Військовий Віталій Шишкін родом з міста Бахмута, але перші години повномасштабного вторгнення чоловік зустрів неподалік від Маріуполя, село Гранітне. Обстріли тут почалися раніше, 20 лютого чоловік вже телефонував рідним — відчував, що насувається війна. 

Яким Віталій запам’ятав Бахмут та чому цивільні на війні — це тягар для військових? 

Мама казала “Не треба, ти ще молодий”

У Бахмуті є район Літака, так його називають місцеві, саме тут народився й жив Віталій з родиною. Навчався в 12 та 18 школі, а коли хлопцю виповнилося 18 років він підписав контракт зі Збройними Силами України.

На дворі був 2018 рік, війна на Донбасі активно тривала, тож мама Віталіка спочатку відмовляла його від ідеї пов’язати життя з армією, а от тато навпаки підтримав таке рішення сина. Юнак підписав контракт на спеціальність стрілка-піхотинця з Бахмутською 54-бригадою, служив у батальйоні 25-ої окремої мотопіхотної бригади “Київська Русь”.

Війна зустріла біля Маріуполя

Про те, що повномасштабна війна в Україні буде — військовий не сумнівався, каже, що все до цього йшло. Перші години вторгнення Віталій з побратимами застав неподалік від Маріуполя, село Гранітне.

Віталій бував у Маріуполі по робочих завданнях, відвідував госпіталі, возив гуманітарку ще до повномасштабного вторгнення, зараз це місто під російською окупацією. Маріуполь, чоловік запам’ятав, як велике промислове місто.

В грудні та лютому 2022 року військові спостерігали, як до кордонів стягуються російські солдати. Це не було схоже на попередні роки, росіян було дуже багато, як і їх техніки, каже Віталій. Російські танки та БМП (Бойова машина піхоти) їхали день та вночі, вони навіть не переховувалися, додає чоловік.

Під час цього періоду почали проявляти себе й місцеві жителі села, у якому дислокувалися побратими Віталія, були люди, які підтримували українських військових, але вистачало й тих, хто відкрито чекав росію. На питання, чому так могло скластися Віталій відповідає наступне:

Бахмут мав готуватися до міських боїв

В серпні 2022 року підрозділ Віталія зайшов на позиції в Бахмуті, хлопці базувалися тут по вересень, далі їх вивели на доукомплектування, в жовтні повернули назад. Місто тоді ще було цілим. Бахмутяни надіялися, що так буде й надалі, але згодом лінія фронту почала сунутися в сторону Зайцевого, кілометрів до Бахмута залишалося все менше, лінія фронту розтягувалася.

Військові вже тоді розуміли, що у Бахмуті будуть точитися міські бої, для росіян було важливо взяти це місто, аби показати, що вони щось можуть, говорить військовий.

Вже осінню 2022 року люди почали відноситися до військових із засторогою, не довіряли, пригадує герой у розмові. Бувало, що захисникам докоряли за те, що вони селяться в будинках, стріляють по росіянах  із житлових масивів тощо. Віталій додає, він питав у людей, навіщо вони залишаються в місті, у якому немає води, світла та інших комунікацій — чимало бахмутян відповідали, що не поїдуть, бо тут мають дім.

Ще одна річ, яку не міг зрозуміти чоловік — це мами, які залишалися з дітьми у місті. Також були батьки, які ховали дітей від волонтерів та поліції, пригадує герой. Мотиви цих людей й досі незрозумілі Віталію. Загалом цивільні під час боїв у місті підставляють себе під загрозу, каже Віталій, й стають тягарем для військових.

Людям, які залишалися в Бахмуті максимально намагалися допомогти

Попри те, що військові мали основне завдання у Бахмуті, вони встигали ще допомагати цивільним, які залишилися в місті. Наприклад, Віталій забезпечував усім необхідним свій район — Квадрат. Людям привозив хліб із власних запасів, консервації, крупи, воду, солодощі, джеми, рибу, тушонку, загалом все що могли віддати від частини. Військові привозили навіть медиків для цивільних, людям видавали ліки, слухали серце, лікували сезонні застуди тощо.

