Викликали в КДБ й погрожували розправою: чому Алла Горська лякала росіян

Семаковська Тетяна 11:30, 25 Березня 2024
Алла Горська Донеччина
Алла Горська / ілюстрація художниці Маші Вишедської

Художниця Алла Горська тісно пов’язана з Донеччиною. Її монументальні роботи були в Маріуполі. Вона — дисидентка, яка наперекір погрозам КДБ, створювала мальовничі проукраїнські мозаїки. За своє життя Алла пережила блокаду й перейшла на українську мову, народившись у зросійщеній родині. Вона ніколи не боялася висловити чітку позицію у суспільстві СРСР. За це жінка поплатилася життям.

Більше редакції Бахмут IN.UA про Аллу Горську розповів бахмутський історик Микита Безмен.

Життя Алли Горської

Алла Горська
Дисидентка та художниця Алла Горська / фото з відкритих джерел

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Криму. Її батьку Олександру судилося стати фундатором радянського кіновиробництва. Наприклад, в 1931 році батько Алли працював директором Ялтинської кіностудії.

Потім родина починає переїзди по містах СРСР. В 1932 році батько Алли працює в москві, а вже через рік, у 1933 році, сім’я переїздить до ленінграду. Напередодні радянсько-німецької війни батько Алли поїхав до Монголії знімати фільм “Його звуть Сухе-Батор”. Війна застала Аллу в Ленінграді та змусила пережити блокаду. В 1943 році сім’я була евакуйована до Алмати, а потім в цьому же роціпереїхала до Києва.

З 1946 року Алла Горська навчалася у Київській художній середній школі імені Тараса Шевченка. Викладачем з фаху був Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту.

Алла Горська із Віктором Зарецьким
Алла Горська разом із чоловіком Віктором / архівне фото

Влітку 1952 року Алла одружується з однокурсником Віктором Зарецьким. Через два роки, закінчивши інститут, вона працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Твори Горської експонувалися на виставках. В 1959 році за роботи шахтарського циклу прийнята до Спілки художників. Деякий час Алла Горська навіть викладала малюнок в Республіканській художній школі.

У 60-х роках Алла Горська, заручившись підтримкою інших дисидентів, створила клуб молоді “Сучасник” і почала потроху переходити на українську в побуті. Алла була вихована у повністю російськомовній сім’ї та ніколи не вивчала українську мову в школі. Жінка почала опановувати українську вже у свідомому віці.

Алла брала участь в організації заходів з просвіти, підготовці щорічних Шевченківських свят. Вона також плідно займалася мистецькою діяльністю, створивши серію монументально-художніх робіт.

Завдяки її активності з’явилася традиція покладання квітів до пам’ятника Кобзаря у парку Тараса Шевченка в Києві. Це партія сприйняла як “зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів”. У 1965 році було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору, через що її художня творчість була приречена на “радянські провали”.

Горську постійно викликали в КДБ, погрожували страшною розправою

 Ескіз мозаїки Алли Горської “Прапор перемоги” для музею в Краснодоні Луганської області – спільний проект Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова
Ця мозаїка спільна робота Алли Горської, Віктора Зарецького та Володимира Смирнова “Прапор перемоги” для музею в Краснодоні, Луганської області / фото з відкритих джерел

Горська матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними. Вона часто Їздила на судові процеси своїх однодумців, збирала кошти на допомогу сім’ям засуджених та організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до Горської за допомогою й отримували її.

В 1965-1968 роках Алла Горська брала участь в акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом та іншими, через що зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. Певним захистом було те, що Горська з групою митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку, які вважались важливими та мали ідеологічний ухил.

Вбивство Алли Горської

Алла Горська з родиною
Дисидентка Алла Горська у колі рідних/ фото архівне

У квітні 1968 року Горська та ще 139 діячів науки й культури підписали лист-протест до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами та закритими судами над дисидентами. Тоді почалися адміністративні репресії проти “підписантів”, кагебістський тиск. Аллу Горську ж виключили зі Спілки художників.

Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Однією із керівників цієї організації називали Горську. Через це за Горською стежили та переслідували, іноді навіть демонстративно. Жінка за декілька днів до вбивства склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28 листопада 1970 року Аллу Горську вбили в домі родини у Василькові, що в Київській області. Похорони художниці відбулися 7 грудня 1970 року на Берковецькому цвинтарі в Києві. Ця подія перетворилася на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні.

Алла Горська до останнього дня свого життя відстоювала право українців на власну культуру, при цьому не будучи змалечку причетною до України. Алла Горська сама взяла на себе тяжку долю українського народу. Імовірно вбивство скоїли співробітники КДБ, але всі докази страшної розправи знищені ще в 1990-х роках.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дитячий театр та невідомий рукопис: як письменниця Дніпрова Чайка жила в Бахмуті

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 12:00, 15 Листопада 2026

Українська письменниця другої половини XIX — початку XX століття Людмила Василевська-Березіна, відома під літературним псевдонімом Дніпрова Чайка, залишила помітний слід не лише в класичній літературі, а й в історії Донеччини. Протягом кількох років вона мешкала у Бахмуті, де збирала шахтарський фольклор, керувала дитячим театром та писала краєзнавчі нариси про місцеві маєтки.

