Військовий Віталій Шишкін родом з міста Бахмута, але перші години повномасштабного вторгнення чоловік зустрів неподалік від Маріуполя, село Гранітне. Обстріли тут почалися раніше, 20 лютого чоловік вже телефонував рідним — відчував, що насувається війна. 

Яким Віталій запам’ятав Бахмут та чому цивільні на війні — це тягар для військових? 

Мама казала “Не треба, ти ще молодий”

У Бахмуті є район Літака, так його називають місцеві, саме тут народився й жив Віталій з родиною. Навчався в 12 та 18 школі, а коли хлопцю виповнилося 18 років він підписав контракт зі Збройними Силами України.

На дворі був 2018 рік, війна на Донбасі активно тривала, тож мама Віталіка спочатку відмовляла його від ідеї пов’язати життя з армією, а от тато навпаки підтримав таке рішення сина. Юнак підписав контракт на спеціальність стрілка-піхотинця з Бахмутською 54-бригадою, служив у батальйоні 25-ої окремої мотопіхотної бригади “Київська Русь”.

Війна зустріла біля Маріуполя

Про те, що повномасштабна війна в Україні буде — військовий не сумнівався, каже, що все до цього йшло. Перші години вторгнення Віталій з побратимами застав неподалік від Маріуполя, село Гранітне.

Віталій бував у Маріуполі по робочих завданнях, відвідував госпіталі, возив гуманітарку ще до повномасштабного вторгнення, зараз це місто під російською окупацією. Маріуполь, чоловік запам’ятав, як велике промислове місто.

В грудні та лютому 2022 року військові спостерігали, як до кордонів стягуються російські солдати. Це не було схоже на попередні роки, росіян було дуже багато, як і їх техніки, каже Віталій. Російські танки та БМП (Бойова машина піхоти) їхали день та вночі, вони навіть не переховувалися, додає чоловік.

Під час цього періоду почали проявляти себе й місцеві жителі села, у якому дислокувалися побратими Віталія, були люди, які підтримували українських військових, але вистачало й тих, хто відкрито чекав росію. На питання, чому так могло скластися Віталій відповідає наступне:

Бахмут мав готуватися до міських боїв

В серпні 2022 року підрозділ Віталія зайшов на позиції в Бахмуті, хлопці базувалися тут по вересень, далі їх вивели на доукомплектування, в жовтні повернули назад. Місто тоді ще було цілим. Бахмутяни надіялися, що так буде й надалі, але згодом лінія фронту почала сунутися в сторону Зайцевого, кілометрів до Бахмута залишалося все менше, лінія фронту розтягувалася.

Військові вже тоді розуміли, що у Бахмуті будуть точитися міські бої, для росіян було важливо взяти це місто, аби показати, що вони щось можуть, говорить військовий.

Вже осінню 2022 року люди почали відноситися до військових із засторогою, не довіряли, пригадує герой у розмові. Бувало, що захисникам докоряли за те, що вони селяться в будинках, стріляють по росіянах  із житлових масивів тощо. Віталій додає, він питав у людей, навіщо вони залишаються в місті, у якому немає води, світла та інших комунікацій — чимало бахмутян відповідали, що не поїдуть, бо тут мають дім.

Ще одна річ, яку не міг зрозуміти чоловік — це мами, які залишалися з дітьми у місті. Також були батьки, які ховали дітей від волонтерів та поліції, пригадує герой. Мотиви цих людей й досі незрозумілі Віталію. Загалом цивільні під час боїв у місті підставляють себе під загрозу, каже Віталій, й стають тягарем для військових.

Людям, які залишалися в Бахмуті максимально намагалися допомогти

Попри те, що військові мали основне завдання у Бахмуті, вони встигали ще допомагати цивільним, які залишилися в місті. Наприклад, Віталій забезпечував усім необхідним свій район — Квадрат. Людям привозив хліб із власних запасів, консервації, крупи, воду, солодощі, джеми, рибу, тушонку, загалом все що могли віддати від частини. Військові привозили навіть медиків для цивільних, людям видавали ліки, слухали серце, лікували сезонні застуди тощо.

Часто Віталій разом із побратимами вмовляли бахмутян евакуюватися, безкоштовно довозили до Дніпра, були ті, хто погоджувався, але таких не багато. 

