Редакція поспілкувалася з Ганною Маляр, ексзаступницею Міністра Оборони 2021-23 років. Ми отримали відповіді на питання, які хвилюють нашу громаду. Чи готові ЗСУ до деокупації Бахмута? Як оцінюють у командуванні битву за Бахмут та чому військовим, які повертаються з фронту, потрібно готуватися до “бруду” у цивільному житті.

Бої за Бахмут стали одними із найважчих в історії України. На цьому напрямку росія продовжує зосереджувати сили й прямо зараз, поки ви це читаєте, йдуть бої за кожен метр землі. Ганна Маляр у серпні 2021 року стала заступницею Міністра Оборони — тоді до повномасштабного вторгнення залишалося кілька місяців. Тоді ж і Бахмут був звичайним мирним містом — ніхто не здогадувався, на що він може перетворитися. 

Битва за Бахмут очима військових

Настільки ефективно оцінюють оборону Бахмута торік у 2022-23 році? Як ви вважаєте, чи достатня була комунікація між підрозділами на цьому напрямку, і як взагалі можна оцінити цю битву?

“Це одна з найгероїчніших сторінок нашої історії, нашої війни, яка ще не завершена. Ми з вами, як цивільні, оцінюємо будь-яке просування чи битви з точки зору населеного пункту, але у військових є стратегічні задуми. Вони значно більші й ширші. Військові оцінюють ще з точки зору стратегічності того чи іншого ландшафту, важливості транспортних розв’язок.

Тобто у них є ще й інша логіка, окрім тієї класичної, яка є у нас — просто місто, село, населений пункт. Що стосується Бахмута, то він, по суті, є ландшафтним порогом, за який зачепився ворог, а наші війська не дали ворогу просунутися далі. Специфіка цієї місцевості така, що якби ворог через цей поріг пройшов, то далі вони б змогли рухатися значно швидше. Дуже важливо було їх зупинити саме там, щоб, по суті, врятувати  решту Донецької області”, — каже заступниця Міністра оборони України 2021-2023.

Ганна Маляр наголошує, що росіяни й зараз основним своїм напрямком наступу вважають саме схід України. Активні бойові дії вони ведуть на Куп’янському, Лиманському, Бахмутському, Авдіївському та Мар’їнському напрямках.

Вже понад рік саме на цих напрямках ворог здійснює наступ не просто так. За словами Маляр, для росіян важливо, з військової та політичної точок зору, вийти на рубежі Донецької  та Луганської областей. Це не просто битва за територію.

Ліквідація “Вагнера” в Бахмуті

В Бахмуті Збройні Сили України ліквідували російську приватну армію, одну з найжорстокіших та найбоєздатніших. 

“Наші військові в умовах, коли їх менше за кількістю, у них менше зброї, змогли знищити найпотужніший російський військовий підрозділ — російську приватну армію “Вагнер”, якої зараз немає. Такої відчайдушності, з якою воювали вагнерівці, зараз росіяни продемонструвати не можуть, бо в них нема кому. “Вагнер” був знищений. Це дуже важливо. Другий момент, що в Бахмуті було знищено дуже багато російської техніки і найкращі російські сили, що зменшило наступальний потенціал ворога.

Потрібно усвідомити, що війна — це не тільки просування однієї чи другої сторони. Тут важливо зупинити ворога, знищити його потужності, можливості, та не дати йому змоги перегрупуватися, підвести нові сили туди. І, по суті, зараз в Бахмуті росіяни знаходяться  у безвихідній ситуації. Вони там не можуть нормально ні просуватися, ні воювати”, — пояснює співрозмовниця.

Бахмут — це складна історія

Бахмут зруйнований — фактично, як міста, його не існує. 70 тисяч людей, які тут жили раніше, зараз в евакуації. Хтось знайшов тимчасовий дім в Україні, хтось — виїхав за кордон. Найбільше люди очікують компенсації за втрачене житло, адже саме питання житла турбує бахмутян. Зараз немає діючого механізму, який дозволяв б людям, житло яких зруйноване та окуповане, отримати відшкодування, аби придбати дім чи квартиру.

Росіяни виробляють зброю цілодобово

Попри те, що “Вагнера” як ПВК не існує, на території російської федерації активно намагаються заснувати заміну вагнерівцям. Наприклад, провладна путінська партія “Єдина Росія” обзавелася так званою ПВК “Еспаньола”, яку помітили на ділянці Запорізької області. На Бахмутському напрямку військові повідомляли, що після вагнерівців командування рф пустило на штурм десантні війська. 

Ганна Маляр наголошує, що росіян не можна недооцінювати або ж сприймати несерйозно.

“Росіяни готувалися 30 років до цієї війни. І в них сили є. Ми звільнили дуже багато територій, показали, що ми сильніші, хоча в нас менше людей і зброї — все одно ми повинні розуміти, що ворог сильний. Ми повинні розглядати всі можливі сценарії того, що він буде посилюватись і далі, тому що вони свої цілі не змінили.

