Надія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У Польщі вже два роки працює бренд корсетів і суконь RII&LII. Його заснувала 25-річна Єлизавета Кантор, яка переїхала до Польщі з Бахмута. Дівчина має фахову освіту візажистки, а після переїзду за кордон заснувала бізнес. Справа, яка починалась як пошиття корсетів для себе та подружок, переросла у власний бренд. Як каже Єлизавета, мета її виробів — підкреслювати красу та дарувати жінкам впевненість у собі.

Про заснування бренду і ведення бізнесу в Польщі Єлизавета Кантор розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут вважає рідним, хоча родом не звідти

Єлизавета Кантор народилася і до 2014 року жила в Горлівці. Коли дівчинка навчалась у 6 класі, родина переїхала до Бахмута. Саме його Єлизавета вважає рідним містом, бо тут вона подорослішала, провела юність та зустріла друзів, з якими підтримує зв’язок і сьогодні.

“Я всім завжди кажу, що я з Бахмута, бо переїхала в більш дорослішому, усвідомленому віці, зустріла там своїх друзів, мала своє оточення. А з Горлівкою пов’язані лише дитячі спогади. Напевно, я найбільше цінувала Бахмут, бо зустріла там близьких людей, з якими й досі підтримую зв’язок. І в принципі, мені дуже подобалося це місто. Напевно, якби я потім обирала де жити в Україні, якби все було так, як раніше, я, напевно, залишилася б жити в Бахмуті. Мені там було комфортно, і в місті було все потрібне для життя”, — каже Єлизавета Кантор.

Повномасштабне вторгнення родина Єлизавети зустріла в Бахмуті. Там вони пробули до березня, після чого вирішили виїжджати. Як згадує дівчина, складніше було вмовити на переїзд батьків, які не хотіли лишати дім.

“Мабуть через те, що я бачила, яка ситуація була в Горлівці, я розуміла, що все не зупиниться швидко. Зараз я шкодую, що ми виїжджали швидко і взяли лише одну валізу на трьох. Щоразу згадую скільки важливих речей, фотографії там залишилися. Це говорить про те, що ми виїжджали в паніці, і найважливіші речі, які ми тут не купимо, чомусь не взяли. Це єдине про що я шкодую під час переїзду. Бо все цінне, спогади про минуле життя залишилися десь там. Якщо залишилися, звісно”, — каже бахмутянка.

Після виїзду з Бахмута Єлизавета Кантор разом з мамою і молодшою сестрою вирішили їхати за кордон. Обрали Польщу, бо незадовго до повномасштабної війни Єлизавета бувала в цій країні.

“Раніше моя мама ніколи не була за кордоном. Тому обрали Польщу, бо це найпростіша країна для нас у плані мови, роботи та легалізації тут. Я б, мабуть, хотіла кудись далі поїхати, але подумала, що для мами та сестри буде простіше тут освоїтися. Так і вийшло, мені теж подобається тут”, — розповідає Єлизавета Кантор.

За словами дівчини, вона змогла адаптуватися до життя в новій країні. Єдиний мінус, який вона може виокремити — це відсутність друзів, туга за рідними і домом.

“Складно, що тут немає спілкування, я б назвала “свого”. Тут дуже важко знайти друзів хоча б з України, не кажучи вже з Польщі. Коли виїжджають молодші, вони йдуть до шкіл, університетів і знаходять там собі приятелів. А коли ти вже дорослий, і тим більше я вже два роки сиджу і працюю вдома, моє спілкування з поляками, наприклад, лише в інтернеті. А особисто я знайомлюся з людьми, коли, наприклад, на фотосесії ходжу, але це не друзі. Мені тут не вистачає саме легких знайомств і спілкування. А ще не вистачає сім’ї, рідних. Бо тут зі мною лише мама та сестра”, — каже бахмутянка.

