Як раніше волонтерили українці під час війни? Приклад волонтерства нам надали Українські Поступовці, які допомагали пораненим військовим. Завдяки їх праці на території країни відкривали госпіталі та шпиталі для воїнів.
Українські Поступовці
Українці завжди були нацією, яка має схильність до гуманності та взаємної підтримки. Ще під час Першої світової війни волонтерити почали політичні сили. Товариство Українських Поступовців, яке очолили Д.Дорошенко, А.Вязлов, А.Ніковський, займало активну позицію допомоги пораненим та вмерлим фронтовикам-українцям. Лідери ТУП увійшли до Союзу земств і міст Південно-Західного фронту.
Завдяки адміністративним важелям їм вдавалося відкривати й утримувати своїм коштом спеціальні госпіталі для поранених воїнів і на території України, і на території всієї російської імперії.
Частина УСДРП займалася активною антивоєнною пропагандою, що своєю чергою є волонтерським поступом до миру і згуртування українців, які були по різні сторони барикад воюючих імперій. У газетах та самвидаві лунали гасла “Геть війну!”, “Хай живе автономія України!”.
ТУП теж згодом прийняла позицію нейтралітету, відвернулася від підтримки росії. Головна українська рада зібрала ціле військове формування для фронту – Легіон Українських Січових Стрільців! Сильну волонтерську активність розвернули діячі: Андрій Жук, Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Микола Залізняк, Мар’ян Меленевський і Олександр Йолтуховський, які утворили Союз визволення України (СВУ).
СВУшники працювали у великій кількості таборів для військовополонених Австро-Угорщини й Німеччини. Всіма силами робили краще полоненим українцям. Домоглися створення окремих таборів для українців, тупи посилали вчителів, створювали бібліотеки, освітні курси. У багатьох таборах випускали газети і журнали.
Лариса Карлова у дошки, пояснює тему з російської літератури, листопад 2017 року / фото надане героїнею
Історія 77-річної вчительки російської літератури із прифронтового Оріхова (Запорізька область), в дім якої потрапила ракета, і вона стала біженкою.
Примітка. Редакція додала примітку до цитати головної героїні про російську літературу, матеріал було оновлено згідно із редакційною політикою 14 лютого 2024 року.
“Ніхто не був зацікавлений, навіть щоб вчителі знали українську”
Лариса Карлова багато років викладала у ПТУ, потім у ліцеї, російську мову та літературу. Вона вирішила вчити українську мову, ще коли це не було мейнстрімом — на початку 2000-них.
“Я писала заяви директору ліцею, просила відправити мене на курси української. Прийшов новий директор, знайшов мої заяви і сказав, щоб не робила цього більше — не існує ніяких курсів. Розумієте? Ніхто не був зацікавлений, навіть щоб вчителі знали українську”, — згадує жінка.
Пані Лариса проводить паралель із Польщею, де опинилась як воєнна біженка — тут вона вже пройшла безплатно курс польської на рівень А1, записалась на А2.
Пані Лариса на акції протесту проти російської агресії, листопад 2022 року, площа Міцкевича в Познані / фото надані героїнею
Але якщо людина чогось хоче, вона добивається. Тоді, на початку 2000-х вчителька ліцею в Оріхові запропонувала своїм учням угоду: вона, етнічна росіянка, починає говорити та писати українською, а ліцеїсти її виправляють, якщо бачать помилку, за кожне слушне зауваження — додатковий бал…
Повномасштабне вторгнення росії пані Лариса зустріла у доньки, в Дніпрі — швидко зібралась і повернулась до свого маленького будиночка в Оріхові, на Запоріжжі, вірила, що це все ненадовго. 75-річна Лариса Карлова з дипломом медсестри цивільної оборони навіть прийшла до воєнкомату, пропонувала допомогу…
26 лютого сусідні Пологи вже були окуповані, Оріхів став прифронтовим містом. Ні світла, ні газу, ні води не було. Поруч з будинком вчительки проходить залізниця, обабіч є зерносховище. Росіяни бомбили безперервно. Російська ракета знесла дах будинку, в якому з 1979 року жила пані Лариса. Це сталося у квітні 2022 року, тоді Лариса виїхала до Польщі і ось уже майже 2 роки є воєнною біженкою.
