Редакція поспілкувалася з Ганною Маляр, ексзаступницею Міністра Оборони 2021-23 років. Ми отримали відповіді на питання, які хвилюють нашу громаду. Чи готові ЗСУ до деокупації Бахмута? Як оцінюють у командуванні битву за Бахмут та чому військовим, які повертаються з фронту, потрібно готуватися до “бруду” у цивільному житті.

Бої за Бахмут стали одними із найважчих в історії України. На цьому напрямку росія продовжує зосереджувати сили й прямо зараз, поки ви це читаєте, йдуть бої за кожен метр землі. Ганна Маляр у серпні 2021 року стала заступницею Міністра Оборони — тоді до повномасштабного вторгнення залишалося кілька місяців. Тоді ж і Бахмут був звичайним мирним містом — ніхто не здогадувався, на що він може перетворитися. 

Битва за Бахмут очима військових

Настільки ефективно оцінюють оборону Бахмута торік у 2022-23 році? Як ви вважаєте, чи достатня була комунікація між підрозділами на цьому напрямку, і як взагалі можна оцінити цю битву?

“Це одна з найгероїчніших сторінок нашої історії, нашої війни, яка ще не завершена. Ми з вами, як цивільні, оцінюємо будь-яке просування чи битви з точки зору населеного пункту, але у військових є стратегічні задуми. Вони значно більші й ширші. Військові оцінюють ще з точки зору стратегічності того чи іншого ландшафту, важливості транспортних розв’язок.

Тобто у них є ще й інша логіка, окрім тієї класичної, яка є у нас — просто місто, село, населений пункт. Що стосується Бахмута, то він, по суті, є ландшафтним порогом, за який зачепився ворог, а наші війська не дали ворогу просунутися далі. Специфіка цієї місцевості така, що якби ворог через цей поріг пройшов, то далі вони б змогли рухатися значно швидше. Дуже важливо було їх зупинити саме там, щоб, по суті, врятувати  решту Донецької області”, — каже заступниця Міністра оборони України 2021-2023.

Ганна Маляр наголошує, що росіяни й зараз основним своїм напрямком наступу вважають саме схід України. Активні бойові дії вони ведуть на Куп’янському, Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках.

Вже понад рік саме на цих напрямках ворог здійснює наступ не просто так. За словами Маляр, для росіян важливо, з військової та політичної точок зору, вийти на рубежі Донецької  та Луганської областей. Це не просто битва за територію.

Ліквідація “Вагнера” в Бахмуті

В Бахмуті Збройні Сили України ліквідували російську приватну армію, одну з найжорстокіших та найбоєздатніших. 

“Наші військові в умовах, коли їх менше за кількістю, у них менше зброї, змогли знищити найпотужніший російський військовий підрозділ — російську приватну армію “Вагнер”, якої зараз немає. Такої відчайдушності, з якою воювали вагнерівці, зараз росіяни продемонструвати не можуть, бо в них нема кому. “Вагнер” був знищений. Це дуже важливо. Другий момент, що в Бахмуті було знищено дуже багато російської техніки і найкращі російські сили, що зменшило наступальний потенціал ворога.

Потрібно усвідомити, що війна — це не тільки просування однієї чи другої сторони. Тут важливо зупинити ворога, знищити його потужності, можливості, та не дати йому змоги перегрупуватися, підвести нові сили туди. І, по суті, зараз в Бахмуті росіяни знаходяться  у безвихідній ситуації. Вони там не можуть нормально ні просуватися, ні воювати”, — пояснює співрозмовниця.

Бахмут — це складна історія

Бахмут зруйнований — фактично, як міста, його не існує. 70 тисяч людей, які тут жили раніше, зараз в евакуації. Хтось знайшов тимчасовий дім в Україні, хтось — виїхав за кордон. Найбільше люди очікують компенсації за втрачене житло, адже саме питання житла турбує бахмутян. Зараз немає діючого механізму, який дозволяв б людям, житло яких зруйноване та окуповане, отримати відшкодування, аби придбати дім чи квартиру.

