Історія 77-річної вчительки російської літератури із прифронтового Оріхова (Запорізька область), в дім якої потрапила ракета, і вона стала біженкою.

Примітка. Редакція додала примітку до цитати головної героїні про російську літературу, матеріал було оновлено згідно із редакційною політикою 14 лютого 2024 року.

“Ніхто не був зацікавлений, навіть щоб вчителі знали українську”

Лариса Карлова багато років викладала у ПТУ, потім у ліцеї, російську мову та літературу. Вона вирішила вчити українську мову, ще коли це не було мейнстрімом — на початку 2000-них.

“Я писала заяви директору ліцею, просила відправити мене на курси української. Прийшов новий директор, знайшов мої заяви і сказав, щоб не робила цього більше — не існує ніяких курсів. Розумієте? Ніхто не був зацікавлений, навіть щоб вчителі знали українську”, — згадує жінка.

Пані Лариса проводить паралель із Польщею, де опинилась як воєнна біженка — тут вона вже пройшла безплатно курс польської на рівень А1, записалась на А2. 

Але якщо людина чогось хоче, вона добивається. Тоді, на початку 2000-х вчителька ліцею в Оріхові запропонувала своїм учням угоду: вона, етнічна росіянка, починає говорити та писати українською, а ліцеїсти її виправляють, якщо бачать помилку, за кожне слушне зауваження — додатковий бал…

Повномасштабне вторгнення росії пані Лариса зустріла у доньки, в Дніпрі — швидко зібралась і повернулась до свого маленького будиночка в Оріхові, на Запоріжжі, вірила, що це все ненадовго. 75-річна Лариса Карлова з дипломом медсестри цивільної оборони навіть прийшла до воєнкомату, пропонувала допомогу… 

26 лютого сусідні Пологи вже були окуповані, Оріхів став прифронтовим містом. Ні світла, ні газу, ні води не було. Поруч з будинком вчительки проходить залізниця, обабіч є зерносховище. Росіяни бомбили безперервно. Російська ракета знесла дах будинку, в якому з 1979 року жила пані Лариса. Це сталося у квітні 2022 року, тоді Лариса виїхала до Польщі і ось уже майже 2 роки є воєнною біженкою.

“…мізки родичів у росії промиті путінською пропагандою, і це боляче”

Ми говоримо про переоцінку цінностей: чи складно було етнічній росіянці, яка до того ж має родичів в рф, переосмислити своє “рідство”?

“У 2014 році ніякого рідства з росіянами я вже не відчувала. Я завжди оцінюю факти, без цього ніколи не звинувачую людей. Але я ніколи не відмовлюсь від родичів, я можу когось зневажати, ігнорувати, не розмовляти, але це — моя кров”, — пояснює Лариса.

Втім, вона визнає, що у її родичів в росії мізки промиті путінською пропагандою, і це боляче.

Лариса Карлова завжди могла розраховувати на допомогу братів — вона одна ростила дітей, тож підтримка родичів була суттєвою. Але коли брати запропонували виїхати до них до росії, після 24 лютого 2022 року, цю пропозицію вона відкинула одразу. І зараз живе як біженка у чужих людей, в родині поляків.

Так, це складно — в такому віці починати життя спочатку, просити про допомогу, але пані Лариса жодного разу не пошкодувала, що не повернулась до росії, де вона народилась. Про що вона розмовляє зараз з братами? Про щось несуттєве, бо якщо торкнутися політики, діалогу не вийде. А в такому віці вже страшно втрачати рідних. Це та драма, яка стосується багатьох родин.

Питаю її: “А як Ви спілкувались з прихильниками “руского міра” на Запоріжжі ще до 24 лютого? І чому ці ідеї не є Вам близькі?”

“Я не спілкувалась з ними, в моєму оточенні не було таких людей. Може тому, що я волію спілкуватись тільки з тими, з ким мені цікаво. Я завжди розвивала в учнях критичне мислення, і сама теж оцінювала факти, а не слова. Мені багато розповідала про Голодомор, примусове переселення українців друга свекруха, вона з Донеччини. Я читала нові підручники з історії України. Маю досить критичний підхід до інформації, перевіряю, відслідковую”. 