Про створення власного бренду

Єлизавета Кантор ще з юних років цікавилася сферою моди. Своє професійне життя вона хотіла пов’язати з одягом, моделінгом. Тому після закінчення школи вона вступила на спеціальність “Стиліст-визажіст” в одному з київських університетів. Навчання завершувала вже після переїзду до Польщі.

У 2024 році Єлизавета Кантор заснувала в Польщі власний бренд корсетів і суконь RII&LII. Вона шиє одяг на замовлення, в тому числі за індивідуальними макетами.

За словами Єлизавети, починала вона з пошиву речей для себе та подруг. Шити корсети на продаж тоді їй запропонував майбутній чоловік. Не вірячи в успіх свого задуму, дівчина все ж стала пробувати себе у продажах.

“Мені завжди подобалося шити. Просто я цього боялася, і не було на це часу. А потім якось я дивилася корсети, мені сподобалося і я подумала: “А може спробувати пошити на себе?”. У мене була стара машинка від друзів, така щоб просто підшити штани чи щось у такому плані. І я вирішила спробувати. Пошила собі корсет, вийшло непогано і думаю: “Це не так складно”. Потім ще один пошила і, мабуть, півроку просто шила собі щось, подружкам. І в один із днів хлопець каже: “Спробуй може для когось шити, продавати”. Я дуже боялася. Напевно, якби не його підтримка, то я цим не зайнялася б. Потім я пішла з основної роботи і з того моменту стала працювати на себе. Згодом відкрила фірму”, — розповідає Єлизавета Кантор.

Перші пробні вироби дівчина продавала на Vinted. Це платформа, яка схожа на український OLX. Там продають, купують і міняють новий або вживаний одяг та аксесуари. Там Єлизавета продала свої перші вироби і отримала перші відгуки. Згодом ці відгуки стали основою для просування своїх виробів у соцмережах. Розвивати свій бізнес бахмутянка вирішила через Instagram, попри упередження, що поляки більше користуються Facebook.

На початку свого шляху кравчиня мала побоювання, що її вироби не купуватимуть. Впевненість у своїй справі їй принесли перші відгуки від клієнток і фотографів.

“Спочатку я дуже дешево брала за свою роботу. Була не впевнена у собі взагалі. А потім поступово пішли замовлення: один корсет замовили, потім повернулися, потім ще нові замовлення. І так впевненість почала з’являтися. Потім моя подружка-фотографка зробила мені фотосесію для розвитку в соцмережах. Потім я говорила зі ще одним фотографом, він поляк. І він був першим після мого хлопця, який сказав: “Ось ти шиєш, шиєш, а почни продавати”. Я кажу: “Та кому це треба?”, а він: “Як це кому? У мене багато знайомих, які цінують і купують такі вироби”. І справді, як виявилось, у Польщі дуже популярний апсайклінг, коли дають друге життя речам, одяг і прикраси ручної роботи. Мені здається, тут це навіть більше цінується, ніж у нас. Я ніколи не мала від поляків питання, чому така ціна або нарікання, що мої корсети дорогі. Навпаки, дехто навіть вважає, що це дешево”, — каже власниця бренду.

Чи важко вести бізнес у Польщі

Назва бренду RII&LII символічна. RII — це її кіт, який постійно поруч коли вона шиє, та LII — скорочене ім’я, яким дівчину називала близька подруга з України.

Бренд офіційно зареєстрований у Польщі, підприємиця має фірму. Майже всі процеси вона веде сама: веде сторінку бренду, приймає і відшиває замовлення, спілкується з клієнтами, запускає рекламу, відшиває речі на зйомки. Щоб контролювати фінансові процеси, власниця бренду має бухгалтера.

На початку роботи, як згадує Єлизавета, було важко знайти сировину. Ідеальні для своїх виробів тканини вона шукала шляхом багатьох проб.

