Світлана Довбуш — мисткиня і фіксерка з Києва. У 2022 році вона вперше приїхала на Донеччину, щоб фіксувати вплив війни на українські міста. Декілька поїздок Світлана мала і в Бахмут: вперше — влітку 2022 року, і востаннє перед окупацією міста — у лютому 2023 року. Зняті в Бахмуті кадри стали основою відеоінсталяції “Й куди тепер?”, яка зараз експонується у Львові.

Яким мисткиня побачила Бахмут і про що її проєкт, Світлана Довбуш розповіла у розмові з Бахмут IN.UA.

Вперше на Донбас — після початку війни

Світлана Довбуш родом з Києва. Коли дівчині було 17 років, столицю сколихнула Революція Гідності. Події на Майдані мали чималий вплив на Світлану і її світогляд. Дівчина активна стежила за новинами революції, окупації Криму, початку війни на Донбасі.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Світлана Довбуш вирішила особисто зайнятися фіксацією бойових дій на сході України.

“Я дитина Майдану. І я дуже добре пам’ятаю ці новини: про “зелених чоловічків” у Криму, початок війни на Донбасі. Але я не можу згадати, в який момент у суспільстві прийшло таке прийняття цієї дійсності, що вона стала такою буденною. Тому для мене після початку вторгнення була така вимога, що я маю поїхати на Схід: все це побачити на власні очі і зрозуміти. І я шукала способи”, — розповідає Світлана Довбуш.

У 2022 році Світлана вперше приїхала в Донецьку область. Її зустрів Бахмут. Тут вона знімала різні локації міста, фільмувала буденність бахмутян і знайомилась з місцевими волонтерами.

“Я вперше поїхала на Донбас у 2022 році. Разом зі своїм другом, кінорежисером Ігорем Бабаєвим ми поїхали в Бахмут у липні-серпні. Ми привезли гуманітарну допомогу, ліки й одночасно щось знімали для себе. Так ми познайомилися з працівниками Палацу культури, які там волонтерили. Ми з ними досить плідно проводили час, і це залишило свій слід. Загалом у Бахмуті ми прожили десь 2 тижні з перервами, повертаючись у Київ за новою допомогою. Мені тоді дуже сподобалось місто”, — розповідає мисткиня.

Бахмут у 2022 році

Фільмувала Світлана Довбуш і місцевих жителів. Спочатку — згадує мисткиня — мешканці не дуже добре сприймали людей з камерами, іноді навіть вороже. Але їй разом з Ігорем Бабаєвим вдалось налагодити контакт з місцевими. У процесі спілкування вони надавали людям допомогу.

“Ми багато часу провели в Палаці культури, знайомилися з працівниками. Спочатку вони нам не дуже довіряли, але ми привозили гуманітарну допомогу і поступово в нас ніби розбудовувалась дружба і підтримка один до одного. Але водночас, можливо, було і якесь нерозуміння. І це не в негативному сенсі, я думаю, що це була більше інакшість, яка має місце. Також, коли ми їздили по місту, десь зупинялися, на нас з камерами могли досить негативно реагувати. Я багато разів чула в нашу адресу, що місцеві жителі помічали закономірність, що там, де відбувається вибух, одразу з’являються люди з камерами, і що ніби люди з камерами і приносять цю загрозу. Тому ми досить обережно знімали. Це була не дуже комфортна зйомка, відчувалась і напруга, і що потрібно було багато пояснення, інколи не знімати, а просто бути з людьми, щоб тебе не сприймали як якусь ворожу одиницю”, — згадує Світлана Довбуш.

Втім були й ті, хто не лише дозволяв себе знімати, а й вносив свої творчі пропозиції.