Росіяни виробляють зброю цілодобово

Попри те, що “Вагнера” як ПВК не існує, на території російської федерації активно намагаються заснувати заміну вагнерівцям. Наприклад, провладна путінська партія “Єдина Росія” обзавелася так званою ПВК “Еспаньола”, яку помітили на ділянці Запорізької області. На Бахмутському напрямку військові повідомляли, що після вагнерівців командування рф пустило на штурм десантні війська. 

Ганна Маляр наголошує, що росіян не можна недооцінювати або ж сприймати несерйозно.

“Росіяни готувалися 30 років до цієї війни. І в них сили є. Ми звільнили дуже багато територій, показали, що ми сильніші, хоча в нас менше людей і зброї — все одно ми повинні розуміти, що ворог сильний. Ми повинні розглядати всі можливі сценарії того, що він буде посилюватись і далі, тому що вони свої цілі не змінили.

Росіяни хочуть захопити всю Україну, просто зараз рухаються по частинах. Їм важливо виграти час, аби відновити використане озброєння та знищену нами їхню техніку. Для цього росіяни посилили свої виробничі оборонні потужності, збільшили кількість ракет, які виробляють, їх виробництва зараз працюють цілодобово.

В процесі переходу промисловості на  режим воєнного часу  в  них навіть сталось  декілька дуже дивних смертей керівників оборонних підприємств. Я думаю, що саме для цього вони тягнуть час на Сході та рухаються по п’яти напрямках, розтягуючи наші сили так, щоб ми ніде не могли сконцентруватися окремо”, — наголошує співрозмовниця.

Чому росіяни зменшили кількість атак на Бахмутському напрямку?

8 грудня 2023 рік

“На Бахмутському напрямку ЗСУ відбили 24 атаки окупантів у районах Богданівки, Іванівського, Кліщіївки та Андріївки”, — Генштаб.

8 січня 2024 рік

“На Бахмутському напрямку українські воїни відбили 3 атаки противника біля Кліщіївки та Андріївки Донецької області”, — Генштаб

Між цими повідомленнями минув рівно місяць, росіяни зменшили, у порівнянні з минулим роком, кількість атак на Бахмутському напрямку. За даними джерел, окупанти стягують сюди резерви. Ганна Маляр додає, що, ймовірно, ворог затягує час та готується змінювати тактику під Бахмутом. Якщо ще восени 2023 року окупанти намагалися повернути собі відбиті ЗСУ 50 квадратних кілометрів — то зараз вони притихли.

“Фактично, після травня 23-го року у нас інтенсивність новин з фронту значно знизилася. Швидше за все, росіяни затягують оцей час, щоб посилитись. Це дуже сильний ворог, і ми повинні бути готові до всіх сценарій. Вони накопичують сили у себе, а  затягнутий час протягом 23-го року вони використали для того, щоб розв’язати свої питання по людях і по зброї. Війна – це завжди два ресурси: люди   і зброя. 

Росіяни розуміють, що інтенсивність уповільнюється через те, що вони ослабляються, бо війна виснажує і нас, і їх. З такою інтенсивністю воювати, як на початку повномасштабного вторгнення, у росіян вже нема сил. Тому їхня задача була ці сили накопичити, але на 100% вони їх не відновили. Очевидно, зараз вони розглядають інші варіанти дій. Враховуючи, що в них в березні вибори президента, і в них, власне, політична ситуація може бути турбулентною, то війна буде важливим політичним інструментом. Яким чином вони будуть діяти? Це задача військових і розвідки всі ці сценарії прорахувати”, — пояснює ексзаступниця міністра.

Чи готові наші війська до деокупації Бахмута?

На це питання немає прямої відповіді. Щоб Україна могла продовжувати вибивати противника, нам потрібні люди та зброя.

“У нас більше людей, ніж в них, не буде. Це неможливо по факту, бо росія більша за нашу країну. Ми повинні виходити з того, що людей в нас завжди буде менше. А люди та зброя — ключові фактори у війні. Люди зброю застосовують. Немає людей, то навіть зброя не допоможе. Наша задача — максимально ефективно використати той ресурс, який в нас є. Бойові дії показали, що ми діємо професійніше.

