З Бахмута до Азії: бахмутянка розповіла, чому в Тайвані беруть приклад з українців

Семаковська Тетяна 18:33, 16 Листопада 2023
Ілюстрація Бахмут IN.UA

Де знаходиться Тайвань

Тайвань — це країна у Східній Азії за багато тисяч кілометрів від України. Попри таку відстань, там добре знають про Україну та слідкують за подіями, які тут відбуваються. Цьому сприяє щира підтримка з боку місцевого населення та активність тамтешньої української спільноти.

Бахмутянка Марія Макарович цього року переїхала до Тайваню. Вона поділилася з редакцією своїми враженнями від країни, досвідом життя та роботи там.

Життя в Тайвані

Тайвань / фото надане героїнею

Тайвань — країна, яка відома своїм виробництвом напівпровідників. Хоча Китай десятиліттями робить заяви про те, що вважає цю країну частиною своїх територій, тут є:

  • свобода слова;
  • демократичний політичний устрій;
  • окрема законодавча база;
  • свій Уряд та Президент, які обираються на демократичних виборах.

Всього вищеперерахованого не існує у комуністичному Китаї.

Офіційно Тайвань як незалежну країну визнають всього 13 країн. Водночас він має налагоджену співпрацю з багатьма демократіями світу, як США, Німеччина, Польща, Литва, Чехія, Японія та інші. Ці країни на державному рівні не визнають незалежність Тайваню, втім,ув це не заважає їм розвивати взаємовигідну кооперацію в економічних, освітніх, політичних питаннях.

Бахмутянка навіть у Тайвані нагадує про Україну / фото надане героїнею

На кожен крок до зближення Тайваню зі своїми партнерами Китай реагує агресивно, погрожує або накладає економічні санкції, виступає із заявами про готовність захопити країну збройним шляхом та проводить на кордоні військові навчання. 

Такий контекст спонукав тайванців активно зреагувати на повномасштабне вторгнення росії в Україну. Місцеві мешканці проводять аналогію із потенційним нападом Китаю на їхню країну. Адже вони розуміють, яку небезпеку може нести величезна автократія, яка розташована по сусідству. 

Для багатьох тайванців Україна є прикладом. Вони захоплюються нашою боротьбою, силою та мужністю, щиро співчувають, що нам доводиться проходити через такі складні події та намагаються допомогти. Я часто відвідую заходи, на яких виступають представники тайванського Уряду, експертного середовища чи громадянського суспільства. В кожній промові вони згадують про українців та різко засуджують жорстоку війну проти нашої країни,

Марія Макарович // про життя у Тайвані

Бахмутянка додає, що майже кожного дня в новинах можна побачити щонайменше один сюжет про Україну, а у кінотеатрах показують українські фільми та організовують тематичні заходи.

Знайомство з Тайванем

Марія Макарович / фото надане героїнею
Марія Макарович / фото надане героїнею

Марія Макарович — аналітикиня з Бахмуту, яка протягом 6 років працює на громадські організації. Початок повномасштабної війни вона зустріла в Києві. Тоді вона не хотіла виїжджати не те щоб з країни, а навіть з міста. Героїня каже, що у столиці почуватись у безпеці, адже не вірила, що росіяни можуть зайти в Київ.

Я бралася за всі проєкти та волонтерські ініціативи, навіть не пам’ятаю, скільки я їх мала. Згодом мені запропонували спробувати свої сили в аналітичному проєкті чеської організації. Його мета була боротися з пропагандою про Україну, яку росія розповсюджувала десятиліттями у Європі, та пояснити реальний стан речей нашим найближчим партнерам. Я ще тоді не знала, наскільки це змінить моє життя, але саме з чеського проєкту почалася моя історія з переїздом до Тайваню,

Марія Макарович // згадує про своє рішення

Чехія наразі є одним з найактивніших голосів на підтримку України та Тайваню в Європі. Уряд, громадські організації та експерти працюють над тим, щоб допомогти цим демократіям захистити себе від жорстоких амбіцій автократій. Україна досі не має офіційних стосунків на державному рівні з Тайванем. Тому, чеські колеги намагалися допомогти Тайваню та Україні налагодити співпрацю.

Марія дегустує традиційну кухню Тайваню / фото надане героїнею

Я минулого року вирішила приїхати у коротку відпустку до своїх чеських колег. На той час, я жила в Україні та не мала жодних планів на цю поїздку, окрім як побачити людей, з якими я працюю, не через екран ноутбука, а особисто. В один день мені написала менеджерка та запитала, чи не хочу я поїхати до Тайваню у відрядження. Я була шокована від такої пропозиції. Тоді я вирішила, що такий шанс випадає єдиний раз у житті і я маю ним скористатися.

