Надія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Мирослава Ткаченко — дитяча тренерка з Бахмута. Понад 10 років вона займається кануполо — водним видом спорту, який поєднує веслування і гру з м’ячем. Восени 2021 року почала активно працювати над відкриттям секції кануполо в Бахмуті і влітку 2022 року планувала розпочати дитячі тренування. Та цим планам завадила війна. Зараз бахмутянка тренує дітей у Києві і запрошує до себе дітей з Бахмута.

Про свій шлях у спорті та тренерстві Мирослава Ткаченко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Мирослава Ткаченко прийшла у спорт

Мирослава Ткаченко народилася і виросла в Бахмуті. Тут же і здобула освіту — закінчила Бахмутський фаховий коледж транспортної інфраструктури та Бахмутський навчально-науковий професійно-педагогічний інститут.

Під час здобуття вищої освіти Мирослава переїхала до Києва. Тут дівчина знайшла себе в різних заняттях, переважно це були спорт і туризм. 

З 2015 року бахмутянка почала займатися водними видами спорту — каякінгом і кануполо. Згодом ці захоплення переросли в серйозні тренування і вона стала членкинею жіночої збірної з кануполо.

“У 2015 році я познайомилася з каякінгом, але мені не вистачало драйву й командної гри. Я більше люблю командні види спорту, ніж індивідуальні. Одного разу каякерський клуб, у якому я займалася, запросили зіграти в кануполо. Уже після першого матчу я зрозуміла, що знайшла саме те, чого мені бракувало. Потім дізналася, що існує жіноча команда, вирішила приєднатися до неї й почала займатися серйозніше. Відтоді кануполо стало моїм видом спорту”, — розповіла Мирослава Ткаченко.

У складі жіночої збірної бахмутянка брала участь у міжнародних змаганнях з кануполо. Та за деякий час команда розпалася, бо більшість її гравчинь пішли в декрет.

Примітка. Кануполо — це командна гра з м’ячем на воді. Команди, перебуваючи в каяках, намагаються забити якомога більше голів команді суперника. Передавати м’яч можна руками або веслами.

Після розпаду команди бахмутянка не закинула заняття спортом. Із 2018 року вона змінила формат своєї діяльності, стала дитячою тренеркою та відтоді веде секцію з кануполо для дітей у Києві. Паралельно з цим здобула магістерський ступінь за спеціальністю “Тренер з водних видів спорту”.

Про плани заснувати секцію з кануполо в Бахмуті

Попри те, що Мирослава постійно проживала в Києві, вона часто приїжджала в рідний Бахмут. Основна її робота була дистанційною, тому дівчина могла розвивати діяльність у двох містах. Так у 2021 році спортсменка вирішила заснувати секцію з кануполо в Бахмуті, залучивши грантові кошти. Заняття для дітей планувати відкрити влітку 2022 року на набережній.

“Паралельно зі спортом я проходила різні навчання з ведення бізнесу, менеджерські курси. І врешті-решт наважилася відкрити секцію з кануполо в Бахмуті. До повномасштабного вторгнення здавалося, що часу достатньо, тому я намагалася не поспішати, а правильно підійти до справи. Для цього проходила менеджерські та бізнес-курси, консультувалася з центром зайнятості щодо грантової підтримки. Я хотіла залучити грантові кошти, щоб відкрити дитячу секцію в Бахмуті. У нас для цього вже була побудована шикарна набережна, де можна було в теплий сезон з дітками займатися. Також у Бахмуті були й інші водойми, де можна було створити необхідну інфраструктуру для занять. У майбутньому також планувала домовлятися про використання басейну. Планів було багато, але повномасштабне вторгнення їх повністю зруйнувало”, — розповіла Мирослава Ткаченко.

Заняття з кануполо в Києві

Понад десять років Мирослава Ткаченко займається кануполо та тренує дітей. Останні два роки мала перерву, оскільки зосередилася на допомозі військовим. Зараз тренерка поступово відновлює заняття для дітей та запрошує до них дітей віком від 8 до 15 років, зокрема дітей із бахмутських родин, які нині мешкають у Києві

Тренерка пропонує два види занять з кануполо. Це можуть бути разові тренування, коли дитина може ходити за бажанням. Або ж повноцінні заняття в команді три рази на тиждень. Такий формат підійде тим, хто бажає розвиватися в цьому виді спорту.

“Формат обирають діти і їхні батьки. У кануполо немає “правильного” типу характеру для цього виду спорту. Тут однаково цінують невтомних енерджайзерів і спокійних стратегів. Саме різні характери роблять команду сильнішою. А найцінніше — це перші досягнення дітей, які приходять дуже швидко: перше самостійне перепливання затоки, перший переворот у каяку, перший забитий гол. Під час тренувань ми багато граємо в рухливі ігри на воді. Наприклад, у “відбивного”, коли діти на човнах наздоганяють одне одного. Це завжди багато драйву, позитивних емоцій і щирої радості”, — розповідає тренерка.