Втім, у нас є і люди, які мобілізовані, але недостатньо підготовлені. І це неприпустимі речі. Це явище все-таки треба долати. Щодо зброї, то давайте будемо відвертими — вийти на паритет з росією, тобто в рівні умови, надзвичайно складно. За літо 2023 року та вересень-жовтень росіяни вистрілювали на Сході снарядів у день більше, ніж ми, в 6-10 разів. Ми потребуємо допомоги партнерів.

Наші партнери змушені збільшувати  й переформатовувати  своє виробництво боєприпасів, тому що вони не можуть нам віддати свій стратегічний запас. Переформатування виробництва – це довгий процес. Ситуація складна, але у ній є світло в кінці тунелю. Наша задача, щоб кожен наш постріл досягав мети. І ось в таких умовах ми будемо воювати. Ілюзій в нас не повинно бути”, — пояснює у коментарі спікерка.

Командирське свавілля в армії

Армія не виключає й людського фактора. У нас є професійні командири, які дбають про своїх підлеглих, комунікують з ними, дослухаються. Але є інші приклади, коли командири дозволяють собі не берегти людей, а ще й залякують їх розправою за непокору.

Ганна Маляр пояснює, що військовослужбовці не повинні замовчувати такі випадки,  і можуть звертатися на гарячу лінію Міноборони. Також ви можете поскаржитися, звернувшись до вищого  командира, командира військової частини, оперативного командування, ВСП, ДБР та інших державних органів.

Примітка. Гаряча лінія для військовослужбовців та членів їхніх сімей за коротким номером 1512. Також продовжує роботу номер гарячої лінії МОУ 0 800 500 442.

“Я працювала безпосередньо зі скаргами військових, які в них надходили один на одного. Повірте, їх величезна кількість. Це проблема, зокрема й людська проблема. В 2023-му році ми створили управління з розгляду скарг, які переважно надходили через телефонну гарячу лінію Міністерства.  Понад 80 спеціально навчених  операторів приймали ці скарги, всі вони пройшли відповідне навчання. На телефонну лінію за місяць ми отримували близько  60 тисяч скарг. Їх не лише відпрацьовували, але й аналізували. 

Сьогодні всі військові повинні знати,   що у них є не лише обов’язки, але є й права, і їх порушення будуть розглянуті. Так, як сьогодні говорить військове вище керівництво, а вони завжди це підкреслюють, що для них найцінніше — це життя наших військових. Отак воно мусить бути на всіх рівнях”, — наголошує колишня посадовиця.

Читайте також:

• Корупція у ВЛК і е-черга: Любов Галан про роботу “Принципу “
• Військові вологу витягували із стовбурів соняшника: як утримували Бахмут
• Як Пласт виховує самозарадність: розказує військовий та голова осередку в Краматорську

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Тисячі родин переселенців втратили житло через війну. Через це дехто вимушений жити в тимчасових прихистках, орендувати житло чи мешкати у знайомих чи родичів. Разом з цим в Україні реалізують програми підтримки ВПО, за якими люди можуть отримати компенсації та сертифікати на придбання власного житла. Також серед переселенців є і ті, хто купують власне житло у нових громадах за іпотечними програмами чи за власні заощадження.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалась з трьома переселенками — Маргаритою, Ганною та Євдокією, які придбали власне житло. Їхній досвід і поради і для ВПО в нашому матеріалі.

З Маріуполя — у Львівську область

Маргарита Березовська — переселенка з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення вона разом з чоловіком мали сімейний бізнес — вирощували багаторічники, надавали послуги з ландшафтного і садового дизайну.

У березні 2022 року родина виїхала з Маріуполя. Евакуюватися вирішили на Львівщину.