Часто Віталій разом із побратимами вмовляли бахмутян евакуюватися, безкоштовно довозили до Дніпра, були ті, хто погоджувався, але таких не багато. 

Неприємним сюрпризом було те, що потім окремі бахмутяни, які переїхали до росії звинувачували військових у розстрілах, прильотах, розповідали, що їм ніхто не допомагав, ділиться Віталій. Він додає, на одному із російських каналів він побачив свою землячку, яка жила з ним в одному районі, жінка звинувачувала ЗСУ у всіх негараздах. Були ті, хто шпигував за пересуванням військових.

Але цих осіб було небагато, а проукраїнське населення підтримувало ЗСУ. Зокрема, волонтерка Наталя Роменська до останньої можливості перебувала в Бахмуті, аби допомагати захисникам. Лікарка Олена Воронова лікувала воїнів від застуди, травм. Й таких бахмутян було немало.

Додамо, що СБУ слідкує за подібними інцидентами. Випадки, коли проросійські особи “зливають” позиції ЗСУ, фіксують у різних областях України, останній трагічний інцидент відбувся на Харківщині.

Окупанти вдарили по кафе в селі Гроза на Харківщині. У кафе відбувалися поминки за військовослужбовцем, приліт російської ракети вбив 51 людину. Серед них шестирічна дитина. Місцеві підозрюють, що самі односельчани стали зрадниками, які повідомили російській стороні про масове скупчення людей.

Росіяни потроху знищували Бахмут, будинок за будинком, вулиця за вулицею. Віталій каже, що він не був здивований руйнуванням, бо це тактика війни росіян — знищувати міста, залишати за собою випалену землю, як це було в Сирії та Чечні.

В січні 2023 року бригаду Віталія перекинули на навчання, їх проводили на Херсонщині, а далі бригаду повернули під Авдіївку. Наступна зупинка знову Бахмут, тут батальйон базувався аж до середини травня 2023 року. 

Якби росіяни не були настільки сильними, то ми б звільняли наші території швидше

Бої за Бахмут тривали кілька місяців, весною 2023 року вже почалися сутички поблизу залізничного вокзалу. 12 травня для Віталія та його побратимів відбувся один із найважчих боїв біля магазину “Любимий”, бій тривав 6 годин.

Росіяни закидували всім чим можна, пригадує чоловік, 6 годин пролетіли дуже швидко. Чоловікам вдалося вийти цілими завдяки артилеристам, які допомогли відбити атаку. Це далеко не одиничний випадок. Ще один був, коли бригаді Віталія вдалося уникнути російського ПТУРа.

Недооцінювати противника не можна, вважає Віталій. Звісно, є росіяни, які потрапляють в полон на третій день, стають гарматним м’ясом, як учасники ПВК “Вагнер”. Але навіть той самий “Вагнер”, який часто зображували, як скупчення зеків має сильних бійців, каже герой. Тих, кому не подобаються темпи контрнаступу, чоловік запрошує в Бахмут, аби на власні очі побачити, з чим мають справу ЗСУ.

Разом з Віталієм місто Бахмут захищають його земляки:

• Боєць ТрО “Грузин”;
• вчитель історії з позивним “Завуч”;
• воїн з місцевого ТРО Руслан Петренко ;
• активіст Андрій Шостак;
• волонтер й зоозахисник Сергій Литовченко;
• популяризатор вертепів Андрій Тимчак;
• аеророзвідник Дмитро.

Інколи їздили в Костянтинівку в кафе за тортом Наполеоном

Ми попросили героя поділитися своєю улюбленою їжею. Виявилося, що це карбонара та торт Наполеон. Однак дістати солодощі, коли ти у місті поруч з фронтом, не так й легко. До грудня 2022 року в Бахмуті була нормальна логістика, згадує Віталій, тоді були відкриті дві дороги на Бахмут через Часів Яр та Костянтинівку.

Навіть самі військові могли їздити, щоб щось придбати, наприклад гарячу їжу. Військовим видавали сухпайки, втім, каже Віталій, хотілося хоча б інколи їсти домашні харчі. А готувати в Бахмуті для них – не було кому.

