Юлія Романуша — бахмутянка, яка 20 років займається викладацькою діяльністю. Вона працює в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. У вільний час освітянка займається творчістю — пише вірші, які стають основою пісень. Головною темою цих пісень є спогади про рідний Бахмут і реалії життя переселенців.

Про свою творчість Юлія Романуша розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Творчістю займалась з дитинства

Юлія Романуша родом з Бахмута. Тут вона мешкала разом з родиною. 20 років життя жінка присвятила викладацькій діяльності — працювала в Бахмутському навчально-науковому професійно-педагогічному інституті. Тут вона продовжує роботу і донині.

З Бахмута Юлія Романуша евакуювалась у квітні 2022 року. З міста виїжджали цілою родиною — батьки Юлії, її чоловік та домашній улюбленець. Родина переїхала до Кропивницького, де мешкають дотепер. Тут пані Юлія продовжує викладацьку діяльність, а у вільний час займається творчістю — пише вірші і створює пісні.

“Вірші — це хобі з дитинства. Ще змалку я часто римувала слова, і навіть помічаю це за собою зараз. Буває коли викладаю лекції, то мимоволі щось римую. Раніше я писала вірші виключно для себе на різні теми, наприклад щось про природу. А влітку цього року я почала активно писати на такі болючі теми, які знайомі нам, бахмутянам, і загалом переселенцям. Мабуть всередині мене настільки накопичились емоції, що почали виливатись у вірші. Загалом у творчих людей воно завжди так: то тиша, то потім приходить натхнення, що не встигаєш все це записувати”, — розповідає Юлія Романуша.

Вірші лягли в основу пісень

Свої вірші бахмутянка перетворює у пісні. В цьому їй допомагають технології штучного інтелекту. До пісень авторка створює і кліпи. Вона каже, що створення відеоряду до пісень також дуже захоплює її.

Перша пісня на слова Юлії Романуші — “Голос миру”. У ній авторка вилила своє бажання до скорішого мирного життя і повернення додому.

“Текст та ідея народились як емоційна відповідь на бажання людей жити мирним життям, бути у безпеці, мати щодня можливість радіти новим ранкам та вітати з ними своїх рідних та близьких. Знати, що більше немає повітряних тривог. Також у пісні наголошується на бажанні повернення додому наших захисників та захисниць, щоб всі всіх дочекалися. Щоб українці знову вільно дихали та раділи кожному новому дню у мирній гармонії”, — так описує свою пісню бахмутянка.

Пісня до Дня Бахмута

До 454-ї річниці Бахмута Юлія Романуша написала пісню. Її офіційно випустили в День міста, 13 вересня. Ця пісня була опублікована на ресурсах самої авторки та в соцмережах міськради. Самі бахмутяни позитивно оцінили її та ділилися з Юлією своїми спогадами про місто.

“Я давно хотіла випустити пісню про Бахмут. І якось я висловила своє бажання Тетяні Вікторівні Постоєвій (ред. виконувачка обов’язків начальника відділу молодіжної політики Управління молодіжної політики та у справах дітей). І вона сказала: “Якщо ти хочеш, то давай випустимо твою пісню до Дня міста”. На той момент у мене були чотири пісні, присвячені Бахмуту. Я їх надала на розгляд і з них обрали одну — “З Бахмутом у серці”. Вона була написана десь у липні цього року”, — розповіла Юлія Романуша.

Пані Юлія каже, що хотіла створити пісню, яка б відгукувалась бахмутянам.

“Я дуже рада, що моя пісня вийшла саме до Дня міста. Бо вона стала для всіх нас можливістю поринути у спогади. Мені пишуть багато коментарів, де люди діляться своїми враженнями. Хтось висловлює своє захоплення, хтось може поплакати, хтось розповідає про те, що йому наболіло. Людям є під чим висловитися. Бо пісні, які були раніше, вони трошки не про нас. Наприклад, “Фортеця Бахмут” — то це просто було модне слово на той час, я це так сприймаю. Потім ще там була якась пісня “Бах-бах, голосно в Бахмуті”. Всі вони не відгукуються бахмутянам внутрішньо”, — каже пані Юлія.

