У 2019 році вчителька української мови Христина Шевченко зі своїми учнями поїхала до Маріуполя на навчальну програму — там дітей навчали писати бізнес-проєкти. Для активної молоді з невеличкого селища Нью-Йорк ця подія стала знаковою. Діти повернулися додому, а вже наступного ранку в суботу Христина отримала повідомлення від школярів з пропозицією створити осередок для молоді, де дівчата й хлопці зможуть робити щось цікаве для себе. Так й почалася історія, яка об’єднала десяток активних молодих людей з Нью-Йорка у одну спільноту.

Нью-Йорк — селище на Донеччині

У 2021 році у селищі Нью-Йорк проживало близько 10 тисяч людей. Тут всі один одного знали, а за кілька кілометрів можна було побачити лінію розмежування. В громаді була школа та дитсадок, а в школі №17 працювала наша головна героїня Христина Шевченко.

Вона — вчителька української мови та літератури, голова ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”. Зараз вчителька в евакуації, але навіть так вона змогла згуртувати молодь, зараз долучилась до команди, яка продовжує справу письменниці Вікторії Амеліної.

Христина евакуювалася у лютому 2022 року, ще до початку повномасштабного наступу. 

У те, що може початися велика війна, вірилося слабо, пригадує дівчина. 

“Ми були звичні до війни, ми ж жили там. Ну, в принципі, як і всі люди зі Сходу, так, жили при війні з 14-го року”.

Діти все розуміли та усвідомлювали — з ними пані Христина часто говорила про росіян та війну, яку вони почали проти України в 2014 році. Дівчина також мала свій клас, де була керівником. Цих дітей вона взяла з 5 класу й провела їх аж до 9. На жаль, замість звичайного випускного діти зі школою прощалися онлайн, адже в цей час росіяни руйнували їх рідний дім.

“Зараз завдання кожного вчителя – озброїти дитину таким чином, щоб ми більше не зазнавали ніяких втрат людських. Як фізично, так і морально. Щоб не було сумнівів, чи правильно робить Україна, що таке Україна, хто такий громадянин України. Це задача і вчителів, і батьків в тому числі”, — розмірковує співрозмовниця.

Евакуація до Києва

Попри те, що у повномасштабну війну нью-йоркці не вірили, Христина Шевченко поїхала. З собою вчителька взяла невелику валізу з речами — думала, що їде на два тижні. Заодно й з давніми знайомими б зустрілася, пригадує дівчина. Зі столиці вона поїхала до друзів у село. 

У перший тиждень повномасштабного вторгнення росіяни пішли на Київ, але навчання у дітей Христини продовжувалося. Уроки вчителька вела онлайн, а школярі до цього вже були звиклі ще з часів COVID:

“Ще до війни я проводила класні години, де дітям все пояснювали, що це тягнеться ще з часів козацтва. Росія завжди себе вела не досить добре до українців, наш народ зазнавав гніту від Російської Федерації, від росіян, від “русского міра”. Тож, діти не мали питання “чому?”, діти мали питання “навіщо?”. Для чого в сучасному світі робити таке? Замість того, щоб щось створювати, розбудовувати свою державу, вони прийшли руйнувати іншу”.

Фестиваль Івана Купала в Нью-Йорку та мавіки для ЗСУ

Такі питання учні Христини Шевченко ставили неспроста. Навіть у своєму маленькому селищі молодь змогла створити свій осередок — а почалося все з Маріуполя 2019 року. Туди вчительку з дітьми запросили на навчальну програму, де вони вчилися писати проєкти. Ця ідея так сподобалася школярам, що по поверненні додому діти написали вчительці, аби вона зробила щось схоже.

Христина Шевченко стала головою ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”, і діти отримали для себе хаб однодумців.

ГО працює й зараз, але якщо раніше діти влаштовували освітні курси та фестивалі на Івана Купала, то зараз ця молодь вже плете сітки, шукає мавіки, купує їх та відкриває збори.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Але згуртувати молодих людей, зацікавити їх чимось — не легка задача, особливо якщо на перешкоді активностям стають ґаджети. Христині ще в Нью-Йорку вдалося це зробити завдяки вчителюванню. Один із її головних методів — це чесність у спілкуванні з дітьми, відкритість та рівність. Методика залякувань, яка була поширена серед радянських вчителів, аж ніяк не працює, каже дівчина.

