Бахмутяни були вимушені покинути свої будинки та їхати у невідомість у пошуках безпеки для себе та для своїх родин. У місті вони залишили не тільки свій дім, але й роботу, бізнес, спогади. Однією з них є Ірина Яценко, яка мала у Бахмуті родинну справу та відкрила свою секцію з чирлідингу для дітей. Наразі жінка живе у Польщі, продовжує працювати та розвивати свої навички для того, щоб весь цей досвід у майбутньому використати на користь в Україні. 

Повномасштабний напад росії на Україну кардинально змінив життя українців. Мільйони людей втратили свої домівки, вимушені були евакуйовуватися та відновлювати своє життя далеко від дому. Втім, для багатьох мешканців сходу країни та Криму це не перший досвід вимушеного переселення. 

Ірина Яценко, керівниця першої студії чирлідингу у Бахмуті є однією з таких людей. Після початку війни у 2014 році вона евакуювала свою родину до Бахмута. 

Вони з чоловіком відновили свій бізнес, налагодили життя на новому місці, а потім вона вирішила додатково розвивати те, що було близьким для її серця – заняття з гімнастики для дітей. Велика війна зруйнувала її місто та її плани. Наразі жінка живе у Польщі та нещодавно вона знову зібрала дітей для того, щоб навчати їх гімнастиці.  Редакція Бахмут.IN.UA розпитала Ірину про її роботу у Бахмуті, переїзд до Польщі та її плани на повернення до України у майбутньому. 

Читайте також: Дорога додому: як бахмутянка повертається до України з Європи

Від волонтерства до власної групи 

Ірина Яценко розповідає, що вони з чоловіком у Бахмуті розвивали родинний бізнес, пов’язаний із ремонтом взуття та шкіргалантереєю. Справа йшла дуже добре й родина разом вкладала в нього всі свої сили. Ірина занурилася у світ профільних грантів, семінарів та навчання й відклала свою успішну спортивну кар’єру задля цього. 

Жінка розповідає, що вона досягнула відчутних успіхів у написання та реалізації грантів на підтримку бізнесу. Їй дуже допомагали бахмутяни у цих питаннях, адже небайдужі люди підказували їй, як формувати заявки та вирішувати юридичні чи організаційні питання. Вона прагнула розвитку, тому постійно відвідувала різні курси та навчалася, як просувати бізнес в Інтернеті, отримувала фінансову підтримку на купівлю обладнання тощо. Метою родини в той час було поставити бізнес «не рейки» якнайшвидше. 

Так Ірина познайомилася з тренером Олександром та почала приводити свою дочку на заняття. На той момент у групі було всього кілька дівчат, а переважна більшість це були хлопці. Поки вона чекала на дочку, дивилася на те, як проходять заняття. Оскільки вона сама займалася гімнастикою на професійному рівні, вона дивилася на заняття експертним оком. Гімнастика для дівчат відрізняється від чоловічої тим, що в ній присутні елементи хореографії, які потребують плавності рухів. 

Так, в один прекрасний день, Олександр вирішив поговорити з Іриною щодо цих порад, які вона дає своїй дитині. 

Ірина навіть не очікувала, що до неї на заняття вже невдовзі захоче приходити близько 30 дітей. З того моменту вона ще більше впевнилася, як сильно це потрібно людям. 

Читайте також: Європейська освіта: досвід донеччанок в Польщі та Словаччині

Хотілося вигадати щось нове і цікаве для дітей Бахмута

Коли Ірина приходила на заняття, на неї вже чекали дівчата. Вона почала придумувати програми, ставити їх під музику. В такому тандемі двох тренерів вони з Олександром разом продовжували тренувати дітей певний час. Популярність навчання в Ірини почала стрімко зростати, все більше і більше дітей намагалися потрапити до Ірини Сергіївни на секцію. 

Тоді Ірина не розуміла, як можна дати всім цим дітям можливість навчатися. Адже, спортивна гімнастика – це не той вид спорту, де можна тренувати масово. Кожній гімнастці потрібно багато уваги тренера, а одна Ірина не змогла б це забезпечити для понад двох десятків дітей. 

Так Ірина знайшла чирлідинг, який стає все популярнішим в Україні. Вона підійшла до цієї справи сумлінно. Знайшла федерацію чирлідингу, офіційно вступила в неї, пройшла навчання на тренера та суддю, знайшла окреме приміщення для тренувань. Зробила все для того, щоб професійно та активно розвивати цей напрямок у Бахмуті та області. Її роботу оцінили не тільки її учні та батьки, але й міська рада. Вона мала багато планів щодо розвитку цього напрямку у місті, аж поки не сталася повномасштабна війна та жінка мала знову пройти через евакуацію та початок життя на новому місці. 

