Світлана Довбуш — мисткиня і фіксерка з Києва. У 2022 році вона вперше приїхала на Донеччину, щоб фіксувати вплив війни на українські міста. Декілька поїздок Світлана мала і в Бахмут: вперше — влітку 2022 року, і востаннє перед окупацією міста — у лютому 2023 року. Зняті в Бахмуті кадри стали основою відеоінсталяції “Й куди тепер?”, яка зараз експонується у Львові.

Яким мисткиня побачила Бахмут і про що її проєкт, Світлана Довбуш розповіла у розмові з Бахмут IN.UA.

Вперше на Донбас — після початку війни

Світлана Довбуш родом з Києва. Коли дівчині було 17 років, столицю сколихнула Революція Гідності. Події на Майдані мали чималий вплив на Світлану і її світогляд. Дівчина активна стежила за новинами революції, окупації Криму, початку війни на Донбасі.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Світлана Довбуш вирішила особисто зайнятися фіксацією бойових дій на сході України.

“Я дитина Майдану. І я дуже добре пам’ятаю ці новини: про “зелених чоловічків” у Криму, початок війни на Донбасі. Але я не можу згадати, в який момент у суспільстві прийшло таке прийняття цієї дійсності, що вона стала такою буденною. Тому для мене після початку вторгнення була така вимога, що я маю поїхати на Схід: все це побачити на власні очі і зрозуміти. І я шукала способи”, — розповідає Світлана Довбуш.

У 2022 році Світлана вперше приїхала в Донецьку область. Її зустрів Бахмут. Тут вона знімала різні локації міста, фільмувала буденність бахмутян і знайомилась з місцевими волонтерами.

“Я вперше поїхала на Донбас у 2022 році. Разом зі своїм другом, кінорежисером Ігорем Бабаєвим ми поїхали в Бахмут у липні-серпні. Ми привезли гуманітарну допомогу, ліки й одночасно щось знімали для себе. Так ми познайомилися з працівниками Палацу культури, які там волонтерили. Ми з ними досить плідно проводили час, і це залишило свій слід. Загалом у Бахмуті ми прожили десь 2 тижні з перервами, повертаючись у Київ за новою допомогою. Мені тоді дуже сподобалось місто”, — розповідає мисткиня.

Бахмут у 2022 році

Фільмувала Світлана Довбуш і місцевих жителів. Спочатку — згадує мисткиня — мешканці не дуже добре сприймали людей з камерами, іноді навіть вороже. Але їй разом з Ігорем Бабаєвим вдалось налагодити контакт з місцевими. У процесі спілкування вони надавали людям допомогу.

“Ми багато часу провели в Палаці культури, знайомилися з працівниками. Спочатку вони нам не дуже довіряли, але ми привозили гуманітарну допомогу і поступово в нас ніби розбудовувалась дружба і підтримка один до одного. Але водночас, можливо, було і якесь нерозуміння. І це не в негативному сенсі, я думаю, що це була більше інакшість, яка має місце. Також, коли ми їздили по місту, десь зупинялися, на нас з камерами могли досить негативно реагувати. Я багато разів чула в нашу адресу, що місцеві жителі помічали закономірність, що там, де відбувається вибух, одразу з’являються люди з камерами, і що ніби люди з камерами і приносять цю загрозу. Тому ми досить обережно знімали. Це була не дуже комфортна зйомка, відчувалась і напруга, і що потрібно було багато пояснення, інколи не знімати, а просто бути з людьми, щоб тебе не сприймали як якусь ворожу одиницю”, — згадує Світлана Довбуш.

Втім були й ті, хто не лише дозволяв себе знімати, а й вносив свої творчі пропозиції.

“Якось ми поїхали в одне місце, куди прилетіли авіабомби, і поряд був зруйнований будинок. Він мав якийсь містичний вигляд — похилений, все так викривлено було. Я його знімала, і в цей момент почула як крізь шибки звучить українське телебачення. Я покричала, і звідти вийшла жінка з двома собаками, це була Тетяна Клименко. Ми принесли їй ліки, поспілкувалися, допомогли встановити “Дію”, сфотографувати будинок, щоб подати якісь запити. А потім я запитала в неї, чи можу їй привезти щось з Києва. І вона попросила в мене тоналку. Виявилось, що Таня робила макіяжі, яскраві образи, перевдягалася — це була для неї така собі артистична практика.

