Надія Суха — воєнна репортерка. Свого кота на прізвисько Бахмут вона вивезла з Бахмутського напрямку. Вперше журналістка відвідала місто минулого літа. Цьогоріч, наприкінці квітня, їй ще раз вдалося потрапити до Бахмута.

Надія говорить, що планує одружитися тільки для того, щоб на її весілля прийшов Валерій Залужний. За її словами, це буде історія про те, як пан генерал виконає одразу дві найзаповітніших мрії її мами.

Редакція «Бахмут IN.UA» розпитала у дівчини про враження від перебування у місті-фортеці. Про те, як змінився за цей час Бахмут, обстановку в місті, що бачила і з ким спілкувалася журналістка — далі в матеріалі.

В Бахмут пускають тільки за перепусткою

Розкажіть про Ваші враження від останньої поїздки. Як довго були в місті, як довго її планували, чи все вдалося?

Я дуже давно хотіла поїхати в Бахмут. Була заборона на в’їзд для журналістів. Коли ми нарешті отримали дозвіл, то буквально одразу нам вдалося сконтактувати і все-таки потрапити до міста.

Не довго, але ретельно планувала цю поїздку, тому що йшлося про безпеку. Це надзвичайно важливі речі, які ти мусиш враховувати.

Коли я почала працювати, як воєнна репортерка, кожен мій план абсолютно йшов шкереберть. Тому що дуже важко щось планувати в таких обставинах. Ти розумієш, що зараз заїдеш в місто, а може й не заїдеш… Ти ще зранку не знаєш, бо все залежить від оперативної обстановки. Потрапивши до міста, треба зробити максимум, який в цих умовах можливий.

Репортерка в прифронтовій зоні. Фото: Фейсбук

Скажу одразу, що це було не дуже просто. Тому що все-таки там надзвичайно ризиково знаходитися. Ти не можеш, як, наприклад, в деокупованому прифронтовому місті ходити собі просто, збирати якусь інформацію. Ні, ти маєш бути надзвичайно обережним, маєш дослухатися до всього, що тобі каже пресофіцер: не вилазити десь за кут будинку, де по тобі може прилетіти. Тому, звісно, ти в обмежених таких обставинах працюєш. Але це все одно надзвичайно важливо: ти вже потрапив туди і маєш витисну максимум.

Я хотіла показати, як насправді тримаються люди. Тому що всі говорять про Бахмут. Це така найгарячіша тема. Мені було важливо зрозуміти для себе, яка там дійсно обстановка і показати її всім, хто відстежує новини кожного дня.

Робочі будні Надії. Фото: Фейсбук

Мені здається, що це завдання нашій команді вдалося зробити. Я працюю з фантастичними операторами, без них у мене нічого не вийшло б. Що я можу сказати про враження? Мені було дуже боляче, мені болить кожне абсолютно зруйноване місто. Я хочу сказати, що наші військові — це абсолютні титани. У мене немає слів, я готова просто схиляти перед ними голову. Ці люди заслуговують найвищої поваги від нас усіх.

Бахмут нагадує кадри із постапокаліптичного фільму

Ви були в Бахмуті влітку, коли він ще був знайомим для мешканців. Яким він тоді Вам видався, як він виглядає зараз? Ми всі бачимо ці розвалини, потрощені будинки, знищену інфраструктуру, але є якесь загальне відчуття. Тож, як змінилося місто?

Коли я влітку працювала в Бахмуті з військовими і висвітлювала їхню роботу, вони водили мене містом, трохи його показували. На той момент воно було досить таким звичайним, затишним містом, зеленим. Це було якраз літо, дуже гарна погода, пам’ятаю сонячний день. 

Впродовж цього дня все було так, ніби життя продовжується. Це могло б бути одним із найщасливіших літ. Десь там дідо крутить велосипед, десь за бабусею біжать собаки… Здавалося, все це в мирний час відбувається. Життя триває, воно продовжується. Все таким виглядало непохитним, красивим і наче так і мало відбуватися.