Я думаю над тим, з чим що я можу привезти з собою назад в Україну

Хоча Ірина зараз знаходиться у Польщі, вона не закривала свою діяльність в Україні. Її бізнес там продовжується, вона звітується перед державою та не планує відкривати бізнес за кордоном. Проте, це не значить, що вона не працює над розвитком своїх компетенцій. Навпаки, жінка намагається здобути знання та навички, які  б вона могла використати у майбутньому в Україні. 

Ірина сумувала за своєю групою та за заняттями й писала про це у соціальних мережах. Одного дня директор центру, де вона працює, побачив це. Він попросив жінку розповісти детальніше про її досвід, а після почутого, запропонував відновити такі тренування на базі його центру. Так Ірина повернула у своє життя гімнастику та роботу з дітьми.  

Директор центру спочатку заспокоював Ірину, казав, щоб вона не хвилювалася, якщо в перший час буде небагато охочих. Але жінка розмістила оголошення в різних групах у соціальних мережах і на перше заняття прийшло аж 20 дітей. 

Тепер Ірина займається з дітками, які евакуювалися з різних частин України: Маріуполя, Миколаєва, Херсона,  Донецька, Бахмута, Костянтинівки, Кропивницького тощо. Також, на заняття прийшли й діти місцевих мешканців, клієнтів центру та навіть дівчата з рівних країн. На сьогодні у групі вже 23 дитини.

Читайте також: Боротьба донеччан за українську державність

Я хочу, щоб діти пам’ятали, як ми відбудуємо новий Бахмут

Жінка розповідає, що й дня не проходить, щоб її не спитали про те, чи планує вона повернутися до України. Ірина точно знає відповідь на це питання, адже вона хоче додому. Поки йде війна, вона буде з дитиною за кордоном, адже почувається там у безпеці. 

У планах Ірини є не тільки повернення до України, вона хоче повернутися до Бахмута у майбутньому та готова брати активну участь у його відбудові. 

Читайте також: Артем Шаіпов, випускник Кембриджу та громадський діяч, поділився спогадами про Бахмут і розповів як допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Цього разу наша героїня — бахмутянка Катерина Попович. Вона переїхала на Львівщину ще задовго до повномасштабної війни. Вона не тікала від вторгнення, а їхала до кохання. Сьогодні її життя — це залізниця, мікроелектроніка, Карпати й нове захоплення кондитерством. Але дім, каже вона, завжди залишається в серці.

Розмовляли з Катериною про дім, про спогади з минулого, роботу на залізниці й нове захоплення – читайте історію бахмутянки в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмут у серці: шлях Катерини від Донеччини до Львівщини

Катерина народилася в Бахмуті й прожила там до 2009 року. Вона добре пам’ятає тутешню природу, знайомі вулиці й улюблені місця, які з роками змінювалися разом із містом.

“Я народилась в нашому славному місті Бахмуті. Прожила там аж до 2009 року, бо далі поступила навчатися. Я виросла на вулиці Перемоги — то був такий тихенький, затишний райончик. Частина мого дитинства була в центральній частині міста, бо там жили бабуся з дідусем. Улюблені місця — то був ставок, наша посадка, а в зимовий період — знаменита гірка, з якої ми на санчатах скочувалися”, — пригадує Катерина.

Після дев’ятого класу вона обрала залізничний технікум, а згодом продовжила навчання в академії в Харкові. Її приваблювали технічні науки, і цей вибір виявився вдалим. У професії, яку стереотипною вважають “чоловічою”, Катерина знайшла себе.

“Після 9 класу в мене був вибір — або йти в 10 клас, або в технікум. У нас в місті був індустріальний і залізничний технікум. Оскільки мені більше подобалися технічні науки, то я пішла на залізницю. І не прогадала. Мені дуже подобається. У нас в групі було шість дівчаток і до двадцяти хлопців. То рахується більш чоловіча професія, але я не боялася”, — каже Катерина.

Вона закінчила навчання у 2013 році, однак одразу за фахом не працювала. Спершу були інші сфери — робота продавцем, досвід у прямих продажах. 

“А вже з 18-го року я пішла по фаху працювати. Основна моя робота — ремонт приладів залізничної автоматики. Мені приносять певні блоки, я їх розбираю, паяю, ремонтую, досліджую. Це дуже цікава, незвична робота. Саме те, що я роблю — по мікроелектроніці — досить вузьке для розуміння. Або ти розумієш, або не розумієш. Моя керівничка казала, що там треба мати талант. Мені допоміг досвід від батьків — це був бонус у роботі”, — каже бахмутянка.

Працювати з технікою дівчина полюбила ще в Бахмуті, її батьки мали радіотехнічну крамничку. Дівчина допомагала сортувати прилади, розбиратися в них. Навчаючись у Харкові, вона майже кожні вихідні поверталася додому. Залізничне сполучення дозволяло швидко доїхати до Бахмута, а родина залишалася важливою опорою.

“Майже кожні вихідні або через вихідні приїздила додому. Треба було і батькам допомогти, і собі відпочити від навчання. Дорога була досить близька, їздили електропоїзди. Було просто з’їздити додому і назад”.