Юлія Романуша також створила кліп на пісню “З Бахмутом у серці”. У його основі — фото- і відеоспогади з мирного життя. Це кадри з архіву самої авторки, її знайомих та від користувачів соцмереж.

“Спочатку я думала не робити кліп, бо його робила міська рада. У них вийшов дуже красивий кліп, але він більш офіційний. А я захотіла зробити версію, яка буде від людей. Натхнення я брала з тіктоку, бо моя стрічка рекомендацій налаштована так, що мені часто потрапляються відео з Бахмута. Якось я натрапила на відео, яке, як виявилось, виклала дівчинка з Бахмута. Це було відео з Чорноморська, але мені ці кадри дуже нагадали двір мого дому. Я жила на вулиці Чайковського і коли дивилась у своє віконце, то бачила сквер і пам’ятник визволителям Донбасу. І от ці кадри мені здались наче це щось моє. І так я вирішила створити кліп з кадрами, які нагадують людям Бахмут. Я брала відеоспогади людей з соцмереж, їх всіх я вказала в титрах. Також деякі фотографії брала з бахмутських груп у фейсбуці. Деякі фото оживляла через нейромережі. Наприклад, кадр, де в’їзд у Донецьку область, згенерований у штучному інтелекті, бо такого відео в мене не було”, — розповіла Юлія Романуша.

Пісні, які вийдуть у майбутньому

На сьогодні Юлія Романуша написала 13 пісень. Більшість із них присвячені Бахмуту або розповідають про життя переселенців. Зараз на Youtube-каналі Юлії Романуші вийшли чотири пісні. В майбутньому авторка планує випускати й інші свої роботи.

“Про Бахмут у мене вийшло дві пісні, і є ще одна, над якою я працюю. Зараз думаю над її назвою. Ця пісня буде про мої сни і, звісно, про сни всіх переселенців, які лише уві сні можуть потрапити в місто і побачити його цілим. Наприклад, мені часто сниться мій будинок і я бачу, як на підвіконні мене чекають мої орхідеї. Це буде пісня про таку собі подорож Бахмутом, де я пригадую всі наші райони — центр, Забахмутку, Собачовку, Літак, Часовоярську гірку”, — розповідає Юлія Романуша.

Деякі релізи заплановані спільно з міською радою.

“Ще в мене є пісня про нас, ВПО. Там є все про наше життя: про те, як важко знайти свій куточок, знайти оренду і таке інше. Ще є пісня про Донецьку область, я її вже відправила і реліз запланований на 29 вересня. Це буде крута композиція в стилі рок. Ще є пісня, яку взяв в обробку наш відділ культури — “Молитва за ЗСУ”. Ця пісня зворушлива до мурашок, про військових, за яких ми щодня хвилюємось”, — розповіла Юлія Романуша.

Зараз написання віршів і створення пісень є для Юлії Романуші цікавим хобі. Вона не має на меті отримати з цього кошти. Каже, що творчість для неї першочергово — це можливість висловитись.

“Я знаю по собі, і по своїм знайомим, що багато хто тримає в собі ті емоції, які в нас накопичуються. Тому для мене творчість — це можливість поділитися тим, що в мене на душі. І хочу, щоб мої пісні давали можливість іншим людям виговоритись, поділитись емоціями, знайти для себе якусь віддушину. Тому що це єднає всіх нас, хоч ми і розкидані по країні. Фінансової зацікавленості тут ніякої немає. Я просто задоволена тим, що людям подобається моя творчість”, — зауважила Юлія Романуша.

Познайомитись з творчістю Юлії Романуші можна на її Youtube-каналі або на Spotify.

Читайте також:

• “Зв’язок з Бахмутом був схожий на закоханість”: як мисткиня Світлана Довбуш фіксувала місто перед окупацією
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді
• Картина про підняття українського прапора в Бахмуті: редакція дізналась історію її відновлення

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Світлана Довбуш — мисткиня і фіксерка з Києва. У 2022 році вона вперше приїхала на Донеччину, щоб фіксувати вплив війни на українські міста. Декілька поїздок Світлана мала і в Бахмут: вперше — влітку 2022 року, і востаннє перед окупацією міста — у лютому 2023 року. Зняті в Бахмуті кадри стали основою відеоінсталяції “Й куди тепер?”, яка зараз експонується у Львові.