Росіяни хочуть захопити всю Україну, просто зараз рухаються по частинах. Їм важливо виграти час, аби відновити використане озброєння та знищену нами їхню техніку. Для цього росіяни посилили свої виробничі оборонні потужності, збільшили кількість ракет, які виробляють, їх виробництва зараз працюють цілодобово.

В процесі переходу промисловості на  режим воєнного часу  в  них навіть сталось  декілька дуже дивних смертей керівників оборонних підприємств. Я думаю, що саме для цього вони тягнуть час на Сході та рухаються по п’яти напрямках, розтягуючи наші сили так, щоб ми ніде не могли сконцентруватися окремо”, — наголошує співрозмовниця.

Чому росіяни зменшили кількість атак на Бахмутському напрямку?

8 грудня 2023 рік

“На Бахмутському напрямку ЗСУ відбили 24 атаки окупантів у районах Богданівки, Іванівського, Кліщіївки та Андріївки”, — Генштаб.

8 січня 2024 рік

“На Бахмутському напрямку українські воїни відбили 3 атаки противника біля Кліщіївки та Андріївки Донецької області”, — Генштаб

Між цими повідомленнями минув рівно місяць, росіяни зменшили, у порівнянні з минулим роком, кількість атак на Бахмутському напрямку. За даними джерел, окупанти стягують сюди резерви. Ганна Маляр додає, що, ймовірно, ворог затягує час та готується змінювати тактику під Бахмутом. Якщо ще восени 2023 року окупанти намагалися повернути собі відбиті ЗСУ 50 квадратних кілометрів — то зараз вони притихли.

“Фактично, після травня 23-го року у нас інтенсивність новин з фронту значно знизилася. Швидше за все, росіяни затягують оцей час, щоб посилитись. Це дуже сильний ворог, і ми повинні бути готові до всіх сценарій. Вони накопичують сили у себе, а  затягнутий час протягом 23-го року вони використали для того, щоб розв’язати свої питання по людях і по зброї. Війна – це завжди два ресурси: люди   і зброя. 

Росіяни розуміють, що інтенсивність уповільнюється через те, що вони ослабляються, бо війна виснажує і нас, і їх. З такою інтенсивністю воювати, як на початку повномасштабного вторгнення, у росіян вже нема сил. Тому їхня задача була ці сили накопичити, але на 100% вони їх не відновили. Очевидно, зараз вони розглядають інші варіанти дій. Враховуючи, що в них в березні вибори президента, і в них, власне, політична ситуація може бути турбулентною, то війна буде важливим політичним інструментом. Яким чином вони будуть діяти? Це задача військових і розвідки всі ці сценарії прорахувати”, — пояснює ексзаступниця міністра.

Чи готові наші війська до деокупації Бахмута?

На це питання немає прямої відповіді. Щоб Україна могла продовжувати вибивати противника, нам потрібні люди та зброя.

“У нас більше людей, ніж в них, не буде. Це неможливо по факту, бо росія більша за нашу країну. Ми повинні виходити з того, що людей в нас завжди буде менше. А люди та зброя — ключові фактори у війні. Люди зброю застосовують. Немає людей, то навіть зброя не допоможе. Наша задача — максимально ефективно використати той ресурс, який в нас є. Бойові дії показали, що ми діємо професійніше.

Втім, у нас є і люди, які мобілізовані, але недостатньо підготовлені. І це неприпустимі речі. Це явище все-таки треба долати. Щодо зброї, то давайте будемо відвертими — вийти на паритет з росією, тобто в рівні умови, надзвичайно складно. За літо 2023 року та вересень-жовтень росіяни вистрілювали на Сході снарядів у день більше, ніж ми, в 6-10 разів. Ми потребуємо допомоги партнерів.

Наші партнери змушені збільшувати  й переформатовувати  своє виробництво боєприпасів, тому що вони не можуть нам віддати свій стратегічний запас. Переформатування виробництва – це довгий процес. Ситуація складна, але у ній є світло в кінці тунелю. Наша задача, щоб кожен наш постріл досягав мети. І ось в таких умовах ми будемо воювати. Ілюзій в нас не повинно бути”, — пояснює у коментарі спікерка.

Командирське свавілля в армії

Армія не виключає й людського фактора. У нас є професійні командири, які дбають про своїх підлеглих, комунікують з ними, дослухаються. Але є інші приклади, коли командири дозволяють собі не берегти людей, а ще й залякують їх розправою за непокору.

Ганна Маляр пояснює, що військовослужбовці не повинні замовчувати такі випадки,  і можуть звертатися на гарячу лінію Міноборони. Також ви можете поскаржитися, звернувшись до вищого  командира, командира військової частини, оперативного командування, ВСП, ДБР та інших державних органів.