Неприємним сюрпризом було те, що потім окремі бахмутяни, які переїхали до росії звинувачували військових у розстрілах, прильотах, розповідали, що їм ніхто не допомагав, ділиться Віталій. Він додає, на одному із російських каналів він побачив свою землячку, яка жила з ним в одному районі, жінка звинувачувала ЗСУ у всіх негараздах. Були ті, хто шпигував за пересуванням військових.

Але цих осіб було небагато, а проукраїнське населення підтримувало ЗСУ. Зокрема, волонтерка Наталя Роменська до останньої можливості перебувала в Бахмуті, аби допомагати захисникам. Лікарка Олена Воронова лікувала воїнів від застуди, травм. Й таких бахмутян було немало.

Додамо, що СБУ слідкує за подібними інцидентами. Випадки, коли проросійські особи “зливають” позиції ЗСУ, фіксують у різних областях України, останній трагічний інцидент відбувся на Харківщині.

Окупанти вдарили по кафе в селі Гроза на Харківщині. У кафе відбувалися поминки за військовослужбовцем, приліт російської ракети вбив 51 людину. Серед них шестирічна дитина. Місцеві підозрюють, що самі односельчани стали зрадниками, які повідомили російській стороні про масове скупчення людей.

Росіяни потроху знищували Бахмут, будинок за будинком, вулиця за вулицею. Віталій каже, що він не був здивований руйнуванням, бо це тактика війни росіян — знищувати міста, залишати за собою випалену землю, як це було в Сирії та Чечні.

В січні 2023 року бригаду Віталія перекинули на навчання, їх проводили на Херсонщині, а далі бригаду повернули під Авдіївку. Наступна зупинка знову Бахмут, тут батальйон базувався аж до середини травня 2023 року. 

Якби росіяни не були настільки сильними, то ми б звільняли наші території швидше

Бої за Бахмут тривали кілька місяців, весною 2023 року вже почалися сутички поблизу залізничного вокзалу. 12 травня для Віталія та його побратимів відбувся один із найважчих боїв біля магазину “Любимий”, бій тривав 6 годин.

Росіяни закидували всім чим можна, пригадує чоловік, 6 годин пролетіли дуже швидко. Чоловікам вдалося вийти цілими завдяки артилеристам, які допомогли відбити атаку. Це далеко не одиничний випадок. Ще один був, коли бригаді Віталія вдалося уникнути російського ПТУРа.

Недооцінювати противника не можна, вважає Віталій. Звісно, є росіяни, які потрапляють в полон на третій день, стають гарматним м’ясом, як учасники ПВК “Вагнер”. Але навіть той самий “Вагнер”, який часто зображували, як скупчення зеків має сильних бійців, каже герой. Тих, кому не подобаються темпи контрнаступу, чоловік запрошує в Бахмут, аби на власні очі побачити, з чим мають справу ЗСУ.

Разом з Віталієм місто Бахмут захищають його земляки:

• Боєць ТрО “Грузин”;
• вчитель історії з позивним “Завуч”;
• воїн з місцевого ТРО Руслан Петренко ;
• активіст Андрій Шостак;
• волонтер й зоозахисник Сергій Литовченко;
• популяризатор вертепів Андрій Тимчак;
• аеророзвідник Дмитро.

Інколи їздили в Костянтинівку в кафе за тортом Наполеоном

Ми попросили героя поділитися своєю улюбленою їжею. Виявилося, що це карбонара та торт Наполеон. Однак дістати солодощі, коли ти у місті поруч з фронтом, не так й легко. До грудня 2022 року в Бахмуті була нормальна логістика, згадує Віталій, тоді були відкриті дві дороги на Бахмут через Часів Яр та Костянтинівку.

Навіть самі військові могли їздити, щоб щось придбати, наприклад гарячу їжу. Військовим видавали сухпайки, втім, каже Віталій, хотілося хоча б інколи їсти домашні харчі. А готувати в Бахмуті для них – не було кому.

У Бахмут чоловік хотів би повернутися після війни, каже, що чудово розуміє, що це відбудеться нешвидко, бо після відвоювання міста буде його розмінування, а потім відбудова. Своє місто чоловік бачить таким, як раніше. Віталій отримав поранення, зараз він на лікуванні в Одесі, далі чекає комісія ВЛК. Одеса бахмутянину до душі, бо тут колоритні та добрі люди.

Як подякувати військовому?

Наостанок ми вирішили запитати Віталія дуже актуальне питання, яке турбує багатьох цивільних: Як подякувати військовому?