“Оскільки я вчилася шити корсети на українських курсах, викладачка радила де все купувати в Україні. А я у Польщі, і мені невигідно замовляти з України, бо я двічі платитиму податок, якщо подаватиму це як витрату на фірму. Тому довелося шукати тут. Це було дуже довго і складно, бо немає нікого поряд, хто б підказав. У мене стільки тканин було куплено і викинуто, стільки витрачено грошей… Це тепер я знаю, що коли входиш у швейну справу, головне – не починати скуповувати все. А тоді я думала, що потрібно купувати багато тканини і багато кольорів, щоб завжди, коли клієнт напише, воно було. Чомусь був страх сказати, що в мене немає якогось кольору чи тканини. Думала, що так втрачу клієнта. Але згодом це все пройшло. Я зрозуміла, що клієнт може обрати й іншу тканину, якщо справді захоче корсет, або повернеться пізніше”, — каже Єлизавета.

Своє робоче місце кравчиня облаштувала вдома. Працює вона лише з індивідуальними замовленнями, шиє корсети за параметрами замовниць. Комунікація з клієнтками переважно проходить онлайн, Єлизавета консультує їх та допомагає правильно зняти мірки. Буває, що дівчата приїжджають і особисто. Переважно це наречені.

“Я не позиціоную себе як унікальний бренд. Він цінний, бо все це створює одна людина. Це не якась корпорація, велике виробництво, це не шиється десь у Китаї. Все це індивідуально. Тобто ти, як клієнт, можеш бути впевнений, що одна людина приділить тобі увагу і займеться твоїм замовленням”, — зазначає власниця бренду.

Мета — розкривати жіночу красу

Слоган бренду RII&LII — Feminine art (у перекладі з англійської — мистецтво жіночності). Його Єлизавета Кантор обрала невипадково. Вона хоче, щоб усі дівчата відчували себе красивими, а корсети і сукні якнайкраще можуть підкреслити жіночу красу. За цим стоїть і особиста історія кравчині.

“У повсякденному життя я виглядаю як пацанка — люблю оверсайз, щось велике і об’ємне. Раніше я не любила свою статуру, була невпевненою в собі, а потім, через фотографію, у мене прокинулась любов до себе, як до дівчини. Після перших фотосесій я побачила, як люди бачать мене зі сторони і подумала, що “а й справді, я красива”. Потім пошила собі перший корсет. Одягнувши його, там одразу така гарна зона декольте, така витончена фігура. Я і сама відчула себе красивою, і компліменти від коханого хлопця отримала. Потім, коли я почала продавати корсети на Vinted, то дівчата писали, що одягли мій корсет і почуваються впевненіше. Весь цей час, що я їх створюю, дівчата пишуть, що мої корсети допомагають відчувати себе привабливішими. Тому мені подобається їх шити. Я хочу, щоб дівчата не соромилися своєї краси і проявляли її”, — каже Єлизавета Кантор.

Своїми улюбленими замовленнями бахмутянка вважає ті, які робили чоловіки для своїх жінок. Єлизавета каже, що їй було приємно взяти участь у здійсненні мрій дівчат.

“Таких історій було лише дві, але я б хотіла, щоб це було частіше. У мене робили замовлення хлопці для своїх дівчат, і для мене це було супер відповідально та приємно. Я писала листівки від руки для дівчат, допомагала зробити справді класний сюрприз. І було дуже приємно, що потім відгуки хороші приходили, і ці клієнтки поверталися до мене, бо, напевно, зіграла ось ця емоція. Знаю, що останнім часом багато дівчат мріють про такий сюрприз: отримати від хлопця чи чоловіка коробку з підписом “Хочу тебе бачити в цьому на побаченні”. І якраз ці замовлення були з цієї серії. Мені було вдвічі приємно, що я можу здійснити чиюсь маленьку мрію і дотична до такого моменту”, — згадує Єлизавета Кантор.

Трепетно кравчиня ставиться і до весільних замовлень. Їх вона теж супроводжує листівками. Каже, що є дівчата, які замовляють корсети не вперше, і найбільша радість — коли дівчина після кількох замовлень замовляє образ на весілля.

