Фільм “20 днів у Маріуполі” режисера Мстислава Чернова отримав Оскара — найпрестижнішу кінопремію у світі. Стрічку визнали найкращою в номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм”. Кінокартина показує Маріуполь в дні російського вторгнення, коли місто опинилося практично в облозі. Російські пропагандисти обурилися, а відтак закликали своїх “кінорежисерів” знімати кіно про так звану “СВО” на руїнах українських міст, захоплених та знищених росіянами.

Україна отримала Оскар

В ніч з 10 на 11 березня відбулася вже 96 церемонія вручення премії Американської кіноакадемії. Цьогоріч в номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм” представили 5 фільмів, це “Бобі Вайн: Народний президент”, “Вічна пам’ять”, “Чотири дочки”, “Вбити тигра” та “20 днів у Маріуполі”, який й отримав Оскара.

Стрічку створили режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко. Вони зафіксували на камеру руйнування міста, тисячі доль та життів маріупольців. Кадри з Маріуполя побачив весь світ, фото відправляли у світові ЗМІ, показуючи, що насправді робить росія з українськими містами: вбивства дітей та жінок, масовані обстріли житлових будинків, шкіл, лікарень.

На церемонію нагородження Мстислав Чернов одягнув піджак українського бренду із прихованим вмістом. На внутрішній стороні піджака вишитий символічний надпис “Свобода”. Режисер стрічки подякував за нагороду, але водночас відзначив, що волів би не робити цей фільм.

“Я вдячний. Але напевно я буду перший режисером на цій сцені, який би хотів не робити цей фільм. Я хотів би мати змогу обміняти це на те, щоб росія ніколи не нападала на Україну, ніколи не окуповувала наші міста, щоб росіяни не вбивали десятки тисяч моїх співгромадян України. Я б віддав це, аби вони звільнили всіх заручників, солдатів, які захищали нашу землю, цивільних, які в їхніх тюрмах. Але я не можу змінити історію, не можу змінити минуле, проти ми всі разом, ви і я, ми зараз серед найталановитіших людей світу. Ми можемо зробити так, щоб історію виправити, щоби правда перемогла. І щоби загиблі люди Маріуполя та ті, хто віддали своє життя, щоби їх ніколи не забули. Тому що кіно формує спогади, спогади формують історію”, — уривок з промови Мстислава Чернова.

Де подивитися “20 днів у Маріуполі”

Наразі подивитися фільм “20 днів у Маріуполі”, Жовтень — це кінотеатр в Києві пропонує найближчими днями березня. Усі сеанси можна переглянути за посиланням.

Також можете скористатися платною версією VPN та переглянути фільм на платформі YouTube, в Україні фільм переглянути на YouTube немає можливості.

20 днів у Маріуполі дивитись онлайн платно можна на таких ресурсах:

• Amazon;
• Apple TV;
• Google Play Movies;
• Microsoft.

Росія хоче зняти фільм на руїнах Азовсталі

Пропагандистів перемога України обурила, адже вони не вбачають у своїх діях злочини. Прибічник путіна дмитро медведєв закликав “знімати кіно про війну”.

“Треба йти вперед. Знімати про війну. Я розумію, що є боязнь сфальшувати на святих темах. Про війну не можна знімати примітивно, вульгарно, гламурно. Але знімати треба! Уже настав час. Знімати про наших героїв, звеличуючи їхні подвиги. Знімати документалку та ігрове кіно. Знімати, щоб знали і пам’ятали. Пора. Настав момент”, — написав пропагандист.

Тим часом окупанти вже планують зйомки на заводі “Азовсталь”, який вони повністю знищили, та яких залишався останнім форпостом, де тримали оборону азовці, над якими вчинили теракт в Оленівці.

За повідомленням пропагандистів, “Азовсталь” стане кіномайданчиком для нового художнього фільму про так звану “СВО”. Свій проєкт окупанти назвали “Малюк”, зйомки планують почати у квітні-травні 2024 року в Маріуполі, Криму, ростовській області та москві. Продюсером фільму стане юрій бардаш, уродженець українського міста Алчевськ, яке з 2014 року окуповане росіянами. Бардаш виїхав з України через антиукраїнські заяви та підтримку російської війни проти України.

Нагадаємо, що бардаш у минулому був продюсером музичних проєктів: “Quest Pistols”, “Quest Pistols Show”, “Гриби”, “Нерви”, Wellboy, Луна.

Читайте також:

• Підбірка українських фільмів, яка зворушить до глибини душі
• Як живе окупований Маріуполь: інтерв’ю з головною редакторкою сайту міста Марії
• Бахмут та Маріуполь разом: у Львові представили виставку «Лабіринти незламних міст»

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Березень 2021 року для Бахмута був звичайним місяцем початку весни. Місто прокидалося після зимових холодів, комунальні служби прибирали вулиці, а місцеві жителі планували вихідні у міських парках. Це був період активного розвитку, оновлення інфраструктури та спокійного мирного життя.

Редакція видання Бахмут IN.UA пропонує згадати, яким було наше місто лише за рік до початку повномасштабного вторгнення.

Добірка ностальгічних фото Бахмута до війни

У 2021 році місто Бахмут залишалося спокійним промисловим центром сходу України з багатою історією та розміреним ритмом життя. Місцева економіка трималася на видобутку солі, виноробстві та машинобудуванні, а культурне життя підтримувалося фестивалями, виставками та концертами.

У цій добірці — світлини, що зберігають атмосферу спокійного 2021 року в Бахмуті. Їх опублікував бахмутянин Олександр Сотников на власній сторінці в Facebook.

