Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім повертається назад додому. На собі несе велосипед, бо міст розбитий; несе й хліб з водою, бо там, де живе Олена, води давно немає. Сергій — теж лікар. Його ранок починається схоже, хоча людей в Бахмуті вже мало, й це переважно старші люди. Він не може їх лишати самих, тому Сергій продовжує ходити на роботу. У місті він лишається з батьком. У Сергія є собака, який чекає його з роботи.  

Браконьєр — військовий з 93-ї бригади, донедавна був цивільним. У Бахмут потрапив через кілька днів після мобілізації, місто здавалося розбитим вже у вересні 2022. Браконьєр ще не знає, що він проведе тут 7 страшних місяців, і по-справжньому розбитим він побачить Бахмут пізніше. Баланс — теж військовий з 93-ї бригади, воює з 2014. Бахмут надовго відкладеться в його пам’яті як місто, де через холод й болото зимою 2022 солдатам відрізали пальці на руках й ногах.

Браконьєр, Баланс, Олена, Сергій — 4 людини, які не перетиналися в житті, опинилися в одному місті у період з 2022 по 2023 рік. Місто, яке для двох людей з нашої історії є спогадом про дім, для інших двох — тим спогадом, про який хочеться забути. 

Олена Воронова 

Олена Воронова працювала у Бахмуті як лаборантка у центральній лікарні. Її разом з донькою та чоловіком евакуювали військові, коли неподалік від них вже були росіяни. Олена виїхала з Бахмута у січні 2023 року. 

Олено, розкажіть, як ви працювали у Бахмуті останніми місяцями?

Я працювала лаборанткою у центральній лікарні до останнього, поки не зруйнували мій кабінет. Десь наприкінці вересня або на початку жовтня зруйнували міст між мікрорайоном Забахмутка, де я жила, то мусила йти з велосипедом через цей взорваний міст — несла велосипед на собі. Працювали, приймали людей, котрі приходили і потребували моєї допомоги. Коли я йшла додому, я ще намагалася привезти хліб, води, бо в нас на мікрорайоні води давно не було. Зі мною жили не тільки мої родичі, а й багато сусідів, які також не хотіли виїжджати, переважно вже достатньо похилого віку люди. Я була останньою їхньою надією на хліб та воду.

А були люди з травмами, які до вас зверталися?

До мене приводили дітей. У дівчинки, пам’ятаю, були проблеми з нирками, треба було аналіз сечі зробити. А лікарів не було достатньо, і цій дівчинці не могли нормально надати медичну допомогу. У самому Бахмуті лишилося декілька терапевтів, гінеколог, двоє лаборантів, одна санітарочка, а потім і санітарочки не стало, бо вона вже не змогла добиратися на роботу — її район, Собачовку, почали сильно обстрілювати.

Найскладніший випадок був з моїм сусідом, який пішов — я вже точно не пам’ятаю, куди, але це в секунди сталося: прилетіла бомба і його поранила. Ми мусили його затягти до підвалу. Три осколки в нього були в нозі, один у віску. У підвалі ми йому надавали першу медичну поміч, потім віднесли його до лікарів-військових, самі ми би його врятувати не змогли. Наскільки я знаю, ногу так і не вдалося врятувати. Але живий лишився: йому близько 70 було, колишній військовий, такий мужній чоловік. Пам’ятаю, коли ми його несли, то він казав: коли щось летить, прячтеся за мною — я вже поранений.

Як ви наважилися виїхати з Бахмута?

Мене мотивувала донька. У 22-му році ми виїхали до Чехії, але через тиждень моя дочка сказала: “Мама, я хочу додому”, і ми повернулися додому, назад до рідного Бахмута. Я виконувала свою справу, а вона була моїм маленьким мотиватором. Ми виїжджали до Чехії наприкінці червня, та вже у серпні, через тиждень повернулися назад. Вже за цей тиждень, що нас не було, у місті кардинально змінилася обстановка: постійно летіли якісь бомби, ракети. Був зруйнований і центр міста вже на той момент, тобто росіяни просувалися — це було відчутно. 

Зимою стало ще важче. Після того, як поранили сусіда (це було 12 грудня), ми жодного разу не змогли вийти надвір, бо дуже сильно почали обстрілювати наш будинок. 

Ми бачили, коли вибігали по дрова, щось приготувати або щось взяти на вулицю, як дрони літають. Ми думали, що росіяни бачать, що тут тільки цивільні живуть, і вони не будуть руйнувати наш будинок, обстрілювати нас, тому що немає сенсу це робити. Але ми помилилися: черга дійшла до нашого будинку, і от з 12 грудня постійно стріляли. Місяць ми там сиділи — до того, як до нас прийшли військові наші, хлопці з 93-ї бригади. Кажуть: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Ми вже не можемо вийти, бо обстрілюють дуже сильно”.

Тиждень вони розробляли таку маленьку, як я казала, спецоперацію, як нас вивезти. Бо  з нами була жінка літня, після операції вона не могла пересуватися взагалі. Тому на носилках мій чоловік та військовий виносили цю сусідку з підвалу. Ми виїхали завдяки 93-й бригаді. Вони нас вивели на свій страх і ризик. Це було дуже небезпечно, тому що вже десь за метрів 100–150 у будинку були росіяни. Ми покинули дім 30 січня 2023 року. 

Що вам найбільше запам’яталося за ці дні?

У мене це пов’язано тільки з біллю, насправді. Я народилася в цьому місті, народила тут доньку, вчилася, жила. Знаєте, я ніколи не хотіла, як багато молоді в свій час, поїхати до великого міста, до Донецька або до Харкова. Я завжди знала, що хочу жити тут. Моя бабуся та дідусь колись дуже давно переїхали з Росії до Бахмута. Він приїхав сюди у відрядження, побачив, як тут живуть люди в Україні, в Бахмуті, зібрав всю свою родину, дружину з трьома дітьми, і переїхав сюди, тому що йому настільки воно сподобалося. Для мене це було і буде найгарнішим містом.

Сергій Старусєв

Сергій Старусєв — лікар з Бахмута, працював у амбулаторії до останнього, лікував місцевих, надавав медичну допомогу. Сергій виїхав у березні 2023 року на легковій машині з батьком та собакою.

Як починався ваш день у Бахмуті?

Почався день стабільно. У нас вдома була пічка, яку ми топили. Зранку на печі підігрівалася кава, потім я добирався на роботу. Нам видали буржуйки.

