Ви точно хоча б раз бачили їх — тих, хто стоїть на передовій фанатської підтримки. Гучні, впізнавані, в шарфах, із банерами — ультраси. У Донецьку ця спільнота формувалася не лише навколо футболу. Від початку 2000-х років донецький рух ультрас набув виразного обличчя, хоча його коріння сягає ще 80–90-х. Для багатьох ультраси стали більше, ніж просто футбольними фанатами: у 2014 році вони вийшли на вулиці, щоб захистити своє місто від проросійських “тітушок”, а сьогодні чимало з представників руху захищають країну в Силах Оборони.

Редакція поспілкувалася з представниками ультрасів, Андрієм Зуєвим та Максимом Кохановим. Розповідаємо, хто такі донецькі ультраси, в чому їх особливість та яку роль вони зіграли в українізації на Донеччині.

“Ми такі самі люди, як і всі інші”

Розмову починаємо з того, що визначаємо, хто ж такі ультраси.

“Фанати, ультрас — це такі ж люди, як і всі. Просто був період, коли нас вважали маргінальним прошарком суспільства. Але поступово це почало змінюватися”, — говорить Андрій Зуєв.

Сам герой у спільноту фанів потрапив невипадково. У якийсь момент Зуєв зрозумів, що йому не по дорозі з основною масою вболівальників.

“Я ще з перших походів на стадіон намагався виділитись — наприклад, малював банери, прапори, підтримував команду. Але коли клуб почав створювати офіційні фан-клуби й ставити туди “своїх” людей — виник конфлікт. Я критикував результати команди, потім зробив банер — і офіційний фан-клуб це не прийняв”.

Цей конфлікт і став точкою входу в ультрас-рух.

“Я не хотів бути частиною цього офіціозу, тому знайшов нормальних хлопців, які стали моїми друзями й досі є в моєму житті. Так я й потрапив усередину руху”.

Зуєв у свій час негласно був лідером та завдавав рух для спільноти. Андрій каже, що не вважає себе головною фігурою у русі, але саме в той момент, коли фанатська спільнота залишилась без свого лідера, йому довелося брати на себе рішення.

“Я був людиною, яка приймала певні рішення в фанатському середовищі у період десь з 2009 до 2012 року. У нас тоді відійшов від справ наш лідер, через проблеми з міліцією, і рух виявився обезглавленим. Потрібно було приймати швидкі рішення. Комусь треба було взяти відповідальність — так і вийшло, що це зробив я.

Я не скажу, що я очолював цей рух — це було б неправдою. Але я приймав певні рішення, які, як я вважаю, були правильними й вплинули на розвиток руху в той період. Я був одним із тих, хто задавав напрямок”.

Перші графіті й характер Донецька

Зуєв згадує й початки фан-культури в місті. Наприклад, написи, нашкрябані на шибках у потягах.

“Тоді ще не було ультрасу як явища, але вже були якісь спроби вирізнитись. Наприклад, виделками шкрябали “Шахтер”, символи, молотки… Це були перші такі графіті. Люди вже чимось виділялися”, каже Андрій Зуєв.

Щодо особливостей Донецька, він каже, що загалом фанатські рухи по країні схожі. Але дещо їх все ж вирізняло.

“У нас не було відвертого бомжування. У деяких фан-рухах були люди, які могли під сміттям ночувати, веселитися в будь-якому стані, а серед донецьких фанатів такого не було. Це, напевно, нас і відрізняло”, — додає співрозмовник.

Про креативний рух донецьких ультрасів нам розповів Максим Коханов, який виконував роль креативного очільника спільноти. Пан Максим власноруч малював плакати, шив прапори та плів фірмові шарфи, за якими впізнавали фанів спільноти.

“Займався поліграфією, візуальними матеріалами, готував макети прапорів, банерів, робив диски з архівними відео, випускав журнали — це було наше фанатське життя. Я був ентузіастом, який хотів зробити для фанатського руху щось значуще, — пояснює Максим Коханов.

