“Зброя, яку може дати вчитель — освіта”. Христина Шевченко про те, як знайти підхід до дітей та організувати спільноту

Семаковська Тетяна 13:03, 29 Грудня 2023
Христина Шевченко / Ілюстрація Бахмут IN.UA

У 2019 році вчителька української мови Христина Шевченко зі своїми учнями поїхала до Маріуполя на навчальну програму — там дітей навчали писати бізнес-проєкти. Для активної молоді з невеличкого селища Нью-Йорк ця подія стала знаковою. Діти повернулися додому, а вже наступного ранку в суботу Христина отримала повідомлення від школярів з пропозицією створити осередок для молоді, де дівчата й хлопці зможуть робити щось цікаве для себе. Так й почалася історія, яка об’єднала десяток активних молодих людей з Нью-Йорка у одну спільноту.

Нью-Йорк — селище на Донеччині

У 2021 році у селищі Нью-Йорк проживало близько 10 тисяч людей. Тут всі один одного знали, а за кілька кілометрів можна було побачити лінію розмежування. В громаді була школа та дитсадок, а в школі №17 працювала наша головна героїня Христина Шевченко.

Христина Шевченко на уроці з дітьми
Христина Шевченко на уроці з дітьми / фото архів героїні

Вона — вчителька української мови та літератури, голова ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”. Зараз вчителька в евакуації, але навіть так вона змогла згуртувати молодь, зараз долучилась до команди, яка продовжує справу письменниці Вікторії Амеліної.

Христина евакуювалася у лютому 2022 року, ще до початку повномасштабного наступу. 

Нас попередили, військові й Служба безпеки України, щодо того, що можливі будуть якісь або провокації, або війна. Нас готували до того. Оскільки у мене була активна громадська діяльність з молодіжною організацією, то й попередили завчасно, щоб ми якомога швидше виїжджали,

Христина Шевченко // у коментарі

У те, що може початися велика війна, вірилося слабо, пригадує дівчина. 

“Ми були звичні до війни, ми ж жили там. Ну, в принципі, як і всі люди зі Сходу, так, жили при війні з 14-го року”.

Діти все розуміли та усвідомлювали — з ними пані Христина часто говорила про росіян та війну, яку вони почали проти України в 2014 році. Дівчина також мала свій клас, де була керівником. Цих дітей вона взяла з 5 класу й провела їх аж до 9. На жаль, замість звичайного випускного діти зі школою прощалися онлайн, адже в цей час росіяни руйнували їх рідний дім.

Діти з військовими у Нью-Йорку
Діти з військовими у Нью-Йорку / фото архів героїні

“Зараз завдання кожного вчителя – озброїти дитину таким чином, щоб ми більше не зазнавали ніяких втрат людських. Як фізично, так і морально. Щоб не було сумнівів, чи правильно робить Україна, що таке Україна, хто такий громадянин України. Це задача і вчителів, і батьків в тому числі”, — розмірковує співрозмовниця.

Евакуація до Києва

Христина Шевченко / Фейсбук

Попри те, що у повномасштабну війну нью-йоркці не вірили, Христина Шевченко поїхала. З собою вчителька взяла невелику валізу з речами — думала, що їде на два тижні. Заодно й з давніми знайомими б зустрілася, пригадує дівчина. Зі столиці вона поїхала до друзів у село. 

“Родина нас прийняла дуже тепло. Це були люди з доброю душею, вони й столи нам накривали, і переживали разом із нами нашу біду, що ми лишили там і будинки, і життя, і все,

пригадує у розмові вчителька // з Нью-Йорка

У перший тиждень повномасштабного вторгнення росіяни пішли на Київ, але навчання у дітей Христини продовжувалося. Уроки вчителька вела онлайн, а школярі до цього вже були звиклі ще з часів COVID:

“Ще до війни я проводила класні години, де дітям все пояснювали, що це тягнеться ще з часів козацтва. Росія завжди себе вела не досить добре до українців, наш народ зазнавав гніту від Російської Федерації, від росіян, від “русского міра”. Тож, діти не мали питання “чому?”, діти мали питання “навіщо?”. Для чого в сучасному світі робити таке? Замість того, щоб щось створювати, розбудовувати свою державу, вони прийшли руйнувати іншу”.

