Бахмутські соляні шахти — це те, чим була відома громада до початку повномасштабного вторгнення. Вони зараз знаходяться під окупацією, або на лінії фронту, через що відновити видобуток солі неможливо.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з завідувачем відділу Бахмутського краєзнавчого музею Ігорем Корнацьким, який розповів про те, як взагалі почався солевидобуток на території Бахмутського краю та як це робили наші предки.

Історія солевидобутку на Донеччині

Історія Бахмута та селищ з його найближчих околиць найтісніше пов’язана з мінералом, знак якого увічнений на міському гербі з 1811 року. Це — сіль, невичерпні поклади якої заховані у надрах бахмутського краю. Саме завдяки прибутковому соляному промислу на початку ХVІІI століття з’явилося постійне поселення козаків-солеварів на Бахмуті, відколи торський козак Бірюков знайшов тут соляні джерела із розсолом, міцнішим ніж у торських соляних озерах.

Згодом солеваріння становило основою економіки міста й визначало спосіб життя його мешканців наступні 80 років, поки в 1782 році уряд розпорядився про закриття солеварень через їх невигідність, спричинену надмірною витратою дров. Бахмутська сіль не витримувала конкуренції з дешевшою озерною та лиманською, яку купці довозили з Чорноморського узбережжя. В першій половині ХІХ століття не раз чинилися спроби відновити солеваріння на Бахмуті, але жодна з них не мала успіху.

Повернення до випарювання

Соляна промисловість у краї отримала новий поштовх до розвитку в 1871 році, коли були пробурені перші соляні свердловини та були знайдені величезні пласти підземної кам’яної солі. Спочатку сіль видобували звичним способом — випарюванням, але із властивими промисловій добі технічними удосконаленнями. Тоді у соляний пласт воду закачували, після чого підіймали нагору розсіл значної концентрації (24-26 %), з якого виварювали високоякісну сіль, спроможну конкурувати навіть на міжнародному ринку.

Так, на території нинішньої Бахмутської громади працював солеварний завод таганрозького купця Скараманги, збудований у 1873 році. Обладнання для підприємства було закуплене у Франції, за зразком одного з тамтешніх заводів. Потужність нового підприємства була визначена в 1800 тисяч пудів солі на рік. Завод успішно діяв до 1914 року, конкуруючи з соляними шахтами, які пропонували споживачам замість вивареної природну кам’яну сіль.

Перша соляна шахта і місцева легенда

Біля села Брянцівка (нині Соледар) в 1876-1880 роках була пробурена так звана “урядова” свердловина глибиною 233 метри, яка відкрила декілька розташованих на різній глибині шарів солі. Вже у 1879 році утворилася приватна промислова компанія на чолі з Летуновським, яка за 50 метрів від “урядової” свердловини розпочала будівництво першої в нашому краї повноцінної соляної шахти. Це була Брянцівська соляна копальня, що працювала з 1881 року й до наших днів. Нині вона входить у склад підприємства “Артемсіль”.

У 1889 році Летуновський продав шахту французькому акціонерному товариству. На прощання колишній власник обдарував з отриманого капіталу робітників і службовців значними на той час преміями, а вдячні робітники влаштували Летуновському зворушливі проводи. Столяр Єгор Попов, скульптор-самоук, наприклад, вирубав із солі фігуру щедрого господаря на повний зріст, яка й була встановлена в шахті. За однією з легенд, статуя “соляної людини”, що з початку 1960-х років експонувалася в краєзнавчому музеї в Донецьку і є портретним зображенням Летуновського.

Європейські інвестори

Французьке акціонерне товариство прагнуло монополізувати соляну галузь у регіоні. З цією метою воно скупило ще декілька шахт, а саме:

• Івановську;
• Харламівську;
• Деконську;
• Деконсько-Покровську.

Разом на ці шахти припадало 86% місцевого видобутку солі. Задля концентрації виробництва “Товариство для розробки кам’яної солі та вугілля в південній росії”, як воно стало називатися, законсервувало в 1896 році останні дві шахти, залишивши в дії найрентабельнішу — Брянцевську.

