Нещодавно на Венеційському кінофестивалі показали документальний фільм “росіяни на війні” режисерки анастасії трофімової. Фільм одразу викликав широкий резонанс у суспільстві. Розберімось, що не так з цим фільмом і навіщо він був створений.
“росіяни на війні”
Примітка. анастасія трофімова — російсько-канадська режисерка, яка працювала в російській пропагандистській корпорації Russia Today. Фільм “росіяни на війні” спричинив масові протести української громади в Канаді. Адже таким чином режисерка займалась відбілюванням окупаційних військ.
Ця стрічка однобоко розповідає про російсько-українську війну з погляду російської сторони. Перший момент, який впадає — це те, що в фільмі нема насильно мобілізованих росіян, колишніх в’язнів, вагнерівців, строковиків, надмірної кількості вихідців з середньої Азії та інших категорій військовослужбовців рф, яких можна зустріти в реальному житті серед особового складу.
Такий перелік дійових осіб вже наштовхує на пропагандистську ідею “ідеальності” армії РФ. У фільмі зустрічаються ті, хто пішов воювати за гроші, але вони зображені виродками на фоні тих, хто пішов “за ідею”. Тема вибору між патріотизмом та іншим інтересом воювати є ключовим лейтмотивом. Ідейні герої фільму – справжні богатирі і захисники батьківщини, яких відносно багато на фронті за логікою фільму.
Центральна історія доведена до рівня сюрреалізму. Громадянин України з Донецька, що воює на стороні окупантів приїздить на Новий рік в москву, щоб провести дитяче свято у якості Діда Мороза, а після – повертається на фронт. Така от історія про добро і позитив. В сюжеті з’являється ще більше зворушливих історій, які підігрівають глядача до стану емоційних переживань:
бабця, що чекала єднання з росією;
військовий, який привозить їй гуманітарну допомогу;
санітарка, яка знайшла свого коханого серед свошників;
молодий хлопець-призовник і його друг, який пішов воювати з ним за компанію.
Фільм взагалі не акцентує на тому, що росія вторглася в Україну. Також не йдеться там про військові злочини. Солдати майже не скаржаться на владу і не дай Боже – на путіна. Іноді солдати можуть сказати, що їм не подобаються їхні командирі, або їм приходять виплати невчасно і це все!
Свій фільм трофімова знімала на території анексованих лнр і днр, а також у москві. Сім місяців пропагандистка трофімова провела безпосередньо з окупантами в тилу та біля лінії фронту. Яким чином туди міг би потрапити незалежний журналіст? Багато відкритих питань до режисерки і явно присутній пропагандистський контекст.
Симон Петлюра — видатний український державний діяч, який беззаперечно очолює топ борців за незалежність України. Більшовики настільки боялися прізвища Петлюри, що називали абсолютно всіх свідомих українців петлюрівцями (навіть якщо ті не визнавали Петлюру), або й взагалі не погоджувалися з його світосприйняттям. Хто такий Петлюра насправді, чому його виключили з семінарії та за, що оголосили молодого студента в розшук?
Редакція Бахмут IN.UA розповідає про життя відомого українця.
Симон Петлюра: коротка біографія
Семен Петлюра народився в багатодітній родині передмісті Полтави 22 травня 1879 року, тож він вже змалку звик до життя гуртом. Потім батьки віддали хлопчика навчатися в 13 років у церковнопарафіяльну школу.
Симон продовжив науку у Полтавській духовній семінарії, до речі звідти його виключили за так званий “мазепинський дух”. Справа була така, що в семінарії влаштовували концерт, на ньому виступав композитор Микола Лисенко, на заході зіграли кантату “Б’ють пороги”, а вона була заборонена. Лиха додало ще й те, що на зустріч прийшов ректор духовної семінарії Іван Пічета, який почав звинувачувати Лисенка у “мазепинстві”.
Нагадаємо, що радянська культура вселила українцям версію, начебто Мазепа був зрадником. На захист композитора виступив юний Симон. Вже з юнацтва хлопець не міг тримати язик за зубами, й завжди відстоював свою думку, за що поплатився партою в семінарії, але зберіг честь та гідність.
