Українська журналістка Вікторія Хамаза від початку війни стала волонтеркою. Вона збирає пожертвування, закуповує все необхідне для військовослужбовців ЗСУ та відвозить у найгарячіші точки на фронті. Вікторія постійно їздить до Бахмута. Видання «Дзеркало» записало монолог Хамази про те, що відбувається в місті, за яке останні місяці йдуть запеклі бої.
Як одні захисники та жителі там гинуть, а інші намагаються вижити, вистояти перед атаками росіян та не пустити їх у місто, коротко з монологу в нашому матеріалі.
«Бахмут був надзвичайно красивим містом. Був такий живий-живий!»
До боїв Бахмут був дуже гарним містом. Неймовірно красивим. Я живу в Черкасах, це центр України, і начебто, в нас дуже доглянуте місто. Але коли я вперше приїхала до Бахмута, пам’ятаю, було дуже багато квітів, гарна архітектура, так затишно. Він був живий-живий! Навколо – алеї, люди. Пам’ятаю, вже коли ситуація загострилася і туди теж прилітало, під час повітряної тривоги на їхній головній алеї, де літак, комунальники обробляли троянди. До останнього люди трималися, підтримували цей затишок.
«Тато, мама, син та дочка помирали під завалами. Їх не дістали досі»
Він прострілюється з усіх боків. Його знищують, просто знищують. «Гради», артилерія, «касети», міномети працюють, ЗПГ, АГС (радянський протитанковий та автоматичний гранатомети. – Прим. ред.). По околицях танки стріляють, там, де електростанція, просто бомби скидали, авіація потужно працювала. Максимально усі рознесли.
Бахмут. Фото: Генштаб
Зараз у місті немає вже, може, жодної вцілілої будівлі. Щоразу приїжджаємо, і щось змінюється. Коли прилітає, це так швидко відбувається, що не встигаєш злякатися. Такий глухий звук, а потім просто багато пилу, і ти намагаєшся почути десь хто.
Але найстрашніше не те, що тебе може вбити. Страшніше, якщо засипле, і тебе ніхто не дістане звідти. Так в одному будинку засипало цілу родину, а рятувальників туди просто не пускали: їх жорстко обстрілювали, та й лишилося їх у Бахмуті мало, потрібна була спеціальна техніка. І тато, мама, син та дочка лежали там під завалами та вмирали. Їх не дістали й досі.
«У півметровій землянці, можна сказати – могилі, снайпера протримали три тижні»
Військові у самому Бахмуті живуть з більшого у підвалах (якщо вони не завалені, звичайно). Підвали бувають різні. У більш-менш обжитих чи з відносним ремонтом ще нормально. Хлопці там ставили вночі буржуйки, бо дуже холодно, але з ними важко спати: дим розходиться по всьому підвалу, ріже очі, на ранок ти дихаєш тільки їм. Від цього всі страшенно кашляють. Але у деяких підвалах взагалі стояла вода.
Цвинтар нош. Фото: Вікторія Хамаза
Бійці кидали на підлогу килими з людських квартир, стелили на них каремати, спальники та спали за таких умов. Навколо вологість, грибок, нічого не встигає просохнути – багато хто заробив собі запалення легень або туберкульоз.
А в окопах, особливо на лінії зіткнення взагалі страшна ситуація. Коли були дощі, хлопці стояли по коліна, до пояса у воді – деякі окопи настільки затопило. У морози там, де зовсім гарячі позиції, вони навіть не можуть маленькі буржуєчки запалити, щоб погрітися або заварити чай, розігріти їжу, бо йде дим – і їх відразу криють, криють і криють.
Тому там працюють із обмороженими пальцями, руками, ногами.
«Нині Бахмут пахне боротьбою. Заїжджаєш у сильно зруйновані райони – і там просто трупний запах».
Такий страшний, його ні з чим не переплутаєш. Взагалі, в Бахмуті на узбіччях – купи сміття, викидати його нікуди, і коли все перемішується з людськими тілами, що розкладаються, стоїть страшний сморід.
Зараз зима, все замерзло, а от тільки почне танути – буде екологічна катастрофа. Вже зараз, як теплішає, тіла розкладаються, всі ці рештки йдуть у землю. Тому на околицях у людей у приватному секторі у криницях вода вже непридатна для пиття.
Але трупи валяються і серед полів, і на позиціях. Як розповідають хлопці, коли триває бій – це дуже страшна картина.
Росіяни взагалі не забирають своїх поранених та «двохсотих». Навіть, якщо вони вже відбили позицію, не вивозять їх. Або скидають у купу або залишають просто так. А тіла там бувають і розірвані. Якщо працювала техніка великого калібру – лежать рештки без нутрощів, ноги, руки, голови відірвані. Буває – просто валяється голова у касці.
Але наші бійці та вивіз «двохсотих» – це щось неймовірне! Вони примотують чоловіків до капота, прив’язують до себе і так виносять, по одному перетягують. Що завгодно вигадують, щоб забрати своїх із поля бою. Іноді гинуть самі.