Успішну конкуренцію французам складало “Голландське товариство для розробки кам’яної солі в росії”, яке заснувало в 1885 році шахту “петро великий” на околиці Бахмута, біля станції Ступки. Усю підготовчу роботу здійснив інженер з петербурга Дмитро Чернов, який з 1881 року орендував землю під шахту, розпочав бурові розвідки й довів буріння до пласта солі. Чернов згодом займав помітне місце серед акціонерів товариства й надавав йому консультаційні послуги.

Довкола Голландського рудника виникло селище-колонія, яке поступово набувало доброустрію. Тут з’явилися:

• будинки для директорів шахти з родинами;
• бараки для робітників;
• будівля контори рудника;
• школа;
• приймальний покій із фельдшером;
• вуличне освітлення з газовими ліхтарями.

Голландські інвестори подавали приклад соціально відповідального бізнесу, дбаючи не лише про економічну вигоду, а й про добробут населення.

Як почався видобуток соди

Бахмутська сіль у ці роки бурхливого промислового розвитку краю привернула увагу й міжнародного содового концерну Сольве. Так, у 1888 році Деконсько-Покровська копальня була придбана його філією — російсько-бельгійським акціонерним товариством “Любимов, Сольве і К°”. Згодом, у 1896 році, цю шахту перекупило французьке товариство й затопило з метою ліквідації конкурента.

У 1892 році в селі Верхнє, Бахмутського повіту (нині — в межах міста Лисичанськ, Луганської області) “Любимов, Сольве і К°” відкрили Донецький содовий завод, який виробляв кальциновану соду аміачним способом. Сіль для виробництва доставляли сюди залізницею зі станції Деконської. Оскільки бельгійці мали намір постачати на ринок не тільки соду, а й кам’яну сіль, то це загрожувало інтересам французького товариства. Конфлікт був полагоджений таким чином, що французи відмовилися від будівництва власного содового заводу з тим, що содовий завод Любимова купуватиме сіль у їхньої акціонерної компанії.

Для здешевлення виробництва “Любимов, Сольве і К°” згодом придбали маєток Карфаген (поблизу села Володимирівка, що на території теперішнього Бахмутського району), де відновили власний солепромисел. Звідси, замість постійної доставки кам’яної солі залізницею, транспортували до заводу розсіл спеціально збудованим розсолопроводом. Це була одна з найбільших подібних промислових споруд у Європі. Для приведення в дію помпових станцій була збудована високовольтна електролінія довжиною 35 кілометрів.

Так європейські інвестори в кінці ХІХ та на початку ХХ століття визначали шляхи економічного розвитку нашого краю, запроваджуючи різноманітні технічні новації й нові соціальні стандарти.

Примітка. Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Громадськість за демократизацію», який виконує Інститут економічних досліджень та політичних консультацій за сприяння Європейського Союзу. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО «Бахмутська Фортеця» і жодним чином не відображає погляд Європейського Союзу та Інституту економічних досліджень та політичних консультацій.

Читайте також:

• Викликали в КДБ й погрожували розправою: чому Алла Горська лякала росіян
• Місто-фортеця: бахмутський історик розповів, як правильно ставити наголос у назві
• Гіпсові шахти та Дюссельдорф: історія Artwinery

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Битва на річці Хорол — одна з найважливіших подій русько-половецькі війни XI-XIII віків, яка вплинула на загальний перебіг бойових дій. Вона також стала критичною для відомого половецького хана Кончака.

Редакція Бахмут IN.UA продовжує проєкт “Перемагали раніше — переможемо зараз!”, де просто і цікаво розповідає про перемоги українців крізь історичний час.

Перемога над половцями

Після певного числа розгромів половці стали слабші, але до влади приходить хан Кончак, який підняв орду до рівня минулої слави. Кончак отримав талант полководця від діда Шарукана.