Нью-Йоркський літературний фестиваль

У 2021 році у селищі Нью-Йорк провели осінній літературний фестиваль — це була ідея письменниці Вікторії Амеліної, яку вбили росіяни. Христина тоді також допомагала його організовувати. Молодь з ГО долучилася й до організації табору для дітей.

На початках планувався цей табір ще влітку, але після того, як російська ракета вбила Вікторію Амеліну, голову організації НЛФ, то табір перенісся на осінь. Христина разом з Ольгою Русіною, Катериною Михайлицькою та командою ГО організували табір для 14 дітей в місті Славському. У підготовку вчителька залучила й учасників ГО.

Цінувати починаєш, коли втратиш

Нью-Йорк практично щодня знаходиться під російськими обстрілами. Діти, які прожили тут все життя, зараз сумують за домом, каже вчителька. Часто це можна побачити саме в їх шкільних творах.

“Я пояснюю, що учні можуть писати на тему “Моє улюблене місто” не тільки про Нью-Йорк, а й про те, де вони зараз знаходяться. Діти загалом пишуть про Нью-Йорк, про бабусині двори, квіти, про друзів, ігри, про безтурботний час. Вони сумують, це видно.

Дітям потрібна мотивація. Ви маєте не просто пояснити якусь тему уроку — треба пояснити, де ці знання дитина буде застосовувати в повсякденному житті, для чого їй ці знання. І якщо мотивація слабка, то звісно, що дитина і тему уроку не засвоїть”, — наголошує педагогиня.

Але зараз вчителям потрібно знайти не тільки мотивацію для учня, але й зберегти її. Особливо складно робити це в онлайні. Діти перевантажені, бо кожен день сидять в гаджетах, але й вчителі мають велике навантаження, розмірковує у розмові пані Христина. 

Росія забрала у наших дітей нормальне дитинство. Замість перерв в школі, ігор з однокласниками та шкільних перепитій — вони вчаться в метро, спілкуються телефоном та сподіваються, що колись зможуть всі зустрітися поза екраном монітора.

Сьогодні середа, а в середу ми що робимо? Правильно, донатимо.

27-річний бахмутянин Євген зараз боронить Запорізький напрямок, а для того, щоб робити це ефективніше військовому та його побратимам потрібна машина. Євген закликає небайдужих долучитися до збору на автівку.

Киньте… pic.twitter.com/BaZG4iu83E

— Бахмут IN.UA (@Bakhmut_inua) December 26, 2023

Читайте також:

• Як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• З Бахмута до Азії: бахмутянка розповіла, чому в Тайвані беруть приклад з українців
• Як Європейський Союз допомагатиме Бахмуту. Репортаж з Євроради

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лілія Ярошевська на позивний “Мамба” — військова з Сіверська. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і волонтерила. У травні 2024 року долучилася до лав Національної гвардії України. Рішенню стати до війська передували втрати дому і рідних, які принесла російська армія. Зараз Лілія Ярошевська займається медичною евакуацією поранених військових. Служба стала для неї не просто черговим етапом, а цілим життям. У планах Лілії — воювати до перемоги і звільнення Донеччини.

У розмові з Бахмут IN.UA Лілія Ярошевська поділилася спогадами про рідний Сіверськ, розповіла про службу та творчість, яка пов’язана з домом.

Спогади про Сіверськ

Лілія Ярошевська родом із Сіверська. Тут вона народилася і виросла, закінчила місцеву школу. Після школи мріяла вступити до Бахмута на перукаря, але не вийшло. Помер тато, тому Лілія не хотіла залишати матір одну і вступила на навчання до місцевого училища.

За словами військової, найщасливіші миті її життя пройшли саме в Сіверську. Найтепліші спогади — з дитинства.

“Моє дитинство минуло серед неймовірних донецьких краєвидів. Річка, бабуся, в якої були корови, купа дітей. Тоді була свобода, навіть повітря пахло свободою, не було якихось турбот. Школа, літо, канікули, дитинство — це те, що я зберегла у своїй пам’яті. Хоч фізично міста немає, але воно живе в кожному з нас у спогадах”, — каже Лілія Ярошевська.

Та врізався у пам’ять жінки і зранений Сіверськ. У травні 2023 року Лілія востаннє була вдома і бачила зруйноване місто. Тоді вона прибрала подвір’я свого дому, щоб у її будинку з комфортом могли жити військові, які боронять місто.