Яким мисткиня побачила Бахмут і про що її проєкт, Світлана Довбуш розповіла у розмові з Бахмут IN.UA.

Вперше на Донбас — після початку війни

Світлана Довбуш родом з Києва. Коли дівчині було 17 років, столицю сколихнула Революція Гідності. Події на Майдані мали чималий вплив на Світлану і її світогляд. Дівчина активна стежила за новинами революції, окупації Криму, початку війни на Донбасі.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Світлана Довбуш вирішила особисто зайнятися фіксацією бойових дій на сході України.

“Я дитина Майдану. І я дуже добре пам’ятаю ці новини: про “зелених чоловічків” у Криму, початок війни на Донбасі. Але я не можу згадати, в який момент у суспільстві прийшло таке прийняття цієї дійсності, що вона стала такою буденною. Тому для мене після початку вторгнення була така вимога, що я маю поїхати на Схід: все це побачити на власні очі і зрозуміти. І я шукала способи”, — розповідає Світлана Довбуш.

У 2022 році Світлана вперше приїхала в Донецьку область. Її зустрів Бахмут. Тут вона знімала різні локації міста, фільмувала буденність бахмутян і знайомилась з місцевими волонтерами.

“Я вперше поїхала на Донбас у 2022 році. Разом зі своїм другом, кінорежисером Ігорем Бабаєвим ми поїхали в Бахмут у липні-серпні. Ми привезли гуманітарну допомогу, ліки й одночасно щось знімали для себе. Так ми познайомилися з працівниками Палацу культури, які там волонтерили. Ми з ними досить плідно проводили час, і це залишило свій слід. Загалом у Бахмуті ми прожили десь 2 тижні з перервами, повертаючись у Київ за новою допомогою. Мені тоді дуже сподобалось місто”, — розповідає мисткиня.

Бахмут у 2022 році

Фільмувала Світлана Довбуш і місцевих жителів. Спочатку — згадує мисткиня — мешканці не дуже добре сприймали людей з камерами, іноді навіть вороже. Але їй разом з Ігорем Бабаєвим вдалось налагодити контакт з місцевими. У процесі спілкування вони надавали людям допомогу.

“Ми багато часу провели в Палаці культури, знайомилися з працівниками. Спочатку вони нам не дуже довіряли, але ми привозили гуманітарну допомогу і поступово в нас ніби розбудовувалась дружба і підтримка один до одного. Але водночас, можливо, було і якесь нерозуміння. І це не в негативному сенсі, я думаю, що це була більше інакшість, яка має місце. Також, коли ми їздили по місту, десь зупинялися, на нас з камерами могли досить негативно реагувати. Я багато разів чула в нашу адресу, що місцеві жителі помічали закономірність, що там, де відбувається вибух, одразу з’являються люди з камерами, і що ніби люди з камерами і приносять цю загрозу. Тому ми досить обережно знімали. Це була не дуже комфортна зйомка, відчувалась і напруга, і що потрібно було багато пояснення, інколи не знімати, а просто бути з людьми, щоб тебе не сприймали як якусь ворожу одиницю”, — згадує Світлана Довбуш.

Втім були й ті, хто не лише дозволяв себе знімати, а й вносив свої творчі пропозиції.

“Якось ми поїхали в одне місце, куди прилетіли авіабомби, і поряд був зруйнований будинок. Він мав якийсь містичний вигляд — похилений, все так викривлено було. Я його знімала, і в цей момент почула як крізь шибки звучить українське телебачення. Я покричала, і звідти вийшла жінка з двома собаками, це була Тетяна Клименко. Ми принесли їй ліки, поспілкувалися, допомогли встановити “Дію”, сфотографувати будинок, щоб подати якісь запити. А потім я запитала в неї, чи можу їй привезти щось з Києва. І вона попросила в мене тоналку. Виявилось, що Таня робила макіяжі, яскраві образи, перевдягалася — це була для неї така собі артистична практика.

