Ви точно хоча б раз бачили їх — тих, хто стоїть на передовій фанатської підтримки. Гучні, впізнавані, в шарфах, із банерами — ультраси. У Донецьку ця спільнота формувалася не лише навколо футболу. Від початку 2000-х років донецький рух ультрас набув виразного обличчя, хоча його коріння сягає ще 80–90-х. Для багатьох ультраси стали більше, ніж просто футбольними фанатами: у 2014 році вони вийшли на вулиці, щоб захистити своє місто від проросійських “тітушок”, а сьогодні чимало з представників руху захищають країну в Силах Оборони.

Редакція поспілкувалася з представниками ультрасів, Андрієм Зуєвим та Максимом Кохановим. Розповідаємо, хто такі донецькі ультраси, в чому їх особливість та яку роль вони зіграли в українізації на Донеччині.

“Ми такі самі люди, як і всі інші”

Розмову починаємо з того, що визначаємо, хто ж такі ультраси.

“Фанати, ультрас — це такі ж люди, як і всі. Просто був період, коли нас вважали маргінальним прошарком суспільства. Але поступово це почало змінюватися”, — говорить Андрій Зуєв.

Сам герой у спільноту фанів потрапив невипадково. У якийсь момент Зуєв зрозумів, що йому не по дорозі з основною масою вболівальників.

“Я ще з перших походів на стадіон намагався виділитись — наприклад, малював банери, прапори, підтримував команду. Але коли клуб почав створювати офіційні фан-клуби й ставити туди “своїх” людей — виник конфлікт. Я критикував результати команди, потім зробив банер — і офіційний фан-клуб це не прийняв”.

Цей конфлікт і став точкою входу в ультрас-рух.

“Я не хотів бути частиною цього офіціозу, тому знайшов нормальних хлопців, які стали моїми друзями й досі є в моєму житті. Так я й потрапив усередину руху”.

Зуєв у свій час негласно був лідером та завдавав рух для спільноти. Андрій каже, що не вважає себе головною фігурою у русі, але саме в той момент, коли фанатська спільнота залишилась без свого лідера, йому довелося брати на себе рішення.

“Я був людиною, яка приймала певні рішення в фанатському середовищі у період десь з 2009 до 2012 року. У нас тоді відійшов від справ наш лідер, через проблеми з міліцією, і рух виявився обезглавленим. Потрібно було приймати швидкі рішення. Комусь треба було взяти відповідальність — так і вийшло, що це зробив я.

Я не скажу, що я очолював цей рух — це було б неправдою. Але я приймав певні рішення, які, як я вважаю, були правильними й вплинули на розвиток руху в той період. Я був одним із тих, хто задавав напрямок”.

Перші графіті й характер Донецька

Зуєв згадує й початки фан-культури в місті. Наприклад, написи, нашкрябані на шибках у потягах.

“Тоді ще не було ультрасу як явища, але вже були якісь спроби вирізнитись. Наприклад, виделками шкрябали “Шахтер”, символи, молотки… Це були перші такі графіті. Люди вже чимось виділялися”, каже Андрій Зуєв.

Щодо особливостей Донецька, він каже, що загалом фанатські рухи по країні схожі. Але дещо їх все ж вирізняло.

“У нас не було відвертого бомжування. У деяких фан-рухах були люди, які могли під сміттям ночувати, веселитися в будь-якому стані, а серед донецьких фанатів такого не було. Це, напевно, нас і відрізняло”, — додає співрозмовник.

Про креативний рух донецьких ультрасів нам розповів Максим Коханов, який виконував роль креативного очільника спільноти. Пан Максим власноруч малював плакати, шив прапори та плів фірмові шарфи, за якими впізнавали фанів спільноти.

“Займався поліграфією, візуальними матеріалами, готував макети прапорів, банерів, робив диски з архівними відео, випускав журнали — це було наше фанатське життя. Я був ентузіастом, який хотів зробити для фанатського руху щось значуще, — пояснює Максим Коханов.

До фанатського руху Максима привела сімейна традиція. Його дід був футбольним суддею, тому футбол у його родині завжди був важливою частиною життя. Бабуся Максима навіть знала гравців в обличчя, дивилася матчі, тож захоплення футболом для співрозмовника — не випадковість.

