Андрій Тимчак — відомий на Донеччині громадський діяч, який зараз служить в ЗСУ. Чоловік тривалий час популяризував вертепи на Донеччині, які мають для українців особливе значення. Саме мешканці Званівки, Верхньокам’янки та Роздолівки, колись переселенці із Заходу, в 1951 році привезли культуру святкування Різдва на Донеччину.
Більше про евакуацію, життя у новому місті та предків-лемків сім’я Тимчаків розповіла у репортажі Романа Потапенка для Бахмут IN.UA.
Лемки на Донеччині
Примітка. Лемки — це етнографічна група українців що мешкає або походить із Лемківщини (Лемковини), розташованої в карпатських Бескидах на території сучасних України, Польщі та Словаччини. Назву “лемки” виводять від часто використовуваного ними в розмові слова “лем”, що означає “тільки” (лише). Внаслідок обміну населенням між комуністичною Польщею та УРСР у 1944-1946 роках близько 95 тисяч лемків переселили на територію України.
Самі ж лемки історично називали себе русинами або руснаками. Культурна особливість лемків проявляється передусім у мовленні, архітектурі, одязі та фольклорі. Більшість лемків були греко-католиками, частина з них перейшла в православ’я. Лемки ідентифікують себе як українці, частина з них відстоює ідею русинів (нащадків українців-русинів Австро-Угорської імперії).
Я відношусь до лемків. З території Польщі переселили на Донбас бойків, лемків, небагато гуцулів. У Званівці все життя прожив із вертепами. Ходив з дитинства. Фактично, це був один і той самий вертеп, лише з новими людьми репетирував,
пригадує // пан Андрій
Родина Тимчаків мешкала в селі Званівка Бахмутського району. Після початку війни рф проти України сім’я покинула все та евакуювалася в Івано-Франківськ. Чоловік служить в ЗСУ та у відпустці приїжджає сюди до родини.
“У Франківську ми з лютого-березня минулого року. Переїхали в шелтер. Спочатку намагалися просто адаптуватися якось. Хочеться повернутися додому, відбудуватися, порядки навести. Оце хочеться, звик жити там… дітям вже простіше. Людям у віці вже нічого не замінить свій будинок. Збираюся повернутися додому, якщо буде можливість”, — розповідає Андрій Тимчак.
Більше цікавинок про життя родини Тимчаків, дізнавайтесь у нашому новому репортажі.
Раніше ми розповідали, як склалась доля історика-переселенця з Бахмута Микити Безмена. Сьогодні закоханий в історію чоловік живе у Києві, волонтерить та продовжує досліджувати історію України й рідної Донеччини.
Олександр — харків’янин, батько 3 дітей. До повномасштабної війни він не був задіяний в армії. Вранці 24 лютого 2022 року чоловік зібрав родину та вивіз їх до безпечного місця, а сам повертався три дні автостопом до Харкова. Олександра не відразу взяли до армії — охочих захищати країну було так багато, що його відправили додому. Але він продовжував оббивати пороги й врешті-решт знайшов для себе місце у 228 батальоні ТРО, 127 бригада. А вже потім перейшов до 225 ОШБ, зараз її бійці боронять Часів Яр.
Військовий розповів у розмові з Бахмут IN.UA про рідний Харків, оборону Часів Яру та тактику ворога.
228-й батальйон ТРО міста Харків
Лютий 2022 року. У цей час Олександр не підозрював, чим для нього та його рідного міста обернуться найближчі дні. У розмові військовий згадує — про те, що буде війна такого масштабу, він не підозрював.
“Як для мене почалася війна? Я чоловік не військовий, був цивільним. У мене за спиною були 1.5 роки армії й все. Швидко зібрав сім’ю, у мене троє дітей, вивіз їх до західної частини України. Потім довіз до кордону з Польщею, а сам автостопом три дні добирався до Харкова”, — згадує у коментарі військовослужбовець.
