Голова Бахмутської міської військової адміністрації Олексій Рева заявив, що у місті немає жодного безпечного району чи вулиці. І хоча через війну вже майже 11 мільйонів українців покинули свої домівки, ще принаймні стільки ж громадян досі залишаються на непідконтрольних територіях. З чим вони стикаються? Чи мають доступ до продуктів, ліків, комунальних послуг, роботи, та чи почуваються в безпеці? Бахмут IN.UA розказує без прикрас, що може чекати на українців в окупації.
Базові потреби
У Бахмуті внаслідок постійних обстрілів періодично вимикають воду і електроенергію, газу немає вже декілька місяців, і цієї зими його не буде. Голова Донецької обласної військової адміністрації Павло Кириленко розповів: якщо майже половина з 350 тисяч жителів області не евакуюється, влада не зможе забезпечити їх теплом. У тимчасово захопленому російськими військами Маріуполі, зокрема, мешканці досі не отримують електропостачання до будинків, незважаючи на голосні заяви загарбників. Проте, як повідомляє міська рада, окупанти проводять електроенергію до своїх установ.
«Одна справа, коли відключили газ. Їжу приготував у мультиварці, кімнату обігрів «дуйчиком» (якщо вистачило напруги). А якщо немає води? Як пити, готувати їжу, мити посуд, митися? Про гігієну забудеш насамперед, у кращому разі одну склянку води використаєш на трьох, щоб почистити зуби», – розказує мешканка Маріуполя Христина Корольова, яка декілька місяців жила в окупації.
Христина розказує, що для того, аби отримати воду, їй доводилося бігати через п’ять вулиць до тих, хто має колодязь, і відстоювати чергу під обстрілами щонайменше в п’ять годин. Ті, кому пощастило набрати води, далі розвозять її тачками та на велосипедах.
«Їдуть люди з тачками, у яких різні колеса, бо не було в них потреби у звичайний мирний час. Везуть на велосипедах. На машині не приїдеш: або бензину немає взагалі, або зберігаєш його для виїзду на час, «коли все заспокоїться», або просто боїшся, що в тебе машину заберуть на потреби армії, а ти так довго відкладав на неї, у всьому собі відмовляв», – говорить Христина.
Якщо з колодязем не пощастило, воду доводиться набирати зі струмків, джерелець, збирати дощ, розтоплювати сніг.
Крупа за ціною червоної ікри
«Головне ж їжа. Її треба видобути, бо запаси мають властивість закінчуватись. А магазини не працюють, а якщо і працюють, то ціни, начебто ти купуєш не крупу, а червону ікру», – розказує жителька Маріуполя.
У Бахмуті, котрий тримає оборону від окупантів, за кілограм найдешевших молочних сосисок вже зараз доводиться заплатити майже 300 гривень – удвічі більше, ніж в Києві. В окупації ж через проблеми з каналами постачання фіксують ціни на сосиски і по 500 грн. У Луганській обласній військовій адміністрації розказали, що картопля на непідконтрольній території коштує у 2,5 рази більше, ніж на підконтрольній, птиця – майже вдвічі більше, цукор, хліб, яйця – у півтора рази. На Старобільщині, за даними Луганської ОВА, пляшка Coca-Cola коштує 88 гривень.
Через брак їжі та води доводиться йти на приниження й домовлятися з окупантами та своєю совістю. Та окреме питання – не лише як роздобути їжу, а і як її зберегти.
«Окупанти зайшли до хати та забрали з морозилки м’ясо. Вони бачили дітей, але їх це не зупинило. Забрали масло, цукор, бо жерти хотіли. Я розуміла, що лишається тільки картопля та цибуля», – розказує жителька Херсона Анна Швець, яка місяць провела в окупації.
Причому в умовах війни втратити їжу можна не лише через окупанта, а й в зв’язку з відсутністю електроенергії.
«А те, що приготовлено, спробуй зберегти без світла. Добре, якщо зима. Нічого, що сам мерзнеш з дітьми, зате їжа зберігатиметься довше. А влітку в +30?», – розказує жителька Маріуполя Христина Корольова.
З побутовою хімією теж є проблеми. Жителька Херсона наводить такі ціни: пральний порошок коштує 800 грн за 4 л, шампунь «Хед енд шолдерс» – 350-400. Важко доводиться мамам з маленькими дітьми, адже памперси, спеціальні серветки, суміші, починають коштувати космічних грошей.
Ціни в Маріуполі. Фото:: t.me/AFUStratCom, “Обозреватель”
Та, мабуть, найбільша проблема – ліки, відсутність яких часто може означати смерть. За свідченнями жителів тимчасово окупованого Херсона, навіть найпростіші медикаменти почали коштувати у 5 разів більше. Рідкісні ж препарати для тяжкохворих взагалі зникли з прилавків, тож жителям доводиться замовляти їх з сусідніх міст. Доїдуть чи ні ліки до тих, хто їх потребує – лотерея.
Виходом в ситуації з нестачею продуктів та ліків стає гуманітарна допомога. Втім, її обсяги з часом зменшуються, а перспективи її отримати туманні.