На постійні тренування або разові заняття запрошують всіх, хто бажає спробувати себе в кануполо. Попередньої підготовки до цього виду спорту не потрібно, дітей не відбирають за будовою тіла чи фізичними можливостями. Єдина вимога — висновок від лікаря, що дитина може займатися активним видом спорту. Якщо в неї є обмеження чи протипоказання, тренер має про це знати і може відмовити.

На заняття з кануполо можуть записуватися діти віком від 8 років до 15 років. Можливо згодом початковий вік розширять до 6 років.

“Що отримує дитина? В першу чергу, познайомиться зі спортивним каяком, якщо не мала досвіду сидіння в каяку. Відчує, як тримати баланс на воді. Коли дитина навчилася це робити, ми перепливаємо з Оболонської набережної на інший берег, на острів. Це, можна сказати, дивовижна прогулянка, особливо для новачків, і всім вона дуже подобається. Також вчимося закидати м’яч у ворота, забити свої перші голи і загалом грати з м’ячем”, — розповідає Мирослава Ткаченко.

Весь інвентар дитині видають. Це каяк і весло та захисне спорядження — жилет і шолом. З собою потрібно мати лише змінний одяг, легке взуття і рушник.

За словами тренерки, заняття з кануполо можуть дати дитині не лише загальний спортивний розвиток, а й допомогу в адаптації до нового середовища і соціалізації.

“Загалом вода має терапевтичний ефект, вона заспокоює. А сам спорт — гуртує, дисциплінує. Діти знайомляться з іншими, більше соціалізуються. Тим паче, це командна гра, і вони потім один одного підтримують, надалі мають свою маленьку особливу групу. Також позитивні емоції приносять досягнення, тим більше, що це не класичний вид спорту і в дитини будуть дуже нетипові досягнення. Наприклад, перевертання в каяку. У нас це необхідний елемент, ми завжди вчимося, а для новачка це щось “вау, я перевернувся”. І це завжди захоплює”, — розповідає Мирослава Ткаченко.

Чи є в Україні можливість розвиватися в кануполо

Ті, кого зацікавить кануполо, як можливість розвитку в спорті, можуть відвідувати турніри. Це і локальні змагання в Україні, і міжнародні турніри.

“В Україні є локальні заходи, це наш національний турнір. Він відбувається навесні в Києві, і восени у Львові. До повномасштабного вторгнення в Україну приїжджали команди з Польщі, Литви. Наша найдружніша федерація — це литовська, ми часто до них їздимо. Але на жаль, через війну до нас поки що з інших країн спортсмени не приїжджають. Часто проходять і міжнародні змагання, де змагаються учасники з України. Наприклад, через тиждень буде турнір у Польщі, і наші дитячі та дорослі команди туди їдуть”, — каже Мирослава Ткаченко.

Кануполо в Києві: ціна, місце тренувань, як долучитися

Мирослава Ткаченко запрошує на свої заняття дітей з Бахмута. Вартість разового тренування складає 350 гривень (для дітей з Бахмута — 250 гривень). Тривалість заняття — 1,5 години.

Для тих, хто бажає займатися в секції, абонемент на місяць коштує 1 500 гривень.

У літній період заняття проходять на Оболонській набережній. Взимку — в басейні.

Записатися на разове тренування можна особисто до Мирослави. Для цього телефонуйте за номером: +380 (63) 793 1454. Або пишіть на цей номер у Telegram чи WhatsApp.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лілія Ярошевська на позивний “Мамба” — військова з Сіверська. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і волонтерила. У травні 2024 року долучилася до лав Національної гвардії України. Рішенню стати до війська передували втрати дому і рідних, які принесла російська армія. Зараз Лілія Ярошевська займається медичною евакуацією поранених військових. Служба стала для неї не просто черговим етапом, а цілим життям. У планах Лілії — воювати до перемоги і звільнення Донеччини.

У розмові з Бахмут IN.UA Лілія Ярошевська поділилася спогадами про рідний Сіверськ, розповіла про службу та творчість, яка пов’язана з домом.

Спогади про Сіверськ

Лілія Ярошевська родом із Сіверська. Тут вона народилася і виросла, закінчила місцеву школу. Після школи мріяла вступити до Бахмута на перукаря, але не вийшло. Помер тато, тому Лілія не хотіла залишати матір одну і вступила на навчання до місцевого училища.

За словами військової, найщасливіші миті її життя пройшли саме в Сіверську. Найтепліші спогади — з дитинства.