Коли я наступного разу приїхала з Києва, то попросила Таню зробити макіяж про її стосунки з містом. Це була така наполовину документальна історія: я її трішки спрямовувала, але вона все одно сама інтерпретувала. Вона намалювала троянди на обличчі і шиї, одягла свою сукню з трояндами і ми вийшли на прогулянку до алеї біля її дому. Вона позувала мені і ці кадри можна побачити у відеоінсталяції”, — розповідає мисткиня.

Остання поїздка в Бахмут перед окупацією

З 2022 року Світлана Довбуш була фіксеркою. Після звільнення її рідної Київщини вона почала співпрацювати з іноземними медіа, фільмуючи для них наслідки війни в Україні. Виконуючи редакційні завдання, Світлана проводила зйомки в Донецькій, Луганській, Київській, Миколаївській, Херсонській областях.

Під час зйомок на Донеччині Світлана часто була у Краматорську, де зупинялась після роботи. У лютому 2023 року, перебуваючи у Краматорську, фіксерка почула про важку ситуацію в Бахмуті, тому вирішила поїхати туди, щоб зафіксувати тодішній стан міста.

“Я пам’ятаю, що була з RAI (ред. італійська телерадіокомпанія) в Краматорську. У Бахмуті тоді вже була складна ситуація, захоплення вже було до річки. І в мене виникло сильне бажання туди поїхати, але одночасно з цим я вступала в університет. І от 16 лютого в Краматорську я заповнюю портфоліо і відправляю його в Лондон, а вже 17 лютого, десь о 6 ранку, з військовими я виїхала в Бахмут. Мої журналісти тоді відмовились від поїздки”, — розповіла Світлана.

Того дня місто зустріло її не так тепло, як у 2022 році. Людей на вулицях не було, а на в’їзді до міста були сильні руйнування. При цьому перебувати в Бахмуті було доволі небезпечно, тому зйомки велися дуже швидко.

“Якщо чесно, це була настільки швидка поїздка, на адреналіні. Небезпечним був самий заїзд у місто. Там була така ділянка на трасі — проїзд вниз — де десь кілька кілометрів треба було дуже швидко їхати, бо там пролітали винищувачі і обстрілювали трасу. Тобто сам шлях до міста вже був інакшим. Коли я раніше заїжджала в Бахмут, то пам’ятаю, коли згори з’їжджаєш вниз і перед тобою відкривається місто, розгортається до тебе. А тут це було в такому напруженні, де ти просто закриваєш очі і думаєш лише про те, щоб проїхати цю ділянку. У самому місті ми їхали на машині і це було так: ми зупиняємось, мені кажуть, що у нас є одна хвилина, і я просто вистрибувала з машини і бігла щось знімати, щось на що поверталась камера.

Звичайно, дуже багато знято руйнувань. По суті всі ці точки зупинки — це були точки цих руїн. На в’їзді в місто, пам’ятаю, була перша точка. Це була панельна багатоповерхівка, куди потрапив снаряд і просто шмат будинку до нуля знесений. Потім ми проїжджали будинок на околиці міста, де був магазинчик “Бахмут Хліб”. І ти бачиш, що є ці двері, є вивіска, а з боку просто немає під’їзду”, — згадує Світлана Довбуш.

Побачитися з місцевими жителями Світлані вдалось лише раз у центрі міста. Там вона зустріла кількох людей, які забирали собі залишки гуманітарної допомоги. Тоді від жінки вона почула запитання “Й куди тепер?”, яке стане назвою майбутньої інсталяції.

“Перехожа бахмутяка питає “І куди тепер?” у перехожих чоловіків, які тягнуть гуманітарну допомогу. Вони її ігнорують і просто проходять повз. І тоді вона по імені кричить: “Руслан, чи там щось залишилось?”. А він каже, що він зайнятий”, — розповідає мисткиня.

Ця поїздка до Бахмута виявилась останньою перед окупацією міста.

“Ми коли гуляли з Ігорем Бабаєвим по Бахмуту в 2022 році, то я казала йому як чудово відчувається місто. Низька забудова в центрі, велика кількість квітів — відчуття було ніби ми в санаторії. Я казала, що було б добре приїздити сюди у відпустку. Я думаю, що це дійсно був такий звʼязок, схожий на закоханість, спʼяніння розуму. І в лютому 2023 року я не могла повірити, що це остання можливість побачити Бахмут”, — розповідає Світлана.

