Кожен ранок Олена — майбутня лікарка з Бахмута — добирається на роботу через підірваний міст. Вона йде в центральну лікарню під звуки обстрілів, а потім повертається назад додому. На собі несе велосипед, бо міст розбитий; несе й хліб з водою, бо там, де живе Олена, води давно немає. Сергій — теж лікар. Його ранок починається схоже, хоча людей в Бахмуті вже мало, й це переважно старші люди. Він не може їх лишати самих, тому Сергій продовжує ходити на роботу. У місті він лишається з батьком. У Сергія є собака, який чекає його з роботи.  

Браконьєр — військовий з 93-ї бригади, донедавна був цивільним. У Бахмут потрапив через кілька днів після мобілізації, місто здавалося розбитим вже у вересні 2022. Браконьєр ще не знає, що він проведе тут 7 страшних місяців, і по-справжньому розбитим він побачить Бахмут пізніше. Баланс — теж військовий з 93-ї бригади, воює з 2014. Бахмут надовго відкладеться в його пам’яті як місто, де через холод й болото зимою 2022 солдатам відрізали пальці на руках й ногах.

Браконьєр, Баланс, Олена, Сергій — 4 людини, які не перетиналися в житті, опинилися в одному місті у період з 2022 по 2023 рік. Місто, яке для двох людей з нашої історії є спогадом про дім, для інших двох — тим спогадом, про який хочеться забути. 

Олена Воронова 

Олена Воронова працювала у Бахмуті як лаборантка у центральній лікарні. Її разом з донькою та чоловіком евакуювали військові, коли неподалік від них вже були росіяни. Олена виїхала з Бахмута у січні 2023 року. 

Олено, розкажіть, як ви працювали у Бахмуті останніми місяцями?

Я працювала лаборанткою у центральній лікарні до останнього, поки не зруйнували мій кабінет. Десь наприкінці вересня або на початку жовтня зруйнували міст між мікрорайоном Забахмутка, де я жила, то мусила йти з велосипедом через цей взорваний міст — несла велосипед на собі. Працювали, приймали людей, котрі приходили і потребували моєї допомоги. Коли я йшла додому, я ще намагалася привезти хліб, води, бо в нас на мікрорайоні води давно не було. Зі мною жили не тільки мої родичі, а й багато сусідів, які також не хотіли виїжджати, переважно вже достатньо похилого віку люди. Я була останньою їхньою надією на хліб та воду.

А були люди з травмами, які до вас зверталися?

До мене приводили дітей. У дівчинки, пам’ятаю, були проблеми з нирками, треба було аналіз сечі зробити. А лікарів не було достатньо, і цій дівчинці не могли нормально надати медичну допомогу. У самому Бахмуті лишилося декілька терапевтів, гінеколог, двоє лаборантів, одна санітарочка, а потім і санітарочки не стало, бо вона вже не змогла добиратися на роботу — її район, Собачовку, почали сильно обстрілювати.

Найскладніший випадок був з моїм сусідом, який пішов — я вже точно не пам’ятаю, куди, але це в секунди сталося: прилетіла бомба і його поранила. Ми мусили його затягти до підвалу. Три осколки в нього були в нозі, один у віску. У підвалі ми йому надавали першу медичну поміч, потім віднесли його до лікарів-військових, самі ми би його врятувати не змогли. Наскільки я знаю, ногу так і не вдалося врятувати. Але живий лишився: йому близько 70 було, колишній військовий, такий мужній чоловік. Пам’ятаю, коли ми його несли, то він казав: коли щось летить, прячтеся за мною — я вже поранений.

Як ви наважилися виїхати з Бахмута?

Мене мотивувала донька. У 22-му році ми виїхали до Чехії, але через тиждень моя дочка сказала: “Мама, я хочу додому”, і ми повернулися додому, назад до рідного Бахмута. Я виконувала свою справу, а вона була моїм маленьким мотиватором. Ми виїжджали до Чехії наприкінці червня, та вже у серпні, через тиждень повернулися назад. Вже за цей тиждень, що нас не було, у місті кардинально змінилася обстановка: постійно летіли якісь бомби, ракети. Був зруйнований і центр міста вже на той момент, тобто росіяни просувалися — це було відчутно. 

Зимою стало ще важче. Після того, як поранили сусіда (це було 12 грудня), ми жодного разу не змогли вийти надвір, бо дуже сильно почали обстрілювати наш будинок. 

Ми бачили, коли вибігали по дрова, щось приготувати або щось взяти на вулицю, як дрони літають. Ми думали, що росіяни бачать, що тут тільки цивільні живуть, і вони не будуть руйнувати наш будинок, обстрілювати нас, тому що немає сенсу це робити. Але ми помилилися: черга дійшла до нашого будинку, і от з 12 грудня постійно стріляли. Місяць ми там сиділи — до того, як до нас прийшли військові наші, хлопці з 93-ї бригади. Кажуть: “Що ви тут робите?” А я кажу: “Ми вже не можемо вийти, бо обстрілюють дуже сильно”.