У Харкові Катерина зустріла своє кохання. Її хлопець був родом зі Львівщини, тож він запросив її додому. Вперше вона побувала тут на День Незалежності.

Згодом Катерина почала частіше бувати на Львівщині. Дівчину зачарували Карпати — інші, вони ніж Кримські гори, де вона бувала раніше, але не менш красиві. Так само вразили бахмутянку місцеві традиції, зокрема святкування Великодня.

“Потім я приїхала сюди на Великдень. Мене дуже вразив обливаний понеділок, коли всі обливаються водою. Було стільки сміху, радості. Свято тут розділяється на кілька днів: неділя — родина, понеділок — друзі, вівторок — робочі колективи. Це цікава відмінність. Пригадую, коли я переїжджала сюди, мене питали, чи не боюся. Я казала: Я їду до людей. Якщо людина хоче адаптуватися — вона адаптується. Дім завжди є в серці, він завжди тягне. Але можна знайти спільні риси, знайти своє”, — розказує бахмутянка.

Переїзд до Стрия для дівчини був свідомим і пов’язаним із коханням. Катерина чесно розрізняє свій досвід переїзду і досвід тих, хто був змушений залишати дім через війну. Вона наголошує, що її шлях був добровільним, а тому й адаптація проходила зовсім інакше. Батьки Катерини, які переїжджали через вторгнення, мали зовсім інший досвід.

“Мій переїзд і переїзд теперішніх людей — це різні переїзди. Я виходила заміж, я усвідомлено переїжджала. Я не втікала від війни. Тому мені легше було адаптуватися. У нас різні запити і різні травми. Але я знайшла тут друзів, подругу з Луганщини, яка стала для мене промінчиком згадки про дім. Бо дім завжди є в серці, мене завжди буде туди тягнути”, — розмірковує Катерина.

Як змінювався Бахмут: спогади про дім

Попри те, що Катерина переїхала на Львівщину, додому в Бахмут їздила щороку. З роками вона помічала, як змінюється місто. Особливо відчутними трансформації стали після 2014 року. Місто оновлювалося, з’являлися нові локації, громадські простори, алеї.

“Почали перейменовувати вулиці, і це трохи вводило в дисонанс, але водночас це був знак, що місто не стоїть на місці, воно хоче відійти від радянського, стати більш сучасним і динамічним. Пригадую, що Бахмуті посадили сакури біля центральної зупинки. Раніше там росли звичайні дерева, а тепер — алея сакур. Ти міг у травні приїхати в Бахмут і ніби потрапити в Японію. Місто дуже мінялось. Я пов’язую це усучаснення з першою окупацією. Люди ніби зрозуміли більше, відкрили для себе Бахмут український. Після того воно розквітло, ніби цибулинка без лушпиння. З’явилося більше українського духу. Ми тільки почали жити — і тут все завершилось”, — каже Катерина.

Останній раз вона була в Бахмуті 2021 року. Тоді щось підказувало їй фотографувати знайомі вулиці й куточки, ніби про запас. Дівчина ще не підозрювала, що ті її фото стануть останніми з Бахмута.

“Останній раз я була в Бахмуті влітку 2021 року — в липні і серпні. В серпні була у відпустці два тижні. Мені хотілося ходити і фотографувати все довкола, кожен куточок, ніби бачу в останній раз. Я пам’ятаю наш ярмарок, фрукти, овочі з городу, абрикоси, помідори — все пахло літом. Я відчувала якусь спрагу зафіксувати це в пам’яті. Потім, коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що не дарма хотіла все запам’ятати”, — додає вона.

Сьогодні Катерина перебуває у декреті. Поряд із основною професією на залізниці вона відкрила для себе нове захоплення — кондитерство. Почалося все випадково — з рецепта мусового торта, який вона побачила в інтернеті.

“Кондитерська справа — то моя віддушчина. Я ніколи не думала, що буду пекти. Я натрапила на рецепт мусового торта, який не треба випікати. Захотіла зробити для подруги. Прикрасила шоколадним піоном. Передивилась мільйон відео. Подруга оцінила — сказала, що дуже смачно”.

Так у її житті з’явився ще один напрямок — творчий і теплий. Залізнична автоматика й мікроелектроніка залишаються основою професійної ідентичності, а кондитерство — простором для душі, і в цьому просторі звісно є місце й Бахмуту, Катерина виготовила подрузі на День народження особливий торт, надпис з якого знають всі бахмутяни.

До теми:

“Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім повертається назад додому. На собі несе велосипед, бо міст розбитий; несе й хліб з водою, бо там, де живе Олена, води давно немає. Сергій — теж лікар. Його ранок починається схоже, хоча людей в Бахмуті вже мало, й це переважно старші люди. Він не може їх лишати самих, тому Сергій продовжує ходити на роботу. У місті він лишається з батьком. У Сергія є собака, який чекає його з роботи.  

