Художниця Алла Горська тісно пов’язана з Донеччиною. Її монументальні роботи були в Маріуполі. Вона — дисидентка, яка наперекір погрозам КДБ, створювала мальовничі проукраїнські мозаїки. За своє життя Алла пережила блокаду й перейшла на українську мову, народившись у зросійщеній родині. Вона ніколи не боялася висловити чітку позицію у суспільстві СРСР. За це жінка поплатилася життям.

Більше редакції Бахмут IN.UA про Аллу Горську розповів бахмутський історик Микита Безмен.

Життя Алли Горської

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Криму. Її батьку Олександру судилося стати фундатором радянського кіновиробництва. Наприклад, в 1931 році батько Алли працював директором Ялтинської кіностудії.

Потім родина починає переїзди по містах СРСР. В 1932 році батько Алли працює в москві, а вже через рік, у 1933 році, сім’я переїздить до ленінграду. Напередодні радянсько-німецької війни батько Алли поїхав до Монголії знімати фільм “Його звуть Сухе-Батор”. Війна застала Аллу в Ленінграді та змусила пережити блокаду. В 1943 році сім’я була евакуйована до Алмати, а потім в цьому же роціпереїхала до Києва.

З 1946 року Алла Горська навчалася у Київській художній середній школі імені Тараса Шевченка. Викладачем з фаху був Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту.

Влітку 1952 року Алла одружується з однокурсником Віктором Зарецьким. Через два роки, закінчивши інститут, вона працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Твори Горської експонувалися на виставках. В 1959 році за роботи шахтарського циклу прийнята до Спілки художників. Деякий час Алла Горська навіть викладала малюнок в Республіканській художній школі.

У 60-х роках Алла Горська, заручившись підтримкою інших дисидентів, створила клуб молоді “Сучасник” і почала потроху переходити на українську в побуті. Алла була вихована у повністю російськомовній сім’ї та ніколи не вивчала українську мову в школі. Жінка почала опановувати українську вже у свідомому віці.

Алла брала участь в організації заходів з просвіти, підготовці щорічних Шевченківських свят. Вона також плідно займалася мистецькою діяльністю, створивши серію монументально-художніх робіт.

Завдяки її активності з’явилася традиція покладання квітів до пам’ятника Кобзаря у парку Тараса Шевченка в Києві. Це партія сприйняла як “зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів”. У 1965 році було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору, через що її художня творчість була приречена на “радянські провали”.

Горську постійно викликали в КДБ, погрожували страшною розправою

Горська матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними. Вона часто Їздила на судові процеси своїх однодумців, збирала кошти на допомогу сім’ям засуджених та організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до Горської за допомогою й отримували її.

В 1965-1968 роках Алла Горська брала участь в акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом та іншими, через що зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. Певним захистом було те, що Горська з групою митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку, які вважались важливими та мали ідеологічний ухил.

Вбивство Алли Горської

У квітні 1968 року Горська та ще 139 діячів науки й культури підписали лист-протест до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами та закритими судами над дисидентами. Тоді почалися адміністративні репресії проти “підписантів”, кагебістський тиск. Аллу Горську ж виключили зі Спілки художників.

Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Однією із керівників цієї організації називали Горську. Через це за Горською стежили та переслідували, іноді навіть демонстративно. Жінка за декілька днів до вбивства склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28 листопада 1970 року Аллу Горську вбили в домі родини у Василькові, що в Київській області. Похорони художниці відбулися 7 грудня 1970 року на Берковецькому цвинтарі в Києві. Ця подія перетворилася на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні.

Алла Горська до останнього дня свого життя відстоювала право українців на власну культуру, при цьому не будучи змалечку причетною до України. Алла Горська сама взяла на себе тяжку долю українського народу. Імовірно вбивство скоїли співробітники КДБ, але всі докази страшної розправи знищені ще в 1990-х роках.