Тиждень вони розробляли таку маленьку, як я казала, спецоперацію, як нас вивезти. Бо  з нами була жінка літня, після операції вона не могла пересуватися взагалі. Тому на носилках мій чоловік та військовий виносили цю сусідку з підвалу. Ми виїхали завдяки 93-й бригаді. Вони нас вивели на свій страх і ризик. Це було дуже небезпечно, тому що вже десь за метрів 100–150 у будинку були росіяни. Ми покинули дім 30 січня 2023 року. 

Що вам найбільше запам’яталося за ці дні?

У мене це пов’язано тільки з біллю, насправді. Я народилася в цьому місті, народила тут доньку, вчилася, жила. Знаєте, я ніколи не хотіла, як багато молоді в свій час, поїхати до великого міста, до Донецька або до Харкова. Я завжди знала, що хочу жити тут. Моя бабуся та дідусь колись дуже давно переїхали з Росії до Бахмута. Він приїхав сюди у відрядження, побачив, як тут живуть люди в Україні, в Бахмуті, зібрав всю свою родину, дружину з трьома дітьми, і переїхав сюди, тому що йому настільки воно сподобалося. Для мене це було і буде найгарнішим містом.

Сергій Старусєв

Сергій Старусєв — лікар з Бахмута, працював у амбулаторії до останнього, лікував місцевих, надавав медичну допомогу. Сергій виїхав у березні 2023 року на легковій машині з батьком та собакою.

Як починався ваш день у Бахмуті?

Почався день стабільно. У нас вдома була пічка, яку ми топили. Зранку на печі підігрівалася кава, потім я добирався на роботу. Нам видали буржуйки.

Я розтоплював цю буржуйку — вчився це робити, у мене не одразу виходило. Спочатку у нас все в амбулаторії було в димі, і лише потім дізналися, що її можна прогрівати спершу. Розтоплювали буржуйку і починали прийом пацієнтів. Деякі навіть допомагали нам дровами. 

Ліків не було. Багато людей хворіли ГРВІ через те, що в підвалах довго сиділи. Коли у нас був вільний час, ми теж ходили за дровами. Найчастіше люди зверталися до нас з простудами: бронхіти, пневмонія. Люди жили в підвалах, тому, звісно, холодно було.

Й всі на стресі переживали. 

Були якісь складні випадки тоді?

Я не люблю це згадувати. То була зима 2023 року, і до нас повернувся чоловік. У нас там були чорнобильські будинки. Він повернувся попрати речі, зігрітися, і в цей час відбувся мінометний обстріл. Прилетіла міна, і якраз він вже підходив до нас в амбулаторію. Його поранило. Ми почекали трохи, бо був обстріл. Підбігли до нього, він вже був в агонії. Ми ще з одним чоловіком затащили його до амбулаторії, хотіли надавати допомогу, спробувати роздягти, але це була зима, було багато одягу, ми не встигли…

Як ви наважилися залишитися в Бахмуті? 

Мені емоційно, якщо чесно, було важко саме виїхати, але коли вже побачив на початку березня 2023, що вже нічого не працювало: ні аптеки, ні магазини, то прийшло розуміння, що вже все. Я мав виїжджати з батьком — він не хотів, адже все життя прожив в Бахмуті. Одразу виїхати не змогли. Тоді вже евакуації як такої не було, мости були підірвані всі. Якщо мені не зраджує пам’ять, це було 9 березня. 

Ми повернулися назад додому, трохи пересиділи, мінометний обстріл почався буквально за 15 хвилин. Накидали якісь там речі, я взяв нашу 30-кілограмову собаку на руки і ми поїхали машиною, через сєвєрний ставок. Трохи застрягли в дорозі, штовхали машину, тому що там об’їжджа дорога, але там танками трохи її розтягнули. Виїхали потім через переправу, яку військові зробили. 

Яким ви пам’ятаєте Бахмут?

Розрушений. Він до сих пір мені сниться…. Тобто таким, яким я його оставив, яким він в мене залишався і в моїй пам’яті.

“Браконьєр”

“Браконьєр” — військовий з 93-ї бригади Холодного Яру, пробув у Бахмуті 7 місяців. Виходив з міста у березні 2023 року, коли росіяни вже були у місті. Отримав поранення, повернувся та продовжує нести службу у війську.

Як ви потрапили в Бахмут?

Я заїхав у Бахмут 10 вересня 2022 року, в тентованому Уралі. Нас розселили в приватному секторі, а 11-го я вже був за Бахмутом на позиції. У мене не було БЗВП — я отримував цей досвід прямо в окопах. У місті тоді ще були вода, зв’язок, а потім вже, коли порозбивали трансформатори, все працювало тільки на генераторах, але робили аптеки, був пункт незламності. У січні ще навіть ринок працював біля літака до 11:00 ранку — 2–3 години.

Було багато цивільних ще, хоча мені здавалося, що місто було розбитим. Я тоді ще не знав, як виглядає справді розбите місто. От коли я виходив у 23-му, я навіть не мав де ногу поставити — все було в уламках. От тоді я зрозумів, що у вересні місто було ще живим. 