Фестиваль Івана Купала в Нью-Йорку та мавіки для ЗСУ

Фестиваль Івана Купала в Нью-Йорку
Фестиваль Івана Купала в Нью-Йорку

Такі питання учні Христини Шевченко ставили неспроста. Навіть у своєму маленькому селищі молодь змогла створити свій осередок — а почалося все з Маріуполя 2019 року. Туди вчительку з дітьми запросили на навчальну програму, де вони вчилися писати проєкти. Ця ідея так сподобалася школярам, що по поверненні додому діти написали вчительці, аби вона зробила щось схоже.

Христина Шевченко стала головою ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”, і діти отримали для себе хаб однодумців.

ГО працює й зараз, але якщо раніше діти влаштовували освітні курси та фестивалі на Івана Купала, то зараз ця молодь вже плете сітки, шукає мавіки, купує їх та відкриває збори.

Але згуртувати молодих людей, зацікавити їх чимось — не легка задача, особливо якщо на перешкоді активностям стають ґаджети. Христині ще в Нью-Йорку вдалося це зробити завдяки вчителюванню. Один із її головних методів — це чесність у спілкуванні з дітьми, відкритість та рівність. Методика залякувань, яка була поширена серед радянських вчителів, аж ніяк не працює, каже дівчина.

В селах у молоді є бажання бути присутньою, щось робити,  кудись піти, а піти нема куди. Пригадую фестиваль Івана Купала, це був наш перший захід. Якщо чесно — думали, що прийдуть, знаєте, як на дитяче свято, кілька людей та й все. Але коли прийшло понад 600, то всі були приємно здивовані,

пригадує у розмові // пані Христина

Нью-Йоркський літературний фестиваль

Вікторія Амеліна з переможцями фестивалю / Фейсбук
Вікторія Амеліна з переможцями фестивалю / Фейсбук

У 2021 році у селищі Нью-Йорк провели осінній літературний фестиваль — це була ідея письменниці Вікторії Амеліної, яку вбили росіяни. Христина тоді також допомагала його організовувати. Молодь з ГО долучилася й до організації табору для дітей.

На початках планувався цей табір ще влітку, але після того, як російська ракета вбила Вікторію Амеліну, голову організації НЛФ, то табір перенісся на осінь. Христина разом з Ольгою Русіною, Катериною Михайлицькою та командою ГО організували табір для 14 дітей в місті Славському. У підготовку вчителька залучила й учасників ГО.

Ця молодь зухвала та смілива, вона не боїться брати відповідальність. Сам фестиваль — це абсолютно нове для нас було, бо Вікторія, по-перше, показала новий формат проведення заходу. У нас львівські письменники були присутні, Ольга Герасимьюк, до нас Жадан приїжджав. Віка зацікавила людей історією Нью-Йорку, зацікавила селищем,

каже у коментарі // героїня

Цінувати починаєш, коли втратиш

Молодь Нью-Йорка
Молодь Нью-Йорка / фото архів героїні

Нью-Йорк практично щодня знаходиться під російськими обстрілами. Діти, які прожили тут все життя, зараз сумують за домом, каже вчителька. Часто це можна побачити саме в їх шкільних творах.

“Я пояснюю, що учні можуть писати на тему “Моє улюблене місто” не тільки про Нью-Йорк, а й про те, де вони зараз знаходяться. Діти загалом пишуть про Нью-Йорк, про бабусині двори, квіти, про друзів, ігри, про безтурботний час. Вони сумують, це видно.

Дітям потрібна мотивація. Ви маєте не просто пояснити якусь тему уроку — треба пояснити, де ці знання дитина буде застосовувати в повсякденному житті, для чого їй ці знання. І якщо мотивація слабка, то звісно, що дитина і тему уроку не засвоїть”, — наголошує педагогиня.