“Якось ми поїхали в одне місце, куди прилетіли авіабомби, і поряд був зруйнований будинок. Він мав якийсь містичний вигляд — похилений, все так викривлено було. Я його знімала, і в цей момент почула як крізь шибки звучить українське телебачення. Я покричала, і звідти вийшла жінка з двома собаками, це була Тетяна Клименко. Ми принесли їй ліки, поспілкувалися, допомогли встановити “Дію”, сфотографувати будинок, щоб подати якісь запити. А потім я запитала в неї, чи можу їй привезти щось з Києва. І вона попросила в мене тоналку. Виявилось, що Таня робила макіяжі, яскраві образи, перевдягалася — це була для неї така собі артистична практика.

Коли я наступного разу приїхала з Києва, то попросила Таню зробити макіяж про її стосунки з містом. Це була така наполовину документальна історія: я її трішки спрямовувала, але вона все одно сама інтерпретувала. Вона намалювала троянди на обличчі і шиї, одягла свою сукню з трояндами і ми вийшли на прогулянку до алеї біля її дому. Вона позувала мені і ці кадри можна побачити у відеоінсталяції”, — розповідає мисткиня.

Остання поїздка в Бахмут перед окупацією

З 2022 року Світлана Довбуш була фіксеркою. Після звільнення її рідної Київщини вона почала співпрацювати з іноземними медіа, фільмуючи для них наслідки війни в Україні. Виконуючи редакційні завдання, Світлана проводила зйомки в Донецькій, Луганській, Київській, Миколаївській, Херсонській областях.

Під час зйомок на Донеччині Світлана часто була у Краматорську, де зупинялась після роботи. У лютому 2023 року, перебуваючи у Краматорську, фіксерка почула про важку ситуацію в Бахмуті, тому вирішила поїхати туди, щоб зафіксувати тодішній стан міста.

“Я пам’ятаю, що була з RAI (ред. італійська телерадіокомпанія) в Краматорську. У Бахмуті тоді вже була складна ситуація, захоплення вже було до річки. І в мене виникло сильне бажання туди поїхати, але одночасно з цим я вступала в університет. І от 16 лютого в Краматорську я заповнюю портфоліо і відправляю його в Лондон, а вже 17 лютого, десь о 6 ранку, з військовими я виїхала в Бахмут. Мої журналісти тоді відмовились від поїздки”, — розповіла Світлана.

Того дня місто зустріло її не так тепло, як у 2022 році. Людей на вулицях не було, а на в’їзді до міста були сильні руйнування. При цьому перебувати в Бахмуті було доволі небезпечно, тому зйомки велися дуже швидко.

“Якщо чесно, це була настільки швидка поїздка, на адреналіні. Небезпечним був самий заїзд у місто. Там була така ділянка на трасі — проїзд вниз — де десь кілька кілометрів треба було дуже швидко їхати, бо там пролітали винищувачі і обстрілювали трасу. Тобто сам шлях до міста вже був інакшим. Коли я раніше заїжджала в Бахмут, то пам’ятаю, коли згори з’їжджаєш вниз і перед тобою відкривається місто, розгортається до тебе. А тут це було в такому напруженні, де ти просто закриваєш очі і думаєш лише про те, щоб проїхати цю ділянку. У самому місті ми їхали на машині і це було так: ми зупиняємось, мені кажуть, що у нас є одна хвилина, і я просто вистрибувала з машини і бігла щось знімати, щось на що поверталась камера.

Звичайно, дуже багато знято руйнувань. По суті всі ці точки зупинки — це були точки цих руїн. На в’їзді в місто, пам’ятаю, була перша точка. Це була панельна багатоповерхівка, куди потрапив снаряд і просто шмат будинку до нуля знесений. Потім ми проїжджали будинок на околиці міста, де був магазинчик “Бахмут Хліб”. І ти бачиш, що є ці двері, є вивіска, а з боку просто немає під’їзду”, — згадує Світлана Довбуш.

Побачитися з місцевими жителями Світлані вдалось лише раз у центрі міста. Там вона зустріла кількох людей, які забирали собі залишки гуманітарної допомоги. Тоді від жінки вона почула запитання “Й куди тепер?”, яке стане назвою майбутньої інсталяції.