Браконьєр — військовий з 93-ї бригади, донедавна був цивільним. У Бахмут потрапив через кілька днів після мобілізації, місто здавалося розбитим вже у вересні 2022. Браконьєр ще не знає, що він проведе тут 7 страшних місяців, і по-справжньому розбитим він побачить Бахмут пізніше. Баланс — теж військовий з 93-ї бригади, воює з 2014. Бахмут надовго відкладеться в його пам’яті як місто, де через холод й болото зимою 2022 солдатам відрізали пальці на руках й ногах.

Браконьєр, Баланс, Олена, Сергій — 4 людини, які не перетиналися в житті, опинилися в одному місті у період з 2022 по 2023 рік. Місто, яке для двох людей з нашої історії є спогадом про дім, для інших двох — тим спогадом, про який хочеться забути. 

Олена Воронова 

Олена Воронова працювала у Бахмуті як лаборантка у центральній лікарні. Її разом з донькою та чоловіком евакуювали військові, коли неподалік від них вже були росіяни. Олена виїхала з Бахмута у січні 2023 року. 

Олено, розкажіть, як ви працювали у Бахмуті останніми місяцями?

Я працювала лаборанткою у центральній лікарні до останнього, поки не зруйнували мій кабінет. Десь наприкінці вересня або на початку жовтня зруйнували міст між мікрорайоном Забахмутка, де я жила, то мусила йти з велосипедом через цей взорваний міст — несла велосипед на собі. Працювали, приймали людей, котрі приходили і потребували моєї допомоги. Коли я йшла додому, я ще намагалася привезти хліб, води, бо в нас на мікрорайоні води давно не було. Зі мною жили не тільки мої родичі, а й багато сусідів, які також не хотіли виїжджати, переважно вже достатньо похилого віку люди. Я була останньою їхньою надією на хліб та воду.

А були люди з травмами, які до вас зверталися?

До мене приводили дітей. У дівчинки, пам’ятаю, були проблеми з нирками, треба було аналіз сечі зробити. А лікарів не було достатньо, і цій дівчинці не могли нормально надати медичну допомогу. У самому Бахмуті лишилося декілька терапевтів, гінеколог, двоє лаборантів, одна санітарочка, а потім і санітарочки не стало, бо вона вже не змогла добиратися на роботу — її район, Собачовку, почали сильно обстрілювати.

Найскладніший випадок був з моїм сусідом, який пішов — я вже точно не пам’ятаю, куди, але це в секунди сталося: прилетіла бомба і його поранила. Ми мусили його затягти до підвалу. Три осколки в нього були в нозі, один у віску. У підвалі ми йому надавали першу медичну поміч, потім віднесли його до лікарів-військових, самі ми би його врятувати не змогли. Наскільки я знаю, ногу так і не вдалося врятувати. Але живий лишився: йому близько 70 було, колишній військовий, такий мужній чоловік. Пам’ятаю, коли ми його несли, то він казав: коли щось летить, прячтеся за мною — я вже поранений.

Як ви наважилися виїхати з Бахмута?

Мене мотивувала донька. У 22-му році ми виїхали до Чехії, але через тиждень моя дочка сказала: “Мама, я хочу додому”, і ми повернулися додому, назад до рідного Бахмута. Я виконувала свою справу, а вона була моїм маленьким мотиватором. Ми виїжджали до Чехії наприкінці червня, та вже у серпні, через тиждень повернулися назад. Вже за цей тиждень, що нас не було, у місті кардинально змінилася обстановка: постійно летіли якісь бомби, ракети. Був зруйнований і центр міста вже на той момент, тобто росіяни просувалися — це було відчутно. 

Зимою стало ще важче. Після того, як поранили сусіда (це було 12 грудня), ми жодного разу не змогли вийти надвір, бо дуже сильно почали обстрілювати наш будинок. 

Ми бачили, коли вибігали по дрова, щось приготувати або щось взяти на вулицю, як дрони літають. Ми думали, що росіяни бачать, що тут тільки цивільні живуть, і вони не будуть руйнувати наш будинок, обстрілювати нас, тому що немає сенсу це робити. Але ми помилилися: черга дійшла до нашого будинку, і от з 12 грудня постійно стріляли. Місяць ми там сиділи — до того, як до нас прийшли військові наші, хлопці з 93-ї бригади. Кажуть: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Ми вже не можемо вийти, бо обстрілюють дуже сильно”.

Тиждень вони розробляли таку маленьку, як я казала, спецоперацію, як нас вивезти. Бо  з нами була жінка літня, після операції вона не могла пересуватися взагалі. Тому на носилках мій чоловік та військовий виносили цю сусідку з підвалу. Ми виїхали завдяки 93-й бригаді. Вони нас вивели на свій страх і ризик. Це було дуже небезпечно, тому що вже десь за метрів 100–150 у будинку були росіяни. Ми покинули дім 30 січня 2023 року. 

Що вам найбільше запам’яталося за ці дні?