Коли я наступного разу приїхала з Києва, то попросила Таню зробити макіяж про її стосунки з містом. Це була така наполовину документальна історія: я її трішки спрямовувала, але вона все одно сама інтерпретувала. Вона намалювала троянди на обличчі і шиї, одягла свою сукню з трояндами і ми вийшли на прогулянку до алеї біля її дому. Вона позувала мені і ці кадри можна побачити у відеоінсталяції”, — розповідає мисткиня.

Остання поїздка в Бахмут перед окупацією

З 2022 року Світлана Довбуш була фіксеркою. Після звільнення її рідної Київщини вона почала співпрацювати з іноземними медіа, фільмуючи для них наслідки війни в Україні. Виконуючи редакційні завдання, Світлана проводила зйомки в Донецькій, Луганській, Київській, Миколаївській, Херсонській областях.

Під час зйомок на Донеччині Світлана часто була у Краматорську, де зупинялась після роботи. У лютому 2023 року, перебуваючи у Краматорську, фіксерка почула про важку ситуацію в Бахмуті, тому вирішила поїхати туди, щоб зафіксувати тодішній стан міста.

“Я пам’ятаю, що була з RAI (ред. італійська телерадіокомпанія) в Краматорську. У Бахмуті тоді вже була складна ситуація, захоплення вже було до річки. І в мене виникло сильне бажання туди поїхати, але одночасно з цим я вступала в університет. І от 16 лютого в Краматорську я заповнюю портфоліо і відправляю його в Лондон, а вже 17 лютого, десь о 6 ранку, з військовими я виїхала в Бахмут. Мої журналісти тоді відмовились від поїздки”, — розповіла Світлана.

Того дня місто зустріло її не так тепло, як у 2022 році. Людей на вулицях не було, а на в’їзді до міста були сильні руйнування. При цьому перебувати в Бахмуті було доволі небезпечно, тому зйомки велися дуже швидко.

“Якщо чесно, це була настільки швидка поїздка, на адреналіні. Небезпечним був самий заїзд у місто. Там була така ділянка на трасі — проїзд вниз — де десь кілька кілометрів треба було дуже швидко їхати, бо там пролітали винищувачі і обстрілювали трасу. Тобто сам шлях до міста вже був інакшим. Коли я раніше заїжджала в Бахмут, то пам’ятаю, коли згори з’їжджаєш вниз і перед тобою відкривається місто, розгортається до тебе. А тут це було в такому напруженні, де ти просто закриваєш очі і думаєш лише про те, щоб проїхати цю ділянку. У самому місті ми їхали на машині і це було так: ми зупиняємось, мені кажуть, що у нас є одна хвилина, і я просто вистрибувала з машини і бігла щось знімати, щось на що поверталась камера.

Звичайно, дуже багато знято руйнувань. По суті всі ці точки зупинки — це були точки цих руїн. На в’їзді в місто, пам’ятаю, була перша точка. Це була панельна багатоповерхівка, куди потрапив снаряд і просто шмат будинку до нуля знесений. Потім ми проїжджали будинок на околиці міста, де був магазинчик “Бахмут Хліб”. І ти бачиш, що є ці двері, є вивіска, а з боку просто немає під’їзду”, — згадує Світлана Довбуш.

Побачитися з місцевими жителями Світлані вдалось лише раз у центрі міста. Там вона зустріла кількох людей, які забирали собі залишки гуманітарної допомоги. Тоді від жінки вона почула запитання “Й куди тепер?”, яке стане назвою майбутньої інсталяції.

“Перехожа бахмутяка питає “І куди тепер?” у перехожих чоловіків, які тягнуть гуманітарну допомогу. Вони її ігнорують і просто проходять повз. І тоді вона по імені кричить: “Руслан, чи там щось залишилось?”. А він каже, що він зайнятий”, — розповідає мисткиня.

Ця поїздка до Бахмута виявилась останньою перед окупацією міста.

“Ми коли гуляли з Ігорем Бабаєвим по Бахмуту в 2022 році, то я казала йому як чудово відчувається місто. Низька забудова в центрі, велика кількість квітів — відчуття було ніби ми в санаторії. Я казала, що було б добре приїздити сюди у відпустку. Я думаю, що це дійсно був такий звʼязок, схожий на закоханість, спʼяніння розуму. І в лютому 2023 року я не могла повірити, що це остання можливість побачити Бахмут”, — розповідає Світлана.