Але зараз вчителям потрібно знайти не тільки мотивацію для учня, але й зберегти її. Особливо складно робити це в онлайні. Діти перевантажені, бо кожен день сидять в гаджетах, але й вчителі мають велике навантаження, розмірковує у розмові пані Христина. 

Росія забрала у наших дітей нормальне дитинство. Замість перерв в школі, ігор з однокласниками та шкільних перепитій — вони вчаться в метро, спілкуються телефоном та сподіваються, що колись зможуть всі зустрітися поза екраном монітора.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

До Дня Гідності та Свободи: бахмутянин Андрій Лоза про два Майдани та події 2014 року

Семаковська Тетяна 10:00, 21 Листопада 2026

Напередодні 21 листопада, коли Україна відзначає День Гідності та Свободи, ми згадуємо події, що змінили хід нашої історії та загартували покоління борців за незалежність. Серед тих, хто відстоював український вибір ще з 2004 року, а взимку 2013–2014 років пройшов крізь газові атаки, побиття силовиками та Лук’янівське СІЗО, — бахмутянин Андрій Лоза.

Народжений у Бахмуті, він свідомо перейшов на українську мову в розпал Помаранчевої революції, ламаючи міфи про “російськомовний Донбас” у центрі Донецька. Згодом очолював міський осередок ВО “Свобода”, був затриманий силовиками на Водохреща 19 січня 2014 року, боронив рідну землю у складі добровольчого батальйону “Січ”, а під час повномасштабної війни став на захист Київщини.

Про першу поїздку на Майдан із 800 гривнями в кишені, жорстоке затримання на вулиці Грушевського, проросійський спротив у Бахмуті навесні 2014-го та мрію про відбудову рідного міста Андрій Лоза розповів редакції Бахмут IN.UA.

“Вийшов на перон у Києві вже українськомовним”: Помаранчева революція та робота в Донецьку

Андрій Лоза народився 1 червня 1983 року в Бахмуті, навчався у місцевій школі №13. Заклад тоді був російськомовним — українську мову та літературу викладали лише двічі на тиждень. Проте вчителька української, родом із Поділля, зуміла прищепити хлопцеві любов до рідного слова, яка згодом стала визначальною в його житті.

У 2002–2007 роках Андрій працював у Донецьку за графіком “чотири через чотири”: чотири доби в обласному центрі, чотири — вдома в Бахмуті. Працював у відомих закладах у середмісті Донецька — на бульварі Пушкіна, площі Дзержинського та в районі між “Донбас Ареною” і старим стадіоном “Челюскінців”.

Переломний момент стався восени 2004 року, у розпал Помаранчевої революції. Андрій ніколи не приховував своїх проукраїнських поглядів на роботі, тож зрештою керівництво ресторану попросило його звільнитися. Не вагаючись, із 800 гривнями в кишені він сів на потяг до Києва — вперше їхати до столиці, на Майдан.

“Саме в поїзді, в тамбурі, я згадав свою шкільну вчительку української мови з тринадцятої школи. І вирішив: усе, переходжу на українську. На перон київського вокзалу я вийшов уже українськомовним. А коли повернувся до Донецька, почав спілкуватися українською з гостями в закладі. Не розуміли мене відсотків п’ять-десять — ті, хто приїхав із росії. Усі інші чудово розуміли, ще й гарні чайові залишали. Ніякого “мовного питання” в Донецьку не існувало — це була вигадка політтехнологів“, — згадує Андрій Лоза.

“У мене не було Євромайдану — була Революція Гідності”: грудень 2013-го та Банкова

Перед початком Революції Гідності Андрій очолював бахмутський міський осередок ВО “Свобода” на громадських засадах, заробляючи на життя роботою на фермерському господарстві в Покровському. Коли наприкінці листопада 2013 року силовики жорстоко побили студентів у Києві, він разом із побратимами вирушив до столиці.

Із 1 грудня 2013 року по 19 січня 2014 року бахмутянин безвиїзно перебував у вирі протестів. Для нього ці події від самого початку мали глибший сенс, ніж просто зовнішньополітичний курс країни.