Надія Суха разом із своїм домашнім улюбленцем. Фото: Фейсбук

Але вже на той момент було досить часто чути звуки. На щастя, мені здається, що тоді це були більше звуки виходів. Хоча майже кожного дня цей напрямок ставав все гарячішим і по місту прилітало. Якщо не помиляюся, то десь за день чи за кілька днів до того, як я туди приїхала, прилетіло на стадіон. Мені трошки показували військові ці руйнування.

Це все виглядало, як таке прифронтове місто. І, звісно, на це вже тоді було боляче дивитися. Насправді я не побачила там дітей. Мені казали, що вони там є, але якось мені не пощастило їх побачити. Звісно, це взагалі неможливо порівняти з тим, що відбувається в місті зараз.

Зараз місто абсолютно інше. Я б не впізнала його навіть якби була прямо на тій же території. Це наче з якогось постапокаліптичного фільму. Я там була в квітні, і тиждень точно у мене ще пахла курточка згарищем. Це все абсолютно нагадує якесь згарище, тому що будинки чорні, розвалені. Це все якісь руїни, всюди вирви, лежать уламки чогось, нерозірвані боєприпаси…

Я практично не бачила там на вулиці людей. Військові говорили, що там ще є цивільні. Вони живуть чи не в кожному будинку, ховаються по підвалах. Проте я бачила буквально кількох людей в одному будинку. Вони були не дуже привітно до мене налаштовані, трошки нецензурно висловилися в нашу сторону, тому я з ними навіть не спілкувалася. Але я не можу засуджувати людей, які роблять вибір і чомусь лишаються в такій ситуації. Я можу уявити, що там за нерви.

Бахмут в останні дні. Фото: libkos

Насправді це все виглядає дуже страшно. По вулиці ходять якісь контужені собаки, якісь котики. Дивовижно те, що, коли розповідала про літо в Бахмуті, то це все виглядало так, наче життя триває, проходить повз цієї війни, і це відчуття якраз залишилось. Тому що в квітні там цвіли абрикоси. Враження, що вони не просто цвітуть, вони в цьому пеклі буяють і пахнуть. Оцей запах просто пробивається через дим, через запах пороху, всього спаленого. Враження, ніби, життя в якийсь момент вирішило, що війна – це людська справа, а воно продовжує тривати з нами чи без нас.

Це надзвичайно боляче. Коли я перебувала в Бахмуті, то розуміла, що є ризик отримати поранення, як мінімум. Там все сприймається інакше. Коли я приїхала й передивлялася відео, як ми їхали в автомобілі, знімали ці зруйновані вулиці, будинки, я щиро плакала. Хоча це не моє рідне місто, але це моя країна. Це надзвичайно боляче. Мені здається, що так не має бути. Я не можу уявити, що відчувають жителі міста, які бачать свій будинок десь на цих кадрах, це надзвичайно важко.

Місто захищають люди з плоті та крові

Як змінився настрій хлопців, які захищають Бахмут?

На жаль, не можу порівняти, тому що я працювала з різними підрозділами влітку і цього разу. Востаннє я була з 93-ю бригадою «Холодний Яр». Ми якось звикли, що, коли говоримо про героїв, то це мають бути якісь широкоплечі козаки з оселедцями чи м’язисті величезні чоловіки.

Ні, це абсолютно звичайні люди з плоті і крові, яких ми кожен день бачили в мирному житті, на вулицях. І зараз вони взяли до рук зброю, а хтось професійно тримає зброю в руках.

З одного боку ти бачиш цих неймовірно світлих людей, які жартують, розповідають щось про себе, про свої мрії, про те, що вони хочуть додому, хочуть просто виспатися…З іншого боку, ти розумієш, що на цих простих, звичайних людях, на їхніх плечах зараз тримається місто. Вони просто вгризлися в нього зубами і не пускають орків пройти далі. І це неймовірна відвага, тому що те, як вони ризикують — не просто якийсь там гіпотетичний ризик, відданість і патріотизм. Ні, це абсолютно те, що відбувається на ділі. 