Вартість корсетів бренду Rii&Lii залежить від складності роботи. Найдешевші корсети коштують від 480 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — 5700 гривень). Вироби високої складності, наприклад з мереживом ручної роботи, можуть сягати 1100 злотих (ред. за сьогоднішнім курсом — близько 13 000 гривень). Переважна більшість замовлень надходить з Польщі, але можна зробити замовлення з інших країн Європи чи України. За словами крачині, в Україну рідко замовляють корсети, бо український ринок має багато таких пропозицій.

Читайте також:

“Хочемо повернутися і знову садити троянди та шипшину”: історія бахмутської родини Вороненків, які евакуювались до Німеччини

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Автомобілі, генератори, EcoFlow, Starlink — все це купує і передає військовим на фронт волонтерка Жанна з Бахмута. Після початку повномасштабної війни і евакуації з рідного міста дівчина думала, чим вона може бути корисною суспільству. Спочатку допомагала землякам з Бахмута, а згодом сфокусувалася на зборах для потреб військових. За понад три роки активної волонтерської роботи Жанна закрила десятки зборів для потреб бійців на фронті. Більшість із них були для потреб 23-ї окремої механізованої бригади, яка співпрацює з Жанною з перших місяців створення.

Своєю історією Жанна поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Яким запам’ятався Бахмут

Жанна народилася і виросла в Бахмуті. У 2019 році, після закінчення навчання, вона переїхала до Харкова.

Повномасштабне вторгнення дівчина зустріла в Харкові. Пробувши там близько двох тижнів, вона вирішила повернутися в Бахмут, де на той момент ситуація здавалась спокійнішою.

Залишалась у Бахмуті Жанна недовго, на початку квітня її родина ухвалила рішення про переїзд.

“Почались сильні обстріли. Ми ще мешкали біля військової частини, тому туди часто прилітало. Обстріли почали посилюватися і стало вже доволі небезпечно. Плюс було дуже і дуже порожньо. Менше завозили продуктів, менше людей на вулицях. І ми розуміли, що далі буде тільки гірше, діватись вже було нікуди”, — згадує Жанна.

Родина переїхала до Дніпра, там мешкають і до сьогодні. Свій рідний Бахмут Жанна згадує як затишне, зелене і квітуче місто.

“Я завжди згадую Бахмут дуже теплим. Він був дуже зелений, багато було дерев, всякої зелені, троянди звичайно. Багато було різних полів прямо в місті. Якраз і таке поле за церквою було моїм улюбленим місцем, там було дуже гарно. Завжди згадую Бахмут таким весняним, сонячним. Коли все розквітало, він був таким красивим”, — ділиться спогадами бахмутянка.

Шлях до волонтерства

Ще перебуваючи в Бахмуті, Жанна хотіла волонтерити. Свою допомогу вона запропонувала невеличкому волонтерському центру, який працював недалеко від її дому. Та оскільки людей там було достатньо, дівчині відмовили.

Перші кроки як волонтерка бахмутянка почала робити в листопаді 2022 року. Спочатку це була допомога землякам, які виїжджали у Дніпро. Перший збір Жанна відкрила для родини пенсіонерів, які виїхали з Бахмута без речей.

“Коли ми виїхали у Дніпро, десь з літа весь час приймали у себе людей, які виїжджали з Бахмута. Це були знайомі, знайомі знайомих. Вони в нас могли зупинитися на день, два, три, п’ять і просто передихнути, нормально виспатися, відпочити і думати вже, що робити далі або рухатись кудись далі. Ми допомагали спочатку таким чином. А в листопаді знову виїхали люди з Бахмута, і виїхали без нічого, бо вже тоді були запеклі бої. І цим людям треба було елементарно якийсь посуд, подушки, ковдри, бо їх поселили в гуртожиток, але там нічого такого не було. Одяг їм дали, а от, наприклад, тарілки своєї в них не було. І якимось чином через знайомих це дійшло до мене. Мене запитали чи немає в мене знайомих волонтерів, які б могли вирішити це питання. Я почала шукати, зрозуміла, що нікого не маю, і думаю: “Ну а що ж робити? Напевно треба самій відкрити збір”. І я відкрила збір на 2 чи 3 тисячі гривень. Я тоді так хвилювалася, думала: “Як я їх зберу?”. І коли я зібрала цю суму хвилин за 20, то була така щаслива, що не передати словами”, — розповідає Жанна.