Яку тактику росіяни обрали для Бахмута?

Перше, що вони робили, — це розбивали місто. Били по трансформаторах, пунктах незламності, далі по будинках — тобто там, де люди збиралися. Комунальщики й пожарка одразу їхали туди відновлювати, зашивати вікна, прибирати. Росіяни далі били, робили так, щоб не було можливості, наприклад, зкупитися, зарядитися і щоб люди звідти їхали. Вони видавлювали місцеве населення, щоб залишалися ті, які там, як би, за російський мир.

А як до військових ставилися у місті?

Люди взагалі були різними. Ми були на одній підстанції 2 тижні, 120-й міномет доставав вже нас. Росіяни потихеньку продавлювали посадки і міномет підтягували до цього переднього краю. Там, де ми жили, якось підійшов до нас дідусь, дуже старий — я не знаю, йому більше 60 років. Ледве ходив, прийшов взагалі з телефоном, в якому навіть немає інтернету, каже: “Хлопці, можна у вас зарядити?” Ми кажемо: “Так, будь ласка.” Він поставив телефон і пішов. Через 20 хвилин прилетів один снаряд точно в цей будинок — пробив бокову стіну. 

У нас було два трьохсотих. Почалася суєта, за цей час цей дідусь забрав телефон і спокійно пішов — заряджати телефони після цього заборонили. Були такі моменти, були такі люди, які вже по російському часу жили, у них час показував на телефоні на годину вперед.

Але були й інші. Люди нам приносили яйця, молоко, допомагали, чим могли. І ми допомагали так само, хліб роздавали.

Ви застали у Бахмуті вагнерівців — як би ви їх описали?

По-любому, я застав, тому що і на штурм уже ходив. Взагалі, я в Бахмуті пробув 7 місяців. Коли приїжджали на підсилення ТРОшники різні, вони на мене дивляться після тижня тут і кажуть такі: “Блін, як звідси вибратися? Це ад!”.

У вагнерівців була дуже хороша вогнева підготовка: вони перед тим, як штурмувати, спочатку розвідували, потім йшла їх артилерія, плотно обробляли і так само добре рухалися. У них був завжди старший, який навіть в бій не вступав. Вони робили це професійно. Ми відбивали накати, буквально проходять 15–20 хвилин — вони йдуть в другий накат, й так по колу. Противника недооцінювати — це точно не можна ніколи.

Ускладнювала все ще і погода. У мене за цей період було два запалення й гострий бронхіт, тяжко було стояти на ногах. Я був худий, витомлений. Але була задача переміщатися, а вагнерівці, якщо вже розуміли, в якому будинку ми сидимо, то вони старалися нас задавити вогнем. 

Як ви відходили з Бахмута?

Ми добре оборонялися, гризлися, по максимуму давали відпір, але вони так само — у них була перевага у зброї, у людях. Була постійна стрільба, дев’ятиповерхівки розбирали “Піонами”. Коли нас зажали, ми були в одному кварталі з росіянами, й нам дали команду відкатуватися. Я сказав хлопцям: “Або ми відкатуємося вранці, або ми потім звідси не вийдемо”. Не всі вийшли з Бахмута. Ми виходили, хто як міг: хто на ногах, хто попід руки у сторону Хромового, Іванівського, потім із Іванівського вже на Часів Яр.

Те, як виглядав Бахмут, коли я з нього виходив, я не можу словами описати, і відео це не передасть. Я сам передивлювався те, що я знімав, і в мене мурашки йшли, хоча я багато що бачив. Дорога — те, що нею було раніше: все в бетоні, в арматурі, згорілі квартали, машини. А коли настав ранок, з третього чи четвертого поверху бабуся спускається і йде на прогулку. Вночі там все трусилося. Навіть коли ми відходили, був місцевий, який з собачкою гуляв.

“Баланс”

“Баланс” — військовий з 93-ї бригади, у війську з 2014 року. Пройшов бої в Авдіївці, Мар’їнці. У Бахмуті пробув 10 днів у лютому 2023, потім воював під Бахмутом, продовжує служити у війську. 

Що вас вразило в Бахмуті?

Я вперше прибув у Бахмут у лютому 2023 року у складі 93-ї. Ми заїжджали через Хромове. Місто вже було добре розбите, снарядів літало кучу, гучність була сильна. Ми на машині просто пролітали. Заїхали у Бахмут, знайшли приміщення, де ми ночували без вікон. А потім знайшли підвал, і всі там помістилися. Я сам воюю з 14-го року, бачив різне. Біля Авдіївки був, Красногорівки, в Мар’їнці.

В Бахмуті вразили люди. Люди збиралися там на базарі, де продавали масло для генераторів. І там була дитина перелякана, вже контужена. Вразило те, що батьки не вивозили дітей. 

Росіяни заходили тоді в місто зі сторони Ягідного, а ми тут тримали по краю. Вони підходили до залізниці, і частково до району Квадрат. Ринок вже тоді був згорів наполовину, а я бачив там тих контужених дітей.