Виставка “Й куди тепер?” у Львові

Світлана Довбуш продовжувала працювати фіксеркою до кінця 2023 року. Восени вона вступила до навчального закладу в Лондоні, а на зимових канікулах вирішила продовжити свою роботу разом з іноземними журналістами на сході України. Під час зупинки з колегами в Харкові вони потрапили під обстріл. Росіяни поцілили двома балістичними ракетами в готель, де перебували медійники.

Світлана отримала поранення, мала кілька переломів. Повернувшись до Лондона, вона сфокусувалась на навчанні та паралельно відновлювалась після травм. Коли до неї повернулися сили, дівчина вирішила об’єднати свої зняті кадри в єдиний проєкт.

Проєкт “Й куди тепер?” — це відеоінсталяція в пʼяти частинах. У його основі — матеріали, зняті в Бахмуті, Оріхові, Серебрянському лісництві та інших місцях Донеччини у 2022-2023 роках.

“У своїй відеороботі я намагаюся подивитися на ландшафт війни не як документалістка. Натомість мене цікавить поетичний погляд як можливий спротив сплощенню мови воєнної документалістики”, — описує свій проєкт мисткиня.

Побачити відеоінсталяцію “Й куди тепер?” можна у Львові, вона експонується в Домі Звуку (вулиця Князя Романа, 6). Триватиме проєкт включно до 28 вересня.

Читайте також:

• У Луцьку відкрилась виставка бахмутського художника: чому варто відвідати
• “2 000 метрів до Андріївки”: фільм про звільнення села під Бахмутом можуть висунути на “Оскар”
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я народився та виріс в Бахмуті. Це місто мені завжди дуже подобалося, його атмосфера, його маленькі деталі. Якби не вторгнення, я б пов’язав би своє життя далі саме з ним”, — каже бахмутянин Максим Сафонов.

З 2024 року він — голова Бахмутської Молодіжної Ради, який допомагає боротися зі стереотипами щодо психологічного здоров’я, а також долучає хлопців та дівчат до громадського життя. Каже: це важливо робити, аби молодь могла впливати на майбутнє.

Ми поспілкувалися з Максимом, аби дізнатися, чому він допомагає молоді і де знайшов себе зараз.

Бахмут — звідки все починалося

Наш герой родом з Бахмута, і деякі бахмутяни впізнають Максима за обличчям, адже він працював у міській бібліотеці. А коли почалося вторгнення, також допомагав людям фіксувати руйнування після прильотів. Бахмут у пам’яті Максима зберігся як зелене чисте місто.

У розмові він ділиться: за час, поки він вимушено покинув дім, хлопець відвідав кілька міст, але такого ж зеленого, як Бахмут, не знайшов. Одним з улюблених місць Максима була Набережна, де збиралася молодь й де проводили вихідні бахмутяни, а ще проводили заходи для молоді. Максим був одним з тих, хто ці заходи організовував. На питання, чому вирішив цим займатися, бахмутянин каже:

“Я в цілому люблю розмовляти з людьми, люблю всілякі івенти, мені просто подобається загально розвиватися в цілому, бо я, як ось ця людина, котра, як кажуть, за будь-який кіпіш, окрім алкоголізму. У нас є проблема з молоддю, скажімо так — вона не достатньо активна у громадському житті, а якщо я бачу, що можу чимось допомогти, то я намагаюся це робити”.

Раніше, ділиться Максим, він й сам не був представником тієї активної молоді, радше навпаки — любив сидіти на задній парті у школі й не привертати зайвої уваги. Але після закінчення школи вирішив змінитися.

“Я побачив, що мій кругозір не обмежується тільки моєю хатою, моєю кімнатою, моїм комп’ютером. Ні, я бачу людей, вони веселі, вони файні. Ми можемо реалізовувати певні проєкти, ми можемо працювати, вчитися. Це мене спонукало стати активнішим, я вступив у Молодіжну раду Бахмутської громади”, — згадує Максим у розмові.

