Інесса Мішеніна — відома перукарка-стилістка з Бахмута, в рідному місті вона мала свій салон краси. Після початку повномасштабної війни жінка переїхала до Києва, де продовжила свою справу. Окрім цього, Інесса Мішеніна створила Telegram-спільноту для допомоги, підтримки і об’єднання своїх земляків у евакуації.

Про свою ініціативу, роботу спільноти та реальні приклади допомоги Інесса Мішеніна розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Спільнота для допомоги бахмутянам

Інесса Мішеніна евакуювалася до Києва у 2022 році. Там вона поступово налагодила життя і знайшла роботу в місцевому салоні краси. Однак, думка про рідне місто не покидала жінку. Тому вона разом з іншими місцевими активістами вирішила об’єднати бахмутян в евакуації. Першочерговою метою була робота в напрямку отримання компенсації за житло.

“Влітку 2023 року ініціативна група у складі кількох людей організувала зустріч бахмутян у Києві. Тоді ми думали згуртувати й організувати людей, щоб отримати компенсацію за житло. Це була першочергова ціль. Ми хотіли нагадати про себе і зробити так, щоб про Бахмут не забули. На зустріч, як ми того й не очікували, прийшла велика кількість людей. Разом ми вирішили створити спільну групу для спілкування й обміну інформацією з різних важливих для всіх нас питань”, — розповідає Інесса Мішеніна.

У результаті зустрічі бахмутяни створили Telegram-спільноту “Бахмут хоче жити!”. Спочатку її веденням займались кілька людей з ініціативної групи. Але через деякий час адміністрування спільноти повністю перейшло до Інесси Мішеніної. Зараз ця група стала справжнім каналом допомоги, де бахмутяни можуть знайти інформаційну підтримку й допомогу з різних питань.

“Оскільки група була зареєстрована на мене, велика кількість людей почали мені писати й звертатися за допомогою. За день зверталися по 30-35 людей, і всі вони щось запитували. Наприклад, де знайти БТІ, як отримати якісь довідки, куди написати для розв’язання бюрократичних питань. Ці питання актуальні і зараз. Дуже сумно коли люди пишуть, що вони за межею бідності, їм немає де жити, вони не отримують гуманітарку, бо не знають де її роздають. Подібні розповіді мені приходять і досі. Основні питання, які зараз турбують людей — це де знайти житло і де знайти роботу”, — розповідає бахмутянка.

За можливості Інесса Мішеніна допомогає людям, які до неї звертаються. Підтримку вона надає й тим, хто перебуває за кордоном.

“Якщо до мене звертаються з якимось запитом, то я пишу в групу, і люди, які володіють інформацією, скидають її мені, а я вже ділюся цим з тими, кого це цікавить. Також я допомагала багатьом людям, які бажали поїхати за кордон. Їх я зв’язувала з нашими людьми, які вже жили у Європі й могли зустріти, щось підказати, працевлаштувати тощо. Були навіть ті, хто могли сказати, куди можна поїхати вже на роботу. Тобто, разом ми прокладали шлях нашим людям за кордоном. Це Польща, Німеччина, Франція й різні міста“, — розповідає Інесса Мішеніна.

Ця спільнота — це про згуртування і підтримку

Сьогодні Інесса Мішеніна працює перукаркою-стилісткою в Києві. Окрім ведення спільноти, вона ще й допомагає жінкам з Донеччини доглядати за собою. Майстриня робить для переселенок знижки на свої послуги. Також жінки обмінюються між собою корисною інформацією.

“Коли я переїхала до Києва, то пішла працювати в салон. Але його власники не дуже добре відреагували на те, щоб я надавала якусь допомогу своїм землякам, в тому числі й знижки. Тому я попрацювала там 8 місяців і пішла працювати на себе. Зараз до мене приходять люди, які вже є постійними клієнтками і знають, яку я можу зробити для них знижку чи бонуси. Переважно це жінки з Торецька, Костантинівки, Харкова і, звісно, Бахмута. Звичайно, що між собою ми теж ділимося різною інформацією, допомагаємо одна одній”, — розповідає Інесса Мішеніна.

Знаючи в якому скрутному становищі можуть перебувати переселенці, Інесса Мішеніна також шукає спеціалістів, які готові допомогти бахмутянам безоплатно або ж зі знижкою.

“Я шукала нотаріусів, адвокатів, навіть знаходила пару людей з нашого міста, які працювали адвокатами в конторі. Їхні контакти я надсилала нашим бахмутянам. Зрозуміло, що безкоштовно зараз ніхто не працює, тому що всім людям треба на щось жити, але знаючи, що за допомогою звертаються люди з Бахмута, багато хто може піти на поступки. Наприклад, взяти меншу плату чи зробити знижку. Це радує”, — каже Інесса Мішеніна.

