Художниця Алла Горська тісно пов’язана з Донеччиною. Її монументальні роботи були в Маріуполі. Вона — дисидентка, яка наперекір погрозам КДБ, створювала мальовничі проукраїнські мозаїки. За своє життя Алла пережила блокаду й перейшла на українську мову, народившись у зросійщеній родині. Вона ніколи не боялася висловити чітку позицію у суспільстві СРСР. За це жінка поплатилася життям.

Більше редакції Бахмут IN.UA про Аллу Горську розповів бахмутський історик Микита Безмен.

Життя Алли Горської

Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Криму. Її батьку Олександру судилося стати фундатором радянського кіновиробництва. Наприклад, в 1931 році батько Алли працював директором Ялтинської кіностудії.

Потім родина починає переїзди по містах СРСР. В 1932 році батько Алли працює в москві, а вже через рік, у 1933 році, сім’я переїздить до ленінграду. Напередодні радянсько-німецької війни батько Алли поїхав до Монголії знімати фільм “Його звуть Сухе-Батор”. Війна застала Аллу в Ленінграді та змусила пережити блокаду. В 1943 році сім’я була евакуйована до Алмати, а потім в цьому же роціпереїхала до Києва.

З 1946 року Алла Горська навчалася у Київській художній середній школі імені Тараса Шевченка. Викладачем з фаху був Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту.

Влітку 1952 року Алла одружується з однокурсником Віктором Зарецьким. Через два роки, закінчивши інститут, вона працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Твори Горської експонувалися на виставках. В 1959 році за роботи шахтарського циклу прийнята до Спілки художників. Деякий час Алла Горська навіть викладала малюнок в Республіканській художній школі.

У 60-х роках Алла Горська, заручившись підтримкою інших дисидентів, створила клуб молоді “Сучасник” і почала потроху переходити на українську в побуті. Алла була вихована у повністю російськомовній сім’ї та ніколи не вивчала українську мову в школі. Жінка почала опановувати українську вже у свідомому віці.

Алла брала участь в організації заходів з просвіти, підготовці щорічних Шевченківських свят. Вона також плідно займалася мистецькою діяльністю, створивши серію монументально-художніх робіт.

Завдяки її активності з’явилася традиція покладання квітів до пам’ятника Кобзаря у парку Тараса Шевченка в Києві. Це партія сприйняла як “зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів”. У 1965 році було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став для неї початком діяльної участі в русі опору, через що її художня творчість була приречена на “радянські провали”.

Горську постійно викликали в КДБ, погрожували страшною розправою

Горська матеріально й морально підтримувала родини політв’язнів, листувалася з ними. Вона часто Їздила на судові процеси своїх однодумців, збирала кошти на допомогу сім’ям засуджених та організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. Правозахисники, які поверталися з ув’язнення, зверталися до Горської за допомогою й отримували її.

В 1965-1968 роках Алла Горська брала участь в акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками Богданом і Михайлом Горинями, Опанасом Заливахою, Святославом Караванським, Валентином Морозом, Вячеславом Чорноволом та іншими, через що зазнала переслідувань з боку радянських органів безпеки. Певним захистом було те, що Горська з групою митців виконувала монументальні художні роботи у Донецьку, які вважались важливими та мали ідеологічний ухил.

Вбивство Алли Горської

У квітні 1968 року Горська та ще 139 діячів науки й культури підписали лист-протест до тодішніх керівників СРСР у зв’язку з незаконними арештами та закритими судами над дисидентами. Тоді почалися адміністративні репресії проти “підписантів”, кагебістський тиск. Аллу Горську ж виключили зі Спілки художників.

Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Однією із керівників цієї організації називали Горську. Через це за Горською стежили та переслідували, іноді навіть демонстративно. Жінка за декілька днів до вбивства склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість вироку.

28 листопада 1970 року Аллу Горську вбили в домі родини у Василькові, що в Київській області. Похорони художниці відбулися 7 грудня 1970 року на Берковецькому цвинтарі в Києві. Ця подія перетворилася на мітинг протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні.