Це люди, які іноді не можуть нормально виспатися. Вони втомлені, можливо, навіть виснажені, але вони стоять там і продовжують усміхатися. Продовжують бути простими, зберігають спокій, виконують наказ. Вони кажуть тобі «ми тримаємося тут і будемо триматися стільки, скільки буде потрібно». І це без якогось там пафосу. Вони і лаятися можуть, але при цьому всьому залишаються там стояти. Їхній настрій — це абсолютна незламність. Якби їм не було складно, вони просто продовжують робити свою роботу. І я думаю, що всі ми маємо бути вдячні їм за це.

Кожен день бахмутянина починається з перегляду новин у місцевих пабліках: а чи місто ще тримається, а може я побачу свій будинок, а як там зараз, а чи повернуся я туди? Що військові говорять про місто, про людей? Що ви про це думаєте? Чи реально відбудувати Бахмут, Донеччину?

Кіт Бахмут, якого Надія Суха вивезла з міста. Фото: Фейсбук

Я працювала з військовими того літа і цього разу. Я дуже мало бачила мешканців міста, але я знаю, що вони там є. І військові розповідають про те, що їх час від часу просять евакуйовувати цивільних людей, які все-таки хочуть виїхати, і шукають шлях, але там немає зв’язку. Наші військовослужбовці по можливості завжди їм допомагають.

Ми не говорили про майбутнє. Військові кажуть, що вони будуть триматися до кінця, але зараз їхнє завдання — це оборона. І, безперечно, вони говорять лише про це. Також вони кажуть, що не розуміють, чому люди продовжують залишатися там.

Я, як і будь-яка громадянка України, дуже хочу, аби всі постраждалі міста були відбудовані. Аби вони були звільнені абсолютно і повністю від ворога, що зараз роблять наші військовослужбовці.

Читайте також: Молитва за Бахмут: як капеланка з Бахмута наближає Перемогу

Я читала коментарі під нашим відео, і хтось написав, що впізнав на ньому свій будинок. Мене це дуже розчулило. Я не можу уявити, що відчуває людина, для якої — це рідне місто, і для якої — це просто дім. Тому мені дуже хотілося б сказати таким людям, що у Бахмуті продовжують стояти ті, хто за це місто і за всю Україну готовий стояти горою. І я абсолютно їм довіряю. Я думаю, що поки це єдине, що ми можемо зробити. І це більше на часі, ніж розмірковувати про те, що буде в майбутньому.

Я гадаю, якщо ми будемо також консолідовані, як були, наприклад, 24 лютого, то коли наші Збройні сили проженуть ворога і підуть відпочивати, тоді вже напевно, ми, цивільні, повинні подумати про те, як відбудувати цю країну? Як «поставити на ноги» кожне місто, як знову побудувати в цій країні щасливе життя? І я думаю, ми з цим впораємося.

За яких обставин хотіли б приїхати в Бахмут знову?

В Бахмуті на дорозі лежать снаряди. Фото: Фейсбук

Звісно, мені би хотілося, щоб він був абсолютно звільнений від кожного п***ра (ред. негідника), як їх називають наші військові. Навіть, якщо він буде все ще таким зруйнованим, але без росіян, я абсолютно впевнена, що запах згарища перетвориться на запах свободи. Ми це будемо відчувати і розуміти. Мені надзвичайно цього хочеться. І я навіть кажу собі, що заїду в повністю звільнений від росіян Бахмут, коли це нарешті станеться.

