Юлія Романуша — бахмутянка, яка 20 років займається викладацькою діяльністю. Вона працює в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. У вільний час освітянка займається творчістю — пише вірші, які стають основою пісень. Головною темою цих пісень є спогади про рідний Бахмут і реалії життя переселенців.

Про свою творчість Юлія Романуша розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Творчістю займалась з дитинства

Юлія Романуша родом з Бахмута. Тут вона мешкала разом з родиною. 20 років життя жінка присвятила викладацькій діяльності — працювала в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. Тут вона продовжує роботу і донині.

З Бахмута Юлія Романуша евакуювалась у квітні 2022 року. З міста виїжджали цілою родиною — батьки Юлії, її чоловік та домашній улюбленець. Родина переїхала до Кропивницького, де мешкають дотепер. Тут пані Юлія продовжує викладацьку діяльність, а у вільний час займається творчістю — пише вірші і створює пісні.

“Вірші — це хобі з дитинства. Ще змалку я часто римувала слова, і навіть помічаю це за собою зараз. Буває коли викладаю лекції, то мимоволі щось римую. Раніше я писала вірші виключно для себе на різні теми, наприклад щось про природу. А влітку цього року я почала активно писати на такі болючі теми, які знайомі нам, бахмутянам, і загалом переселенцям. Мабуть всередині мене настільки накопичились емоції, що почали виливатись у вірші. Загалом у творчих людей воно завжди так: то тиша, то потім приходить натхнення, що не встигаєш все це записувати”, — розповідає Юлія Романуша.

Вірші лягли в основу пісень

Свої вірші бахмутянка перетворює у пісні. В цьому їй допомагають технології штучного інтелекту. До пісень авторка створює і кліпи. Вона каже, що створення відеоряду до пісень також дуже захоплює її.

Перша пісня на слова Юлії Романуші — “Голос миру”. У ній авторка вилила своє бажання до скорішого мирного життя і повернення додому.

“Текст та ідея народились як емоційна відповідь на бажання людей жити мирним життям, бути у безпеці, мати щодня можливість радіти новим ранкам та вітати з ними своїх рідних та близьких. Знати, що більше немає повітряних тривог. Також у пісні наголошується на бажанні повернення додому наших захисників та захисниць, щоб всі всіх дочекалися. Щоб українці знову вільно дихали та раділи кожному новому дню у мирній гармонії”, — так описує свою пісню бахмутянка.

Пісня до Дня Бахмута

До 454-ї річниці Бахмута Юлія Романуша написала пісню. Її офіційно випустили в День міста, 13 вересня. Ця пісня була опублікована на ресурсах самої авторки та в соцмережах міськради. Самі бахмутяни позитивно оцінили її та ділилися з Юлією своїми спогадами про місто.

“Я давно хотіла випустити пісню про Бахмут. І якось я висловила своє бажання Тетяні Вікторівні Постоєвій (ред. виконувачка обов’язків начальника відділу молодіжної політики Управління молодіжної політики та у справах дітей). І вона сказала: “Якщо ти хочеш, то давай випустимо твою пісню до Дня міста”. На той момент у мене були чотири пісні, присвячені Бахмуту. Я їх надала на розгляд і з них обрали одну — “З Бахмутом у серці”. Вона була написана десь у липні цього року”, — розповіла Юлія Романуша.

Пані Юлія каже, що хотіла створити пісню, яка б відгукувалась бахмутянам.

“Я дуже рада, що моя пісня вийшла саме до Дня міста. Бо вона стала для всіх нас можливістю поринути у спогади. Мені пишуть багато коментарів, де люди діляться своїми враженнями. Хтось висловлює своє захоплення, хтось може поплакати, хтось розповідає про те, що йому наболіло. Людям є під чим висловитися. Бо пісні, які були раніше, вони трошки не про нас. Наприклад, “Фортеця Бахмут” — то це просто було модне слово на той час, я це так сприймаю. Потім ще там була якась пісня “Бах-бах, голосно в Бахмуті”. Всі вони не відгукуються бахмутянам внутрішньо”, — каже пані Юлія.

