Ми сидимо у навчальній майстерні польського скульптора, викладача, професора Вєслава Короновського разом з його студентами з України. 17-річний Євген Суханов із Запоріжжя цьогоріч вступив до Художнього університету в Познані, паралельно він заочно вчиться у художньому коледжі у Харкові. Хлопець розповів, що виріс у робітничій родині, захопився скульптурою в школі, попри велике бажання реалізуватися у професії, не вважає себе талановитим і мусить багато працювати.

Університет, де немає нічого “правильного”

Українські студенти та їхні польські викладачі відзначають, що підходи до навчання скульптурі відрізняються в Україні та Польщі: європейські методи ґрунтуються на класичній школі з її канонами, але дозволяють студентам експериментувати, вільно висловлювати ідеї, інтерпретувати їх.

Польська школа не спирається на досвід соціалістичного реалізму, звертає увагу професор Короновський. Чи варто й Україні відмовлятися від нього? Якими мають бути пам’ятники сучасним українським героям? Дивимось на три концепції памʼятника герою України Олександру Мацієвському, монумент у Грузії і два в Україні — у Ніжині та Києві. Перші два виконані традиційно, в реалістичній манері, останній — більш авангардний, він викликав хвилю критики в Україні як “несмак”.

“Я не знаю, як правильно, але памʼятник Олександру Мацієвському в Києві, це сучасно, так може бути. Хоча мені більше до вподоби монумент герою, який встановили у Грузії”, — зізнається Євген Суханов.

Професор Короновський зауважує, що в університеті у Познані майбутніх скульпторів не вчать, що правильно, а що ні:

“Євген та інші мої студенти з України на початку навчання постійно запитували – “як правильно” виконати завдання? А я їм повторював, що “правильного” не існує, кожна ідея заслуговує на те, щоб її втілити”, — професор Короновський.

При цьому викладач підкреслює, що його студенти з України дуже талановиті.

Євген під час навчання у Познані та онлайн у Харкові прагне отримати знання, що допоможуть йому інтерпретувати твори минулого, експериментувати, реалізовувати інноваційні та класичні проєкти. Польська школа скульптури дозволяє висловити більше емоцій, експресії, вражень, натомість пострадянська — тяжіє до ортодоксального реалізму, копіювання, зазначає Євген.

“Але з радянської скульптури ми теж можемо відкинути шлак і взяти найкраще. Тобто, якби мені довелося робити зараз монументальну скульптуру, не певен, що вдалося би відійти від радянських канонів. Але, напевно, детальніше опрацював би образи, додав символи, посилив риси обличчя, характеру. І в цьому плані мені найбільше подобається грузинський варіант скульптури Мацієвського, де усі ці складові збалансовані. Але знову ж таки, посилення рис спостерігається і в радянській скульптурі. То як ми від цього відійдемо?” — розмірковує Євген.

Професор Короновський продовжує думку свого студента, торкаючись концепції пам’ятника герою Мацієвському у Києві:

“Цей канон абсолютного реалізму має відношення до попкультури, і це ми бачимо, наприклад, в американських трендах – такий надреалізм, гіперреалізм, він не залишає простору для інтерпретації, трактування. Мабуть, ця концепція не зовсім підходить для такого пам’ятника, який має стати символом героїзму, а не короткочасним явищем”.

Водночас юний Суханов демонструє як вчиться сучасним принципам створення скульптури: ось автопортрет, зроблений під час навчання у Харкові у класичній традиції, ближчий до соцреалізму. А ось цілком інший автопортрет — з асиметричними рисами, викривленими лініями, без гіперболізації, з тяжінням до нонконформізму — він створений протягом кількох місяців навчання Євгена в Польщі.

Героїзм без пафосу, але — з людським стражданням

Сучасна скульптура дозволяє показати не лише героїзм та силу, але й біль, лють, страждання звичайної людини. І це те, що займає думки 17-річного українця, майбутнього скульптора. Для курсової роботи він обрав ідею переосмислення радянської традиції: Євген робить ескіз сучасної інтерпретації відомої мозаїки у рідному Запоріжжі — в його задумі акцент не на пафосі, а на зусиллях, стражданні, місії. Мріє колись створити барельєф героям Революції Гідності.

