Вже зараз чимало міжнародних організацій починають укладати партнерства з Україною, аби допомогти їй у відбудові. Чехія — не виняток — дружня до України, вона прийняла десятки тисяч біженців. У майбутньому чеські партнери будуть локально допомагати активним громадам відновлювати та покращувати свої міста та села.

Редакція поспілкувалася з проєктним менеджером програми Адамом Голубом, пані Люцією, яка була нашою перекладачкою у розмові, та українкою Анастасією Гойса, що залучена до співпраці з Фондом. Чим це може бути корисно для бахмутян – читайте у матеріалі.

Як все починалося?

Адам Голуб – проєктний менеджер чеської програми партнерства для сталого відновлення України “Nadace Partnerství”. Співпраця між країнами має допомогти підготувати місцеві українські громади до того, щоб вони могли ефективно використовувати іноземні інвестиції для сталого відновлення та модернізації країни.

До закінчення війни Україна має можливість інвестувати в найбільш здібних людей, які можуть впливати на сталий розвиток своїх громад та регіонів, пояснюють у Фонді.

Він додає, що Чехія прагне показувати найкращі приклади роботи не лише того, що стосується будівництва споруд, але й енергетичної незалежності та децентралізації.

Стажисти з України. Які умови проходження стажування й хто може поїхати?

Програму стажування вже пройшла 31 людина з України. Учасників з Донеччини та Луганщини у програмі ще не було, але заявок з цих областей дуже чекають, кажуть у Фонді.

Перевагу в отриманні стажування мають представники місцевих самоврядувань, але є також представники з неприбуткового сектору, які мають досвід із реалізації подібних проєктів у свої громади.

Наразі проєкт партнерства перебуває у пілотній стадії, результати поїздок будуть незабаром. Для цього потрібно зачекати й дати учасникам стажування час, аби вони мали змогу втілити ідеї у своїх громадах. Але поштовх до цих втілень у них однозначно вже є, наголошує Адам Голуб.

Свою форму співпраці з українцями у фонді називають такою, що надихає, адже люди стажуються за кордоном, відвідують різні локації по всій Чехії, де представлені об’єкти архітектури, як цивільної, так й громадської.

Наприклад, у вересні 2023 року учасники відвідали деревообробну компанію Клобоуцка Лесні в Брумлов – Бильніце, екологічну громаду у Гостєтіні та багато інших локацій. 

Загалом у межах партнерства Фонд уклав співпрацю із різними підприємствами та компаніями по всій країні, аби дати учасникам можливість побачити найкращі приклади енергоефективних мереж.

Цей проєкт створює умови партнерства для сталого відновлення України, наголошує Адам Голуб. У Фонді нам повідомили, що не мають жодних чітких вимог щодо віку чи статі учасників, які б хотіли взяти участь у програмі.

Важливо лише те, щоб ця особа мала вплив та значення у своєму селі або місті. Однак, зараз дві третини стажистів складають саме жінки, оскільки військовозобов’язані чоловіки не можуть виїхати з України, пояснює Адам.

Ось хто може стати стажистом:

• місцевих лідерів та осіб, які ухвалюють рішення у громаді;
• членів органів місцевого самоврядування;
• представників неприбуткового сектору;
• представників малих та середніх підприємств;
• журналістів, які зацікавлені та мають досвід у поширенні інформації про рішення для сталого відновлення в Україні.

Адам назвав кілька факторів, які допоможуть кандидатам швидше отримати схвальне рішення у стажуванні:

• ви вже мали раніше досвід у подібних програмах;
• ви вже берете участь у програмі відновлення України.

Як відбувається відбір учасників?

Щоб взяти участь у програмі, потрібно заповнити анкету та подати заявку на електронну пошту [email protected]. Після цього з вами зв’яжуться організатори програми й учасника чекає низка співбесід. У фонді пояснюють: вони мають запевнитися, що відібраний кандидат зможе принести користь своїй громаді, тож цьому питанню приділяють чи не найбільше часу.

Якщо організатори ухвалять позитивне рішення, то учасник їде на стажування до Чехії, а всі витрати на проживання та проїзд покриває програма. 

У кожній групі є 15 осіб, по приїзду у країну всі стажисти мають ретельно спланований графік. Вони відвідують різні куточки міст та сіл, дивляться, як працюють енергоефективні підприємства тощо. Потрібно зауважити, що кожна нова група має свою тему:

• енергетична незалежність та відновлювана енергетика;
• сталий розвиток будівель та інфраструктури;
• адаптація до зміни клімату;
• питна вода та очищення стічних вод
• управління відходами;
• політична участь, ухвалення рішень та підготовка проєктів.