Читайте також:

• “Світський біс” та чай з ромом: 10 маловідомих фактів про легендарного Тараса Шевченка
• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• Сварився з Петлюрою та став міністром пошт: розповідаємо про бахмутянина Микиту Шаповала

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Авдіївка розташована за 13 кілометрів від Донецька. До початку повномасштабного вторгнення російської армії населення міста становило майже 30 тисяч осіб. Однією з найвідоміших рекреаційних зон цього населеного пункту був Авдіївський кар’єр, який місцеві жителі називали “Донецькими Мальдівами”. Нині через активні бойові дії колишнє місце відпочинку зруйноване, а сама територія стала небезпечною для перебування.

Редакція Бахмут IN.UA розповідає, як в Авдіївці з’явилися пляжі на кар’єрах та в чому їх особливість.

Авдіївські кар’єри: історія створення

У минулому територія кар’єру функціонувала як промислова зона, де здійснювався видобуток кварцевого піску. Після завершення промислових робіт відпрацьований об’єкт перетворився на місце масового відпочинку.

Ландшафт локації складався з м’якого білого піску, природних кіс та острівців. Вода у кар’єрі мала смарагдовий або ультрамариновий відтінок і залишалася прохолодною навіть під час високих температур повітря. Офіційно купання у водоймі було заборонено, для чого на узбережжі встановили відповідні попереджувальні таблички. Попри це, локація стабільно приваблювала велику кількість відпочивальників.

У мирний час кар’єр був місцем відпочинку для жителів Авдіївки, найближчих міст та сусіднього Донецька. У ранкові години на пляжі було малолюдно. Значне збільшення кількості людей фіксувалося після прибуття електрички сполученням Чаплине — Покровськ — Авдіївка.

Інфраструктура та цінова політика

Територія Авдіївського кар’єру мала облаштовану інфраструктуру. Її прибирання здійснювалося на постійній основі. Для відпочивальників функціонували:

• грибки-навіси з кріслами;
• роздягальні, туалети та урни;
• футбольне поле та волейбольний майданчик;
• танцпол;
• автомобільна стоянка;
• платні альтанки-павільйони з гойдалками, столиками та мангалами.

У 2021 році вартість входу на пляж становила 10 гривень. Для дітей віком до 14 років та пенсіонерів прохід був безкоштовним. Користування автостоянкою також коштувало 10 гривень.

Сучасний стан кар’єру та міста

Авдіївка вперше опинилася під контролем противника у квітні 2014 року, проте в липні того ж року українська армія повернула населений пункт. На початку повномасштабного вторгнення російська армія не змогла прорвати оборону міста. Ситуація змінилася з жовтня 2023 року, коли противник розпочав масштабні атаки. Тоді Авдіївка стала однією з найгарячіших ділянок фронту.

Наразі в місті залишається окупованим та зруйнованим. Водночас у ньому залишається понад тисячу жителів. Територія Авдіївського кар’єру повністю спорожніла. На місці пляжної зони та у воді залишається велика кількість вирв, мін та уламків від снарядів.

Читайте також:

Історія круглої “сталінки” у Бахмуті: від Будинку спеціалістів до руйнувань війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

2 липня Донецька область відзначає 94-ту річницю від дня створення. За майже століття регіон пережив зміну назв, адміністративних центрів і державних кордонів, став одним із головних промислових центрів України, а сьогодні є одним із символів боротьби за незалежність. Як створювалася Донеччина та які історичні події сформували її сучасний вигляд — розповідаємо далі.

Детальніше про історію Донецької області — в матеріалі Бахмут IN.UA

Коли створили Донецьку область

В офіційних документах та на картах минулих століть територія сучасної Донецької області мала різні назви. На карті німецького математика Себастьяна Мюнстера, датованій 1550 роком, цей регіон позначався як Мала Татарія. Згодом, на карті Герарда Меркатора 1594 року, він іменувався Кримською Татарією за Перекопом. Офіційне утворення Донецької області датується 2 липня 1932 року. Початково її центром був Артемівськ (нині Бахмут), а вже 16 липня того ж року адміністративний апарат перенесли до міста Сталіно. У 1938 році область розділили на Сталінську та Ворошиловградську, а сучасну назву — Донецька — вона отримала 9 листопада 1961 року. Під час німецької окупації у 1941-1943 роках адміністративній одиниці повертали історичну назву Юзівська область.