У мене це пов’язано тільки з біллю, насправді. Я народилася в цьому місті, народила тут доньку, вчилася, жила. Знаєте, я ніколи не хотіла, як багато молоді в свій час, поїхати до великого міста, до Донецька або до Харкова. Я завжди знала, що хочу жити тут. Моя бабуся та дідусь колись дуже давно переїхали з Росії до Бахмута. Він приїхав сюди у відрядження, побачив, як тут живуть люди в Україні, в Бахмуті, зібрав всю свою родину, дружину з трьома дітьми, і переїхав сюди, тому що йому настільки воно сподобалося. Для мене це було і буде найгарнішим містом.

Сергій Старусєв

Сергій Старусєв — лікар з Бахмута, працював у амбулаторії до останнього, лікував місцевих, надавав медичну допомогу. Сергій виїхав у березні 2023 року на легковій машині з батьком та собакою.

Як починався ваш день у Бахмуті?

Почався день стабільно. У нас вдома була пічка, яку ми топили. Зранку на печі підігрівалася кава, потім я добирався на роботу. Нам видали буржуйки.

Я розтоплював цю буржуйку — вчився це робити, у мене не одразу виходило. Спочатку у нас все в амбулаторії було в димі, і лише потім дізналися, що її можна прогрівати спершу. Розтоплювали буржуйку і починали прийом пацієнтів. Деякі навіть допомагали нам дровами. 

Ліків не було. Багато людей хворіли ГРВІ через те, що в підвалах довго сиділи. Коли у нас був вільний час, ми теж ходили за дровами. Найчастіше люди зверталися до нас з простудами: бронхіти, пневмонія. Люди жили в підвалах, тому, звісно, холодно було.

Й всі на стресі переживали. 

Були якісь складні випадки тоді?

Я не люблю це згадувати. То була зима 2023 року, і до нас повернувся чоловік. У нас там були чорнобильські будинки. Він повернувся попрати речі, зігрітися, і в цей час відбувся мінометний обстріл. Прилетіла міна, і якраз він вже підходив до нас в амбулаторію. Його поранило. Ми почекали трохи, бо був обстріл. Підбігли до нього, він вже був в агонії. Ми ще з одним чоловіком затащили його до амбулаторії, хотіли надавати допомогу, спробувати роздягти, але це була зима, було багато одягу, ми не встигли…

Як ви наважилися залишитися в Бахмуті? 

Мені емоційно, якщо чесно, було важко саме виїхати, але коли вже побачив на початку березня 2023, що вже нічого не працювало: ні аптеки, ні магазини, то прийшло розуміння, що вже все. Я мав виїжджати з батьком — він не хотів, адже все життя прожив в Бахмуті. Одразу виїхати не змогли. Тоді вже евакуації як такої не було, мости були підірвані всі. Якщо мені не зраджує пам’ять, це було 9 березня. 

Ми повернулися назад додому, трохи пересиділи, мінометний обстріл почався буквально за 15 хвилин. Накидали якісь там речі, я взяв нашу 30-кілограмову собаку на руки і ми поїхали машиною, через сєвєрний ставок. Трохи застрягли в дорозі, штовхали машину, тому що там об’їжджа дорога, але там танками трохи її розтягнули. Виїхали потім через переправу, яку військові зробили. 

Яким ви пам’ятаєте Бахмут?

Розрушений. Він до сих пір мені сниться…. Тобто таким, яким я його оставив, яким він в мене залишався і в моїй пам’яті.

“Браконьєр”

“Браконьєр” — військовий з 93-ї бригади Холодного Яру, пробув у Бахмуті 7 місяців. Виходив з міста у березні 2023 року, коли росіяни вже були у місті. Отримав поранення, повернувся та продовжує нести службу у війську.

Як ви потрапили в Бахмут?

Я заїхав у Бахмут 10 вересня 2022 року, в тентованому Уралі. Нас розселили в приватному секторі, а 11-го я вже був за Бахмутом на позиції. У мене не було БЗВП — я отримував цей досвід прямо в окопах. У місті тоді ще були вода, зв’язок, а потім вже, коли порозбивали трансформатори, все працювало тільки на генераторах, але робили аптеки, був пункт незламності. У січні ще навіть ринок працював біля літака до 11:00 ранку — 2–3 години.

Було багато цивільних ще, хоча мені здавалося, що місто було розбитим. Я тоді ще не знав, як виглядає справді розбите місто. От коли я виходив у 23-му, я навіть не мав де ногу поставити — все було в уламках. От тоді я зрозумів, що у вересні місто було ще живим. 

Яку тактику росіяни обрали для Бахмута?

Перше, що вони робили, — це розбивали місто. Били по трансформаторах, пунктах незламності, далі по будинках — тобто там, де люди збиралися. Комунальщики й пожарка одразу їхали туди відновлювати, зашивати вікна, прибирати. Росіяни далі били, робили так, щоб не було можливості, наприклад, зкупитися, зарядитися і щоб люди звідти їхали. Вони видавлювали місцеве населення, щоб залишалися ті, які там, як би, за російський мир.