Спілкування між учасниками проходить у живому форматі, але для комунікації з організаторами є чати в соцмережах.

Учасникам не обов’язково володіти чеською мовою, аби взяти участь у програмі, адже на місці працюють перекладачки, одна з них чешка Люція Ржегоржикова та бахмутянка Анастасія Гойса.

Чому українцям потрібно брати участь у подібних заходах?

За словами Адама Голуба, відновлення України не обійдеться без вагомої фінансової підтримки від країн Заходу. Кошти, які отримуватиме Україна на відбудову, будуть ретельно моніторити. Крім того, партнери, які їх надаватимуть очікуватимуть на виконання вимог. 

Це означає, що відбудова повинна відбуватися за сталими принципами. Країни-партнери вимагатимуть, аби Україна наближалася до тенденцій, які зараз поширені в Європі, а саме:

• енергоефективність;
• сортування відходів.

Яка користь програми для Бахмута?

Попри те, що відбудова Бахмута вочевидь не починатиметься з сортування сміття, є інші проєкти у межах програми, які будуть корисні для Бахмута. Наш співрозмовник не приховує, що повністю зруйновані міста, такі як Бахмут, Соледар чи Волноваха — є найбільшим викликом для фонду. 

Довідка. Енергетично пасивна будова — це та, яка є ефективною, незалежною й залишає мінімальний вуглецевий слід. Вигода таких будівель в тому, що власники економлять гроші на її утримання та на електроенергію. Наприклад, в Європі “пасивними” називають будови, які споживають менше ніж 15 кВт*год/м2 на рік.

Розвиток енергоефективних будинків та інфраструктури є одним із прикладів відповідних рішень для Бахмута та України в цілому.

Анастасія Гойса — бахмутянка, яка через повномасштабне вторгнення виїхала з України до Чехії. Зараз дівчину запрошують до програми партнерства як перекладачку. Анастасія каже, що зараз Україні важливо здобувати знання й переймати досвід європейських країн.

Читайте також

• Як зруйнована набережна Бахмутки може стати громадським простором на прикладі Німеччини
• Інклюзивне місто або як зробити Бахмут доступним для всіх після відбудови

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Питання безбар’єрності та доступності вже кілька років стоїть ребром для українців. Попри добре написане законодавство, яке дозволяє та сприяє впровадженню інклюзивних рішень, виділення коштів та наявність ініціативних груп – жодне з українських міст не є повністю доступним.

Інклюзивність в Бахмуті: минуле й майбутнє

Нещодавно у Кропивницькому відбулась презентація плану відбудови одного із районів Бахмуту. У коментарі для Бахмут IN.UA заступник міського голови Олександр Марченко розповів, що в план уже увійшли усі доступні на сьогодні інструменти для забезпечення безбар’єрності у місті. Серед них: контактні доріжки; ліфти для двоповерхових будинків та усіх інших; пандуси; переходи.

Для Бахмута цей досвід не новий, адже до повномасштабного вторгнення в місті було достатньо інклюзивних рішень, щоб претендувати на найбільш доступне місто в регіоні, а то й в країні. Попри маленькі розміри, а відповідно невелике державне фінансування місту вдалось ввести практично усі необхідні інструменти для забезпечення безбар’єрності. А отже воно може бути прикладом для інших міст України — окупованих та далеких від лінії фронту.

Про механізми введення інклюзивності, довгий шлях змін та підхід громади до теми безбар’єрності ми поговорили із членкинею комітету доступності у Бахмуті Наталією Зубар.

“Від повного непорозуміння й уникання проблем, і до співпраці”

Довгий час у Бахмуті працювали організації людей з інвалідністю, а вже з 2007 року почав свою роботу комітет з доступності, в якому були представлені люди з різними видами інвалідності, а також спеціалісти з різних сфер, від яких безпосередньо залежало введення доступності. Відтак комітет проходив довгий шлях довжиною в 15 років від повного непорозуміння й уникання проблем, і до співпраці, співдружності та розуміння.