Далі дівчина продовжувала допомагати цій родині й іншим ВПО. А через деякий час вона отримала перший запит від військових. Тоді вона допомогла придбати бійцям екіпірування: шоломи, бронежилети, взуття. Дівчина швидко закривала збори, звітувала про свою допомогу і про неї стали дізнаватися більше людей. Через це зростала кількість запитів і суми зборів.

Сьогодні у пріоритеті Жанни — допомога війську. Вона продовжує допомагати власними силами переселенцям, пораненим, але головний фокус саме на допомозі ЗСУ.

“У допомозі переселенцям не буде сенсу, якщо не буде військових. Військо зараз на першому плані, але я завжди намагаюся допомагати і переселенцям, і пораненим людям, але власними силами. Тобто, окрім того, що я волонтерю і збираю кошти, я також передаю речі, поширюю різну важливу інформацію, відвідую поранених у госпіталях, але все це я роблю власними силами. Разом з цим у мене є розуміння, що якщо не буде війська, то не буде взагалі нічого, абсолютно. І переселенців буде ставати теж більше. Тому допомога війську — це пріоритет”, — зауважила волонтерка.

Що найчастіше потрібно військовим

Всі свої збори Жанна поширює власними силами через соцмережі. Вона не є представницею фондів, а допомагає військовим самостійно: отримує запити, відкриває збори, збирає кошти, купує обладнання і передає бійцям. Зараз дівчина на постійній основі допомагає 23-й окремій механізованій бригаді. Вона співпрацює з нею з початку її створення. Рідко волонтерка може відкривати збори і для знайомих військових, але у пріоритеті саме 23 ОМБр.

“Вони були одними з перших, хто в мене взагалі повірив. У них немає якоїсь великої патронатної системи, але є декілька маленьких волонтерів, одна з яких я. Вони вперше в мене повірили, почали до мене звертатися із запитами, потім зрозуміли, що я нормальна людина і зі мною можна співпрацювати. Мій перший збір для 23-ї бригади був через місяць після її створення. Тобто я з ними від самого створення і ось аж до зараз”, — каже дівчина.

На сьогодні, за словами волонтерки, головними потребами війська є машини і їхні ремонти, генератори, EcoFlow, Starlink. Найважче серед всього цього придбати машини.

“Я завжди кажу, що не купив машину — не волонтер (ред. сміється). Це просто найскладніше. Знайти її, кілька днів витратити на виведення грошей, бо завжди автівки купують за готівку, передати ці гроші, потім перегнати цю машину, відремонтувати, повністю обслужити, передати військовим. Якщо ще говорити в цілому, то складно і збирати кошти. Тому що у всіх вже є якісь волонтери або фонди, яким вони довіряють, і у людей зараз менше грошей стає, вони менше донатять, багато хто вже трохи розчарований, втомився, нічого не хоче. Що теж є, я вважаю, нормальним, хоч це і сумно”, — каже Жанна.

Волонтерка каже, що не може виокремити якісь певні збори, як найважливіші, бо всі вони приносять користь на фронті. За кожну свою допомогу вона отримує відгуки від військових, і це, за її словами, завжди викликає емоції. Та є серед усіх історій та, яка зворушила найбільше. Пов’язана вона з шоломами, які дівчина передала бійцям.

