Князь Олег Віщий — одна із найважливіших історичних постатей Київської Русі, так каже нам підручник історії. Втім, за тамтешніми сухими фактами стоїть унікальна людина із гарним почуттям гумору та кмітливістю.

Історик Микита Безмен розповів редакції Бахмут IN.UA про не типову сторону князя Олега Віщого.

Біографія князя Олега

Точних відомостей про походження Олега немає. За літописами Олег був родичем Рюрика, однак в яких саме родинних відносинах вони перебували — невідомо. 

За однією з версій Олег міг бути братом дружини Рюрика, а за іншими — представником місцевих слов’янських князів, одним зі шведських військових вождів, або й взагалі ніяк не пов’язаним із Рюриком. Версій багато, але немає навіть жодної, яка б була наближена до правди. 

Чий син князь Олег?

Князь Олег є сином великого князя київського Святослава Хороброго, він був представником династії Рюриковичів та єдиним сином Ігоря та Ольги. Святослав прославився своїм характером, за що й отримав прізвисько “Хоробрий”.

Святослав одружився на Предславі, за різними версіями вона була донькою київського боярина. У подружжя народилося двоє синів Ярополк та Олег.

Коли правив князь Олег

Після смерті Рюрика у 879 році Олег став правити в Новгороді, а разом з тим, взяв опікунство над сином Рюрика Ігоря. Фактично Ігор мав правити згодом, але Олег забрав владу собі. Його наступником став Ігор Київський.

Коротка розповідь про князя Олега

Олег Віщий розумів, що саме розвиток допоможе Новгородським землям стати тогочасним мегаполісом. В цьому Олегу допомогла фінансова грамотність — а саме, торгівля стала основним джерелом збагачення князя. 

Завдяки торгівлі добре жили й місцеві, бо продовольчі можливості земель були скупими. Олег зрозумівши ключ до успіху, взявся оволодіти ключовими позиціями вздовж шляху “з варягів у греки” — це водогінний шлях по якому ходили судна.

Раніше головні пункти цього шляху контролював Київ, тож Олег побачив ціль, й не побачив перешкод. За літописами 882 року Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ та Любеч. При взятті Києва він убив київських князів Аскольда та Діра. До слова, противники християнства, встановили зв’язки з Олегом, сподіваючись з його допомогою вигнати християн з Русі-України. 

Вони могли допомогти Олегові проникнути в Київ і вбити Аскольда та Діра. Олег змусив платити русичам данину: древлян, сіверян, тиверців, й відповідно цим наживав собі ворогів. Хоча з сучасного погляду князь просто впроваджував систему оподаткування. Олег  воював з волинськими та хорватськими князівствами, а потім об’єднав всі землі вздовж шляху “з варягів у греки”.

Куди здійснював походи князь Олег

Одна зі знакових битв для Олега відбувалася під час походу на Константинополь. Літопис каже, що 907 року, руська дружина на 2000 лодіях, на чолі з князем Олегом вирушила в похід. Ось, як йшов хід битви: 

Руси оточили місто і перетягнули волоком човни суходолом в затоку, оминувши натягнутий ланцюг. Побачивши неможливість чинити опір русам, місто здалося, і князь Олег Віщий у знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста. Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Однак угоду про пільги для руських купців з візантійцями вдалося підписати лише 911 року, коли пригрозили другим походом проти Константинополя.

Чому князя Олега називали Віщим

Олега назвали Віщим через одну цікаву легенду. Одного разу Олега хотіли отруїти та дали йому склянку, в якій нібито знаходилося вино. Великий князь відчув щось недобре і вилив вино. Надалі виявиться, що в келиху було не вино, а отрута. За здатність нібито передбачати долю його і прозвали Віщим, тобто той, хто бачить майбутнє.

Як помер князь Олег Віщий?

Обставини загибелі Олега суперечливі та не до кінця зрозумілі. Згідно з літописом, хтось із тодішніх волхвів напророчив Олегові, що він прийме смерть від свого коня. 

Князь засмутився й наказав більше не приводити до нього свого улюбленця, а лише й далі утримувати його, годувати й доглядати. Потім, аж через чотири роки, дізнавшись, що скакун помер, Віщий посміявся над тим пророцтвом і зажадав поглянути на кості колись вірного побратима. 

А коли прибув туди, то поставив на кінські останки ногу і промовив: “Чи не від цього черепа прийняти мені смерть?” Але тієї ж миті звідти виповзла отрйна змія і вжалила князя. Через те він “занедужав і помер”, стверджує літописець.

Автор тексту: історик, краєзнавець Микита Безмен.

Читайте також:

• “Світський біс” та чай з ромом: 10 маловідомих фактів про легендарного Тараса Шевченка
• Сварився з Петлюрою та став міністром пошт: розповідаємо про бахмутянина Микиту Шаповала
• “Оскар” та робота з Майклом Джексоном: 10 маловідомих фактів про Квітку Цісик

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

На старих вулицях мирного Бахмута часто можна було зустріти будинки, зведених із цегли, позначеної літерою “П”. Цей знак вказував на походження матеріалу з цегельного заводу Авраама (Абрама) Григоровича Паланта — одного з підприємців, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття забезпечували будівельні потреби міста.

Детальніше про те, як з’явився завод Паланта — розповіли в Бахмутському краєзнавчому музеї.

Історія заводу Паланта в Бахмуті

Історія заводу розпочалася 27 травня 1894 року, коли Бахмутська міська дума надала Палантові в оренду ділянку землі площею понад одну десятину на південній околиці міста поблизу річки Бахмут, де працювали й інші відомі цегельно-черепичні виробництва регіону — Бадодіна, Любицького, Французова. За це щороку він мав сплачувати 90 рублів 49 копійок.