“Ми з хлопцями самі шили прапори. Іноді клуб щось давав, але переважно це була наша ініціатива. Ми збирали гроші, малювали банери, розтяжки, робили шоу на трибунах. Це не було просто, бо все малювали вручну — це було ціле життя, яке забирало годинні зусилля. Люди зі сторони бачили лише прапори на трибунах — але це лише 10–15% того, що робилося поза кадром”, — каже Максим.

Вплив на українізацію

Андрій Зуєв каже, що дати чіткий “портрет” донецького ультраса важко. Але додає, що саме різношерстість і була характерною:

“Я не можу назвати одну характеристику. Усі були різні. Але що точно — це були люди, які мали позицію. Це була не маса, а актив”.

Це проявилось і в діях ультрасів. Весною 2014 представники руху стали на захист країни. За словами Андрія Зуєва, події, що відбулися в Донецьку у березні, були реакцією на несправедливість. Тоді донецькі ультраси стали щитом, вберігши від побиття активістів, які вийшли на мирні мітинги біля пам’ятника Шевченку та обласної адміністрації. Спочатку люди спокійно виходили й висловлювали свою думку. Проте згодом, коли проти мирних протестувальників почали застосовувати силу, ситуація змінилася. До міста привезли найманих людей, часто спортивної статури або з маргінального середовища, аби розігнати проукраїнських активістів.

Учасники мітингів були дуже різні — від простих хлопців до інтелігенції, і не всі могли постояти за себе, згадує Андрій Зуєв. Коли фанати побачили, що на мирних мітингувальників нападають, вирішили, що такої несправедливості в місті бути не повинно. Вони вийшли на захист права людей висловлювати свою думку у вільному суспільстві.

Згодом з’явилася інформація, що до Донецька готуються звезти ще більше “спортів”, аби силою придушити протест. Але замість цього в центрі міста, біля пам’ятника Шевченку, відбулася сутичка, де наймані з різних регіонів бійці побилися між собою. За словами Зуєва, це був навіть певною мірою епічний момент, і серед учасників конфлікту були представники з Мар’їнки, Курахового та Шахтарська.

Щодо ролі фанатів, Зуєв наголосив, що їхня поява стала переломним моментом. До того протестувальників часто не сприймали серйозно — їх вважали “ботанами”, письменниками, художниками, представниками богеми. Але коли на мітингах з’явилися серйозні, фізично підготовлені хлопці — стало зрозуміло, що це вже інший рівень спротиву. Їх підтримка стала сигналом для інших, що опір можливий. Таким чином, фанатський рух став каталізатором спротиву.

Максим Коханов так згадує події тих років:

“Під час мітингів, я неодноразово отримував побої. Одного разу тітушки прийшли з підробними фанатськими шарфами. Але ми одразу побачили, що це не свої, бо фанат не носить магазинний шарф. У нас або саморобні, або замовлені в своїх фірмах. Я тоді взяв на себе відповідальність, перед журналістами виступив. Представився, сказав, що мене знають у клубі — і мене дуже сильно побили після того. Бітою. Я думав, що втрачу руку, а для мене, як для зварювальника, це життєво важливо”.

Це був березень 2014 року, один із найнапруженіших періодів у Донецьку. Ультрас мали чітку позицію. Згодом, коли фанати виходили на трибуни на Донбас-Арені, з’явився банер із написом “Одна єдина Україна” на блакитному фоні.

Обличчя руху Ультрас

За словами Коханова, Ультрас — це було про спільноту, яка не просто ходила на футбол, а жила цією справою. Ультраси допомагали дитячим будинкам, розчищали стадіон від снігу перед матчами, ніколи не зловживали алкоголем чи наркотиками.

“У нас ніхто не курив. Хіба що пива трохи випивали. А наркотики? Та про що ви! У нас ніхто таким не займався. Навіть сигарет не палили. Якщо і був хтось із такими звичками, то це вже старі фанати з радянського часу, які більше виглядали як хіпі чи байкери. Але на них не можна було покластися“, — пригадує Максим Коханов.