Юлія Романуша також створила кліп на пісню “З Бахмутом у серці”. У його основі — фото- і відеоспогади з мирного життя. Це кадри з архіву самої авторки, її знайомих та від користувачів соцмереж.

“Спочатку я думала не робити кліп, бо його робила міська рада. У них вийшов дуже красивий кліп, але він більш офіційний. А я захотіла зробити версію, яка буде від людей. Натхнення я брала з тіктоку, бо моя стрічка рекомендацій налаштована так, що мені часто потрапляються відео з Бахмута. Якось я натрапила на відео, яке, як виявилось, виклала дівчинка з Бахмута. Це було відео з Чорноморська, але мені ці кадри дуже нагадали двір мого дому. Я жила на вулиці Чайковського і коли дивилась у своє віконце, то бачила сквер і пам’ятник визволителям Донбасу. І от ці кадри мені здались наче це щось моє. І так я вирішила створити кліп з кадрами, які нагадують людям Бахмут. Я брала відеоспогади людей з соцмереж, їх всіх я вказала в титрах. Також деякі фотографії брала з бахмутських груп у фейсбуці. Деякі фото оживляла через нейромережі. Наприклад, кадр, де в’їзд у Донецьку область, згенерований у штучному інтелекті, бо такого відео в мене не було”, — розповіла Юлія Романуша.

Пісні, які вийдуть у майбутньому

На сьогодні Юлія Романуша написала 13 пісень. Більшість із них присвячені Бахмуту або розповідають про життя переселенців. Зараз на Youtube-каналі Юлії Романуші вийшли чотири пісні. В майбутньому авторка планує випускати й інші свої роботи.

“Про Бахмут у мене вийшло дві пісні, і є ще одна, над якою я працюю. Зараз думаю над її назвою. Ця пісня буде про мої сни і, звісно, про сни всіх переселенців, які лише уві сні можуть потрапити в місто і побачити його цілим. Наприклад, мені часто сниться мій будинок і я бачу, як на підвіконні мене чекають мої орхідеї. Це буде пісня про таку собі подорож Бахмутом, де я пригадую всі наші райони — центр, Забахмутку, Собачовку, Літак, Часовоярську гірку”, — розповідає Юлія Романуша.

Деякі релізи заплановані спільно з міською радою.

“Ще в мене є пісня про нас, ВПО. Там є все про наше життя: про те, як важко знайти свій куточок, знайти оренду і таке інше. Ще є пісня про Донецьку область, я її вже відправила і реліз запланований на 29 вересня. Це буде крута композиція в стилі рок. Ще є пісня, яку взяв в обробку наш відділ культури — “Молитва за ЗСУ”. Ця пісня зворушлива до мурашок, про військових, за яких ми щодня хвилюємось”, — розповіла Юлія Романуша.

Зараз написання віршів і створення пісень є для Юлії Романуші цікавим хобі. Вона не має на меті отримати з цього кошти. Каже, що творчість для неї першочергово — це можливість висловитись.

“Я знаю по собі, і по своїм знайомим, що багато хто тримає в собі ті емоції, які в нас накопичуються. Тому для мене творчість — це можливість поділитися тим, що в мене на душі. І хочу, щоб мої пісні давали можливість іншим людям виговоритись, поділитись емоціями, знайти для себе якусь віддушину. Тому що це єднає всіх нас, хоч ми і розкидані по країні. Фінансової зацікавленості тут ніякої немає. Я просто задоволена тим, що людям подобається моя творчість”, — зауважила Юлія Романуша.

Познайомитись з творчістю Юлії Романуші можна на її Youtube-каналі або на Spotify.

Читайте також:

• “Зв’язок з Бахмутом був схожий на закоханість”: як мисткиня Світлана Довбуш фіксувала місто перед окупацією
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді
• Картина про підняття українського прапора в Бахмуті: редакція дізналась історію її відновлення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Віктор Вороненко — підприємець з Бахмута. Понад 30 років він займався власною справою — ремонтував автомобілі та вирощував саджанці на власній землі. Через війну родина втратила домівку і бізнес та була вимушена поїхати в еміграцію. Подружжя разом з сином Олександром спочатку поїхали до Польщі, де працювали на підприємстві з вирощування грибів, а зараз проживають у Німеччині. За кордоном вони також почали вести сімейний відеоблог, де розповідають про свою буденність.