Я розтоплював цю буржуйку — вчився це робити, у мене не одразу виходило. Спочатку у нас все в амбулаторії було в димі, і лише потім дізналися, що її можна прогрівати спершу. Розтоплювали буржуйку і починали прийом пацієнтів. Деякі навіть допомагали нам дровами. 

Ліків не було. Багато людей хворіли ГРВІ через те, що в підвалах довго сиділи. Коли у нас був вільний час, ми теж ходили за дровами. Найчастіше люди зверталися до нас з простудами: бронхіти, пневмонія. Люди жили в підвалах, тому, звісно, холодно було.

Й всі на стресі переживали. 

Були якісь складні випадки тоді?

Я не люблю це згадувати. То була зима 2023 року, і до нас повернувся чоловік. У нас там були чорнобильські будинки. Він повернувся попрати речі, зігрітися, і в цей час відбувся мінометний обстріл. Прилетіла міна, і якраз він вже підходив до нас в амбулаторію. Його поранило. Ми почекали трохи, бо був обстріл. Підбігли до нього, він вже був в агонії. Ми ще з одним чоловіком затащили його до амбулаторії, хотіли надавати допомогу, спробувати роздягти, але це була зима, було багато одягу, ми не встигли…

Як ви наважилися залишитися в Бахмуті? 

Мені емоційно, якщо чесно, було важко саме виїхати, але коли вже побачив на початку березня 2023, що вже нічого не працювало: ні аптеки, ні магазини, то прийшло розуміння, що вже все. Я мав виїжджати з батьком — він не хотів, адже все життя прожив в Бахмуті. Одразу виїхати не змогли. Тоді вже евакуації як такої не було, мости були підірвані всі. Якщо мені не зраджує пам’ять, це було 9 березня. 

Ми повернулися назад додому, трохи пересиділи, мінометний обстріл почався буквально за 15 хвилин. Накидали якісь там речі, я взяв нашу 30-кілограмову собаку на руки і ми поїхали машиною, через сєвєрний ставок. Трохи застрягли в дорозі, штовхали машину, тому що там об’їжджа дорога, але там танками трохи її розтягнули. Виїхали потім через переправу, яку військові зробили. 

Яким ви пам’ятаєте Бахмут?

Розрушений. Він до сих пір мені сниться…. Тобто таким, яким я його оставив, яким він в мене залишався і в моїй пам’яті.

“Браконьєр”

“Браконьєр” — військовий з 93-ї бригади Холодного Яру, пробув у Бахмуті 7 місяців. Виходив з міста у березні 2023 року, коли росіяни вже були у місті. Отримав поранення, повернувся та продовжує нести службу у війську.

Як ви потрапили в Бахмут?

Я заїхав у Бахмут 10 вересня 2022 року, в тентованому Уралі. Нас розселили в приватному секторі, а 11-го я вже був за Бахмутом на позиції. У мене не було БЗВП — я отримував цей досвід прямо в окопах. У місті тоді ще були вода, зв’язок, а потім вже, коли порозбивали трансформатори, все працювало тільки на генераторах, але робили аптеки, був пункт незламності. У січні ще навіть ринок працював біля літака до 11:00 ранку — 2–3 години.

Було багато цивільних ще, хоча мені здавалося, що місто було розбитим. Я тоді ще не знав, як виглядає справді розбите місто. От коли я виходив у 23-му, я навіть не мав де ногу поставити — все було в уламках. От тоді я зрозумів, що у вересні місто було ще живим. 

Яку тактику росіяни обрали для Бахмута?

Перше, що вони робили, — це розбивали місто. Били по трансформаторах, пунктах незламності, далі по будинках — тобто там, де люди збиралися. Комунальщики й пожарка одразу їхали туди відновлювати, зашивати вікна, прибирати. Росіяни далі били, робили так, щоб не було можливості, наприклад, зкупитися, зарядитися і щоб люди звідти їхали. Вони видавлювали місцеве населення, щоб залишалися ті, які там, як би, за російський мир.

А як до військових ставилися у місті?

Люди взагалі були різними. Ми були на одній підстанції 2 тижні, 120-й міномет доставав вже нас. Росіяни потихеньку продавлювали посадки і міномет підтягували до цього переднього краю. Там, де ми жили, якось підійшов до нас дідусь, дуже старий — я не знаю, йому більше 60 років. Ледве ходив, прийшов взагалі з телефоном, в якому навіть немає інтернету, каже: “Хлопці, можна у вас зарядити?” Ми кажемо: “Так, будь ласка.” Він поставив телефон і пішов. Через 20 хвилин прилетів один снаряд точно в цей будинок — пробив бокову стіну. 

У нас було два трьохсотих. Почалася суєта, за цей час цей дідусь забрав телефон і спокійно пішов — заряджати телефони після цього заборонили. Були такі моменти, були такі люди, які вже по російському часу жили, у них час показував на телефоні на годину вперед.

Але були й інші. Люди нам приносили яйця, молоко, допомагали, чим могли. І ми допомагали так само, хліб роздавали.

Ви застали у Бахмуті вагнерівців — як би ви їх описали?

По-любому, я застав, тому що і на штурм уже ходив. Взагалі, я в Бахмуті пробув 7 місяців. Коли приїжджали на підсилення ТРОшники різні, вони на мене дивляться після тижня тут і кажуть такі: “Блін, як звідси вибратися? Це ад!”.

У вагнерівців була дуже хороша вогнева підготовка: вони перед тим, як штурмувати, спочатку розвідували, потім йшла їх артилерія, плотно обробляли і так само добре рухалися. У них був завжди старший, який навіть в бій не вступав. Вони робили це професійно. Ми відбивали накати, буквально проходять 15–20 хвилин — вони йдуть в другий накат, й так по колу. Противника недооцінювати — це точно не можна ніколи.

Ускладнювала все ще і погода. У мене за цей період було два запалення й гострий бронхіт, тяжко було стояти на ногах. Я був худий, витомлений. Але була задача переміщатися, а вагнерівці, якщо вже розуміли, в якому будинку ми сидимо, то вони старалися нас задавити вогнем. 

Як ви відходили з Бахмута?

Ми добре оборонялися, гризлися, по максимуму давали відпір, але вони так само — у них була перевага у зброї, у людях. Була постійна стрільба, дев’ятиповерхівки розбирали “Піонами”. Коли нас зажали, ми були в одному кварталі з росіянами, й нам дали команду відкатуватися. Я сказав хлопцям: “Або ми відкатуємося вранці, або ми потім звідси не вийдемо”. Не всі вийшли з Бахмута. Ми виходили, хто як міг: хто на ногах, хто попід руки у сторону Хромового, Іванівського, потім із Іванівського вже на Часів Яр.