У Бахмут чоловік хотів би повернутися після війни, каже, що чудово розуміє, що це відбудеться нешвидко, бо після відвоювання міста буде його розмінування, а потім відбудова. Своє місто чоловік бачить таким, як раніше. Віталій отримав поранення, зараз він на лікуванні в Одесі, далі чекає комісія ВЛК. Одеса бахмутянину до душі, бо тут колоритні та добрі люди.

Як подякувати військовому?

Наостанок ми вирішили запитати Віталія дуже актуальне питання, яке турбує багатьох цивільних: Як подякувати військовому?

Чоловік каже, що достатньо буде просто підійти та щиро висловитися, військові цінують чесні наміри.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Анастасія Калужських роками працювала в дошкільній освіті рідного міста, дбаючи про виховання найменших містян. Повномасштабне вторгнення змусило її разом із двома синами залишити дім і шукати прихисток у безпечнішому регіоні.

Опинившись у Вінниці, жінка не лише змогла адаптуватися на новому місці, а й наважилася реалізувати давню мрію — відкрити власний дитячий центр.

Про переїзд, перші кроки у бізнесі в евакуації, залучення грантів та спогади про бахмутську Алею Троянд Анастасія розповіла редакції Бахмут IN.UA.

З Бахмута до Вінниці: вимушений переїзд заради дітей

Пані Анастасія народилася в Костянтинівці, але вже у дитячому віці разом із родиною переїхала до Бахмута. Тут вона закінчила школу №24, її дитинство проходили  на вулиці Перемоги, саме тут жила родина дівчинки Коли Анастасія завершила школу, тоздобула фах історикині в Донецькому національному університеті, проте так склалося, що за спеціальністю вона не працювала жодного дня — серце лежало до роботи з дітьми. До повномасштабної війни наша героїня була вихователькою-методисткою у дитячому садку “Кульбабка”.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла вдома. Проте, пам’ятаючи переляк дітей під час подій АТО, Анастасія вирішила не ризикувати їхнім емоційним станом і виїхати.

“Ми виїхали в березні, а 25 березня були вже у Вінниці. Їхали, щоб вивезти дітей, аби вони не лякалися. Не збиралися надовго, планували на Великдень повернутися додому. Але ось уже який рік у Вінниці. Опинилися тут випадково — просто їхали потягом, куди було можливо, і залишилися”, — пригадує бахмутянка.

Адаптація на новому місці вимагала сил та фінансової витривалості, адже великих заощаджень родина не мала. Звикати до нового життя допомагала активна підтримка місцевих служб, які організовували дозвілля для дітей.

“Мені здається, ми, люди нашого регіону, швидко адаптуємося. Ми не боїмося працювати й розуміємо, що треба рухатися вперед. Було нелегко, але, маючи двох дітей, треба було працювати. У Вінниці дітям добре допомагала ювенальна поліція — за перші пів року вони багато де побували. Тому я мала можливість виходити на роботу й працювати”, — ділиться Анастасія.

Власний дитячий центр у Вінниці: від ідеї до грантів

Попрацювавши у вінницьких приватних закладах освіти, Анастасія вирішила спробувати започаткувати власний проєкт. Вона пройшла у місті навчання від благодійних організацій та курси підвищення кваліфікації в Києві, де навчали основ ведення бізнесу в сфері дошкілля.

Поштовхом для героїністало тримісячне навчання за програмою “Право на бізнес” від БФ “Право на захист”. Написавши бізнес-план, бахмутянка змогла виграти декілька грантів на запуск власної справи — омріяного дитячого центру.

“Вінниця — відносно спокійний регіон, тут багато діток, а батьки зацікавлені в якісній освіті. Маючи великий досвід у дошкільній системі, я вирішила спробувати. Навчання в благодійних організаціях дало велику підтримку. Там роз’яснювали все простою мовою: від маркетингу до фінансової частини. Потихеньку, власними силами робили ремонт, довго шукали приміщення, щоб воно було безпечним для дітей”, — розповідає педагогиня.

Основна концепція закладу — це садок із додатковими гуртками, який працює 12 годин на добу, забезпечуючи максимальний комфорт для працюючих батьків. Головний акцент у центрі зроблено на безпеці та безперебійному навчальному процесі.