Детальніше про життєвий шлях авторки та маловідомі сторінки її бахмутського періоду розповідає Бахмут IN.UA.

Життєвий та творчий шлях Дніпрової Чайки

Людмила Березіна народилася 1 листопада (20 жовтня за старим стилем) 1861 року в селі Карлівка на Херсонщині (нині — село Зелений Яр Миколаївської області) в родині священника. Після закінчення Одеської гімназії у 1879 році вона працювала вчителькою у сільських школах та активно підтримувала ідею викладання рідною мовою.

У 1885 році письменниця переїхала до Херсона слідом за своїм чоловіком — істориком, публіцистом та громадським діячем Феофаном Василевським, якого туди заслали. Саме в цей період в одеському альманасі “Нива” вперше вийшли друком її вірші “Вісточка” й “Пісня” та оповідання “Знахарка”. Згодом Дніпрова Чайка почала активно публікуватися у виданнях Західної України, здобувши визнання завдяки поезіям у прозі, зокрема циклу “Морські малюнки”.

У Херсоні подружжя гуртувало навколо себе українську інтелігенцію, а через участь у допомозі політичним в’язням письменниця потрапила під арешт і нагляд поліції. У 1908 році родина перебралася до Києва, де Людмила долучилася до “Просвіти” й “Громади”, спілкувалася з Лесею Українкою, Михайлом Старицьким та Борисом Грінченком. Особливу популярність їй принесла співпраця з композитором Миколою Лисенком, який написав музику на її лібрето до перших українських дитячих опер: “Коза-дереза”, “Пан Коцький” та “Зима і весна”.

Бахмутський період: дитячий театр та шахтарський фольклор

Окремою сторінкою в біографії письменниці став її переїзд до Бахмута у 1916 році. Тоді п’ятдесятип’ятирічна вдова приїхала сюди з Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) та оселилася у своєї доньки, яка працювала місцевою лікаркою. Переїзд був зумовлений бажанням допомогти з вихованням онуків і покращити скрутне матеріальне становище.

Як свідчать матеріали книги Валентина Замкового “Артемівський літературний цех”, у Бахмуті письменниця майже не працювала над новими великими художніми творами, натомість зосередилася на педагогіці, художніх перекладах та збиранні шахтарського фольклору. Крім того, тут розкрився її режисерський талант: вона очолила місцевий аматорський дитячий театр, де ставила власні казки-опери. Влітку родина часто виїжджала на відпочинок до Святогірська.

У жовтні 1917 року Дніпрова Чайка ненадовго їздила до Києва, де стала свідком бурхливих революційних мітингів, після чого повернулася до Бахмута. Остаточно вона залишила місто у 1918 році, переїхавши разом із донькою та онуками до столиці, куди на службу вирушив її зять.

Невідомий рукопис про Бахмут та маєток у Ступках

Київська дослідниця Олена Степченко віднайшла у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського невідомий раніше рукопис письменниці, присвячений історії Бахмута. У ньому Дніпрова Чайка описала половецькі кам’яні статуї, які побачила на хуторі Чаплине неподалік міста, а також додала власноруч зроблений малюнок стародавньої фігури.

Окрім цього, у нарисі “Ступки” авторка залишила детальний опис місцевої панської садиби: “Оселя лежала над трьома проточними ставками, ставки були рибні, особливо верхній… Був острівець з вибудованою альтанкою, котра на літо обставлялася олеандрами у кадубцях, що я теж застала у оранжереї. Коло острівця прив’язані човни… Там пани любили пити чай. Не дуже далеко від сього місця стояла хороша купальня, колонада біла, велика з чорним дощаним помостом, де танцювали”.

У цьому ж творі літераторка зафіксувала, як за часів Гетьманату Павла Скоропадського маєток розграбували німецькі війська, масово вивозячи меблі, речі та забиваючи племінну худобу. За версією бахмутських краєзнавців Михайла Кулішова та Наталі Жукової, у нарисі йдеться про садибу місцевої землевласниці — генеральші Надії Мажної. Маєток розташовувався на в’їзді у Ступки з боку Бахмута праворуч від дороги, де до початку повномасштабного вторгнення ще зберігалися обриси озера з острівцем і стояли столітні тополі.

Останні роки життя

Творчу активність Дніпрової Чайки суттєво підірвала тяжка хвороба, через яку вона ще у 1909–1911 роках змушена була лікуватися в Одесі. Повернувшись до Києва, письменниця змогла ненадовго відновити літературну роботу лише у 1918–1920 роках.