Наша 93-тя бригада постійно евакуювала людей, шукала вільну машину й вивозила. Пам’ятаю, жіночка одна дуже плакала перед тим, як поїхати, просила завезти її на кладовище попрощатися.

Як діяли росіяни в місті?

В основному це були вагнерівці. Вони йшли хвилями: одна група прийшла, їх знищили, далі вже йшла друга, і отакий пресинг був постійно. Хлопці вже мені казали, що треба тікати. Але я був певний, що будемо тоді боротися. Нам дуже допомагали наша артилерія, літачки. Коли ми прийняли бій, після нього хлопці прийшли до мене й кажуть: “Так їх (ред. вагнерівців) можна бити”. І так і було — я був здивований, як в людей прийшла впевність. 

Раніше, з 14-го по 18-й рік, таких тактик не було, які росіяни використовували в Бахмуті. Противник підходив, у нас була перестрілка, й вони відходили. Потім накат був через 4 години. А це вони лізли і лізли, вмирали, і все одно інші лізли. Ти дуже втомлюєшся в такому темпі. Мене потім перекинули на другу позицію, і я три ночі не спав, почалися галюцинації. Хлопці-прикордонники, які зі мною були, настільки заморилися, що падали в окопи і лежали. Ми там приймали бій, я був й один прикордонник, який мені тоді міг допомагати. Всі ми вижили, і залишились тоді на своїх позиціях, а потім мене з обмороженням і запаленням через три з половиною дні забрали. Це було у лютому.

Бійцям було дуже важко. Болото, сніг, холод. Я чому так швидко застудився, бо мокро й холодно було. Коли ми приїжджали, там другим хлопцям відрізали пальці через обмороження, бо спальники, де хоча б трохи можна було відпочити, промокли. Всім було нелегко.

Військові експерти

“Знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток”,

Сергій Грабський // військовий коментатор

Чому Бахмут важливий для росіян?

Сергій Грабський, військовий коментатор, полковник запасу ЗСУ, пояснює, що в обороні Бахмута найголовнішим стало знищення військового потенціалу противника. Саме тут фактично знищили ПВК “Вагнер”, корпус кількістю 75 тисяч людей. І саме після цього в росіян був жест відчаю, коли вони намагалися піти на Москву. 

“Бахмут був і є важливим перетином доріг, і, до речі, він грає цю роль і зараз, тому що місто є одним із флангових напрямків, через які противник може намагатися просуватися в сторону Слов’янська. Чому? Тому що через Бахмут іде траса, яка проходить далі на Костянтинівку, далі на Покровськ і далі на Павлоград. Осідлання, якщо можна так сказати, цієї траси дозволяє противнику вже більш предметно говорити про можливості на Слов’янсько-Краматорському напрямку — скажімо так, це останній укріплений район, який Україна тримає в Донецькій області. Саме тому штурм Бахмута для противника був критично важливим з огляду на його значення. Саме тому противник не рахувався з втратами. Це фактично був перший раз, коли противник вв’язався в такі виснажливі вуличні бої, які призвели до того, що він таки захопив Бахмут, але на більше в нього не вистачило вже ресурсів”, — каже Сергій Грабський.

За його словами, Бахмут зіграв свою надзвичайно важливу роль в обороні України, дозволивши нам виграти час, перегрупуватися і продовжувати бойові дії в тому форматі, в якому вони є зараз. Щодо вагнерівців як таких, то специфік полягала в тому, що це не військове формування Російської Федерації — відповідно, й відношення до них було дуже специфічне. Чому? Тому що ніхто особливо не думав про те, як зберегти особовий склад, як забезпечити потреби угруповання. На думку Грабського, вагнерівців використовували для м’ясних штурмів, але не можна сказати, що “Вагнер” — це щось однорідне.

“Вагнер” тому і називався групою компаній «Вагнер», тому що він складався з декількох компаній. Одна компанія дійсно забезпечувала постачання так званого людського м’яса, а інша компанія, така як Ліра, наприклад, відігравала дуже важливу роль з точки зору того, як забезпечити умови більш професійним бійцям. До речі, ця компанія більше використовувалася вже на інших військових полях, зокрема в Африці. Саме тому ми говоримо про те, що Вагнер дав можливість противнику виграти час для підготовки військ. До певної міри група компаній Вагнер використовувала безлімітний, як вони думали, ресурс — це злочинці, які сиділи у тюрмах. Цей ресурс дозволив їм протягом короткого періоду часу закрити ту діру, забезпечену людським складом, і фактично умостити Бахмут, якщо так можна сказати, тілами вагнерів, що призвело до знищення цього утворення”, — каже Сергій Грабський.

Взяття Бахмута для Росії мало кілька стратегічних значень. Саме по собі місто є важливим комунікаційним хабом. Специфіка полягає в тому, що тут є підземне сховище, де можна розміщувати значні обсяги озброєння, бойової техніки і навіть ховати людей. 

