганщині. Музей Голодомору почав активно збирати ці матеріали відносно недавно, лише з 2018 року”.
Остання масштабна експедиція була запланована на 2025 рік, але частину напрямків дослідникам закрили через небезпеку.
Що ж до нашого міста, то задовго до повномасштабної війни Бахмутський краєзнавчий музей проводив роботу зі збирання свідчень очевидців Голодомору. Чимало зусиль до цієї кропіткої праці приклав у 2000-ні роки районний державний архів. Результатом цієї праці стало декілька документальних видань, як-от збірка “Скорботний тлін”, де зібрані імена кількасот жертв голоду на території міста Бахмут, на той час Артемівська — це близько 500 прізвищ. Як розповів Ігор Корнацький, завідувач відділу Бахмутського краєзнавчого музею, згодом ці дані увійшли до національної книги пам’яті жертв Голодомору, до тому по Донецькій області.
“Статистика, звичайно, не повна і сумнівна, тому що вона ґрунтується на даних тогочасної реєстрації актів цивільного стану, де причини зазначалися, але часто не достовірні. Відомо, що факти голоду замовчували і точну статистику назвати навіть сьогодні досить важко”, — пояснював Ігор Корнацький.
Ще десять років тому співробітникам Бахмутського музею доводилося розмовляти із очевидцями Голодомору, які розповіли про спогади із дитячих літ. Насправді свідчень від очевидців в Бахмуті дуже мало — мова йде про десятки записів, адже чимало людей, які застали геноцид, вже пішли з життя.
У 2016 році у Бахмуті вшановували річницю Дня Гідності та Свободи, щороку цей день припадає на 21 листопада на честь початку двох революцій: Помаранчевої революції […]
Щороку у четверту суботу листопада вшановують День пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років. У 2025 ця дата припадає на 22 листопада. У цей день запалюють свічку […]
ЗСУ утримують рубежі в північній частині Покровська. Наразі військові блокують спроби окупантів перейти залізницю та збільшити зону окупації міста. Про це повідомляють бійці 7 корпусу […]
У США розробили мирний план закінчення війни в Україні. Він складається з 28 пунктів, частина з яких стосується територіальних поступок України, обмеження чисельності ЗСУ та […]
Російська госдума ухвалила в першому читанні законопроєкт про передачу в державну власність так званого “бесхазяйного” житла. Таким житлом окупанти називають покинуті оселі на окупованих частинах […]