“Абсолютно кожний збір важливий, починаючи від тих зборів на 2 000 гривень для переселенців і закінчуючи останніми зборами на 800 000. Майже кожного разу я отримую фідбек, що це дуже корисно, що мені дуже вдячні, що вдячні людям, які донатять, що це дійсно працює і допомагає. Бувало надсилали мені відео з мавіків, які я передавала, як там з нього скид роблять і вбивають росіянина, як вони відстежують техніку. Або відео з машини, яку я передавала, як вони везуть і полонених, і поранених. Тобто немає такого, що якийсь збір особливий, ні, кожен важливий і складний по-своєму. Але все ж є історія, яка зворушила мене найбільше. Мені тоді чоловік скинув відео, де вони були на бойовій позиції, і в його шоломі сидів маленький песик, який прибився до них. І цей чоловік знімає відео і каже: “От, сонечко, дивись, тут через умовні 200 метрів сидять росіяни, а ми тут песика прикрили шоломом і він у нас сидить”. І це ще й супроводжувалось словами, що один з шоломів, який я передала, врятував життя бійцю. Мене це так розчулило, напевно це найтепліший спогад взагалі”, — розповіла Жанна.

Чи мають значення маленькі донати

Як волонтерка Жанна відмічає, що зараз донатів не стало набагато менше, скоріше зменшується їхня інтенсивність. Через це збори закриваються довше. Наприклад, ту суму, яку вона могла раніше закрити за тиждень чи два, зараз закриває за місяць-півтора. Тому дівчина вигадує різні способи заохотити людей.

“На великі збори на понад 500 тисяч я стараюся знайти якісь подарунки для розіграшів. Сама кожного разу це спонсорувати я не можу, на жаль, але у мене є дуже класні знайомі, які допомагають мені з цим, тому що подарунки мотивують. Ще людей мотивує те, що в мене є структурована звітність по всіх зборах, її можна знайти у відкритому доступі, і це теж підвищує довіру. Ну і, звичайно, танці з бубнами ніхто не відміняв. Це і смішні відео, і якісь інтерактиви, і приколи за донати. Наприклад, я колись продала кільком людям за донати голосове повідомлення, в якому я 11 хвилин розповідала свою суперпозорну історію, і ні про що не шкодую”, — розповіла волонтерка.

За словами Жанни, кожен донат має значення, навіть якщо це невелика сума. Тому вона радить людям не соромитись і надсилати на збори волонтерів хоча б по кілька гривень. Бо часто саме такі невеличкі суми дозволяють закривати збори.

“Моя знайома волонтерка якось зібрала статистику по своєму збору на мільйон чи навіть декілька мільйонів. І найбільша кількість донатів була від 20 до, по-моєму, 150 гривень. Тобто це найпоширеніші суми, які закрили збір. Я колись теж проводила якийсь інтерактив за маленький донат, і мені за день такими донатами по 10, 20, 50 гривень закрили, напевно, 15 тисяч зі збору. І це просто тому, що люди не проходили повз. Не у всіх, на жаль, є великі суми, але маленькі донати справді дуже важливі і закривають великі збори”, — зауважила бахмутянка.

Як допомогти донатами

Зараз Жанна працює над запуском нового збору на майже 500 тисяч гривень. Волонтерка збиратиме на поточні потреби аеророзвідки 23-ї ОМБр: 10 Starlink і комплектуючі до дронів. Його вона має відкрити за кілька днів.

На запитання що її мотивує найбільше і не дає опускати руки, Жанна впевнено відповідає:

“Збройні сили України. Ніщо мене не мотивує так сильно, як наше військо. Бо якщо вони роблять такі неймовірні речі в такі складні часи, якщо вони тримаються в такі складні часи, то чому цього не можу я? Я вважаю, що кожен має кожного дня робити щось для Збройних сил. Навіть якщо це не збори, звіти і таке інше, то це хоча б мінімальні донати і репости. Бо якщо не буде Збройних сил, то нічого не матиме сенс, і, відповідно, нікого з нас не буде”, — каже Жанна.

Якщо ви бажаєте долучитися до допомоги війську, можете надсилати свої донати волонтерці. Актуальні збори і звіти вона публікує у себе в соцмережах.

Читайте також:

• “Серце розривається, коли хтось кличе на допомогу”: історія волонтера з Донеччини Богдана Зуякова
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• “Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!