“Окупація цього міста дозволила їм створити такий хаб, з якого тепер, як ми бачимо, вони продовжують наступати як безпосередньо в напрямку Краматорська, так і діяти на фланзі, атакуючи Костянтинівку, і до цього можна віднести Покровську ділянку фронту. Взяття Бахмута для росіян створило передумови для просування на північ, в сторону Краматорська і Слов’янська. Утримання Бахмута було єдиним способом утримати позиції і добитися того, щоб значна кількість противника була там знищена. І це доводить необхідність того, що ми маємо утримувати Слов’янськ і Краматорськ як наші фортеці, і навіть якщо противник підійде до них, його втрати будуть несумісні з тими вигодами, які він отримав. Саме тому противник зараз намагається примусити нас відійти, створивши передумови для стратегічної катастрофи України”, — додає Грабський.

Сергій Грабський каже, що росіяни стали заручниками свого власного міфу щодо взяття Бахмута, і саме з цим була пов’язана така відчайдушність, коли вони лізли вперед і спокійно віднеслися до кількості своїх втрат. 

Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій, додає, що на початку битви за Бахмут на той час не мав великої стратегічної цінності. Це було невелике місце з населенням до війни близько 70 тисяч людей.

“Розташоване в низині, без ключових транспортних узлів. І для подальшого просування в глибину української оборони противнику воно майже нічого не давало. Однак українське командування обрало оборону як інструмент для виснаження противника шляхом подрібнення його сил. Позиції в Бахмуті надавали можливість силам оборони завдавати противнику непропорційно високих втрат. За оцінками західних аналітиків, втрати в цій оборонній операції склали 1 до 7 на користь сил оборони, тобто на кожного вбитого українського солдата припадало 7 солдатів противника. Це перетворило бої під Бахмутом на м’ясорубку для ворога”, — каже Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Крім того, оборона Бахмута скувала війська росіян, зокрема, приватну військову компанію Вагнер, частини повітряно-десантних військ, зібравши їх на одному напрямку, що запобігало більш широкому наступу на територію Донбасу, зокрема, на Слов’янськ і Краматорськ.

“З точки зору окупантів, захоплення Бахмуту швидше було інформаційним приводом, ворог намагався показати, що він визволив в лапках частину Донбасу, що продовжується захист російськомовного населення, яке начебто потерпає, ну і паралельно противник мовчав (2:48) про ціну, яку йому довелось сплачувати в боях під Бахмутом. Врешті-решт, втрата Бахмуту силами оборони не призвела до оперативного прориву, на який противник розраховував”, — додає Кевлюк.

Як росіяни захоплювали Бахмут?

Якщо говорити про російську тактику в Бахмуті, то це масовані артилерійські обстріли. Противник витрачав до 50 тисяч снарядів на добу, а танки використовувалися для стрільби прямою наводкою. Без якихось лімітів застосовувалися баражуючі боєприпаси “Ланцет”, пояснює Віктор Кевлюк.

“Тобто противник докладав зусиль для розм’якшення української оборони. А потім штурмові групи різної чисельності від 8 до 50 осіб атакували виявлені українські позиції. Десь з листопада 2022 року бої перейшли в формат окопної війни, артилерійські дуелі і там, де вдавалося в ворогу, точилися вуличні бої. М’ясні штурми були основою російської тактики”, — додає Кевлюк.

За оцінками Сполучених Штатів, Росія в цих боях втратила вбитими, пораненими, зниклими в безвісті порядка 100 тисяч військовослужбовців і бойців приватних військових компаній. Після захоплення Бахмута збройні сили рф були виснажені настільки, що розвинути успіхи далі швидко вони не могли. 

“Якщо говорити про уроки і висновки оборонної операції в Бахмуті, то Росія здобула символічну перемогу, бо ціна, яку вона заплатила за захоплення міста, яке, фактично, не мало стратегічного значення, обнуляє цю перемогу. Зусилля, які були, і ресурси, витрачені, абсолютно не виправдовують досягнення. З іншого боку, російська пропаганда розкрутила перемогу під Бахмутом як визволення частини Донбасу, а це, в свою чергу, дозволило підняти морально-психологічний стан військ і, загалом, морально-психологічний стан всього населення РФ. А це відбилося на потоці добровольців, бажаючих укласти контракти. Відповідно, противник набув можливості компенсувати колосальні втрати”, 

Реальність виглядала наступним чином. Місто, фактично, зруйноване. Прорватися до Слов’янська чи Краматорська ворогу не вдалося. Він втратив близько ста тисяч людей.

Приватна військова компанія «Вагнер» фактично припинила існування. Дорога на західну частину Донецької області не відкрилася. 

“Для України головний урок, мабуть, — що виснажлива оборона може бути стратегічно виправданою. Це може зараз звучати якось так не зовсім коректно, але ми побачили, що, створивши для противника мясорубку, ми можемо, навіть втративши територію, здобути певний взиск, тобто знищити приблизно 100 тисяч особового складу ворожих військ – це хороший здобуток. З іншого боку, противник фіксувався на своєї символічної меті; він схильний до різного роду фетишів і готовий платити за здобуття перемоги там, де вона не дає йому стратегічного виграшу в дуже високу ціну”, — резюмує Віктор Кевлюк, експерт Центру оборонних стратегій.

