Фільм “20 днів у Маріуполі” режисера Мстислава Чернова отримав Оскара — найпрестижнішу кінопремію у світі. Стрічку визнали найкращою в номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм”. Кінокартина показує Маріуполь в дні російського вторгнення, коли місто опинилося практично в облозі. Російські пропагандисти обурилися, а відтак закликали своїх “кінорежисерів” знімати кіно про так звану “СВО” на руїнах українських міст, захоплених та знищених росіянами.

Україна отримала Оскар

В ніч з 10 на 11 березня відбулася вже 96 церемонія вручення премії Американської кіноакадемії. Цьогоріч в номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм” представили 5 фільмів, це “Бобі Вайн: Народний президент”, “Вічна пам’ять”, “Чотири дочки”, “Вбити тигра” та “20 днів у Маріуполі”, який й отримав Оскара.

Стрічку створили режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко. Вони зафіксували на камеру руйнування міста, тисячі доль та життів маріупольців. Кадри з Маріуполя побачив весь світ, фото відправляли у світові ЗМІ, показуючи, що насправді робить росія з українськими містами: вбивства дітей та жінок, масовані обстріли житлових будинків, шкіл, лікарень.

На церемонію нагородження Мстислав Чернов одягнув піджак українського бренду із прихованим вмістом. На внутрішній стороні піджака вишитий символічний надпис “Свобода”. Режисер стрічки подякував за нагороду, але водночас відзначив, що волів би не робити цей фільм.

“Я вдячний. Але напевно я буду перший режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста, щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян України. Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проти ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію”, — уривок з промови Мстислава Чернова.

Де подивитися “20 днів у Маріуполі”

Наразі подивитися фільм “20 днів у Маріуполі”, Жовтень — це кінотеатр в Києві пропонує найближчими днями березня. Усі сеанси можна переглянути за посиланням.

Також можете скористатися платною версією VPN та переглянути фільм на платформі YouTube, в Україні фільм переглянути на YouTube немає можливості.

20 днів у Маріуполі дивитись онлайн платно можна на таких ресурсах:

• Amazon;
• Apple TV;
• Google Play Movies;
• Microsoft.

Росія хоче зняти фільм на руїнах Азовсталі

Пропагандистів перемога України обурила, адже вони не вбачають у своїх діях злочини. Прибічник путіна дмитро медведєв закликав “знімати кіно про війну”.

“Треба йти вперед. Знімати про війну. Я розумію, що є боязнь сфальшувати на святих темах. Про війну не можна знімати примітивно, вульгарно, гламурно. Але знімати треба! Уже настав час. Знімати про наших героїв, звеличуючи їхні подвиги. Знімати документалку та ігрове кіно. Знімати, щоб знали і пам’ятали. Пора. Настав момент”, — написав пропагандист.

Тим часом окупанти вже планують зйомки на заводі “Азовсталь”, який вони повністю знищили, та яких залишався останнім форпостом, де тримали оборону азовці, над якими вчинили теракт в Оленівці.

За повідомленням пропагандистів, “Азовсталь” стане кіномайданчиком для нового художнього фільму про так звану “СВО”. Свій проєкт окупанти назвали “Малюк”, зйомки планують почати у квітні-травні 2024 року в Маріуполі, Криму, ростовській області та москві. Продюсером фільму стане юрій бардаш, уродженець українського міста Алчевськ, яке з 2014 року окуповане росіянами. Бардаш виїхав з України через антиукраїнські заяви та підтримку російської війни проти України.

Нагадаємо, що бардаш у минулому був продюсером музичних проєктів: “Quest Pistols”, “Quest Pistols Show”, “Гриби”, “Нерви”, Wellboy, Луна.