Те, як виглядав Бахмут, коли я з нього виходив, я не можу словами описати, і відео це не передасть. Я сам передивлювався те, що я знімав, і в мене мурашки йшли, хоча я багато що бачив. Дорога — те, що нею було раніше: все в бетоні, в арматурі, згорілі квартали, машини. А коли настав ранок, з третього чи четвертого поверху бабуся спускається і йде на прогулку. Вночі там все трусилося. Навіть коли ми відходили, був місцевий, який з собачкою гуляв.

“Баланс”

“Баланс” — військовий з 93-ї бригади, у війську з 2014 року. Пройшов бої в Авдіївці, Мар’їнці. У Бахмуті пробув 10 днів у лютому 2023, потім воював під Бахмутом, продовжує служити у війську. 

Що вас вразило в Бахмуті?

Я вперше прибув у Бахмут у лютому 2023 року у складі 93-ї. Ми заїжджали через Хромове. Місто вже було добре розбите, снарядів літало кучу, гучність була сильна. Ми на машині просто пролітали. Заїхали у Бахмут, знайшли приміщення, де ми ночували без вікон. А потім знайшли підвал, і всі там помістилися. Я сам воюю з 14-го року, бачив різне. Біля Авдіївки був, Красногорівки, в Мар’їнці.

В Бахмуті вразили люди. Люди збиралися там на базарі, де продавали масло для генераторів. І там була дитина перелякана, вже контужена. Вразило те, що батьки не вивозили дітей. 

Росіяни заходили тоді в місто зі сторони Ягідного, а ми тут тримали по краю. Вони підходили до залізниці, і частково до району Квадрат. Ринок вже тоді був згорів наполовину, а я бачив там тих контужених дітей.

Наша 93-тя бригада постійно евакуювала людей, шукала вільну машину й вивозила. Пам’ятаю, жіночка одна дуже плакала перед тим, як поїхати, просила завезти її на кладовище попрощатися.

Як діяли росіяни в місті?

В основному це були вагнерівці. Вони йшли хвилями: одна група прийшла, їх знищили, далі вже йшла друга, і отакий пресинг був постійно. Хлопці вже мені казали, що треба тікати. Але я був певний, що будемо тоді боротися. Нам дуже допомагали наша артилерія, літачки. Коли ми прийняли бій, після нього хлопці прийшли до мене й кажуть: “Так їх (ред. вагнерівців) можна бити”. І так і було — я був здивований, як в людей прийшла впевність. 

Раніше, з 14-го по 18-й рік, таких тактик не було, які росіяни використовували в Бахмуті. Противник підходив, у нас була перестрілка, й вони відходили. Потім накат був через 4 години. А це вони лізли і лізли, вмирали, і все одно інші лізли. Ти дуже втомлюєшся в такому темпі. Мене потім перекинули на другу позицію, і я три ночі не спав, почалися галюцинації. Хлопці-прикордонники, які зі мною були, настільки заморилися, що падали в окопи і лежали. Ми там приймали бій, я був й один прикордонник, який мені тоді міг допомагати. Всі ми вижили, і залишились тоді на своїх позиціях, а потім мене з обмороженням і запаленням через три з половиною дні забрали. Це було у лютому.

Бійцям було дуже важко. Болото, сніг, холод. Я чому так швидко застудився, бо мокро й холодно було. Коли ми приїжджали, там другим хлопцям відрізали пальці через обмороження, бо спальники, де хоча б трохи можна було відпочити, промокли. Всім було нелегко.

Військові експерти

“Знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток”,

Сергій Грабський // військовий коментатор

Чому Бахмут важливий для росіян?

Сергій Грабський, військовий коментатор, полковник запасу ЗСУ, пояснює, що в обороні Бахмута найголовнішим стало знищення військового потенціалу противника. Саме тут фактично знищили ПВК “Вагнер”, корпус кількістю 75 тисяч людей. І саме після цього в росіян був жест відчаю, коли вони намагалися піти на Москву. 

“Бахмут був і є важливим перетином доріг, і, до речі, він грає цю роль і зараз, тому що місто є одним із флангових напрямків, через які противник може намагатися просуватися в сторону Слов’янська. Чому? Тому що через Бахмут іде траса, яка проходить далі на Костянтинівку, далі на Покровськ і далі на Павлоград. Осідлання, якщо можна так сказати, цієї траси дозволяє противнику вже більш предметно говорити про можливості на Слов’янсько-Краматорському напрямку — скажімо так, це останній укріплений район, який Україна тримає в Донецькій області. Саме тому штурм Бахмута для противника був критично важливим з огляду на його значення. Саме тому противник не рахувався з втратами. Це фактично був перший раз, коли противник вв’язався в такі виснажливі вуличні бої, які призвели до того, що він таки захопив Бахмут, але на більше в нього не вистачило вже ресурсів”, — каже Сергій Грабський.

За його словами, Бахмут зіграв свою надзвичайно важливу роль в обороні України, дозволивши нам виграти час, перегрупуватися і продовжувати бойові дії в тому форматі, в якому вони є зараз. Щодо вагнерівців як таких, то специфік полягала в тому, що це не військове формування Російської Федерації — відповідно, й відношення до них було дуже специфічне. Чому? Тому що ніхто особливо не думав про те, як зберегти особовий склад, як забезпечити потреби угруповання. На думку Грабського, вагнерівців використовували для м’ясних штурмів, але не можна сказати, що “Вагнер” — це щось однорідне.

“Вагнер” тому і називався групою компаній «Вагнер», тому що він складався з декількох компаній. Одна компанія дійсно забезпечувала постачання так званого людського м’яса, а інша компанія, така як Ліра, наприклад, відігравала дуже важливу роль з точки зору того, як забезпечити умови більш професійним бійцям. До речі, ця компанія більше використовувалася вже на інших військових полях, зокрема в Африці. Саме тому ми говоримо про те, що Вагнер дав можливість противнику виграти час для підготовки військ. До певної міри група компаній Вагнер використовувала безлімітний, як вони думали, ресурс — це злочинці, які сиділи у тюрмах. Цей ресурс дозволив їм протягом короткого періоду часу закрити ту діру, забезпечену людським складом, і фактично умостити Бахмут, якщо так можна сказати, тілами вагнерів, що призвело до знищення цього утворення”, — каже Сергій Грабський.