Бахмутянка // розказує про те, як опинилася у Тайвані

Марія розповідає, що у Тайвані вони з колегами провели багато зустрічей з партіями, з аналітичними центрами та представниками МЗС. Кожного разу вона чула слова підтримки, бажання навчитися стійкості українців та допомогти Україні у боротьбі. Ця поїздка залишила неймовірні враження. З того часу вона почала цікавитися Тайванем та вивчати інформацію про небезпечний вплив Китаю. 

Чим небезпечний Китай для Тайваню

Марія виступає на одному із заходів / фото надане героїнею

В Україні існують експерти, які глибоко обізнанні у питаннях небезпеки з боку Китаю та негативному впливі поглиблення співробітництва з ним. Втім, їх досі недостатньо. Без активного розповсюдження цієї інформації у суспільстві, Україна ризикує опинитися під економічним тиском та погрозами ще однієї тоталітарної держави. 

Марія пояснює, що Китай пропонує “легкі” гроші країнам, без вимог проводити реформи, розвивати інструменти прозорості та підзвітності за використання грошей. Своєю чергою, це сприяє розповсюдженню корупції.

Крім того, часто Китай надає кредитні гроші на проєкти, які ніколи не зможуть окупитися. Один із таких прикладів наводить бахмутянка.

Марія Макарович / фото надане героїнею

Йдеться про 2012 рік, коли український  державний зернотрейдер взяв у китайців в борг у 1,5 мільярда доларів під державні гарантії, але цей проєкт не приніс країні очікуваних коштів. Попри це, Україна з державного бюджету досі виплачує цей кредит та додаткові платежі Китаю. Аналітикиня пояснює, що таких прикладів у світі багато, але інформацію по цих угодах знайти складно, адже Пекін вимагає якомога меншої публічності для подібної співпраці.

Все вищеперераховане додається до очевидної проблеми: Китай є партнером росії, який допомагає її постачати комплектуючи для зброї та супутникові знімки для ведення війни проти України. Тобто, будь-яка інформація, яка надана Пекіну в рамках угод з Україною, може опинитися у нашого ворога, який залюбки використає її проти нас.

Я полюбила Тайвань

Бахмутянка у Тайвані / фото надане героїнею

Вже за кілька місяців після першої поїздки до Тайваню, Марії пропонують поїхати туди ще раз. І знову, вона бере участь у заходах та різних зустрічах, спілкується з людьми та у вільний час намагається дослідити країну. 

Вдруге у нас було менше роботи, тож я мала більше можливостей озирнутися та побачити цю країну: її стиль життя, краєвиди, поспілкуватися з людьми не тільки про роботу. Вирішила, що маю прикласти максимум зусиль, щоб отримати досвід проживання тут. Я була впевнена, щоб професійно говорити про Азію, там треба пожити. А мені з того часу постійно хочеться про це говорити.

Бахмутянка про рішення переїхати у Тайвань // після відрядження

Після поїздки Марія почала пошук програм для переїзду. Їй сподобалися різноманітні освітні можливості, які пропонує Тайвань іноземцям, зокрема навчання в університетах та мовні курси. 

Героїня обрала для себе навчання у мовному центрі. Наступні кілька місяців на неї чекала кропітка робота зі збору та підготовки документів на отримання стипендії від Міністерства освіти Тайваню.

Бахмутянка додає, що було чимало паперової роботи, втім, дівчина знала, що це того варте. Весь час Марія була на зв’язку з Представництвом Тайваню у Польщі. До повномасштабної війни українці мали їздити до такого ж представництва в москву, але після нападу у 2022 році Тайвань вирішив передати відповідальність за українців польському офісу.

Співрозмовниця додає, що в Україні досі немає подібного представництва, хоча це не порушує умови співпраці з КНР (Китайська Народна Республіка). Це суттєво ускладнювало процес, але у Варшаві дівчині допомагали розв’язати всі питання.

Тайвань / фото надане героїнею

Так Марія стала стипендіаткою програми the Huayu Enrichment Scholarship у Тайвані. Для неї ця країна стане домом на наступні 9 місяців. Бахмутянка поділилася, що не зважаючи на відстань та на колосальну різницю культури, мови, краєвидів, вона почуває себе комфортно та безпечно. 

Героїня зазначає, що у Тайвані не чула жодного російського слова, на відміну від країн Європи.

Якщо за кордоном я чую російську, то я мобілізуюся, готуюся до потенційних провокацій та захисту власних кордонів. Адже росіяни часто можуть агресивно реагувати на українців. Тут цього немає. Я цю мову просто тут не чую. До того ж тут не було засилля російської пропаганди протягом десятиліть. Мені не потрібно боротися з наративами, які сидять в головах людей ледве не з народження.