“Перехожа бахмутяка питає “І куди тепер?” у перехожих чоловіків, які тягнуть гуманітарну допомогу. Вони її ігнорують і просто проходять повз. І тоді вона по імені кричить: “Руслан, чи там щось залишилось?”. А він каже, що він зайнятий”, — розповідає мисткиня.

Ця поїздка до Бахмута виявилась останньою перед окупацією міста.

“Ми коли гуляли з Ігорем Бабаєвим по Бахмуту в 2022 році, то я казала йому як чудово відчувається місто. Низька забудова в центрі, велика кількість квітів — відчуття було ніби ми в санаторії. Я казала, що було б добре приїздити сюди у відпустку. Я думаю, що це дійсно був такий звʼязок, схожий на закоханість, спʼяніння розуму. І в лютому 2023 року я не могла повірити, що це остання можливість побачити Бахмут”, — розповідає Світлана.

Виставка “Й куди тепер?” у Львові

Світлана Довбуш продовжувала працювати фіксеркою до кінця 2023 року. Восени вона вступила до навчального закладу в Лондоні, а на зимових канікулах вирішила продовжити свою роботу разом з іноземними журналістами на сході України. Під час зупинки з колегами в Харкові вони потрапили під обстріл. Росіяни поцілили двома балістичними ракетами в готель, де перебували медійники.

Світлана отримала поранення, мала кілька переломів. Повернувшись до Лондона, вона сфокусувалась на навчанні та паралельно відновлювалась після травм. Коли до неї повернулися сили, дівчина вирішила об’єднати свої зняті кадри в єдиний проєкт.

Проєкт “Й куди тепер?” — це відеоінсталяція в пʼяти частинах. У його основі — матеріали, зняті в Бахмуті, Оріхові, Серебрянському лісництві та інших місцях Донеччини у 2022-2023 роках.

“У своїй відеороботі я намагаюся подивитися на ландшафт війни не як документалістка. Натомість мене цікавить поетичний погляд як можливий спротив сплощенню мови воєнної документалістики”, — описує свій проєкт мисткиня.

Побачити відеоінсталяцію “Й куди тепер?” можна у Львові, вона експонується в Домі Звуку (вулиця Князя Романа, 6). Триватиме проєкт включно до 28 вересня.

Читайте також:

• У Луцьку відкрилась виставка бахмутського художника: чому варто відвідати
• “2 000 метрів до Андріївки”: фільм про звільнення села під Бахмутом можуть висунути на “Оскар”
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Коли у Краматорській українській гімназії починається онлайн-урок, пані Ірина насамперед думає не про правила української мови. Їй важливо знати, чи всі діти на зв’язку, як минула їхня ніч і чи вдалося їм виспатися. Її учні сьогодні живуть у різних містах України та за кордоном, але продовжують навчатися разом. Для пані Ірини ця школа давно стала другою домівкою, а діти — частиною великої родини.

Ірина Савчук, заслужена вчителька України, яка вже 25 років працює у Краматорській українській гімназії. Вона тричі ставала переможницею Радіодиктанту національної єдності — у 2013, 2017 та 2018 роках, і сподівається, що знову напише Радіодиктант у мирному Краматорську:

“Мене завжди зворушує думка, що в один і той самий час тисячі людей у різних куточках України й світу пишуть один текст. Особливо це важливо зараз, коли війна розкидала стільки наших родин по різних країнах. Я тричі ставала переможницею, але переконана, що головне тут — не кількість помилок, а бажання бути разом, відчувати свою причетність до української культури, любити й удосконалювати рідну мову. І дуже мрію, щоб наступного року ми писали Радіодиктант у мирній Україні, разом з учнями та колегами в нашій рідній Краматорській українській гімназії. Це було б для мене справжнім щастям”.