Взяття Бахмута для Росії мало кілька стратегічних значень. Саме по собі місто є важливим комунікаційним хабом. Специфіка полягає в тому, що тут є підземне сховище, де можна розміщувати значні обсяги озброєння, бойової техніки і навіть ховати людей. 

“Окупація цього міста дозволила їм створити такий хаб, з якого тепер, як ми бачимо, вони продовжують наступати як безпосередньо в напрямку Краматорська, так і діяти на фланзі, атакуючи Костянтинівку, і до цього можна віднести Покровську ділянку фронту. Взяття Бахмута для росіян створило передумови для просування на північ, в сторону Краматорська і Слов’янська. Утримання Бахмута було єдиним способом утримати позиції і добитися того, щоб значна кількість противника була там знищена. І це доводить необхідність того, що ми маємо утримувати Слов’янськ і Краматорськ як наші фортеці, і навіть якщо противник підійде до них, його втрати будуть несумісні з тими вигодами, які він отримав. Саме тому противник зараз намагається примусити нас відійти, створивши передумови для стратегічної катастрофи України”, — додає Грабський.

Сергій Грабський каже, що росіяни стали заручниками свого власного міфу щодо взяття Бахмута, і саме з цим була пов’язана така відчайдушність, коли вони лізли вперед і спокійно віднеслися до кількості своїх втрат. 

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, додає, що на початку битви за Бахмут на той час не мав великої стратегічної цінності. Це було невелике місце з населенням до війни близько 70 тисяч людей.

“Розташоване в низині, без ключових транспортних узлів. І для подальшого просування в глибину української оборони противнику воно майже нічого не давало. Однак українське командування обрало оборону як інструмент для виснаження противника шляхом подрібнення його сил. Позиції в Бахмуті надавали можливість силам оборони завдавати противнику непропорційно високих втрат. За оцінками західних аналітиків, втрати в цій оборонній операції склали 1 до 7 на користь сил оборони, тобто на кожного вбитого українського солдата припадало 7 солдатів противника. Це перетворило бої під Бахмутом на м’ясорубку для ворога”, — каже Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Крім того, оборона Бахмута скувала війська росіян, зокрема, приватну військову компанію Вагнер, частини повітряно-десантних військ, зібравши їх на одному напрямку, що запобігало більш широкому наступу на територію Донбасу, зокрема, на Слов’янськ і Краматорськ.

“З точки зору окупантів, захоплення Бахмуту швидше було інформаційним приводом, ворог намагався показати, що він визволив в лапках частину Донбасу, що продовжується захист російськомовного населення, яке начебто потерпає, ну і паралельно противник мовчав (2:48) про ціну, яку йому довелось сплачувати в боях під Бахмутом. Врешті-решт, втрата Бахмуту силами оборони не призвела до оперативного прориву, на який противник розраховував”, — додає Кевлюк.

Як росіяни захоплювали Бахмут?

Якщо говорити про російську тактику в Бахмуті, то це масовані артилерійські обстріли. Противник витрачав до 50 тисяч снарядів на добу, а танки використовувалися для стрільби прямою наводкою. Без якихось лімітів застосовувалися баражуючі боєприпаси “Ланцет”, пояснює Віктор Кевлюк.

“Тобто противник докладав зусиль для розм’якшення української оборони. А потім штурмові групи різної чисельності від 8 до 50 осіб атакували виявлені українські позиції. Десь з листопада 2022 року бої перейшли в формат окопної війни, артилерійські дуелі і там, де вдавалося в ворогу, точилися вуличні бої. М’ясні штурми були основою російської тактики”, — додає Кевлюк.

За оцінками Сполучених Штатів, Росія в цих боях втратила вбитими, пораненими, зниклими в безвісті порядка 100 тисяч військовослужбовців і бойців приватних військових компаній. Після захоплення Бахмута збройні сили рф були виснажені настільки, що розвинути успіхи далі швидко вони не могли. 

“Якщо говорити про уроки і висновки оборонної операції в Бахмуті, то Росія здобула символічну перемогу, бо ціна, яку вона заплатила за захоплення міста, яке, фактично, не мало стратегічного значення, обнуляє цю перемогу. Зусилля, які були, і ресурси, витрачені, абсолютно не виправдовують досягнення. З іншого боку, російська пропаганда розкрутила перемогу під Бахмутом як визволення частини Донбасу, а це, в свою чергу, дозволило підняти морально-психологічний стан військ і, загалом, морально-психологічний стан всього населення РФ. А це відбилося на потоці добровольців, бажаючих укласти контракти. Відповідно, противник набув можливості компенсувати колосальні втрати”, 

Реальність виглядала наступним чином. Місто, фактично, зруйноване. Прорватися до Слов’янська чи Краматорська ворогу не вдалося. Він втратив близько ста тисяч людей.

Приватна військова компанія «Вагнер» фактично припинила існування. Дорога на західну частину Донецької області не відкрилася. 

“Для України головний урок, мабуть, — що виснажлива оборона може бути стратегічно виправданою. Це може зараз звучати якось так не зовсім коректно, але ми побачили, що, створивши для противника мясорубку, ми можемо, навіть втративши територію, здобути певний взиск, тобто знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток. З іншого боку, противник фіксувався на своєї символічної меті; він схильний до різного роду фетишів і готовий платити за здобуття перемоги там, де вона не дає йому стратегічного виграшу в дуже високу ціну”, — резюмує Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Примітка. Над матеріалом працювали Тетяна Семаковська і Валентина Твердохліб.

Примітка. Медіа Бахмут IN.UA висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Internews International у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). Медіа Бахмут IN.UA зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.

Читайте також:

• Битва за Бахмут: хроніка подій за зиму та весну 2022-2023 роки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Світлана Стор’єва — бахмутянка, яка присвятила 8 років життя роботі в ДСНС. З 2016 року вона працювала диспетчеркою в пожежних частинах Часів Яру і Бахмута — приймала виклики від людей і відправляла рятувальників на ліквідацію надзвичайних ситуацій. У ніч на 24 лютого 2022 року пані Світлана якраз була на робочій зміні і зустріла повномасшабне вторгнення на роботі. Через декілька місяців вона вирішила виїжджати з міста, але роботу в ДСНС не покинула — продовжила її у Кременчуці. Зараз Світлана Стор’єва мешкає у Чернігові, де разом із чоловіком виховують трьох дітей.