“З Маріуполя ми змогли евакуюватися 18 березня 2022 року. Майже одразу ми поїхали на захід України, у Львів. Тут, на нашу думку, тоді було найбільш безпечно, а ще нас запросили друзі і пообіцяли подбати про житло та роботу. Якраз житло тоді було дуже важливим для нас, оскільки наша родина складала шестеро людей, з яких двоє — моя мама та мама чоловіка — доволі вікові та не дуже здорові жінки. В ніч на 21 березня ми дісталися Львова, де нас зустрів наш давній товариш. Він облаштував нам місця для сну, де ми заснули чи не вперше з 24 лютого в тиші та спокої”, — розповідає жінка.

Після адаптації на новому місці, родина почала моніторити ринок житла на продаж. Оселю планували купити у Львівській області, яка їх прихистила. Жінка розповідає, що на допомогу держави вони з чоловіком не розраховували, оскільки механізм отримання компенсацій за житло на ТОТ ще не працює.

“Ми бачили, в якому стані перебувало наше багатостраждальне місто після того, як його захопила росія. Тому особливих надій на те, що наші квартири та будинки нас дочекаються ми не мали. Чи страшно було купувати житло? Ні. Страшно тільки не дожити до перемоги.

Допомоги від держави ми не отримали ніякої. Не тому, що нам відмовили. Можливо, тому що ми не зверталися до відповідних органів по таку допомогу. По-перше, якщо твоє житло на окупованих територіях, то майже неможливо довести ступінь його пошкодження. Принаймні так було, коли я цікавилася цим питанням. Збирати довідки я не хотіла, оскільки мені вистачило того, що я відновлювала деякі особисті документи. Тому в питаннях грошей на житло ми на державу не розраховували”, — каже Маргарита Березовська.

Зараз родина винаймає житло у Львові. Тут вони продовжують жити, поки роблять ремонт у своєму власному будинку, придбаному в гірському селищі. Жінка розповідає, що обрали цю місцину за спокій і красиві краєвиди.

Адаптація на новому місці в родині переселенців ще триває. Маргарита Березовська каже, що в цьому їй допомагає фіксація на чомусь хорошому і пошук нових хобі.

“У будиночку, який ми придбали, неквапливо точиться ремонт. Бо періодично бракує то часу, то грошей. Адаптація відбувається поступово, у всіх по-різному. Дітям складніше, бо дочка обожнює Маріуполь і ніде більше не хоче жити, вона невимовно сумує за морем. Ми з чоловіком дуже багато працюємо, тому на сум залишається мало сил і часу. Допомагає “не поїхати дахом” — мріяти про що завгодно, але про красиве. Також допомагають фізичні навантаження, прогулянки горами або лісом. Особисто мені допомогли зусилля по відновленню власної бібліотеки. Я все життя дуже багато читала саме паперові книги, а бібліотеки в мене не залишилося. Тому я почала шукати улюблені книжки на вторинному ринку, і це дуже захопило мене і дає приємні емоції”, — розповідає жінка.

Родинам, які теж втратили житло і вимушено переселилися, Маргарита Березовська радить шукати можливості для купівлі власної оселі. Особливо, якщо ті знайшли громаду, де їх влаштовує життя і умови.

“Я впевнена, що якщо людині подобається те місце, де вона вимушено опинилася, якщо місцеві не дратують таку людину своїм способом життя чи традиціями, якщо підходить клімат — треба не чекати, поки закінчиться активна фаза війни, її місто звільнять і будь-що подібне. Якщо допускаєш думку змінити місце проживання, то шукай можливість. Тих можливостей набагато менше, ніж хочеться, але вони точно є. Знаєте, як кажуть? Якщо не можеш досягти омріяного, запевни себе, що мріяв про досягнуте”, — радить Маргарита Березовська.

З Харкова — у Львівську область

Ганна Карпенко — переселенка з Харкова. 12 років вона працювала бухгалтеркою, а перед повномасштабним вторгненням влаштувалась в українську IT-компанію. Там вона працює і сьогодні тестувальницею бухгалтерської програми. 