Читайте також:

• Підбірка українських фільмів, яка зворушить до глибини душі
• Як живе окупований Маріуполь: інтерв’ю з головною редакторкою сайту міста Марії
• Бахмут та Маріуполь разом: у Львові представили виставку «Лабіринти незламних міст»

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Музичний сервіс Spotify опублікував музичні підсумки 2025 року в Україні та назвав найпопулярніших українських артистів і треки. До списків увійшли як ветерани сцени, так і нові зірки, що стрімко набрали популярність цього року.

Детальніше про те, хто став найпопулярнішим артистом та яка пісня лунала найчастіше серед українських користувачів — в матеріалі Бахмут IN.UA

Spotify назвав найпопулярніших українських артистів та треки 2025 року

Музичний стримінговий сервіс Spotify підбив підсумки 2025 року та оприлюднив рейтинг найпопулярніших українських артистів і композицій. У перелік потрапили як відомі гурти, так і нові імена, що стали трендовим відкриттям цього року.

Топ 10 українських артистів 2025 року

У топі українських артистів на першому місці опинилася Klavdia Petrivna. Далі топ виглядає наступним чином:

• SadSvit;
• “Бумбокс”;
• Dorofeeva;
• “Океан Ельзи”;
• KRBK;
• Валентин Стрикало;
• YakTak;
• Parfeniuk;
• Jerry Heil.

Топ 10 українських треків 2025 року

Найпопулярнішою піснею року серед українців стала пісня “Смарагдове небо” від Drevo. Це атмосферний ліричний трек, який підкорив слухачів ніжним вокалом та емоційною історією.

Друге місце в топі зайняла енергійна композиція “Врубай” від Parfeniuk з інді-електронним звучанням, що стала популярною завдяки драйву.

Третє місце зайняла чуттєва пісня про крихкість стосунків “Не лякай”, яку створив дует Osty і Klavdia Petrivna.

Наступні позиції в топі виглядають наступним чином:

• Jerry Heil і Yarmak — “З якого ти поверху неба?”;
• SadSvit — “Касета”;
• Domiy — “Нагадай”;
• SadSvit і Структура щастя — “Силуети”;
• Шугар — “Олєг”;
• Cheev — “Рана”;
• Шугар — “Тьотя”.

Читайте також:

Де провести новорічні свята в Україні: найкращі напрямки для відпочинку

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

***

Листопад 23 року.

Я повертаюся у Крам, де на той час живу. Працювати у місцевому медіа і фоткати кожен куток, щоб мати щось на згадку, коли дому не стане зовсім. За традицією фотка стели, ну бо, як це – додому ж їдеш! Перетнувши кордон області трава само собою одразу зеленіше, повітря чистіше, небо синіше, і оце все…

Зараз таку фотку не зробиш з відомих причин. Спочатку цю стелу замалюють від написів військових, шоб красіво. Потім на ній залишать нові, перетворивши у сучасний пам’ятник війні й боротьбі. Потім проїхати повз вже буде майже неможливо. В’їжджаючи цьогоріч вже минаю не цю стелу. Та мова не лише про неї. Про дім.

Мені пощастило, я пам’ятаю її й іншою. Свою Донеччину, хочете, Донбас, не має зараз сенсу розписувати різницю (хоч вона величезна насправді). Мені пощастило знати її до війни. Навіть до 14го, не кажучи про доповномасштабну.

Мені пощастило дитиною “тусить” на день міста у Бахмуті чи день шахтаря у Соледарі. Їсти солодку вату і розводити батьків на всілякі свєркающі сувеніри-шерпотреби, які валяються потім тижнями вдома. Штовхатися у натовпі святкових людей, що підтанцьовують під живі виступи якихось поп-ікон (прости Господи) того часу, типу Могилевської чи якихось Неангелів, а навколо пахне шашликами і літнім вечором.

А ці супер зрєліщні виступи на Кнауфі. Так, буквально виступи запрошених зірок у дворі величезного завода на околиці Соледару.