Чоловік каже, що достатньо буде просто підійти та щиро висловитися, військові цінують чесні наміри.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Рік тому, вранці, наша колега Марія, яка працювала журналісткою у редакції, написала про те, що йде у військо. Марія була розслідувачкою — вона точно знала, як ставити запитання героям і де шукати потенційні корупційні скандали. Сьогодні вона служить у 5-й окремій важкій механізованій бригаді, де навчає військових тактичній медицині. До цього працювала на стабілізаційному пункті, бачила наслідки боїв і зрозуміла: навчати інших можна лише тоді, коли сам пройшов через цей досвід. 

Про рішення мобілізуватися, страх крові, роботу інструкторки та відповідальність за кожне заняття Марія розповіла Бахмут IN.UA. 

Марія Лященко — військовослужбовиця 5-ї окремої важкої механізованої бригади, інструкторка з тактичної медицини. До мобілізації працювала журналісткою. Сьогодні проводить навчання для військових, навчаючи їх навичок, які можуть врятувати життя на полі бою. 

“Я давно знала, що цей день настане”

З Марією ми зустрічаємося увечері — часу у неї тепер небагато, і він ретельно спланований. Розмову починаємо з того, як вона прийшла до рішення мобілізуватися. Марія не приховує, що про мобілізацію вона думала з 2023 року: проходила цивільні курси, навчалася зупиняти кровотечі, також підписувалася на жінок-військовослужбовиць, дивилась на їх будні, слухала подкасти.

“Я готувала себе до того, що це колись станеться. В 2025 році ми з моїм братом-військовим жили разом на зйомній квартирі, коли він повернувся після поранення. Тоді в мене промайнула думка: “Людинка з 21 року воює, може, пора її замінить”. Я розуміла, що я не бойова одиниця, не в окопі, але я поговорила з братом про це. Якщо чесно, він “дав мені чортів”, казав, що ніколи такого не буде. Я така “ну й хорошо”, закинула заявку на перший медичний, пройшла співбесіду і знайшла собі місце у тактичній медицині — зрозуміла, що вона мене цікавить більше, ніж все інше. Як я й казала, я готувалася до цього деякий час”, — пригадує Марія.

Про своє рішення Марія повідомила батькам уже після того, як усе було вирішено. Мама, зізнається вона, не здивувалася — лише переконалася у своїх здогадках. Найважче це сприйняв брат. Не тому, що не підтримував, а тому, що надто добре знав ціну служби. Та все було вже вирішено, і Марія почала проходити базову загальновійськову підготовку. Побутові умови її не лякали, каже дівчина, адже вона виросла в селі.

“Коли я вступала до свого батальйону, були розмови, що, можливо, БЗВП не буде, а будуть якісь внутрішні навчання. Для мене це було аргументом, але все одно мені довелося його пройти. Воно, власне, було не настільки важким, але не тому, що я така сильна рексиця, а тому, що воно було трохи лайтовішим. Це батальйон медичний все ж був, у нас було багато дівчат та жінок старшого віку. Але все одно, без якоїсь базової фізичної підготовки це все буде дуже важко, особливо, коли ми побачили, що в стандартних підрозділах БЗВП значно важче — зрозуміли, що нам ще пощастило”, — пригадує дівчина.

Тому всім, хто тільки планує мобілізуватися, Марія радить починати готуватися ще вдома. Не тому, що буде легко. А тому, що так буде значно безпечніше для вас самих, пояснює вона.

У тактмед пішла без медичної освіти

Ще одним побоюванням для Марії було те, що вона хотіла працювати у тактмеді без медичної освіти.

“Раніше я не могла спокійно дивитися на кров. Тому ще до мобілізації свідомо готувала себе до того, що доведеться побачити. Читала, навчалася, переглядала матеріали з бойовими пораненнями. Хотіла зрозуміти, чи зможу не розгубитися в той момент, коли від мене залежатимуть чиїсь дії або чиєсь життя. Перший день усе перевірив. Одразу привезли важких поранених. Того ж дня був і перший загиблий, якого вже неможливо було врятувати. Пам’ятаю, стояла й думала: зараз мені стане зле чи ні? Але цього не сталося. Я просто зробила вдих, заспокоїлася і почала працювати. З того моменту я зрозуміла одну важливу річ: страх нікуди не зникає. Просто відповідальність стає сильнішою за нього”, — каже дівчина.