Археологічне вивчення цього гористо-степового краю розпочалося пізніше, ніж інших регіонів, через поширену теорію про непридатність клімату для проживання людей до нової ери. Перші розкопки курганів з кам’яними бабами стартували у 1850-х роках. Згодом дослідники виявили стоянки кам’яного віку в долині річки Сіверський Донець. Значний внесок у вивчення краю зробив професор Василь Городцов, який на основі донецьких розкопок довів існування бронзової доби у Східній Європі, класифікувавши поховання на ямні, катакомбні та зрубні.

Доба каменю та перші метали

Заселення території почалося в період раннього палеоліту, близько 100-300 тисяч років тому. До цього періоду належить виявлена поблизу Амвросіївки стоянка мисливців на зубрів. У період неоліту вздовж берегів Сіверського Донця сформувалися центри видобутку та обробки кременю, який став предметом міжплемінного обміну. У 1930 році біля Маріуполя археологи відкрили могильник неолітичного часу європейського значення, де було розкопано 122 поховання.

З настанням мідно-бронзової доби регіон став центром металургії. Поблизу Бахмута, Клинового та Краматорська знайдені давні розробки міді та поховання майстрів-ливарників. Поблизу Маріуполя дослідники виявили залишки дерев’яних чотириколісних возів із суцільними дисковидними колесами. Ця знахідка датується тридцять другим століттям до нашої ери і вважається найдавнішим видом колісного транспорту у світі.

Кочівники та античні колонії

Понад три з половиною тисячі років тому в степах Приазов’я з’явилися кімерійці. Вони здійснювали походи в Закавказзя проти держави Урарту та воювали з ассирійцями. У сьомому столітті до нашої ери кімерійців витіснили скіфи, які мали залізні знаряддя праці. Скіфські царські роди контролювали східну частину земель і вважали інші племена своїми підданими. У літній період вони переганяли худобу на північ від Азовського моря. Згодом їх витіснили сармати, які домінували в степах понад шістсот років, постійно оновлюючи свій етнічний склад через нові хвилі переселень.

У цей же час узбережжя Азовського моря освоювали давньогрецькі мореплавці. В околицях нинішнього Маріуполя функціонувала грецька колонія Кремни, а за річкою Кальміус, яку греки називали Поріт, розташовувалося поселення Карія. Античні географи, зокрема Клавдій Птолемей, згадували Аланські гори, які сучасні вчені ототожнюють із Донецьким кряжем.

Велике переселення народів

Починаючи з третього століття, степи пройшли через епоху глобальних міграцій. Готи, які прийшли з Балтики, захопили місцеві землі та зруйнували Танаїс. У четвертому столітті їх розгромили гуни, частина з яких, відома як акаціри, залишилася кочувати на Донбасі. Пізніше тут пройшли авари.

У сьомому столітті хан Кубрат об’єднав племена і створив Велику Булгарію. Після її розпаду під ударами хозарів частина населення залишилася в Приазов’ї і стала данниками Хозарського каганату. Хозарський період приніс стабілізацію та розвиток ремесел. У басейн Сіверського Донця переселили аланів. Археологічні дані свідчать про існування великих міст. Поблизу сучасного села Сидорове розкопано городище площею понад 120 гектарів, яке мало кам’яні мури. На думку дослідників, ці території також могли бути центром Руського каганату, що пов’язано із салтово-маяцькою археологічною культурою.

Половці, Золота Орда та козацтво

В одинадцятому столітті степи зайняли половці, сформувавши об’єднання Чорна Куманія. Їхній вплив охопив величезні території, а кордони з руськими князівствами залишалися місцем постійних прикордонних конфліктів. У степах також фіксується перебування бродників — християнського населення, яке жило з переправ і часто розглядається істориками як попередники козацтва.