Її педагогічний шлях розпочався з дитячої мрії, а згодом привів до Покровська, Кам’янця-Подільського та Краматорська. Сьогодні, у День Радіодиктанту національної єдності редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Іриною Савчук про дитинство на Донеччині, любов до української мови, роботу вчительки під час війни та учнів, заради яких вона щодня повертається до викладання.

“Я ще з дитинства вирішила, що буду вчителькою”

Пані Ірина народилася у селі Баламутівка Чернівецької області, але значна частина її дитинства та юності минула на Донеччині. Коли дівчинці було 12 років, родина переїхала на схід України. Її батьки працювали вчителями у Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району, тому шкільне життя було для Ірини знайомим із ранніх років. Вона пригадує своє дитинство з особливою теплотою, адже попри зайнятість батьки завжди знаходили час для дітей. Саме вони навчили її відповідальності, чесності та поваги до людей, а також передали любов до вчительської професії.

“Я виросла у вчительській родині. Мої батьки працювали в Малинівській восьмирічній школі Слов’янського району. Вони навчили мене бути відповідальною, чесною, не боятися труднощів і поважати людей. І, мабуть, саме від них я перейняла цю любов до вчительської професії”, — розповідає Ірина Савчук.

Після закінчення школи Ірина вирішила пов’язати своє життя з педагогікою. У 1985 році вона вступила до Красноармійського педагогічного училища в місті, яке сьогодні має назву Покровськ. Навчання завершила у 1989 році, а через 30 років повернулася до училища на зустріч випускників. Тоді колишні студенти домовилися побачитися знову у 2024 році, на 35-річчя випуску. Однак повномасштабна війна змінила ці плани, а закладу, де вона здобувала освіту, за словами вчительки, більше немає.

“У 2019 році ми зібралися на зустріч випускників з нагоди 30-річчя. Це була настільки тепла і зворушлива зустріч, було дуже багато емоцій. Ми планували, що зустрінемося за п’ять років, у 2024-му, але не судилося. Дуже прикро, але знаю, що сьогодні вже немає того закладу, де я навчалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Після педагогічного училища пані Ірина недовго працювала у дитячому садочку Слов’янська. Згодом вступила на очне навчання до педагогічного університету в Кам’янці-Подільському, де обрала спеціальність учительки української мови та літератури. Так у її житті знову з’явилася Хмельниччина, але Донеччина залишалася місцем, із яким вона пов’язувала значну частину свого життя. У 2001 році педагогиня повернулася — цього разу до Краматорська. Саме тут вона знайшла школу, в якій працює вже чверть століття.

“Для мене це не просто навчальний заклад, це моя домівка”

У Краматорській українській гімназії пані Ірина почала працювати ще у 2001 році. Вона пригадує, що тоді українська мова на Донеччині ще не мала такого поширення, як сьогодні. Однак у гімназії панувала атмосфера, в якій українська була природною частиною шкільного життя. Поруч працювали колеги, які поділяли її погляди на освіту та виховання дітей. За словами педагогині, саме це середовище допомогло їй відчути себе на своєму місці, це не просто навчальний заклад, каже педагогиня, це її домівка.

“Знаєте, мене просто переповнює гордість, коли слухаю своїх старшокласників. Ще кілька років тому вони соромилися відповідати, шукали потрібні слова, а сьогодні вже вміють грамотно, впевнено й аргументовано висловлювати свої думки українською мовою, дискутувати, відстоювати власну позицію. Для мене це, мабуть, одна з найбільших радостей у професії”, — ділиться вчителька.

За понад три десятиліття роботи Ірина Савчук переконалася, що вчителювання не обмежується уроками та перевіркою зошитів. Освітянам доводиться підтримувати дітей, допомагати їм долати труднощі та вірити у власні сили. Особливо цінними для неї залишаються повідомлення від колишніх учнів, які через багато років згадують шкільні заняття. Вона говорить, що саме такі моменти допомагають не втрачати мотивації. Адже навіть після закінчення школи зв’язок між учителем і вихованцями може зберігатися роками.