Виставка “Й куди тепер?” у Львові

Світлана Довбуш продовжувала працювати фіксеркою до кінця 2023 року. Восени вона вступила до навчального закладу в Лондоні, а на зимових канікулах вирішила продовжити свою роботу разом з іноземними журналістами на сході України. Під час зупинки з колегами в Харкові вони потрапили під обстріл. Росіяни поцілили двома балістичними ракетами в готель, де перебували медійники.

Світлана отримала поранення, мала кілька переломів. Повернувшись до Лондона, вона сфокусувалась на навчанні та паралельно відновлювалась після травм. Коли до неї повернулися сили, дівчина вирішила об’єднати свої зняті кадри в єдиний проєкт.

Проєкт “Й куди тепер?” — це відеоінсталяція в пʼяти частинах. У його основі — матеріали, зняті в Бахмуті, Оріхові, Серебрянському лісництві та інших місцях Донеччини у 2022-2023 роках.

“У своїй відеороботі я намагаюся подивитися на ландшафт війни не як документалістка. Натомість мене цікавить поетичний погляд як можливий спротив сплощенню мови воєнної документалістики”, — описує свій проєкт мисткиня.

Побачити відеоінсталяцію “Й куди тепер?” можна у Львові, вона експонується в Домі Звуку (вулиця Князя Романа, 6). Триватиме проєкт включно до 28 вересня.

Читайте також:

• У Луцьку відкрилась виставка бахмутського художника: чому варто відвідати
• “2 000 метрів до Андріївки”: фільм про звільнення села під Бахмутом можуть висунути на “Оскар”
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 17 років Аліса виїхала з Краматорська через повномасштабне вторгнення. Разом із мамою вона дісталася Німеччини, де могла залишитися, навчатися та будувати нове життя. Але вже за два місяці дівчина вирішила повернутися в Україну. Сьогодні Алісі 22, вона живе й працює в Києві, має власну творчу волонтерську команду та організовує події про Донеччину.

Про рішення повернутися, зв’язок із Краматорськом, пошуки дому та життя після вимушеного переїзду Аліса розповіла Бахмут IN.UA.

“Весь схід був моїм домом”: яким Аліса пам’ятає життя у Краматорську

Аліса народилася у Краматорську й прожила там усе дитинство. З рідним містом пов’язані її школа, друзі та родина, але власне відчуття дому для неї завжди було трохи ширшим за одне місто, ділиться у розмові дівчина. У дитинстві її родина багато подорожувала Донеччиною та Кримом. До 2014 року майже кожне літо вони їздили до моря в Крим. Після його окупації маршрут змінився — були Бердянськ, Білосарайська коса, Святогірськ. Змінилися й інші звичні напрямки: замість Донецька родина почала частіше їздити до Харкова. Для Аліси це були не просто точки на карті, а простір, у якому минало її дитинство.

“Я народилася і проживала все своє життя в Краматорську. Живучи там, я об’їздила Донеччину, Крим, тому що кожного літа ми їздили на море. Буквально весь схід був моїм таким домом”, — з теплотою згадує співрозмовниця.

Зараз Аліса живе у Києві. Тут у неї робота, друзі та команда, разом з якою вона займається культурними проєктами. Та коли дівчина говорить про себе, Краматорськ досі залишається однією з перших речей, які вона називає і з чим себе ідентифікує.

У 17 років довелося залишити Краматорськ

На початку повномасштабного вторгнення Алісі було 17. Її будинок розташовувався неподалік краматорського аеропорту, і вже в перші тижні бойові дії наблизилися до дому. Одного разу вибух стався неподалік квартири. У цей момент там перебувала мама Аліси, вона прибирала та заклеювала вікна. Жінка не постраждала.

Рішення про евакуацію значною мірою ухвалювала саме мама. Аліса згадує: тоді вона ще була неповнолітньою і водночас розуміла, що мама не захоче виїжджати без неї. Тому вони вирішили залишати місто разом. Спочатку планували їхати потягом із Краматорська. Вони приїхали на вокзал і чекали на евакуаційний рейс, але атмосфера була настільки напруженою, що зрештою повернулися додому та почали шукати інший шлях.

“Мама дуже сильно переживала. Ми стояли на вокзалі годину чи дві, чекаючи на евакуаційні потяги, але це було настільки напружено й нервово, що ми розвернулися та поїхали назад. Почали думати про інші варіанти — як нам виїхати швидше і безпечніше”, — пригадує Аліса.