“Коли мама з бабусею виїжджали, то залишили ключі від будинку сусіду. І мама сказала, щоб віддав ключі військовим, якщо їм треба буде заїхати. Ми ж розуміли, що хлопцям десь жити треба, вони ж не будуть жити десь у полі чи в посадці. Якісь умови їм треба, щоб відпочити після окопів. Востаннє я приїжджала додому 31 травня 2023 року, щоб поприбирати. Мені було дуже соромно, що там трава була… Це зараз, звісно, смішно, але на той момент мені прям щиро було соромно перед хлопцями. Що зараз вони заїдуть до мене в будинок, а там просто бруд, купа сміття, трави. Тому я їздила волонтерити і заразом вирішила прибирати. Пам’ятаю, що вже вибухи було чути, а я травичку рву”, — згадує Лілія Ярошевська.

Про життя до повномасштабної війни

Лілії Ярошевській 33 роки. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і будувала плани на майбутнє.

“Планувала вийти заміж, народити дітей. Можливо, придбати собі якесь житло. Просто жити своє цивільне життя”, — каже Лілія.

З 2019 року Лілія Ярошевська стала волонтерити. Цим вона займалась і після повномасштабної війни. На деякий час жінка виїжджала в Чехію, але й там продовжувала волонтерську роботу і допомагала Україні.

Про службу в Нацгвардії

У 2024 році Лілія вирішила долучитися до війська. Вона зізнається, що це рішення далося нелегко, але було обдуманим. Передувало йому кілька болючих втрат, яких родині завдала росія.

“Насправді рішення давалось мені дуже важко, але це було свідоме рішення. Я йшла до нього десь півтора року, обдумувала все. Але, мабуть, зрозуміла, що не можу стояти осторонь. На той момент я втратила трьох людей з родини: загинули двоє братів і маленький племінник. Ще один племінник потрапив у полон. І, мабуть, це дало великий пинок, прямо величезний “пєндаль”. Хоч я вже на той момент активно волонтерила і їздила ближче до лінії бойового зіткнення, до мене прийшло розуміння, що “Ліля, досить бути просто волонтером, це вже все, пройдений етап”. Я зрозуміла, що треба робити щось більше”, — згадує про своє рішення військовослужбовиця.

8 травня 2024 року Лілія Ярошевська підписала контракт і вступила до лав Національної гвардії України. Тут вона служить і дотепер. Разом з нею у лавах Нацгвардії служать і всі її рідні, які можуть тримати зброю в руках і не мають фізичних обмежень.

У війську Лілія Ярошевська перебуває на посаді санінструкторки та є медикинею евакуаційної групи. Також вона займається документацією поранених військових. Каже, що медиків особливо не вистачає на фронті, тому і знайшла себе в цьому напрямку.

“Взагалі я на посаді санінструктора. По факту виконую роботу діловода, бо дівчат тут дуже бережуть і не відпускають кудись ближче, в кілзону. Документообіг поранених — це дуже великий об’єм роботи, де потрібно систематизувати інформацію про все лікування, направлення на ВЛК, рішення ВЛК, довідки про обставини поранення. Це дуже важлива робота для хлопців, які були поранені. І також я медик евакуаційної групи, їжджу на еваки. Багато хто зараз говорить про піхоту, про службу в НРК, про зв’язківців. Це, звісно, дуже важливо, але медиків теж критично не вистачає. Тому знайшла себе тут”, — розповідає військовослужбовиця.

На питання “Що найважчим є для неї у службі”, військова, не задумуючись, відповідає:

“Очі поранених хлопців. При еваках ти завжди дивишся їм в очі, і розумієш, що вони пережили. Ти знаєш, що в тебе є там хтось загиблий, твій побратим, і ти знаєш, що вони там були, все це бачили. Ти боїшся кожен раз запитати щось зайве, щоб, не дай Боже, не травмувати людину психологічно. Тому бачити ці очі — це найважче. Неважко фізично, неважко надати допомогу, неважко якось врятувати людину. Важко морально”, — каже Лілія Ярошевська.

Вірші і пісня про Сіверськ

Є в житті Лілії Ярошевської і творчість. Вона пише вірші. Захоплення поезією в неї з’явилося зі шкільних років. Десь у 5 класі дітям дали завдання написати вірш. Маленька Лілія тоді написала вірш про Україну.

Зараз для Лілії вірші — це спосіб вилити свої спогади, відрефлексувати події. А ще — це можливість не дати своєму серцю зачерствіти на війні.