Примітка. Над матеріалом працювали Тетяна Семаковська і Валентина Твердохліб.

Примітка. Медіа Бахмут IN.UA висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт “Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики”, що втілюється Internews International у партнерстві з громадською організацією “Media Development Foundation” (MDF). Медіа Бахмут IN.UA зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Internews International або MDF.

Читайте також:

• Битва за Бахмут: хроніка подій за зиму та весну 2022-2023 роки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Альона пам’ятає рідне місто різним: із затишними вулицями, людними парками, культурними заходами та місцями, куди хотілося повертатися. Вона зростала тут, навчалася музики, працювала з дітьми та молоддю, а згодом вирішила пов’язати своє життя з психологією.

Повномасштабне вторгнення змінило її плани. У 2022 році Альона разом із родиною евакуювалася з Бахмута до Київської області, а пізніше переїхала до столиці. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею, досліджує матеріали кримінальних справ і, зокрема, вплив російської пропаганди на людей.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Альоною про дитинство в Бахмуті, спогади про події 2014 року, вимушений переїзд, професійні зміни та життя в Києві, де вона поступово знайшла близьких за духом людей, але так і не відчула себе вдома.

Все почалося з Донецького пологового

Історія нашої героїні почалася у Донецьку, у ті роки, Донецький пологовий був одним з найкращих медзакладів, де народжувалися сотні малят. Після народження дівчинка разом з батьками проживала в Бахмуті. Саме тут минули всі її дитячі та юнацькі роки, про які героїня згадує з теплотою в голосі. Дівчина зростала неподалік п’ятої школи, ближче до Опитного. У цій школі вона навчалася, а після її закінчення вступила до Бахмутського коледжу мистецтв. Ці чотири роки навчання вона згадує з усмішкою — передусім через людей, яких зустріла.

“Я народилася, взагалі, в Донецьку, але це, суто так, номінально, скажімо так, місце народження. Все одно жила з самого малечку в Бахмуті, вся моя родина жила в Бахмуті, тому, фактично, можна сказати, моє місце народження — це Бахмут. В Бахмуті я жила все своє життя до повномасштабного вторгнення”, — розповідає Альона.

Після коледжу вона вирішила змінити напрям навчання. Попри любов до музики, ближчою для себе відчула психологію. Так Альона вступила до Харківського національного педагогічного університету. Переїзд із невеликого Бахмута до Харкова став для неї новим досвідом. Якщо вдома багато людей знали одне одного, то у великому місті-мільйоннику доводилося звикати до зовсім іншого темпу життя.

Водночас зв’язок із Бахмутом не зникав. До переїзду Альона працювала в міському Центрі дітей та юнацтва, була кураторкою учнівського самоврядування громади, долучалася до організації заходів та ініціатив. Навіть після від’їзду продовжувала стежити за тим, як розвивається рідне місто. Особливо її тішило, що в Бахмуті почали більше уваги приділяти екологічним питанням. Альона пригадує, що для невеликого міста такі ініціативи були важливими, адже потребували людей, готових підтримувати зміни.

Нижній парк, набережна і Поповський ліс: місця, які залишилися у спогадах

Коли Альону запитуємо про улюблені місця Бахмута, вона усміхається: її список, напевно, буде знайомий багатьом містянам. Насамперед згадує Набережну, яку в останні роки перед повномасштабним вторгненням активно облаштовували. Для неї це було одним із прикладів того, як змінювався Бахмут.

Ще одне важливе місце — Нижній парк. Тут у різні пори року збиралися містяни, гуляли родинами, зустрічалися з друзями та проводили вільний час. Але серед особистих спогадів Альони є й менш відома локація, це Поповський ліс. Уперше вона побувала там ще школяркою, коли разом із туристичним гуртком вирушила в похід.

“Ну, напевно, ще з таких улюблених місць в мене з дитинства Поповський ліс. Про нього мало хто чомусь знає, але в нашій п’ятій школі був туристичний гурток і там був в нас викладач… На жаль, так сталося, що війна забрала його життя. І він нас туди водив в похід якось, напевно, в класі в сьомому. Я запам’ятала цей ліс, він дуже такий яскравий. Якось, знаєте, на той вік я не очікувала, що в нас навколо будуть такі красиві ліси”, — пригадує бахмутянка.

Альона говорить, що тоді звикла сприймати Донеччину передусім як степовий край. Тому побачити неподалік від дому такий ліс було справжнім відкриттям. Серед інших улюблених місць області вона називає Клебан-Бик.

Хоча бувала там нечасто, природа Донеччини залишила в її пам’яті особливі враження. Сьогодні ці спогади стали для неї способом зберігати зв’язок із рідним краєм, таким, яким вона знала його до повномасштабної війни. Але є ще одна важлива подія, яку наша героїня добре пам’ятає, це звільнення Бахмута у 2014 році. Дівчинка застала окупацію бувши школяркою.