“Найголовніше — це безпека. Дітки фактично не мають реагувати на повітряні тривоги, вони зранку приходять і цілий день спокійно займаються. Ми маємо власну територію для прогулянок та безперебійне живлення. Крім того, ми проводимо безкоштовні сезонні свята, куди через хаби ВПО запрошуємо діток-переселенців зі всього району”, — зазначає Анастасія.

Ключі від втраченого дому та джерело натхнення

Робота з малечею вимагає колосального емоційного ресурсу. Анастасія зізнається, що уникати вигорання їй допомагає щирість вихованців та підтримка рідних.

“Саме дітки заряджають цією енергією. Ти приходиш кожного ранку, а це радість, сміх, вони тебе обіймають. Якщо ти до них із любов’ю, то й вони так само. Це найосновніший ресурс. І, звісно, вдячність батьків, коли вони кажуть ‘дякуємо, дитина біжить у садок із задоволенням'”, — каже співрозмовниця.

Попри облаштоване життя у Вінниці, спогади про рідний Бахмут залишаються важливою частиною життя родини.

“Коли їхали, перевезти багато чого було неможливо. Але ми бережемо ключі від квартир, яких вже немає… Це частинка дому. Також у нас із синами була tradition — кожного вечора ходити гуляти на Алею Троянд. Зараз у вихідні ми ходимо до місцевого парку у Вінниці, але все одно наших бахмутських троянд і рідних вулиць дуже не вистачає”, — з теплотою згадує бахмутянка.

Іншим переселенцям, які мріють про власну справу в евакуації, Анастасія радить не боятися, але діяти зважено:

• ретельно прораховувати фінансову модель та бізнес-план;
• починати з маленьких кроків і не занурюватися одразу у великі ризиковані проєкти;
• враховувати всі потенційні ризики сьогодення (відключення світла, безпекові умови);
• не соромитися вчитися, ставити питання та переймати досвід інших підприємців.

Життя ВПО у Вінниці: ринок праці та оренда житла

Оцінюючи Вінницю як місто для релокації та проживання внутрішньо переміщених осіб, Анастасія зазначає, що знайти роботу тут цілком реально, якщо людина готова сумлінно працювати. Втім, головною проблемою для переселенців залишається вартість оренди житла.

“Роботу я знайшла вже через три місяці після приїзду. Головне — робити свою справу чесно. Але Вінниця — недешеве місто. Ціни на оренду житла зараз дуже високі, це основна стаття витрат. За високі кошти іноді пропонують дуже скромні умови, тому до цього варто бути готовими”, — зауважує жінка.

Водночас у місті діє Бахмутський хаб, де переселенці можуть отримати гуманітарну допомогу, відвідати культурні заходи та відчути підтримку земляків.

“У Вінниці є хороший Бахмутський хаб, де працюють чудові дівчата. Вони за можливості видають гуманітарну допомогу та організовують заходи. Я намагаюся більше співпрацювати з ними та заробляти сама, залишаючи гуманітарну підтримку тим, кому вона зараз потрібніша”, — підсумовує Анастасія Калужських.

Читайте також:

Повернулися з Німеччини до України, купили будинок і відновлюють власну справу: продовження історії родини Вороненків з Бахмута

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Раніше Бахмут IN.UA розповідав історію Віктора Вороненка — підприємця з Бахмута, який через повномасштабну війну втратив дім і справу, якій присвятив понад 30 років життя. У Бахмуті він вирощував саджанці троянд, шипшини та яблунь. У 2022 році чоловік разом із дружиною та сином Олександром виїхали за кордон. Спочатку жили та працювали в Польщі, потім переїхали до Німеччини, але планували повернутися в Україну. Цьогоріч навесні Вороненки придбали власний будинок на Хмельниччині і почали новий етап життя.

Як родина облаштовується після повернення на Батьківщину та чи планує відновити власну справу — читайте в продовженні історії на Бахмут IN.UA.