З Харкова родина Карпенко евакуювалась 8 березня. Виїздили з міста трьома поколіннями — пані Ганна зі своїм чоловіком, батьками і дітьми. Також з собою забрали домашніх улюбленців — троє собак і четверо котів.

Спочатку родина облаштувалась у Рівному, де їх зустріли родичі. А потім перебралися до Львова. При цьому рідні Ганни Карпенко не полишали мрій повернутися до рідного Харкова. Однак спроби повернення додому були невдалими.

“У Рівному ми змінили не одну квартиру, а потім наші друзі запропонували свою квартиру у Львові в новобудові. Квартира була без ремонту, в якому стані будівельники її здали, так ми і заселилися. Варіантів більше не було, бо в нас багато тварин і знайти житло з ними дуже важко. Так ми з чоловіком і тваринами прожили майже три роки в однокімнатній квартирі, зробили простенький ремонт і привели її в житловий стан. Звісно кожен рік ми марили поверненням до Харкова, але поки там тривають обстріли, то жити там страшно. У мене навіть батьки і діти поверталися в різний час у Харків, але, на жаль, не змогли там жити. Ці повернення були разів три”, — розповідає жінка.

Зрозумівши, що повертатись у Харків поки неможливо, велика родина вирішила придбати власне житло в селі Велика Озимина на Львівщині. Для купівлі оселі зібрали всі наявні заощадження.

“Ми дійшли висновку, що треба купувати будинок, бо весь час жити надією і очікуванням, що припиниться війна і що ми повернемось, просто неможливо. Це психологічно дуже важко. Тому ми вирішили, що треба сприймати дійсність, яка вона є, і в нас з’явилась думка, що треба купувати будинок. На нього скинулась грошима вся родина — наші з чоловіком заощадження, заощадження мами, якась спадщина від її померлого чоловіка, діти теж вклалися. І так ми придбали будинок у селі в Самбірському районі. Ми шукали житло не тільки у Львівській області, а й в інших регіонах на заході країни. Але фізично дуже важко їздити в інші області і шукати будинки. Також був варіант у Німеччину поїхати, але ми не можемо покинути тварин. Наш свідомий вибір — жити в Україні”, — розповідає Ганна Карпенко.

Наразі родина звикає жити в селі. Це для них незвичний досвід, однак вони прилаштовуються до нових умов. Поки найбільші виклики, які переживає родина — побутові.

“Наразі важко даються побутові речі. Наприклад, у колодязі забруднена вода і треба її чистити. А ми всі гроші вклали, тому такі проблеми будемо вирішувати не відзразу, а коли будуть на це сили і час. Ззовні будинок непоганий, але там виявилася і пліснява, і проблема з водою, і каналізацію треба робити. Також важко те, що це дуже маленьке село, і тут тільки один магазин, де можна тільки за готівку купляти. І виходить, що нам треба їхати кудись, наприклад, у Дрогобич, щоб зняти гроші. У нас є машина, звісно, вона це допомагає. Нам просто треба звикнути до того, що треба робити закупи на тиждень, щоб потім не виїжджати, але все одно у нас так не виходить. Тому їздимо до найближчого села, де більше магазинів і можна розплатитися карткою. Але до всього звикаємо, все поступово”, — каже Ганна Карпенко.

Переселенцям, які хочуть придбати житло, Ганна Карпенко радить відкинути страхи і налагоджувати своє життя тут і зараз. А підходити до вибору оселі треба зважено.

“Думаю, що не треба боятися купувати своє житло. Але треба багато чого врахувати перед тим, як переїжджати. Особисто ми шукали цей будинок рік, але й досі проходимо етап пристосування. Можу порадити обирати житло, щоб воно було не дуже далеко від більших населених пунктів. Якщо у вас є авто, прорахуйте відстань до найближчого міста, якщо немає — шукайте, щоб близько громадський транспорт. Головне — врахуйте всі фактори для вашого комфорту”, — радить Ганна Карпенко.

Житло в іпотеку

Пані Євдокія — переселенка з Маріуполя. Останні 10 років до повномасштабної війни вона працювала економісткою в Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Разом з родиною жінка евакуювалась наприкінці березня 2022 року.