“У мене ніколи не було “Євромайдану”. Революція Гідності — це те, чого нам не вистачало, і цей гештальт досі повністю не закритий. Ще не всі розуміють, що таке гідність і власна цінність“, — наголошує чоловік.

Уже в перший день зими, 1 грудня, Андрій опинився в епіцентрі подій на вулиці Банковій — стояв безпосередньо біля того самого грейдера, коли активісти намагалися стримати людей і не допустити провокацій проти силовиків. Тоді ж він отримав своє перше “хрещення” сльозогінним газом та контузію.

Водохреща на Грушевського, побиття силовиками та Лук’янівське СІЗО

Найважчим спогадом тієї зими для Андрія стало 19 січня 2014 року — Водохреща, яке увійшло в історію Майдану як “Вогнехреща”. На той момент бахмутянин мав статус помічника народного депутата та посвідчення позаштатного кореспондента газети “Всеукраїнське об’єднання «Свобода»”, допомагаючи журналістам і стрімерам висвітлювати події наживо.

Того дня він разом із побратимами з’їздив скупатися в ополонці, вирішив кинути курити, одягнув вишиванку, а зверху — теплу куртку з капюшоном. Повернувшись на Майдан, побачив, що на вулиці Грушевського спалахнули активні сутички: силовики застосовували водомети на морозі, в повітрі літали світлошумові гранати. Андрій пішов туди, наївно розраховуючи, що журналістське посвідчення та статус помічника нардепа захистять його в межах закону.

“Мене витягли прямо з автобуса, де перебували журналісти. Люди в чорному камуфляжі без розпізнавальних знаків натягнули мені на голову капюшон, заламали руки в “ластівку” і відвели до бордюру біля Червоного корпусу університету. Почали бити ногами, вимагаючи розставити ноги. Дякувати Богу, я займався спортом: згрупувався, закрився в “замочок”, і це мене врятувало від тяжчих травм“, — розповідає Андрій.

Після затримання його близько трьох-чотирьох годин возили Києвом в автозаку. У кишені дивом залишився мобільний телефон, тож Андрій встиг зателефонувати до пресцентру Революції Гідності й повідомити, що його везуть до Деснянського райвідділу міліції. Коли автозак прибув на місце, там уже чергували адвокати та народні депутати. Попри це, за командою одного з міліцейських керівників затриманого кинули до камери, відрізавши шнурки та витягнувши пояс.

На суді взяти бахмутянина на поруки пропонували народні депутати та громадські діячі, однак суддя відправив його під варту — формальною підставою стало те, що Андрій був зареєстрований у Бахмуті (тоді Артемівську), а не в столиці.

“Спершу мене на дві доби помістили в ізолятор тимчасового тримання. Єдиний плюс, який я там отримав, — у камері була гаряча вода і я нарешті виспався після тижнів на барикадах. Потім перевели до Лук’янівського СІЗО. Хлопці в камері раділи, бо побратими з волі передавали мені сигарети, а я тримався і не курив — пообіцяв собі, що закурю лише тоді, коли вийду“, — ділиться спогадами ветеран.

У СІЗО, попри спроби тиску, Андрій відчув несподівану солідарність: навіть серед звичайних в’язнів до майданівців ставилися з повагою. А звільнення в лютому 2014 року, коли режим Януковича вже сипався, обернулося справжнім юридичним курйозом.

“Шевченківський суд змінив мені запобіжний захід на нічний домашній арешт — із десятої вечора до ранку за місцем прописки в Артемівську. Конвоїри в Києві розгубилися: вони мали везти мене під домашній арешт на Донеччину, а в країні вже тривала розв’язка, Янукович тікав із Межигір’я, і ніхто не розумів, що робити. Зрештою мене просто відпустили. Вийшовши за ворота, я, як і обіцяв, з’їв добрий шматок м’яса і закурив“, — посміхається Андрій.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Мрійлива дівчина з Бахмута”: історія переселенки Анастасії Косенко, яка здійснила мрію у Львові 

Дмитро Скопіч Скопіч Дмитро 11:45, 17 Листопада 2026

Бахмутянка Анастасія Косенко зростала серед квітучих троянд рідного міста, ще зі шкільних років популяризувала українську музику на Донеччині та мріяла стати концертною фотографинею. Повномасштабне вторгнення змусило дівчину разом із родиною залишити дім у квітні 2022 року та шукати прихисток у Львові.