“Моє дитинство минуло серед неймовірних донецьких краєвидів. Річка, бабуся, в якої були корови, купа дітей. Тоді була свобода, навіть повітря пахло свободою, не було якихось турбот. Школа, літо, канікули, дитинство — це те, що я зберегла у своїй пам’яті. Хоч фізично міста немає, але воно живе в кожному з нас у спогадах”, — каже Лілія Ярошевська.

Та врізався у пам’ять жінки і зранений Сіверськ. У травні 2023 року Лілія востаннє була вдома і бачила зруйноване місто. Тоді вона прибрала подвір’я свого дому, щоб у її будинку з комфортом могли жити військові, які боронять місто.

“Коли мама з бабусею виїжджали, то залишили ключі від будинку сусіду. І мама сказала, щоб віддав ключі військовим, якщо їм треба буде заїхати. Ми ж розуміли, що хлопцям десь жити треба, вони ж не будуть жити десь у полі чи в посадці. Якісь умови їм треба, щоб відпочити після окопів. Востаннє я приїжджала додому 31 травня 2023 року, щоб поприбирати. Мені було дуже соромно, що там трава була… Це зараз, звісно, смішно, але на той момент мені прям щиро було соромно перед хлопцями. Що зараз вони заїдуть до мене в будинок, а там просто бруд, купа сміття, трави. Тому я їздила волонтерити і заразом вирішила прибирати. Пам’ятаю, що вже вибухи було чути, а я травичку рву”, — згадує Лілія Ярошевська.

Про життя до повномасштабної війни

Лілії Ярошевській 33 роки. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і будувала плани на майбутнє.

“Планувала вийти заміж, народити дітей. Можливо, придбати собі якесь житло. Просто жити своє цивільне життя”, — каже Лілія.

З 2019 року Лілія Ярошевська стала волонтерити. Цим вона займалась і після повномасштабної війни. На деякий час жінка виїжджала в Чехію, але й там продовжувала волонтерську роботу і допомагала Україні.

Про службу в Нацгвардії

У 2024 році Лілія вирішила долучитися до війська. Вона зізнається, що це рішення далося нелегко, але було обдуманим. Передувало йому кілька болючих втрат, яких родині завдала росія.

“Насправді рішення давалось мені дуже важко, але це було свідоме рішення. Я йшла до нього десь півтора року, обдумувала все. Але, мабуть, зрозуміла, що не можу стояти осторонь. На той момент я втратила трьох людей з родини: загинули двоє братів і маленький племінник. Ще один племінник потрапив у полон. І, мабуть, це дало великий пинок, прямо величезний “пєндаль”. Хоч я вже на той момент активно волонтерила і їздила ближче до лінії бойового зіткнення, до мене прийшло розуміння, що “Ліля, досить бути просто волонтером, це вже все, пройдений етап”. Я зрозуміла, що треба робити щось більше”, — згадує про своє рішення військовослужбовиця.

8 травня 2024 року Лілія Ярошевська підписала контракт і вступила до лав Національної гвардії України. Тут вона служить і дотепер. Разом з нею у лавах Нацгвардії служать і всі її рідні, які можуть тримати зброю в руках і не мають фізичних обмежень.

У війську Лілія Ярошевська перебуває на посаді санінструкторки та є медикинею евакуаційної групи. Також вона займається документацією поранених військових. Каже, що медиків особливо не вистачає на фронті, тому і знайшла себе в цьому напрямку.

“Взагалі я на посаді санінструктора. По факту виконую роботу діловода, бо дівчат тут дуже бережуть і не відпускають кудись ближче, в кілзону. Документообіг поранених — це дуже великий об’єм роботи, де потрібно систематизувати інформацію про все лікування, направлення на ВЛК, рішення ВЛК, довідки про обставини поранення. Це дуже важлива робота для хлопців, які були поранені. І також я медик евакуаційної групи, їжджу на еваки. Багато хто зараз говорить про піхоту, про службу в НРК, про зв’язківців. Це, звісно, дуже важливо, але медиків теж критично не вистачає. Тому знайшла себе тут”, — розповідає військовослужбовиця.

На питання “Що найважчим є для неї у службі”, військова, не задумуючись, відповідає:

“Очі поранених хлопців. При еваках ти завжди дивишся їм в очі, і розумієш, що вони пережили. Ти знаєш, що в тебе є там хтось загиблий, твій побратим, і ти знаєш, що вони там були, все це бачили. Ти боїшся кожен раз запитати щось зайве, щоб, не дай Боже, не травмувати людину психологічно. Тому бачити ці очі — це найважче. Неважко фізично, неважко надати допомогу, неважко якось врятувати людину. Важко морально”, — каже Лілія Ярошевська.

