Main menu

IMG 8205 6c648В цей тиждень напередодні річниці Голодомору громадська діячка, журналіст Наталя Жукова у своєму блозі поділилися історією виживання родини. Залишайте в коментарях цікаві факти, що дізнались зі спогадів ваших дідів та прадідів. Так ми разом відтворимо картину національної української трагедії Голодомору.

В одній з книг про Голодомор 1932-33 років на Донбасі ми знайшли пофамільний перелік мешканців нашого міста, Часова-Яра та деяких прилеглих сіл, які очевидно померли від голоду в 1932-33 роках. В тому переліку - їх ПІБ, вік, дата смерті, соц. статус, місце проживання та причина смерті, А ТАКОЖ номер архівного фонду, опису ДАДО (Державного архів Донецької області), в яких зберігалися відомості про смерть тієї чи іншої особи. Таких прізвищ по Артемівську та Часовому-яру - 506, і ще 47 осіб - по деяких селах Артемівського району.

Не пригадую, щоб на широкий загал оприлюднювалися ці списки! В них багато дітей з будинку немовля, в'язнів. Взагалі, треба проаналізувати цей перелік.

Це ми робиться для того, щоб коли ви почуєте, що "в Артемівську (або на Донбасі) голоду не було" - щоб КОЖЕН наочно побачив та вирішив для себе - був чи не був! Майже 500 людей по нашому місту зафіксовано смертей, і з такими діагнозами - це як, не голод?

І ще - якби не моя підготовка разом з «Бахмутом Українським» до цього Дня цього року, я б так ніколи і не дізналася як саме вижив в 1932-33 роках в Артемівську мій прадід, пекар Іван Єфимович Борзенко з дружиною Марією Лукьянівною. В них було шестеро дітей, від 1913 до 1928 року народження. Старших вони відправили на Орловщину до родича прадіда, який працював в паровозному депо. А молодші залишилися тут. Виявляється, навесні 1933 року мій прадід пішов з дому та оселився на березі ставка, що зараз зветься Північним. Там він жив до глибокої осені, щоденно ловив річкових молюсків типу беззубки, варив їх у казанку та годував молодших дітей, яких їхня мати приводила з району Нижньо-Маріупольської вулиці (тобто це геть інша околиця міста). Він залишався там до глибокої осені, поки не захворів і його родина не забрала додому. Коли старших відправляли на Орловщину, перед тим здали 5 царських рублів у Торгсин (який розташовувався, за їх словами, на місці нинішньої парикмахерської "Карина" по нин. вул. Першина), купили півмішка проса, а на вокзалі в Харкові його з-під них вкрали. 

Це люди, які працювали і утримували себе і за царських часів, і в 1917-1921, і під час нацистської окупації міста, і за часів застою, коли держава дала їм мізерні пенсії...  Прадід був чудовим пекарем, а ще вмів шити, мав машинку "Зінгер", міг "робити гроші з нічого", переробляючи старі пальта на інші вироби. Бабуся теж вміла добре шити. І ось ці роботящі люди їли ті нещасні річкові ракушки і спасали ними своїх дітей - так, що їхні онуки досі це памятають...  

В мене і фото є їх.. приблизно тих часів, вимучені, зарано постарілі, змарновані ...старики 35-40 років. Це мені сьогодні розповіла одна з моїх тітоньок, якій моя прабабуся розповідала це все. Про переїзд на Орловщину я знала, а про ось цей епізод - ні.

А які історії залишилися нерозказаними у вашій родині?