Військовий Віталій Шишкін родом з міста Бахмута, але перші години повномасштабного вторгнення чоловік зустрів неподалік від Маріуполя, село Гранітне. Обстріли тут почалися раніше, 20 лютого чоловік вже телефонував рідним — відчував, що насувається війна. 

Яким Віталій запам’ятав Бахмут та чому цивільні на війні — це тягар для військових? 

Мама казала “Не треба, ти ще молодий”

У Бахмуті є район Літака, так його називають місцеві, саме тут народився й жив Віталій з родиною. Навчався в 12 та 18 школі, а коли хлопцю виповнилося 18 років він підписав контракт зі Збройними Силами України.

На дворі був 2018 рік, війна на Донбасі активно тривала, тож мама Віталіка спочатку відмовляла його від ідеї пов’язати життя з армією, а от тато навпаки підтримав таке рішення сина. Юнак підписав контракт на спеціальність стрілка-піхотинця з Бахмутською 54-бригадою, служив у батальйоні 25-ої окремої мотопіхотної бригади “Київська Русь”.

Війна зустріла біля Маріуполя

Про те, що повномасштабна війна в Україні буде — військовий не сумнівався, каже, що все до цього йшло. Перші години вторгнення Віталій з побратимами застав неподалік від Маріуполя, село Гранітне.

Віталій бував у Маріуполі по робочих завданнях, відвідував госпіталі, возив гуманітарку ще до повномасштабного вторгнення, зараз це місто під російською окупацією. Маріуполь, чоловік запам’ятав, як велике промислове місто.

В грудні та лютому 2022 року військові спостерігали, як до кордонів стягуються російські солдати. Це не було схоже на попередні роки, росіян було дуже багато, як і їх техніки, каже Віталій. Російські танки та БМП (Бойова машина піхоти) їхали день та вночі, вони навіть не переховувалися, додає чоловік.

Під час цього періоду почали проявляти себе й місцеві жителі села, у якому дислокувалися побратими Віталія, були люди, які підтримували українських військових, але вистачало й тих, хто відкрито чекав росію. На питання, чому так могло скластися Віталій відповідає наступне:

Бахмут мав готуватися до міських боїв

В серпні 2022 року підрозділ Віталія зайшов на позиції в Бахмуті, хлопці базувалися тут по вересень, далі їх вивели на доукомплектування, в жовтні повернули назад. Місто тоді ще було цілим. Бахмутяни надіялися, що так буде й надалі, але згодом лінія фронту почала сунутися в сторону Зайцевого, кілометрів до Бахмута залишалося все менше, лінія фронту розтягувалася.

Військові вже тоді розуміли, що у Бахмуті будуть точитися міські бої, для росіян було важливо взяти це місто, аби показати, що вони щось можуть, говорить військовий.

Вже осінню 2022 року люди почали відноситися до військових із засторогою, не довіряли, пригадує герой у розмові. Бувало, що захисникам докоряли за те, що вони селяться в будинках, стріляють по росіянах  із житлових масивів тощо. Віталій додає, він питав у людей, навіщо вони залишаються в місті, у якому немає води, світла та інших комунікацій — чимало бахмутян відповідали, що не поїдуть, бо тут мають дім.

Ще одна річ, яку не міг зрозуміти чоловік — це мами, які залишалися з дітьми у місті. Також були батьки, які ховали дітей від волонтерів та поліції, пригадує герой. Мотиви цих людей й досі незрозумілі Віталію. Загалом цивільні під час боїв у місті підставляють себе під загрозу, каже Віталій, й стають тягарем для військових.

Людям, які залишалися в Бахмуті максимально намагалися допомогти

Попри те, що військові мали основне завдання у Бахмуті, вони встигали ще допомагати цивільним, які залишилися в місті. Наприклад, Віталій забезпечував усім необхідним свій район — Квадрат. Людям привозив хліб із власних запасів, консервації, крупи, воду, солодощі, джеми, рибу, тушонку, загалом все що могли віддати від частини. Військові привозили навіть медиків для цивільних, людям видавали ліки, слухали серце, лікували сезонні застуди тощо.

Часто Віталій разом із побратимами вмовляли бахмутян евакуюватися, безкоштовно довозили до Дніпра, були ті, хто погоджувався, але таких не багато. 

