Тетяна Красько раніше мешкала у Нью-Йорку, на лінії зіткнення. Жінка звикла до постійних бойових дій ще у 2014 році, але початок повномасштабної війни змусив її евакуюватися в більш безпечну локацію. Зараз вона проживає у місті Миргород, що на Полтавщині, де веде активну волонтерську діяльність.

Про труднощі, які спіткають вимушених переселенців, життя в новій громаді та депресію українців після евакуації — героїня розповіла редакції Бахмут IN. UA.

Як живуть ВПО

Тетяна Красько — членкиня ГО “Студія громадських жіночих ініціатив”, яка підтримує жінок в евакуації. Після приїзду на Полтавщину, близько місяця жінка не могла нічого робити, адже виникла сильна апатія. Проте, героїня вирішила, що жити далі так не можна й почала шукати де є осередки переселенців, щоб допомагати їм. Таким місцем став гуртожиток в селі Хомутець.

До березня 2023 року працівники коледжу, які надали гуртожиток, самотужки забезпечували переселенців дровами, щоб зберігти хоча б мінімальне тепло.

За словами волонтерки, гуртожиток для переселенців потребує ремонту. Активісти за допомогою грантової програми завозили посуд, речі для сну, холодильники та пральні машини. Осінню 2022 року до ініціативи приєдналися міжнародні організації, хоча ще літом з допомогою було тяжко. Річ у тому, що Хомутець — це невелике село, яке віддалене від самого Миргорода. Через цей факт волонтери не знали перший час, що в громаді є постійно перебуваючі переселенці.

Як облаштований побут у людей

Кожна родина, каже Тетяна Красько, живе в окремій кімнаті на 20 квадратних метрах. В них вміщаються чотири людини. Переселенців не селять порізно, тож це вагомий плюс. Деякі мешканці гуртожитку вже почали робити ремонт у кімнаті, щоб покращити умови життя.

Також коледж надав людям невелику ділянку для городини, тож ті, хто має сили почали вирощувати овочі чи зелень. Час від часу до гуртожитку приїздять перукарі, щоб люди могли привести зачіску в порядок.

Щоб інтегрувати переселенців у нову громаду започаткували проєкт за підтримки ООН — “ВПО, як ресурс для розвитку громади”. Також провели соціологічне дослідження, виявилося, що переселенці до місцевих ставляться краще, ніж ті до них.

Роботу в маленькому селі знайти важко, допоміг коледж, який запропонував пару вакансій. Втім здебільшого коли люди приїздять потрібно немало часу, щоб усвідомити все, що відбувається. 

Емоційні переживання у переселенців

В шелтері на Полтавщині мешкають переважно люди похилого віку з Донецької та Луганської областей, є тільки три молоді родини. Після приїзду багатьом важко впоратися із депресією, каже Тетяна Красько. Є люди, які вже все втратили, є ті, в кого ще є майно, але воно може бути знищене.

Читайте також:

• “Бахмут є був, і буде”: бахмутський активіст про місто
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

14 вересня Бахмут мав би відсвяткувати свій 453 день народження. Попри те, щш місто було зруйноване та окуповане російською армією, бахмутяни не впадають у відчай. Вони вшанували цей день висадивши троянди у різних куточках України, зокрема, у Дніпрі.

Редакція Бахмут IN.UA у відеорепортажі розповідає, як бахмутяни вирішили відсвяткувати День міста Бахмут в Дніпрі.

День міста Бахмута 2024

До війни Бахмут часто називали містом троянд. Саме ці квіти нагадують містянам про рідний дім, навіть якщо вони знаходяться далеко від нього.

З такими думками на одну з алей Дніпра вийшло декілька бахмутян. Вони закупили невеличкі кущі троянд та почали висаджувати їх.

“У нас усе місто було в трояндах. Ось і вирішили посадити їх тут, у вас” — каже Наталія, жителька Бахмута.

Жінка каже, що переїхала до Дніпра у зв’язку з початком повномасштабного вторгнення разом з мамою. Утім, її не стало. Вона не дочекалась повернення до рідного Бахмута. Навіть часто казала, що хоче додому. Особливо у свої останні дні.

Наталія каже, що дуже хоче повернутися до Бахмута. Однак вона розуміє, що зараз воно в руїнах.

Більше історій бахмутян дивіться у нашому репортажі за посиланням.

Читайте також:

• “Я бігаю по 8 годин у день аби нагадувати людям про Україну”: історія спортсмена з Маріуполя
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Владислав Дейнега тричі покидав свою домівку. Спочатку в рідному Донецьку, потім в Бердянську, а після 24 лютого тікати довелося і з Маріуполя. Де перед тим пробув 19 днів під час російської облоги. Зараз наш герой живе в Лондоні та на благодійних марафонах збирає кошти в підтримку військових ЗСУ.

Як йому вдалося адаптуватися у Великій Британії й чим спортсмен допомагає Україні — Владислав Дейнега поділився у розмові з редакцією Бахмут IN.UA.

Про біг і благодійні марафони

Владу 23. До Лондону хлопець переїхав майже 2 роки тому і відтоді щовихідних бігає по 30 кілометрів в день головними вулицями міста. Його обовʼязковим атрибутом є український прапор. Бігун каже, що так нагадує людям про Україну.  

“Коли я бігаю, мене часто зупиняють, бо бачать прапор. Дехто висловлює підтримку, дехто ставиться недоброзичливо, лається.. Ті, хто за Росію. А є взагалі є такі, хто питає, що це за прапор на моїх плечах. Мені прикро від такої необізнаності людей. Але я завжди все пояснюю, – і додає: —  Для мене ж, коли я надягаю прапор, це як обійми, це як постійне нагадування хто я і звідки я”, – зізнається Владислав. 