Про роботу в ДСНС, виїзд з Бахмута і життя на новому місці Світлана Стор’єва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Світлана Стор’єва прийшла в ДСНС

Світлана Стор’єва родом з Бахмута. Тут вона народилася і виросла, здобула освіту. Після випуску зі школи №12 вступила до індустріального технікуму. Вищу освіту теж здобула в Бахмуті — навчалася в Харківському національному економічному університеті, який мав філіал на базі школи №7.

У рідному Бахмуті жінка створила родину. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром, який працював рятувальником. Саме він і запропонував дружині спробувати роботу в ДСНС.

“У мене чоловік ще з 2011 року, після того, як випустився з університету, працював рятувальником. Починав з Донецька, а потім перевівся в Бахмут. У 2016 році я була в декреті зі старшим сином, а в ДСНС якраз було розширення штатів: набирали диспетчерів у Часів Яр, Соледар, Сіверськ. І чоловік мені запропонував, каже: “Є така можливість, якщо хочеш, можеш спробувати працювати диспетчером”. Це було не по моїй спеціальності, я боялася, мені тоді був 21 рік. Але все ж таки вирішила спробувати і ні разу про це не пошкодувала”, — розповідає Світлана Стор’єва.

З 2016 по 2017 роки пані Світлана була диспетчеркою в місті Часів Яр. На добові чергування їздила туди з Бахмута. А у 2017 році з’явилася можливість перевестися на аналогічну посаду в Бахмуті. Диспетчеркою в рідному місті жінка працювала до 2022 року.

Про роботу диспетчеркою ДСНС

Світлана Стор’єва згадує свою роботу в Бахмуті лише з позитивними емоціями. Попри те, що ця робота нелегка і вимагає витримки та відповідальності, її жінка дуже любила. Передусім за свій колектив, з яким була дуже дружною.

“Робота мені дуже подобалася, у мене було купа енергії. Знаєте, є люди, які просто приходять на роботу для “галочки”. Тобто, прийшов, відпрацював, пішов. А я на свою роботу завжди йшла із задоволенням. Дуже класний був у нас колектив. Я часто згадую хлопців, з якими працювала. І цей період, мабуть, у моєму професійному житті був найкращим. Але й робота у нас нелегка була. Це пожежі, ДТП, після війни ще й обстріли додалися. Тобто, робота напружена, дуже відповідальна і потребує швидкої реакції. Бо від твоїх дій, від того, як швидко ти ухвалиш рішення після дзвінка на лінію “101” залежить людське життя”, — розповідає жінка.

Також пані Світлана згадує, що ДСНС у Донецькій області постійно розвивалося. Цифровізація, нове обладнання і нові підходи робили роботу в цій структурі ще цікавішою.

“Я якраз застала той період з 2016 року, коли структура ДСНС активно розвивалася саме в нашій Донецькій області. Ми отримували нові пожежні автомобілі, нові цифрові радіостанції, яких ще в інших регіонах України на той момент не було. У нас активно впроваджувалася цифровізація: нові комп’ютери, нові програми. Тобто, ми працювали по-новому. І саме це мене затягувало, бо ми постійно, кожного дня чомусь новому вчилися. Це було дуже цікаво”, — згадує диспетчерка.

Про роботу в ДСНС під час повномасштабної війни

Світлана Стор’єва, як працівниця ДСНС, морально готувала себе до можливого повномасштабного вторнення. Загострення воєнної ситуації вона відчула вже на початку лютого. А за день до повномасштабного вторгнення посилились обстріли на контрольному пункті в’їзду-виїзду “Майорське”, що на лінії зіткнення в Бахмутському районі.

“Зміни ми почали відчувати, мабуть, на початку лютого, може трошки пізніше. Бо почастішали обстріли на лінії розмежування з окупованою територією. А 23 лютого пам’ятаю, що в нас люди на КПВВ “Майорське” були, телефонували і казали, що дуже сильні були обстріли. Їх ще ввечері 23 лютого довелося вивезти з КПВВ. Загалом нас морально готували. Ми розуміли, що все почнеться з нашої Донецької області. Чесно, було дуже страшно в ті останній добові чергування працювати, бо ти не знав, що буде далі. Можна прокинутися, а на вулиці вже стоять люди озброєні”, — згадує Світлана Стор’єва.

У ніч на 24 лютого жінка якраз заступила на добове чергування. Повномасштабне вторгнення вона зустріла на робочому місці. Її чоловік Олександр 24 лютого поїхав на роботі в пожежну частину Торецька, куди його раніше перевели. Близько місяця подружжя було вимушене жити окремо. Світлана сама піклувалася про їхніх дітей і при цьому продовжувала працювати.

“24 лютого десь о 5 ранку ми почули перші вибухи. Тоді ж був викликаний весь особовий склад, ми були переведені в посилений режим несення служби. Мій чоловік зранку 24 лютого поїхав у Торецьк. Там були дуже сильні обстріли, але він там залишався. Ночував і жив у своїй пожежній частині. Ми з ним не бачилися, мабуть, більше місяця, він майже не приїжджав. Тому відповідальність за дітей, за нашу родину більше була на мені. І на роботу доводилося ходити, і з дітками бути”, — розповідає бахмутянка.

На початку квітня родина Стор’євих вирішила вивезти дітей. Їх відправили разом з бабусями в більш безпечне місце. Світлана теж мала можливість виїхати, перевівшись на роботу в пожежну частину подалі від небезпеки. Таку можливість керівництво ДСНС пропонувало жінкам, зважаючи на досвід блокади Маріуполя. Та Світлана Стор’єва вирішила залишатися в місті, оскільки в Бахмуті тоді було ще багато людей, яким могла знадобитися допомога.

З того періоду роботи у пам’яті диспетчерки закарбувалися дзвінки з Попасної. Рятувальні служби там вже не працювали, але люди намагалися кликати на допомогу. Часто дзвінки звідти надходили до Бахмута, де їх приймала Світлана Стор’єва.

“Це був квітень. І на той момент у них, мабуть, місто вже було дуже зруйноване. Пожежників там не було, бо не було можливості працювати, вони вже звідти виїхали. А люди продовжували телефонувати і потрапляли до нас. Вони дзвонили з підвалів, плакали, говорили, що повністю горять дев’ятиповерхівки, будинки могли горіти тижнями і ніхто їх не гасив. Були поранені люди в підвалах, були загиблі. Я вислуховувала людей, записувала адреси, ми намагалися їх кудись передавати через наші служби, через Головне управління. Але я розуміла, я їм одразу казала, що: “Я дуже вибачаюся, мені дуже вас шкода”, але допомогти ми ніяк не могли. І від цього розривалося серце. Коли ти хочеш допомогти, а ніяк не можеш. Туди ми поїхати не могли через обстріли”, — згадує жінка.