Я дуже сподіваюсь. Я не хочу говорити про час і ставити нашим збройним силам якісь рамки. Просто дочекаюся, коли це зроблять, бо я переконана, що вони зроблять. Це неодмінно, і я дуже хотіла б, щоб кожен, хто зараз спостерігає за містом, могли б повернутися і бути абсолютно щасливими, що воно просто стане мирним.

Я живу в Києві, дуже близько біля Ірпеня. Звісно, руйнування це абсолютно не співмірні, але я хочу сказати, що, коли звільнили Київщину, то багато волонтерів приїхали туди з інших міст. Вони просто відгукнулися на заклик місцевої влади, місцевої громади і приїхали. Вони розбирали завали і допомагали прибирати це місто. І, мені здається, що в Україні багато хто готовий так зробити. Тому залишилося чекати тільки повного звільнення Бахмута, і ми всі віримо в те, що це неодмінно відбудеться. 

Нагадаємо, редакція розбиралася, чи можливо відбудувати Бахмут після Перемоги. Більшість бахмутян хочуть повернутися до міста, чимало прагнуть долучитися до відбудови. Серед найпопулярніших думок громади план розбудови Бахмута має відбуватися із залученням громадськості, національних та міжнародних експертів. Крім того, розглядають створення робочих груп серед мешканців з включенням представників різних сфер. Громада не проти, якщо мешканці будуть голосувати в онлайн-режимі за архітектурні проєкти.

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Ольга Долга — підприємиця з Добропілля. Під час війни вона продовжувала жити у рідному місті та започаткувала тут власну справу — відкрила магазин жіночого одягу. Та 16 липня 2025 року життя дівчини розділилось на “до” та “після”. В той день Ольга опинилась в епіцентрі удару російської авіабомби по центру Добропілля. В результаті обстрілу вона втратила кінцівку. Зараз дівчина проходить реабілітацію, чекає на протезування та будує плани на майбутнє.

Своєю історією Ольга Долга поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Любила своє місто і не збиралась нікуди їхати

Ольга Долга народилась і мешкала в Добропіллі. Своє місто дівчина згадує з теплом.

“Якби не війна, я б там, мабуть, і прожила все своє життя. Місто дуже гарне, хоч воно і маленьке, але там все було. Мені повністю підходило для комфортного життя”, — каже дівчина.

Повномасштабну війну дівчина зустріла в Добропіллі, де на той момент працювала продавчинею-консультанткою. Попри страх і невідомість, вона все ж вирішила лишатись у рідному місті. Та і ситуація тут, за її словами, була спокійною.

“24 лютого мені подзвонила моя роботодавиця і сказала, щоб я не приходила на роботу, бо почалась війна. Я спочатку не повірила, була дуже здивована. Згодом прийшло усвідомлення, але я не думала, що все це настільки затягнеться. Я мала надію, що війна швидко закінчиться, тому вирішила залишатись у Добропіллі. Та й ситуація тут була нормально, все було спокійно до 2025 року. Майже не було ніяких прильотів, ще можна було жити“, — згадує Ольга про початок повномасштабного вторгнення.

Згодом героїня вирішила започаткувати власну справу, відкрити магазин одягу. Бізнес виявився успішним, клієнти були як у фізичному магазині, так і робили замовлення онлайн.

“У 2023 році я відкрила свій магазин.Тим паче я пропрацювала 6 років продавчинею-консультанткою, тому вмію працювати з людьми, знаю всі нюанси такої роботи і вирішила спробувати. Тоді у нас майже ніхто не виїжджав з Добропілля, бо була нормальна ситуація, тому вести бізнес було легко. Плюс ще й було дуже багато онлайн-замовлень. І я якось вірила, що все буде добре”, — каже Ольга Долга.

Обстріл Добропілля 16 липня 2025 року

Як каже героїня, її звичне життя розділилось на “до” та “після” 16 липня 2025 року. Того дня, близько 17:20, росіяни вдарили авіабомбою “ФАБ-500” по центру Добропілля, удар прийшовся по торговому центру. Внаслідок обстрілу тоді загинули четверо людей. 27 мешканців міста отримали поранення, серед них була і Ольга Долга.