Зараз силюки пустять сльозу, а городські не поймуть. День села. Цього свята чекали весь рік. 14 жовтня, день Покрови (назва села відповідна), школярі й місцеві колективи тижнями репетирують у невеличкому будинку культури, а на саме свято вітають новостворені родини, відзначають річниці весіль та досягнення місцевих жителів. Лампово і щиро. З усіх сил аплодують сусідці чи кумі, бо та на сцені. Потім така собі вечірня програма, танці й посиденьки компаніями. Кілька років поспіль тодішній сільський голова умудрявся запрошувати дуже відомих співаків і ведучих та ввалював бабло у святкові салюти.

“Так гарно” – казали люди. “Це ж скільки грошей вилетіло в повітря” – додавали одразу. Але свято дійсно тоді того вартувало.

Мені пощастило їздити по гриби у Лиман. Той ліс з усіх, що я бачила єдиний…пахне лісом. Пахне настільки, що паморочиться голова, якщо походити там занадто довго.

А влітку на Дінець: Щурово чи Блакитні озера – затоплені водою з Сіверського Дінця колишні кар’єри, від того страшенно глибокі і чисті.

Пощастило їздити до Лаври. До Святогірська. Не те, щоб сильно відчувалася якась духовність, але піднятися “до Артема” – ото святе!

Сувеніри на кожному повороті і запах виробів з ялівця. І цей вид на Дінець і Лавру, коли нарешті підіймаєшся.

Мені пощастило їздити з батьками на море. Азовське. Найтепліше у світі. Щоліта на найкращі курорти мого життя: Мелекіне, Урзуф.

Побачивши з часом інші моря думка не змінюється. Азовське найпіжже!

Будиночки у “приватному секторі”. База відпочинку “Утьос” (це тільки для “прохаваних олдів”) з жахливими умовами, але найкращими краєвидами і пляжем, на якому згориш від сонця в перший же день, бо ти ж не слабак йти в тіньочок чи вилазить з води, бо вже “губи сині”. Розйобний маркетинг пляжних торговців, що 10 разів проходять повз тебе з сумками і неймовірно креативними постійноповторюваними гаслами, типу “паахлава мєдовая” і “ракі, ракі, поднімайтє свої…рукі”.

Ти встаєш о 3 ночі, бо виїзд автобуса о 4. Йдеш з сумками і передчуттям дороги, довольне як слон. Їдеш години чотири. Через Донецьк, тоді ще гарний, перспективний, амбітний і дочорта гоноровий. І Оленівку.

Вони не просто нищать мій дім, вони наче не дають мені пам’ятати його через призму дитячих спогадів. В Оленівці була ранкова зупинка після Донецька, відома “точка” смачної придорожньої випічки. Вони не дають мені навіть права сумувати за цим, бо тепер з цим населеним пунктом асоціації геть інші. Тепер це дорівнює одному з найжахливіших вчинених росіянами злочинів проти наших людей. І більше нічого.

Урзуф, Маріуполь. Тепер це не про море.

Соледар і Бахмут – не про сіль і шампанське і зовсім не про дитинство й плани на життя. Донеччина наче більше не належить мені, вони забирають її не лише фізично, її стирають звідусіль.

Тієї її більше немає і ніколи не буде.

Зараз її залишки у пікселі й мультикамі, вона на патчах зі сходом сонця і мерчі “Забоя”. Вона у корчах і воєнторгах. У піснях-символах, ненависті і невимовному болі. Ті залишки, що не здаються.

Решта її мовчить в окупації, сидить по підвалах-катівнях, або перетворилася на зомбі від укусів рускава міра.

Та мені таки пощастило її пам’ятати різною і бути її частиною. Бути “звідси” – ніколи про просто. Завжди про суперечно і з боротьбою.

Вона така. Важка, некомфортна, пряма і через те дещо наївна.

Її нелегко любити. Але якщо так – вона вже ніколи не відпустить.

Таки пощастило.

До теми:

“Бахмутський ключик”: історія дитячого спогаду бахмутянки

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!