Петлюра в ролі журналіста й втікача
Симон Петлюра / фото з відкритих джерел
Мало хто знає, що Петлюра не тільки політичний й громадський діяч, а ще й журналіст. Крім журналістики молодик мав ще одного кумира — ним став Микола Міхновський, його промова надихнула юнака вступити до лав Революційної української партії.
В 1901 році, Петлюра умудрився, будучи виключеним із Полтавської духовної семінарії взяти участь у Всеукраїнському студентському з’їзді, представляючи ту ж громаду духовної семінарії. Через рік Симона оголошують в розшук за організацію мітингів, загалом студентське життя молодика точно не було нудним. Щоб врятуватися від арешту Петлюра восени 1902 року виїхав на Кубань. Чим би займалася звичайна людина, яка переховується від поліції?
Радше за все переховувалася, але це точно не історія Петлюри. Він живучи в Кубані починає досліджувати документи Кубанського війська, а потім по них пише наукові статті. Привернувши до себе увагу жандармів — Симону довелося тікати знову, вибір падає на Львів, тут молодик продовжує писати. Доля усміхнулася Симону після оголошення амністії у 1908—1910. В цей період Петлюра проживав у Петербурзі.
Як українець вчив москву поважати Україну та Шевченка
Симон Петлюра / фото з відкритих джерел
Сміливості Петлюрі було не позичати, живучи у Петербурзі, він брав активну участь в українському русі, зумів навіть домовитись про запровадження в радянському журналі “Мир” українського відділу. На той час, це було нечувано.
Петлюра окрім всього, ще виступав під час відзначення 50-річчя роковин смерті Тараса Шевченка в залі Дворянського зібрання на Михайлівській площі. Був присутній на похованні товариша, авіатора Лева Мацієвича, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.
Під час Першої світової війни своє ставлення до війни виклав у статті-відозві “Війна й українці”. Петлюра писав, що українці лояльно виконують свій обов’язок перед Російською державою та висловлював надію, що в майбутньому ставлення влади до українського питання зміниться.
Петлюра та українізація армії
Пам’ятник Симону Петлюрі у Вінниці / фото Вікіпедія
Після початку революції Симон Петлюра увійшов до Центральної Ради, а потім його обрали на посаду Генерального секретаря з військових справ. В чому була задача Симона? На меті була українізація армії.
Петлюра так звернувся до своїх військ:
Я, як генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдиненні — всі за одного й один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків,
Симон Петлюра // одна з промов перед військом
Як радянська влада вбила Петлюру та чому досі його боїться москва
У жовтні 1924 року, після поразки УНР, Петлюра оселився в Парижі, де організував видання тижневика “Тризуб“ і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР. Крім цього, Петлюра виконував інше завдання — лякав радянську владу.
За свідченнями очевидців на засіданні ЦК РКП(б) у 1922 році Ленін сказав:
Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити. Доручаю Сталінові як представникові партії, а Дзержинському й Триліссеру по лінії ЧК виконати це завдання,
Володимир Ленін // про Симона Петлюру
Симон Петлюра був убитий радянським агентом 25 травня 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме операцією радянських спецслужб, свідчив працівник КДБ Петро Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США. До сьогодні Симон Петлюра в росії демонізується, окупанти його бояться навіть після смерті.
Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.
Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.
Читайте також:
“На війні немає оцінок, тут ти або загинув або вижив. Третій варіант — стати трьохсотим”: історія ветерана АТО
Фото з фронту. На світлині сам Володимир Поляков / фото з особистого архіву героя
Ветеран АТО, Володимир Поляков каже: “Я завжди казав на війні немає людей, які не бояться. Деякі можуть подолати цей страх, а деякі живуть у ньому. Ті, хто не можуть його подолати – більше за все і гинуть”.
Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з військовослужбовцем, розпитали про його шлях у цій війні.
Розкажіть будь-ласка як починалась ваша історія війни на Донбасі? Як взагалі потрапили до війська?