“Того дня я відпрацювала, зачинила магазин і пішла на педикюр. Після процедури я йшла назад та говорила з мамою телефоном. І якраз коли проходила повз магазин “Аврора”, я почула гучний звук. Спочатку подумала, що то літак пролетів дуже низько. І в цей момент пролунав вибух, піднявся густий дим. Я одразу лягла на землю, тому що мені раніше хтось казав, що під час вибуху, треба лягати. Лягла і відчула дивне тепло в ногах. Підняла голову, щоб подивитися, що там сталося, бо відчула, що там щось не те, і побачила, що правої ноги немає вища коліна, а з лівої відірвані м’язи і м’які тканини”, — згадує Ольга.

Першу допомогу пораненій дівчині надали військові. Вони й відвезли її в лікарню.

“Я довго лежала, кликала на допомогу, але ніхто не приходив. Може мене не було видно через той дим, а ще люди боялись підійти. Я по часу не пам’ятаю скільки пролежала, але мені здавалося, що дуже довго. Потім підійшли військові, медики, мабуть, наклали мені турнікети і відвезли в нашу Добропільську лікарню. Потім був наркоз і перша допомога від лікарів. А коли я відкрила очі, біля мене були рідні, близькі, підтримували мене”, — ділиться спогадами Ольга.

У Добропіллі дівчина була добу, після чого її доправили у Дніпропетровську обласну клінічну лікарню імені Мечникова. Там вона була близько тижня, а після цього відправилась до центру воєнної травми Superhumans, що спеціалізується на протезуванні, реабілітації та психологічній підтримці постраждалих від війни.

Реабілітація та плани на майбутнє

За п’ять місяців Ольга Долга пережила понад 10 операцій на нижніх кінцівках. Зараз вона перебуває в центрі Superhumans, де проходить реабілітацію і вчиться заново ходити.

“Після завершення всіх операцій, загоєння ран, зі мною почав працювати фізичний терапевт. Спочатку я вчилась пересідати на крісло колісне, їздити. Потім почала робили якісь мінімальні вправи, тому що в мене через те, що я довго лежала, атрофувалися м’язи, і мені важко було навіть ногу догори підняти самостійно. Том ми робили вправи, зміцнювали м’язи, а зараз вчимося ходити на милицях”, — каже Ольга.

Вчора Ользі зробили перший зліпок гільзи для майбутнього протезу. Відсьогодні вона почне ставати на нього, вчитись ходити і тримати рівновагу. Після того як дівчина навчиться всім навичкам на навчальному протезі, її чекає повноцінне протезування.

Разом з фізичним здоров’ям Ольга покращує і ментальне. Каже, що прийняти та пережити втрату кінцівки їй допомогли підтримка рідних, персоналу центру реабілітації та людей у соцмережах.

“Я почала вести соцмережі, але не очікувала, що стільки підтримки отримаю від зовсім незнайомих людей. На мене почали підписуватись і писати дуже багато повідомлень, коментарів. Мені здається, що саме це дуже допомогло мені впоратись. А ще я відчуваю велику підтримку від персоналу реабілітаційного центру. Тут просто надзвичайні люди. Я навіть не очікувала, що це буде настільки теплий, класний прийом і таке гарне ставлення. Я до всіх так звикла, що мені буде дуже боляче звідси виїжджати додому. Це як мій другий дім за ці п’ять місяців”, — каже Ольга.

Дівчина вже має плани на життя після реабілітації. Каже, що хоче відновити свій бізнес та продовжувати вести блог. Бо в соцмережах вона не лише знайшла підтримку, а тепер дає цю підтримку іншим людям, які пережили ампутації кінцівок.