Марія не каже, що звикла до людського болю. Каже інакше:

“До такого неможливо звикнути. І, мабуть, не треба. Просто з часом починаєш розуміти, що зараз не маєш права думати про себе. Є людина, якій потрібна допомога. І саме це стає головним”.

Як ділиться з нами Марія, насправді вона не одразу думала йти на медичний напрямок, спершу розглядала для себе саме медичну евакуацію. Але коли командування дізналося, що у Марії є педагогічна освіта і вона працювала журналісткою — їй порадили, що варто спробувати себе в тактичній медицині з перспективою стати інструкторкою, тому так дівчина й зробила. Деякий час вона працювала в стабпункті під наглядом досвідченіших: спершу мила поранених, заспокоювала, надавала допомогу, а далі перейшла до викладання — знову ж таки, спершу під наглядом інших інструкторів. Цей період дівчина без сумніву називає найкращим професійним досвідом. 

За цей час, каже Марія, вона дуже багато вчилася і вчила, але бачить, що подекуди має прогалини, тому планує вступати в медичний коледж. Зараз для навчання дівчина розглядає Бахмутський медичний фаховий коледж.

“Не вистачає мені дуже фахових знань, у мене постійне навчання, доколупування до всіх деталей, а оскільки я викладаю тактмед, то маю бути готова до всіх питань, які мені можуть поставити”, — пояснює військова.

Як армія вплинула на Марію

У лютому Марія разом з чоловіком перевелася до 5-ї окремої важкої механізованої бригади. Вони двоє зараз викладають тактмед для військових. Чоловік Марії раніше отримав поранення, внаслідок якого має ампутацію кінцівки, та це не заважає йому продовжувати служити у війську.

“Ми їздимо по своїй бригаді, так само викладаємо тактичну медицину, маємо тренувальні манекени на всі випадки життя. Часом бійці зляться, бо насправді тренування дуже важкі, тому зараз я вже можу бути суворішою, десь крикнути, десь матюкнутися на них. Я не роблю це зі зла. Я дуже хвилююся за них, і розумію, що навички, які ми відточуємо з ними, мають бути ідеальні, бо від цього залежить, чи зможуть  вони вижити самі, чи зможуть допомогти у критичній ситуації побратиму”, — пояснює Марія.

У армії, попри свою дещо песимістичну натуру, дівчина вчиться бачити хороше.

Примітка. Сьогодні для бригади Марії є актуальний збір, на авто для бойових медиків, які навчають тактичної медицини і рятують життя.🎯 Ціль: 300 000 ₴. 🔗Посилання на Банку
https://send.monobank.ua/jar/tJzcgiH5Z. 💳Номер картки Банки: 4874 1000 3991 1600

“Я насправді така людина, яка бере щось погане і докручує це до найгіршого. Але насправді, якщо глянути на все ширше, то є багато хорошого. От, наприклад, везе машина поранених, і ти думаєш: ну чому так відбувається? Не мають люди страждати. А потім — інша думка: але це ж добре, що їх везуть, бо їх можна витягнути, бо була проблема, що не могли дістати цих людей з позицій. Дуже комічна теж історія: я чоловіка знайшла — я ж для цього в армію йшла, як дехто думає. Нарешті я почула цю фразу у свій бік, поставила собі галочку. Насправді за весь час служби такий вислів я чула лише раз, і то це був такий невдалий жарт. Відпустку люблю, коли їдеш до батьків, і бачиш їх та обіймаєш, та насправді багато хорошого навколо”, — ділиться з нами Марія.

А ще, каже дівчина, для неї важливо у армійській рутині мати свою власну. Марія пояснює — вона ніколи не вважала себе “принцесою”, але зараз одним із ритуалів, який допомагає триматися, є щоденна б’юті-рутина. Навіть після складного дня це заземляє, пояснює співрозмовниця. Нормованого робочого дня як поняття для військової не існує — буває так, що 7 днів підряд вони виїжджають навчати зранку і повертаються пізно ввечері, а потім трохи відпочинку і по колу. 

Про себе Марія говорить небагато. Натомість із особливою повагою розповідає про військових, які щодня виконують бойові завдання. Переконана, що найбільше їх ранить не втома і не труднощі служби, а байдужість чи неповага з боку тих, кого вони захищають. Дівчина ділиться, що в найближчих планах має вступ до медичного коледжу і додає, що попри те, що вона не хотіла б мати досвід війни, рада, що зараз у війську. Каже, що відчуває себе там, де має бути, і сподівається згодом повернутися до журналістики.