У 1223 році на річці Калці відбулася битва руських полків і половців проти монгольських військ, що завершилася поразкою русичів. Землі Донбасу увійшли до Кримського улусу Золотої Орди. Після її розпаду частина північних і західних територій перейшла під контроль Великого Князівства Литовського. Сюди почали переселятися люди, які займалися уходницькими промислами.

З шістнадцятого століття в регіоні, який тоді був нейтральною зоною між кількома державами, почали масово осідати запорозькі та донські козаки, а також втікачі. Місцеве населення в документах називали харцизами. На початку вісімнадцятого століття спроби російського уряду відібрати землі вздовж Сіверського Дінця призвели до повстання під проводом Кіндрата Булавіна. Після його придушення війська Петра Першого спалили козацькі містечка Тор і Бахмут, стративши тисячі людей.

Колонізація та вугільний бум

Наприкінці вісімнадцятого століття російський уряд депортував до Приазов’я християнське населення Криму, яке заснувало Маріуполь та низку слобід. Одночасно регіон колонізували німці, а згодом — євреї та амністовані розкольники. Для козаків, що повернулися із Задунайської Січі, створили Азовське козацьке військо, яке ліквідували наприкінці дев’ятнадцятого століття.

У дев’ятнадцятому столітті почалася активна розробка вугільних родовищ. Видобуток вугілля здійснювався як на селянських шахтах примітивними інструментами, так і на поміщицьких копальнях. До середини століття річний видобуток сягнув понад один мільйон пудів. Розвивалася торгівля зерном і вугіллям через Маріупольський порт.

Революційні події та зміна влади

Економічні кризи та експлуатація робітників призвели до масових страйків. У грудні 1905 року в Горлівці відбулося збройне повстання робітників, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

Під час революції 1917-1922 років у Донбасі розгорнулася боротьба різних політичних сил. Діяли осередки Української Народної Республіки, створювалися повітові ради в Бахмуті та Маріуполі. У регіоні функціонували військові формації УНР та Української Держави. Паралельно Донбас став центром формування радянських армій. Відбувалися регулярні бої між підрозділами більшовиків, білогвардійськими силами Добровольчої армії та повстанцями.

Важливу роль відігравала Революційна повстанська армія під командуванням Нестора Махна, яка контролювала значну частину регіону. Махновці вели переговори з радянським урядом про автономію Вільної території в складі УРСР, проте після військово-політичних угод більшовики відмовилися закріпити автономію і продовжили збройне переслідування повстанців.

Репресії та Друга світова війна

У тридцяті роки двадцятого століття населення області зазнало масових політичних репресій. У місті Сталіно радянські каральні органи розстрілювали людей. Місця масових поховань, зокрема на Рутченковому полі, приховували під асфальтом і забудовою. Загальна кількість репресованих у регіоні перевищила сто тисяч осіб.

У жовтні 1941 року територію області зайняли німецькі війська. Адміністрація окупантів намагалася відновити роботу шахт та підприємств, перейменувавши область на Юзівську. Функціонували дрібні підприємства, видавалася газета “Донецкий вестник”. Вересень 1943 року ознаменувався проривом Міус-фронту та встановленням контролю над регіоном з боку радянських військ.

Сучасний етап історії

Кінець вісімдесятих і початок дев’яностих років відзначилися масштабними страйками шахтарів та їхніми пішими походами на Київ. У 1994 році в регіоні проходило опитування щодо мовних та адміністративних питань. У 2014 році на території області відбулися псевдореферендуми, які стали каталізатором збройного конфлікту та війни на сході України.

Відповідно до реформи адміністративно-територіального устрою 2020 року, в Донецькій області ліквідували старі райони та створили нові. Згідно з постановою парламенту до складу нового поділу увійшли райони:

• Бахмутський;
• Волноваський;
• Горлівський;
• Донецький;
• Кальміуський;
• Краматорський;
• Маріупольський;
• Покровський.

Читайте також:

Історія круглої “сталінки” у Бахмуті: від Будинку спеціалістів до руйнувань війни

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!