Опинившись у місті своєї мрії, дівчина змогла швидко адаптуватися, перейшла на українську мову та наважилася ризикнути, щоб придбати першу професійну камеру.

Про спогади з мирного Бахмута, знайомство з гуртом ТНМК та репером OTOY, вимушену евакуацію та шлях у фотографії Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Квітуче місто троянд та український реп на Донеччині

Анастасія народилася і виросла в Бахмуті, жила на вулиці Ювілейній неподалік дитячої лікарні. У 2008 році дівчинка пішла до першого класу школи №18 — батьки одразу віддали її в український клас. Після випуску Анастасія вступила до Харківського політехнічного інституту (поблизу Харкова, жила її бабуся), проте майже щовихідних приїздила додому потягом.

У спогадах дівчини рідний Бахмут назавжди залишився затишним і зеленим. Найбільше вона любила гуляти з подругою Каріною на Алеї троянд, Набережній та біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”.

“У моїх спогадах Бахмут — квітучий, місто троянд. Пам’ятаю, як ми завжди ходили в центр, гуляли біля пам’ятника “Дзвін Чорнобиля”, та й у мене на районі біля дитячої лікарні було дуже багато троянд. Червоних, гарних — це те, що запам’яталося найбільше“, — з теплотою згадує бахмутянка.

Ще у 2014 році, навчаючись у школі, Анастасія захопилася українською музикою. Попри те, що більшість однолітків тоді слухали російських виконавців і не розуміли її вподобань, дівчина активно підтримувала вітчизняних артистів. Усе почалося з треку “Пані та панове” гурту “Танок на Майдані Конго” (ТНМК). Протягом п’яти років Анастасія мріяла побачити улюблений гурт у рідному місті.

Анастасія Косенко на концерті Сергія Жадана / фото з особистого архіву героїні

Мрія здійснилася у січні 2019 року, одразу після її 18-річчя: ТНМК приїхали до Бахмута з безкоштовним акустичним концертом у кінотеатрі “Побєда”, де також виступав Сергій Жадан.

“Я підбігла до Фагота, а він каже: “О, мала, ти тут теж!” — упізнав мене, бо я постійно підтримувала їх у соцмережах. Подарували мені плакати з автографами — один із них я встигла забрати з Бахмута, він досі висить у мене у Львові. Фагот тоді запитав, чим я хочу займатися, і я сказала, що мрію фотографувати. Він відповів: “Настю, у тебе все вийде”. Було відчуття, наче він мене тоді благословив“, — ділиться дівчина.

Ця зустріч надихнула Анастасію створити власний блог про український реп “Репмуз” в Instagram та Telegram. Вона підтримувала молодих виконавців, зокрема гурт PVNCH, Valentine Lawrence  (Ennyday) та репера OTOY (В’ячеслава Дрофу). У 2021 році батько навіть відвіз її на фестиваль “Промзона” до сусідньої Костянтинівки, де дівчина особисто познайомилася з OTOY.

Евакуація до міста мрії та перехід на українську

У квітні 2022 року російські обстріли почали наближатися до житлових кварталів Бахмута — снаряди падали на околицях, поблизу парку культури та неподалік військової частини біля дому родини. 3 квітня батько вивіз Анастасію та сімʼю до Краматорська (за лічені дні до трагічного ракетного удару по місцевому вокзалу), звідки вони вирушили до Львова, де знайомий допоміг знайти житло. Як і більшість земляків, родина сподівалася повернутися додому за кілька тижнів.

Попри сум через вимушений від’їзд, адаптація у Львові минула для дівчини напрочуд легко. Ще у 2021 році вона казала батькові, що обов’язково переїде сюди жити. У новому місті її підтримала подруга, з якою вона раніше познайомилася завдяки спільноті українського репу.