Перший рік після евакуації родина мешкала на Вінничині. Однак потім переїхали до Львівщини, де пані Євдокії запропонували на роботу. Компанія, в яку влаштувалась жінка, допомогла родині з житлом. Їм вдалось придбати квартиру в іпотеку в селі Добротвір.

“У червні 2023 року ми переїхали у Львівську область. Я працювала, відкладала гроші і зібрала невеличку суму. Стала замислюватися над тим, що потрібно купувати житло, бо від держави ми, напевно, так і не дочекаємось ніякої компенсації. І компанія, в якій я працюю, пішла мені на зустріч і дозволила оформити іпотеку на придбання нерухомості. Тобто я придбала квартиру, уклала з ними договір іпотеки і зараз її сплачую. Звісно, придбала житло я не там, де хотіла. Це маленьке село з населенням 5 тисяч осіб. Але ціни у Львові такі, що треба було б виплачувати іпотеку десь 20 років, що вже перевалить за мій пенсійний вік. Тому я не ризикнула. Вважаю, що краще мати щось своє, хоч і не там, де хотів”, — каже пані Євдокія.

Наразі родина проходить адаптацію на новому місці. Жінка каже, що найскладніше родині дається звикнути до нових традицій і світогляду.

“Я дуже вдячна Вінниці, що навчила мене чисто говорити українською мовою. Мене дуже підтримували люди, хоч я на початку говорила з акцентом і ламаними словами. Зараз я вже вільно спілкуюсь українською. Але є деякі різниці у традиціях і світогляді. Наприклад, великі релігійні свята тут святкують тижнями, і не можна нічого робити по дому. Ми ж звикли, що, наприклад, свято Різдва відзначили і можна далі працювати. Дехто робить зауваження, але я відповідаю, що ми звикли так жити, і до нас ставляться з розумінням”, — каже жінка.

Переселенцям жінка радить не боятися ризикувати. Адже вкласти гроші у своє житло — це дуже вигідна інвестиція.

“Я можу говорити лише за свій досвід. Я жила в орендованому житлі, але завжди мріяла про власне. У Вінниці я платила 9 тисяч за оренду, а у Львівській області — 7 тисяч. Зараз же мій щомісячний платіж за іпотеку складає 15 тисяч. Так, я переплачую. Але ж ці кошти я вкладаю у своє житло. Тому я б порадила людям не боятися ризикувати. Звісно, в кожного свій вибір, тому потрібно зважувати всі ризики”, — каже пані Євдокія.

Читайте також:

• Чернігівщина надає безоплатне житло для ВПО з дітьми — які умови
• У Дніпрі облаштовують соціальне житло для переселенців з Маріуполя
• Скільком евакуйованим з Донеччини надали безоплатне житло у 2024 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лариса Боєнко любить вчитися новому. Але вона ніколи не думала, що їй доведеться вчитися наново будувати своє життя. Лариса переселенка. Три роки вона проживає в Олександрівській громаді на Донеччині, де допомагає собі та іншим жінкам відновлювати внутрішню опору через творчість, спільну дію та екологічну свідомість. У громаді, що живе в постійній небезпеці через близькість фронту, вона ініціювала “Екоклуб” – простір підтримки, навчання та перетворень.

Велика Новосілка у сірій зоні

Лариса Боєнко – з Великої Новосілки. Зараз це “сіра зона” Донеччини, яка з перших днів повномасштабного російського наступу під постійними обстрілами. Один з таких обстрілів зруйнував будинок, в якому Лариса проживала з родиною, та забрав життя її чоловіка. Жінка вимушена була шукати прихисток на новому місці:

“Чому Олександрівська громада? Тут живуть батьки, є знайомі, то все ж, думаю, уже не сама буду, – розповідає Лариса про свій переїзд. – Починати все з початку страшно, але мене підтримали. Майже рік я просто адаптовувалася. Діти вже дорослі, вони студенти та живуть у Дніпрі. А у мене тут тепер свої сільські студентки”.

