Місія українців у Франції нести правду: історія волонтерки Тетяни Кобилянської

Семаковська Тетяна 16:43, 22 Березня 2023

БАХМУТ 59 ec82eЗ початку повномасштабного вторгнення Франція прийняла тисячі українських біженців. Самі ж французи також доєднувалися до допомоги, відправляли до України гуманітарну допомогу та виходили на проукраїнські мітинги. Чимало у Франції є й українців, які переїхали сюди на постійне місце проживання задовго до повномасштабної війни. Саме ці люди утворили міцну діаспору, яка має важливий голос. З Франції українському Бахмуту допомагає й українка пані Тетяна, жінка живе тут вже близько 10 років, але не змогла залишитися байдужою після початку війни.

Приїхали в Україну на 6 днів та застали війну

зображення viber 2023 03 21 14 17 16 035 c24eb

Пані Тетяна на проукраїнському мітингу. Фото: особистий архів героїні

Волонтерка Тетяна Кобилянська разом з чоловіком проживала у Франції вже 10 років, пара виховує двох дітей, коли почалася війна Тетяна з чоловіком були з візитом в Україні, жінка не вірила, що росія може напасти на Україну. Натомість коханий волонтерки застерігав їх від поїздки. Зараз чоловік боронить Україну на Донецькому напрямку.

“Ми з чоловіком та молодшою донькою були в Україні, поїхали туди на 6 днів, щоб відсвяткувати День Народження моєї доньки, їй виповнилося 25, а чоловіку 50. В обох ювілей. Ввечері ми ще святкували, а зранку прокинулися, мені написали: “Таня, війна”. Для мене це був шок, поїхати на 6 днів туди й назад й застати війну в рідній країні…, — з гіркотою згадує українка.

Цього ж дня голова родини вивозив всю сім’ю у безпечне місце, поверталися у Францію.

“Я пам’ятаю ті великі черги, чоловіки прощалися зі своїми дружинами й дітьми на кордоні. Мій чоловік також попрощався з нами й повернувся, він домовився з поляками нас зустріли на цій стороні й допомогли поїхати далі”, — каже пані Тетяна.

Волонтерство розпочалося зі слів: “Таня, потрібно”

зображення viber 2023 03 21 14 15 22 620 4ca04

Допомога, яку збирала для прифронтових госпіталів волонтерка. Фото: особистий архів героїні

Приїхавши у Францію та трохи оговтавшись від шоку жінка почала допомагати українцям, згадує, що чоловік написав СМСку й сказав: “Таня, потрібно”. Тоді потрібні були дві машини, джип та бус. Такі автівки дороговартісні, тож жінка за порадою чоловіка відкрила збір.

“Я написала оголошення серед наших друзів, для мене було шоком те, що люди так відгукнулися. Ми зібрали гроші на бус. У округу, де ми живемо є дві українські футбольні команди, їх представники подзвонили до мене й запропонували закрити збір на джип”, — згадує пані Тетяна.

Так швидко вдалося придбати дві машини завдяки тому, що багато українців тут знали родину Кобилянських, разом люди ходили до церкви чи зустрічалися на вихідних.

“Я сама все везла, тоді було багато машин з України, але я їхала туди. Пригадую затор із автомобілів, десь 10 кілометрів стояло. Ми домовилися із чоловіками, які старші 60 років, щоб спокійно перевезти автомобілі, вони нас зустріли на кордоні й далі відвезли”, — розповідає волонтерка.

Із машинами було не так легко потрапити до України, каже жінка. Річ у тому, що поки одні люди купляли машини для ЗСУ, інші користуючись відсутністю мита везли розкішні іномарки для себе. Згодом, поляки почали підозріло ставитися до всіх, хто провозив машини. 

Допомога прифронтовим шпиталям

зображення viber 2023 03 21 14 39 41 387 63824

Завдяки перевізникам вдалося доставляти допомогу в Україну без витрат на логістику. Фото: особистий архів героїні

Після машин для підрозділу чоловіка, Тетяна допомогала закупляти кухонне начиння для військових, а далі розпочалася робота для медзакладів. Коли волонтерка дізнавалася про ту чи іншу потребу ЗСУ оголошувала збір

“За рік друзі і небайдужі українці  донатили на джип і бус, авто фарби, колеса, паливно-мастильні матеріали, акумулятори, побутовий інструмент, кухонне приладдя, засоби гігієни, засоби зв’язку, амуніцію, прилади нічного бачення, планшети, провізія-їжа, комп’ютери, розхідний матеріал для лікарень медикаменти”, — розповідає героїня.