Він додає, що бути ультрасом — це не про “образ у кашкеті”, а про людину, яка щось робить, залучена, відповідальна, готова до дій. Він пригадує, як з часом почав сам іти до клубу з ініціативами, робив книжки, пропонував ідеї.

На питання про дату заснування ультрас-руху у Донецьку Максим відповідає, що умовно можна виділити два періоди: до формалізації і вже після, коли з’явилися назви, символіка, банери. Згадує, що колись донецьких фанів називали то “Кротами”, то чомусь “Їжами”.

Про вплив фанатів на символіку клубу:

Андрій Зуєв розповів, що фанати певною мірою вплинули на ідеї, які згодом були реалізовані клубом. Зокрема, під час обговорення зміни клубної емблеми порушувалося питання про доцільність використання шахтарської атрибутики. 

За його словами, відбулася окрема зустріч з керівництвом клубу, на якій фанати наполегливо рекомендували включити до нової емблеми як шахтарські молотки, так і рік заснування клубу. Вони вважали, що якщо вже змінювати символіку, то лише на якісно нову й змістовну.

“У нас був навіть ультиматум, ми писали відкритий лист щодо цього. Ці молотки в останній момент, так би мовити, додали в емблему. І такі вони там маленькі, там внизу використовуються. Але на зараз це найбільш впізнаваний атрибут клубу, хоча на той момент нас реально відмовляли їх використовувати”, — каже Андрій Зуєв.

***

Історія українського ультрас-руху — це не лише про футбол, банери й трибуни. Ультраси з Донецька — це приклад того, як активна меншість може формувати суспільну думку, задавати тренд і створювати нову культуру опору.

З 2014 року чимало з них добровільно стали до лав оборони: спершу у добровольчі батальйони, згодом у Збройні сили. Деякі долучились до спротиву ще під час Майдану, а інші — у перші дні повномасштабного вторгнення.

Читайте також:

• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому
• Шлях Дмитра Чернявського: як жив та за що боровся Герой України

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На старих вулицях мирного Бахмута часто можна було зустріти будинки, зведених із цегли, позначеної літерою “П”. Цей знак вказував на походження матеріалу з цегельного заводу Авраама (Абрама) Григоровича Паланта — одного з підприємців, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття забезпечували будівельні потреби міста.

Детальніше про те, як з’явився завод Паланта — розповіли в Бахмутському краєзнавчому музеї.

Історія заводу Паланта в Бахмуті

Історія заводу розпочалася 27 травня 1894 року, коли Бахмутська міська дума надала Палантові в оренду ділянку землі площею понад одну десятину на південній околиці міста поблизу річки Бахмут, де працювали й інші відомі цегельно-черепичні виробництва регіону — Бадодіна, Любицького, Французова. За це щороку він мав сплачувати 90 рублів 49 копійок.

Завод працював сезонно — від весни до осені. За рік виготовлялося до мільйона цеглин, які приносили власнику від 4 500 до 7 000 рублів доходу. Постійний штат складав близько 25–30 робітників.

Продукція Паланта відрізнялася від матеріалів інших заводів доступною ціною, адже виготовлялася виключно вручну. Це робило її популярною серед місцевих мешканців та підприємців. Саме цією цеглою зведені будівлі, які залишалися частиною історичного обличчя Бахмута: католицький костел, споруди заводу “Е.М. Фарке”, шахта “Бахмутська сіль” та інша дореволюційна архітектура міста.

Завод у ХХ столітті

Завод працював безперервно до 1917 року. Після більшовицької націоналізації у 1920-му він перейшов у підпорядкування “Совнархозу”, а вже у 1923 році був остаточно закритий. У радянських довідниках того часу зазначається, що на вулиці Харківській (нині — Незалежності), неподалік станції Бахмут І, розташовувалася або одна з майстерень, або адміністративне приміщення колишнього заводу Паланта.