“Пам’ятаю, як окуповували нашу міську раду”: Бахмут у 2014 році

Події 2014 року Альона зустріла в Бахмуті. Тоді вона ще навчалася у школі й не до кінця розуміла все, що відбувалося навколо. За її словами, інформації було значно менше, ніж сьогодні, а російська пропаганда помітно впливала на інформаційний простір. Тепер, працюючи з темою інформаційних маніпуляцій, Альона по-іншому оцінює той період.

У її пам’яті залишилися захоплення адміністративних будівель, військова техніка на вулицях та атмосфера невизначеності.

“В той час ми були трохи налякані, не розуміли, що відбувається. В порівнянні з 2022 роком, це був той час, коли було дуже мало офіційних медіа, і чомусь мало ми за ними слідкували. Та пам’ятаю, що був дуже сильний вплив російської пропаганди. Я зараз з нею працюю, так склалося по роботі, і звісно, вже в більш свідомому віці можу порівняти і розумію, наскільки все-таки це все впливало з усіх напрямків на нас. 2014 рік я запам’ятала такими подіями, як окупацію нашої міської ради, пам’ятаю, як в місті стояли оці протитанкові їжаки з металу….багато людей там збиралося, пам’ятаю, як військову частину захопили, і так само вистріли пам’ятаю…”, — розповідає вона.

Альона пригадує і танки, які рухалися тодішньою вулицею Радянською, нині Незалежності, у напрямку Горлівки та назад. Водночас вона наголошує, що зростала в проукраїнській родині. Серед її оточення були люди з різними поглядами, але близькі допомагали їй формувати власне розуміння подій. Після звільнення Бахмута Альона не помітила якогось миттєвого перелому в настроях містян. Натомість поступово бачила зміни в культурному й освітньому житті.

Зокрема, в навчальних закладах більше уваги почали приділяти українській культурі, мові, музиці. Для дівчини, яка навчалася в мистецькому закладі та працювала з молоддю, саме ці зміни були найбільш помітними.

“Думали, що це ненадовго”: як Альона з родиною виїжджала з Бахмута

Повномасштабне вторгнення застало Альону в Харкові. Вона продовжувала там навчання та планувала залишитися жити в місті. Перші тижні великої війни були складними. Через проблеми з транспортом дістатися додому було непросто. Зрештою Альоні вдалося повернутися до Бахмута, де перебувала її родина. Спочатку вдома здавалося спокійніше, ніж у Харкові. Проте з наближенням бойових дій небезпека ставала дедалі відчутнішою. Родина мешкала з боку Горлівки, тому добре чула звуки війни, яка наближалася. У серпні 2022 року близькі ухвалили рішення евакуюватися.

Через те що родина була великою та мала домашніх тварин, вирішили виїжджати самостійно. Орендували мікроавтобус, завантажили найнеобхідніші речі, продукти й забрали тварин.

“Ми знали про можливості виїхати від волонтерів, і я знаю, що займалася міська рада вивозом людей, автобуси ходили, але в нас велика родина і тварини. Тому ми розуміли, що для нас цей варіант не підходить. Ми вирішили самостійним ходом, орендували авто, слава Богу, в той день, коли ми виїжджали, так сталося, що не було сильних вибухів принаймні на момент нашого виїзду. Тож, ми завантажили мікроавтобус всім необхідним, продуктами, все, що змогли, власне, забрати. Забрали наших тварин і виїхали в Київську область вже рятуватися від повномасштабної війни”, — пригадує Альона.

Як і багато інших бахмутян, її родина не думала, що залишає дім на роки. Збирали переважно найнеобхідніше, сподіваючись повернутися, щойно ситуація покращиться. Тепер Альона розуміє, наскільки болісним для переселенців став цей досвід: люди залишали вдома речі, з якими були пов’язані їхні спогади, не уявляючи, що можуть більше їх не побачити.

Васильків, Київ і пошук свого місця після евакуації

Спочатку родина не знала, куди саме їхати. Розглядали різні варіанти, зокрема міста, де діяли центри підтримки переселенців. Допомогли родичі, які мали вільну квартиру у Василькові на Київщині. Вони дозволили родині Альони тимчасово там оселитися. У Василькові бахмутяни прожили близько року. Цей час став для них періодом адаптації, потрібно було оговтатися після пережитого, звикнути до нового середовища та зрозуміти, як будувати життя далі.

Згодом Альона переїхала до Києва, де було більше можливостей для навчання й роботи. Та навіть через кілька років життя у столиці відчуття дому, за її словами, так і не з’явилося. У час, коли ми спілкуємося, Київ майже щодня потерпає від російських атак, росіяни запускають балістику та дрони по столиці, атаки на місто витримувати складно.