Алла Горська до останнього дня свого життя відстоювала право українців на власну культуру, при цьому не будучи змалечку причетною до України. Алла Горська сама взяла на себе тяжку долю українського народу. Імовірно вбивство скоїли співробітники КДБ, але всі докази страшної розправи знищені ще в 1990-х роках.

Читайте також:

• “Світський біс” та чай з ромом: 10 маловідомих фактів про легендарного Тараса Шевченка
• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• Сварився з Петлюрою та став міністром пошт: розповідаємо про бахмутянина Микиту Шаповала

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ще наприкінці 1930-х років в Артемівську, нині Бахмуті, працював аероклуб, де молодь вивчала теорію авіації, проходила льотну підготовку та стрибала з парашутом. Після початку Другої світової війни його вихованці вирушили на фронт, а частину інструкторів та авіатехніки направили до бойових підрозділів.

Історію аероклубу розповіли в КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як у Бахмуті працював аероклуб до Другої світової війни

Наприкінці 1930-х років в Артемівську відкрили філію Костянтинівського аероклубу. Її розмістили у приміщенні колишньої синагоги. Польовий аеродром облаштували на території, де згодом з’явилися будівлі Центру зайнятості та школи №12. Начальником аероклубу призначили Сидоренка, комісаром був В. С. Гілка. Викладачами та інструкторами працювали Литовцев, Шевельов, Надточій, Баєв, Полуянов і Боярко.

У клубі проходили підготовку юнаки 1923–1924 років народження. Вони вивчали теорію авіації, проходили стройову підготовку, вивчали історію ВКП(б) та політекономію, а також несли вартову службу. Для навчання використовували чотири літаки У-2.

Серед тих, хто займався в аероклубі, були й жінки. До польотів та парашутної підготовки долучалися Надія Седенко, Євгенія Красножон та Клавдія Нечхайлова.

Що сталося з аероклубом після початку Другої світової війни

З початком Другої світової війни на аеродром аероклубу з Костянтинівки перебазувалася ескадрилья винищувачів І-16. Німецькі літаки вже з’являлися в небі над містом, тому з місцевого аеродрому почали підніматися чергові винищувачі.

Згодом трьох інструкторів аероклубу, Шевельова, Баєва та Боярка, разом із літаками відрядили до Південно-Західного фронту. Разом із ними вирушили техніки, які обслуговували авіаційну техніку. Наприкінці вересня 1941 року до Артемівська прибула велика група літаків У-2. Начальник аероклубу Сидоренко став старшим цієї групи. Згодом вона передислокувалася до одного із сіл Оренбурзької області.

Вихованці аероклубу воювали на різних фронтах Другої світової війни. Серед тих, хто дожив до Перемоги, у джерелі згадуються Дукмасов, Кривошеєв, Єфремов, Лещук, Рябоконь, Овчаренко, Прокопенко та Костенко.

Коритін, Седаш, Єщенко, Покашевський, Макогон і Бризгалов загинули. Четверо випускників Артемівського аероклубу — В. Б. Корсунський, С. І. Мосієнко, О. М. Мироненко та Г. Литвинов, були Героями Радянського Союзу.

Літак-пам’ятник на околиці Бахмута

Згодом на західній околиці міста встановили пам’ятник на честь людей, які починали свій шлях у небо в Артемівському аероклубі. Це був літак, спрямований угору. Протягом десятиліть він залишався одним із символів міста.

Під час повномасштабного російського вторгнення пам’ятник став одним із символів Бахмута, а у 2023 році був зруйнований внаслідок бойових дій та обстрілів.

До теми:

Як Бахмут не став “днр” у 2014: вам цього не казали

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Історія майбутнього ПрАТ “Фітофарм” розпочалася у лютому 1974 року, коли в Бахмуті запустили першу чергу виробництва Артемівської фармацевтичної фабрики. Підприємство випускало настоянки, мазі, сиропи, таблетки та різноманітні краплі, а його продукція згодом надходила не лише до аптек України, а й до інших республік СРСР. У 1990-х роках фабрика пережила кризу, а після реорганізації у 1995 році почала модернізувати виробництво. У 2022 році через бойові дії виробництво в Бахмуті зупинили, а компанія перенесла головний офіс до Києва та перейшла на контрактне виробництво.