Напочатку АТО мені незрозуміла була позиція деяких наших пенсіонерів, які говорили що вони вже все віддали цій державі — офіцер має воювати та бути в строю. Так, завітавши до військкомату, мені сказали що для мене посади немає, бо на той момент я вже був полковником. Та й в цілому не дозволяли обмеження за віком, бо на той момент мені вже було 53 роки при допустимій на той час нормі 50. Проте, я не здався і навіть писав листа тодішньому міністру оборони з проханням мене до війська. Не встиг я це зробити, аж тут зателефонували побратими з Донецького коледжу де свого часу я навчався і кажуть що терміново треба знаючі люди, а саме кадрові офіцери. На цю пропозицію я погодився і так почалась моя історія російсько-української війни.
Чи можете згадати одну, найцікавішу історію з фронту?
Можу згадати та не одну. Якось мого побратима почала дряпати кішка, він злиться, проганяє тварину. А вона ж продовжує. Врешті-решт він вирішив вийти викинути її на двір і в цей момент саме в те місце де сидів побратим, прилетів снаряд. Так кішка врятувала йому життя.
Розповідаючи про це Володимир Поляков, показав ось це фото, де цей самий побратим зі своєю рятівницею.
Фото з музею АТО та ООС, очільником якого є Володимир Поляков / фото з особистого архіву героя
Ще одна історія була така.
Виїжджали з-під одного блокпоста під Авдіївкою, побачили в лісі Миколаївську церкву. Вона стояла на межі двох сторін — ні орківська, ні наша. А мені ще й погано було, голова і температура висока. Хотіли було їхати собі далі, аж раптом внутрішній голос каже мені “Повернися та й скупайся, будеш шкодувати все життя”. Я скинув бронежилет та й заліз купатися. Думаю зараз стріляти почнуть, тікати буду аж гай шумить. І правду, перший раз окунувся нормально, на другий почали стріляти. Три рази скупався і швидко заліз в машину. Відчуваю що все добре і голова не болить і температура спала. Приїхали, спустився до окопу, а там лежить ікона Миколая. Питаю чи я вона — ніхто не знає. Врешті-решт вона так і залишилась мені, пройшовши зі мною всю війну.
Ікона Миколая / фото з особистого архіву героя
Чим відрізняється війна нинішнього зразка від АТО?
На відміну від АТО це вже перетворюється на м’ясорубку. Закони війни відійшли на другий план. Війна — це бруд. Коли кажуть, що дітей вбивають, мародерять от розумієте, не можна на війні відділити цивільних, аби їх не вбивали. Не можна виділити так щоб не було мародерства. Все це є і ти від нього нікуди не подінешся. На жаль. Єдине що можна сказати про сучасну війну і це найголовніше, що тут залишилась ідея. Росіянам тяжче, адже вони не знають нащо вони прийшли. В нас же залишилась ідея.
Ви сказали що багато хто знає про кіборгів та Донецький аеропорт, але про кіборгів Луганського аеропорту інформації обмаль. Розкажіть чому так і звідки про історію оборони аеропорту знаєте ви?
Всі знають про кіборгів Донецького аеропорту, але мало хто знає історію Луганського. Адже до цього аеропорту не пускали ні журналістів, ні продовольство. Цей об’єкт обороняли 17 кіборгів. Коли ж вони покинули те, що залишилось від аеропорту, один з російських командирів сказав про цих людей так “Если бы они были у меня, я бы уже завтра был во Львове”. Самі ж військові, які обороняли аеропорт казали що втрати росіян чисельно переважали втрати серед оборонців аеропорту. Але і зазначали що кожен двохсотий для них це вже велика втрата, яку не порівняєш з втратами сторони російських бойовиків.
Докладно про історію оборони Луганського аеропорту також розповідає книжка авторства мого колишнього учня, яку я вам як журналісту дарую.
Як би ви описали тодішній Донбас? Чи спілкувалися з місцевими?