А як до військових ставилися у місті?

Люди взагалі були різними. Ми були на одній підстанції 2 тижні, 120-й міномет доставав вже нас. Росіяни потихеньку продавлювали посадки і міномет підтягували до цього переднього краю. Там, де ми жили, якось підійшов до нас дідусь, дуже старий — я не знаю, йому більше 60 років. Ледве ходив, прийшов взагалі з телефоном, в якому навіть немає інтернету, каже: “Хлопці, можна у вас зарядити?” Ми кажемо: “Так, будь ласка.” Він поставив телефон і пішов. Через 20 хвилин прилетів один снаряд точно в цей будинок — пробив бокову стіну. 

У нас було два трьохсотих. Почалася суєта, за цей час цей дідусь забрав телефон і спокійно пішов — заряджати телефони після цього заборонили. Були такі моменти, були такі люди, які вже по російському часу жили, у них час показував на телефоні на годину вперед.

Але були й інші. Люди нам приносили яйця, молоко, допомагали, чим могли. І ми допомагали так само, хліб роздавали.

Ви застали у Бахмуті вагнерівців — як би ви їх описали?

По-любому, я застав, тому що і на штурм уже ходив. Взагалі, я в Бахмуті пробув 7 місяців. Коли приїжджали на підсилення ТРОшники різні, вони на мене дивляться після тижня тут і кажуть такі: “Блін, як звідси вибратися? Це ад!”.

У вагнерівців була дуже хороша вогнева підготовка: вони перед тим, як штурмувати, спочатку розвідували, потім йшла їх артилерія, плотно обробляли і так само добре рухалися. У них був завжди старший, який навіть в бій не вступав. Вони робили це професійно. Ми відбивали накати, буквально проходять 15–20 хвилин — вони йдуть в другий накат, й так по колу. Противника недооцінювати — це точно не можна ніколи.

Ускладнювала все ще і погода. У мене за цей період було два запалення й гострий бронхіт, тяжко було стояти на ногах. Я був худий, витомлений. Але була задача переміщатися, а вагнерівці, якщо вже розуміли, в якому будинку ми сидимо, то вони старалися нас задавити вогнем. 

Як ви відходили з Бахмута?

Ми добре оборонялися, гризлися, по максимуму давали відпір, але вони так само — у них була перевага у зброї, у людях. Була постійна стрільба, дев’ятиповерхівки розбирали “Піонами”. Коли нас зажали, ми були в одному кварталі з росіянами, й нам дали команду відкатуватися. Я сказав хлопцям: “Або ми відкатуємося вранці, або ми потім звідси не вийдемо”. Не всі вийшли з Бахмута. Ми виходили, хто як міг: хто на ногах, хто попід руки у сторону Хромового, Іванівського, потім із Іванівського вже на Часів Яр.

Те, як виглядав Бахмут, коли я з нього виходив, я не можу словами описати, і відео це не передасть. Я сам передивлювався те, що я знімав, і в мене мурашки йшли, хоча я багато що бачив. Дорога — те, що нею було раніше: все в бетоні, в арматурі, згорілі квартали, машини. А коли настав ранок, з третього чи четвертого поверху бабуся спускається і йде на прогулку. Вночі там все трусилося. Навіть коли ми відходили, був місцевий, який з собачкою гуляв.

“Баланс”

“Баланс” — військовий з 93-ї бригади, у війську з 2014 року. Пройшов бої в Авдіївці, Мар’їнці. У Бахмуті пробув 10 днів у лютому 2023, потім воював під Бахмутом, продовжує служити у війську. 

Що вас вразило в Бахмуті?

Я вперше прибув у Бахмут у лютому 2023 року у складі 93-ї. Ми заїжджали через Хромове. Місто вже було добре розбите, снарядів літало кучу, гучність була сильна. Ми на машині просто пролітали. Заїхали у Бахмут, знайшли приміщення, де ми ночували без вікон. А потім знайшли підвал, і всі там помістилися. Я сам воюю з 14-го року, бачив різне. Біля Авдіївки був, Красногорівки, в Мар’їнці.

В Бахмуті вразили люди. Люди збиралися там на базарі, де продавали масло для генераторів. І там була дитина перелякана, вже контужена. Вразило те, що батьки не вивозили дітей. 

Росіяни заходили тоді в місто зі сторони Ягідного, а ми тут тримали по краю. Вони підходили до залізниці, і частково до району Квадрат. Ринок вже тоді був згорів наполовину, а я бачив там тих контужених дітей.

Наша 93-тя бригада постійно евакуювала людей, шукала вільну машину й вивозила. Пам’ятаю, жіночка одна дуже плакала перед тим, як поїхати, просила завезти її на кладовище попрощатися.

Як діяли росіяни в місті?