“…мізки родичів у росії промиті путінською пропагандою, і це боляче”
Ми говоримо про переоцінку цінностей: чи складно було етнічній росіянці, яка до того ж має родичів в рф, переосмислити своє “рідство”?
“У 2014 році ніякого рідства з росіянами я вже не відчувала. Я завжди оцінюю факти, без цього ніколи не звинувачую людей. Але я ніколи не відмовлюсь від родичів, я можу когось зневажати, ігнорувати, не розмовляти, але це — моя кров”, — пояснює Лариса.
Втім, вона визнає, що у її родичів в росії мізки промиті путінською пропагандою, і це боляче.
Біля ліцею в Оріхові пані Лариса з колегами-вчителями, 7 березня 2019 року / фото надані героїнею
Лариса Карлова завжди могла розраховувати на допомогу братів — вона одна ростила дітей, тож підтримка родичів була суттєвою. Але коли брати запропонували виїхати до них до росії, після 24 лютого 2022 року, цю пропозицію вона відкинула одразу. І зараз живе як біженка у чужих людей, в родині поляків.
Так, це складно — в такому віці починати життя спочатку, просити про допомогу, але пані Лариса жодного разу не пошкодувала, що не повернулась до росії, де вона народилась. Про що вона розмовляє зараз з братами? Про щось несуттєве, бо якщо торкнутися політики, діалогу не вийде. А в такому віці вже страшно втрачати рідних. Це та драма, яка стосується багатьох родин.
Питаю її: “А як Ви спілкувались з прихильниками “руского міра” на Запоріжжі ще до 24 лютого? І чому ці ідеї не є Вам близькі?”
“Я не спілкувалась з ними, в моєму оточенні не було таких людей. Може тому, що я волію спілкуватись тільки з тими, з ким мені цікаво. Я завжди розвивала в учнях критичне мислення, і сама теж оцінювала факти, а не слова. Мені багато розповідала про Голодомор, примусове переселення українців друга свекруха, вона з Донеччини. Я читала нові підручники з історії України. Маю досить критичний підхід до інформації, перевіряю, відслідковую”.
Пані Лариса навіть сперечалась з власною донькою, яка стверджувала, що в радянські часи “ви не знали, бо не хотіли знати”. Але тоді інформацію влада ретельно приховувала, натомість зараз той, хто хоче — довідається правду.
Жінка називає фашистами росіян, які напали на Україну і каже, що вони порушили всі людські закони, тому в російсько-українських відносинах вже нічого неможливо повернути.
Вона народилася в росії, в Калінінградській області, куди її мама, лікарка, приїхала за направленням. Родина була багатодітною — дві доньки та чотири сини. І хоча мама отримала посаду головлікаря, комуністичні ідеї в родині не пропагувалися. Вже перед смертю батько Лариси дещо розповів про своє зовсім не таке “ідеологічно правильне” фронтове минуле — виявилось, що він тричі тікав з німецького полону, але все життя мовчав, волів не травмувати власних дітей.
Лариса Карлова визнає, що комуністична ідеологія зачепила і її також. Вона навіть була секретарем комітету комсомолу на філологічному факультеті в університеті у Калінінграді, де навчалась.
Мене мали прийняти в партію, але в останній момент відмовили, бо я підписала петицію проти підриву королівського замку у Калінінграді,
згадує героїня // у розмові
До України вчителька потрапила випадково, через трагічні обставини. Як молода спеціалістка вона з чоловіком після університету поїхала на Колиму (землі у північно-східній частині рф, переважно у Магаданській області). Там померла її маленька донечка. Народився син, але й у нього почалися проблеми зі здоров’ям — лікарі радили змінити клімат.
Пані Лариса з учнями ліцею в Оріхові, квітень 2018 року / фото надане героїнею
Вона почала писати до усіх відділів освіти у південних регіонах СРСР. Відгукнулись із українського Оріхова у Запорізькій області, куди молода мама з сином без роздумів і поїхала – вирішувала сама, бо перший шлюб вже розпався.
Відтоді протягом багатьох років, аж до своїх 72-х, вчителювала в оріхівському ліцеї. Останні двадцять років викладала українською кілька предметів.