Колись Марія ставила запитання і розповідала історії інших. Сьогодні вона навчає тих, хто завтра рятуватиме своїх побратимів під обстрілами. І, мабуть, саме це стало найважливішою історією в її житті. Бо справжнє покликання не завжди знаходить людину одразу. Іноді для цього потрібно пройти крізь власні страхи, змінити професію, змінити себе і одного дня зрозуміти просту істину: найцінніші слова — це не ті, що написані на папері, а ті, що одного дня перетворюються на врятовані життя.

До теми:

“Не хочуть виїжджати, бо не розуміють, куди їм їхати”: як донеччанка рятує людей з прифронтових територій

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутянка Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. У квітні 2026 року 19-річна спортсменка дебютувала на дорослому чемпіонаті Європи, де виборола золоту медаль. А вже у липні Марія Єфремова здобула золото чемпіонату Європи з вільної боротьби серед спортсменок до 20 років.

Про перші кроки у спорті, дебют на дорослих змаганнях і плани на майбутнє Марія Єфремова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Марія Єфремова, перші кроки у спорті

Марія Єфремова — чемпіонка Європи з вільної боротьби. Вона у спорті вже 16 років. Тяга до спорту в неї була з дитинства. Спочатку це було більше для саморозвитку, а згодом Марія почала тренуватися професійно. На це її надихнув батько — заслужений тренер України з вільної боротьби, тренер-викладач Донецького обласного коледжу спортивного профілю імені Сергія Бубки. Сьогодні тато та рідний дядько Марії — Андрій та Максим Єфремови — є її тренерами.

“До спорту я прийшла завдяки своєму батьку, який сьогодні є моїм тренером. У Бахмуті він тренував дітей. Після садочку батько забирав мене до себе і так вийшло, що я це все бачила на постійній основі і воно до серця може лежало, може тяга до спорту була у крові. Потім я залишалася в батька на тренуваннях і потихеньку сама щось намагалася робити. Мені тоді, мабуть, роки три було. Бо в чотири я вже почала займатися: кувирочки робити, по канатам лазити. Всьому тато вчив. Спочатку це було для саморозвитку, а потім я вже полюбила спорт і почала займатися на повну”, — згадує Марія Єфремова.

На початку спортивної кар’єри для Марії було складно увійти в сам процес змагань. Та все це минуло, коли дівчинка спробувала і зрозуміла, як це працює.

“На початку важко було підійти до самих змагань. Бо одне — це коли ти просто займаєшся, і інше — коли починаєш виступати з іншими дітьми, які, можливо, і раніше тебе почали займатися, мають більше досвіду. Потрібно було увійти в цю систему, зрозуміти, що воно таке, і далі все пішло як треба”, — каже спортсменка.

Чи вплинула війна на тренування

Повномасштабне вторгнення застало Марію на спортивних зборах у Києві. Тоді дітей швидко зібрали і відправили додому. У Бахмуті спортсменка провела близько місяця. Просто сидіти вдома Марія і її батько не могли, тому продовжували тренування в залі.

“Перший час по поверненню в Бахмут була метушня і невизначеність — не знали, що робити далі. Ніхто ніде не займався, всі вдома сиділи, бо страшно було кудись йти. Але ми з батьком десь через два тижні зрозуміли, що не можемо просто сидіти вдома. Думаємо: “А підемо до залу, хоч щось поробимо”. Так ми з ним і займалися перший місяць війни, ходили раз на день до залу, тренувалися. Хоч подекуди і було чутно, що стріляють, тренування все одно не зупиняли”, — згадує Марія Єфремова.

Коли минув місяць з початку вторгнення, батько Марії вирішив відправити дружину і доньку до родичів за кордон задля їхньої безпеки. У квітні 2022 року спортивний коледж Бубки, де працюють Андрій і Максим Єфремови, відновив роботу в Полтаві. Туди ж з-за кордону повернулася і Марія. Одразу відновити тренування в залі не вдавалося, тому тренуватися доводилося на вулиці.