Про життя в Бахмуті, виїзд за кордон та плани повернення в Україну редакції Бахмут IN.UA розповіли Віктор та Олександр Вороненки.

Життя в Бахмуті

Віктор Вороненко родом з Бахмута. Тут він починав свій робочий шлях та створив родину. Чоловік працював на місцевих підприємствах,зокрема, на алебастровій шахті, а після цього — на автокрані.

Він згадує, що в 90-ті роки ситуація була нестабільною, зарплати ставали меншими, тому Віктор вирішив працювати на себе: займався ремонтом автомобілів, а згодом, за рекомендацією знайомого агронома, спробував себе у вирощуванні саджанців.

Спочатку чоловік не сприймав цю справу серйозно, бо не знав, як і куди подіти вирощені саджанці. Але коли вже в перший рік робити підприємець зміг продати все вирощене, то вирішив розширювати справу.

“Я ж взагалі не мав поняття, що таке саджанці. Спершу посадив і виростив 4 тисячі саджанців колоновидної яблуні. А потім думав куди ж це все подіти. Ночами не спав, думав: “Це ж так багато 4 тисячі саджанців, як його все продати?”. А потім осінь прийшла і їх розібрали. Так я й почав далі працювати. Спочатку 4, потім 6, а потім до 18 тисяч саджанців я вирощував. Я не вивозив їх продавати на базар, люди самі приїжджали та забирали оптом. Починав я з 30 соток землі і дійшов до гектара”, — розповів бахмутянин.

Вирощував саджанці чоловік неподалік свого будинку, на вулиці Ювілейній. Там росли яблуні, шипшина, троянди. Загалом цій справі бахмутянин присвятив близько 30 років життя.

Повномасштабна війна та еміграція

Повномасштабна війна застала родину Вороненко в Бахмуті. У рідному місті вони прожили до квітня, а потім вирішили виїхати на Хмельниччину.

“18 лютого ми були в Лазурному, на Херсонщині. Якраз тоді вже були розмови про можливу війну… 20 лютого поїхали в Бахмут. 24 лютого о 4 ранку я почув перший вибух. Сім’я тоді спала, я не став їх будити. А потім о 7 ранку знову вибух, ми увімкнули телевізор і все дізнались. У Бахмуті ми були до квітня. Тесть залишався на окупованій Херсонщині, а у Хмельницькій області в нього була пуста квартира. Тому дружина запропонувала їхати туди”, — розповів Віктор Вороненко.

Зібравши всі речі, родина поїхала на Хмельниччину. Після цього пан Віктор ще раз приїздив у Бахмут у травні. Більше до рідного міста родина не поверталась.

“Ми коли виїжджали, то думали, що на тиждень, ну може на місяць. А виявилось, що на роки. Я ще раз приїжджав у Бахмут у травні, забрав деякі інструменти та прибрав на городі. Ще знайшов людей, заплатив їм. П’ять днів прибирались і я поїхав”, — розповідає чоловік.

Два роки родина Вороненко жила у Хмельницькій області. Через брак роботи сім’я вирішила їхати за кордон.

Життя в Польщі і Німеччині

У 2024 році подружжя Вороненко разом з сином Олександром виїхали в Польщу. Тут вони влаштувались на підприємство з вирощення грибів. Кажуть, що умови роботи тяжкі, але працювали, щоб заробити кошти.

“По приїзду до Польщі ми влаштувались на підприємтсво, збирали гриби. Як потім нам розповіли, найгірші роботи — це м’ясо, риба та гриби. Та оскільки ми звикли вдома нормально працювати, то не скаржились на умови. Щоправда, було тяжко. Наприклад, підйом о 5 ранку. Тоді сину було 17 років і він все одно зранку підіймався і щодня ходив на працю. О 6 ранку ти йдеш у теплиці і ріжеш гриби, це все триває до 14:00-15:00. Далі зрізані гриби треба запакувати і відправити. Точного часу, коли ти можеш піти додому, не кажуть. Ти вільний тоді, коли все зроблено”, — розповів Віктор Вороненко.