Зрештою з Краматорська вони автомобілем дісталися Дніпра. Звідти евакуаційним потягом поїхали до Львова, а потім рушили за кордон. Той період Аліса досі згадує як хаотичний і важкий. Люди масово залишали свої міста, знайомі й родичі роз’їжджалися різними країнами, а майбутнє було абсолютно незрозумілим.

Сама Аліса тоді щиро вірила, що це ненадовго.

“Ми почали, якщо можна так сказати, розкидатися по світу, і тоді ніхто не знав, чого очікувати. Я всім казала, що, звичайно, це все закінчиться через два-три тижні. Я була тією людиною, яка вірила в це дуже щиро. Але це не закінчилося”, — каже Аліса.

Німеччина могла стати новим життям, але Аліса хотіла додому

Країну для евакуації родина обирала передусім з міркувань безпеки. У Німеччині жили знайомі українці, які погодилися прийняти Алісу з мамою. За словами дівчини, ставлення до них було теплим. Їй пропонували можливості для навчання та подальшої інтеграції. Аліса продовжувала дистанційно закінчувати 11 клас, знала англійську та навіть почала самостійно вивчати німецьку.

Вона згадує, що вже за два місяці почала розуміти окремі фрази й потроху говорити німецькою. Тож, якби Аліса вирішила залишитися, адаптація, на її думку, могла б пройти досить легко.

Проблема була в іншому, зізнається в розмові дівчина — залишатися вона не хотіла.

“Мені не сподобалося існування в іншій країні й не сподобалася перспектива життя там, тому що в мене в голові було тільки бажання повернутися додому. Я хотіла знову бути в Україні, бути серед своїх. Я просто не уявляю свого життя за кордоном і серед іншої культури”, — каже Аліса.

У Німеччині вона прожила близько двох місяців. Коли їй виповнилося 18 років, рішення про власне майбутнє вона вже могла ухвалювати самостійно. Тож, у травні 2022 року дівчина повертається в Україну.

“Мам, я тут не залишусь”: чому Аліса обрала Київ

Повертатися безпосередньо до Краматорська Аліса не планувала, розуміючи, що там буде небезпечно. Ще з 2019 року вона мріяла навчатися у Києві, а її старша сестра на той момент уже близько двох років жила у столиці. Тому після повернення з Німеччини вибір міста для неї був майже очевидним.

“Пригадую, що я я постійно казала: “Мам, я тут (ред. в Німеччині) не залишусь. Мам, я поїду тільки в Київ. Я не хочу тут навчатися, я не хочу тут залишатися”. Мені насправді пропонували все: казали, що буде і робота, і навчання, і університет. У 2022 році для українців було багато можливостей, щоб ми могли почуватися в безпеці та інтегруватися, але я все одно хотіла повернутися”, — згадує дівчина у розмові.

У Києві Аліса оселилася разом зі старшою сестрою, вступила до університету, а згодом почала працювати За чотири роки столиця стала містом, у якому вона навчилася будувати самостійне доросле життя.

Цього року Аліса вже закінчила бакалаврат. Від магістратури поки вирішила зробити перерву: поєднувати навчання з роботою, повітряними тривогами, відключеннями світла та постійними змінами між очним і дистанційним форматами було складно. До навчання вона хоче повернутися, коли відчує, що має для цього достатньо сил.

Фотоальбоми та щоденники: що Аліса забирала з Краматорська

У розмові ми торкнулися і теми речей, які вдалося забрати з собою. Дівчина каже, що коли родина евакуювалася у 2022 році, вона не збиралася так, ніби залишає місто на роки. Взяла документи, ноутбук, валізу та речі, які могли знадобитися найближчим часом. Пізніше, вже живучи у Києві, вона поступово почала перевозити речі з Краматорська. Серед них були одяг, техніка та навіть телевізор, але найціннішим виявилося зовсім інше.

“Напевно, найцінніше, що я хотіла забрати і що зараз є для мене найціннішим із того життя, — це фотоальбоми. Треба було ще в перший день забрати всі фотографії, записнички, книги, щоденники. Нещодавно я сказала мамі, що треба вивозити всі документи, які в нас колись були, навіть якісь непотрібні,  просто щоб усе, що пов’язує нас із містом, залишилося”, — розповідає дівчина.