Бахмутянка зізнається, що поєднувати основну роботу з роботою у спільноті буває важко, але вона не опускає руки. Своєю спільнотою вона хоче гуртувати людей і налаштувати на позитивні емоції.

“Я ж працюю перукарем-стилістом і в мене зайняті руки. Тому за день у мене накопичуються багато повідомлень. На них я, переважно, відповідаю у транспорті, коли їду на роботу чи з роботи, або вже вдома, коли є вільний час. Звісно іноді хочеться опустити руки, адже іноді є ті, хто пишуть претензії, ніби я мер міста. Але ж я не надаю матеріальну допомогу, не отримую кошти з бюджету, не можу знайти гуманітарку, я просто допомагаю інформаційно.

Взагалі ця група, на мою думку, має бути налаштована тільки на щось позитивне. Наприклад, раніше я її відкривала для повідомлень від людей, але коли побачила сварки, то закрила коментарі і залишила лише можливість надсилання повідомлень мені, щоб я їх могла фільтрувати. Я вважаю, що ця група має бути не тим місцем, де можна вилити бруд одне на одного, а навпаки, місцем де тебе підтримають і щось підкажуть. Наша задача не розсварити, а допомагати і примирити. Ця спільнота — це про згуртування, підтримку і допомогу”, — каже Інесса Мішеніна.

Наразі у спільноті “Бахмут хоче жити!” налічуються понад 11 тисяч людей. Всі вони за потреби можуть отримати інформаційну підтримку.

Читайте також:

• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання
• «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір
• «Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою»: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Анна знову сідає за глину. Усередині поступово настає тиша — лише чути стукіт пальців і м’який пластичний подих матеріалу, що піддається кожному руху. Анна не поспішає — каже, глина вчить слухати й чекати. Після повномасштабного вторгнення саме це ремесло стало її прихистком, її способом втримати рівновагу. Колись глину любила її бабуся, тепер любов оживає в онучці — у керамічних котах, яскравих грушах, у кожній чашці та тарілці, де є частинка її серця.

“Ви знаєте, я завжди всім рекомендую хоча б один раз в житті сходити на майстер-клас по кераміці й відчути, що коли ти тримаєш в руках оцю глину — вона настільки жива і настільки особлива, що ти не можеш підійти до неї з якимось сумом у голові чи з якимось поганими думками, бо в тебе нічого не вийде. Глина дуже добре очищує все, настає такий медитативний стан: лише ти й те, що роблять твої руки. Ти знаходиш спокій. Це взагалі цікава річ, працювати з оцим чимось живим таким”, — каже Анна.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Анною Полосухіної. Жінка родом з Дружківки, тривалий час мешкала в Бахмуті, зараз в евакуації живе на Черкащині, де й почала виготовляти керамічний посуд.

До Бахмута привів автокрос

Анна з дитинства росла оточена людьми, які любили мистецтво. Наприклад, бабуся Анни працювала у Дружківці на порцеляновому заводі, де робила посуд, мама закінчила художню, а тато – музичну школу, й сама Анна теж навчалася в художці.

А її батьки та рідні захоплювалися автоспортом, який і привів героїню в Бахмут. Маленьку Анну часто брали з собою на змагання з автокросу, що якраз й відбувалися в Бахмуті. Кожного року родина їздила сюди дивитися автоперегони.

“Це було просто дуже цікаво, це так закохувало. Й тоді мені вперше сподобалося місто. У дорослому віці я планувала займатися рекламою, але тоді ще такої спеціальності не було, тож я навчалася програмування, й паралельно розмальовувала автівки. Коли я одружилася, ми з чоловіком для життя вирішили обрати саме Бахмут. Це маленьке, компактне й тепло місто, де ми збудували життя”, — каже Анна.

В 2022 році Анна разом з родиною була змушена евакуюватися з Бахмута. Війну зустріла у пологовому будинку з новонародженим малюком. Жінка згадує, що до 2022 року вона об’їздила майже всю Україну, та ніколи не була на Черкащині — саме сюди вона й евакуювалася. Батько Анни, який пішов добровольцем, порадив доньці їхати туди. Тож вона зібралася з дітьми та переїхала в Черкаси. 

“Це дуже маленьке місто, воно мені дуже нагадує Бахмут. Тут зелено та чисто, а ще тут так само дуже легко пішки добратися, ніж на машині. Ще є парк “Долина Троянд”, як в Бахмуті, річка”, — ділиться у розмові жінка.

