Органи місцевого самоврядування (ОМС) — це виборні та інші органи територіальних громад, наділені повноваженнями розв’язувати питання місцевого значення. Від ефективної роботи цих органів залежить життя не лише якогось певного населеного пункту, а й всієї країни.

Редакція Бахмут IN.UA поцікавилась у громадських діячів, як, на їхню думку, працюють ОМС територіальних громад Донеччини, чи ефективно вони виконують свої функції. Також ми розпитали, як їм можна допомогти.

Завдання ОМС

Виконавчий директор громадської спілки “Коаліція На лінії зіткнення” Андрій Грудкін майже все життя бореться за формування спільнот, які можуть вплинути на рішення влади. Він виріс у Торецьку, наразі допомагає мешканцям сіл отримувати гуманітарну допомогу.

Чоловік наголошує, що ефективність ОМС та рівень життя населення реалізується безпосередньо в конкретній громаді, а не на рівні столиці. 

Громадський діяч пригадує, що теперішня ситуація з ОМС в Донецькій області має давню передісторію, яка починається в 2014 році. Саме тоді почали утворюватися військово-цивільні адміністрації (ВЦА). Вони мали виконувати функції частково військові, а частково органів місцевого самоврядування. З часом їх ставало все більше і більше. 

“Законодавець хотів, щоб громади, які знаходяться в прифронтовій зоні, швидко приймали рішення. По факту, дали повноваження одній людині — керівнику військово-цивільної адміністрації своїм розпорядженням ухвалювати будь-яке рішення, яке стосується життя громади. Це перекочувало в військові адміністрації, але вони майже нічим не відрізняються. У законі прописано, що в ВЦА працюватимуть якісь військові, які будуть командирувати відповідні силові органи, щоб вони виконували якусь безпекову функцію. 

Що ми бачимо зараз? Навіть у найгарячіших точках місцеві військові адміністрації здійснюють фактично комунальні послуги. Вони займаються благоустроєм, ліквідовують наслідки обстрілів, встановлюють якісь мобільні укриття та забезпечують життєдіяльність населення. Я вважаю, що вони військових функцій не виконують взагалі”, — стверджує Андрій Грудкін.

Він зауважив, що так працюють військові адміністрації, які перебувають на підконтрольних територіях. Ті ж ВЦА населених пунктів, що перебувають в тимчасовій окупації, перетворилися в гуманітарні штаби. Вони роздають гуманітарні набори для ВПО, проводять дитячі свята та інші заходи. Їх не ліквідовують, адже сподіваються на швидку деокупацію.

“Це відбувається за принципом “куди поїхали чиновники там і утворюємо гуманітарний штаб”. Таким ВЦА не вистачатиме коштів на власне існування. Тому держава, як і минулого року, робитиме цільову дотацію “на підтримку штанів”, щоб платити зарплати тим, хто належить до бюджетної сфери”, — пояснює Андрій Грудкін.

Що не так із ВЦА?

На думку виконавчого директора громадської спілки “Коаліція На лінії зіткнення”, сам феномен військових адміністрацій є негативним явищем для розвитку демократичного майбутнього України.

“Все залежить від однієї людини. Фактично керівники ВЦА підпорядковані Донецькій обласній державній адміністрації. Очільник ОДА управляє цими людьми, вони позбавлені якоїсь суб’єктності і самостійно важливих рішень не приймають. Це органи, які створюють екосистему командно-адміністративного управління, де взагалі немає місця демократії та урахуванню думок громадськості. Жителі громади, навіть якщо це ВПО, бачитимуть, що їхня влада не бажає прислухатися, не бажає підтримувати якісь комунікації. Людей це дратує”, — констатує Андрій Грудкін.

Він вважає, що чим довше існуватимуть військові адміністрації, тим більше вони втрачатимуть ознак місцевого самоврядування. За його словами, збереження військових адміністрацій після війни — це вже фактично прийняте рішення.

Як ОМС Донеччини працювати ефективніше?

Волонтер та керівник благодійного фонду “Соляна фортеця” Тетяна Кваша вважає, що для ефективної роботи органам місцевого самоврядування потрібна молода, ініціативна та ідейна команда. 

“Старий апарат — це звісно добре, коли є досвід в управлінні. Але сьогодення вже доводить нам, що система не працює. Треба постійно змінювати стратегію під кризові або ситуативні події. Треба мати свіжий погляд, “свіжу кров”, щоб рухатися вперед через труднощі, про які, звісно, не хто не вчив в інститутах та університетах. Ситуацію змінить тільки аналітичний розум та бачення кінцевого результату”, — впевнена Тетяна Кваша.

Вона зауважила, що в Донецькій області ОМС виконують свої функції, але не так добре, як хотілося б. За її словами, громадськість намагається допомогти чиновникам ефективніше працювати.

“Звісно, що хотілося б, щоб це виконання було не для “галочки в звіті”, а для розуміння того, що і навіщо вони роблять. Це ж насамперед для блага людей, а не для закриття власної зарплати або премії.  Ми (ред. волонтери, громадські діячі) всебічно допомагаємо — беремо участь у координаційних нарадах, ділимося своїм бачення, ідеями, допомагаємо в реалізації проектів. Не завжди на це є час, бо це насамперед добровільна та безоплатна участь і допомога. Якщо говорити глобально — треба міняти старий апарат на нових і молодих спеціалістів”, —  підсумувала Тетяна Кваша.

Читайте також:

• Перейменування вулиць у Бахмуті: покрокова інструкція від експерта Павла Островського
• Зеленський призначив Філашкіна головою Донецької ОДА
• “Зброя, яку може дати вчитель — освіта”. Христина Шевченко про те, як знайти підхід до дітей та організувати спільноту

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!