“…я розумію, коли руйнують пам’ятники Пушкіну, бо емоції мають якийсь вихід“
Питаю біженку: “А як Ви зараз ставитеся до російської літератури?”
“Йде переоцінка цінностей, зараз нам, українцям — так я, етнічна росіянка, відчула себе українкою 24 лютого — надто боляче. І я розумію, коли руйнують пам’ятники Пушкіну, бо емоції мають якийсь вихід. Яке відношення Пушкін має до путінізму? Я проти того, щоб знищувати книжки, але потрібен час на все осмислення, що є путінська війна, є загарбники, які мусять відповідати, а є література. Але зараз не потрібно шукати ці відповіді, зараз війна, й надто боляче, оголені нерви. Мене рятує те, що я ніколи не була людиною натовпу, я завжди прагну зрозуміти, розібратися, завжди маю свою думку. Але нам усім потрібен час для переосмислення”.
Примітка. Героїня мала на увазі “російську війну”, а не “путінську”. У матеріалі можна простежити трансформацію, яку пройшла жінка: від етнічної росіянки до усвідомлення себе українкою. Зараз героїня активно допомагає ЗСУ. Зазначимо, що редакція не поділяє поглядів головної героїні щодо російської літератури.
Пані Лариса / фото надане героїнею
Зараз українська біженка живе в польській родині на свою маленьку українську пенсію, проводить майстер-класи з вʼязання, волонтерить — плете маскувальні сітки для воїнів ЗСУ, веде активне життя.
Телефоную їй щось уточнити. Приходить SMS: “Вибачте, у мене хор, передзвоню”. День пані Лариси розписаний по годинах — так вона рятується від депресії, ліки приймати не хоче, але відвідує двох психологів. Їй все ще боляче відчувати себе прохачем в чужій країні і як і багатьом — важко приймати допомогу.
За рік до війни Лариса Карлова посадила молодий сад біля свого будинку в Оріхові. Але каже, що повертатись туди, де все зруйновано, навіть подумки, нестерпно.
Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine”.
New York Camp для школярів із Донеччини / фото Facebook НЛФ
Організатори Нью-Йоркського літературного фестивалю (НЛФ), який започаткований письменницею Вікторією Амеліною, цьогоріч анонсував конкурс есеїв для учнів 9-11 класів зі шкіл Бахмутської громади.Темою цьогорічного твору обрали втрачений дім — “Деокупація майбутнього: що я візьму з минулого мого дому в майбутнє”.
Чому обрали саме таку тему, чим особливий цьогорічний НФЛ редакції у коментарі розповіла Ольга Русіна, менеджерка Нью-Йоркського літературного фестивалю.
Конкурс для школярів
Вікторія Амеліна з переможцями фестивалю / Фейсбук
Вперше конкурс есеїв “Справжні імена, справжні історії” провели під час Нью-Йоркського літературного фестивалю восени 2021 року.
Примітка. Засновницею Нью-Йоркського літературного фестивалю є українська письменниця та громадська діячка Вікторія Амеліна, яку вбила російська ракета, запущена по Краматорську 27 червня 2023 року.
Тоді 5 переможців отримали освітню поїздку до Києва та Львова. Вже у вересні 2023 року команда НЛФ запросила всіх учасників конкурсу в табір у Карпати — NYCamp. Ми попросили пані Ольгу пригадати враження дітей від події.
“Звісно, вони дуже теплі, наприклад, я працюю на радіо, ми з цими дітьми провели інтерв’ю, багато показували Київ. У Львові в них теж були цікаві заходи. Це дало нам можливість ближче познайомитися. Нью-Йорк, це таке маленьке містечко, яке біля лінії фронту вже дуже багато років. Ці підлітки фактично виростали біля війни. Я пам’ятаю, що коли конкурс тільки-тільки починався під час перших НЛФ, тоді одна з конкурсанток сказала таку фразу: “Я не вірила, що ви справді приїдете.Тобто вона вклала свій час, вклала сили, написала цей есей, але десь, мабуть, підсвідомо, глибоко в душі їй не вірилося, що це справді комусь треба”, — пригадує у розмові пані Оля.
Цьогоріч організатори розширили проведення конкурсу із самого Нью-Йорка на всю Бахмутську громаду. Взяти участь можуть учні старших класів усіх шкіл:
тих, хто продовжує навчатися онлайн у своїх школах;
тих, хто в евакуації пішов до інших навчальних закладів, але відчуває зв’язок із домівкою, і хоче про це розповісти.
Для есею вирішили обрати непросту тему, яка пов’язана з втраченою домівкою. Ольга Русіна у коментар каже, що при виборі організатори прагнули, аби фокус у дітей був не тільки на те, що зараз з нами відбувається, а на те, що буде з нами в майбутньому.
Ольга Русіна / фото Читомо
“Ми теж хотіли, щоб конкурсанти цього року трохи поміркували про свої власні домівки, про те, що ці домівки для них значать. Вже, коли був табір для підлітків з Нью-Йорка, який ми провели у Карпатах, ми побачили, що хоча всі дітки зараз евакуйовані в дуже різні куточки України, але для них, їхня домівка дуже багато важить. Це маленьке містечко біля лінії зіткнення, і вони дуже багато про це говорили. Таким чином даємо дітям трохи порефлексувати, поміркувати про дім, в якому вони виросли, і про те, яким є для них цей дім зараз, і що він може їм дати, власне, у цьому майбутньому, про яке ми зараз всі говоримо”, — каже Ольга Русіна.
Фестиваль Вікторії Амеліної
У коментарі пані Оля згадує, що фестиваль для Вікторія Амеліної був дуже важливим. Ще в 2021 році письменниця побачила його потенціал, вже тоді вона думала розширити його й на Бахмутську громаду, аби долучити більше дітей.
Вона вміла мислити з одного боку на перспективу. Дуже добре розуміла, які маленькі кроки треба зробити зараз, щоб колись пізніше досягти оцієї більшої цілі. У неї було таке дуже стратегічне, скажімо так, мислення, а водночас вона дуже добре вміла організовувати всіх тут і зараз.
Ольга Русіна // у коментарі
Як долучитися?
Роботи потрібно надсилати на електронну адресу: [email protected]. У темі листа необхідно зазначити: “конкурс есеїв, ваше ім’я та прізвище, номер навчального закладу та населений пункт”.
Надсилати есеї можна до 25 лютого 2024 року. Роботи конкурсантів оцінюватиме журі, до якого увійшли члени команди НЛФ, а також українські письменники і письменниці: Ольга Русіна, Марія Масюк, Катерина Міхаліцина, Олена Стяжкіна, Олена Гусейнова, Олексій Чупа, Станіслав Федорчук та інші.
5 переможців отримають ґранти до 20 тисяч гривень на освітні курси та тренінги за власним вибором. Організатори пропонують вибрати серед шкіл та центрів: Projector, Літосвіта, Go Iteens, Engmonsters, Skvot, Artcraft, Kust, Артія, Dance Maximum.
Також усіх номінантів конкурсу запросять на 2-й NYCamp, що запланований на серпень 2024 року в Карпатах. До слова, у січні та лютому команда НЛФ планує провести онлайн-зустрічі у школах, щоб детальніше розповісти про фестиваль, конкурс та карпатський табір NYCamp.
Голодомор забрав життя багатьох невинних людей в різні часи існування СРСР. Щороку в четверту суботу листопада Україна вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932–1933 років і масових […]
Наразі місто Покровськ знаходиться майже на лінії фронту, що дозволяє ворогу вести майже постійні обстріли інфраструктурних об’єктів. Проте, до війни Покровськ був популярною туристичною локацією, […]
У четвер, 31 жовтня, у світі відзначатимуть Гелловін. Традиція святкувати цю подію з кожним роком набирає обертів, зокрема в Україні. Бахмутський історик Микита Безмен розповів, […]
Симон Петлюра — видатний український державний діяч, який беззаперечно очолює топ борців за незалежність України. Більшовики настільки боялися прізвища Петлюри, що називали абсолютно всіх свідомих […]
Нещодавно на Венеційському кінофестивалі показали документальний фільм “росіяни на війні” режисерки анастасії трофімової. Фільм одразу викликав широкий резонанс у суспільстві. Розберімось, що не так з […]