Читайте також:

Бульвар Металургів у Бахмуті: як виглядало затишне місце у 2018 році

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Бахмутський гіпсовий промисел — це унікальна сторінка економічної історії міста, яка почалася з відкриття покладів природного каменю на околицях Бахмутської фортеці ще у вісімнадцятому столітті. Наявність великих покладів мінералу дала потужний поштовх виникненню народного ремесла, яке місцеві поселяни традиційно називали “ломкою алебастру”.

Детальніше про те, як функціонував гіпсовий промисел у Бахмуті, розповіли представники КЗК “Бахмутський краєзнавчий музей”.

Історія гіпсового промислу в Бахмуті

Після того, як у 1782 році остаточно закрилися Бахмутські казенні солеварні, видобуток гіпсового каменю почав стрімко розвиватися як альтернативне джерело заробітку. Свого абсолютного піку ця діяльність досягла у першій половині дев’ятнадцятого століття. Процес видобутку мав чітку сезонність. Навесні, відразу по закінченні основних польових робіт, місцеві жителі об’єднувалися у спеціальні робітничі артілі. Групи складалися з 15-20 осіб. За допомогою пороху робітники “рвали” гіпсовий камінь у кар’єрах. Лише за два місяці, у травні та червні, майстри заготовляли декілька мільйонів пудів сирого алебастру. Готову невідшліфовану сировину масово скуповували чумаки. Для транспортування каменю в інші регіони вони приганяли до Бахмута по кілька тисяч волових фур.

У другій половині дев’ятнадцятого століття кустарний видобуток поступово перейшов у масштабний промисловий формат. У місті почали масово з’являтися спеціалізовані алебастрові заводи. На цих підприємствах сирий гіпсовий камінь переробляли на повністю готовий алебастр, через що важкий народний промисел “ломки алебастру” поступово зійшов нанівець, поступившись місцем механізованій праці.

Мистецтво створення бахмутської ліпнини

Алебастр використовували не лише як базовий будівельний матеріал для зведення споруд. Він став ідеальною сировиною для виготовлення витончених предметів мистецтва та складних елементів декору. Фасади будинків, кімнати та каміни прикрашалися вишуканою “ліпниною”. У Бахмуті цим художнім напрямком займалися народні майстри-кустарі. Вони працювали переважно “під заказ” у невеликих приватних майстернях, які облаштовували просто на власних подвір’ях.

Процес виготовлення алебастрового декору був кропітким і складався з таких етапів:

• створення детального ескізу з урахуванням усіх архітектурних побажань замовника;
• виготовлення базової форми з дерева або м’якої глини на основі намальованого ескізу;
• змащування внутрішніх стінок форми жиром або олією, щоб уникнути прилипання матеріалу до основи;
• заливання сухого алебастру, який майстер попередньо розводив водою до необхідної густої консистенції;
• природне висихання суміші, яке тривало від 15 до 20 хвилин;
• вилучення готового предмета з форми та його фінальна обробка: шліфування, гравіювання, покриття базовою фарбою або розпис кольоровими красками за вимогою клієнта.

Для створення великих і важких предметів конструкцію обов’язково укріплювали зсередини. У ще рідкий розчин майстри вкладали грубу тканину, металеві дроти, цвяхи, залізні прутки або дерев’яні штапики. Саме за такою складною технологією виготовляли розкішні карнизи, пілястри та стельові “розетки”.

Замовники декору та післявоєнне відновлення

До 1917 року прикрашати власні будинки індивідуальною ліпниною могли дозволити собі виключно заможні містяни. Через високу вартість ручної роботи цей промисел не мав масового поширення, тому займалися ним одиниці. Сучасні історики досі не виявили письмових джерел із детальними згадками про приватні ліпні майстерні міста. Головним доказом діяльності “алебастрових художників-ливарів” залишаються вцілілі фасади приватних будинків кінця дев’ятнадцятого та початку двадцятого століття, а також усні спогади місцевих старожилів.

Традиція лиття предметів декору несподівано продовжилася і в радянський період. Найбільшої популярності це ремесло набуло після Другої світової війни, коли йшло активне відновлення зруйнованого житлового фонду міста (тодішнього Артемівська). Як і до революції, місцеві кустарі виливали з гіпсу предмети декору. Здебільшого це була плитка для стін, прості стельові карнизи та круглі “розетки” для люстр. Ці вироби продавалися невеликими партіями мешканцям міста та навколишніх сіл. Проте, на відміну від шедеврів старих бахмутських майстрів, вироби повоєнних артемівських ливарів особливою художньою красою вже не відрізнялися.

Гіпсові іграшки як окремий вид ремесла

Паралельно з архітектурною ліпниною на початку двадцятого століття існував ще один цікавий народний промисел — виготовлення невеликих гіпсових фігурок та дитячих іграшок. Підтвердженням цього стали знахідки краєзнавця Г.С. Соколовського, який у 2001 році виявив гіпсові фігурки у вигляді качки та лева. Артефакти знайшли в землі під час риття траншеї для водогону на подвір’ї приватного будинку на вулиці Набережній, 1, що в районі Забахмутки. Власник ділянки тоді розповів, що раніше цей будинок належав ремісникам, які створювали фігурки з гіпсу та торгували ними на місцевому ринку.

Скоріш за все, виготовлення та торгівля гіпсовими фігурками місцевого виробництва не приносила гідного прибутку. Через це промисел у Бахмуті не набув такого розмаху, як, наприклад, у слободі Димково Вятської губернії, де алебастрові вироби ставали експонатами престижних всеросійських виставок. Попри це, зразки декоративних гіпсових виробів, збережені з бахмутських будинків, стали важливою частиною експозиції місцевого краєзнавчого музею, увіковічнивши працю талановитих майстрів минулого.

Читайте також:

Столове, баварське та пільзенське: якою була історія бахмутського пивоваріння в XIX та у XX століттях

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!