В основному це були вагнерівці. Вони йшли хвилями: одна група прийшла, їх знищили, далі вже йшла друга, і отакий пресинг був постійно. Хлопці вже мені казали, що треба тікати. Але я був певний, що будемо тоді боротися. Нам дуже допомагали наша артилерія, літачки. Коли ми прийняли бій, після нього хлопці прийшли до мене й кажуть: “Так їх (ред. вагнерівців) можна бити”. І так і було — я був здивований, як в людей прийшла впевність. 

Раніше, з 14-го по 18-й рік, таких тактик не було, які росіяни використовували в Бахмуті. Противник підходив, у нас була перестрілка, й вони відходили. Потім накат був через 4 години. А це вони лізли і лізли, вмирали, і все одно інші лізли. Ти дуже втомлюєшся в такому темпі. Мене потім перекинули на другу позицію, і я три ночі не спав, почалися галюцинації. Хлопці-прикордонники, які зі мною були, настільки заморилися, що падали в окопи і лежали. Ми там приймали бій, я був й один прикордонник, який мені тоді міг допомагати. Всі ми вижили, і залишились тоді на своїх позиціях, а потім мене з обмороженням і запаленням через три з половиною дні забрали. Це було у лютому.

Бійцям було дуже важко. Болото, сніг, холод. Я чому так швидко застудився, бо мокро й холодно було. Коли ми приїжджали, там другим хлопцям відрізали пальці через обмороження, бо спальники, де хоча б трохи можна було відпочити, промокли. Всім було нелегко.

Військові експерти

“Знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток”,

Сергій Грабський // військовий коментатор

Чому Бахмут важливий для росіян?

Сергій Грабський, військовий коментатор, полковник запасу ЗСУ, пояснює, що в обороні Бахмута найголовнішим стало знищення військового потенціалу противника. Саме тут фактично знищили ПВК “Вагнер”, корпус кількістю 75 тисяч людей. І саме після цього в росіян був жест відчаю, коли вони намагалися піти на Москву. 

“Бахмут був і є важливим перетином доріг, і, до речі, він грає цю роль і зараз, тому що місто є одним із флангових напрямків, через які противник може намагатися просуватися в сторону Слов’янська. Чому? Тому що через Бахмут іде траса, яка проходить далі на Костянтинівку, далі на Покровськ і далі на Павлоград. Осідлання, якщо можна так сказати, цієї траси дозволяє противнику вже більш предметно говорити про можливості на Слов’янсько-Краматорському напрямку — скажімо так, це останній укріплений район, який Україна тримає в Донецькій області. Саме тому штурм Бахмута для противника був критично важливим з огляду на його значення. Саме тому противник не рахувався з втратами. Це фактично був перший раз, коли противник вв’язався в такі виснажливі вуличні бої, які призвели до того, що він таки захопив Бахмут, але на більше в нього не вистачило вже ресурсів”, — каже Сергій Грабський.

За його словами, Бахмут зіграв свою надзвичайно важливу роль в обороні України, дозволивши нам виграти час, перегрупуватися і продовжувати бойові дії в тому форматі, в якому вони є зараз. Щодо вагнерівців як таких, то специфік полягала в тому, що це не військове формування Російської Федерації — відповідно, й відношення до них було дуже специфічне. Чому? Тому що ніхто особливо не думав про те, як зберегти особовий склад, як забезпечити потреби угруповання. На думку Грабського, вагнерівців використовували для м’ясних штурмів, але не можна сказати, що “Вагнер” — це щось однорідне.

“Вагнер” тому і називався групою компаній «Вагнер», тому що він складався з декількох компаній. Одна компанія дійсно забезпечувала постачання так званого людського м’яса, а інша компанія, така як Ліра, наприклад, відігравала дуже важливу роль з точки зору того, як забезпечити умови більш професійним бійцям. До речі, ця компанія більше використовувалася вже на інших військових полях, зокрема в Африці. Саме тому ми говоримо про те, що Вагнер дав можливість противнику виграти час для підготовки військ. До певної міри група компаній Вагнер використовувала безлімітний, як вони думали, ресурс — це злочинці, які сиділи у тюрмах. Цей ресурс дозволив їм протягом короткого періоду часу закрити ту діру, забезпечену людським складом, і фактично умостити Бахмут, якщо так можна сказати, тілами вагнерів, що призвело до знищення цього утворення”, — каже Сергій Грабський.

Взяття Бахмута для Росії мало кілька стратегічних значень. Саме по собі місто є важливим комунікаційним хабом. Специфіка полягає в тому, що тут є підземне сховище, де можна розміщувати значні обсяги озброєння, бойової техніки і навіть ховати людей. 