“Чесно вам сказати, ми вже на впертості просто тримаємося, оскільки, ну, по-перше, ми тут всі трохи осіли. Не те щоб прямо так, як вдома, ми не відчуваємо себе вдома, на жаль. Ну, я думаю, більшість, хто вимушено переселений, не відчуває себе вдома, бо дім — це стан, це якісь вулиці, стіни, люди. Тут все-таки трохи інша ситуація”, — ділиться бахмутянка.

Попри це, думка про ще один переїзд дається їй непросто. Після евакуації з Бахмута вона вже знає, скільки сил потребує починати все заново. У столиці Альона знайшла роботу, друзів і людей, які стали для неї опорою. Саме стосунки з близькими, говорить вона, допомагають переживати складні періоди.

“В якомусь такому більш-менш ресурсному стані мені все-таки допомагають триматися мої близькі, в першу чергу, бо це найголовніше, що ми змогли забрати з дому. Також підтримують мої чудові колеги, мої друзі. Хочу сказати, що Київ мені дуже багато людей подарував, без них я б не впоралася. Це от ті єдині нематеріальні речі, які я справді дуже ціную і за які я вдячна Києву, і переселенню, якщо так можна казати”, — говорить Альона.

Від музики до судової психології: чим займається бахмутянка сьогодні

Після навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Альона обрала психологію. Згодом цей фах привів її до сфери судової експертизи. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею та займається дослідженнями у сфері криміналістики й судової психології. Її робота передбачає вивчення документів, матеріалів справ, проведення психологічних досліджень. Часто Альона співпрацює з лінгвістами, разом із якими проводить комплексні експертизи.

Частина досліджень стосується злочинів проти основ національної безпеки України та поширення російських інформаційних наративів. Вона зізнається, що професія потребує внутрішньої стійкості. Доводиться працювати не лише з цивільними чи адміністративними справами, а й із кримінальними провадженнями, матеріали яких можуть бути морально складними.

Особливе місце в її роботі посідає дослідження впливу інформації на людську свідомість. Сьогодні Альона дивиться на інформаційні процеси не лише як людина, яка пережила війну, а й із професійного погляду. Вона вважає, що за останні роки українці стали уважніше ставитися до інформації та краще розпізнавати маніпуляції. Водночас наголошує героїня, розвиток критичного мислення не означає повного захисту від пропаганди. За словами Альони, інформаційний вплив може бути поступовим і малопомітним, а постійний стрес та великий потік новин ускладнюють їхнє критичне сприйняття.

“Ви знаєте, мені здається, в порівнянні, ну десь взяти таку ретроспективу років 5 назад, як на мене, то ми (ред. українці) ростемо. Повільно, але все ж ростемо в цьому плані. Критичне мислення у нас розвивається, оскільки інформаційна війна Росії проти України, вона гібридна і іноді її навіть когнітивно називають, тому що вона, в принципі, більше спрямована на населення, на збройні сили. І вона набагато краще працює навіть не зброєю фізичною, до якої ми встигли вже звикнути, а з нашою психікою. Тому зараз люди вже вміють розрізняти пропаганду, але, ви знаєте, маніпулятивні технології, вони ніколи не закінчуються”, — говорить експертка.

Альона пояснює, що люди можуть ставати менш уважними до інформації, коли перебувають у стані тривалого стресу. Саме тому, на її думку, важливо продовжувати розвивати критичне мислення та розуміти, як працюють маніпулятивні повідомлення. Для неї ця тема має і професійне, і особисте значення. Адже вона пам’ятає, як російська пропаганда впливала на інформаційне середовище Бахмута ще у 2014 році.

Частинка Бахмута в Києві

За роки життя у столиці Альона знайшла місце, яке хоча б трохи нагадує їй рідне місто. Це Парк партизанської слави на Лівому березі Києва. Вона любить приходити сюди за тишею, якої часто бракує у великому місті. Сосновий ліс, спокійні стежки та можливість побути серед природи повертають її до спогадів про Бахмут. Особливо влітку, коли можна відчути знайому атмосферу прогулянок.

“Мені дуже подобається Парк партизанської слави. Коли я там то відчуваю атмосферу нашого дому, тому що там дуже тихо, а там не чути звуків авто, що в Києві це рідкість, знаєте, адже тут всюди чути дорогу, автомобілі, звуки якісь. А там тиша, і влітку особливо тут можна спіймати настрій дому. кий спокій, природа. Ще там є невелика зона, яка чимось нагадує навіть наш Нижній парк. Але вдома все одно краще”, — говорить Альона.

У Києві наша героїня знайшла людей, які підтримують її, освоїла нову професію та знайшла місця, до яких хочеться повертатися. Проте Бахмут залишається для неї містом, із яким пов’язані дитинство, родина, навчання й найтепліші спогади. І навіть коли серед сосен столичного парку вдається на мить відчути знайомий спокій, Альона не плутає його з домом. Адже для неї дім, це значно більше, ніж місце, де живеш зараз.

До теми:

Забрали лише документи і сімейні фото: історія родини з Бахмута, яка на одному авто евакуювала сімох дітей і домашніх тварин

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!