У 2019 році вчителька української мови Христина Шевченко зі своїми учнями поїхала до Маріуполя на навчальну програму — там дітей навчали писати бізнес-проєкти. Для активної молоді з невеличкого селища Нью-Йорк ця подія стала знаковою. Діти повернулися додому, а вже наступного ранку в суботу Христина отримала повідомлення від школярів з пропозицією створити осередок для молоді, де дівчата й хлопці зможуть робити щось цікаве для себе. Так й почалася історія, яка об’єднала десяток активних молодих людей з Нью-Йорка у одну спільноту.

Нью-Йорк — селище на Донеччині

У 2021 році у селищі Нью-Йорк проживало близько 10 тисяч людей. Тут всі один одного знали, а за кілька кілометрів можна було побачити лінію розмежування. В громаді була школа та дитсадок, а в школі №17 працювала наша головна героїня Христина Шевченко.

Вона — вчителька української мови та літератури, голова ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”. Зараз вчителька в евакуації, але навіть так вона змогла згуртувати молодь, зараз долучилась до команди, яка продовжує справу письменниці Вікторії Амеліної.

Христина евакуювалася у лютому 2022 року, ще до початку повномасштабного наступу. 

У те, що може початися велика війна, вірилося слабо, пригадує дівчина. 

“Ми були звичні до війни, ми ж жили там. Ну, в принципі, як і всі люди зі Сходу, так, жили при війні з 14-го року”.

Діти все розуміли та усвідомлювали — з ними пані Христина часто говорила про росіян та війну, яку вони почали проти України в 2014 році. Дівчина також мала свій клас, де була керівником. Цих дітей вона взяла з 5 класу й провела їх аж до 9. На жаль, замість звичайного випускного діти зі школою прощалися онлайн, адже в цей час росіяни руйнували їх рідний дім.

“Зараз завдання кожного вчителя – озброїти дитину таким чином, щоб ми більше не зазнавали ніяких втрат людських. Як фізично, так і морально. Щоб не було сумнівів, чи правильно робить Україна, що таке Україна, хто такий громадянин України. Це задача і вчителів, і батьків в тому числі”, — розмірковує співрозмовниця.

Евакуація до Києва

Попри те, що у повномасштабну війну нью-йоркці не вірили, Христина Шевченко поїхала. З собою вчителька взяла невелику валізу з речами — думала, що їде на два тижні. Заодно й з давніми знайомими б зустрілася, пригадує дівчина. Зі столиці вона поїхала до друзів у село. 

У перший тиждень повномасштабного вторгнення росіяни пішли на Київ, але навчання у дітей Христини продовжувалося. Уроки вчителька вела онлайн, а школярі до цього вже були звиклі ще з часів COVID:

“Ще до війни я проводила класні години, де дітям все пояснювали, що це тягнеться ще з часів козацтва. Росія завжди себе вела не досить добре до українців, наш народ зазнавав гніту від Російської Федерації, від росіян, від “русского міра”. Тож, діти не мали питання “чому?”, діти мали питання “навіщо?”. Для чого в сучасному світі робити таке? Замість того, щоб щось створювати, розбудовувати свою державу, вони прийшли руйнувати іншу”.

Фестиваль Івана Купала в Нью-Йорку та мавіки для ЗСУ

Такі питання учні Христини Шевченко ставили неспроста. Навіть у своєму маленькому селищі молодь змогла створити свій осередок — а почалося все з Маріуполя 2019 року. Туди вчительку з дітьми запросили на навчальну програму, де вони вчилися писати проєкти. Ця ідея так сподобалася школярам, що по поверненні додому діти написали вчительці, аби вона зробила щось схоже.

Христина Шевченко стала головою ГО “Ініціативна молодь українського Нью-Йорка”, і діти отримали для себе хаб однодумців.

ГО працює й зараз, але якщо раніше діти влаштовували освітні курси та фестивалі на Івана Купала, то зараз ця молодь вже плете сітки, шукає мавіки, купує їх та відкриває збори.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Але згуртувати молодих людей, зацікавити їх чимось — не легка задача, особливо якщо на перешкоді активностям стають ґаджети. Христині ще в Нью-Йорку вдалося це зробити завдяки вчителюванню. Один із її головних методів — це чесність у спілкуванні з дітьми, відкритість та рівність. Методика залякувань, яка була поширена серед радянських вчителів, аж ніяк не працює, каже дівчина.

Нью-Йоркський літературний фестиваль

У 2021 році у селищі Нью-Йорк провели осінній літературний фестиваль — це була ідея письменниці Вікторії Амеліної, яку вбили росіяни. Христина тоді також допомагала його організовувати. Молодь з ГО долучилася й до організації табору для дітей.

На початках планувався цей табір ще влітку, але після того, як російська ракета вбила Вікторію Амеліну, голову організації НЛФ, то табір перенісся на осінь. Христина разом з Ольгою Русіною, Катериною Михайлицькою та командою ГО організували табір для 14 дітей в місті Славському. У підготовку вчителька залучила й учасників ГО.

Цінувати починаєш, коли втратиш

Нью-Йорк практично щодня знаходиться під російськими обстрілами. Діти, які прожили тут все життя, зараз сумують за домом, каже вчителька. Часто це можна побачити саме в їх шкільних творах.

“Я пояснюю, що учні можуть писати на тему “Моє улюблене місто” не тільки про Нью-Йорк, а й про те, де вони зараз знаходяться. Діти загалом пишуть про Нью-Йорк, про бабусині двори, квіти, про друзів, ігри, про безтурботний час. Вони сумують, це видно.

Дітям потрібна мотивація. Ви маєте не просто пояснити якусь тему уроку — треба пояснити, де ці знання дитина буде застосовувати в повсякденному житті, для чого їй ці знання. І якщо мотивація слабка, то звісно, що дитина і тему уроку не засвоїть”, — наголошує педагогиня.

Але зараз вчителям потрібно знайти не тільки мотивацію для учня, але й зберегти її. Особливо складно робити це в онлайні. Діти перевантажені, бо кожен день сидять в гаджетах, але й вчителі мають велике навантаження, розмірковує у розмові пані Христина. 

Росія забрала у наших дітей нормальне дитинство. Замість перерв в школі, ігор з однокласниками та шкільних перепитій — вони вчаться в метро, спілкуються телефоном та сподіваються, що колись зможуть всі зустрітися поза екраном монітора.

Сьогодні середа, а в середу ми що робимо? Правильно, донатимо.

27-річний бахмутянин Євген зараз боронить Запорізький напрямок, а для того, щоб робити це ефективніше військовому та його побратимам потрібна машина. Євген закликає небайдужих долучитися до збору на автівку.

Киньте… pic.twitter.com/BaZG4iu83E

— Бахмут IN.UA (@Bakhmut_inua) December 26, 2023

Читайте також:

• Як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• З Бахмута до Азії: бахмутянка розповіла, чому в Тайвані беруть приклад з українців
• Як Європейський Союз допомагатиме Бахмуту. Репортаж з Євроради

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!