Перші дні війни харків’яни ховаються від російських обстрілів у метро, це було чи не єдине безпечне місце / фото Суспільне
На питання, чому чоловік вирішив піти на війну, хоча мав троє дітей й за законом мав право це не робити, Олександр пояснює — у нього двоє неповнолітніх та одна повнолітня дитина.
“Але навіть якби у мене було б троє неповнолітніх дітей, то я все одно б пішов. Спочатку подбав б про безпеку сім’ї та дітей, а потім пішов. Не знаю, чому — може тому, що патріот, чи чорт його знає як це назвати”, — говорить він.
Чоловік згадує, що його довго не хотіли брати, тому що людей було забагато. Тому на початку він вирішив: якщо не беруть в армію — буде волонтерити. Герой допомагав евакуюватися родинам — каже, що евакуація з Харкова залізницею була дуже добре організована. У Дніпрі, натомість панував хаос, пригадує Олександр, волонтер привіз туди двох дівчат з маленькими дітьми, (вони були з міста Мерефи Харківської області, жінки боялися їхати на евакуацію з Харкова, тому що місто бомбардували).
Евакуація з Дніпра
“На залізничному вокзалі був повний хаос, море людей, ніхто не контролював евакуацію й коли поїзд підїхав, то товпа людей ринула у нього. Давка, крики, чоловіки намагалися втиснутися першими у вагони та відтягували за волосся жінок з дітьми.Я не знав, що в нас такі чоловіки бувають, які жінок з дітьми відтягують, щоби самому в вагон влізти”, — згадує спірозмовник.
У Харкові такого не було, запевняє він. Залізничний вокзал був огороджений військовими та поліцією, пропускали тільки жінок, дітей та людей старшого віку. На платформи виводили необхідну кількість людей, після чого подавали потяг й люди заходили у вагони.
Олександр й далі оббивав пороги військкомату, просив взяти його на місце якогось молодого хлопця. Його наполегливість дала результат, і він приєднався до 228-й батальйону ТРО міста Харків. Цей батальйон брав участь у боях за П’ятихатки, Лісне, Питомник, та 213-ту висоту, поряд з Руською Лозовою.
Олександр тренувався два місяці перед тим, як стати на блокпости у Харкові. Його та його побратимів поступово вводили у війну: спершу вчили звикати до постійних обстрілів на другій лінії оборони, а потім вже дозволили виходити на бойові.
“Погано, коли одразу тебе з цивільного життя відправляють в окопи, і ти не розумієш, що робити. Я дуже вдячний нашому командиру Олегу Ширяєву за те, як він нас вчив”, — каже військовий.
Оріхово-Василівка, Бахмут
У 2023 році Олександра з побратимами відправили на Донеччину у складі 225 батальону ТРО.
“Нас відправили на Бахмут, не у саме місто. Ми тримали Оріхово-Василівку, адже, якщо подивитися на карту, то Бахмут хотіли взяти в оточення. І от якраз одна з точок цієї клешні — це була Оріхово-Василівка”, — пояснює військовий.
У цьому селі на момент бойових дій ще залишалося небагато людей, переважно це були люди старшого віку. Їм бійці допомагали харчами та медикаментами.
“Ще там був чоловік з купою собак. Він казав, що нікуди не поїде, бо у нього батьки похоронені там”.
Події в Авдіївці
Олександр пояснює, що за успішне виконання всіх поставлених бойових задач батальйон перейшов з ТРО у сухопутні війська 225 ОШБ. Його перекинули вже до Макіївки, де утримували прорив росіян.
“Це було в районі Лиману. Там була дуже важка ситуація, десь місяць-два ми там були, звідти переїхали до Горлівки, а далі Авдіївка. Тут ми разом з ГУРівцями, РДК та іноземним легіоном тримали коридор для виходу наших бійців”, — військовий описує події в Авдіївці від 16 до 29 лютого 2024 року.