“Окупація цього міста дозволила їм створити такий хаб, з якого тепер, як ми бачимо, вони продовжують наступати як безпосередньо в напрямку Краматорська, так і діяти на фланзі, атакуючи Костянтинівку, і до цього можна віднести Покровську ділянку фронту. Взяття Бахмута для росіян створило передумови для просування на північ, в сторону Краматорська і Слов’янська. Утримання Бахмута було єдиним способом утримати позиції і добитися того, щоб значна кількість противника була там знищена. І це доводить необхідність того, що ми маємо утримувати Слов’янськ і Краматорськ як наші фортеці, і навіть якщо противник підійде до них, його втрати будуть несумісні з тими вигодами, які він отримав. Саме тому противник зараз намагається примусити нас відійти, створивши передумови для стратегічної катастрофи України”, — додає Грабський.

Сергій Грабський каже, що росіяни стали заручниками свого власного міфу щодо взяття Бахмута, і саме з цим була пов’язана така відчайдушність, коли вони лізли вперед і спокійно віднеслися до кількості своїх втрат. 

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, додає, що на початку битви за Бахмут на той час не мав великої стратегічної цінності. Це було невелике місце з населенням до війни близько 70 тисяч людей.

“Розташоване в низині, без ключових транспортних узлів. І для подальшого просування в глибину української оборони противнику воно майже нічого не давало. Однак українське командування обрало оборону як інструмент для виснаження противника шляхом подрібнення його сил. Позиції в Бахмуті надавали можливість силам оборони завдавати противнику непропорційно високих втрат. За оцінками західних аналітиків, втрати в цій оборонній операції склали 1 до 7 на користь сил оборони, тобто на кожного вбитого українського солдата припадало 7 солдатів противника. Це перетворило бої під Бахмутом на м’ясорубку для ворога”, — каже Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Крім того, оборона Бахмута скувала війська росіян, зокрема, приватну військову компанію Вагнер, частини повітряно-десантних військ, зібравши їх на одному напрямку, що запобігало більш широкому наступу на територію Донбасу, зокрема, на Слов’янськ і Краматорськ.

“З точки зору окупантів, захоплення Бахмуту швидше було інформаційним приводом, ворог намагався показати, що він визволив в лапках частину Донбасу, що продовжується захист російськомовного населення, яке начебто потерпає, ну і паралельно противник мовчав (2:48) про ціну, яку йому довелось сплачувати в боях під Бахмутом. Врешті-решт, втрата Бахмуту силами оборони не призвела до оперативного прориву, на який противник розраховував”, — додає Кевлюк.

Як росіяни захоплювали Бахмут?

Якщо говорити про російську тактику в Бахмуті, то це масовані артилерійські обстріли. Противник витрачав до 50 тисяч снарядів на добу, а танки використовувалися для стрільби прямою наводкою. Без якихось лімітів застосовувалися баражуючі боєприпаси “Ланцет”, пояснює Віктор Кевлюк.

“Тобто противник докладав зусиль для розм’якшення української оборони. А потім штурмові групи різної чисельності від 8 до 50 осіб атакували виявлені українські позиції. Десь з листопада 2022 року бої перейшли в формат окопної війни, артилерійські дуелі і там, де вдавалося в ворогу, точилися вуличні бої. М’ясні штурми були основою російської тактики”, — додає Кевлюк.

За оцінками Сполучених Штатів, Росія в цих боях втратила вбитими, пораненими, зниклими в безвісті порядка 100 тисяч військовослужбовців і бойців приватних військових компаній. Після захоплення Бахмута збройні сили рф були виснажені настільки, що розвинути успіхи далі швидко вони не могли. 

“Якщо говорити про уроки і висновки оборонної операції в Бахмуті, то Росія здобула символічну перемогу, бо ціна, яку вона заплатила за захоплення міста, яке, фактично, не мало стратегічного значення, обнуляє цю перемогу. Зусилля, які були, і ресурси, витрачені, абсолютно не виправдовують досягнення. З іншого боку, російська пропаганда розкрутила перемогу під Бахмутом як визволення частини Донбасу, а це, в свою чергу, дозволило підняти морально-психологічний стан військ і, загалом, морально-психологічний стан всього населення РФ. А це відбилося на потоці добровольців, бажаючих укласти контракти. Відповідно, противник набув можливості компенсувати колосальні втрати”, 

Реальність виглядала наступним чином. Місто, фактично, зруйноване. Прорватися до Слов’янська чи Краматорська ворогу не вдалося. Він втратив близько ста тисяч людей.

Приватна військова компанія «Вагнер» фактично припинила існування. Дорога на західну частину Донецької області не відкрилася. 

“Для України головний урок, мабуть, — що виснажлива оборона може бути стратегічно виправданою. Це може зараз звучати якось так не зовсім коректно, але ми побачили, що, створивши для противника мясорубку, ми можемо, навіть втративши територію, здобути певний взиск, тобто знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток. З іншого боку, противник фіксувався на своєї символічної меті; він схильний до різного роду фетишів і готовий платити за здобуття перемоги там, де вона не дає йому стратегічного виграшу в дуже високу ціну”, — резюмує Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Примітка. Над матеріалом працювали Тетяна Семаковська і Валентина Твердохліб.

Читайте також:

• Битва за Бахмут: хроніка подій за зиму та весну 2022-2023 роки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!