Надія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!