Померла Людмила Василевська-Березіна 13 березня 1927 року в селі Германівка на Київщині. Поховали письменницю у Києві на Байковому кладовищі.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Як відбудовували залізничний вокзал Бахмут II у 1950-х роках

Семаковська Тетяна 12:00, 7 Листопада 2026
Бахмутський вокзал / фото покращене ШІ

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Під час Другої світової війни будівлю зруйнували, а після її завершення вирішили відбудувати. Роботи розпочалися в березні 1951 року, однак через нестачу будівельних матеріалів, несправність обладнання та проблеми з організацією праці реконструкція просувалася повільно. Вокзал вдалося відновити лише наприкінці 1952 року.

Як відбувалася відбудова залізничного вокзалу Бахмут II та про які проблеми будівельників писала місцева газета “Артемовский рабочий” — розповіли працівники Бахмутського КЗК.

Історія залізничного вокзалу Бахмут II: від відкриття до руйнування

Залізничний вокзал станції Бахмут II відкрили у 1913 році. Поруч із ним у 1912–1914 роках звели високу цегляну водонапірну башту, призначену для заправлення паровозів водою. Її побудували за типовим проєктом.

Під час Другої світової війни будівлю вокзалу зруйнували, а водонапірну башту було втрачено. Після завершення війни ухвалили рішення відновити залізничний вокзал. Водночас його планували не просто відбудувати у попередньому вигляді, а частково змінити архітектуру.

Проєкт відновлення та реконструкції вокзалу розробили у 1950 році в харківському проєктному інституті “Хартранспроект”. Автором проєкту був архітектор О. В. Лук’янов. За задумом архітектора, нову будівлю мали звести на старому фундаменті. При цьому передбачалося змінити об’єм центральної частини вокзалу та надати споруді рис неокласицизму.Безпосередньо до відбудови приступили в березні 1951 року. Роботи доручили шостій дільниці тресту “Донбасстройпуть”.

Однак будівництво зіткнулося із численними труднощами. Про проблеми під час реконструкції вокзалу повідомляла місцева газета “Артемовский рабочий”. Зокрема, журналісти звертали увагу на систематичне порушення графіка будівельних робіт. Однією з головних причин затримок була нестача будівельних матеріалів. Через перебої з постачанням теслярі та мулярі не могли виконувати роботи вчасно.

Іноді будівельникам доводилося фактично робити одну й ту саму роботу двічі. Наприклад, через відсутність необхідних балок спочатку встановлювали тимчасові конструкції з непридатних лісоматеріалів. Згодом їх демонтували та замінювали постійними. Ще однією проблемою стало неефективне використання будівельної техніки. За повідомленнями місцевої преси, обладнання недостатньо обслуговували та ремонтували. Зокрема, підйомний кран частіше простоював, ніж працював. Через це виникали додаткові затримки з доставленням матеріалів для зведення стін.

Проблеми з організацією праці та якістю будівництва

Газета “Артемовский рабочий” також критикувала організацію роботи на будівельному майданчику. Завдання працівникам нерідко видавали із запізненням. Через це мулярі й теслярі могли залишатися без роботи протягом робочого дня. На будівництві працювало чимало молодих робітників, однак, за повідомленнями газети, належного навчання для них не організували. Критика стосувалася й інженерно-технічного персоналу, який мав контролювати якість виконання робіт.

Недостатній нагляд призводив до того, що окремі конструкції доводилося переробляти по кілька разів. Один із таких випадків стався, коли в будівлі вокзалу обвалився карниз. Після цього його довелося мурувати заново.

Попри труднощі, наприкінці 1952 року будівництво залізничного вокзалу Бахмут II завершили. Відновлену будівлю здали в експлуатацію майже через два роки після початку робіт. Таким чином, вокзал, який уперше відкрили у 1913 році та який зазнав руйнувань під час Другої світової війни, отримав новий архітектурний вигляд у 1950-х роках.

До теми:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ким був Василь Стус для Донеччини: розповідь бахмутського історика Микити Безмена

Василь Стус – відомий в Україні та далеко за її межами літературний діяч. Втім, Стус не тільки поет, а ще й письменник, перекладач, прозаїк, літературознавець, […]

Як росія намагалася присвоїти собі бахмутську кінорежисерку

Кінорежисерка Лариса Шепітько родом з Бахмута, вона  не дивлячись на штучне зросійщення і радянську пропаганду Лариса Шепітько творила фільми просякнуті українським духом, але попри те […]

Церква до війни a6993

У Бахмуті росіяни знищили один із найстаріших храмів Донеччини

Напередодні в бахмутських пабліках з’явилися кадри знищеної Свято-Миколаївської церкви. Ця дерев’яна двопрестольна церква в Бахмуті — один із найдавніших храмів на Донбасі. На початку липня через російські […]

12:10, 09.08.2023 Микола Ситник

Як росіяни окупували українську церкву

Віра і зараз має великий вплив на політику і суспільну свідомість, а раніше вона повністю поглинала людське життя. Залежність української церкві від московії формувалася доволі […]