#Avdiivka fell to the Russians on Saturday, after some of the most horrific and destructive fighting of the two-year-old war. In the end, Russia’s superior firepower and manpower overwhelmed Ukrainian forces over many months. -NYTpic.twitter.com/6ZFTE2TTdF
Росіян чоловік описує як сильного ворога, який вчиться, так само як й українська армія. Олександр відзначає, що у армії рф налагоджена система поставки дронів. Водночас професійність російських військових дуже відрізняється: якщо говорити за Вагнер (станом на зараз вже ліквідована ПВК), або ПВК “Ветерани”, то там були дуже якісно підготовлені кадри, а от військові з “Шторму-Z” воюють не так активно та часто здаються в полон, пояснює Олександр.
“Вагнерівці були вмотивовані, добре екіпіровані. Їм вбили у голову, що вони тут нібито нацистів вбивають. Деякі навіть у полон не здавалися, а вискакували з гранатами у руках. У нас так двоє хлопців загинули, коли вагнерівці нібито хотіли здатися у полон та виходили з окопів, а потім починали стріляти. Ворог вчиться, але й ми вчимося, тому що на початку війни у нас не було практично нічого — ні дронів, ні РЕБів. А зараз без цього ми не можемо вийти на позиції”, — розповідає військовий.
Часів Яр
Часів Яр / фото 225 ОШБ
У Часів Ярі, каже Олександр, військові практично не пересікаються з цивільними. Однак інколи бачать, як люди пораються по городу навіть тоді, коли поруч прилетіло.
“Вони живуть своїм життям — я не знаю, як люди можуть до такого привикнути. Якщо ви подивитеся наш (телеграм) канал “Чорний Лебідь”, то там є відео, де у людини горить дім, а вона город копає. Основна маса людей, які залишилися — це люди старшого віку. Не можу сказати, що цивільні нам заважають. Ми тримаємо лінію неподалік Каналу. Ми єдиний батальйон, який не залишив свої позиції. І ми єдині, хто залишився за каналом”, — пояснює Олександр.
Щодо зброї, то найбільше бракує саме снарядів та артилерії під час штурмів, каже військовий, бо вмотивованих бійців вистачає. Часів Яр росіяни поступово знищують за тактикою випаленої землі, як це було в Бахмуті.
Примітка. Часів Яр, карта бойових дій тут показує, що росіяни окупували лише один мікрорайон, втім місто дуже щільно обстрілюють. Ситуація у Часів Ярі важка, ворог має переважаючу кількість, Сили Оборони тримають місто.
***
Чому Часів Яр росіяни хочуть знищити?
Часів Яр зруйнований росіянами, липень 2024 / фото з росджерел
Пряма мова героя:
“Мікрорайон Канал росіяни повністю знищили КАБами та Солнцепеками, просто багатоповерхівки складувалися від вибухів, потім вже не було за що триматися, не було де закріпитися. Тому ухвалили рішення йти за Канал на другу лінію оборони і тримати оборону там. Їм не потрібно цілі міста, їм потрібна просто територія. Їм треба дійти до Харкова, до Києва.
Подивіться, що з Придністров’ям відбувалося, з Абхазією. Там бідність, ніхто нічого не відновлює. Наведу приклад, коли ми вибивали росіян під Харковом, селище є таки Питомник, то там були дуже сильні бої. Але вигнавши звідти росіян, село практично було ціле, бо йшла піхота, не арта. Але потім росіяни ще намагалися окупувати село, й коли ми звідти виходили — вони практично все зрівняли з землею. Оце і є різниця між нами та ними, ми намагаємося зберегти, вони знищити — бо по іншому вони не вміють, вони йдуть далі по мертвій землі”.
Влада та Костянтин Ліберови — фотографи, які фільмують сучасну війну. Чимало кадрів з Бахмута, які облетіли світові шпальти, були саме їх авторства.
Журналістка Бахмут IN.UA поставила три питання Владі Ліберовій — говорили про Бахмут та Часів Яр
Часів Яр — Бахмут
Питання: На вашу думку, порівнюючи Бахмут та Часів Яр, чи не почали росіяни ще агресивніше знищувати міста Донеччини? Чи у порівнянні з Бахмутом у Часів Ярі візуально помітно ще гірші руйнування?