Про повернення в Україну

Вперше історію родини Вороненків ми розповідали в листопаді 2025 року. Тоді пан Віктор зі своїм сином Олександром розповіли про 30-річний досвід вирощування саджанців у Бахмуті, евакуацію з міста та переїзд за кордон. Також батько з сином поділилися досвідом життя та роботи в Польщі і Німеччині.

Переїзд до Німеччини дався родині важко. Адаптуватися не виходило через складну мову та бюрократію. Під час нашої минулої розмови родина Вороненків поділилася планами про повернення до України. Пан Віктор хотів придбати будинок із землею для відновлення справи свого життя.

Вдруге з родиною ми говоримо майже через рік. Сьогодні Віктор Вороненко з дружиною і сином мешкають на Хмельниччині. Сюди перебралися у травні.

“Ми хотіли і раніше поїхати, бо розуміли, що Німеччина це просто не наша країна. Планували поїхати в березні, але не вийшло. Ми просто не знали, що орендодавця потрібно попереджати про виїзд за 3 місяці. Тому переїзд затягнувся”, — розповідає Віктор Вороненко.

Купівля і облаштування власного будинку

Після повернення до України родина почала пошуки житла. Окрім Хмельницької області, інших регіонів не розглядали, оскільки тут мешкають родичі. А ще тут є хороший ґрунт для вирощування саджанців.

Шукали житло в сільській місцевості, оскільки там і ціни доступніші, і є можливість придбати будинок із земельною ділянкою. У результаті допомогли знайти житло місцеві жителі.

“Як шукали житло? Дуже просто — заїхали до місцевого магазину і спитали чи немає тут будинків на продаж. У магазині ж зазвичай всі все знають. Ми якраз заїхали, а там люди сидять, пʼють каву, і якраз там була наша майбутня сусідка. Вона поїхала з нами і показала, які є будинки для купівлі в цьому селі”, — розповів Віктор Вороненко.

Будинок з ділянкою 25 соток придбали у селі Бачманівка. Пан Віктор відверто розповідає: спочатку за нього просили 10 тисяч доларів, але за такий стан будинку це було задорого. Вороненки запропонували придбати його за 7 тисяч доларів, і після кількох днів роздумів власниця погодилася. Зібрати гроші на будинок допомогли родичі.

“Будинок, щоб купити і одразу зайти та жити, тут за такі гроші не купиш. Тут за 10 тисяч доларів пропонують дерев’яні будинки взагалі без нічого, тому ми і погодились на цей варіант”, — каже чоловік.

Хоч родина вже має власний будинок, поки вимушені жити у батьків дружини в Нетішині. Переїхати в Бачманівку не можуть, оскільки будинок потребує ремонту. Тому зараз живуть так: вдень їдуть до села і облаштовують дім, а ввечері повертаються.

“Зараз ми у процесі ремонту. От зараз, наприклад, валяємо і кладемо нові перегородки, бо старі були з глини, стяжку залили у двох кімнатах. Також тут є три пічки, дві з них вже розвалили, бо вони вже віджили своє: потріскалися, димлять, після розпалювання дають чадний запах. Опалення в будинку є, але ми ще хочемо замінити труби на пластикові”, — розповідає пан Віктор.

Паралельно з цим займаються облаштуванням зручностей.

“Залишилося ще прибудову зробити для туалету, душу. Але тут так виходить, що копаєш півтора метри і починаються ґрунтові води. Тому питання де і як копати зливну яму. Поки будуємо туалет на вулиці”, — розповідає Віктор Вороненко.

До ремонту в самому будинку передувала велика робота у дворі та сараях.

“Тут всі шоковані, що ми за такий короткий час стільки зробили. Тільки самого сміття аж 13 причепів вивезли. На подвір’ї всі дерева зрубали, покосили траву, все вичистили. Дружина займалася майданчиком перед вікном, де ми хочемо троянди посадити: прибрала сміття, камінці, скло. Потім ми перейшли до сараїв. Там було повно сіна, то ми його віддали бабусі, яка через будинок від нас живе, то вона на знак вдячності досі нам яйця приносить, хоч ми і кажемо , що нам нічого не потрібно. Також дрова повіддавали людям, бо вони вже були трухляві, і якби ми їх зберігали , то вони б просто пропали”, — розповідають батько з сином.