Ще один першокурсник майстерні Короновського, Арсентій Самойлов, родом з Харкова, з родини скульптора. Сім’я студента пережила драматичні події: батьки хлопця на початку повномасштабного вторгнення росії опинились в окупації у Харківській області, а сам Арсентій залишався у Харкові, жив у коледжі.

Війна знищила всі юнацькі роботи Арсентія. Снаряд потрапив у заміський будинок Самойлових.

“Пощастило, що мама з молодшим братом пішла до сусідки, а батько курив на ґанку — повз нього пролетіли наші двері, поранило цеглою, від будинку нічого не лишилось, але всі живі”, — розповідає Арсентій.

Єдина вціліла робота юного скульптора стала експонатом художньої виставки у Познані, яка відбулась у червні 2023 року. Арсентій вдосконалив свою інсталяцію, додавши до неї шматки заліза з власного знищеного будинку — як нагадування про війну.

Хлопчина деякий час навчався в Німеччині і з подивом відзначив, що тамтешня школа скульптури не має академічної основи, на яку може спиратись митець, створюючи монументальні роботи. Натомість і в Польщі, і в Україні ця база існує, вона надає майстерності, впевненості:

“Так, академічна скульптура не є чимось творчим, але це основа, грамотність, яка дозволяє розвиватись професійно і вже з цими навичками формувати власне творче бачення». Арсентію близька польська школа викладання, він прагне працювати з каменем, новітніми матеріалами та формами, що дозволяють відтворити енергію людини. А поки навчається, бере участь у конкурсах скульптур”, — каже студент.

Щодо пам’ятників сучасним українським героям юнак впевнений — його покоління митців не буде творити так як 200 років тому. І в тому ж київському пам’ятнику Мацієвському він вбачає доволі цікавий сучасний підхід, нові технології. Цікаво, першокурсник, не погоджується з думкою свого вчителя, пана Короновського, що такий гіперреалізм є недоречним. Арсентій аргументує: у героїзації сучасний митець має використовувати інновації, а пам’ятники українським героям не мусять нагадувати класичні монументи, створені в різних країнах навіть п’ятдесят років тому. Потрібно не боятися використовувати компʼютерну графіку, проєкції.

Професор Короновський, який є автором одного з монументів героям великопольського повстання, ставиться до цього іронічно, але не заперечує право студента на іншу точку зору. Адже в Художньому університеті у Познані немає неправильних думок, є різні.

А от 18-річна Руслана Гилетина, як видно з її виразної міміки, не погоджується ані з Євгеном, ані з Арсентієм. Дівчина ще тільки планує вступити до університету у Познані. Зараз вона має статус біженки в Польщі, її рідний Енергодар все ще в окупації.

У 2023 році Руслана не пройшла за конкурсом, вона була 40-ю зі 153 абітурієнтів університету у Познані. Тендітна дівчина поки працює на будівництві муляром фасадів і готується до вступних іспитів цьогоріч. Ще Руслана захищатиме диплом у харківському художньому коледжі, вже за кілька місяців.

“В європейському просторі скульптури залишають глядачеві місце для роздумів, на противагу до пострадянського монументалізму. Мусимо поступово відмовлятися від соцреалізму. Сучасним українським скульптурам не вистачає оригінальності композиції, живості, динаміки, оцього європейського спонукання до рефлексій”, — вважає майбутня абітурієнтка.

Вона проти ідеалізації героїв. Переконана, що треба показувати їх не ідолами, а людьми, зі своїми рисами характеру, це має бути чесно.

В майбутньому Руслана мріє відкрити свою художню студію та займатись арттерапією хворих діток.