Сьогодні Лариса – амбасадорка мирних змін Олександрівської громади. Вона ініціювала в селі роботу Екоклубу, де проводить майстер-класи з апсайклінгу – навчає жінок-переселенок і жительок громади переробляти старі та непотрібні речі в корисні та унікальні вироби. 

Як виникла ідея проєкту

Ідея проєкту виникла, коли Лариса почала працювати в місцевому еколого-натуралістичному центрі. Згодилися також “довоєнний” досвід роботи методисткою у Центрі дитячої творчості та захоплення швацькою справою. Ініціативу підтримала громадська організація SMARTA, яка реалізує проєкт “Амбасадорки мирних змін” за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF). 

В Екоклубі жінки створюють унікальні речі: старі футболки перетворюють на шорти, чоловічі сорочки – на наволочки, залишки тканин – на подушки та екоторбинки. А чоловіки, які також долучаються до майстер-класів, реставрують меблі, даючи їм друге життя.

“Якось ми з колежанкою закуповувались у магазині, і там нам на касі “пробили” пакет за дві з половиною гривні. 2.50 за пакет, який ще й шкідливий для природи, бо пластиковий? Та це ж можна самим собі шоперів нашити! Буде й оригінально, й екологічно”, – пригадує Лариса моменти практичних усвідомлень того, якою корисною є її ініціатива.  

Найактивніші дні в Екоклубі – п’ятниці. Дні, коли працює місцевий ринок, і приїжджають жінки з сусідніх сіл. І кожна така зустріч – як маленьке відкриття. 

Відновити контроль над життям

“Нам для роботи SMARTA придбала швейну та вишивальну машинки, а також оверлок. Шити на машинці я вмію, а от з вишивальною технікою ніколи не працювала. А вона ж сучасна! Інструкція італійською, ніхто нічого не розуміє. Але ми розібралися. І тепер кожна жінка, яка спочатку боялася навіть увімкнути ті машинки, сміливо і без страху працює. Це символічно. Так ми поступово відновлюємо контроль над своїм життям, – говорить Лариса. – Для мене це не просто рукоділля. Це можливість бути серед людей, створювати простір підтримки та довіри. Жінки починають вірити в себе. Вони перестають боятися нового”.

А ще майстер-класи з апсайклінгу вчать цінувати ресурси, розвивають екологічне мислення та допомагають перетворювати хобі на джерело доходу. Жінкам-переселенкам це особливо цікаво та потрібно.

Участь у проєкті “Амбасадорки мирних змін” вмотивувала Ларису змінити власне життя:

“Координаторка шукала активних переселенок у громаді. Запросила мене, і я погодилася. Ми отримали грант, закупили техніку. Але головне – я розширила коло однодумиць і зрозуміла, що можу бути корисною людям. На тренінгу мені дуже відгукнулася та запам’яталася порада тренерки: бути настільки позитивною, щоб навіть на кладовищі на пам’ятниках бачити не хрестики, а плюсики”.

Попри близькість Олександрівської громади до лінії фронту та постійну загрозу евакуації, Лариса продовжує свою справу.

“Я не знаю, що буде завтра. Але поки є сьогодні – я дію. Бо навіть маленька ініціатива здатна творити великі зміни, – переконана Лариса. – Люди в громаді стають більш екосвідомими, відкритими до нового. Спільна творчість об’єднує. Ми разом навчаємось довіряти одна одній. Жінки мають неймовірну силу трансформувати громаду. І ця сила – в діях”.

“Ніхто не хоче жити на купі бруду й сміття”: як переселенка зі Званівки навчає молодь екосвідомості

Примітка. Текст підготувала Ірина Шаталова, комунікаційна менеджерка ГО SMARTA

Читайте також:

• Як бахмутянка Катерина Арісой допомагає евакуйованим із Сумщини
• “Найважче — це приїздити на місця обстрілів, де є загиблі”: інспекторка групи “Білий Янгол” Валерія Білінець про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!