Світлана Стор’єва виїхала з Бахмута 19 травня. Рішення про виїзд вона ухвалила після ракетного обстрілу, який забрав життя мирних жителів.

“17 травня був прильот у районі Забахмутки, ракета влучила у п’ятиповерхівку. Там загинула жінка і дворічна дитина, 9-річний хлопчик був поранений. Наші рятувальники навіть не одразу змогли дістати цю жінку через загрозу повторних ударів, тільки наступного дня вони дістали її з дитиною. Я взагалі людина дуже стресостійка, як вважала до того моменту, бо смерть, на жаль, була одним із моментів нашої роботи. Але саме після цього прильоту, після того, як я дізналася про цю жінку з дитиною, які ні в чому невинні загинули від ракети, щось всередині мене надломилося. Всю добу, коли я була 18 травня на чергуванні, я проплакала. Навіть нормально не могла працювати, бо мій моральний стан був на межі. Я зателефонувала чоловіку в Торецьк, він почув мій голос, зрозумів, що зі мною відбувається, і сказав: “Завтра зранку збирайся і виїжджай, бо так далі вже не можна”. І от 19 травня зранку я сиджу, пишу заяву, що буду виїжджати, і в цей момент стався прильот у п’ятиповерхівку за пожежною частиною. Тоді мене ще більше накрило”, — розповідає Світлана Стор’єва.

Бахмутянка каже, що через важкий моральний стан погано пам’ятає свій виїзд. На той момент вона щиро вірила, що повернеться додому, і впевнено казала про це чоловікові. Тому їхала з міста з кількома літніми речами, плануючи згодом повернутися.

Нове життя і нова робота у Кременчуці

За все своє життя до війни Світлана Стор’єва майже не виїжджала з рідної Донеччини. Всі її рідні та друзі теж були в цій області, тому коли постало питання про виїзд, родина не знала, куди їм їхати. Думаючи про виїзд дітей, Олександр Стор’єв вирішив зателефонувати своєму однокурснику, який жив на Полтавщині. Той допоміг родині і знайшов житло у Кременчуці. Спочатку туди виїхали діти подружжя разом з бабусями, а у травні до них приїхала і Світлана.

У Кременчуці жінка влаштувалася диспетчеркою в місцеву пожежну частину. Колектив привітно зустрів бахмутянку, але перший час їй було важко адаптуватися.

“Коли я приїхала у Кременчук, то було важко морально. Бо я ніколи не жила в інших містах, і мені потрібно було адаптуватися до нових умов життя і до нового міста. Також перший час було важко адаптуватися на роботі в новому колективі, звикнути до міста. Бо в Бахмуті я з дитинства росла, знала кожну вулицю, і мені було дуже легко. Людина телефонувала і могла не називати точну адресу, а просто сказати, наприклад, біля якого це магазину. І я вже автоматично розуміла, що це за адреса і відправляла туди машину. У Кременчуці ж було по-інакшому, і це було дуже складно”, — згадує бахмутянка.

Загартувало Світлану добове чергування 27 червня 2022 року. Тоді росія завдала ракетного удару по ТЦ “Амстор”, де загинули 22 людей.

“Це, мабуть, десь місяць пройшов після того, як я приїхала до Кременчука. І через те, що я тільки місяць там пропрацювала, то не знала всіх цих масштабів. У той день мені довелося включити всю швидкість реакції, щоб всіх оперативно зібрати і відправити на допомогу людям. Саме це чергування різко мене загартувало, і я остаточно влилася в колектив”, — каже Світлана Стор’єва.

Жінка каже, що адаптуватися в новому місті їй вдалося за підтримки людей. Її тепло прийняли в робочому колективі, а родина місцевих жителів допомогла з житлом. Саме привітні люди, які були готові допомогти, зробили адаптацію легшою.

“Нас прийняла родина — поселила у свою квартиру, а самі жили у приватному будинку. Тоді ціни на оренду житла були дуже високі, а нас прийняли за 3 тисячі гривень. На той момент це були смішні гроші. І я дуже вдячна цим людям. Вони нам всім допомагали, іноді привозили фрукти і овочі зі свого городу. Саме в такі моменти розумієш, що є ще людяність, ще залишились якісь нематеріальні цінності у людей. Саме на таких людях і тримається світ”, — зауважила бахмутянка.

Світлана Стор’єва прожила разом з дітьми у Кременчуці до весни 2024 року. Її чоловік весь цей час був у Торецьку. Коли робота рятувальників у Торецьку стала неможливою через обстріли, Олександра Стор’єва перевели до Чернігова. Там він обійняв одну з керівних посад. Сюди ж він перевіз і свою родину.

З листопада 2024 року Світлана Стор’єва більше не працює в ДСНС особисті обставини. Зараз вона доглядає за дітьми. У 2025 році в подружжя народилася третя дитина.

Спогади про Бахмут і захоплення фотографією

З дитинства Світлана Стор’єва захоплювалася фотографією. Вона займалася любительською зйомкою і часто фотографувала рідний Бахмут. Сьогодні ці фото і спогади гріюють її душу.

“Ще коли я навчалася у школі, любила фотографувати щось на мобільний телефон. Потім у мене з’явився цифровий фотоапарат, і я фотографувала заходи сонця, природу, все, що здавалося тоді гарним. А у 2024 році у мене з’явився більш сучасний телефон і гарна камера, то я вже фотографую більше дітей, знайомих, робила сімейні фотосесії. Фотографія для мене — це можливість зупинити час і закарбувати момент, який більше не повернеться. Зараз, наприклад, я часто переглядаю фото з Бахмута. Особливо мені подобаються фото зими 2021 року, вона тоді була дуже красива і сніжна. Пам’ятаю, що я тоді дуже багато відео знімала, фотографувала дітей, себе, місто. І зараз така чудова пам’ять залишилася”, — каже Світлана Стор’єва.

Сьогодні Світлана з теплом згадує відомі всім бахмутянам місця — алею троянд, набережну, Палац культури імені Євгена Мартинова, розважальний центр “Перемога”. Але є й те, про що вона шкодує — що не відвідала соляні шахти Соледара.