Між західною та східною традицією

Раніше у Польщі в художніх вишах на спеціалізації зі скульптури дуже рідко навчались українці. Але під час війни тільки університет в Познані прийняв кілька десятків наших студентів. Інтерес зростає, що сприяє більшій культурній інтеграції України та Польщі, появі нових ідей і спільних мистецьких проєктів.

До нашої дискусії долучається декан факультету скульптури Художнього університету у Познані, доктор наук Ігор Мікода, для якого українська культура є дуже близькою, адже частина родини пана Ігоря походить з України. Менше з тим, він визнає, що формат навчання на спеціалізації “скульптура” у Польщі дещо відрізняється від викладання як в Україні, так і на заході Європи, і в США.

“Польща є певним посередником з огляду на формат навчання і традиції. Ми є таким буфером між Сходом та Заходом у широкому розумінні підходів до навчання — між класичним академічним викладанням скульптури та авангардом”, — каже Ігор Мікода.

Класичне викладання притаманне Україні, а авангардні методи – Заходу. Проте університети у США, Італії, Іспанії починають повертатися до традиційного академічного стилю, авангард перестає бути їхнім провідним нарративом. І повернення до класичного академічного викладання є доброю ознакою у мистецтві, скульптурі, переконаний декан Мікода.

Водночас він переконаний, що не можна обмежувати навчання майбутніх скульпторів лише академічним форматом, бо це гальмує розвиток мистецької думки, творчості. Може тому цей мікс класики та авангарду так приваблює українських студентів у Польщі?

Тобто ті авангардні, гіперреалістичні приклади скульптур, які зараз зʼявляються в Україні, вже відходять у минуле на Заході. Чи це наше українське захоплення авангардом дозволить запропонувати суспільству новітню викристалізовану ідею памʼятників героям-сучасникам?

Чи буде переосмислена класична традиція, від неї віднімуть беззмістовний пафосний соцреалізм на користь класичного реалізму з увіковіченням героїв, звичайних людей, з їхніми болем та мужністю? Дискусій та експериментів не уникнути. Бо немає чогось цілком “неправильного” у сучасній мистецькій думці. Проте не все з нових підходів буде прищеплене і залишиться у спадок наступним поколінням.

Примітка. Матеріал підготовлений за допомоги MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.

Читайте також:

• Боротьба донеччан за українську державність
• “Дітям треба було вчити мову”: як у Польщі заснували українську школу
• “Не дозволила собі плакати жодного дня”: як бахмутянка навчає чирлідерок у Польщі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В Україні створили Централізовану закупівельну організацію (ЦЗО) для Державного агентства відновлення. Новий орган допомагатиме прозоріше використовувати кошти.

Про це повідомили в Агентстві відновлення.

Відновлення України

Рішення про створення Централізованої закупівельної агенції було ухвалено в Кабінеті міністрів ще 1 квітня. Структура вже запрацювала. Загальну роботу ЦЗО координуватиме Агентство відновлення. Закупівлі через ЦЗО почнуть після наказу Агентства відновлення. Незабаром презентують модель закупівельної організації. Також оголосять конкурс на відбір керівника.

“Стандарти ЄС, мінімізація корупційних ризиків та оптимізація витрат — основні принципи роботи ЦЗО. Ми закладаємо фундамент чесної, міжнародно визнаної системи закупівель відновлення“, — наголошує голова Агентства відновлення Сергій Сухомлин.

Функції закупівельної організації виконуватиме державне підприємство “Інфраструктурні проєкти”, яке має покращувати якість процедури закупівель для будівництва, визначивши єдині вимоги, систему контролю та звітності.

Через новоутворену організацію закуповуватимуть експертизу будівництва, технагляд, інженерні послуги, будівельні роботи та необхідні матеріали, а також утримання доріг. Все це проходитиме через відкриті торги.

Читайте також:

• Бахмутська лікарня в Броварах: графік роботи, телефон та послуги станом на 2025 рік
• Хто має ініціювати діалог у громадах? Досвід Святогірська та питання Бахмута
• Житло для переселенців у Гостомелі: що відомо про будівництво для бахмутян

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Громадські активісти з Донеччини й Луганщини, а також представники влади обговорили формати порозуміння й подолання конфліктів у громадах Сходу. Під час зустрічі обговорювали кейси діалогів у деокупованій громаді, а також порушили питання відповідальності за діалоги в тимчасово-окупованій громаді на прикладі Бахмута.

Більше про зустріч читайте в матеріалі.

Примітка. 25 березня відбулась онлайн зустріч “Студії Сходу: діалогові формати порозуміння і подолання конфліктів” в рамках проєкту «Посилення спроможності активістів українського Сходу впливати на процеси відновлення регіону (ІІ фаза)» за підтримкою Міжнародного фонду «Відродження», який реалізує ГО “Асоціація “Відродження та розвиток” у співпраці з консорціумом організацій ВГО “Асоціація сприяння самоорганізації населення”, ГО “Центр політико-правових реформ”, ГО “Громадська ініціатива Луганщини”.

Для чого потрібні діалогові формати?

Тренерка та фасилітаторка діалогів Наталія Кертичак, представниця “Фонду Освіта для Демократії”, поділилася з учасниками досвідом використання діалогового підходу. Її організація активно впроваджує такі методи в Польщі та Україні, допомагаючи знаходити спільну мову та долати розбіжності. Пані Наталя розповіла про основні принципи діалогу та про те, як він може стати важливим інструментом для згуртованості та підтримки громад у непрості часи.

“Діалог — це процес справжньої взаємодії, у якому люди слухають один одного настільки уважно, щоби в них відбулася зміна, внаслідок того, що вони дізналися. Це така досить філософська дефініція…Діалог — це щоб слухати та ставити питання, щоб поглибити своє розуміння”, — пояснює пані Наталя.

За її словами, часто діалогами називають те, що ним не є. Це не робоча зустріч,  майстер-класи тощо. Діалог покликаний для того, щоб зрозуміти різні думки. Під час діалогів повинен бути фасилітатор, а також попередньо учасниці та учасники діалогу мають прийняти певні правила. Важливою рисою діалогу – це те, що в діалозі всі є рівними, кожен та кожна може поділитися своїм досвідом незалежно від свого соціального статусу.

“Дуже важливим є те, що результатом діалогів не має бути те, що хтось когось переконав в чомусь, що хтось перемагає. Мета діалогу — досягнути глибшої рефлексії над власними думками, переконаннями чи упередженнями”, — підкреслює фахівчиня.

Для громад, які опинилися у складних або кризових умовах, важливо мати можливість говорити та бути почутими. Саме через діалог люди можуть знайти спільну мову, зрозуміти одне одного та рухатися вперед. У таких розмовах немає місця суперечкам, осуду чи конфліктам – навпаки, це спосіб знайти спокій та порозуміння.

Водночас як зазначає експертка, багато людей бояться починати такі діалоги. І це природно – сьогодні в суспільстві багато напруги, важких переживань, а досвіду подібних зустрічей у багатьох просто немає. Саме тому цей формат ретельно напрацьовували, щоб зробити його безпечним, щирим і комфортним для кожного учасника. І що найважливіше – люди з Донеччини та Луганщини змогли довести: навіть у непростих умовах відверта розмова здатна об’єднувати та давати надію.

Діалоги порозуміння: приклад деокупованої громади Святогірська

Зустріч присвятили пошукам тих форматів спілкування, які вже працюють у громадах Сходу, аби ці практики могли використовувати громади Донеччини та Луганщини — як ті, що під контролем України, так й ті, які наразі є тимчасово-окупованими, але їх адміністрації продовжують працювати в евакуації.

Прикладом успішного діалогу подолання конфліктів поділився Володимир Рибалкін, голова міської військової адміністрації Святогірська. Нагадаємо, що Святогірськ був окупований російськими військами 7 червня 2022 року, а вже на початку вересня місто деокупували. Окупація тривала кілька місяців, і в цей час в Святогірську лишались люди без інформації про те, що відбувається довкола. Деокупація стала викликом, адже попри те, що з людьми тримали контакт, після звільнення довелось заново налагоджувати зв’язки з громадою. Зараз місцеві мають номер голови МВА — це його особистий телефон, на який зателефонувати може кожен, але на початку деокупації дії влади були під пильним оком громади.

“Люди дуже насторожено ставилися до адміністрації…Першим, що ми зробили, і я думаю, що дуже успішним, було створення Координаційного волонтерського центру. Очолили його люди, які були в окупації”, — ділиться досвідом Володимир Рибалкін.

Завдяки рішенню довірити керування центром людям, які безпосередньо жили в окупації, адміністрація оперативно отримала повний список людей, які перебували в громаді та потреби цих людей.

“Люди більше довіряли перші місяці таким же, як собі, які так само мали досвід окупації”.

Виклики перед громадою постали й через те, що налагоджувати діалоги потрібно було і з родичами людей, які покинули Святогірськ разом з росіянами.

“Я хочу це розповісти, щоб всі розуміли, який важкий цей період і як важко розставити пріоритети для того, щоб не образити людину, яка там була. Тому що дуже багато вішали ярликів, що якщо залишилась людина, то це 100% сепаратист, або чекаєш “рускій мір”. Але там у всіх різні історії…”, — пояснює Володимир Рибалкін.

Зараз Святогірськ відновився, допомогли у цьому і міжнародні організації та союзники, зокрема це місто побратим з США — Істон. Щомісяця з обох боків організовують зустріч, де представляти інтереси громади може не лише МВА, але й жителі.
Так вони відчувають, що мають вплив та їх голос чутний в громаді. 

Хто може брати ініціативу для діалогу з громадою ще не деокупованих міст?

Для цього прикладу взяли на розбір Бахмут, чия територія окупована, а люди наразі розкидані по всій Україні. Минулого року Бахмутська МВА анонсувала проєкт побудови житла для бахмутян на Рівненщині, у селищі Гоща, однак для цього бракувало порозуміння між громадами: у жителів Бахмута не питали, чи хочуть вони жити в цій громаді, а гощанці стикнулись з несподіваною для них новиною. Як результат — упереджене ставлення до ВПО. Водночас, безпечний майданчик для діалогу між 2 громадами за участі фасилітатора міг би допомогти цій ситуації. Проте хто повинен його ініціювати? Питанням цікавилась головна редакторка Бахмут IN.UA та голова ГО “Бахмутська Фортеця”.

“Для організації партисипації громади, за цим пошуком діалогу все ж таки має звертатися міський голова, очільник громади”, — висловлює думку громадська активістка з Краматорська Юлія Володченко.

Громадська діячка розповіла про досвід Гірської громади, яка також працює в евакуації. Саме очільник громади ініціював процес і залучив до створення Стратегії відбудови фасилітаторів з організації “Ro3kvit”. Ця громадська організація максимально залучила в обговорення громаду, а сам процес будували на основі діалогів серед мешканців.

Володимир Петров, представник хабів “ЯМаріуполь”, наводить приклади міської ради Маріуполя, яка провела вже кілька подібних діалогів за ініціативи міської ради. Визначили проблеми, навколо чого буде йти дискусія, визначили точки дотику — приміщення для цього міста виділяли їм на безплатній основі, а фасилітаторів залучали серед своїх містян, які працюють в бюджетній системі, попередньо їх навчаючи.

Модератор зустрічі Олег Гришин додав, що у будь-якому діалозі має бути лідер, який поведе громаду за собою і якщо ним не виступає міська влада, то допомогти в цьому можуть й громадські активісти, а ресурс на організацію майданчика знайдеться.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.

Читайте також:

• ТОП-5 пропозицій для збереження ідентичності українського Сходу
• Громадськість Донеччини й Луганщини обговорить виклики й кейси деокупованих громад: як долучитися до обговорення
• Влада та громадськість: як вони можуть співпрацювати (ВІДЕО)

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!