Цього разу він іде на хитрість, надсилає посла “з обманом” до Ярослава Всеволодовича “миру прохаючи”. Насправді ж метою Кончака було виграти час, для того, щоб пограбувати руські землі й не потрапити під удар об’єднаних дружин руських князівств. Сам Кончак нахвалявся, що “візьме руські городи й попалить вогнем”.

Половецький хан мав “секретну зброю”: луки самострільні, що стріляли вогнем (стріли змочені нафтою). Руські князі не повірили мирним намірам Кончака і з військом вирушили в похід. Авангард руського війська очолювали переяславський князь Володимир Глібович та Мстислав Романович.

Битися почали на річці Хорол. Атака руської дружини була блискавичною, через що половці були захоплені зненацька і не змогли чинити належного опору.

Багато половців загинуло і потрапило до полону. Після звістки про перемогу передового загону, Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич послали вслід за залишками війська Кончака, але половців не вдалося виявити, оскільки “… Кончак розтанув слід за Хоролом”.

Автор тексту історик, краєзнавець Микита Безмен.

Авторка ілюстрації художниця Маша Вишедська.

Читайте також:

• Боротьба донеччан за українську державність
• День пам’яток без них: знакові місця, які росіяни знищили в Бахмуті
• “Кінь вмер, а я ні”: як Олег Віщий вчив людей оподаткуванню та обдурив смерть

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Ворожа пропаганда десятиріччями намагалася запевнити мешканців сходу України, що ці території є російськими і що тут живе російськомовне населення, яке, мовляв, хоче бути ближчими до росії. На жаль, частково ці наративи вкорінилися у свідомості. Водночас люди Донеччині, разом з усією Україною, були долучені до поширення української ідентичності та відстоювання права на відновлення незалежності нашої держави.

Як це було і яку роль в цьому грали бахмутяни читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Боротьба донеччан з росією

Ледве не кожне покоління українців за останні століття мали боротися за власну ідентичність та країну. Майже завжди ця боротьба проходила саме з росією та її авторитарними попередниками. 

Під час радянської окупації російська влада спробувала зупинити опір українців за допомогою репресії та пропаганди. Це, на жаль, дало свої результати, особливо на сході країни через безпосередню близькість до кордонів агресора. Тим не менш, на Донеччині активно розвивалися проукраїнські рухи, які не забували свою історію та намагалися нагадати про неї своїм співгромадянам.

Цим вони наближали відновлення незалежності країни, звільнення нашої держави від окупації. Володимир Березін та Галина Олійникова, активісти, які боролися за вільну Україну ще з радянських часів та Ігор Тодоров, який довгий час викладав у Донецькому національному університеті імені Василя Стуса, розповіли редакції Бахмут IN.UA про те, як розвивався та функціонував український активізм на теренах Донецької області. 

Наратив про “руській Донбас”

Ще у 2014 році росіяни прийшли окуповувати український схід із наративом про те, що Донбас — це російська земля або земля російськомовного населення. Перше твердження це нахабна пропаганда, адже історія регіону демонструє зворотні дані. На сайті Ukrainer можна детально прочитати про те, як росіяни штучно заселювали ці землі російськими солдатами ще за часів петра І. Практика штучного заселення окупованих регіонів росіянами задля розмивання національної ідентичності була вигадана не в радянському союзі й практикувалася задовго до його створення.

Результати такого “освоєння” територій російською імперією можна прослідкувати через статистку населення регіону. У створених у 1802 році Катеринославській та Херсонській губерніях станом на 1851 рік українців у першій проживало 70% (703 699 осіб), а росіян 3% (30 000). У Катеринославській губернії за переписом 1897 року українців було 69,7%, а росіян вже 17,3%.

У склад Катеринославської губернії входив, зокрема, і Бахмутський повіт. Тому, схід України не є російськими землями, а є тим місцем, яке протягом століть страждало від окупаційних практик рф та її попередників, адже ще у XVI-XVII століттяї на територіях, які у майбутньому стануть Донецькою областю, мали свої зимівники українські козаки. 