З часом ці речі набули для Аліси іншого значення. Це вже не просто старі документи чи фотографії, а матеріальні свідчення життя, яке було в Краматорську до повномасштабної війни. Одна з дитячих фотографій Аліси тепер навіть подорожує Україною, її передали для виставки, присвяченої Донеччині.

“Я завжди представляюся: Аліса з Краматорська”

Близьких друзів та родичів у Краматорську в Аліси майже не залишилося. Більшість виїхали у перші роки повномасштабної війни. Проте зв’язок із містом нікуди не зник. Він просто набув іншої форми. Аліса називає його культурним.

У Києві вона створила благодійну творчу команду, яка організовує культурні події. Серед них, заходи, присвячені Донеччині та Донецьку. Подібну подію команда проводила й у Львові, де говорила про історію регіону та міфи, які досі існують між сходом і заходом України. Аліса ділиться, їй важливо, щоб про Донеччину говорили не лише в контексті війни.

“Я постійно всім розказую про Краматорськ і дуже люблю асоціювати себе з ним. Я завжди всім представляюся, що я саме Аліса з Краматорська. Це такі маленькі зв’язки з містом, які допомагають тобі триматися: ти знаєш, що ці люди є, вони рухаються далі й так само, як і ти, сумують за своїм місцем”, — пояснює дівчина.

Сьогодні значну частину її кола спілкування в Києві також складають люди з Донеччини, з Краматорська, Слов’янська, Бахмута та Дружківки. Це середовище, каже Аліса, допомагає зберігати відчуття зв’язку з регіоном навіть за сотні кілометрів від нього. А ще дає можливість розповідати іншим про Донеччину такою, якою вона була й залишається для людей, що там виросли. Це усвідомлення — тішить.

“Знаєте, дуже багато людей дізналися про Донеччину тільки після війни, хоча про Краматорськ і Донеччину повинні були знати й до війни. Навіть про наші міста до 2014 року. Вони мали і мають великий потенціал, якщо туди повернуться люди”, — каже героїня.

Київ став місцем для життя, але не став домом

За ці роки Київ дав Алісі багато того, чого вона шукала, коли поверталася в Україну. Тут вона здобула освіту, знайшла роботу, друзів і людей, разом із якими реалізовує культурні проєкти. Проте назвати столицю домом вона досі не може. І, якщо говорити щиро, то не впевнена, що колись зможе:

“Київ став для мене містом, де я можу реалізовуватися, шукати роботу, але в мене немає відчуття, що я хочу називати Київ своїм домом. Тому що дім у мене один. Поки тут є робота, друзі й моя творча команда, це місто, в якому хочеться залишатися, але “домом” я, напевно, не зможу його назвати ніколи”.

Водночас життя у столиці останнім часом також стало важчим через останні щоденні російські атаки на Київ. Аліса розповідає, що постійне відчуття небезпеки впливає і на роботу, і на зустрічі з друзями, і на звичайні плани. Однак попри це вона продовжує працювати й розвивати свою команду.

Її історія, як і історії тисячі внутрішньо-переміщених осіб, які були змушені залишити дім не по своїй волі, сьогодні ніби існує між двома містами. Краматорськом, який вона продовжує називати домом, і Києвом, у якому вже побудувала значну частину свого дорослого життя.

“ВПО теж не мають забувати, що вони є один в одного”

Евакуація з Донеччини триває і зараз. Лише за вересень звідти виїхали 18 тисяч людей. Говорячи про людей, які лише зараз залишають Донеччину, Аліса не намагається давати універсальних порад. Вона розуміє, що її власний досвід відрізняється: у 2022 році їй було 17, вона мала підтримку родини, а після повернення змогла навчатися, знайти роботу та поступово стати фінансово самостійною. Для інших родин починати життя в новому місці може бути значно складніше.

Саме тому найважливішою Аліса вважає спільноту. Радить шукати в нових містах людей із Краматорська, Бахмута, Костянтинівки, Донецька та інших міст Донеччини, знайомитися, допомагати одне одному з роботою та просто залишатися поруч:

“Я хочу, щоб люди об’єднувалися, дружили між собою, знаходили спільноти тих, хто теж переїхав. Там ви можете підтримувати одне одного, тому що розумієте одне одного. Я просто хочу, щоб про ВПО не забували, а ВПО теж не забували, що вони є один в одного”.