“Я туди приїхала, і мені було максимально спокійно, наче я вдома. Іноді навіть жартую, що в якомусь минулому житті моя душа тут уже жила. Найскладнішим на початку була мова — дуже важко переналаштувати мозок, коли ти майже 20 років говорив російською. Львів і люди, які тут живуть, настільки тепло мене прийняли, що з часом мені самій захотілося перейти на українську мову“, — розповідає Анастасія.

Вулиці з ефектом дежавю та фотографії мирного міста

Дзвін Чорнобиля / фото з особистого архіву героїні

Сьогодні у Львові дівчині нагадують про дім окремі міські пейзажі. Наприклад, дорога на роботу вулицею Навроцького викликає у неї стійке відчуття дежавю — вона нагадує шлях у Бахмуті від Нового ринку в бік заводу “Кольорові метали”.

Водночас бахмутянка зізнається, що без земляків поруч спогади про рідні вулиці поступово стираються — її подруга зі школи нині живе у Дніпрі. Тримати зв’язок із минулим допомагають архівні кадри в телефоні.

“Найдорожче фото — де я сфотографувала себе на тлі колеса огляду в парку. Через кілька днів туди прилетіло, і ми поїхали. А ще дуже люблю старий знімок пам’ятника “Дзвін Чорнобиля” — там таке блакитне-блакитне небо і червоні троянди. Цей кадр ще з тих часів, коли в місті було мирно і батьки гуляли з дітьми”, — каже співрозмовниця.

Ризик заради мрії: як бахмутянка опановує фотографію

Живучи у Львові Анастасія певний час допомагала гурту PVNCH із промоцією треків на радіо, а згодом майже 10 місяців працювала в супермаркеті АТБ, щоб назбирати гроші на давню мрію. Попри поради рідних спершу знайти іншу роботу та підзаробити ще й на ноутбук, дівчина вирішила ризикнути: звільнилася і купила свій перший професійний фотоапарат Canon RP.

“Коли я взяла його в руки, та 14-річна Настя, яка у 2014 році мріяла фотографувати концерти ТНМК, просто усміхнулася. Я зрозуміла, що виконала свою дитячу мрію“, — ділиться бахмутянка.

Після купівлі камери Анастасія пройшла безкоштовні курси фотографії для переселенців у Львові. Спершу знімала все навколо — архітектуру Сихова й центру міста, тварин, квіти, вчилася працювати в ручному режимі налаштувань. Тепер вона фотографує подруг і поступово долає страх перед роботою з моделями, щоб розвиватися в комерційній зйомці.

На запитання, що для неї означає бути бахмутянкою далеко від дому, Анастасія відповідає одним словом — мріяти. Саме так, як “мрійливу дівчину з Бахмута”, її представили під час запису подкасту “Бо любов [крапка] війна” на Радіо Сковорода.

“Попри те, що ми залишилися без міста і без дому, у нас лишаються мрії та можливість рухатися далі. “Бо якщо не мріяти, навіщо ж тоді жити?”. Спочатку ти мрієш, потім ця мрія перетворюється на ціль, і ти крок за кроком до неї йдеш“, — підсумовує Анастасія Косенко.

Читайте також:

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вокзал в Бахмуті

“Він бачив більше сліз, ніж РАЦС”: історія Бахмутського вокзалу від працівників станції

Станція Бахмутського залізничного вокзалу була відкрита 1913 року — з того часу вокзал став місцем прибуття та відправлення пасажирів, а безліч людських доль вирішувалася прямо […]

New York Camp для учнів

“Вона вміла мислити на перспективу”: як живе літературний фестиваль Вікторії Амеліної

Організатори Нью-Йоркського літературного фестивалю (НЛФ), який започаткований письменницею Вікторією Амеліною, цьогоріч анонсував конкурс есеїв для учнів 9-11 класів зі шкіл Бахмутської громади. Темою цьогорічного твору […]

13:40, 28.12.2023 Микола Ситник
Освітній центр "Школа "Материнка" ім. Д.Павличка

“Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу

У Польщі зараз перебуває близько 990 тисяч українських біженців. Переважно, це жінки з дітьми, які були змушені тікати від війни. Але слідом за нею у […]