Історію “Фітофарму” розповіли у КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Як у Бахмуті з’явилася фармацевтична фабрика

Історія майбутнього ПрАТ “Фітофарм” розпочалася у лютому 1974 року, коли було запущено першу чергу виробництва Артемівської фармацевтичної фабрики. Тоді запрацювали галеновий, фасувальний та картонажний цехи. У другій половині 1974 року виробничі потужності розширилися, вже почали працювати таблетковий цех та цех із виготовлення очних крапель.

На підприємстві працювали близько 250 людей. Проєктна річна потужність фабрики передбачала випуск 16 мільйонів одиниць фасованих ліків. Першим директором призначили Юрія Андрійовича Джаноянца.

Асортимент Артемівської фармфабрики з роками майже не змінювався, проте поповнювався новими препаратами.

Підприємство виробляло “галеніку”, тобто, настоянки, мазі та сиропи, таблетки, зокрема екстракт валеріани, а також різноманітні краплі — очні, вушні, серцеві та від нежитю. До асортименту також входили антисептичні засоби. У радянський період головними замовниками продукції були обласні аптечні управління МОЗ УРСР. Згодом продукція Артемівської фармфабрики почала надходити до аптек росії, Молдавії, Вірменії та Казахстану.

Як “Фітофарм” пережив кризу 1990-х

На початку 1990-х років підприємство опинилося на межі банкрутства. Серед основних причин були криза неплатежів з боку замовників, гострий дефіцит сировини та медичної фасувальної тари.

Проблеми виникли через стрімке зростання цін та втрату зв’язків із колишніми партнерами-постачальниками. У цей період підприємству допоміг вижити “Фітококтейль”. Його рецепт розробили у фабричній лабораторії. До складу напою входили 40-градусний спирт, глід, чебрець та інші лікарські трави.

“Фітококтейль” мав червоно-коричневий колір, приємний аромат та м’який смак. Порівняно з магазинним алкоголем він коштував недорого. Продукт реалізовували у 100-мілілітрових медичних пляшечках просто з лотків на вулиці. Співробітниця фабрики встановлювала столик у людних місцях та виставляла продукцію підприємства. На товари діяли “заводські” ціни, тобто вони були дешевшими, ніж в аптеках.

Така торгівля лікарськими препаратами не цілком відповідала санітарним нормам, однак приносила підприємству необхідні кошти. Завдяки цим надходженням фабрика могла закуповувати сировину, поступово відновлювати виробництво та відносно регулярно виплачувати заробітну плату.

Коли Артемівська фармфабрика стала “Фітофармом”

У 1995 році підприємство реорганізували у Відкрите акціонерне товариство “Фітофарм”. Після цього поступово розпочалася модернізація виробництва та розширення асортименту. У наступні роки компанія розвивалася, вийшовши на національний та міжнародний рівні.

У 2000-х роках ВАТ “Фітофарм”, а згодом ПрАТ “Фітофарм”, увійшло до ТОП-10 провідних фармацевтичних виробників України. Асортимент підприємства розширився до понад 80 найменувань ліків. Продукцію почали експортувати до країн Балтії, Грузії, Молдови та Азербайджану. За свої досягнення підприємство отримало всеукраїнську премію “Панацея” як “Компанія року”.

Що сталося з “Фітофармом” після початку повномасштабної війни

17 квітня 2022 року через інтенсивні бойові дії та руйнування у Бахмуті виробництво підприємства зупинили. Водночас компанії вдалося евакуювати працівників, вивезти частину обладнання, готової продукції та сировини.

“Фітофарм” переніс головний офіс до Києва та повністю перезапустив бізнес-модель. Компанія перейшла на контрактне виробництво на потужностях інших українських фармацевтичних підприємств.

Сьогодні “Фітофарм” продовжує працювати та постачати відомі ліки в аптеки по всій Україні.

До теми:

Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!