Сама Аліса сьогодні уже не потребує постійної допомоги, як каже вона сама, вона працює й забезпечує себе. Проте відчуття крихкості нового життя нікуди повністю не зникло. Вона теж думає про те, що буде, якщо втратить роботу або не зможе платити за квартиру. Адже звичного варіанта, просто повернутися додому, у неї немає.

І хоча фізично вона зараз далеко від Краматорська, у її житті місто залишається присутнім: у старих фотоальбомах, нових друзях із Донеччини, культурних подіях і простій фразі, якою вона продовжує знайомитися з людьми: “Привіт, я Аліса з Краматорська”.

До теми:

Працювала в бахмутському дитсадку, а тепер навчає дітей танцям у Краматорську: історія хореографки Альони Стрющенко

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вона хотіла долучитися до війська ще на початку повномасштабного вторгнення, у 2022. Тоді дівчині було 19 років. Разом із подругою вони прийшли до військкомату в Бахмуті, але отримали відмову, бо надто молодих дівчат не хотіли брати на службу. Мине кілька років і вона все ж домоглася свого, вступила у військо, отримала позивний “Нефера” і зараз несе службу на посаді бойової медикині.

Про Бахмут, який став для неї домом, евакуацію, рішення повернутися з-за кордону та ставлення до жінок у війську Ілона розповіла редакції Бахмут IN.UA.

“Мені просто подобалося там жити”: яким Ілона пам’ятає Бахмут

Ілона не народилася в Бахмуті, але він для неї став домом. До цього міста її родина переїхала у 2017 році, коли дівчина вступила на навчання. Бахмут став для неї близьким. Хоча переїзд у підлітковому віці був доволі різким, але, згадує “Нефера”, вона швидко знайшла у новому місті й друзів.

“Насправді мені дуже там подобалося. У мене, попри те, що я переїхала туди доволі різко, з’явилося багато друзів. Мені просто подобалося там жити, там усе було чудово. Я думаю, якби не було повномасштабної війни, я б, певно, нікуди звідти не поїхала”, — каже “Нефера”.

Особливо їй запам’ятала Верхній та Нижній парки, це було одне з улюблених місць. У дні міських свят там проводили ярмарки, куди вона приходила разом із друзями. Сам Бахмут, говорить дівчина, постійно змінювався.

“Місто розвивалося, там завжди було щось нове, нічого стояло на місці. Воно буквально зростало на очах”, — пригадує дівчина.

Повномасштабне вторгнення Ілона зустріла в Бахмуті

24 лютого 2022 року дівчина була в Бахмуті. Перший час, пригадує вона, у місті було відносно спокійно. Але до Бахмута поступово приїжджали люди з населених пунктів, де вже тривали активні бойові дії. Згодом ситуація почала змінюватися. Особливо відчутним це стало після травня.

“Звісно, ти розумієш, що це страшно, бо все-таки чуєш вибухи, розумієш, що воно поруч. А от після травня це було вже жахливо”.

У травні 2022 року героїня згадує, що неподалік від свого будинку отримала осколкове поранення. Попри це, одразу виїжджати з міста вона не захотіла:

“Я не хотіла виїжджати, тому що сподівалася, що, можливо, все зміниться на краще. Можливо, війна до нас не дійде”.

Дівчина залишалася в Бахмуті до кінця літа. Евакуювалася у останніх днях серпня. Переконували виїхати її рідні та друзі, зокрема ті, хто перебував за кордоном. У певний момент, каже дівчина, вона усвідомила, що залишаючись, ризикує потрапити під ще сильніші обстріли або опинитися в окупації. Наприкінці серпня вона виїхала з Бахмута автомобілем знайомих у напрямку Краматорська. Вже звідти евакуюватися допомогли волонтери.

Більшість пам’ятних речей забрати не вдалося. Дитячі фотографії, іграшки та інші особисті речі залишалися у квартирі батьків.

“Всі фото, якісь дитячі іграшки. На жаль, воно просто все згоріло”, — каже дівчина у розмові.

Наша героїня проживала у районі вулиці Ювілейної, неподалік від кінотеатру. Житловий масив там практично знищений.

“Я хотіла додому, а повернутися було просто нікуди”

Після Краматорська дівчина вирішила їхати далі. Спочатку вона ще думала залишитися в Україні ближче до Бахмута. Проте рідні переконували не ризикувати, адже безпекова ситуація могла швидко змінитися й у Краматорську. За кілька днів дівчина виїхала до Чехії, де на той момент були знайомі її родини. Можливості розпочати нове життя там були, пригадує героїня у розмові: можна було вивчати мову, шукати роботу. Проте адаптуватися морально їй було складно.