Примітка. Гаряча лінія для військовослужбовців та членів їхніх сімей за коротким номером 1512. Також продовжує роботу номер гарячої лінії МОУ 0 800 500 442.

“Я працювала безпосередньо зі скаргами військових, які в них надходили один на одного. Повірте, їх величезна кількість. Це проблема, зокрема й людська проблема. В 2023-му році ми створили управління з розгляду скарг, які переважно надходили через телефонну гарячу лінію Міністерства.  Понад 80 спеціально навчених  операторів приймали ці скарги, всі вони пройшли відповідне навчання. На телефонну лінію за місяць ми отримували близько  60 тисяч скарг. Їх не лише відпрацьовували, але й аналізували. 

Сьогодні всі військові повинні знати,   що у них є не лише обов’язки, але є й права, і їх порушення будуть розглянуті. Так, як сьогодні говорить військове вище керівництво, а вони завжди це підкреслюють, що для них найцінніше — це життя наших військових. Отак воно мусить бути на всіх рівнях”, — наголошує колишня посадовиця.

Читайте також:

• Корупція у ВЛК і е-черга: Любов Галан про роботу “Принципу “
• Військові вологу витягували із стовбурів соняшника: як утримували Бахмут
• Як Пласт виховує самозарадність: розказує військовий та голова осередку в Краматорську

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Одеситка Олександра через війну евакуювалася у Бухарест (Румунія). Тут дівчина потроху адаптується до нового життя, але не забуває про громадянську позицію та регулярно ходить на проукраїнські мітинги. Олександра вважає, що кожен українець має бути свідомим та нагадувати світу про те, що відбувається в Україні.

Дівчина поділилася з редакцією Бахмут IN.UA думками, чому важливо відвідувати проукраїнські мітинги закордоном та як взагалі живеться українцям в інших країнах світу.

Українці в Румунії

Бухарест — столиця Румунії, яка стала прихистком українців. Загалом в’їхати до Румунії можна з тимчасовим захистом, на короткий термін перебування або, як шукач притулку. Українці в Румунії можуть перебувати 90 днів, але за цей час варто подати заяву про надання притулку, якщо ви плануєте залишитися закордоном.

Документи для проходження румунського кордону — це звичайний закордонний або біометричний паспорти, для дітей бажано прихопити свідоцтво про народження.

Безплатне житло в Румунії зараз вже знайти дещо важче, ніж на початку війни, але це можливо. Один із центрів, який допомагає з розміщенням українців, розташований у місті Ясси. Йдеться про центр Гуманітарної та Соціальної Допомоги для Біженців CTR “Николина”. Він працює з понеділка по п’ятницю з 09:00 до 16:00. Також ви можете звернутися за телефоном: +40 (072) 470 0087.

На проукраїнські мітинги в Бухаресті приходять румуни

Одеситка Олександра зараз живе в Бухаресті. Дівчина активно бере участь в проукраїнських мітингах. За її словами, існує назвала кілька основних причин, які, демонструють важливість цих заходів, а саме:

• нагадати, що українці продовжують боротись за своє існування і війна не закінчилась, а росія продовжує обстрілювати наші міста, інфраструктуру та вбиває людей;
• показати, що нам як і раніше необхідна підтримка від західних партнерів, зокрема зброя;
• проявити солідарність, щоб українці відчували, що ті, хто в Бухаресті, не забули, що в країні війна, вони хочуть повернутися додому й допомагати;
• виразити вдячність і підтримку всім, хто боронить нашу країну і допомагає;
• об’єднатись і підтримати один одного, адже цього зараз дуже не вистачає.

Де можна плести сітки в Бухаресті

Окрім мітингів, дівчина також допомагає плести маскувальні сітки для наших військових у “Humanity UA Hub“, який розташований за адресою Strada Acțiunii 26, București. Хаб працює щодня 14:00 до 19:00.

Нагадаємо, що спільноту українських жінок в Бухаресті можна знайти у центрі “Мальва”.

Як організувати мітинг закордоном

Якщо ви проживаєте поза межами України, то все одно можете висловити свою солідарність та підтримку. Для цього можна організувати мітинг однодумців. Однією із платформ для сповіщення про захід є WorldForUkraine. Тут можна додати всю інформацію про акцію, але також вам потрібно узгодити зустріч із місцевою владою.

Крім того, потрібно бути готовим до ймовірних провокацій на мітингу. Якщо таке сталося, дійте за алгоритмом:

• зберігайте спокій;
• зверніться до поліції, аби повідомити про провокації;
• пам’ятайте, що всі мітинги мають бути мирними.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Support Ukraine Slovakia | Bratislava | Мітинги (@support_ua_sk)

Читайте також:

• “Більше розмовляю з українцями, ніж з німцями”: історія німкені, яка вірить в українську перемогу
• “Син пішов на службу вранці 24 лютого”: історія бахмутян, які наближають перемогу
• З Бахмута до Азії: бахмутянка розповіла, чому в Тайвані беруть приклад з українців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!