До фанатського руху Максима привела сімейна традиція. Його дід був футбольним суддею, тому футбол у його родині завжди був важливою частиною життя. Бабуся Максима навіть знала гравців в обличчя, дивилася матчі, тож захоплення футболом для співрозмовника — не випадковість.

“Ми з хлопцями самі шили прапори. Іноді клуб щось давав, але переважно це була наша ініціатива. Ми збирали гроші, малювали банери, розтяжки, робили шоу на трибунах. Це не було просто, бо все малювали вручну — це було ціле життя, яке забирало годинні зусилля. Люди зі сторони бачили лише прапори на трибунах — але це лише 10–15% того, що робилося поза кадром”, — каже Максим.

Вплив на українізацію

Андрій Зуєв каже, що дати чіткий “портрет” донецького ультраса важко. Але додає, що саме різношерстість і була характерною:

“Я не можу назвати одну характеристику. Усі були різні. Але що точно — це були люди, які мали позицію. Це була не маса, а актив”.

Це проявилось і в діях ультрасів. Весною 2014 представники руху стали на захист країни. За словами Андрія Зуєва, події, що відбулися в Донецьку у березні, були реакцією на несправедливість. Тоді донецькі ультраси стали щитом, вберігши від побиття активістів, які вийшли на мирні мітинги біля пам’ятника Шевченку та обласної адміністрації. Спочатку люди спокійно виходили й висловлювали свою думку. Проте згодом, коли проти мирних протестувальників почали застосовувати силу, ситуація змінилася. До міста привезли найманих людей, часто спортивної статури або з маргінального середовища, аби розігнати проукраїнських активістів.

Учасники мітингів були дуже різні — від простих хлопців до інтелігенції, і не всі могли постояти за себе, згадує Андрій Зуєв. Коли фанати побачили, що на мирних мітингувальників нападають, вирішили, що такої несправедливості в місті бути не повинно. Вони вийшли на захист права людей висловлювати свою думку у вільному суспільстві.

Згодом з’явилася інформація, що до Донецька готуються звезти ще більше “спортів”, аби силою придушити протест. Але замість цього в центрі міста, біля пам’ятника Шевченку, відбулася сутичка, де наймані з різних регіонів бійці побилися між собою. За словами Зуєва, це був навіть певною мірою епічний момент, і серед учасників конфлікту були представники з Мар’їнки, Курахового та Шахтарська.

Щодо ролі фанатів, Зуєв наголосив, що їхня поява стала переломним моментом. До того протестувальників часто не сприймали серйозно — їх вважали “ботанами”, письменниками, художниками, представниками богеми. Але коли на мітингах з’явилися серйозні, фізично підготовлені хлопці — стало зрозуміло, що це вже інший рівень спротиву. Їх підтримка стала сигналом для інших, що опір можливий. Таким чином, фанатський рух став каталізатором спротиву.

Максим Коханов так згадує події тих років:

“Під час мітингів, я неодноразово отримував побої. Одного разу тітушки прийшли з підробними фанатськими шарфами. Але ми одразу побачили, що це не свої, бо фанат не носить магазинний шарф. У нас або саморобні, або замовлені в своїх фірмах. Я тоді взяв на себе відповідальність, перед журналістами виступив. Представився, сказав, що мене знають у клубі — і мене дуже сильно побили після того. Бітою. Я думав, що втрачу руку, а для мене, як для зварювальника, це життєво важливо”.

Це був березень 2014 року, один із найнапруженіших періодів у Донецьку. Ультрас мали чітку позицію. Згодом, коли фанати виходили на трибуни на Донбас-Арені, з’явився банер із написом “Одна єдина Україна” на блакитному фоні.

Обличчя руху Ультрас

За словами Коханова, Ультрас — це було про спільноту, яка не просто ходила на футбол, а жила цією справою. Ультраси допомагали дитячим будинкам, розчищали стадіон від снігу перед матчами, ніколи не зловживали алкоголем чи наркотиками.