Саме імперська політика створила реальність, коли багато людей на сході України використовували російську для спілкування. росія масово заселяла український схід росіянами. Глобальною причиною була спроба розмити українську ідентичність. На практиці це спочатку робилося через недостачу робочих рук у період індустріалізації, а потім росіяни займали місце зморених Голодомором українців. 

Така практика переселення продовжилася і в період існування радянського союзу.

Хоча навіть такі процеси не змогли викорінити українськість Донеччини цілковито. Наприклад, під час політики коренізації у 20-ті роки ХХ століття виходили газети українською мовою. За словами Ігора Тодорова, мешканці навколишніх сіл біля Донецька, недивлячись на активну русифікацію після відміни коренізації у 30-х роках, продовжували використовувати українську мову в побуті. Аналогічною ситуація була навіть в 60-ті та 70-ті роки ХХ століття.

Росія називає ці землі російськими аби виправдати свою агресію, скоєну нею за роки окупації. Хоча ці землі є українськими та такими, які велику кількість часу страждали від імперських дій російських окупантів. 

Активізм під час окупації

Багато людей на Донеччині не забували своє коріння та поширювали українські ідеї у своєму регіоні навіть під час радянської окупації. 

Галина розповідає, що саме такі люди працювали над незалежністю країни ще під час радянської влади. Коли Народний рух України ще не був партією, вони розповсюджували просвітницьку літературу, проводили зустрічі, збирали людей тощо. Далі це вже переросло в партійну роботу. Це було повсякденне життя багатьох людей, які розповсюджували українські ідеї. Для Галини було завжди зрозуміло, що її рід український, її діти будуть українцями. 

Проте, кожен прояв українськості під час радянської окупації міг призвести до проблем різного ступеню важкості, від звільнень з роботи до розстрілу. Але це не зупиняло людей, які боролися за суб’єктність української держави. 

Володимир каже, що рухом за українську мову та культуру на Донеччині став літературний журнал “Забой” у Бахмуті. Над ним працював зокрема Григорій Баглюк, український репресований письменник та  багато інших діячів. В цьому журналі підтримували революцію, але в контексті відновлення українського життя, адже люди думали, що нарешті закінчиться окупація російської імперії та відродиться Україна.

Це було до 33-го року. І весь цей потужний рух майже одномоментно було закрито. У 33-му році приїхали нквд-исти та заарештували всю редакцію журналу. Майже всі були репресовані. Редакція “Забой” була на перехресті вулиці Горбатова та Миру. Володимир згадує, що активісти просили зробити табличку, але міська рада цю ініціативу не підтримала.

Прояви активізму продовжувалися і після цього. Наприклад, у 50-х та 60-х роках на вулицях могли з’являтися жовто-блакитні прапори та інша символіка.

Березін розповідає, що якщо він спілкувався з людиною, який був визнаний радянським союзом ворогами народу, то до нього після цього приходили кдб-істи та питали, чого я з ним спілкуюся взагалі.

Всі знають імена великих українських діячів з Донеччини та борців за українську культуру як Олекса Тихий та Василь Стус. Але ними не обмежувався проукраїнський рух Донеччини. Він нараховував багато імен. Про деяких інформацію активно знищували, тому вони менш відомі, а імена деяких ми вже ніколи не дізнаємося. Але кожен з учасників проукраїнських рухів та організацій не тільки на Донеччині, а й усіх частинах України, були дотичні до відновлення державності нашої країни. 

Донеччина та загалом схід України витримали багато страждань, але не втратили свою українську ідентичність, розуміння своєї приналежності до української держави. Це стало можливим завдяки великій кількості людей, які продовжували боротьбу за країну попри страшні репресії. На жаль, зараз наш регіон потерпає від прямої агресії росії. Проте, ці території були, є та будуть українськими. 

Читайте також:

• Секретна інформація: як радянська влада приховувала трагедії на Донецьких шахтах
• “Кінь вмер, а я ні”: як Олег Віщий вчив людей оподаткуванню та обдурив смерть
• Еволюція солевидобутку: хто з європейців інвестував у бахмутську сіль

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!