Попри важкі умови праці, родина працювала інколи й без вихідних. Адже мають мету — заробити гроші на нове житло. Та згодом бахмутяни вирішили виїжджати в Німеччину. Причиною цього рішення стало зростання цін у Польщі та неможливість знайти нову роботу.

“На тій роботі вийшов невеликий конфлікт і син звільнився. Один працювати там я не хотів, тому вирішили шукати нову роботу. Але куди? На заводи в три зміни дитина не хоче, дружина теж. На поля мене не беруть, бо 62 роки. А ще й ціни почали зростати. Виходить, що ми наче й заробляємо, але ці кошти йдуть на квартиру та проживання. Тому ми вирішили їхати в Німеччину”, — розповів пан Віктор.

У Німеччині родина мешкає вже чотири місяці. Та процес інтеграції тут, з їх досвіду, набагато важчий. Даються взнаки бюрократичні процеси і складна мова.

“Тут дуже складна бюрократія. Все вирішується письмово, через листи. Та й сама процедура оформлення тут складна, кажуть, що у 2022 році тут було набагато легше. Наприклад, я коли подавав заяву, то ти маєш відповісти на 60 питань. Були серед них і дуже цікаві. Ось у мене питали чи не вагітний я. І на всі питання ти маєш відповісти. Навіть побутові питання тут вирішуються через листи. У нас у квартирі стоїть котел для опалення, але його ніяк не увімкнуть. Приходили кілька разів фотографували і все пишуть на пошту, що приїдуть і все зроблять. У Польщі було набагато легше. В тому числі й з мовним питанням. Якщо в Польщі ти хоч щось міг зрозуміти, то тут взагалі нічого”, — каже Олександр Вороненко.

Родина бахмутян добре відгукується про ставлення іноземців до українців. Кажуть, що і про Бахмут тут знають, і допомагають. Є в Європі і можливості для розвитку молоді, але для цього потрібно вчити мову.

“У Польщі до нас дуже добре ставились, особливо польки, які були бригадирками. На прощання вони навіть обіймали нас. А в Німеччині ми нещодавно познайомились з місцевою жінкою. Вона запитала в нас звідки ми, а коли дізналась, що з Бахмута, то співчувала нам. І каже, що до росіян тут погано ставляться. Загалом за весь час ми не стикалися з негативним ставленням від іноземців”, — зазначають батько і син.

Про плани на майбутнє

Зараз родина Вороненко будує плани на повернення в Україну. Вдома хочуть відновити колишню справу з вирощування саджанців.

“У Польщі ми не мали часу на відпочинок, працювали без вихідних, а в Німеччині не можемо знайти роботу. Дуже складно без знання мови. А сидіти на соціальній допомозі не хочеться, дуже нудно просто сидіти у квартирі і нічого не робити. Тому плануємо перезимувати в Німеччині і повертатись в Україну. Де ми осядемо, ще не знаємо, адже все життя прожили в Бахмуті і нас тягне туди. Спершу поїдемо на Хмельниччину. Я вже й шипшину замовив, щоб посіяти, також хочу десь 2 тисячі троянд виростити. Плани є”, — каже Віктор Вороненко.

А Олександр Вороненко планує навчатися. Він мріє стати медиком.

“До 6 класу я навчався в нашій бахмутській школі №18. А коли почався коронавірус, вступив до приватної школи в Харкові. Цьогоріч я закінчив навчання. НМТ не здавав, бо працював. Зараз готуюся до нього і планую здавати наступного року. Хочу вступати до навчального закладу і мрію стати медиком”, — розповів юнак.

Зараз родина також веде відеоблог на Youtube, де розповідає про своє життя. Вести влог вони планують і по поверненню в Україну. Хочуть показувати свій шлях відновлення власної справи.

Читайте також:

• “До глини не можна йти з сумом чи поганими думками”: історії кераміки Анни Полосухіної
• В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво
• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!