“Наші представники були серед депутатів міської ради, це був Артур Радковський, також наші люди були серед громадського сектору. Це давало можливість ці питання підіймати, лобіювати, чогось добиватися, сперечатися. Існування цього комітету не було лише на папері, як в багатьох містах. Постійно проводилися і засідання, і моніторинг, ми виходили на контакт із міською владою, журналістами. Ходили по об’єктах — це були банки, лікарняні установи, держустанови, спортивні заклади. Зачіпали не лише нагальні моменти – де доступна інфраструктура, а де ні, але й роз’яснювали людям  наскільки це необхідно. Проходили шлях від позиції “чому я це повинен робити” до того, що “А як це зробити правильно? Як це зробити зручно?”, — розповідає Наталія.

За її словами, найбільшою перешкодою у питаннях інклюзивності є те, що у більшості міст України комітети з доступності існують лише на папері, але не мають активного фізичного представництва і не існують в мисленні людей, як щось потрібне. А відтак немає розуміння, що якщо той чи інший об’єкт зробити інклюзивно, то це буде зручно всім, що набагато дешевше складати проєкт, де все зручно і доступно, ніж потім переробляти. Інклюзивність, на її думку, це в першу чергу про зміну в мисленні.

Зручно та за нормами

Державне законодавство в Україні відкриває усі шляхи до введення рішень, що забезпечуватимуть безбар’єрність, в кожному місті на це виділяються кошти в той чи інший період. Однак часто буває так, що ці гроші йдуть не туди або ж роботи все-таки робляться, але аби-як за зменшеною вартістю та з гіршою якістю.

 Наталія розповідає, що в Бахмуті ситуація була іншою.

“Якраз таки все, що стосується державних установ і все що залежало від влади, то в нас було більш-менш зроблено інклюзивно – все з пандусами, вбиральнями. Всі державні установи, крім поліції і прокуратури мали необхідні рішення.  Це дві установи, які ну ніяк не хотіли нічого робити. Всі лікарні, амбулаторії сімейні мали доступність,  а от припустимо, медзаклади другого рівня, до них розроблялися проекти під час реконструкції  і намагалися зробити все зручно і за нормами державно-будівельними”, – резюмує спеціалістка.

Вона наголошує, що тема інклюзивності це не про боротьбу з бюрократією чи корупцією, в першу чергу це про зміну в підході і мисленні. Наталія запевняє, що дуже складно доводити і щось вимагати від людей, в яких не змінюється мислення.

“Іноді це не питання до влади, а до громади або виконавців. В нас бувало так, що гроші виділялись, але будівельники, які це робили, вони робили на свій розсуд. То бордюр покладуть і зроблять зависоким, більше, ніж 4 см, нахил зроблять зависокий. От ми зі своєю активною громадою  підходили до тих, хто виконував цю роботу і пояснювали чому вони роблять неправильно, чому треба зробити по-іншому,  чому та праця, яку вони вкладають може бути взагалі непотрібна, бо зробили неправильно. Але якщо вони зроблять трішечки по-іншому, то люди будуть ходити і дякувати”, – каже Наталія. 

Жінка розповідає, що це фактично був шлях від того, що від представників тікали, ховалися, як від міських божевільних, до того, що зустрічали і хвалилися як вони зробили, питали порад, запрошували випробувати.

Для введення інструментів безбар’єрності також необхідні законодавчі впровадження на місцях. Дотримання те перегляд оновлень в законодавстві, державних будівельних норм, розпорядження місцевої влади запрошувати представників комітету з доступності  на всі об’єкти, які конструюють коштом бюджету.

 “У нас в місті таке робили, тобто ми збиралися, нас запрошували, там якщо викладали асфальт чи якісь там роботи проводилися – запрошували і питали чи все вони добре зробили, чи все нас влаштовує, чи немає якихось порушень”, — резюмує Наталія.

Фінансування 

Попри невеликі розміри міста та відповідне фінансування для подібних ініціатив, Бахмуту вдавалось робити місто доступним — іноді коштом бюджету, іноді проєктними, грантовими коштами.

“Бувало так, що казали: “Та ні, немає грошей це дуже, дуже затратно”. А потім різними шляхами впроваджували.  Це були й грантові програми, це були якісь там вливання в місто. Проводилося багато реконструкцій в цей час і  просто вже в проєкті іноді намагалися зробити більш зручно.  

 Я хотіла б сказати що на початок 2022 року майже всі ці проєкти, які спочатку здавалися взагалі нереальними, вони були зроблені або хоча б були в процесі створення”, — пояснює Наталія.

Інклюзивність в освіті

Ще до порушення питань інклюзивності у Бахмуті існувала розгалужена система спеціалізованого навчання. А саме — мережа логопедичних груп, декілька точок, в яких надавали світні послуги для дітей з затримкою розвитку,  спеціалізований садочок для дітей з вадами в розвитку. Також в місті був реабілітаційний центр, в який приїжджали люди зі всієї області, адже він спеціалізувався на дітках з відхиленням в розвитку в мові, також працювали з дітьми з розладом аутичного спектра. Так діти отримували потрібний їм поштовх для розвитку.

“В декількох школах були створені інклюзивні класи, у нас вчилися діточки на візку.  У нас могло бути одне й те саме покоління дітей – спершу їх не брали до дитячого садочку, але в школу вони йшли до усіх діток, бо ці заклади вже були доступними”, — розповідає Наталія Зубар.

Представниця комітету ділиться, що питання інклюзивності в Бахмуті було складним, але  все ж таки в місті відбулись реконструкції трьох шкіл буквально перед вторгненням. Члени комітету доступності їздили з представниками освіти для аналізу ситуацій та пошуку можливих рішень і так отримали реконструкції двох шкіл: 18-ї, 12-ї. 

Співрозмовниця пригадує, що там було все максимально зручно для дітей – пандуси, вбиральні. В 11-й школі досягнув того, що там було був зроблений великий зручний пандус. Також в місті був цілком доступний інклюзивно-ресурсний центр. При центрі соціальних служб для молоді зробили реконструкцію цього центру і там теж був пандус, зручний простір для діток з інвалідністю, зручний туалет.  Окрім того, там впроваджували опцію денного догляду. Тобто мама могла залишити дитину зі спеціалістами і зробити всі необхідні справи.

Інклюзивний транспорт у Бахмуті

Попередньо у Бахмуті існував лише один доступний тролейбус, що їздив за маршрутами 2 та 6, мав свій графік та маршрут, що був розрахований на райони, де проживало найбільше людей, що пересувались на колісному кріслі. За останні три роки у місті з’явилось ще чотири таких, це дало змогу охопити усе місто і добратись можна було будь-куди й з будь-якої точки.

“Важливо також говорити про технічні особливості. Низька підлога і гідравлічна система – це добре, але треба ще близько під’їхати, відкинути цю платформу. Ну знову ж це такий людський фактор, доводилось пояснювати, вимагати.Також важливо, щоб самі люди вимагали від водія відкинути той пандус, адже якщо можливістю ніхто не буде користуватись, то і сенсу в ній не буде.

 З зупинками по-різному складалося,  є зупинки, які підняті ну тобто на них зручно заїхати, то ті, хто їхали в тролейбус намагалися сходити на них”, — підсумовує Наталія.

Приблизно у вересні 2021 року в Бахмуті з’явилась послуга соціального таксі. Ці авто та їхнє обслуговування коштували дорого і державний бюджет не міг покрити ці витрати. Відтак одному з приватних підприємців запропонували облаштувати автобус необхідними інструментами і місто почало купувати у нього цю соціальну послугу.

Людський фактор

За словами Наталії Зубар, наше законодавство має усі чітко прописані норми для впровадження інклюзивних рішень, однак наявність законів та норм, на жаль, не означає дотримання. Тому це також про звичку дотримуватися закону і відчувати відповідальність за те, що ти робиш. Це залежить і від людського фактора.

“Я б не ставила на цю тему ярмо безкінечних суперечок, я б хотіла, щоб люди навчилися домовлятися і розуміти один одного, і проблеми один одного. Зараз буде дуже багато травмованих, це такі ж звичайні люди.

З іншого боку існує взагалі дуже величезна ментальна проблема. Тому що люди з інвалідністю часто не виходять на вулицю, їх не видно, і всі думають – “ну, хай сидять вдома”. Це часте уявлення – нещасні, неспроможні люди. Нам (ред. людям з інвалідністю) самим потрібно якось проявляти свою активність, свою позицію, не чекати, що воно саме якось розсмокчеться, і оця позиція інколи дуже класно відпрацьована. Що нам всі щось  винні незрозуміло за що, от і ми нічого не будемо робити, а ну хай воно якось станеться. На жаль, так не станеться і це практика всього світу.  Зміни приходили тільки тоді, коли люди об’єднувалися виходили, транслювали себе, показували свої проблеми. Ось і тільки тоді відбувалося зміни”, – підсумовує спеціалістка.