Одним з його перших проєктів, який він організував разом з місцевим Управлінням культури та, власне, молоддю, була допомога старшим людям з комп’ютерами. Це припало на часи епідемії коронавірусу, коли багато довідок потрібно було оформляти онлайн, а у старших людей з цим були проблеми. Потім Максим допомагав продавцям на бахмутському ринку освоювати касові апарати. Хлопець згадує: були нюанси у роботі Молодіжної ради, але те, чим вона займалася, йому подобалося. Й, напевно, рада б розвилася й надалі, якби не повномасштабне вторгнення росіян.

“Ми планували створити хаб, це мало бути б об’єднання громадських організацій. Але через вторгнення росії це все накрилося. Це трагедія для мене”, — додає він у розмові.

Вторгнення

Перший день повномасштабної війни Максиму запам’ятався. Як зазвичай, він прокинувся, випив кави, й пішов на роботу. Тільки от на роботі його ніхто не чекав.

“На той момент я працював в ННППІ УІПА (ред. педінститут в Бахмуті), прийшов на роботу, дивлюсь, всі бігають щось туди-сюди, кричать. Питаю: “Що сталося?” Мені кажуть: “Максим, а ти чому прийшов? Іди додому, в нас війна почалася.” В цей же день у нас з Молодіжною радою був запланований якийсь захід, вже не згадаю який, але я зателефонував колезі, спитав: “То на івент не йти?”. “Не йти, звісно” — відповіли мені, і я пішов додому”, — згадує він у розмові.

Все літо Максим був у Бахмуті, жив у районі Забахмутки — цю частину міста росіяни окупували першою. До червня у місті було відносно спокійно, пригадує він, але з приходом осені обстріли почастішали — росіяни підходили ближче.

Максим в цей час допомагав з доставкою гуманітарної допомоги, ходив на роботу до бібліотеки, поки це було можливо, допомагав бахмутянам фіксувати дані про руйнування квартир внаслідок прильотів. Але з часом ходити на роботу було вже неможливо, міст через річку підірвали й діставатися із Забахмутки до центру було дуже важко.

“На початку серпня на Забахмутці розгепали усі мости, до міста можна було дістатися тільки через дамбу, бо по камінцях, по тому, що залишилося від містка — це була ще та халепа, тому що постійні обстріли”, — каже Максим Сафонов.

Забахмутка ставала все більш ізольованішою, вийти звідси людям живими було вкрай важко, тому ті, хто лишився в районі, допомагали один одному. Та те, що люди опинилися у таких умовах, не могло не позначитися на їх стані. Кожен сходив з глузду по-своєму, додає бахмутянин. 

Максим задумувався над евакуацією, але його родина вперто відмовлялася — це зупиняло й хлопця. Але осінню, коли психологічний стан погіршився, хлопець вирішив їхати. Евакуювався він на Вінниччину, до містечка Бар.

Допомога молоді з Бахмута

“Час минає, але рани від війни залишаються”, — каже бахмутянин Максим.

Після пережитого він намагався знайти кваліфіковану психологічну допомогу, але стикався зі стереотипами: мовляв, молодим нема чого скаржитися, депресія — це не про них. Та замість того, щоб зупинитися, Максим вирішив діяти. Переживши власні травми, він захотів допомагати іншим — особливо молодим людям, які, як і він, живуть із наслідками війни, мусять адаптуватися до нових реалій надто швидко.

У травні 2024 року Максим очолив Молодіжну раду. З того часу він почав організовувати тренінги для підтримки молоді, тут також створили простір, де можна говорити про власні переживання без осуду й отримувати реальну допомогу.

А вже цього року разом з Управлінням молодіжної політики та Управлінням культури Бахмутської міської ради він реалізував серію тренінгів, спрямованих на психологічну підтримку та соціальну адаптацію молоді.

“Проєкт вийшов успішним, але не без несподіванок”, — зізнається Максим.

Деякі батьки, наприклад, сприймали тренінги як щось матеріальне: мовляв, якщо дитина прийде, то їм мають щось “видати”. Проте більшість учасників справді знайшли підтримку, і саме це стало головною перемогою.

Попри всі труднощі, Максим не зупиняється. Він каже:

“Я роблю це, бо відчуваю — можу допомогти. Але насправді кожен з нас може. У різний спосіб, у різній мірі”.

До теми:

“Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!