Неприємним сюрпризом було те, що потім окремі бахмутяни, які переїхали до росії звинувачували військових у розстрілах, прильотах, розповідали, що їм ніхто не допомагав, ділиться Віталій. Він додає, на одному із російських каналів він побачив свою землячку, яка жила з ним в одному районі, жінка звинувачувала ЗСУ у всіх негараздах. Були ті, хто шпигував за пересуванням військових.

Але цих осіб було небагато, а проукраїнське населення підтримувало ЗСУ. Зокрема, волонтерка Наталя Роменська до останньої можливості перебувала в Бахмуті, аби допомагати захисникам. Лікарка Олена Воронова лікувала воїнів від застуди, травм. Й таких бахмутян було немало.

Додамо, що СБУ слідкує за подібними інцидентами. Випадки, коли проросійські особи “зливають” позиції ЗСУ, фіксують у різних областях України, останній трагічний інцидент відбувся на Харківщині.

Окупанти вдарили по кафе в селі Гроза на Харківщині. У кафе відбувалися поминки за військовослужбовцем, приліт російської ракети вбив 51 людину. Серед них шестирічна дитина. Місцеві підозрюють, що самі односельчани стали зрадниками, які повідомили російській стороні про масове скупчення людей.

Росіяни потроху знищували Бахмут, будинок за будинком, вулиця за вулицею. Віталій каже, що він не був здивований руйнуванням, бо це тактика війни росіян — знищувати міста, залишати за собою випалену землю, як це було в Сирії та Чечні.

В січні 2023 року бригаду Віталія перекинули на навчання, їх проводили на Херсонщині, а далі бригаду повернули під Авдіївку. Наступна зупинка знову Бахмут, тут батальйон базувався аж до середини травня 2023 року. 

Якби росіяни не були настільки сильними, то ми б звільняли наші території швидше

Бої за Бахмут тривали кілька місяців, весною 2023 року вже почалися сутички поблизу залізничного вокзалу. 12 травня для Віталія та його побратимів відбувся один із найважчих боїв біля магазину “Любимий”, бій тривав 6 годин.

Росіяни закидували всім чим можна, пригадує чоловік, 6 годин пролетіли дуже швидко. Чоловікам вдалося вийти цілими завдяки артилеристам, які допомогли відбити атаку. Це далеко не одиничний випадок. Ще один був, коли бригаді Віталія вдалося уникнути російського ПТУРа.

Недооцінювати противника не можна, вважає Віталій. Звісно, є росіяни, які потрапляють в полон на третій день, стають гарматним м’ясом, як учасники ПВК “Вагнер”. Але навіть той самий “Вагнер”, який часто зображували, як скупчення зеків має сильних бійців, каже герой. Тих, кому не подобаються темпи контрнаступу, чоловік запрошує в Бахмут, аби на власні очі побачити, з чим мають справу ЗСУ.

Разом з Віталієм місто Бахмут захищають його земляки:

• Боєць ТрО “Грузин”;
• вчитель історії з позивним “Завуч”;
• воїн з місцевого ТРО Руслан Петренко ;
• активіст Андрій Шостак;
• волонтер й зоозахисник Сергій Литовченко;
• популяризатор вертепів Андрій Тимчак;
• аеророзвідник Дмитро.

Інколи їздили в Костянтинівку в кафе за тортом Наполеоном

Ми попросили героя поділитися своєю улюбленою їжею. Виявилося, що це карбонара та торт Наполеон. Однак дістати солодощі, коли ти у місті поруч з фронтом, не так й легко. До грудня 2022 року в Бахмуті була нормальна логістика, згадує Віталій, тоді були відкриті дві дороги на Бахмут через Часів Яр та Костянтинівку.

Навіть самі військові могли їздити, щоб щось придбати, наприклад гарячу їжу. Військовим видавали сухпайки, втім, каже Віталій, хотілося хоча б інколи їсти домашні харчі. А готувати в Бахмуті для них – не було кому.

У Бахмут чоловік хотів би повернутися після війни, каже, що чудово розуміє, що це відбудеться нешвидко, бо після відвоювання міста буде його розмінування, а потім відбудова. Своє місто чоловік бачить таким, як раніше. Віталій отримав поранення, зараз він на лікуванні в Одесі, далі чекає комісія ВЛК. Одеса бахмутянину до душі, бо тут колоритні та добрі люди.

Як подякувати військовому?

Наостанок ми вирішили запитати Віталія дуже актуальне питання, яке турбує багатьох цивільних: Як подякувати військовому?

Чоловік каже, що достатньо буде просто підійти та щиро висловитися, військові цінують чесні наміри.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!