Руїни Бахмута / скриншот з росджерел
Влада Ліберова:Ні, Бахмут повністю стертий з лиця землі. Часів Яр, можливо, зруйнували трохи швидше, але в Бахмуті нічого не залишилося. Він повністю зруйнований. Ми це знаємо, бо з Костьою (ред. чоловік Влади Ліберової) бачили еволюцію руйнувань Бахмута від початку. Ми фільмували падіння міста з літа 2022 року. Власне, ми були, можливо, одні з останніх журналістів, які відвідали місто — вже тоді, коли там залишилася тільки одна вулиця, підконтрольна Україні. Потім, коли вже Бахмут був не наш, ми літали над ним й бачили — від міста нічого не лишилося.
У Часів Ярі зараз зруйнований тільки один район, який повністю окупований росіянами. Але треба розуміти, що тут немає більших чи менших руйнувань. Це одна калька, з якою працюють росіяни. Так само було з Вовчанськом, Маріуполем, Авдіївкою, Кринками. Тобто, кожне місто, селище, населений пункт, до якого підходить росія — воно знищується під корінь. Це те, що вони роблять свідомо, те, заради чого росіяни сюди прийшли — знищувати та вбивати.
Фотографи на фронті
Питання: У одному зі своїх дописів ви писали, що їздите туди, куди інші не наважуються, й виходити там знімати дуже небезпечно. Що для вас є стимулом фіксувати ці кадри?
Влада Ліберова: Дуже багато українських та закордонних журналістів так само ризикують своїм життям. Інколи буває таке, що певні військові довіряють нам трохи більше. Чому? Я не знаю. Але ми завжди намагаємося виправдати цю довіру, тому що для нас — це честь. Власне, це і є наш стимул. Ми розуміємо те, що відбувається сьогодні — це історія, й ми хочемо закарбувати її максимально правдиво, максимально деталізовано.
Щоб через певну кількість років, коли ця активна фаза війни закінчиться, коли прийдуть нові покоління, які не були свідками цих подій, щоб у них не виникало питань — а чи все однозначно, неоднозначно, щоб вони на власні очі бачили, що відбувалося. Зараз є всі можливості передати весь той жах, всю жорстокість цієї війни. Ми з Костьою неодноразово казали, що ця війна жорстокіша, аніж Перша чи Друга світова.
Окрім такої самої інтенсивності артилерії, додайте сюди FPV-дрони. Це маленька, дешева, смертоносна та керована зброя. Хлопцям на нульових позиціях зараз набагато складніше, ніж було минулим поколінням у минулих війнах. Ми хочемо передати це, показати це. Щоб наступні покоління не хотіли ніколи налагоджувати жодні стосунки з росіянами — історичний досвід показує, що це неможливо й нам це не потрібно.
Питання: Ви їздите по всій лінії фронту. Чи бачите якісь особливості ворога по напрямках, які об’єднують, наприклад, Бахмутський, Авдіївський та Херсонський напрямки?
Влада Ліберова: Їх об’єднує росіянська жорстокість, бажання вбивати, бажання руйнувати. Всі фронти цієї війни дуже жорстокі й дуже страшні — тут треба робити акцент не на тому, що їх відрізняє, а що їх об’єднує. Об’єднує те, що росія прийшла знищувати, вбивати, й ми маємо з тим щось робити.
Олександр — харків’янин, батько 3 дітей. До повномасштабної війни він не був задіяний в армії. Вранці 24 лютого 2022 року чоловік зібрав родину та вивіз […]
Влада та Костянтин Ліберови — фотографи, які фільмують сучасну війну. Чимало кадрів з Бахмута, які облетіли світові шпальти, були саме їх авторства. Журналістка Бахмут IN.UA […]
Вчителька Ірина Ситковська народилася на Донеччині, у Волноваському районі, який наразі окупований військами рф. Зараз наша героїня працює у Донецькому обласному спеціалізованому фаховому коледжі спортивного […]
У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року […]