“У нас ніхто не курив. Хіба що пива трохи випивали. А наркотики? Та про що ви! У нас ніхто таким не займався. Навіть сигарет не палили. Якщо і був хтось із такими звичками, то це вже старі фанати з радянського часу, які більше виглядали як хіпі чи байкери. Але на них не можна було покластися“, — пригадує Максим Коханов.

Він додає, що бути ультрасом — це не про “образ у кашкеті”, а про людину, яка щось робить, залучена, відповідальна, готова до дій. Він пригадує, як з часом почав сам іти до клубу з ініціативами, робив книжки, пропонував ідеї.

На питання про дату заснування ультрас-руху у Донецьку Максим відповідає, що умовно можна виділити два періоди: до формалізації і вже після, коли з’явилися назви, символіка, банери. Згадує, що колись донецьких фанів називали то “Кротами”, то чомусь “Їжами”.

Про вплив фанатів на символіку клубу:

Андрій Зуєв розповів, що фанати певною мірою вплинули на ідеї, які згодом були реалізовані клубом. Зокрема, під час обговорення зміни клубної емблеми порушувалося питання про доцільність використання шахтарської атрибутики. 

За його словами, відбулася окрема зустріч з керівництвом клубу, на якій фанати наполегливо рекомендували включити до нової емблеми як шахтарські молотки, так і рік заснування клубу. Вони вважали, що якщо вже змінювати символіку, то лише на якісно нову й змістовну.

“У нас був навіть ультиматум, ми писали відкритий лист щодо цього. Ці молотки в останній момент, так би мовити, додали в емблему. І такі вони там маленькі, там внизу використовуються. Але на зараз це найбільш впізнаваний атрибут клубу, хоча на той момент нас реально відмовляли їх використовувати”, — каже Андрій Зуєв.

***

Історія українського ультрас-руху — це не лише про футбол, банери й трибуни. Ультраси з Донецька — це приклад того, як активна меншість може формувати суспільну думку, задавати тренд і створювати нову культуру опору.

З 2014 року чимало з них добровільно стали до лав оборони: спершу у добровольчі батальйони, згодом у Збройні сили. Деякі долучились до спротиву ще під час Майдану, а інші — у перші дні повномасштабного вторгнення.

Читайте також:

• 10-тисячний мітинг в Донецьку та вбивство Чернявського: історія спротиву
• “Брусничка”, Антимайдан та обстріл прокуратури: яким був Бахмут 10 років тому
• Шлях Дмитра Чернявського: як жив та за що боровся Герой України

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутська земля подарувала Україні плеяду талановитих науковців, митців та діячів культури. Однією з таких постатей, чий внесок у розвиток вітчизняної науки залишається вагомим, є Есфір Семенівна Беркович — видатна українська бібліографиня. Протягом свого життя вона працювала у найбільших наукових книгозбірнях країни та створила фундаментальні бібліографічні праці.

Редакція видання Бахмут IN.UA підготувала розповідь про непростий, але надзвичайно плідний життєвий шлях нашої землячки.

Біографія Есфір Беркович

Есфір Беркович народилася 2 березня 1912 року в місті Бахмут. Її дитячі роки супроводжувалися важкою втратою: коли дівчинці виповнилося лише сім років, померла її матір. У 1921 році батько ухвалює рішення перевезти Есфір разом із її сестрами до Харкова, де родина починає нове життя.

Саме в Харкові дівчина пішла до школи, яку успішно закінчила у 1931 році. У шкільні роки в Есфір проявився яскравий музичний талант, що згодом суттєво вплине на вибір її останнього місця роботи та специфіку бібліографічних досліджень.

Юність у ленінграді та старт бібліотечної кар’єри

Після отримання середньої освіти Есфір Беркович вирушає до ленінграда (нині санкт-петербург). Там вона вступає на вечірнє відділення ленінградської консерваторії, прагнучи розвивати свої музичні здібності. Паралельно з навчанням дівчина розпочинає свою трудову діяльність, влаштувавшись до Державної публічної бібліотеки імені М. Є. Салтикова-Щедріна. Саме тут закладається фундамент її майбутнього фаху.