“Мене завжди зворушує вдячність колишніх учнів. Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися”, — розповідає Ірина Савчук.

Однією з учениць, чиїми досягненнями особливо пишається вчителька, є Анна Рищенко — дівчина з Донецька. У 2023 році, вже під час повномасштабного вторгнення, дівчина посіла третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури. Також вона здобула друге місце на конкурсі імені Петра Яцика та отримала 200 балів на НМТ з української мови. Для пані Ірини такі результати є свідченням того, що навіть під час війни діти продовжують навчатися та досягати успіхів.

Навчання під час війни

Після початку повномасштабного вторгнення Краматорська українська гімназія швидко перейшла на дистанційне навчання. Як пригадує пані Ірина, досвід онлайн-уроків учителі вже мали через пандемію коронавірусу. Тому організувати навчання вдалося досить швидко, орієнтовно на другому тижні після початку вторгнення. Частина дітей тоді виїхала за кордон, інші залишилися в Україні, але продовжили навчатися у своїй школі. Попри відстань, повітряні тривоги та інші труднощі, педагоги намагаються підтримувати зв’язок з кожним учнем.

“Ми перейшли на дистанційну форму навчання дуже швидко. Звичайно, є свої плюси і мінуси. Ти не бачиш очей дітей, ти не можеш їх обійняти, не можеш зробити те, що можеш очно. Але разом із тим ми не здаємося, ми працюємо”, — розповідає Ірина Савчук.

Сьогодні кожен урок для вчительки починається з уваги до емоційного стану дітей. Вона запитує, як минула ніч, чи всі змогли відпочити та чи почуваються в безпеці. Іноді для цього достатньо звичайної розмови про повсякденні справи, яка допомагає зняти напруження. Під час повітряних тривог учні можуть переривати заняття, щоб перейти до укриття, а згодом повертаються до уроку.

“Коли ти заходиш на урок, то перш за все думаєш про те, чи всі прийшли, яка була ніч, безсонна чи ні. Бувають випадки, що діти розказують, що вночі не спали, але вони знову оживають, коли чують слова підтримки. Навіть коли лунає тривога, дитина каже, що побігла, але зараз повернеться. І дійсно повертається, бо хоче спілкуватися зі своїми однокласниками”, — говорить педагогиня

За її педагогині, зв’язок між учнями та вчителями не обмежується уроками. Вони спілкуються у спільних чатах, цікавляться одне одним і підтримують тих, кому зараз складно. Діти можуть перебувати в різних областях України або за її межами, але залишаються частиною одного класу. Ця єдність стала особливо важливою під час війни. Сама вчителька порівнює шкільну спільноту з великою родиною.

“У нас є чат, у нас є групи, де ми цікавимося одне одним. Це така велика родина, яка об’єдналася, яка знаходиться на різних територіях України, але ми разом. Ми тримаємося одне одного. І ми подумки обіймаємо одне одного та підтримуємо”, — ділиться у розмові пані Ірина.

Як змінилося ставлення дітей до української мови

Педагогиня каже, що що українська мова завжди була важливою частиною життя їхньої гімназії. Водночас після початку повномасштабної війни вона помітила зміни у ставленні учнів до її предмета. На думку вчительки, діти почали глибше усвідомлювати зв’язок між мовою, культурою та власною ідентичністю. Педагогиня особливо радіє, коли бачить, як учні не лише опановують українську, а й пишаються своїми знаннями.

“Діти усвідомили, що українська мова — це якраз про нашу ідентичність, про нашу культуру. Ми розуміємо, що вони народилися в російськомовному середовищі, але вони відчувають себе українцями. Вони намагаються, докладають дуже багато зусиль до того, щоб дійсно володіти українською мовою. І не просто володіти, а пишаються тим, що вони українці”, — говорить Ірина Савчук.