Тодішній Донбас — наш. Зараз же пройшов певний час і приводячи приклад людини, з якою мені особисто довелося поспілкуватися вже в наші дні, то цей хлопець сказав мені: ще 10 років тому я можливо був би за вас, але тепер, я змушений виступити проти. Це я до того що виросло покоління в окупації, яке не знає української влади та вважає себе кинутим напризволяще.
Що на ваш погляд треба буде зробити першим на деокупованих територіях після перемоги?
Розмінування. У військовому світі є таке поняття. Один рік дорівнює 5 рокам розмінування. Війна в Україні вже триває 10. А ураховуючи те, що під час нинішніх боїв і досі з-під землі викидає артефакти другої світової — часом навіть у робочому стані, артефакти нинішньої російсько-української війни буде знаходити не одне покоління. Чудовий тому приклад “ППШ” який нещодавно привезли до мого музею військові з поміткою, що викинуло його саме під час одного з активних боїв.
Після розмінування слід буде працювати з людьми, адже територія це одне, а потенційні колаборанти на місцях це інше. Тому слід буде повертати їхні розуми. Ну і в останню чергу відбудовувати інфраструктуру.
Які поради ви даєте своїм учням чи знайомим, які зараз відправляються воювати на Східний фронт?
Прапор “днр” / фото з музею АТО та ООС.
Я можу виділити три найголовніші речі на фронті. Перше — це найкраща лопата, бо тільки земля вас зможе врятувати. В мене був такий випадок, коли в АТО мій підрозділ відмовлявся копати окопи, бо бачте, сенсу немає. У фільмах все інакше.
Перший приліт по позиціях, вони почали копати. Я питаю, а що трапилось, вони кажуть ми жити хочем. Друга річ, яка потрібна – це медична аптечка та вміння нею користуватися. Багато людей, яких я знав загинули від сильної кровотечі. Чого? Бо просто не вміли користуватися аптечкою. А коли приїжджали лікарі, часто казали якби ви надали домедичну допомогу, людина могла б вижити. Також важливо нікому не давати свою аптечку. Ніколи. Такий військовий закон. Третє що конче потрібно бійцю це слідкувати за своєю зброєю — дбати про неї, не забувати. Спати з нею. Тримати напоготові. Якщо солдат без зброї вважай що солдат без руки.
Ви зібрали цілий музей, присвячений російсько-українській війні, а також музей АТО та ООС. Чи є у вас якісь експонати, які були здобуті під час вашої служби?
Щоб ви розуміли це не вже інтерв’ю, я вам своє життя як на долоні розповідаю. Воюючи, я намагався якомога більше збирати якихось свідчень про цю війну. Якихось цікавих пам’яток. Так в один момент в мене назбиралося 11 уламків ворожих снарядів, які зараз знаходяться в моєму першому музеї, присвяченому АТО та ООС.
Там же номерний знак автомобіля мого друга з позивним Донбас, з яким, того не підозрюючи ми воювали свого часу в Широкине. Коли вже бувалим військовим з пораненням, на інвалідному візку він завітав до музею то був в шоці. З подивом вигукнув “Це ж мій номерний знак! А як! Звідки?”.” А я кажу йому “Друже, я навіть не знав що ми воювали з тобою в один час і в одному місці, але знав що це твій позивний, тому і взяв знак на пам’ять.“
Симон Петлюра — видатний український державний діяч, який беззаперечно очолює топ борців за незалежність України. Більшовики настільки боялися прізвища Петлюри, що називали абсолютно всіх свідомих […]
Ветеран АТО, Володимир Поляков каже: “Я завжди казав на війні немає людей, які не бояться. Деякі можуть подолати цей страх, а деякі живуть у ньому. […]
Історія Бахмута багата на незвичайні будівлі з унікальною архітектурою. Чимало з них були побудовані на початку 20 століття, коли місто активно розросталось. Історик, краєзнавець та […]
Протягом 2013-2014 років Бахмут пережив багато змін і, навіть окупацію. У 2013 бахмутяни приходили дивитися футбольні матчі на реконструйований стадіон “Металург”, а у 2014 місто […]