“У бойових умовах твоя творчість — це крик душі. Я не пишу щось спеціально, аби було, ні. Для мене це як щит. Єдиний щит, який дозволяє моєму серцю не зачерствіти повністю в умовах бойових дій, коли ти стаєш уже не таким м’яким. Бо ти і по-іншому ставишся до смерті, до поранень, вчишся не приймати це близько до серця. А от саме ця творчість — то такий собі бар’єр, щоб не закам’яніти зовсім”, — розповідає Лілія.

Якось після однієї з евакуацій військова вирішила написати пісню про своє життя. Натомість вийшло написати вірш про рідний Сіверськ, оскільки для неї досі є важкою тема втрати дому. Потім за допомогою штучного інтелекту свій вірш Лілія поклала на музику і зробила з нього пісню.

“В один момент мене так накрило, я почала писати і думаю: “А чому б не написати про себе?”. Закарбувати трошки свого життя, покласти його на риму і створити з неї пісню. Я хотіла передати не просто хроніку війни, а те, що відчуваю саме я. Жінка, яка пройшла волонтерство, яка їздила на лінію бойової зіткнення, допомагала хлопцям, потім пішла служити в армію, стала медиком. Через свій біль за своє місто, через духовні шрами якось воно все і вийшло”, — розповідає Лілія Ярошевська.

Тема Сіверська часто є у творчості Лілії Ярошевської.

***

Мій любий Сіверськ, рідний дім,
на твойому тілі зараз рани
Та в нас болить душа за тин, на сердці величезні шрами
Тримайся, милий, як ніколи
До тебе ми крізь всесвіт полетим
Відбудовувати будем знову,
Садок, лікарню, кожен дім.
Болить душа за тих, хто там, бо виїхало нас багато,
Але запам’ятай, малий, на нашій вулиці ще буде свято
Та хочу я звернутись до кацапів
Не буде вам спокою на землі
За кожного схороненого сина й брата, ви будьте прокляті на всі віки.
За кожну дівчину, яку ви вбили, за мати, бабцю й дідуся…
Немає вам прощення в цьому світі,
Та і на тому його теж нема…

***

Про мотивацію служити далі

Лілія Ярошевська каже, що служба у війську для неї — це не просто черговий етап життя, а і є саме життя. Тому вона націлена воювати до перемоги України. Її мета — звільнити для нащадків Донеччину, щоб вони могли її відбудувати та писати свою українську історію.

“Я неодноразово казала, що не піду з війська, поки не буде кордонів 1991-го року. Поки я не поверну свій Сіверськ, поки кожна родина не повернеться до себе додому. Для мене служба — це життя. І я не хочу, щоб мої діти… Мені 33 роки, в мене немає дітей, я незаміжня, і я зараз покладаю своє життя, щоб наші нащадки навіть не знали російської мови, бо вони нас знищують. У мене рідний брат був російськомовний, якого вбили в Бучі. Про що говорити? Вони знищують нас, як українську націю. Тому війна — це тяжкі роки, покладені на майбутнє наших дітей. Я сподіваюся, що я, все ж таки, вийду заміж, народжу дитину, і моя дитина повернеться в мій Сіверськ, піде на могилку до мого батька, і якось відбудує це все. Дуже хочеться в це вірити”, — ділиться думками Лілія Ярошевська.

Тим, хто не служить у війську, Лілія радить зберігати свою українську історію, поширювати історію української Донеччини. Щоб у майбутньому ніхто не зміг її переписати на свій лад.

“Щоб там не було, це наше минуле. Це історія, яку в майбутньому, так як роблять ці п*д*ри, можуть переписати. Тому однозначно про кожну людину, про кожного загиблого хлопця, про кожне зруйноване місто, про кожну подію треба писати і закарбовувати нашу історію Донеччини. Тому я прошу кожну людину з Донецької області зберігати історичні факти, щоб у майбутньому це все не стерлося і не переписалося. Нам дуже треба створювати історію нашої Донеччини. Дуже хотілося б, щоб це робили ті, хто має на це час. Бо поки ми тут відбиваємо ворога, у нас фізично немає на це часу”, — підсумовує Лілія Ярошевська.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході”: бахмутянка про життя в Києві та пам’ять про рідне місто
• Як переселенка з Павлограда пережила втрату дому і знайшла нове натхнення на Київщині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лідія Ларікова — поетеса з Павлограда. Вірші вона почала писати ще зі шкільного віку. За своє життя видала п’ять збірок. Окрім захоплення віршами, пані Лідія пропагує активний спосіб життя: подорожі і походи в гори. Наприкінці 2025 року поетеса виїхала з рідного Павлограда до Києва, де мешкає родина її доньки. Минулого місяця будинок пані Лідії зруйнувало внаслідок російського обстрілу. Попри втрату дому, поетеса налагоджує життя в Києві — відновила заняття творчістю та їздить у локальні подорожі Київщиною.