“Мені було там важко, бо я розуміла, що хочу додому, а повернутися було просто нікуди. А жити серед чужих людей за кордоном було також дуже важко морально”, — пояснює вона.

Тоді бажання повернутися в Україну та долучитися до війська нікуди не зникало. Насправді вперше вона намагалася долучитися до Сил оборони ще тоді, коли жила в Бахмуті разом з товаришкою. Їй було 19 років, її подрузі, 18. Разом вони прийшли до військкомату та попросили взяти їх на службу:

“Ми дуже просили, щоб нас ще тоді взяли у військо. Нам сказали ні, тому що ми були дуже молоді, ми були жінками, і це було для них дуже критично”.

Пізніше дівчина знову приїхала в Україну з наміром долучитися до війська. Однак, за її словами, на той момент їй фактично пропонували медичний напрям. Парадокс був у тому, що без медичної освіти вона не могла потрапити на відповідну посаду. Тоді дівчина знову повернулася за кордон. До України приїжджала на кілька місяців, займалася волонтерством і допомагала зі зборами. Ситуацію змінили соцмережі. Героїня почала бачити історії інших молодих жінок, які долучалися до війська — зокрема як операторки дронів та медикині. Тоді вона вирішила спробувати ще раз.

“Я просто купила квиток, зв’язалася з бригадою, в яку хотіла йти. Мені сказали, що так, це можливо, але ми маємо з тобою поговорити вже вживу”.

Так, донеччанка повернулася в Україну, зустрілася з представниками підрозділу, а приблизно за місяць підписала контракт.

Від FPV-пілотки до бойової медикині

Спочатку у війську “Нефера” стала FPV-пілоткою. Назву своєї бригади та місце служби вона просить не публікувати з міркувань безпеки. Служить дівчина у ЗСУ СБС. Згодом її робота змінилася. Нині вона, бойова медикиня.

Медичної освіти дівчина не має, але зараз це не заважає працювати. Адже дівчина за направленням командування проходила додаткове спеціалізоване навчання. Вона зізнається: на початку служби їй бракувало досвіду та розуміння того, наскільки непередбачуваною є військова робота.

“Я думала, що це все легко буде. Мені просто не вистачало досвіду, розуміння чогось. Тому що це війна, і тут не буде все так, як я планую. Тут завжди все може змінитися”, — розмірковує “Нефера”.

Одним із неочікуваних для військовослужбовиці викликів стало ставлення до жінок у війську. Дівчина говорить, що частково розуміє, звідки виникає така реакція. Для багатьох чоловіків присутність жінок безпосередньо у військових професіях досі є незвичною.

“Можливо, вони просто не розуміють, чому ми сюди прийшли і з якою ціллю. Можливо, вони хвилюються, бо вважають, що якщо жінка, то вона може бути слабшою. Хоча, як показує практика, це не зовсім так”, — каже військова.

За її словами, найбільше ставлення змінюється тоді, коли люди бачать результати роботи:

“Якщо ти показуєш себе як достойна людина, яка може виконувати ту чи іншу роботу, то ставлення до тебе завжди зміниться у кращу сторону”.

“Нефера” переконана, що військовим варто звикати до того, що жінок у Силах оборони ставатиме більше. Вона додає, що багато дівчат хочуть воювати, і багато ще прийдуть у військо. Тому треба до цього ставитися більш спокійно і ставитися до них як до рівних. Ми запитали героїню і про те, що допомагає їй триматися у складні часи. Як поділилася “Нефера”, коли їй стає морально складно, однією з головних опор для неї, стає коханий. Він також військовослужбовець і має більше досвіду служби. Вони обговорюють складні ситуації, а його поради, говорить дівчина, завжди допомагають їй.

Напередодні Дня захисників і захисниць “Нефера” не говорить про власну службу як про щось виняткове. Натомість згадує інших військових, які, на її думку, зробили значно більше.

“Мені б дуже хотілося, щоб у всіх захисників, які наразі воюють і захищають нашу країну, нашу націю, все було добре. Щоб вони берегли своє здоров’я. І щоб скоріше це все закінчилося, і ми всі були вдома”.

До теми:

“Я зустріла повномасштабну війну на роботі”: історія бахмутянки Світлани Стор’євої, яка 8 років працювала в ДСНС

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!