Пані Лариса навіть сперечалась з власною донькою, яка стверджувала, що в радянські часи “ви не знали, бо не хотіли знати”. Але тоді інформацію влада ретельно приховувала, натомість зараз той, хто хоче — довідається правду.

Жінка називає фашистами росіян, які напали на Україну і каже, що вони порушили всі людські закони, тому в російсько-українських відносинах вже нічого неможливо повернути.

Вона народилася в росії, в Калінінградській області, куди її мама, лікарка, приїхала за направленням. Родина була багатодітною — дві доньки та чотири сини. І хоча мама отримала посаду головлікаря, комуністичні ідеї в родині не пропагувалися. Вже перед смертю батько Лариси дещо розповів про своє зовсім не таке “ідеологічно правильне” фронтове минуле — виявилось, що він тричі тікав з німецького полону, але все життя мовчав, волів не травмувати власних дітей. 

Лариса Карлова визнає, що комуністична ідеологія зачепила і її також. Вона навіть була секретарем комітету комсомолу на філологічному факультеті в університеті у Калінінграді, де навчалась.

До України вчителька потрапила випадково, через трагічні обставини. Як молода спеціалістка вона з чоловіком після університету поїхала на Колиму (землі у північно-східній частині рф, переважно у Магаданській області). Там померла її маленька донечка. Народився син, але й у нього почалися проблеми зі здоров’ям — лікарі радили змінити клімат.

Вона почала писати до усіх відділів освіти у південних регіонах СРСР. Відгукнулись із українського Оріхова у Запорізькій області, куди молода мама з сином без роздумів і поїхала – вирішувала сама, бо перший шлюб вже розпався.

Відтоді протягом багатьох років, аж до своїх 72-х, вчителювала в оріхівському ліцеї. Останні двадцять років викладала українською кілька предметів. 

“…я розумію, коли руйнують пам’ятники Пушкіну, бо емоції мають якийсь вихід“

Питаю біженку: “А як Ви зараз ставитеся до російської літератури?”

“Йде переоцінка цінностей, зараз нам, українцям — так я, етнічна росіянка, відчула себе українкою 24 лютого — надто боляче. І я розумію, коли руйнують пам’ятники Пушкіну, бо емоції мають якийсь вихід. Яке відношення Пушкін має до путінізму? Я проти того, щоб знищувати книжки, але потрібен час на все осмислення, що є путінська війна, є загарбники, які мусять відповідати, а є література. Але зараз не потрібно шукати ці відповіді, зараз війна, й надто боляче, оголені нерви. Мене рятує те, що я ніколи не була людиною натовпу, я завжди прагну зрозуміти, розібратися, завжди маю свою думку. Але нам усім потрібен час для переосмислення”. 

Примітка. Героїня мала на увазі “російську війну”, а не “путінську”. У матеріалі можна простежити трансформацію, яку пройшла жінка: від етнічної росіянки до усвідомлення себе українкою. Зараз героїня активно допомагає ЗСУ. Зазначимо, що редакція не поділяє поглядів головної героїні щодо російської літератури.

Зараз українська біженка живе в польській родині на свою маленьку українську пенсію, проводить майстер-класи з вʼязання, волонтерить — плете маскувальні сітки для воїнів ЗСУ, веде активне життя.

Телефоную їй щось уточнити. Приходить SMS: “Вибачте, у мене хор, передзвоню”. День пані Лариси розписаний по годинах — так вона рятується від депресії, ліки приймати не хоче, але відвідує двох психологів. Їй все ще боляче відчувати себе прохачем в чужій країні і як і багатьом — важко приймати допомогу. 

За рік до війни Лариса Карлова посадила молодий сад біля свого будинку в Оріхові. Але каже, що повертатись туди, де все зруйновано, навіть подумки, нестерпно.

Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine”.

Читайте також:

• Лемки на Донеччині: як відроджувались українські традиції
• Що знають українці про Бахмут: опитування жителів Києва
• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музикантка з Бахмута Аліна Дубова зараз перебуває далеко за межами України, дівчина працює в музколективі на круїзному лайнері. Аліна поділилася з редакцією своїми поглядами на українську освіту, розповіла про власне становлення та відповіла на головне питання — чого бракує освіті в Україні, та чому необхідно відмовитись від російської культури.