Вірші і пісня про Сіверськ

Є в житті Лілії Ярошевської і творчість. Вона пише вірші. Захоплення поезією в неї з’явилося зі шкільних років. Десь у 5 класі дітям дали завдання написати вірш. Маленька Лілія тоді написала вірш про Україну.

Зараз для Лілії вірші — це спосіб вилити свої спогади, відрефлексувати події. А ще — це можливість не дати своєму серцю зачерствіти на війні.

“У бойових умовах твоя творчість — це крик душі. Я не пишу щось спеціально, аби було, ні. Для мене це як щит. Єдиний щит, який дозволяє моєму серцю не зачерствіти повністю в умовах бойових дій, коли ти стаєш уже не таким м’яким. Бо ти і по-іншому ставишся до смерті, до поранень, вчишся не приймати це близько до серця. А от саме ця творчість — то такий собі бар’єр, щоб не закам’яніти зовсім”, — розповідає Лілія.

Якось після однієї з евакуацій військова вирішила написати пісню про своє життя. Натомість вийшло написати вірш про рідний Сіверськ, оскільки для неї досі є важкою тема втрати дому. Потім за допомогою штучного інтелекту свій вірш Лілія поклала на музику і зробила з нього пісню.

“В один момент мене так накрило, я почала писати і думаю: “А чому б не написати про себе?”. Закарбувати трошки свого життя, покласти його на риму і створити з неї пісню. Я хотіла передати не просто хроніку війни, а те, що відчуваю саме я. Жінка, яка пройшла волонтерство, яка їздила на лінію бойової зіткнення, допомагала хлопцям, потім пішла служити в армію, стала медиком. Через свій біль за своє місто, через духовні шрами якось воно все і вийшло”, — розповідає Лілія Ярошевська.

Тема Сіверська часто є у творчості Лілії Ярошевської.

***

Мій любий Сіверськ, рідний дім,
на твойому тілі зараз рани
Та в нас болить душа за тин, на сердці величезні шрами
Тримайся, милий, як ніколи
До тебе ми крізь всесвіт полетим
Відбудовувати будем знову,
Садок, лікарню, кожен дім.
Болить душа за тих, хто там, бо виїхало нас багато,
Але запам’ятай, малий, на нашій вулиці ще буде свято
Та хочу я звернутись до кацапів
Не буде вам спокою на землі
За кожного схороненого сина й брата, ви будьте прокляті на всі віки.
За кожну дівчину, яку ви вбили, за мати, бабцю й дідуся…
Немає вам прощення в цьому світі,
Та і на тому його теж нема…

***

Про мотивацію служити далі

Лілія Ярошевська каже, що служба у війську для неї — це не просто черговий етап життя, а і є саме життя. Тому вона націлена воювати до перемоги України. Її мета — звільнити для нащадків Донеччину, щоб вони могли її відбудувати та писати свою українську історію.

“Я неодноразово казала, що не піду з війська, поки не буде кордонів 1991-го року. Поки я не поверну свій Сіверськ, поки кожна родина не повернеться до себе додому. Для мене служба — це життя. І я не хочу, щоб мої діти… Мені 33 роки, в мене немає дітей, я незаміжня, і я зараз покладаю своє життя, щоб наші нащадки навіть не знали російської мови, бо вони нас знищують. У мене рідний брат був російськомовний, якого вбили в Бучі. Про що говорити? Вони знищують нас, як українську націю. Тому війна — це тяжкі роки, покладені на майбутнє наших дітей. Я сподіваюся, що я, все ж таки, вийду заміж, народжу дитину, і моя дитина повернеться в мій Сіверськ, піде на могилку до мого батька, і якось відбудує це все. Дуже хочеться в це вірити”, — ділиться думками Лілія Ярошевська.

Тим, хто не служить у війську, Лілія радить зберігати свою українську історію, поширювати історію української Донеччини. Щоб у майбутньому ніхто не зміг її переписати на свій лад.

“Щоб там не було, це наше минуле. Це історія, яку в майбутньому, так як роблять ці п*д*ри, можуть переписати. Тому однозначно про кожну людину, про кожного загиблого хлопця, про кожне зруйноване місто, про кожну подію треба писати і закарбовувати нашу історію Донеччини. Тому я прошу кожну людину з Донецької області зберігати історичні факти, щоб у майбутньому це все не стерлося і не переписалося. Нам дуже треба створювати історію нашої Донеччини. Дуже хотілося б, щоб це робили ті, хто має на це час. Бо поки ми тут відбиваємо ворога, у нас фізично немає на це часу”, — підсумовує Лілія Ярошевська.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході”: бахмутянка про життя в Києві та пам’ять про рідне місто
• Як переселенка з Павлограда пережила втрату дому і знайшла нове натхнення на Київщині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!