Жінка разом із небайдужими українцями та французами збирає допомогу для прифронтових шпиталів. Вантаж з допомогою в Україні перехоплює волонтер Григорій Березовський, далі гумвантаж бере Анатолій Таран, й все їде до прифронтових лікарень, зокрема й в Бахмут.

Волонтерка наголошує, що зараз держава починає закривати прогалини в армії, попри те все ще є те, що потрібно закупляти волонтерам.

“Коли мій чоловік поїхав на Бахмутський напрямок, там почалися пекельні бої. Він подзвонив до мене: “Таня є потреба допомагати госпіталям на Бахмутському напрямку”, йшлося про розхідні медичні матеріали”, — каже Тетяна.

Волонтерка каже, після цього вона почала залучати ще більше людей до допомоги Україні, адже й масштаб потрібного був набагато більший, ніж раніше. Жінка розмістила оголошення про допомогу в французьких групах, дуже багато людей відгукнулися й пропонували допомогу, з теплотою згадує українка. 

Підключилися й великі асоціації, людей закликати проносити на українські мітинги розхідні медичні матеріали, потім пані Тетяна сортувала всю допомогу по ящиках й передавала перевізникам до України. Водії брали ящики не вимагаючи за них оплату, це дуже важливо, наголошує волонтерка, адже послуги перевізника недешеві.

Ставлення французів до українців

зображення viber 2023 03 21 14 17 23 286 4618b

На вулицях Франції тисячі українців вийшли на підтримку України. Фото: особистий архів героїні

“Французи добре ставляться до українців, я вражена всією допомогою, яку надають нашим громадянам. Були такі випадки, коли до мене зверталися українки, які тут одружені із французами, одна з жінок разом з чоловіком купила список необхідних медикаментів”, — каже волонтерка.

Вона додає, що місцева влада на початку російського вторгнення швидко зорганізувалися, щоб допомагали тисячам біженців, які прибували сюди з України. Людям видавали продукти харчування, засоби гігієни, допомагали із оформленням документів.

Пані Тетяна додає, що попри колосальну підтримку, в Франції є й відверто проросійські люди, які намагаються просунути російську пропаганду в маси.

“На початку вони (ред. люди із проросійською позицією) боялися підходити до нас,  а зараз вже стали частіше з’являтися. Це зараз, на початку такого, повторюсь, не було”, — наголошує волонтерка.

Українка впевнена, що завдяки єднанню наших громадян по всьому світу вдається привернути увагу до російської агресії та нести правду.

“Бували такі випадки, коли до мене підходили французи й розповідали, що їм росіяни казали зовсім інші новини, ніж українці. Немов ми вигадали свою ідентичність, а також, що ми є братніми народами”, — пояснює пані Тетяна.

Жінка наголошує, сьогодні місія українців у Франції нести правдиву інформацію та допомагати нашим ЗСУ, виховувати молоде патріотичне та свідоме покоління.

Фото: “Бахмут. IN.UA”

Читайте також: Як донеччанка Лілія Усік стала першою українкою в Берлінському парламенті: шлях довжиною в 12 років

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Семаковська Тетяна 13:08, 19 Грудня 2025

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

Учні коледжу в Камянці-Подільському / фото Facebook

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

Пані Юля з вихованцями / фото надане героїнею

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Музикою треба горіти. Якщо ти сам не запалений, результату не буде. А коли в тебе очі горять, тоді і у дітей очі загораються, і вони до тебе біжать. Це найголовніше,

каже пані Юлія // педагогиня з Бахмута

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Валентина Твердохліб 18:00, 16 Грудня 2025
добропілля

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Ольга Долга в Добропіллі / фото Instagram-сторінка героїні

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Ольга Долга у своєму магазині / фото Instagram-сторінка героїні

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

Наслідки удару по Добропіллю / фото Вадим Філашкін

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Ольга Долга в центрі Superhumans / фото Instagram-сторінка героїні

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Дывчина регулярно займається фізичними вправами / фото Instagram-сторінка героїні

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Ольга під час поїздки до Львова / фото Instagram-сторінка героїні

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історії

Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити […]

добропілля
Історії

Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. […]

Історії

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 […]

Історії

“Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 […]

Історії

Життя під пропагандою, насмішки і фільтрація: історія Дмитра Крука з Хрестівки, який двічі виїжджав з окупації

Дмитро Крук — мешканець окупованого міста Хрестівка на Донеччині. Йому було 9 років, коли у 2014 році його рідне місто захопили російські бойовики так званої […]