Фундація особистості

Аліна народилася в Бахмуті, щиро любила своє місто, а ще в дівчинки змалку була патріотична родина, тож інакшої позиції українка не могла мати. В Бахмуті Аліна закінчила музичний коледж по класу барабанів. Своє подальше навчання вона продовжила в Харкові, як сучасний джазовий музикант. Навіть зараз під час роботи дівчина навчаться онлайн.

В 2014 році, коли власне все й почалося, юна бахмутянка вже виходила на проукраїнські мітинги. Попри юний вік й косі погляди оточуючих — дівчина не перестала підтримувати Україну, її батьки волонтерили та допомагали армії. 

Аліна Дубова. Фото: Фейсбук

Сама ж Аліна згадує, що тоді навіть в освітніх закладах можна було почути російські наративи від вчителів, а дітей, які носили українську символіку, зокрема підвіску у вигляді герба, могли публічно присоромити у школі.

Окремо слід згадати й за українську мову. За словами героїні, в Бахмуті українську мову сприймали як нижчу за рангом, її вважали «селянською», натомість російська займала панівну позицію.

Під час навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Аліна Дубова грала в складі духового оркестру

Музикантка додає, раніше вона мала декілька візитів в росію, мала там родичів з якими зараз не спілкується, й бачила рівень життя там. За власним досвідом українки, люди, які підтримують російські наративи не бажають працювати для того, щоб щось мати. Вони не проти заселитися в чиюсь квартиру безплатно.

Евакуація з Бахмута та робота на круїзному лайнері

Аліна Дубова разом з творчим колективом. Фото: Фейсбук

Аліна евакуювалася з міста на початку повномасштабного вторгнення, не могла наражати свою родину на небезпеку, виїхала разом з мамою, сестрою та племінницею в кінці березня. Тут же героїня влаштувалася на роботу в готелі, працювала на ресепшені. 

Звісно, що спочатку було важко, пригадує героїня, але оскільки вона мала на собі обов’язки забезпечувати себе самостійно, то довелося йти далі. Згодом, Аліна знайшла для себе можливість працювати в музичній сфері та підписала контракт на роботу в круїзному лайнері. Тут героїня грає в колективі разом з музикантами зі всього світу, у колективі дівчини немає росіян, вони є на лайнері, але Аліна не працює з ними. Попри те, втримати внутрішню рівновагу все одно важко, каже героїня.

«Люди, з якими я працюю тут (ред. наразі у Бразилії) дуже розуміючі. Буває й таке. що багато хто не знає правдивих новин, інколи питають: «А, що не закінчилося» маючи на увазі війну, а коли відповідаєш, що ні, то люди дивуються», — каже музикантка.

Музика під час війни

Музикантка Аліна Дубова. Фото: Фейсбук

Попри війну в Україні активно розвивається творча індустрія. На думку музикантки сьогодні є чимало артистів, які роблять позитивний вклад і популяризують українське. 

«Загалом культурній галузі зараз дуже важко, тому що ти просто знаходишся  в ступорі. Багато з тих, хто виїхав за кордон, я думаю не повернуться, бо на жаль дуже тяжко. Я планую повертатися в будь-якому випадку. Мій дім згорів в Бахмуті. Я хочу повертатися в Харків, зараз набратися якомога більше досвіду й розвивати нашу музичну сферу», — наголошує музикантка.

Вона додає, що в Україні музикантам складно розвиватися, зокрема й через застарілу систему навчання в університетах. Бувають такі випадки, коли до студента викладачі ставляться, як до когось нижчого по рангу, такі знецінювання неприємні та травмуючі насамперед для самих студентів.

Реформи в українську освіту та суспільство

Музикантка за барабанами. Фото: Фейсбук

Пані Аліна почала розмовляти українською в побуті почала нещодавно, однак вже дуже добре володіє мовою. Співрозмовниця згадує, що перехід був важким, але попри це, їй вдалося опанувати мову.

«Я вважаю, що перехід на українську мову має бути обов’язковим. Коли викладачі розмовляють й відповідають російською, а ти українською — це якось трошки дивно. Я досі бачу, як деякі вчителі живуть у радянській системі, системі нерівності. Немає тенденції, коли викладачі йдуть у майбутнє й хочуть розумітися зі студентами, потрібно усвідомлювати, що студент також може запропонувати щось гідне, а не сприймати свою точку зору, як єдину вірну. Сьогодні в Україні багато людей помирає, кладуть своє життя за майбутнє, а система залишається стара», — розмірковує музикантка.