Зараз у планах родини — якнайшвидше частково завершити ремонт, щоб можна було заїхати в будинок.

“Хочемо хоча б одну кімнату зробити і переїхати сюди, бо дуже накладно з такими цінами на пальне щодня по 32 кілометри їздити”, — каже Віктор Вороненко.

Про плани відновити вирощування саджанців

Віктор Вороненко планує відновити справу, якою він займався в Бахмуті — вирощування саджанців. Для цього в родини є майже гектар землі — 25 соток на території будинку, і ще 60 соток взяли в оренду. Початкові роботи на землі вже провели.

“Ми город готуємо, щоб посадити на весну, і влітку заколерувати. Плануємо пару тисяч троянд посадити. Також пройдуся мотоблоком, пропушу землю, щоб підготувати її під посадку шипшини на наступний рік. А ще хочемо сад посадити. Мені вже друг телефонував і каже: “Ти нікому не дзвони, я тобі все надішлю для посадки — яблуні, груші”, — розповідає Віктор Вороненко.

Як і в Бахмуті, чоловік хоче займатися продажем саджанців. Сьогодні в нього залишилася база старих клієнтів, які готові купувати вирощені ним саджанці.

Також у планах є завести власне господарство, родина хоче придбати курей. Для них вже знайшли місце в одній з господарських будівель.

Про розвиток сімейного блогу

Зараз родина веде свій відеоблог на Youtube. Тут вони показують свій шлях відновлення будинку і власної справи. Розвитком блогу займається Олександр Вороненко. Зйомки і монтаж відео робить у перервах між навчанням.

“Після приїзду до України я вступив до Київського національного лінгвістичного університету. Оскільки навчання проходить онлайн, у мене є багато часу на розвиток блогу. Вдень сиджу на парах, а ввечері монтую відео. Зараз у моїх планах лише дві мети — навчання і розвиток блогу”, — ділиться Олександр Вороненко.

За словами батька і сина, блог приносить їм не лише задоволення, а й деякий прибуток. Часто глядачі не лише пишуть приємні повідомлення, а й висилають допомогу родині. Успіх свого каналу вони пояснюють щирістю і відкритістю.

“Це сімейний блог. Чим ми живемо, те й показуємо. Сьогодні у нас 15 тисяч підписників, а переглядів 70-80 тисяч. Навіть не знаю, чим ми подобаємося людям. Мабуть тим, що нічого не вигадуємо, у нас нічого не награно — це контент без сценарію. Наприклад, кладемо блоки, і батько пояснює, що не фахівець у цьому, що він вперше це робить. І тоді люди або поради якісь дають, або просто дивляться наш досвід. Також люди часто допомагають. Ось, наприклад, сьогодні людина з Харківської області саджанці смородини надіслала, а до цього жінка з Нікополя надсилала полуницю та малину”, — розповідає Олександр.

Чи не шкодує родина про повернення в Україну

За словами Віктора і Олександра Вороненків, повернутися в Україну стало для їхньої родини правильним рішенням. Тут вони відчувають себе вільнішими і бачать можливість для розвитку.

“Ми в Україну повернулися і аж дихати стало легше. У Німеччині ж всюди штрафи, страшна бюрократія… І людей ми там практично не бачили. Як це було: жили ми в місті Гера, це таке містечко, як Бахмут, і там вже о 7-8 вечора вулиці пусті. А тут ми хоч можемо з людьми поспілкуватися, які говорять з тобою однією мовою”, — розповідають батько і син.

Родина каже, що за весь час життя на Хмельниччині не стикалися з утисками від місцевих жителів. Навпаки, досвід спілкування тільки позитивний.

На запитання: “Чи могли б вони порадити життя в такому ж селі бахмутянам?”, Вороненки відповідають:

“Так, але за однієї умови — якщо працювати на власній землі і тримати господарство. Бо, відверто, роботи тут немає. Але, в будь-якому разі, можна їздити на роботу до міста. Тут вже кожен вирішує сам”.

Роботи на землі родина не боїться, оскільки присвятила цьому своє життя в Бахмуті. На сьогодні їхня мрія — відновити будинок та власну справу, яка б приносила дохід.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!