“Ми дуже любили бувати на алеї троянд, на набережній, яка після реконструкції була неймовірно гарною. Також дуже любила наш Палац культури. У нас із чоловіком там була весільна фотосесія у 2014 році. Пам’ятаю, коли побачила, що будівля згоріла під час бойових дій, то в мене прямо серце розривалося, бо дуже багато спогадів з цього місця. Також дуже часто бували в розважальному центрі “Перемога”: у кіно ходили, в кафе відпочивали. Усе життя проживши в Бахмуті, ми звикли до свого міста й не помічали його унікальності, хоча люди їхали до нас з усієї України та з-за кордону. Лише в червні 2021 року ми з чоловіком нарешті потрапили на екскурсію до штолень Бахмутського заводу шампанських вин. Це справило неймовірне враження. Єдине, про що шкодуємо — ми так і не встигли побувати в соляних шахтах Соледара, бо постійно відкладали цю поїздку на потім”, — згадує Світлана Стор’єва.

Любов до Бахмута жінка прививає і своїм дітям, які виїхали з міста зовсім маленькими.

“Мені часто здається, що ми — останнє покоління, яке по-справжньому пам’ятає Бахмут живим і так сильно до нього прив’язане. Наші діти вже будуть відчувати це інакше. Моєму сину на момент виїзду було 7 років, а доньці всього 4. Син ще має власні спогади: пам’ятає свій дім, свою школу, момент нашої евакуації. А донечка була надто маленькою, тому для неї Бахмута, як рідного простору, майже не існує, її свідомі спогади починаються вже з Кременчука та Чернігова”, — каже бахмутянка.

Бахмут залишився у пам’яті Світлани, як найкраще місце і рідний дім. Довгий час жінка плекала надію на повернення. Та ці мрії обірвалися після того, як вона побачила відео свого зруйнованого будинку. Розуміючи, що повертатися нікуди, родина будує нове життя на новому місці. Але у цьому новому житті є й місце для Бахмута. Світлана збирає свою маленьку колекцію речей, пов’язаних із рідним домом. Це книга, сувенірна монета, чашка і світильник із символікою Бахмута. А найцінніший артефакт — невикористаний квиток із парку атракціонів, який колись жінка поклала в гаманець, і він так і поїхав з нею в евакуацію.

Читайте також:

• Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко
• Як бахмутянка Мирослава Ткаченко розвиває кануполо для дітей у Києві
• Хотів відремонтувати будинок і висадити квіти: історія полеглого оборонця Бахмута, Сергія Сергієнка

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Військовослужбовець Сергій Сергієнко на позивний “Маджахед”, чиє фото з Бахмута свого часу порівнювали з кадрами Другої світової війни, загинув 7 березня 2026 року поблизу Озерного на Донеччині. Він пішов добровольцем захищати Україну у 2022 році й залишався у війську навіть тоді, коли стан здоров’я вже не дозволяв виконувати бойові завдання так, як раніше. 14 серпня, через 160 днів після його загибелі, його дружина Олена розповіла Бахмут IN.UA, яким Сергій був у житті — принциповим, прямим, турботливим і готовим допомагати іншим. Сьогодні вона продовжує волонтерити, допомагати військовим і переселенцям, та працювати над тим, щоб пам’ять про чоловіка залишилася для його дітей, побратимів і людей, які знали його лише з фотографій та історій.

“Він був моєю людиною цілком повністю”

Сергій пішов до Збройних сил України добровольцем у 2022 році з початком повномасштабної війни. Олена розповідає, що він служив у 25-му окремому стрілецькому батальйоні, а потім його перевели до 53-ї окремої механізованої бригади. Останні місяці служби були для нього складними. Через стан здоров’я Сергій уже не міг виконувати бойові завдання так само, як раніше. За словами Олени, його організм був виснажений, а також він мав проблеми зі здоров’ям.
Попри це, можливість залишити військо не стала для нього причиною повернутися до цивільного життя. Олена згадує Сергія як про світлу людину, яка не боялася говорити те, що думала. Він не уникав суперечок і завжди відстоював власну позицію. Так і отримав свій позивний “Маджахед”.

“Найбільше він мені запам’ятався, тим, що він завжди говорив все, що думав, він не був зручним, завжди відстоював свою позицію, він був принциповий, характерний, стійкий, мужній і впевнений в собі, він завжди мені допомагав, Сергій був моєю підтримкою та опорою, завжди підіймав мені настрій і він був моєю людиною цілком повністю”, — згадує його дружина.

Сергій з Оленою постійно залишалися на зв’язку. Вони одружилися у 2022 році, а до цього певний час спілкувалися та поступово створювали власні звички. Однією з них було ранкове побажання доброго дня, пригадує дружина полеглого і додає, що Сергій цікавився найменшими деталями її життя — що вона їла, що вдягала, куди йшла та який мала настрій.

Навіть перебуваючи на позиціях, Сергій намагався зберігати цей зв’язок. Коли не мав можливості говорити наживо, записував для Олени відео, а згодом, коли з’являвся зв’язок, вони обмінювалися ними. Олена згадує, що у цих відео могли бути зовсім буденні речі, наприклад, розповідь про подаровані волонтерами речі. Саме такі деталі, за її словами, допомагали їм залишатися близькими навіть на відстані.

Доброволець, який залишився у війську до останнього

18 січня 2023 року Сергія поранили на Бахмутському напрямку, з тіла чоловіка витягли 40 осколків. Весь шлях поранення з ним була Олена. Попри травму, Сергій вирішив повертатися до війська. Згодом через стан здоровя чоловік вже не міг виконувати бойові завдання.

“Попри можливість залишити Збройні Сили України і жити мирне життя, він залишився в ЗСУ, і він до останніх секунд, до останнього подиху серця був вірний своїй Україні, так як і пішов він добровольцем в ЗСУ. От з принципами так він і загинув”, — ділиться у розмові Олена.

Принциповість Сергія, за словами дружини, була помітна і серед побратимів. Він міг бути незручним для інших, коли бачив проблему або не погоджувався з рішенням, але водночас не уникав відповідальності за свої слова.

Водночас Олена говорить про нього як про людину, яка багато віддавала іншим. Сергій міг подарувати побратиму інструмент, рукавиці, ніж, плоскогубці, футболку, кепку чи дощовик — будь-яку річ, яка могла стати комусь у пригоді.
Для нього було важливо залишати після себе спогад.