Наталія також наголошує, що на цю тему не варто ставити ярмо нескінченної боротьби, а самим людям важливо навчитись домовлятися, розуміти одне одного, і проблеми одне одного. Інклюзивність — це не віддалене поняття необхідне лише тим, хто пересувається на колісному кріслі.

Це про батьків, що користуються дитячими колясками, про людей порушеннями зору, слуху, про людей з милицями, про короткострокову, але все ж потребу у подібних рішеннях при переломах, які можуть трапитись з кожним.

Я хочу подякувати всім людям в Бахмуті, які займались питаннями інклюзивності, створенням безбар’єрних просторів та доступності. Усім, хто долучався, вчився, змінювався. Це дуже велика робота. Це не просто люди, які робили, а люди, які спершу були готові вчитися, змінюватися і потім робити. Вдячна людям, які придумували, знаходити проекти, усім, хто дослухався. Все було дуже не ідеально, але я вдячна людям, що вони йшли на зміни”, – каже Наталія.

Бахмут уже має у своїй історії гарний приклад введення інклюзивних рішень попри невелике фінансування, непорозуміння в громаді і довгий шлях змін, а отже в перспективі зможе встановити усі необхідні норми, а також вже сьогодні стає прикладом для багатьох міст України.

Примітка. Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте також:

• Освітній скринінг та протидія російським наративам: чи готові Бахмутські школи до навчання дітей з деокупованих територій
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту
• Хто повернеться до Бахмута: редакція почула думки бахмутян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмут вже майже рік в окупації, за цей час росіяни зробили з нього плацдарм для подальшого наступу на інші населені пункти та міста. Саме ж місто залишається порожнім та зруйнованим, лише росіяни роз’їжджають по ньому показуючи наслідки свого “освобождения”. Водночас мерія Бахмута почала працювати над проєктом міста після деокупації, та чи буде кому туди повертатися?

З цим питанням ми звернулися до наших читачів. Досліджували настрої бахмутян, а також запитали громадського активіста, як можна мотивувати людей повернутися до деокупованих міст?

Повернення до Бахмута: думки бахмутян

Ще у 2023 році редакція Бахмут IN.UA проводила велике опитування серед читачів, тоді про повернення у планах свідчило 80% опитаних бахмутян. Опитування було анонімним, а участь в ньому взяло понад 6 тисяч бахмутян. 

Згідно із результатами, понад 80% опитуваних виявили бажання повернутися в Бахмут після війни.  Майже 70% учасників опитування висловили бажання доєднатися до відбудови міста в різному форматі: хтось грошовими пожертвами, а хтось — фізичною працею. Детальніше про голоси бахмутян у 2023 році за посиланням. 

Станом на зараз хтось із бахмутян має надію на повернення після деокупації, хтось її вже втратив: 

“Як тільки він знову буде наш — обов’язково повернусь!”.

“Повернемося, але куди? В руїни? Коли його відбудують, хіба нашим онукам вже!”.

“Хочу і сподіваюся повернутись. Але маючи інженерну освіту та солідний життєвий досвід не вірю. Сил та фінансів не вистачить знову стартувати з нуля, гірше ніж з нуля – з руїн. А в допомогу держави в особі її чиновників не вірю вже давно. Згадайте Чорнобиль, так для прикладу”!

“Дуже хочу повернутися в Бахмут, треба, щоб була вода і світло, і перевірена територія на мінування, і матеріальна допомога від партнерів, тому що крадії ще сидять при владі, вони ще не нажерлися”!

“Ні. Тому що вже йде своє життя в іншій громаді. Інша причина — близькість русні”.

“По перше треба замінити всю владу! Цього рекордсмена який тільки в Україні 32 роки сидить в мерах в першу чергу, і всіх його прислужників. Якщо сам народ та країна разом з інвесторами почнуть будівництво нового Бахмута то може бути супермісто. А не так, як зараз вже на проєкт розкрали державних коштів на мільйони! І кому він потрібен???”

“Напевно, в нинішній ситуації не варто думати про деокупацію.

Повернемося назад і виживатимемо, вже зрозуміло наскільки ми тут потрібні (не потрібні), ніж тут по знімних хатках бігати, то краще вже вдома щось відновлювати і жити”.