Завод працював сезонно — від весни до осені. За рік виготовлялося до мільйона цеглин, які приносили власнику від 4 500 до 7 000 рублів доходу. Постійний штат складав близько 25–30 робітників.

Продукція Паланта відрізнялася від матеріалів інших заводів доступною ціною, адже виготовлялася виключно вручну. Це робило її популярною серед місцевих мешканців та підприємців. Саме цією цеглою зведені будівлі, які залишалися частиною історичного обличчя Бахмута: католицький костел, споруди заводу “Е.М. Фарке”, шахта “Бахмутська сіль” та інша дореволюційна архітектура міста.

Завод у ХХ столітті

Завод працював безперервно до 1917 року. Після більшовицької націоналізації у 1920-му він перейшов у підпорядкування “Совнархозу”, а вже у 1923 році був остаточно закритий. У радянських довідниках того часу зазначається, що на вулиці Харківській (нині — Незалежності), неподалік станції Бахмут І, розташовувалася або одна з майстерень, або адміністративне приміщення колишнього заводу Паланта.

Історія життя Паланта

Про самого Авраама Григоровича Паланта відомо небагато. Він належав до купецького стану, був євреєм за походженням. У Бахмуті не мав значних маєтків: у 1908 році його завод оцінювався лише в 1 000 рублів. Проте в місті мешкали інші представники родини — Хаїм, Ісак та Іда Паланти. Разом вони володіли нерухомістю на вулиці Малій Харківській (тепер — Незалежності), неподалік від синагоги, розташованої за адресою: вул. Бахмутська, 1.

Читайте також:

• “Солоному карʼєру на виїзді з міста…”: бахмутянка поділилась спогадами
• “Цветмет був нашим життям”: що означав День Металурга для бахмутян
• Таємниці Будьонівки: як 15-річний бахмутянин розкриває історію рідного міста

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

5 вересня, Бахмут вшановує день визволення від нацистських окупантів. Так відбувалося щороку: кожен бажаючий міг взяти участь у святкуванні та принести квіти до монумента визволителів.

Розвінчуємо популярні міфи про ті часи. Для цього ми поспілкувалися із завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Аркадійовичем Корнацьким.

Звільнення Бахмута

Перед деокупацією Бахмута радянські війська захопили населені пункти на півночі, створивши противнику безпосередню загрозу. Коли загарбників притиснули, ті почали знищувати місто перед відступом. Існує думка, що тоді німці підірвали та спалили понад тисячу споруд, проте в Бахмутському краєзнавчому музеї не мають цьому підтвердження.

“Місто Бахмут, на той час Артемівськ, було звільнено частинами радянської армії. Це були 259 та 266 стрілецькі дивізії, а також танковий корпус під командуванням генерала Пушкіна. Радянські війська увійшли до міста зі східного боку. Спочатку було звільнено Забахмутку, потім центральну частину міста”, — ділиться він.

Тоді окупанти підготувалися до оборони: на підступах до міста створювалися широкі мінні поля та зводилися протитанкові перешкоди. Перші бої почалися вночі п’ятого вересня, а вже на ранок місто опинилося повністю під контролем тодішніх визволителів.

“Німецькі окупанти заздалегідь вигнали з міста частину місцевого населення у бік Часового Яру, Костянтинівки. Перед відступом окупантів відбувалося руйнування та спалення житлових будинків, промислових підприємств, всіляких установ. Центр міста був зруйнований переважно”, — поділився він.

Бахмут перед деокупацією

Проводячи паралелі з тим, що місто та його мешканці переживають зараз, Корнацький зазначає, що руйнування інфраструктури тоді не засуджувалися — це було необхідно.

“Та й під час окупації відбувалося бомбардування міста. Відомо, що бомби, які скидали на Бахмут, випустили з радянських бомбардувальників. Тоді знищили будівлю, в якій мешкали німецькі офіцери. Наразі ця вулиця називається Василя Першина, постраждали й інші об’єкти на території міста”, — розповідає історик.

Проте повідомлення про значні руйнування у місті Корнацький спростовує. За його словами, очевидно, що залишити по собі сумнозвісну “випалену землю” — вигідно. Однак більшість будинків все ж або постраждали незначно, або взагалі вистояли цілими. Набагато небезпечнішими були пожежі, які тоді використовували приблизно з тією ж метою.

“Якусь потужну масовану артилерійську підготовку, яка призвела б до значних руйнувань у Бахмуті, ми не знаходимо у спогадах очевидців. Якщо говорити саме про період визволення міста від окупанта. Натомість розповідається про підпали з боку, як і німців, так і радянської армії перед відступом. Тобто місто мало не згоріло двічі”, — додав Корнацький.

Азово-Донський банк: як врятували

На запитання журналіста про справжність знаменитої у Бахмуті легенди про безцінну пляшку самогону Ігор Аркадійович відповідає ствердно. Йдеться про випадок, коли перед відступом німців і, відповідно, руйнуванням стратегічно важливих будівель, за допомогою удачі та кмітливості вдалося врятувати одну з найкрасивіших дореволюційних будівель Бахмута — колишній Азовсько-Донський банк.

“Є історія у спогадах колишнього працівника банку, на прізвище Корзун, який на той момент був охоронцем банку. Коли палії пересувалися містом, він зміг підкупити їх пляшкою самогонки. Таким чином вони справді оминули будівлю банку стороною”, — резюмував Корнацький.

Читайте також:

• “Звільнення Бахмута”: як виглядає свобода очима росіян
• День музеїв: які заклади існували в Бахмуті та що з ними сталося під час війни
• Сім жінок, котрі створили інноваційні винаходи, які привласнили собі чоловіки: розповідаємо про цікаве

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!