«Ще два місяці тому критичної ситуації ще не було, але й тоді представники деяких фондів казали, що до міста не поїдуть, адже потрібні спецперепустки, – каже бахмутська волонтерка Олександра Клицова. – Зараз багато хто вже зовсім відмовляється везти гуманітарку, і це дійсно небезпечно. Та й гуманітарна допомога вже виснажилася».
Жителям окупованих міст часто доводиться самим скидатися грошима волонтерам, аби ті привозили їжу та ліки. Але фінансові можливості в українців не безмежні.
Гроші та майно
Чи вдасться зберегти бізнес під час бойових дій – лотерея. Якщо обладнання ще можна якось вивезти якесь, то торгові павільйони, приміщення кав’ярень, салонів краси, їх оздоблення вивезти ніяк.
Зруйновані приміщення на центральному ринку в Бахмуті. Фото: сепаратистський телеграм-канал, розмістили “Вільне радіо”
Волонтерка Олександра Клицова розказала, що власники однієї з аптек навіть винайняли торгівельну площину її сім’ї у Бахмуті і сховали там майно, побоюючись, що інша влада відбере бізнес. В окупації такі випадки – скоріше практика, ніж виняток. Так, жителі Херсона розказують, що станції техобслуговування довелося переписати «новим власникам» вже в перші дні війни.
Якщо ж говорити про великі підприємства, на яких до окупації було залучено багато працівників, то, на думку головного редактора сайту «ОстроВ» Сергія Гармаша, їх перспектива невтішна.
Зокрема, на Донеччині шахта імені О. Ф. Засядька працює нестабільно. Дуже часто робітники залишаються під землею через воєнні дії, які призводять до перебоїв електрики. Щодо металургійних заводів, діючий знаходиться тільки в Єнакієві, проте обсяг його виробництва мінімальний. Це пов’язано з відсутністю професійних робочих рук через мобілізацію працівників до лав окупанта, з проблемами з постачанням сировини та відсутністю споживача, а також – з економічними негараздами в самій росії.
«Всі 8 років економіка окупованої частини Донбасу трималась на преференціях із росії, а через погіршення економічної ситуації в РФ промисловість в окупації просто вмиратиме. Можливо, один якийсь завод вони залишать, щоб показувати його по телевізору і розповідати, як допомагають російськомовному населенню Донбасу. І те не факт, що їм буде до цього», – каже Сергій Гармаш.
Гармаш також нагадує, що російське керівництво планувало переорієнтувати економіку окупованих територій на сільське господарство. Але і це навряд чи вдасться. По-перше, території на Донбасі заміновані, а по-друге, агресивна вода, яка підніматиметься з шахт через те, що її не відкачують, перетворить чорноземи на болота-солончаки.
Вода у шахті імені О. Ф. Засядька. Фото: “Східний варіант”
Таким чином, на дохід в окупації можуть розраховувати хіба що ті, хто співпрацює з російською владою, виконуючи роботу під їх керівництвом, або ж отримуючи від загарбників пенсію. Днями російську «мінімалку» якраз підвищили до 10 тис. рублів. Більшість жителів окупованих територій потрапляють в замкнене коло: з одного боку, відсутність коштів перешкоджає їх виїзду, а з іншого – і в самій окупації джерел для заробітку немає.
Якщо вдастся знайти роботу в окупації, щодня існує ризик втратити усі фінансові цінності. Під приводом вигаданого «указу» росіяни можуть забрати навіть житло – про такий інцидент, що трапився із жителькою Маріуполя Вірою Павлівною, писало інформаційне агентство «Вчасно».
Особиста небезпека та мобілізація
Втім, брак їжі та грошей – це далеко не головна проблема в окупації, на відміну від смерті, яку може принести якщо не снаряд, то російських солдат особисто. Радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк розказав, що тільки в Маріуполі за два місяці від початку повномасштабної війни загинули десятки тисяч людей. Лишається тільки уявляти, якими є загальні жертви серед мирного населення.
«Сидячи у підвалі в Бучі, 4 березня у вікно бачили російські БТР та чули кроки в будинку. Дякувати Богу, вони пішли. Досі сниться, як ховаю свого 22-річного сина Антона від російських солдат, прокидаюся мокра. У нього загинули друзі, однокласники, він дуже тяжко це переніс», – говорить Оксана Гачковська.
Паркан біля будинку Оксани Гачковської та снаряд в дворі її сусідів. Фото надане героїнею матеріалу
Поранені ж на окупованих територіях не отримують належної допомоги через брак ліків та відмову українських медиків працювати під егідою росіян. Ті, хто вцілів, ризикують потрапити в фільтраційні табори.
За даними Офісу українського омбудсмена, з початку повномасштабного вторгнення в Україну Росія вивезла на свою територію понад 1 мільйон 185 тисяч українців. Як пише тижневик «Міст», когось забирають з метою отримати викуп, а в когось беруть відбитки пальців, фотографують допитують та примушують до співпраці.
«На початку літа сина моєї подруги з Бучі забрали в полон прямо з автівки і вивезли до Курську…. Хлопець, який теж був у СІЗО в Курську та повернувся по обміну полоненими додому, сказав, що чув його прізвище та ім’я. Його досі не повернули», – розказує Оксана Гачковська.