“Зараз у мене дуже багато планів. По-перше, я хочу відновити свій магазин, але вже в Києві. А ще думаю продовжувати вести сторінку, розвивати блог. Тому що я побачила, що дуже багатьом це цікаво. Мені пишуть багато людей, зокрема хлопців-військових, котрі теж зіткнулися з втратою кінцівки. Вони питають у мене поради, і я з ними залюбки спілкуюся. Мені хочеться морально їм допомагати, бо я сама знаю, як це важко на початку”, — зауважила Ольга Долга.

Читайте також:

• У якому стані родина з Костянтинівки, що потрапила під удар російського дрона
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• Як бахмутянка Анна Голубцова допомагає жінкам ветеранів через вокалотерапію

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Кирилу Пономаренку 18 років, він родом з Бахмута. Юнак відомий в бахмутській учнівській спільноті як лідер та ініціатор проєктів для молоді. Почалось все з 7 класу, коли Кирило вирішив самостійно написати і зняти виставу до Дня Святого Миколая. Заручившись підтримкою педагогів, Кирило Пономаренко згодом став Президентом учнівського самоврядування Бахмута і разом з однолітками втілювали різні проєкти. Зараз Кирило студент і готується представляти Донецьку область на міжнародному рівні.

Про своє лідерство в учнівському самоврядуванні, реалізовані проєкти та плани на майбутнє Кирило Пономаренко розповів редакції Бахмут IN.UA.

Історія Кирила Пономаренка

Кирило все своє дитинство провів у рідному місті, навчався у школі №7. У березні 2022 року, коли хлопцю було 14 років, його родина була змушена евакуюватися. Виїхати вирішили до Вінниці, де Кирило проживає і дотепер. 

Хлопець каже, що продовжує любити своє рідне місто і плекає про нього теплі спогади.

“Я не можу нічого поганого сказати про Бахмут, тому що маю про нього тільки позитивні емоції і теплі спогади. Це неймовірне, зручне місто. Місто можливостей, яке розвивалося б, якщо не війна. Я вважаю, що це дійсно було місто європейського стандарту”, — згадує Кирило.

Попри переїзд школяр продовжував навчатися у своїй рідній Бахмутській школі №7, хоч і перехід на онлайн-навчання був непростим. Адже саме у стінах цього навчального закладу Кирило робив свої перші кроки як лідер: брав участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах, святах і виставах. Перший поштовх до створення чогось нового хлопець відчув у 7 класі.

“Це було перед Святим Миколаєм. Тоді я цікавився відеозйомкою, монтажем і якось сидів та подумав: “Треба зробити якусь святкову сценку в школі”. Хотів спробувати себе як режисер, актор і відеооператор. Це відбулось просто в моменті, у мене виникла ідея написати сценарій до Дня Святого Миколая. Я подзвонив до своєї класної керівниці, запропонував це і вона погодилась. Я так загорівся ідеєю, що буквально за один вечір написав сценарій. Звичайно, він потребував великої координації, адже він був написаний трохи незв’язно, незрозуміло, але я в такий спосіб вчився, опановував нові навички”, — розповів Кирило Пономаренко.

Цю роботу юнак вважає своїм першим лідерським проєктом, адже саме тоді він зміг об’єднати однолітків, щоб реалізувати свій задум.

“Це взагалі був перший досвід, коли я вперше об’єднав таку велику кількість людей до дії і ми змогли разом це зробити. Знімали це у школі. Там була велика гримерка з костюмами, ми переодягалися в різні образи і грали як справжні актори. Так моя спонтанна ідея виросла у справжню дитячу театральну виставу. І це для мене тоді було найкрутіше, що я зміг зробити”, — згадує хлопець.

Перелаштування діяльності і президентство

До війни Кирило разом з однолітками зняли ще не одну виставу до різних свят. Було багато планів на майбутні заходи, але почалась повномасштабна війна. За словами Кирила, він тоді відчув, що все те, що робив до цього, в один момент стало непотрібним.