Бахмутянка та художниця Маша Вишедська, в інтерв’ю Бахмут IN.UA також поділилася думками. Жінка говорить, що поки не обдумує своє повернення, адже попри деокупацію у перспективі не зможе себе почувати в безпеці через страх повторної російського вторгнення та близькість до кордону з країною-агресором:

“Я бачу повернення у Бахмут виключно якщо росія перестане існувати як держава. Тоді місто можна буде відновити. Але це складне багатофакторне питання не лише політичне й економічне, ще й екологічне, там зокрема й через це буде небезпечно знаходитися і через забруднення”, — каже мешканка Бахмута.

Натомість в Івано-Франківській області, де нині проживає, почувається безпечно та інтегрувалася в громаду. Тут попри близькість до кордону з Угорщиною, росія та білорусь знаходяться далеко, це і є основним фактором відчуття безпеки для жінки. 

Проте, крім загрози з боку росії та різні думки щодо повернення міст в окупації під контроль України багато бахмутян виражають недовіру й до чинної влади міста зокрема й у питанні відбудови та повернення.

За словами громадського діяча, волонтера, очільника організації “Сильні громади та коаліції “На лінії зіткнення” Андрія Грудкіна, на  національному та місцевому рівнях держава не проговорює, що буде з Донеччиною після звільнення, яке може відбутися через роки чи десятиліття. 

Що можна робити вже зараз?

На думку Андрія Грудкіна вже зараз варто адвокатувати платформу, щоб активна частина громади разом працювала над цим питанням. 

Міністерство реінтеграції нещодавно підготувало проєкт державної стратегії відновлення державної влади та реінтеграції населення деокупованих територій України на період до 2026 року  Частково це заходи, які потрібно буде реалізувати протягом активної фази війни, інші необхідно буде виконати після деокупації. Наприклад, визначити, як готувати кадри для роботи у постконфліктних регіонах, адаптувати законодавство та багато іншого. 

Але у переліку цих заходів не йдеться про те, що робити з населенням. Чи забезпечать ці заходи повернення людей у перспективі. Потрібна дискусія з цього питання, адже є загроза міст-привидів. Необхідно тримати зв’язок з людьми, підтримувати локальну ідентичність. Адже відновлення та повернення  — це про людей. Чи будуть вони зберігати емпатію до регіону, бо соціальні дослідження свідчать, що люди швидко інтегруються в нові громади. 

Робота міськради у перспективі відбудови

За словами громадського діяча, ідея мера Бахмута презентувати район міста не правильний підхід, адже люди не були залучені, це порушує базовий принцип “Нічого для нас без нас” (ред. ідея про те, що жодна політика не повинна прийматися будь-яким представником без повної та прямої участі членів групи, на яку ця політика впливає).

Ця ідея міської ради не переконує людей. Загалом керівництво міста дуже закрите для комунікації з бахмутянами у цьому питанні. 

Громадський сектор та міськрада мають розробити вектор відновлення, вжити заходів для залучення бахмутян до всіх цих процесів. Тільки коли люди будуть залучені до цього, вони відчуватимуть, що потрібні громаді. 

Серед питань, які варто обговорювати: відновлення інфраструктури, екології, логістики, побудова каналів комунікації. Для цього вже зараз треба створювати майданчики, щоб люди, які виїхали були залучені до обговорення цих питань. 

Покоління дітей та молоді можна втратити. Якщо у дорослих зв’язок із містом, регіоном постійно в чомусь проявляється, то діти швидко забувають та інтегруються в нових умовах. Тому залучати треба всіх. 

Хто буде повертатися — відкрите питання

Те, що росія вчинила з українськими містами, зокрема на Донеччині та Луганщині провокує купу викликів. Ми можемо не знати, хто ті люди, яких росіяни завозять в окуповані міста. Там можуть проживати іноземці, яких необхідно видворяти, а з іншими після деокупації потрібно буде шукати спільний діалог. 

В усіх цих питаннях потрібна відкрита дискусія. Тому що зараз у людей фрустрація, відсутність конкретики, а це найгірший стан в нинішніх умовах.

Примітка. Ми створили цей матеріал як учасник Мережі “Вікно Відновлення”. Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win.

Читайте також:

• Освітній скринінг та протидія російським наративам: чи готові Бахмутські школи до навчання дітей з деокупованих територій
• “Повертаємо загублені душі додому”: як відбувається ексгумація тіл на ДОТ та лінії фронту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!