Своєю історією Лідія Ларікова поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Лідія Ларікова: як стала писати вірші

Пані Лідія Ларікова має великий досвід роботи на різних посадах. У юності працювала комсоргом на швейній фабриці, 14 років працювала водійкою на 10-й автобазі Павлограда — розвозила хліб, м’ясну продукцію і пошту. Також мала досвід роботи на управлінських посадах — працювала заступницею генерального директора, виконавчою директоркою, комерційною директоркою.

У вільний від роботи час пані Лідія займалася творчістю. Ще зі шкільних років вона була активною дівчиною, яка любила цікаві поїздки. Її вони надихали на написання віршів. Коли Лідія Ларікова навчалася у середній школі, її талант до віршів помітила вчителька і дала поштовх до публікації своїх творів на загал.

“Я любила подорожувати ще з шостого класу. Нас зі школи возили весь час на екскурсії в Київ, Чернігів. Тоді ще кораблі ходили з Дніпропетровська на Київ. І от ми кожен рік навесні їздили Київ дивитися, восени теж їздили в різні місця. Це завдяки нашим учителям Кочерезької середньої школи. Всі ці поїздки надихали мене на вірші, і коли вчителька взяла мій зошит і перечитала їх, то повезла мене у Павлоград, в письменницький дім до Світличної Ганни Павлівни, яка зараз відома на всю Україну. Вчителька сказала: “Ось у мене є така учениця, подивіться її вірші, оцініть, якось може допоможіть”. Вона мене у п’ятницю привезла, а вже наступної середи мої вірші надрукували на розворот у “Світло жовтня”, — розповіла Лідія Ларікова.

Отримавши підтримку від педагогині та поетеси Ганни Світличної, дівчинка стала друкувати свої вірші в місцевій газеті та розвивати поетичний талант.

У свої 70 років Лідія Ларікова має 5 поетичних збірок. Писати вірші поетеса продовжує і сьогодні. У планах друк нових книг, але поки для цього немає можливості.

Що стало поштовхом до подорожей

Пані Лідія є активною подорожувальницею. Вона відвідала десятки країн і підкорювала гори. Кожну свою подорож жінка фільмувала на камеру, в її архіві є 46 фотоальбомів з різних місць.

Ще з дитинства Лідія Ларікова вела активний спосіб життя. Та кардинально змінити свій світогляд їй допомогла подорож до Гуамської ущелини у 1986 році. Цьому передувало велике потрясіння та хвороба. Повернувшись з поїздки і подолавши хворобу, пані Лідія стала по-іншому ставитись до свого життя, цінувати кожен момент та не відмовлятися від можливостей.

“Лікарі знайшли в мене онкологічне захворювання. Потрібна була операція. Але моя старша сестра порадила поїхати до Гуамської ущелини і звернутися до старожилів. Я й поїхала. Три доби там провела, пила воду з водоспадів, радили пити її прямо з долонь. І коли я приїхала додому, то мені операцію не робили. Лікарі зробили УЗД і були дуже здивовані, що хвороби не було. Ця ситуація була першим поштовхом, щоб змінити свій світогляд. Я зрозуміла, що життя таке швидкоплинне, і що не треба прив’язуватись до чогось матеріального, бо його з собою не забереш”, — розповіла Лідія Ларікова.

Після цього в пані Лідії були десятки подорожей. Сьогодні вона згадує Шарм-еш-Шейх, Марса-Алам, Польщу. Та найбільше їй запам’яталися поїздки на Кавказ і підкорювання гір. До скелелазіння її підштовхнула старша сестра Раїса, яка завжди у групі шла першою.

“На Кавказ їздила чотири рази з весни і до осені, в мене там сестра жила. На Ельбрусі була 14 разів, на Приельбруссі була 12 разів. Ми з сестрою піднімалися на Ельбрус, вона завжди йде перша або друга. Вона у нас така кріпка, я завдяки їй майже весь Кавказ обходила. На плато Лаго-Наки була, мабуть, разів шість. Це місце чим цікаве — що це високо в горах і там цвітуть квіти, яких внизу вже немає. А на самому плато вони так рясно квітнуть, їх там просто море”, — згадує подорожувальниця.