“Кому тепер потрібні мої сценки?” — думав хлопець.

У цей момент школярів підтримала педагогиня-організаторка, яка запропонувала шкільному самоврядуванню змінити формат діяльності.

“Десь через тиждень чи два після початку війни наша педагогиня-організаторка написала, що потрібно підтримувати військових. І от тоді я почав оживати, я зрозумів, що моє самоврядування продовжується, але воно переросло в новий етап. Тому ми підлаштувалися під сьогодення: підтримували воїнів, волонтерські акції, писали листи тощо”, — каже Кирило Пономаренко.

Окрім підтримки воїнів, школярі зрозуміли, що потрібно підтримувати і своїх однолітків. Тому започаткували проєкти “Евакуація” та “Сам собі психолог”.

“Проєкт “Сам собі психолог” був створений для того, щоб стабілізувати емоційний і фізичний стан людини. Бо деякі люди бояться йти до психологів, розповідати іншим про свої проблеми чи переживання. І цей проєкт направлений на те, що ти можеш включити відео, помедитувати і отримати розуміння, що життя продовжується. Ми робили відео, щоб рятувати людей від переживань, втоми, смутку, і вони дійсно допомагають. Проєкт “Евакуація” був створений, щоб показати, що самоврядування і учні навіть в умовах війни залишаються разом. Ми робили репортажі з Фінляндії, Вінниці, Дніпра, Німеччини, Полтави, Києва, Закарпаття, Австрії, Італії. І це дійсно класно. Адже ти пізнаєш світ онлайн і бачиш, як люди продовжують жити і реалізовувати себе в інших країнах, традиціях та культурах”, — розповів Кирило.

Крім активної діяльності у школі, Кирило також навчався в Бахмутському міському Центрі дітей та юнацтва. Якось викладачка запропонувала хлопцю подати свою кандидатуру на посаду Президента учнівському самоврядування Бахмута.

“Я одразу ж почав підготовку до виборів: треба було зробити презентацію і захистити її. Ми виходили в Google Meet, нас слухали онлайн, і це було доволі важко через технічні моменти. Але ми це зробили і мене обрали Президентом учнівського самоврядування Бахмута. І я ніколи не шкодував про це, адже здобув новий досвід. Ця посада навчила мене тримати себе в руках, я став більш дисциплінованим, відповідальним, навчився комунікації з людьми. Оскільки ти постійно виходиш на якісь форуми, представляєш місто, захищаєш інтереси самоврядування, навчальних закладів. Ця посада дає такий досвід, який, я вважаю, знадобиться кожному, хто хоче себе реалізувати в житті”, — каже бахмутянин.

На посаді Президента учнівського самоврядування Кирило Пономаренко був два роки. Його термін спливає наприкінці грудня 2025 року. Також він був очільником Донецької обласної ради лідерів учнівського самоврядування, і в листопаді 2025 року склав повноваження.

За цей час команда школярів під лідерством Кирила встигла реалізувати не один проєкт, пов’язаний з волонтерством і творчістю. Головною метою їх проєктів було об’єднання бахмутян.

“Один з найголовніших проєктів, якими пишаємось я та моя команда — це, напевно, проєкт “Бахмутська сім’я”. Історія цього проєкту доволі цікава. Спочатку він був створений на базі школи, просто як шкільний проєкт. Ніхто навіть не думав про те, що він вийде за межі школи. Але згодом до нього почали приєднуватись інші школи, групуватися учні, вчителі. Так великою бахмутською родиною ми почали створювати спільні ініціативи. Цей проєкт стає майданчиком для реалізації будь-кого, хто потрапляє до нашої сім’ї. Він може реалізувати свою ідею, отримавши підтримку”, — розповів Кирило.