Багатьох українських чоловіків також мобілізують на службу проти своїх. Так, за словами мешканки Бахмута Юлії Волкової, в окупованих регіонах Донецької області вже вручають повістки. Так сталося і з другом її чоловіка. Дівчина розказує: щоб виїхати з окупації, батькам її чоловіка з Куп’янська (Харківська обл.) довелось заплатити загарбникам близько тисячі доларів.
«Їм пощастило: вони переступили цей імпровізований блокпост, а наступних людей уже не пустили, хоч вони в одному бусі їхали», – розказує Юлія.
Психічне здоров’я
Навіть якщо ви фізично вціліли в окупації, рішення лишатись в звичній обстановці не додає психіці стабільності. Кожен день в небезпеці – новий удар по ментальному здоров’ю, який може вилитись і в хронічні фізичні хвороби. При цьому вимушені заручники загарбників не можуть навіть почути слова підтримки від тих рідних, які перебувають в безпеці, адже мобільного зв’язку в окупованих територіях часто немає місяцями.
За словами психолога Ольги Голубицької, ступінь впливу на психіку залежить від тривалості контакту з окупантами, стресостійкості, стану нервової системи, досвіду переживань труднощів і захисних механізмів людини.
«Часто українці інфікуються станами окупантів, мають стокгольмський синдром. Добре, якщо у людини була можливість в стресовій ситуації щось робити (партизани, спротив), але якщо постраждалі не могли реалізувати базові реакції (бий або біжи), допомогти психіці, тілу, і завмирали, це може призвести до ПТСР – відкладеної реакції на жахливі події», – каже Голубицька.
Майбутнє дітей
Україна досі не знає, скільки дітей убив російський ворог під час повномасштабної війни. Щодня тисячі малят продовжують ризикувати своїм життям в окупації. Тільки на тимчасово непідконтрольних територіях Донеччини досі лишається приблизно 52 тисячі дітей. Загрожують їм не лише обстріли, а й викрадення.
У травні екс-уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денисова заявляла, що на територію РФ примусово вивезли 2 161 дитину-сироту, і в Держдумі РФ навіть підтвердили такі оцінки. Загалом же, за даними МВС України, з нашої території вивезли понад 234 тисячі дітей. У більшості «врятованих» окупантами дітей є живі батьки, але цей факт не заважає загарбникам віддавати їх на всиновлення до росіян.
Путін не стидається іти на пряме порушення прав дитини та норм Конвенції ООН про права дитини і навіть спеціально юридично спростив процедуру усиновлення, щоб прискорити цей процес. Точна кількість всиновлених дітей, яких відправили зокрема до Володимирської, Ленінградській, Омської, Ростовської, Челябінської, Саратовської, Московської, Санкт-Петербурзької областей та на Сахалін не афішуються.
Напис на паркані в Київській області.
Якщо ж діти і лишають на тимчасово окупованих територіях, їх життя навряд чи можна назвати нормальним, починаючи від повноцінного харчування і завершуючи освітою. Українські вчителі відмовляються від співпраці з окупантами та готові продовжувати викладання за українськими програмами дистанційно, але під час бойових дій немає доступу не лише до інтернету, а і до самої електроенергії. Завжди є ризик, що маленького українця примусять до російської «освіти»: окупанти завозять на окуповану територію своїх вчителів, зокрема із Дагестану.
Психологічно діти в окупації страждають навіть більше за дорослих, адже вони повністю безпомічні і перебувають під впливом емоцій старших.
«Діти стають ємністю, куди дорослі звалюють все, що в них не так. Вони набираються страхів, викривлених сприйнять від старших, якщо довкола ходять окупанти – і від них щось переймають. Формуються фобії від того, що ти фактично перебуваєш за гратами в своєму же житлі», – каже Голубицька.
Перебування за гратами у своїй домівці – це далеко не метафора. Жителька Херсона Анна, яка місяць була з п’ятьма дітьми в окупації, розказала, що протягом усієї окупації забороняла дітям виходити з хати, адже боялась, що окупанти стрілятимуть на рух.
«Меншому синові три роки, він в стіні дірку почав довбать, так хотів вийти з хати», – розказує Анна Швець.
Затягувати з евакуацією дітей не можна. Якщо дитина лишається в окупації нетривалий час, місяць-два, а не роки, реабілітація дитини можлива. Якщо ж довше, вся система формування особистості дитини змінюється настільки, що всі викривлення стають каркасом особистості. За словами психологині, змінити це буде дуже складно. Крім того, з часом росіяни можуть просто заборонити вивозити дітей, як це сталося в Миколаївській області. Про це днями розповів начальник Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім.
Бахмут вже був в окупації у 2014-му році. Патріотично налаштовані мешканці досі називають цей час як один з найважчих у своєму житті. Ті, хто пережив окупацію, навіть лютому ворогові не бажають відчути, що таке постійний страх та перспектива опинитися в підвалі комендатури окупантів.
Матеріал підготувала Ганна Пешкова.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів.