Ми сидимо у навчальній майстерні польського скульптора, викладача, професора Вєслава Короновського разом з його студентами з України. 17-річний Євген Суханов із Запоріжжя цьогоріч вступив до Художнього університету в Познані, паралельно він заочно вчиться у художньому коледжі у Харкові. Хлопець розповів, що виріс у робітничій родині, захопився скульптурою в школі, попри велике бажання реалізуватися у професії, не вважає себе талановитим і мусить багато працювати.
Університет, де немає нічого “правильного”
Українські студенти та їхні польські викладачі відзначають, що підходи до навчання скульптурі відрізняються в Україні та Польщі: європейські методи ґрунтуються на класичній школі з її канонами, але дозволяють студентам експериментувати, вільно висловлювати ідеї, інтерпретувати їх.
Польська школа не спирається на досвід соціалістичного реалізму, звертає увагу професор Короновський. Чи варто й Україні відмовлятися від нього? Якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям? Дивимось на три концепції памʼятника герою України Олександру Мацієвському, монумент у Грузії і два в Україні — у Ніжині та Києві. Перші два виконані традиційно, в реалістичній манері, останній — більш авангардний, він викликав хвилю критики в Україні як “несмак”.
“Я не знаю, як правильно, але памʼятник Олександру Мацієвському в Києві, це сучасно, так може бути. Хоча мені більше до вподоби монумент герою, який встановили у Грузії”, — зізнається Євген Суханов.
Професор Короновський зауважує, що в університеті у Познані майбутніх скульпторів не вчать, що правильно, а що ні:
“Євген та інші мої студенти з України на початку навчання постійно запитували – “як правильно” виконати завдання? А я їм повторював, що “правильного” не існує, кожна ідея заслуговує на те, щоб її втілити”, — професор Короновський.
При цьому викладач підкреслює, що його студенти з України дуже талановиті.
Євген під час навчання у Познані та онлайн у Харкові прагне отримати знання, що допоможуть йому інтерпретувати твори минулого, експериментувати, реалізовувати інноваційні та класичні проєкти. Польська школа скульптури дозволяє висловити більше емоцій, експресії, вражень, натомість пострадянська — тяжіє до ортодоксального реалізму, копіювання, зазначає Євген.
“Але з радянської скульптури ми теж можемо відкинути шлак і взяти найкраще. Тобто, якби мені довелося робити зараз монументальну скульптуру, не певен, що вдалося би відійти від радянських канонів. Але, напевно, детальніше опрацював би образи, додав символи, посилив риси обличчя, характеру. І в цьому плані мені найбільше подобається грузинський варіант скульптури Мацієвського, де усі ці складові збалансовані. Але знову ж таки, посилення рис спостерігається і в радянській скульптурі. То як ми від цього відійдемо?” — розмірковує Євген.
Професор Короновський продовжує думку свого студента, торкаючись концепції пам’ятника герою Мацієвському у Києві:
“Цей канон абсолютного реалізму має відношення до попкультури, і це ми бачимо, наприклад, в американських трендах – такий надреалізм, гіперреалізм, він не залишає простору для інтерпретації, трактування. Мабуть, ця концепція не зовсім підходить для такого пам’ятника, який має стати символом героїзму, а не короткочасним явищем”.
Водночас юний Суханов демонструє як вчиться сучасним принципам створення скульптури: ось автопортрет, зроблений під час навчання у Харкові у класичній традиції, ближчий до соцреалізму. А ось цілком інший автопортрет — з асиметричними рисами, викривленими лініями, без гіперболізації, з тяжінням до нонконформізму — він створений протягом кількох місяців навчання Євгена в Польщі.
Героїзм без пафосу, але — з людським стражданням
Сучасна скульптура дозволяє показати не лише героїзм та силу, але й біль, лють, страждання звичайної людини. І це те, що займає думки 17-річного українця, майбутнього скульптора. Для курсової роботи він обрав ідею переосмислення радянської традиції: Євген робить ескіз сучасної інтерпретації відомої мозаїки у рідному Запоріжжі — в його задумі акцент не на пафосі, а на зусиллях, стражданні, місії. Мріє колись створити барельєф героям Революції Гідності.
Ще один першокурсник майстерні Короновського, Арсентій Самойлов, родом з Харкова, з родини скульптора. Сім’я студента пережила драматичні події: батьки хлопця на початку повномасштабного вторгнення росії опинились в окупації у Харківській області, а сам Арсентій залишався у Харкові, жив у коледжі.
Під час найбільших обстрілів ми, студенти харківського коледжу, переїхали у підвальне приміщення майстерні, обладнали там місце і жили півтора місяці,
Арсентій Самойлов // студент з України
Війна знищила всі юнацькі роботи Арсентія. Снаряд потрапив у заміський будинок Самойлових.
“Пощастило, що мама з молодшим братом пішла до сусідки, а батько курив на ґанку — повз нього пролетіли наші двері, поранило цеглою, від будинку нічого не лишилось, але всі живі”, — розповідає Арсентій.
Єдина вціліла робота юного скульптора стала експонатом художньої виставки у Познані, яка відбулась у червні 2023 року. Арсентій вдосконалив свою інсталяцію, додавши до неї шматки заліза з власного знищеного будинку — як нагадування про війну.
Хлопчина деякий час навчався в Німеччині і з подивом відзначив, що тамтешня школа скульптури не має академічної основи, на яку може спиратись митець, створюючи монументальні роботи. Натомість і в Польщі, і в Україні ця база існує, вона надає майстерності, впевненості:
“Так, академічна скульптура не є чимось творчим, але це основа, грамотність, яка дозволяє розвиватись професійно і вже з цими навичками формувати власне творче бачення». Арсентію близька польська школа викладання, він прагне працювати з каменем, новітніми матеріалами та формами, що дозволяють відтворити енергію людини. А поки навчається, бере участь у конкурсах скульптур”, — каже студент.
Щодо пам’ятників сучасним українським героям юнак впевнений — його покоління митців не буде творити так як 200 років тому. І в тому ж київському пам’ятнику Мацієвському він вбачає доволі цікавий сучасний підхід, нові технології. Цікаво, першокурсник, не погоджується з думкою свого вчителя, пана Короновського, що такий гіперреалізм є недоречним. Арсентій аргументує: у героїзації сучасний митець має використовувати інновації, а пам’ятники українським героям не мусять нагадувати класичні монументи, створені в різних країнах навіть п’ятдесят років тому. Потрібно не боятися використовувати компʼютерну графіку, проєкції.
Київський пам’ятник Олександру Мацієвському це нове бачення, цим він і цікавий. Бо однаковий підхід — це просто, прогнозовано,
Арсентій // у розмові
Професор Короновський, який є автором одного з монументів героям великопольського повстання, ставиться до цього іронічно, але не заперечує право студента на іншу точку зору. Адже в Художньому університеті у Познані немає неправильних думок, є різні.
А от 18-річна Руслана Гилетина, як видно з її виразної міміки, не погоджується ані з Євгеном, ані з Арсентієм. Дівчина ще тільки планує вступити до університету у Познані. Зараз вона має статус біженки в Польщі, її рідний Енергодар все ще в окупації.
У 2023 році Руслана не пройшла за конкурсом, вона була 40-ю зі 153 абітурієнтів університету у Познані. Тендітна дівчина поки працює на будівництві муляром фасадів і готується до вступних іспитів цьогоріч. Ще Руслана захищатиме диплом у харківському художньому коледжі, вже за кілька місяців.
“В європейському просторі скульптури залишають глядачеві місце для роздумів, на противагу до пострадянського монументалізму. Мусимо поступово відмовлятися від соцреалізму. Сучасним українським скульптурам не вистачає оригінальності композиції, живості, динаміки, оцього європейського спонукання до рефлексій”, — вважає майбутня абітурієнтка.
Вона проти ідеалізації героїв. Переконана, що треба показувати їх не ідолами, а людьми, зі своїми рисами характеру, це має бути чесно.
В майбутньому Руслана мріє відкрити свою художню студію та займатись арттерапією хворих діток.
Між західною та східною традицією
Раніше у Польщі в художніх вишах на спеціалізації зі скульптури дуже рідко навчались українці. Але під час війни тільки університет в Познані прийняв кілька десятків наших студентів. Інтерес зростає, що сприяє більшій культурній інтеграції України та Польщі, появі нових ідей і спільних мистецьких проєктів.
До нашої дискусії долучається декан факультету скульптури Художнього університету у Познані, доктор наук Ігор Мікода, для якого українська культура є дуже близькою, адже частина родини пана Ігоря походить з України. Менше з тим, він визнає, що формат навчання на спеціалізації “скульптура” у Польщі дещо відрізняється від викладання як в Україні, так і на заході Європи, і в США.
“Польща є певним посередником з огляду на формат навчання і традиції. Ми є таким буфером між Сходом та Заходом у широкому розумінні підходів до навчання — між класичним академічним викладанням скульптури та авангардом”, — каже Ігор Мікода.
Класичне викладання притаманне Україні, а авангардні методи – Заходу. Проте університети у США, Італії, Іспанії починають повертатися до традиційного академічного стилю, авангард перестає бути їхнім провідним нарративом. І повернення до класичного академічного викладання є доброю ознакою у мистецтві, скульптурі, переконаний декан Мікода.
Водночас він переконаний, що не можна обмежувати навчання майбутніх скульпторів лише академічним форматом, бо це гальмує розвиток мистецької думки, творчості. Може тому цей мікс класики та авангарду так приваблює українських студентів у Польщі?
Тобто ті авангардні, гіперреалістичні приклади скульптур, які зараз зʼявляються в Україні, вже відходять у минуле на Заході. Чи це наше українське захоплення авангардом дозволить запропонувати суспільству новітню викристалізовану ідею памʼятників героям-сучасникам?
Чи буде переосмислена класична традиція, від неї віднімуть беззмістовний пафосний соцреалізм на користь класичного реалізму з увіковіченням героїв, звичайних людей, з їхніми болем та мужністю? Дискусій та експериментів не уникнути. Бо немає чогось цілком “неправильного” у сучасній мистецькій думці. Проте не все з нових підходів буде прищеплене і залишиться у спадок наступним поколінням.
Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.
Читайте також:
- Боротьба донеччан за українську державність
- “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу
- “Не дозволила собі плакати жодного дня”: як бахмутянка навчає чирлідерок у Польщі
Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!