У межах проєкту “Бахмутська сім’я” школярі за підтримки учнівської громади реалізують свої ідеї та проводять творчі конкурси. Один з таких — “Бахмутобачення”, який є аналогом всесвітньо відомого “Євробачення”. Конкурс об’єднує талановитих дітей та підлітків Бахмута, які можуть показати свої таланти на велику аудиторію.

Президент учнівського самоврядування каже, що найголовнішим викликом у роботі для нього є війна. Адже дистанційний формат навчання не дає в повній мірі реалізувати задумане. Нелегкою є і комунікація зі школярами, адже до кожного потрібно знайти підхід.

“Напевно, найголовніший виклик — це дистанційне навчання, оскільки ми не можемо реалізувати ті проєкти, які задумали. Бо ти онлайн, не маєш певних ресурсів і втрачається живий зв’язок. Тому деякі проєкти в голові з’являлися, але ми розуміємо, що в умовах дистанційної роботи ми це не можемо зробити. Звісно, впливають і відключення світла, і постійні тривоги. А ще особисто для мене було складно працювати з новою командою, бо вона була сформована раніше, а я просто очолив її. Тому було важливо знайти підхід, адже у кожного свої погляди. Сотні людей, думок, пропозицій, і моя мета, як очільника — об’єднати всіх і зробити так, щоб вони не сварилися і вірили в себе. Як лідер, я помітив, що дуже важливо надихати інших, у важливий момент говорити: “Ти все зможеш, ми в тебе віримо, ти вже переможець сам для себе”, — ділиться юнак.

Кирило Пономаренко представлятиме Донеччину на міжнародному рівні

Кирило Пономаренко вже завершив навчання у школі. 9 класів він вчився у своїй рідній школі №7, а 10-11 класи — у школі №24. Своє навчання юнак продовжив у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса.

Будучи студентом, бахмутянин продовжує активну громадську діяльність. Нещодавно його обрали представником Донеччини на Міжнародній асоціації позашкільної освіти. Він братиме участь у конференціях, доповідях, спільних проєктах з лідерами інших регіонів. Також, за можливості, Кирило представлятиме освіту Донеччини європейським партнерам.

“Мій головний меседж — це те, що Донеччина була, є і буде Україною і вона не чекає “освободітєлєй”. Я хочу, щоб мої колеги із заходу та центру України розуміли, що донеччани не чекають росію, а намагаються робити все для відбудови вільної та єдиної України. Також, звісно, запланована активна робота, втілення креативних ідей, деякі з яких ми вже запланували, але поки тримаємо в таємниці”, — каже хлопець.

У планах Кирила Пономаренка — пов’язати своє життя з економікою та політикою. В цьому йому, як він вважає, допоможе лідерський досвід, який він здобув під час шкільного життя. Дітям і підліткам він радить пробувати свої сили в учнівському самоврядуванні, адже це цінний досвід для подальшого життя.

“Ви це робите не для когось, а для себе. Беручи участь у конкурсах чи шкільних проєктах, ви розвиваєте свої навички, вміння. І це не для “галочки” у школі, а для себе. Спочатку я теж боявся. Якщо, наприклад, подивитися наші старі відео, то я дуже боявся камери. Але потім зрозумів, що я живу для себе і я це роблю, щоб бути активним. Ніколи не бійтеся і робити помилки, адже навіть вони — це досвід. Використовуйте всі можливості, які у вас є, щоб голосно заявити про себе і проявити свої таланти чи лідерські якості”, — порадив Кирило Пономаренко.

Не забуває бахмутянин і про Донецьку обласну раду лідерів учнівського самоврядування. Він буде координатором нового складу ради і допомагатиме школярам своїм досвідом. До речі, очолила раду школярка Анна Павленко з Бахмута. Раніше редакція публікувала її історію.

Читайте також:

• Бахмутський школяр виборов грант на навчання, представляючи Донеччину на всеукраїнському рівні
• “Ми не росія, але ми й не Україна більше”. Історія Анастасії, яка виїхала з окупованої Горлівки в перший день великої війни
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!