Історія життя Паланта

Про самого Авраама Григоровича Паланта відомо небагато. Він належав до купецького стану, був євреєм за походженням. У Бахмуті не мав значних маєтків: у 1908 році його завод оцінювався лише в 1 000 рублів. Проте в місті мешкали інші представники родини — Хаїм, Ісак та Іда Паланти. Разом вони володіли нерухомістю на вулиці Малій Харківській (тепер — Незалежності), неподалік від синагоги, розташованої за адресою: вул. Бахмутська, 1.

Читайте також:

• “Солоному карʼєру на виїзді з міста…”: бахмутянка поділилась спогадами
• “Цветмет був нашим життям”: що означав День Металурга для бахмутян
• Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

5 вересня, Бахмут вшановує день визволення від нацистських окупантів. Так відбувалося щороку: кожен бажаючий міг взяти участь у святкуванні та принести квіти до монумента визволителів.

Розвінчуємо популярні міфи про ті часи. Для цього ми поспілкувалися із завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Аркадійовичем Корнацьким.

Звільнення Бахмута

Перед деокупацією Бахмута радянські війська захопили населені пункти на півночі, створивши противнику безпосередню загрозу. Коли загарбників притиснули, ті почали знищувати місто перед відступом. Існує думка, що тоді німці підірвали та спалили понад тисячу споруд, проте в Бахмутському краєзнавчому музеї не мають цьому підтвердження.

“Місто Бахмут, на той час Артемівськ, було звільнено частинами радянської армії. Це були 259 та 266 стрілецькі дивізії, а також танковий корпус під командуванням генерала Пушкіна. Радянські війська увійшли до міста зі східного боку. Спочатку було звільнено Забахмутку, потім центральну частину міста”, — ділиться він.

Тоді окупанти підготувалися до оборони: на підступах до міста створювалися широкі мінні поля та зводилися протитанкові перешкоди. Перші бої почалися вночі п’ятого вересня, а вже на ранок місто опинилося повністю під контролем тодішніх визволителів.

“Німецькі окупанти заздалегідь вигнали з міста частину місцевого населення у бік Часового Яру, Костянтинівки. Перед відступом окупантів відбувалося руйнування та спалення житлових будинків, промислових підприємств, всіляких установ. Центр міста був зруйнований переважно”, — поділився він.

Бахмут перед деокупацією

Проводячи паралелі з тим, що місто та його мешканці переживають зараз, Корнацький зазначає, що руйнування інфраструктури тоді не засуджувалися — це було необхідно.

“Та й під час окупації відбувалося бомбардування міста. Відомо, що бомби, які скидали на Бахмут, випустили з радянських бомбардувальників. Тоді знищили будівлю, в якій мешкали німецькі офіцери. Наразі ця вулиця називається Василя Першина, постраждали й інші об’єкти на території міста”, — розповідає історик.

Проте повідомлення про значні руйнування у місті Корнацький спростовує. За його словами, очевидно, що залишити по собі сумнозвісну “випалену землю” — вигідно. Однак більшість будинків все ж або постраждали незначно, або взагалі вистояли цілими. Набагато небезпечнішими були пожежі, які тоді використовували приблизно з тією ж метою.

“Якусь потужну масовану артилерійську підготовку, яка призвела б до значних руйнувань у Бахмуті, ми не знаходимо у спогадах очевидців. Якщо говорити саме про період визволення міста від окупанта. Натомість розповідається про підпали з боку, як і німців, так і радянської армії перед відступом. Тобто місто мало не згоріло двічі”, — додав Корнацький.

Азово-Донський банк: як врятували

На запитання журналіста про справжність знаменитої у Бахмуті легенди про безцінну пляшку самогону Ігор Аркадійович відповідає ствердно. Йдеться про випадок, коли перед відступом німців і, відповідно, руйнуванням стратегічно важливих будівель, за допомогою удачі та кмітливості вдалося врятувати одну з найкрасивіших дореволюційних будівель Бахмута — колишній Азовсько-Донський банк.

“Є історія у спогадах колишнього працівника банку, на прізвище Корзун, який на той момент був охоронцем банку. Коли палії пересувалися містом, він зміг підкупити їх пляшкою самогонки. Таким чином вони справді оминули будівлю банку стороною”, — резюмував Корнацький.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни
• Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки: розповідаємо про цікаве

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!