Особливо помітними ці зміни стають для вчительки, коли вона випускає старшокласників. Минулого року Ірина Савчук завершила навчання одинадцятого класу, з яким працювала багато років. Вона пригадує, як колись ці діти лише починали впевнено висловлювати свої думки українською. Тепер це дорослі юнаки та дівчата, які вільніше говорять і не соромляться власної позиції. Для педагогині такі зміни є однією з найбільших винагород за роботу.

“Коли ти бачиш дитину на початку, у п’ятому класі, її несміливі кроки, несміливі вислови. А потім бачиш уже дорослих юнаків і дівчат, які отримують задоволення від того, що можуть багато чого сказати, висловити. Вони пишаються собою. Мене переповнює радість і гордість за наші майбутні покоління”, — розповідає Ірина Савчук.

Не забувають педагогиню і її колишні учні та учениці, і це особливі теплі спогади та спілкування. Пані Ірині телефонують і пишуть, діляться радощами і питають поради.

“Коли через багато років вони телефонують, пишуть, згадують наші уроки, дякують не лише за знання, а й за виховання, за те, що колись підтримала, повірила в них, допомогла не здатися.Звичайно, пишаюся і їхніми досягненнями. Серед моїх вихованців є переможці всеукраїнських олімпіад, конкурсів, стипендіати Президента України, Кабінету Міністрів, Тараса Шевченка”, — ділиться пані Ірина.

“Це наша спільна перемога”: як учителька отримала звання заслуженої

У 2021 році пані Ірина отримала почесне звання “Заслужений вчитель України”. Нагородження тоді відбулося у Верховній Раді з нагоди 30-річчя Всеукраїнського референдуму щодо незалежності України. Для педагогині ця подія стала особливою, адже вона вперше побувала у парламенті та особисто отримала нагороду від президента. Після церемонії її вітали учні, випускники та колеги.

“Я була у Києві, вперше була у Верховній Раді. Я вперше бачила президента, коли він вручав нагороду. Мені було дуже приємно, що я серед своїх однодумців, колег представляю Донеччину. Я цим, звичайно, пишалася”, — пригадує Ірина Савчук.

Свої професійні досягнення вчителька не відокремлює від успіхів учнів та підтримки колег. Вона згадує олімпіади, конкурси й поїздки, до яких долучалася не лише школа, а й її родина. Наприклад, її чоловік допомагав супроводжувати дітей на змагання, а у складних ситуаціях шкільна спільнота об’єднувалася, щоб підтримати учнів. Зокрема, у 2023 році вони збирали кошти на поїздку школярки на олімпіаду до Львова. Дівчина змогла взяти участь у змаганні та здобути перемогу.

“Я говорила про те, що це наша спільна перемога, це наші спільні досягнення. Бо одна я без своїх учнів, без своїх колег, звичайно, таких результатів не досягла. Всі діти, яких я навчала, — це моя сім’я. І я вдячна долі за те, що я вчителька”, — говорить Ірина Савчук.

Попри війну, дистанційне навчання та труднощі, пані Ірина продовжує працювати зі своїми учнями. Вона зізнається, що в педагогічній професії бувають різні моменти, але підтримку знаходить у родині та дітях. Її донька також обрала викладання, а чоловік завжди з розумінням ставився до роботи дружини. Для самої педагогині школа давно перестала бути лише місцем працевлаштування. Це люди, з якими пов’язані десятиліття її життя, спільні перемоги, переживання та спогади.

“Мені дають сили мої учні і моя родина. Звичайно, бувають різні моменти, особливо зараз. Але коли починаєш урок, бачиш їхні очі, чуєш їхні запитання, жарти, настрій змінюється. І ти розумієш, чому ти тут і заради чого працюєш”, — говорить Ірина Савчук.

До теми:

Тричі перемагала у Радіодиктанті: вчителька з Донеччини розповіла, як написати текст без помилок

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!