“Коли ми були в Бахмуті, у нас був свій зал, свій підхід, свій інвентар — все своє було. У Полтаві, звісно, інший зал, інші умови. Нам допомагають, щоб ми мали змогу тренуватися та потім проставляти свою країну на міжнародних змаганнях або на турнірах. За це ми дуже вдячні. Бо коли ми тільки приїхали до Полтави, у нас такої змоги не було десь місяць. Ми тренувалися на вулиці, на спортмайданчику, можливості займатися у залі не було. Хоча це дуже важливо, невід’ємна частина тренування борця — цей саме зал. Нам допомогло те, що в тата тут є друг, він теж тренер. То він дав нам свій зал”, — розповіла Марія Єфремова.

Марія Єфремова: дебют на дорослих змаганнях

У 2026 році Марія Єфремова дебютувала на дорослих змаганнях. Вона взяла участь у чемпіонаті Європи з боротьби, що проходив 20-26 квітня у Тирані (Албанія). Дебют вийшов успішним — Марія виборола для України золоту медаль. Цю перемогу вона вважає найголовнішою у своїй кар’єрі.

“Своєю найважливішою перемогою на даний момент я вважаю Чемпіонат Європи серед дорослих у цьому році. Це вихід на новий рівень. Там борються не дівчатка, а жінки, в яких більший досвід у цій сфері. Тому це для мене найважливіші досвід і змагання на сьогодні”, — каже спортсменка.

У липні 2026 року Марія Єфремова здобула ще одну золоту медаль — на молодіжному Чемпіонаті Європі з вільної боротьби, що відбувся у Скоп’є (Північна Македонія). Тут бахмутянка виграла п’ять сутичок, перемігши суперниць з Естонії, Північної Македонії, Молдови та Польщі. У фіналі вона розгромила представницю росії з рахунком 10:1.

Борчиня каже, що сутички з представниками росії вона сприймає по-іншому. Для неї це не лише можливість здобути чергову перемогу для України, а й дати натхнення військовим, які спостерігають за спортивними змаганнями. Бахмутянка шанує подвиг ЗСУ, які дають можливість продовжувати жити в Україні, тому хоче надихати їх своїми перемогами.

“З одного боку, мені байдуже, з ким я борюся. Це в плані того, що я не боюся, не переймаюся за це. Але мені не байдуже, коли суперниця саме з росії. Мені хочеться взяти і втерти їй ніс, принести якесь задоволення для моєї країни, для військових, які зараз сидять в окопах. Я впевнена, що є військові, які дивляться будь-які змагання українців. І мені здається, що кожна перемога українця в різних видах спорту дає їм мотивацію, задоволення. Я особисто дуже вдячна військовим, бо якби не вони, я, можливо, зараз навіть у Полтаві не тренувалася”, — зауважила бахмутянка.

“Я представляю не лише себе, а й Бахмут”

Марія Єфремова каже, що на своїх змаганнях вона представляє не лише себе, а й Бахмут. Для неї особливо цінно здобувати нагороди, представляючи свою громаду.

“Коли я була на дорослому Чемпіонаті Європи і бачила, хто у мене в категорії і з ким прийдеться боротися, я розуміла, що, по-перше, в мене немає права на помилку. А по-друге, що зараз я борюся за Бахмут. Це була відповідальність насамперед для мене. Я розуміла, що повинна зробити це для своїх земляків, з якими жила в одному місті. І це розуміння навіть більше енергії додавало, коли я виходила”, — згадує бахмутська борчиня.

За словами спортсменки, вона відчуває підтримку своїх земляків. Це мотивує її на подальші перемоги.

“Мені іноді можуть просто під постами в соцмережі писати слова підтримки. Дуже приємно, що вони дивляться, знають мене, бачать, що я роблю для нашого міста і країни”, — каже Марія Єфремова.

Марія Єфремова розповіла про спортивні плани

Зараз Марія Єфремова готується до двох важливих змагань — Чемпіонату світу U20 та Чемпіонату світу серед дорослих. Тренується спортсменка у Полтаві.

Всім, хто хоче пов’язати своє життя зі спортом, Марія Єфремова радить впевнено йти до своєї цілі та не відкладати свої мрії на потім.

“Якщо вас тягне до цього, і є бажання піти займатися будь-яким видом спорту, то не треба чекати, життя одне. Ніколи не бійтеся, не шкодуйте свого часу, а йдіть до своєї мрії попри будь-які перепони”, — зауважила Марія Єфремова.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• Коледж імені Сергія Бубки розпочинає набір студентів: які умови та скільки місць доступно
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Юлія Левченко з Бахмута виграла “золото” на етапі Континентального туру в Фінляндії

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!