Мрії, які Олена продовжує здійснювати

За словами Олени, їхнє спільне життя було коротким, проте пара мало багато простих планів. На жаль, один їм так й не вдалося здійснити, разом вони мріяли поїхати на відпочинок. Пара домовилася востаннє, що коли Сергій вийде з позицій, то Олена вибере довгоочікуване місце для відпустки, але з тих позицій Сергій так й не вийшов. Вони хотіли ремонтувати будинок, облаштувати територію біля нього, висадити квіти, зробити місце для відпочинку. Після загибелі чоловіка Олена продовжує здійснювати ці плани, як би важко їй не було.

“Наші мрії, про які ми говорили разом, знаєте, я їх досі втілюю в життя. Ми хотіли ремонт, також Сергій хотів біля будинку, щоб були гарні квіти та також щоб був красивий ландшафт. Я це зараз втілюю. Також він хотів, щоб в нас біля паркану були миготливі ліхтарики, щоб це була зона комфорту, де можна було винести, просто шезлонги, щоб позасмагати, розпалити мангал і жарити шашлики. Це все в проєкті зараз, бо я хочу зробити все, що він не встиг”, — ділиться Олена у розмові.

Після поховання Сергія, Олена продовжила волонтерити. Вона допомагає військовим і переселенцям та каже, що не хоче відмовлятися від життя, яким жила останні роки. За її словами, обіцянку продовжувати підтримувати військових вона дала Сергію вже після його поховання. Олена говорить, що допомога іншим стала для неї способом знаходити сили рухатися далі:

“Після поховання чоловіка у мене був пригнічений стан. Але в нього на могилі на другий день, коли ми йому несли сніданок, я пообіцяла Сергію, що я не залишу хлопців. Я підтримуватиму хлопців. Поки не закінчиться війна, я знайду собі сили”.

Вона додає, що не хоче припиняти те, що раніше її наповнювало. Підтримка військових, допомога переселенцям, яку видають вже 5 рік завдяки підтримці Ukraine Trust Chain та благодійного фонду “Вільні Люди, Вільна Країна”, а також допомога тваринам залишаються частиною її життя.

“Я в будь-якому випадку надалі підтримуватиму і переселенців, і військових, шукатиму сама від себе, що зможу робитиму. Не зупинюсь, бо я цим жила. І цим я живу далі. Я не хочу обірвати те, що мене наповнювало. Бо ця підтримка хлопців, вона, знаєте, як такий приємний післясмак, емоції і радощі всередині себе, що ти щось зробив. Тобто для мене це велике наповнення”, — каже Олена.

Пам’ять про Сергія, яку Олена хоче зберегти

Щодня о дев’ятій ранку Олена разом з іншими небайдужими людьми виходить на хвилину мовчання та вшанування загиблих захисників. Вона говорить, що це стало для неї важливою частиною життя після смерті чоловіка. Водночас Олена працює над тим, щоб зберегти пам’ять про Сергія не лише у власному житті. Вона хоче, щоб у школі, де він навчався, з’явилася пам’ятна табличка, планує встановити табличку на Хрещатику на Алеї Слави, оформити пам’ятник та QR-код із фотографіями й відео. Також вона замовила книгу “Пам’ять в обличчях”, у якій буде історія Сергія.

“Розумієте, я все це маю зробити гідно, достойно, так, як він того заслуговує, бо він віддав найдорожче, тому я не можу зараз скласти руки. Хочу передати книгу “Пам’ять в обличчях” в музей, щоб була увіковічена історія пам’яті Сергія, і щоб це було задокументовано, щоб про нього пам’ятали, і знали, що був такий військовий, можливо, діти потім в книжках бачитимуть його фото”, — пояснює дружина Сергія.

Коли Олена говорить про те, що хотіла б залишити людям у пам’яті про Сергія, вона насамперед згадує його мотивацію захищати Україну. За її словами, Сергій говорив, що пішов на війну за майбутнє України та за дітей, які мають жити на своїй землі.

“Я хотіла б, щоб вони знали, що кожен військовий, який туди йшов, він йшов за майбутнє, Сергій говорив так: “Я йшов за майбутнє України, я йшов за дітей, щоб сюди не прийшли вороги, і не скривдужвали їх, і не жили тут, бо це земля саме українського народу, і саме наші жінки, наші діти тут мають жити”, — згадує Олена.

Олена згадує і фразу, яку Сергій сказав їй особисто: “Моя мама мені дала життя, а твоя мама дала мені сенс життя”.
Для неї ці слова залишилися одним із найважливіших спогадів про чоловіка. Олена хоче, щоб Сергія пам’ятали не лише як військового, а як людину, яка була здатна допомогти незнайомцю. Вона розповідає, як одного разу Сергій почув у таксі, що дитина просить батька увімкнути генератор через відсутність електрики. Він просто залишив гроші на морозиво для дівчинки:

“І він таким лишається, він далі живе в моєму серці, поки я про нього говорю, поки я про нього дбаю, і він завжди житиме, і завжди лишиться в моєму серці, і серці тих людей, з ким він був знайомий, і навіть просто хто його не знає, але бачили його фото, і чули його історії, наскільки він відважно стояв, стримував ворога, і жив в тих умовах, в яких просто нереально жити серед води, холоду і морозу”.

Для Олени турбота про пам’ять Сергія стала продовженням їхнього спільного життя. Вона ремонтує будинок, який вони планували облаштувати разом, продовжує допомагати військовим і переселенцям. Нижче Олена переказує одну з їх звичайних розмов, яка лишилася в її пам’яті.

***

Cергій лишився в мені назавжди, в наших звичках, в моєму характері, в стійкості до випробувань долі, в ранкових сніданках, тепер я їм індюшку та творог, (він просив) менше шоколаду, в розмовах “тільки наших по дитячому”

……. Я питала: що ти мені ще не казав. А він: ще не казав?!
А я кажу: ні
Він дивиться на годинник і каже о 9:45 я тебе кохаю
Я відповідаю : я тебе сильніше
А він: я знаю.

І це був тільки наший такий короткий діалог по дитячому і так просто. Здається за ці роки ми проговорили кожну хвилину часу це одне одному Він назавжди для мене Кошеня, для хлопців Маджахед , для дітей батько, син і брат.

Примітка. Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.

Читайте також:

“Я зі своїми хлопцями буду до кінця”: яким запам’ятали загиблого на фронті поліцейського і воїна з Бахмута Андрія Пугачова

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!