Бахмутянка Марія // розповідає про культурні особливості Тайваню

За словами Марії, тайванці тільки відкрили для себе Україну, вони цікавляться нею і хочуть отримати якомога більше інформації. Дівчина наголошує, що нова країна не схожа на Європу, де вона часто бувала.

Бахмутянка ділиться у розмові, що намагається побачити більше частин Тайваню та сусідніх країн Азії. Саме це її захоплює та дає щотижня нові враження, емоції та знайомства, а також підтримку в такій далекій від України частині світу.

Я тут не сама, у мене є потужна підтримка української спільноти

Тайвань краєвиди / фото надане героїнею

Майже все оточення Марії висловлювали побоювання таким рішенням. Зокрема через те, що це переїзд в таку далеку країну. Втім, їй не було страшно. Адже в попередні свої візити вона познайомилася з українською спільнотою в Тайвані. Ще до переїзду Марія вже домовилася про спільні активності, які вони будуть робити разом. 

На думку Марії, в Тайвані одна з найактивніших українських спільнот у цій частині світу. Аналітикиня додає, що була шокована потужністю та гучністю їх голосів тут. Дівчина розповідає, що проукраїнська спільнота організовує протести, культурні заходи, виставки, медіакомпанії, збирає донати на потреби армії.

У цей осередок входять не тільки українці, але й люди різних національностей, які просто хочуть допомогти Україні. Це надихає бахмутянку та дає їй розуміння, що вона не сама, а з такою підтримкою місця для страху не залишається.

Марія разом з колегами / фото надане героїнею

Марія згадує, що навіть протягом процесу подачі заявки на стипендію, вона консультувалася та отримувала допомогу від друзів, які вже живуть в Тайвані, їй допомогли винайняти квартиру, зорієнтуватися по приїзду в країну. Тепер вона долучається до українських заходів тут, щоб стати частиною цього руху та допомогти тайванцям краще пізнати Україну. 

За кілька днів до вильоту я сиділа зі своїм коханим і просто плакала, адже раптом усвідомила, як далеко їду. Коли я жила в Чехії, то кожні кілька місяців їздила до України. Це моє місце сили, де я накопичую енергію та відпочиваю морально. Це мій дім. Але він тоді мене вмовив все-таки їхати, спробувати себе та свої сили, отримати цей неоціненний досвід. Я дуже йому вдячна за це, хоча досі сумую за Україною. Але вважаю, що роблю корисну справу.

Бахмутянка // у розмові з Бахмут IN.UA

Дівчина підсумовує, що Тайвань поки є недооціненим партнером України. Вона намагається долучитися до процесу зближення наших країн, а після повернення додому бахмутянка планує продовжити цей шлях.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Валентина Твердохліб 14:20, 6 Листопада 2025
віктор вороненко з бахмута

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Ділянка з трояндами в Бахмуті / фото надане героями

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Такою була земельна ділянка Віктора по приїзду в Бахмут / фото надане героями

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

Робота на підприємстві з вирощення грибів / фото надане героями

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

Віктор Вороненко поливає рослини у Хмельницькій області / фото надане героями

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної

Семаковська Тетяна 16:03, 3 Листопада 2025

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

Вироби з Дружківського порцелянового заводу / фото ukrainian_porcelaine

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Долина троянд” / фото Вікіпедія

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

Горнятко, робота майстрині / фото надала Анна Полосухіна

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

Тарілки з грушами, авокади та соняшниками / фото надала Анна Полосухіна

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

Горня з маками / фото надала Анна Полосухіна

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

Горня з котом / фото надала Анна Полосухіна

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

Тарілка “Рушай” / фото надала Анна Полосухіна

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

Роботи майстрині на ярмарку / фото надала Анна Полосухіна

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Аліса Чумак дружина військовополоненого

“Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія Аліси Чумак, дружини полоненого нацгвардійця

Бахмутянка Аліса — дружина військовополоненого нацгвардійця Дениса Чумака, який вже майже два роки знаходиться на території росії. Чоловік служив кінологом та був на Азовсталі, звідки […]

Олександра артилеристка

“Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка, яка обороняє Донеччину розповіла про свою роботу

3 листопада в Україні відзначають свято ракетних військ та артилерії. Саме вогнева підтримка наземних військ є визначальною на полі бою. Хто такі артилеристи, та з […]

Відбудова Бахмута

Пасивна будова та економія тепла: як Чехія допомагатиме відновлювати Україну

Вже зараз чимало міжнародних організацій починають укладати партнерства з Україною, аби допомогти їй у відбудові. Чехія — не виняток — дружня до України, вона прийняла […]