Через особисті обставини Есфір була змушена перервати навчання в консерваторії, залишити Ленінград та повернутися до Харкова. Щоб продовжити роботу за обраним профілем, вона закінчує спеціалізовані бібліотечні курси. Згодом влаштовується до Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Г. Короленка. У науково-методичному відділі цієї установи вона працювала на двох посадах:

• бібліотекаря (у період з 1933 по 1934 роки);
• бібліографа центрального довідкового апарату (з 1934 по 1941 роки).

Роки Другої світової війни та переслідування

З початком німецько-радянської війни мирне життя та кар’єра Есфір Беркович обірвалися. У вересні 1941 року вона евакуювалася до міста Коканд в Узбекистані, де була змушена працювати у місцевій артілі, щоб вижити в умовах тилу.

У січні 1945 року, отримавши виклик від брата, вона переїжджає до москви. Її висока кваліфікація дозволила отримати посаду старшого бібліотекаря у Державній бібліотеці срср імені в. і. леніна. Проте важкі роки евакуації далися взнаки: через тяжку хворобу вже у вересні 1945 року жінка була вимушена звільнитися.

Повернувшись до Харкова, Есфір Семенівна ститкнулася з новою проблемою. Протягом тривалого часу вона залишалася безробітною через розгорнуту радянською владою ідеологічну “боротьбу з космополітизмом”.

Плідна наукова праця у Харківському університеті

Повернутися до улюбленої справи вдалося лише у 1948 році, коли її тимчасово прийняли на посаду редактора Центральної наукової бібліотеки (ЦНБ) Харківського державного університету (нині Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна).

У 1950 році вона стала бібліографом науково-бібліографічного відділу ЦНБ і обіймала цю посаду двадцять років — до 1970-го. За цей період фахівчиня взяла безпосередню участь в укладанні 12 ґрунтовних бібліографічних покажчиків. Серед її найвизначніших робіт — створення персональних покажчиків, присвячених видатним діячам науки та культури:

• філософу Григорію Сковороді;
• засновнику Харківського університету Василю Каразіну;
• фізіологу Івану Павлову;
• хіміку Євгену Хотинському;
• фізико-хіміку Миколі Ізмайлову.

Також Есфір Семенівна укладала складні систематичні покажчики до періодичних видань університету та наукових товариств, які діяли при ньому.

Музично-театральна спадщина та останні роки роботи

У 1971 році Есфір Беркович переходить на роботу до Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського, де працює наступні 20 років (до 1991 року). Саме тут її юнацька музична освіта гармонійно поєдналася з колосальним досвідом бібліографа.

У цій установі вона реалізувала низку важливих професійних завдань:

• створила з нуля алфавітний каталог книг нотного відділу;
• виступила одним із провідних фахівців з розробки унікальної спеціалізованої схеми індексації літератури з мистецтва, яка базувалася на принципах УДК (Універсальної десяткової класифікації);
• доклала максимум зусиль для створення та розвитку довідково-бібліографічного відділу бібліотеки.

Окремою сторінкою її спадщини є зібрані та систематизовані нею бібліографічні списки, присвячені видатним композиторам. На жаль, за життя авторки ці праці залишилися ненадрукованими. До цього переліку увійшли: “Литература о Н. А. Лысенко за 1920–1972 гг.”, “Литература о композиторе Р. Щедрине: за 1958–1971 гг.”, “Т. Н. Хренников: литература за 1946–1973 гг.”, “Литература об А. Н. Скрябине за 1925–1971 гг.”, “С. В. Рахманинов: список литературы”, “М. П. Мусоргский и его опера “Борис Годунов” на сцене и на экране”.

Життєвий шлях видатної бахмутянки завершився 23 листопада 1992 року в Харкові. Весь професійний архів Есфір Семенівни Беркович сьогодні дбайливо зберігається у фондах Харківської міської спеціалізованої музично-театральної бібліотеки імені К. С. Станіславського як свідчення її безмежної відданості бібліотечній справі.

Читайте також:

Бахмутський гіпсовий промисел: історія видобутку та створення архітектурної ліпнини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!