Влад заздалегідь планує свої маршрути для пробіжок. Усі їх, а також мапу міста, спортсмен вивчив напамʼять. Герой каже, що постійно обирає нові та різні напрямки, щоб краще вивчати місто. Такий вид бігу називає “freedom run”.

“Мені подобається загуглити про те чи інше місце, почитати та вивчити його історію. В результаті виходить поєднання приємного з корисним”, —  розказує спортсмен.

Влад почав бігати задовго до переїзду за кордон. Коли жив у Бердянську. Туди він виїхав ще у 2014, тікаючи разом з сімʼєю від війни з Донецька. У новому місті батьки хлопця відкрили свій бізнес з вирощування мікрозелені, яку доставляли у заклади. З початком пандемії коронавірусу громадський транспорт майже не курсував, а оскільки власного авто у сімʼї не було, Владові довелося розносити продукцію пішки. З того часу ходьба стала своєрідним хобі хлопця, а відтак перейшов на біг. Спершу це були дистанції на 10 кілометрів, а згодом відстань збільшилась до 25 кілометрів.

“Я відчуваю себе як риба у воді. Я знайшов себе у бігу. Вперше я це зрозумів, коли жив після Бердянська в Маріуполі. Я бігав там всюди, знаю кожен куточок… І тепер, коли згадую…Мені душу рве за ті місця, які зараз стерті з лиця землі. Хочеться плакати…”, —  пригадує Владислав. 

У квітні цього року донеччанин взяв участь у Лондонському марафоні на 42 кілометри. Цей пробіг вважається дуже престижним за кордоном. Для участі люди їдуть з усього світу. За словами Влада, реєструватися треба за рік до події, бо кількість учасників обмежена і потрапити до їх числа неймовірно складно. Так, минулого року бігун не встиг податися на участь, втім цьогоріч оформити заявку вдалося вчасно: допомогли волонтери з ГО “British-Ukrainian Aid”. 

“Я почав тренуватися за пів року до Марафону. У мене була своя програма, за якою я готувався. Я фінішував з часом 4 години 14 хвилин і скажу, що результатом залишився задоволений”

На час проведення забігу охочі могли донатити учаснику. Так, Владу Дейнезі вдалося зібрати майже 2700 фунтів британських стерлінгів (146 208 гривень). За правилами Марафону кожен спортсмен витрачає зібрані кошти на свій розсуд. 

Так, Влад усі гроші передав волонтерам, на закупівлю протезів для військових ЗСУ. Ідея прийшла після того, як хлопець дізнався, що разом з ним до забігу приєднаються українські морпіхи з ампутаціями Олексій Руденко та Георгій Рошка. Військові бігли аби підтримати коштами важкопоранених побратимів. 

Влад планує взяти участь у ще одному марафоні, який незабаром відбудеться у Лондоні. Зараз теж активно збирає пожертви.

Маріуполь в облозі: як Владу вдалося виїхати

Після 24-го лютого Влад та його сімʼя понад 2 тижні перебували в оточеному росіянами Маріуполі. Він розповідає, що спочатку виїжджати боялися, але вибору не було. 

“Ми жили в будинку. Без світла, води і звʼязку. В той час змогли прийняти ще 2 родини у себе. … Нікому в житті не побажаю бачити того, що бачив я, — додає: – коли виїжджали, то вже емоцій ніяких не було, було все одно, що буде…Був дійсно морально складний стан. Ми багато не брали з собою, навіть фото не взяли. Все лишилося позаду…”

Виїжджати родина вирішила в Болгарію. Разом зі знайомими на двох мікроавтобусах. Вирішили їхати через Крим, і там в районі Чонгара перетнути російський блокпост. 

“Ми збрехали їм, що їдемо в Донецьк, бо у нас там прописка, і нас пропустили. Далі ми поїхали через Росію і на Прибалтику. А звідти вже до Болгарії”, —  каже Влад. 

Уся дорога загалом зайняла 2 тижні. Ночувала сімʼя в авто. По приїзду в Болгарію почали планувати переїзд в Англію, і відтак оселилися спершу неподалік англійського Бостона, а потім перебралися в столицю. 

Адаптація в Лондоні та громадська активність 

Донеччанин ділиться, коли вперше приїхав в Лондон, то був здивований його масштабом та великою кількістю різних національностей, які живуть у місті. До цього Влад ні разу не був за кордоном. Зараз вже звик до багатьох речей. Хоча перший час відчував сильну депресію та апатію. І так було, каже, допоки не почав відвідувати мітинги та заходи в підтримку України. 

“Я можу сказати, що мене врятували українці. Якось, десь після перших 2 тижнів в Лондоні, я їхав в автобусі та побачив якесь зібрання, а потім і наші прапори. Я одразу вийшов на зупинці, підійшов до людей і розпитався. З тих самих пір там стою. Стараюся не пропускати жодну акцію. Але, було, що працював на заводі та не мав змоги прийти. Тож я в той день прям на роботі заспівав гімн, як нагадування про Україну“

Зараз Влад відомий своєю активною громадською позицією та діяльністю серед української спільноти у Лондоні. Він належить до Українського Лондонського бігового клубу. Має багато друзів, зокрема та іноземців. У планах хлопця організовувати тури містом, продовжувати розповідати та нагадувати усім про Україну. А також він мріє пожити у Києві.

Читайте також:

• “Герби, як у росії”: розпитали у геральдиста з Костянтинівки, чому кожному селу та місту потрібен свій герб
• Донецьк, Бахмут, СІЗО: бахмутянин Андрій Лоза розповів про життя та свою громадську діяльність (відеорепортаж)
• “Моя особиста сімейна фортеця”: бахмутянка, яка захищала Бахмут про рідне місто