У 2019 році вчителька української мови Христина Шевченко зі своїми учнями поїхала до Маріуполя на навчальну програму — там дітей навчали писати бізнес-проєкти. Для активної молоді з невеличкого селища Нью-Йорк ця подія стала знаковою. Діти повернулися додому, а вже наступного ранку в суботу Христина отримала повідомлення від школярів з пропозицією створити осередок для молоді, де дівчата й хлопці зможуть робити щось цікаве для себе. Так й почалася історія, яка об’єднала десяток активних молодих людей з Нью-Йорка у одну спільноту.

Нью-Йорк — селище на Донеччині

У 2021 році у селищі Нью-Йорк проживало близько 10 тисяч людей. Тут всі один одного знали, а за кілька кілометрів можна було побачити лінію розмежування. В громаді була школа та дитсадок, а в школі №17 працювала наша головна героїня Христина Шевченко.

Вона — вчителька української мови та літератури, голова ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”. Зараз вчителька в евакуації, але навіть так вона змогла згуртувати молодь, зараз долучилась до команди, яка продовжує справу письменниці Вікторії Амеліної.

Христина евакуювалася у лютому 2022 року, ще до початку повномасштабного наступу. 

У те, що може початися велика війна, вірилося слабо, пригадує дівчина. 

“Ми були звичні до війни, ми ж жили там. Ну, в принципі, як і всі люди зі Сходу, так, жили при війні з 14-го року”.

Діти все розуміли та усвідомлювали — з ними пані Христина часто говорила про росіян та війну, яку вони почали проти України в 2014 році. Дівчина також мала свій клас, де була керівником. Цих дітей вона взяла з 5 класу й провела їх аж до 9. На жаль, замість звичайного випускного діти зі школою прощалися онлайн, адже в цей час росіяни руйнували їх рідний дім.

“Зараз завдання кожного вчителя – озброїти дитину таким чином, щоб ми більше не зазнавали ніяких втрат людських. Як фізично, так і морально. Щоб не було сумнівів, чи правильно робить Україна, що таке Україна, хто такий громадянин України. Це задача і вчителів, і батьків в тому числі”, — розмірковує співрозмовниця.

Евакуація до Києва

Попри те, що у повномасштабну війну нью-йоркці не вірили, Христина Шевченко поїхала. З собою вчителька взяла невелику валізу з речами — думала, що їде на два тижні. Заодно й з давніми знайомими б зустрілася, пригадує дівчина. Зі столиці вона поїхала до друзів у село. 

У перший тиждень повномасштабного вторгнення росіяни пішли на Київ, але навчання у дітей Христини продовжувалося. Уроки вчителька вела онлайн, а школярі до цього вже були звиклі ще з часів COVID:

“Ще до війни я проводила класні години, де дітям все пояснювали, що це тягнеться ще з часів козацтва. Росія завжди себе вела не досить добре до українців, наш народ зазнавав гніту від Російської Федерації, від росіян, від “русского міра”. Тож, діти не мали питання “чому?”, діти мали питання “навіщо?”. Для чого в сучасному світі робити таке? Замість того, щоб щось створювати, розбудовувати свою державу, вони прийшли руйнувати іншу”.

Фестиваль Івана Купала в Нью-Йорку та мавіки для ЗСУ

Такі питання учні Христини Шевченко ставили неспроста. Навіть у своєму маленькому селищі молодь змогла створити свій осередок — а почалося все з Маріуполя 2019 року. Туди вчительку з дітьми запросили на навчальну програму, де вони вчилися писати проєкти. Ця ідея так сподобалася школярам, що по поверненні додому діти написали вчительці, аби вона зробила щось схоже.

Христина Шевченко стала головою ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”, і діти отримали для себе хаб однодумців.

ГО працює й зараз, але якщо раніше діти влаштовували освітні курси та фестивалі на Івана Купала, то зараз ця молодь вже плете сітки, шукає мавіки, купує їх та відкриває збори.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Але згуртувати молодих людей, зацікавити їх чимось — не легка задача, особливо якщо на перешкоді активностям стають ґаджети. Христині ще в Нью-Йорку вдалося це зробити завдяки вчителюванню. Один із її головних методів — це чесність у спілкуванні з дітьми, відкритість та рівність. Методика залякувань, яка була поширена серед радянських вчителів, аж ніяк не працює, каже дівчина.

Нью-Йоркський літературний фестиваль

У 2021 році у селищі Нью-Йорк провели осінній літературний фестиваль — це була ідея письменниці Вікторії Амеліної, яку вбили росіяни. Христина тоді також допомагала його організовувати. Молодь з ГО долучилася й до організації табору для дітей.

На початках планувався цей табір ще влітку, але після того, як російська ракета вбила Вікторію Амеліну, голову організації НЛФ, то табір перенісся на осінь. Христина разом з Ольгою Русіною, Катериною Михайлицькою та командою ГО організували табір для 14 дітей в місті Славському. У підготовку вчителька залучила й учасників ГО.

Цінувати починаєш, коли втратиш

Нью-Йорк практично щодня знаходиться під російськими обстрілами. Діти, які прожили тут все життя, зараз сумують за домом, каже вчителька. Часто це можна побачити саме в їх шкільних творах.

“Я пояснюю, що учні можуть писати на тему “Моє улюблене місто” не тільки про Нью-Йорк, а й про те, де вони зараз знаходяться. Діти загалом пишуть про Нью-Йорк, про бабусині двори, квіти, про друзів, ігри, про безтурботний час. Вони сумують, це видно.

Дітям потрібна мотивація. Ви маєте не просто пояснити якусь тему уроку — треба пояснити, де ці знання дитина буде застосовувати в повсякденному житті, для чого їй ці знання. І якщо мотивація слабка, то звісно, що дитина і тему уроку не засвоїть”, — наголошує педагогиня.

Але зараз вчителям потрібно знайти не тільки мотивацію для учня, але й зберегти її. Особливо складно робити це в онлайні. Діти перевантажені, бо кожен день сидять в гаджетах, але й вчителі мають велике навантаження, розмірковує у розмові пані Христина. 

Росія забрала у наших дітей нормальне дитинство. Замість перерв в школі, ігор з однокласниками та шкільних перепитій — вони вчаться в метро, спілкуються телефоном та сподіваються, що колись зможуть всі зустрітися поза екраном монітора.

Сьогодні середа, а в середу ми що робимо? Правильно, донатимо.

27-річний бахмутянин Євген зараз боронить Запорізький напрямок, а для того, щоб робити це ефективніше військовому та його побратимам потрібна машина. Євген закликає небайдужих долучитися до збору на автівку.

Киньте… pic.twitter.com/BaZG4iu83E

— Бахмут IN.UA (@Bakhmut_inua) December 26, 2023

Читайте також:

• Як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• З Бахмута до Азії: бахмутянка розповіла, чому в Тайвані беруть приклад з українців
• Як Європейський Союз допомагатиме Бахмуту. Репортаж з Євроради

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!