Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки свій дім, але й роботу, бізнес, спогади. Однією з них є Ірина Яценко, яка мала у Бахмуті родинну справу та відкрила свою секцію з чирлідингу для дітей. Наразі жінка живе у Польщі, продовжує працювати та розвивати свої навички для того, щоб весь цей досвід у майбутньому використати на користь в Україні. 

Повномасштабний напад росії на Україну кардинально змінив життя українців. Мільйони людей втратили свої домівки, вимушені були евакуйовуватися та відновлювати своє життя далеко від дому. Втім, для багатьох мешканців сходу країни та Криму це не перший досвід вимушеного переселення. 

Ірина Яценко, керівниця першої студії чирлідингу у Бахмуті є однією з таких людей. Після початку війни у 2014 році вона евакуювала свою родину до Бахмута. 

Вони з чоловіком відновили свій бізнес, налагодили життя на новому місці, а потім вона вирішила додатково розвивати те, що було близьким для її серця – заняття з гімнастики для дітей. Велика війна зруйнувала її місто та її плани. Наразі жінка живе у Польщі та нещодавно вона знову зібрала дітей для того, щоб навчати їх гімнастиці.  Редакція Бахмут.IN.UA розпитала Ірину про її роботу у Бахмуті, переїзд до Польщі та її плани на повернення до України у майбутньому. 

Читайте також: Дорога додому: як бахмутянка повертається до України з Європи

Від волонтерства до власної групи 

Ірина Яценко розповідає, що вони з чоловіком у Бахмуті розвивали родинний бізнес, пов’язаний із ремонтом взуття та шкіргалантереєю. Справа йшла дуже добре й родина разом вкладала в нього всі свої сили. Ірина занурилася у світ профільних грантів, семінарів та навчання й відклала свою успішну спортивну кар’єру задля цього. 

Жінка розповідає, що вона досягнула відчутних успіхів у написання та реалізації грантів на підтримку бізнесу. Їй дуже допомагали бахмутяни у цих питаннях, адже небайдужі люди підказували їй, як формувати заявки та вирішувати юридичні чи організаційні питання. Вона прагнула розвитку, тому постійно відвідувала різні курси та навчалася, як просувати бізнес в Інтернеті, отримувала фінансову підтримку на купівлю обладнання тощо. Метою родини в той час було поставити бізнес «не рейки» якнайшвидше. 

Так Ірина познайомилася з тренером Олександром та почала приводити свою дочку на заняття. На той момент у групі було всього кілька дівчат, а переважна більшість це були хлопці. Поки вона чекала на дочку, дивилася на те, як проходять заняття. Оскільки вона сама займалася гімнастикою на професійному рівні, вона дивилася на заняття експертним оком. Гімнастика для дівчат відрізняється від чоловічої тим, що в ній присутні елементи хореографії, які потребують плавності рухів. 

Так, в один прекрасний день, Олександр вирішив поговорити з Іриною щодо цих порад, які вона дає своїй дитині. 

Ірина навіть не очікувала, що до неї на заняття вже невдовзі захоче приходити близько 30 дітей. З того моменту вона ще більше впевнилася, як сильно це потрібно людям. 

Читайте також: Європейська освіта: досвід донеччанок в Польщі та Словаччині

Хотілося вигадати щось нове і цікаве для дітей Бахмута

Коли Ірина приходила на заняття, на неї вже чекали дівчата. Вона почала придумувати програми, ставити їх під музику. В такому тандемі двох тренерів вони з Олександром разом продовжували тренувати дітей певний час. Популярність навчання в Ірини почала стрімко зростати, все більше і більше дітей намагалися потрапити до Ірини Сергіївни на секцію. 

Тоді Ірина не розуміла, як можна дати всім цим дітям можливість навчатися. Адже, спортивна гімнастика – це не той вид спорту, де можна тренувати масово. Кожній гімнастці потрібно багато уваги тренера, а одна Ірина не змогла б це забезпечити для понад двох десятків дітей. 

Так Ірина знайшла чирлідинг, який стає все популярнішим в Україні. Вона підійшла до цієї справи сумлінно. Знайшла федерацію чирлідингу, офіційно вступила в неї, пройшла навчання на тренера та суддю, знайшла окреме приміщення для тренувань. Зробила все для того, щоб професійно та активно розвивати цей напрямок у Бахмуті та області. Її роботу оцінили не тільки її учні та батьки, але й міська рада. Вона мала багато планів щодо розвитку цього напрямку у місті, аж поки не сталася повномасштабна війна та жінка мала знову пройти через евакуацію та початок життя на новому місці. 

Я думаю над тим, з чим що я можу привезти з собою назад в Україну

Хоча Ірина зараз знаходиться у Польщі, вона не закривала свою діяльність в Україні. Її бізнес там продовжується, вона звітується перед державою та не планує відкривати бізнес за кордоном. Проте, це не значить, що вона не працює над розвитком своїх компетенцій. Навпаки, жінка намагається здобути знання та навички, які  б вона могла використати у майбутньому в Україні. 

Ірина сумувала за своєю групою та за заняттями й писала про це у соціальних мережах. Одного дня директор центру, де вона працює, побачив це. Він попросив жінку розповісти детальніше про її досвід, а після почутого, запропонував відновити такі тренування на базі його центру. Так Ірина повернула у своє життя гімнастику та роботу з дітьми.  

Директор центру спочатку заспокоював Ірину, казав, щоб вона не хвилювалася, якщо в перший час буде небагато охочих. Але жінка розмістила оголошення в різних групах у соціальних мережах і на перше заняття прийшло аж 20 дітей. 

Тепер Ірина займається з дітками, які евакуювалися з різних частин України: Маріуполя, Миколаєва, Херсона,  Донецька, Бахмута, Костянтинівки, Кропивницького тощо. Також, на заняття прийшли й діти місцевих мешканців, клієнтів центру та навіть дівчата з рівних країн. На сьогодні у групі вже 23 дитини.

Читайте також: Боротьба донеччан за українську державність

Я хочу, щоб діти пам’ятали, як ми відбудуємо новий Бахмут

Жінка розповідає, що й дня не проходить, щоб її не спитали про те, чи планує вона повернутися до України. Ірина точно знає відповідь на це питання, адже вона хоче додому. Поки йде війна, вона буде з дитиною за кордоном, адже почувається там у безпеці. 

У планах Ірини є не тільки повернення до України, вона хоче повернутися до Бахмута у майбутньому та готова брати активну участь у його відбудові. 

Читайте також: Артем Шаіпов, випускник Кембриджу та громадський діяч, поділився спогадами про Бахмут і розповів як допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!