Саме у Черкасах Анна вперше пішла на майстер-клас з кераміки. Зізнається — тоді це було потрібно, щоб знайти для себе якийсь баланс і спокій. Й на додаток, з глиною вона вже працювала, коли займалась реставрацією, а ще неодноразово споглядала вироби з кераміки на Слов’янську ринку. А створювати саме посуд її наштовхнула власна скрупульозність.

“Взагалі я дуже особливо ставлюсь до вибору посуду. Мені важко підібрати горнятко, щоб мені сподобалось. І я дуже-дуже-дуже довго це обираю, у мене є улюблена чашка для кави, улюблена для чаю — окрема для трав’яного, окрема для вітамінного. Тобто це теж все різний посуд. І взагалі в мене немає такого, щоб було набором, знаєте, як шість чашок купують люди. В мене завжди все було різне”, — каже Анна.

Після майстер-класу Анна познайомилася з іншими жінками, які також полюбили кераміку, й поступово жінки разом відвідували інші навчання. Місяць за місяцем, крок за кроком Анна вчилась ліпити з глини посуд. Навчання зайняло понад рік.

“Я просто, якщо вже берусь за щось, то мені потрібно зрозуміти весь цей процес, довелося навіть згадати хімію та фізику. Це не просто щось, що зліпив й поставив на якусь кнопочку, нажав програму, і все вийшло. Я вчилась півтора року, далі була практика в гончарнях, а вже потім — власні перші тарілки й чашки на продаж”, — каже Анна.

Як виготовляється посуд ручної роботи?

На виготовлення чашки або тарілки ручної роботи може знадобитися до місяця часу. Ліпка відбувається повільно та скрупульозно. Найдовше часу займає сушка до випалу. А от найцікавішим етапом є, власне виготовлення посуду з нуля.

“Дуже часто в процесі, коли ти сідаєш за глину й думаєш: ось, що зараз хочеш зліпити горнятко квіткове, а в процесі в тебе якась бочечка починає вимальовуватися, й ти нею захоплюєшся, вигладжуєш, дороблюєш, придумуєш дизайн, виставляєш готовий виріб. Людям подобається, й вони замовляють. Та коли я роблю повтор, то однозначно не виходить ідентично, бо це ручне ліплення, а глина має свій характер, свою усадку. Тому кожна тарілка чи кружка — унікальні. От зараз я ліпитиму 50 тарілочок з грушами”, — розповідає деталі роботи Анна.

Тарілки ліпляться й сушаться швидше за чашки, але обидва вироби сохнуть від 7 днів. Після сушки йде розпис. Анна розписує вироби глиною з пігментами, які є безпечними. Після розпису знову йде сушка. Й останній етап — випал у печі за температури від 980 до 1 050 градусів, який триває протягом доби. 

“На кожній температурі відбувається своя магія. На температурі 100 градусів з виробу починає виходити волога. На температурі 200 градусів у нас починаються вже розпади деяких елементів глини, далі одні елементи повністю розпадаються і починають утворюватися. А наприкінці вже йде закалка черепка. Глина при температурі 1 000 градусів починає світитися білосніжним сяйвом. В печі є такий отвір, через який виходить волога. Якщо вимкнути світло, то звідти йде немов промінь сонечка”, — каже керамістка.

Після утильного випалу виріб відстоюється, а далі його покривають спеціальним скляним розчином. Далі йде другий випал, де температура в печі сягатиме 1 150 градусів.  Й лише після цього ваша чашка або тарілка будуть готові до того, щоб прикрашати дім.

У роботі з глиною найголовніше — терпіння. Вона не любить поспіху й не прощає недбалості. Анна згадує: на початку було чимало викликів, адже вироби тріскалися, ламалися, іноді готовий виріб розсипався на очах. Та глина, як і життя, — крихка, але жива. І якщо ставитися до неї з любов’ю — вона віддячить формою, у якій застигне тепло рук майстрині.

“Мені було важко — навчитися видихати після невдач і не сприймати це болісно, — каже Анна. — У цій справі головне не здаватися. Просто робити, навіть коли не виходить.”

Тепер удома в неї — ціла колекція виробів із власною історією. Неідеальні чашки, злегка тріснуті тарелі, глечики з ледь помітною тріщинкою. Анна називає їх “браковкою”, але говорить про них із ніжністю — у кожному такому виробі частинка шляху, помилка, що навчила, спроба, що принесла досвід.

Зараз майстриня створює посуд на замовлення, і якщо хочете тримати у руках горнятко, зроблене з любов’ю, — шукайте Анну за покликанням.

До теми:

В’язані янголи з Донеччини: як переселенка Анна Шаповалова перетворила хобі на мистецтво

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!