За словами пані Лідії, вона дуже легка на підйом і їй вистачає всього 40 хвилин, щоб зібратися в нову поїздку. Від пропозицій друзів поїхати кудись і побачити щось нове вона ніколи не відмовляється.

“Мені, наприклад, вистачає 40 хвилин, щоб якби мені позвонили і сказали: “Чекаємо тебе з валізою, хочемо поїхати туди. Їдеш?”. Ну зрозуміло, що їду. Коли я жила у Павлограді, в мене завжди стояла складена валіза, куди, в разі чого, треба було покласти купальник, шапочку і капці. Я завжди була готова до спонтанних поїздок”, — розповідає Лідія Ларікова.

Переїзд до Києва і адаптація на новому місці

Сьогодні пані Лідія живе в Києві. Сюди її перевезла донька, яка тут мешкає з чоловіком і дітьми. Рішення про переїзд ухвалили наприкінці 2025 року, коли почастішали обстріли в Павлограді.

“У мене повилітали вікна один раз, потім другий. А наприкінці минулого року до мене приїхала погостювати одна із онучок з Польщі. І потрапила під обстріл. Вона злякалася так, що почала заїкатися. Як все закінчилося, схопила валізу, свою собаку, і на таксі до Дніпра, а вже звідти в Польщу. А я стала дзвонити в Київ до дочки, кажу: “Онука поїхала, так і не побула в мене навіть, так душа болить”. А донька каже: “Мамо, збирай речі. Все, що тобі необхідно, щоб у машину влізло, і виїжджай”, — згадує Лідія Ларікова.

У Києві пані Лідія живе вже 8 місяців. Перший час вона мешкала у доньки, а зараз — в орендованій квартирі. Адаптація на новому місці триває і досі. Жінка сумує за домом, але поступово звикає до нового життя в Києві. Пережити тугу їй дозволяє зміна поглядів на життя.

“У мене вдома була бібліотека з понад двома тисячами книг. Я всього одну тисячу взяла з собою, а решту залишила. Ще у мене було 130 вазонів квітів. Я дуже люблю квіти, плакала за ними. А потім я дослухалася поради мого знайомого лікаря-хірурга з Дніпра. Він мені каже: “Йди в ліс, на озеро, в парки, всі квіти там для тебе”. І я так перелаштувалася, думаю: “А це ж справді так”. А ще був випадок, коли я купила собі маленький горщечок квітів. Йду через парк і розумію, що мені немає де його ставити. То я підійшла до людини, яка мені сподобалась, і просто подарувала ці квіти їй”, — розповіла Лідія Ларікова.

Переїзд не став перепоною для активностей. Пані Лідія їздить у маленькі подорожі Київщиною. Була вже в Ірпені, Бучі, Мощуні, Гостомелі. Також прогулюється до озера неподалік дому. Там або просто гуляє, або ловить рибу. Такі миттєвості, за словами поетеси, повернули їй жагу до написання віршів.

“Гуляю, дивлюся нові місця, роблю фотографії і потім пишу вірші. За вечір можу сісти і написати 4-6 віршів. Тобто, потроху звикаю до нового життя. Якщо одразу після переїзду зовсім не могла писати, то тепер натхнення повертається”, — каже Лідія Ларікова.

Також пані Лідія бере участь у роботі маріупольського театру, який переїхав у Київ. Вона потрапила туди за рекомендацією своїх знайомих із Маріуполя. Жінка пішла до центру “ЯМаріуполь” у Києві і розповіла про свою діяльність. Тепер Лідія Ларікова проводить поетичні читання в межах театру. Щоразу їй задають окрему тему і поетеса робить підбірку віршів, які потім читає на загал. Також пані Лідія відвідує різні локації в Києві, де виступає маріупольський театр.

Як допомогти Лідії Ларіковій

Минулого місяця будинок пані Лідії був зруйнований внаслідок обстрілу. Жінка втратила дім. Це стало великим потрясінням для неї, але поетеса рада, що їй вдалося зберегти життя.

Небайдужі люди можуть допомогти Лідії Ларіковій, придбавши одну з її книг. Замовити їх можна за телефоном: +380 (50) 787 5601. Зібрані від продажу книг пані Лідія планує витратити або на проживання, або для друку нових книг.

Також поетеса шукає можливості для друку своїх збірок у Києві. Якщо ви маєте можливість або пропозиції, теж телефонуйте за номером, вказаним вище.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!