Дівчина згадує події Майдану, вже тоді у неї була чітка сформована позиція. В той час, Аліна ще не була в Європі, але бачачи рівень життя в росії, розуміла, що це не те, чого вона хоче.

Музикантка Аліна Дубова. Фото: Фейсбук

«Я не хочу, щоб я або мої діти жили так, як в росії. Не маючи права думки, права вибору. Ми працюємо на лайнері, де в колективі є росіянка, вона вже два роки живе в Італії, одружена. Колега спілкувалася з нею стосовно всього, що відбувається. Вона відповіла так:  «Якщо сидіти тихо, нічого зайвого не казати — то в росії можна гарно жити». Ця головна думка – сидіти тихо й нічого не казати – в мене викликає дуже сильний внутрішній протест», — наголошує музикантка.

Пані Аліна наостанок додає, що нашому суспільству треба викорінювати російське з освіти, вивчати власних композиторів і їхні твори, а не слідувати за російськими. Важливо зберігати й встановлювати нашу культурну спадщину, просувати наші традиції у маси, щоб почати нову сторінку в українській музиці.

«Неможливо мати в своїй країні культуру, котра приходить й вбиває тебе протягом багатьох років», — резюмує бахмутянка.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Місія українців у Франції нести правду: історія волонтерки Тетяни Кобилянської

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Останні тижні, місяці Бахмут не сходить зі стрічок новин, про український Бахмут почули навіть в Конгресі США. В соцмережах українці привертають увагу до міста і за допомогою світлин, фільмів чи поезії. Вірші про Бахмут заполонили українські Тік-Ток та Інстаграм. Ми поспілкувалися з Валентиною Дуневич, дівчина пише вірші, серед її поезії є й вірш присвячений нашому Бахмуту.

Історія одного віршу

***

Бахмут.

як тільки чую,

відразу болить ось тут, (в зоні серця)

хочу стільки сказати, але мовчу.

гортаю стрічку новин:

«в мене під Бахмутом загинув син»,

«зниклий безвісти брат, був у Бахмуті»,

«я знаю Бахмут, у мене там хлопець,

а в мене там чоловік,

а в мене батько там зник».

Донецький біль навіть в тилу в тіло проник

якщо вам здається, що нічого не відбувається

то весь тил відчуває Донецьку вібрацію

***

Валентина Дуневич. Фото: особистий архів героїні

Цей вірш Валентина написала не просто так, тривалий час в її рідному місті було затишшя, а потім в Івано-Франківськ почали масово привозити загиблих бійців з Бахмутського напрямку.

«Донеччина болить, всю Україну болить Донеччина і не написати про це, не закарбувати…Я могла написати правдивіше, але цей вірш не протримався б довго на платформах через скарги. Мені дуже важливо, коли я писала про Бахмут, аби хлопці й дівчата, які там, і ті люди знали, що в тилу про Бахмут пам’ятають щодня. Основна мета моїх віршів аби люди не забували, що війна триває. Дуже важко писати про такі міста, про таких воїнів…», — розповідає Валентина.

Як Валентина почала писати вірші?

Валентина Дуневич згадує, що почала писати вірші, ще в 13 років.

«Це звичайна історія, стандартна я не взаємно закохалася і якби тоді все понеслося. Мені потрібно було кудись виливати свої емоції і я не думала, що я вмію писати вірші. Просто взяла листок і ручку, просто описувала те, що відчуваю і воно якось почало римуватися. Власне, з того воно все й пішло», — каже дівчина.

Дідусь та мама Валентини також писали, каже дівчина, тож ймовірно хист міг передатися від рідних, зазначає Валентина.

Дівчина не обирає тему для віршів, натхнення приходить просто за побутовими справами: на кухні, під час покупок в магазині, на вулиці. Буває так, що вірш можна написати за 5 хвилин, а буває так, що цілі місяці йдуть на нього.