Ціна свободи. Фото: Вікторія Хамаза
Кілька місяців тому наші домовилися з ворогом забрати тіла, Росія дала зелений коридор, всі узгодили на рівні керівництва. Десять наших бійців пішли забирати своїх, а росіяни просто розстріляли їх біля тих трупів.
Дуже часто хлопці привозять поранених до медиків – хтось уже вмирає. З бійця знімають форму, а за броником – дитячий лист у файлику. Так часто буває. При тому, що багато хто ще не має своїх дітей. У таких це просто лист якогось школяра. Була історія, коли військовий загинув, а у нього такий лист за броником лежав ще з 2014-го – весь цей час він його біля серця носив.
Все це дуже боляче, бо знаєш, що десь там сім’я, в якої руйнується світ. Коли бачиш форму, залатану вручну, розумієш, що шила мама, чи дружина, чи сестра. Це з такою ніжністю робилося, а людини вже нема. І близькі можуть ще й не знати про це.
«Не встигаєш одного оглянути – ще трьох привезли. Іноді за день 70 поранених, а буває – взагалі півтисячі»
“Мої руки досі в крові невідомого мені військового. Живий. Тут так багато контрастів для одного людського серця. Але, попри весь біль і морок, віра та світло – перемагають. Бахмут бореться, дихає”, – підпис до фото.
Наші медики у Бахмуті інтенсивність боїв описували за надходженням поранених: іноді за день 70 людей, і навіть тоді лікарі зашивались, бо не встигаєш оглянути одного – ще трьох привезли. Такий конвеєр. А буває, за день – взагалі півтисячі. На ту саму групу лікарів.
Лікарі там – взагалі супергерої, роблять неймовірні речі! Їм привозили важких бійців, без кінцівок, а вони їх збирали, стабілізували та передавали далі на евакуацію. Коли в місті ще був госпіталь, але світла, генераторів уже не було, – оперували бійця просто на лобових ліхтариках! Як кажуть вони самі, буває за добу викурюють одну сигарету. Поїсти, попити, сходити в туалет часу зовсім немає – просто міняють рукавички, стерилізують руки та не відходять від столу. Можуть стояти і по 20 годин в операційній.
Наразі госпіталю у Бахмуті немає – є стабілізаційні пункти, на кожному по кілька лікарів. Їх поділяють, щоб, якщо раптом у якийсь із пунктів ворог потрапить, не втратити одразу всю бригаду медиків. Ще працюють медбатальйони, але вони також більше не дислокуються в місті. Там, де вони знаходяться, – постійний запах металу, спирту, гуми та рукавичок.
Вікторія Хамаза біля тіла загиблого. Фото: Вікторія Хамаза
Чи думають хлопці, що можуть стати наступними у цьому конвеєрі смерті? Так, вони говорять про це. Говорять по-різному. Буває ті, хто довго без ротації, ти дивишся йому в очі, а вони вицвілі, як у риби, погляд крізь тебе. Скільки ці люди натерпілися і скільки втратили за цей час, що вже просто як роботи, не включаються ні на що?
Влітку було страшно, коли до шпиталю привезли кількох бійців з позиції, посадили їх акуратно під стіночку, бо все заповнено. Лікарі були зайняті важчими, а ми поки що надавали допомогу їм. Там мужички – років по 50, одному, може, близько 30. У всіх обличчя – у крові, у роті – земля. Вичищаєш цей рот від землі, починаєш давати воду цьому бійцю, а він починає плакати, як дитина. Знаєте, настільки щиро, по-дитячому, просто навзрид: «А там же хлопці ще залишилися!» І ти розумієш, що їх вивезли, а хтось із побратимів уже все. І вони це розуміють.
«Коли зовсім був голод, тварини билися за кров поранених»
Ну і ще в Бахмуті страшна картина з кинутими тваринами, що залишилися. Нині їх уже менше: дуже багато померло від голоду чи вбито уламками, частину вивезли волонтери. Але все одно там лишаються коти, собаки, кози, корови. Коли приїжджаєш, просто зупиняєш машину – і вони до тебе збігаються. Сипиш їм корм, а в одного – лапа відірвана, у другого – вуха немає.
Бахмутські будні. Фото: Вікторія Хамаза
У самому Бахмуті, коли ми їхали минулого разу, по узбіччям було дуже багато вбитих, замерзлих тварин – цуценята і кошенята, дорослі собаки і коти. На краю дороги лежали та вмирали корови, собаки їх їли.
А у тих, хто вижив, дуже багато контузій. І здебільшого всі вони намагаються прибитися до людей, особливо на позиції до бійців – вже адаптувалися та розуміють навіть жести. Багато хто живе біля госпіталю. Коли зовсім був голод, вони билися за кров поранених із нош та зрізаної з тіл форми. Вони просто билися, щоб злизати кров, бо їжі немає.
Текст: журналістка Вікторія Хамаза
Фото: Вікторія Хамаза
Читайте також: “Це помилка”: науковець про рішення прибрати історію з обов’язкових предметів для вступників у ВНЗ
Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.
А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!
