Бахмут – як повноцінне поселення – заснували козаки Ізюмського слобідського полку в кінці XVII ст. А не московські прикордонники, яких тут і бути не могло. Більше століття тому це місто було не лише центром українського життя в регіоні, воно було центром Донбасу. Історик Юрій Юзик розповідає про Бахмут виданню «Українська правда».

Перша війна з більшовиками

Карта Бахмутського повіту, 1894 рік. Фото: УП

11 листопада у Бахмуті відбулося українське свято з нагоди організації куреня “Вільного козацтва” чисельністю у 800 козаків і старшин. Голова української повітової ради Роман Ляшенко від імені українців урочисто вручив куреню прапор, заявивши: “Я покладаю надію, що ви збережете на Україні спокій і лад”. Свято закінчилось парадом і мітингом.

Більше місяця УНР на Донбасі почувала себе досить певно. “Вільне козацтво” діяло не лише в Бахмуті, але і в повіті. А також – по сусідству – далі на схід.

У другій половині грудня 1917 року політична ситуація в краю різко загострилась – більшовики повели війну проти України, захопивши Харків. Не став винятком і Бахмут, який перейшов до влади “робітників і селян” фактично без зброї, однією лиш агітацією серед легковажних українців. Для роззброєння 25-й запасного полку, який налічував у той час 4 тисячі вояків, більшовики стягнули до Бахмута робітників із заводів Краматорська, Дружківки та Костянтинівки.

Читайте також: Історичні перемоги українців: як армія УНР більшовиків покарала?

“Вільне козацтво” і підпільники-середньошкільники

“Вільні думки”, 1918. Фото: Національна Історична бібліотека України

Восени 1917 року в Бахмуті організовано осередок “Вільного козацтва”. Такі бойові українські організації в той час створювались по всій Україні.
Володимир Ласовський згадував, що над організацією “Вільного козацтва” в Бахмуті працював і його батько-учитель. Разом із двома приятелями, Фірстою й Кірстою. Згодом коли загони Вільного Козацтва подалися в напрямі Києва, то Фірста і Кірста поплатилися своїм життям…за вербування добровільців… їх мучили червоні опрічники, знущалися над ними і потім розстріляли

Упродовж першої більшовицької окупації Бахмута в місті продовжувало діяти українське підпілля.

У кінці 1917 року Бахмут був основним осередком освітнього життя на Донбасі. Тут діяло три гімназії, реальне, ремісниче та духовне училище. Тому в місті, окрім українських партій і товариств, виникла й середньошкільна організація, яка продовжувала діяти і під час першої більшовицької окупації Донбасу. Був це “Гурток української шкільної молоді Бахмута”, який в січні 1918 року, за підтримки вище згадуваного Українського клубу міста, розпочав видавати свій часопис – “Вільні думки”. Саме тут вперше надруковано твори Володимира Сосюри.

Читайте також: День Соборності: згадуємо, як святкували в Бахмуті та як планують відзначати в Києві

Повернення українського прапора над Бахмутом

 Кіннота 1-го Запорізького пішого полку імені Гетьмана Дорошенка на залізничному вокзалі Бахмута, квітень 1918 року. Фото: УП.

Визволитель Донбасу генерал Володимир Сікевич згадував, як 24 квітня, 1918 року, о 3 годині 26 хвилин, війська слов’янської групи зайняли станцію Колпаково (тепер Луганської обл. – ред.), що на кордоні України і земель війська Дону, вигнали ворогів далеко за кордон. З того дня жовто-блакитний прапор на кордоні цих земель давав знати цілому світу, що український народ має свою державу: вільну і незалежну.

Українські війська на кордон із Донщиною вийшли в бойовому складі, який уміщався в 14 потягах.

“Козаки принесли два високих стовпи, вималювали їх на жовто-блакитну фарбу, яку знайшли на станції, на кожному з двох боків намалювали тризуб, а під ним написали: УНР”.

До прикордонних стовпів прибили українські прапори.

Фото: УП

Читайте також: Український Бахмут початку XX століття: яким він був? 1 частина

Читайте також: Український Бахмут початку XX століття. 2 частина.

Читайте також: Український Бахмут початку XX століття. 3 частина.

Читайте також: Український Бахмут початку XX століття. 4 частина

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віра Корен — уродженка Бахмута, яка зуміла здобути визнання на світовій сцені, ставши однією з найяскравіших зірок французького кіно XX століття. Її шлях — це історія про талант, незламність і жагу до мистецтва, яка не зникла попри війну, еміграцію та нове життя в іншій країні.

Детальніше про те, як звичайна дівчина з Донеччини стала символом елегантності французького кіно ХХ століття — в матеріалі Бахмут IN.UA.

Віра Корен: біографія акторки

Французька акторка театру і кіно, режисерка Віра Корен народилася в українському місті Бахмут 17 червня 1901 року в родині шевця єврейського походження. Її повне ім’я — Віра Ребекка Корецька.

Після поразки Української революції вона емігрувала до Франції. Там навчалася у консерваторії та на театральних курсах у Парижі. Вже з 1922 року почала зніматися в кіно під псевдонімом Віра Корен (Vera Korène), а з 1931 року грала на сцені відомого Comédie-Française, де стала провідною акторкою.

Друга світова та післявоєнний період

Друга світова війна різко обірвала кар’єру Віри Корен і поставила під загрозу її подальшу долю: після окупації Франції нацистами уряд Віші позбавив акторку громадянства. У червні 1940 року вона була змушена тікати з країни. У листопаді того ж року Віра опинилася в Канаді, звідки намагалася пробитися до Голлівуду — безрезультатно. Деякий час вона жила в Бразилії, шукаючи нові можливості.

У цей час у Франції відбувалися зміни: у Comédie-Française почали активно шукати свою зірку, щоб повернути її назад. Історія нагадувала справжній детектив — до пошуків долучили навіть журналістів, які публікували статті в провідних світових виданнях. Але навіть після цього акторка, ображена на керівництво театру за звільнення, не поспішала повертатися до Франції. Керівник театру протягом двох років намагався переконати Віру повернутися до Парижа. У 1945 році вона таки повернулася — з величезним успіхом. Її знову прийняли до Comédie-Française і одразу довірили провідні ролі.

Згодом акторка перейшла до ролі організаторки театральних постановок. Зокрема, вона очолила Театр епохи Відродження (Théâtre de la Renaissance), яким керувала до 1978 року. Одночасно Корен читала лекції з мистецтва в Сорбонні та співпрацювала з різними театрами й режисерами світу, зокрема й українцями. Так, у 1962 році вона разом із Сержем Ліфарем, тодішнім керівником Паризької опери, поставила спектакль “Страждання святого Себастьяна” за однойменною п’єсою Габріеле Д’Аннунціо.

Останні роки

Останні роки свого життя Віра Корен провела в передмісті Парижа, в будинку для людей літнього віку.

Вона померла 20 листопада 1996 року у віці 95 років. Видатну актрису та режисерку українського походження поховали на цвинтарі Пантен під Парижем.

Читайте також:

• “Для росіян 9 травня — це фетиш”: історик Роман Кабачій пояснив культ російського победобєсія
• В’ячеслав Чорновіл та Донеччина: як пройшло знайомство українського державотворця з регіоном
• Людина, яку боявся Ленін: яким був Симон Петлюра

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!