Читайте також: «Карфаген має бути зруйновано»: сім’я Лук’янових з Бахмута про евакуацію в Дніпро

Боротьба на інформаційному фронті

Валентина Дуневич. Фото: особистий архів героїні

Через війну в Україні багато людей втратили роботу, Валентина також з цим зіштовхнулася. Однак дівчина не опустила руки, а почала власну боротьбу на інформаційному фронті. 

«Якось так склалося, що війна навпаки дала мені поштовх на те аби я почала писати. Я так проживала свої емоції. У мене був один ресурс – це соціальні мережі, я втратила роботу і в мене з’явилося доволі багато вільного часу. Тоді зрозуміла, що я можу вести інформаційну війну. Я знаю як працюють соцмережі, тому що працюю в маркетингу. Я знаю як створювати вірусний контент і я подумала, що я маю щось робити. В мене є мій інформаційний фронт і ось на ньому я маю боротися», — пригадує Валентина той період.

Дівчина робила ролики з віршами, самостійно озвучувала накладала субтитри, вкладала світлини із загиблими українцями, Таким чином Валентина прагнула привернути увагу європейців до війни в Україні.

Зброя в кожного своя

«Війна нагадала мені хто я є, що я вмію і яка є моя зброя. Моя зброя — слово. Моя зброя — рима…», — запевняє дівчина.

Вірші дівчини блокували в соцмережах, їй довелося змінювати деякі слова та фото, щоб запустити його знову. Також Валентині заблокували сторінку в Тік-Ток через вірші про війну, в соцмережі її вірш “Мені лише три місяці” переглянули 5 мільйонів людей.. Це були люди з різних країн, які просили перекласти поезію на англійську, португальську та італійську мови. Дівчина разом з однодумцями перекладала поезію.

До слова, в Італії не дозволили зачитати переклад вірша, пригадує Валентина. Поезію Валентини демонстрували навіть на саміті.

«Те, як розійшовся цей вірш світом для мене стало своєрідним знаком від Бога: “Валя не зупиняйся пиши”. Далі був вірш про Маріуполь, вірш про Азовсталь, коли тривала оборона…Вміння підібрати слова так, щоб вони торкалися серця — це є моя сила», — каже дівчина.

Валентина Дуневич. Фото: особистий архів героїні

Вірш “Мені лише три місяці”

***

Мені лише три місяці і я нічого не розумію

я чув голосні звуки з вулиці коли сидів у підвалі з мамою

мені лише рік і я ще не знаю, що я сирота

що батьків вбили у Харкові,

мені дали молока

і я живу в поляків у Кракові

***

Мені лише п’ять

мій татко мене обіймає

коли обстріл за обстрілом

пів ночі ракети летять

мені лише десять.

я чув звук не одної гранати.

мама каже: “нас скоро відпустять”

і я повернуся у свою кімнату.

***

Мені вчора було п’ятнадцять…

моя молодша сестра мене запитала:

“Чому люди на дворі валяються?”

я мовчки її обійняла і..

не змогла пояснити, що то..

наша мама…

***

Мені двадцять один.

я втратила батька в бою за Каховку.

маму вбили російські солдати,

коли вона просто пішла по воду…

***

мені тридцять два.

я у підвалі обіймаю дітей.

без світла, їжі, води і тепла

бачила кілька жахливих смертей

***

мені п’ятдесят

мої діти поїхали в Польщу.

я грію їсти на вулиці

і підгодовую чужих кошенят.

***

мені вже сімдесят сім.

мої діти та внуки у сховищі

зруйнували гради москальські наш дім

із міста зробили кладовище.

***

Я солдат, що пішов добровольцем

мені від вісімнадцяти до шістдесяти.

Я взяв у руки рушницю й буду твоїм охоронцем

Завжди…

Я повернусь живим, обіцяю,

але перед цим я помщуся!

За кожну дитину,

За кожну пролиту крові краплину

За кожну вагітну,

Стареньку,

За кожну хатину

За кожну сльозу пролиту за сина!

За Маріуполь, Донецьк і Луганськ

Гостомель, Каховку, Охтирку

За Київ, за Крим і за кожну людину,

Що тепер у братських могилах…

Фото: особистий архів героїні

Читайте також: «Потрапили під обстріл й поїхали далі»: як волонтери евакуювали тварин з Бахмутської громади

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!