Інесса Мішеніна — відома перукарка-стилістка з Бахмута, в рідному місті вона мала свій салон краси. Після початку повномасштабної війни жінка переїхала до Києва, де продовжила свою справу. Окрім цього, Інесса Мішеніна створила Telegram-спільноту для допомоги, підтримки і об’єднання своїх земляків у евакуації.

Про свою ініціативу, роботу спільноти та реальні приклади допомоги Інесса Мішеніна розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Спільнота для допомоги бахмутянам

Інесса Мішеніна евакуювалася до Києва у 2022 році. Там вона поступово налагодила життя і знайшла роботу в місцевому салоні краси. Однак, думка про рідне місто не покидала жінку. Тому вона разом з іншими місцевими активістами вирішила об’єднати бахмутян в евакуації. Першочерговою метою була робота в напрямку отримання компенсації за житло.

“Влітку 2023 року ініціативна група у складі кількох людей організувала зустріч бахмутян у Києві. Тоді ми думали згуртувати й організувати людей, щоб отримати компенсацію за житло. Це була першочергова ціль. Ми хотіли нагадати про себе і зробити так, щоб про Бахмут не забули. На зустріч, як ми того й не очікували, прийшла велика кількість людей. Разом ми вирішили створити спільну групу для спілкування й обміну інформацією з різних важливих для всіх нас питань”, — розповідає Інесса Мішеніна.

У результаті зустрічі бахмутяни створили Telegram-спільноту “Бахмут хоче жити!”. Спочатку її веденням займались кілька людей з ініціативної групи. Але через деякий час адміністрування спільноти повністю перейшло до Інесси Мішеніної. Зараз ця група стала справжнім каналом допомоги, де бахмутяни можуть знайти інформаційну підтримку й допомогу з різних питань.

“Оскільки група була зареєстрована на мене, велика кількість людей почали мені писати й звертатися за допомогою. За день зверталися по 30-35 людей, і всі вони щось запитували. Наприклад, де знайти БТІ, як отримати якісь довідки, куди написати для розв’язання бюрократичних питань. Ці питання актуальні і зараз. Дуже сумно коли люди пишуть, що вони за межею бідності, їм немає де жити, вони не отримують гуманітарку, бо не знають де її роздають. Подібні розповіді мені приходять і досі. Основні питання, які зараз турбують людей — це де знайти житло і де знайти роботу”, — розповідає бахмутянка.

За можливості Інесса Мішеніна допомогає людям, які до неї звертаються. Підтримку вона надає й тим, хто перебуває за кордоном.

“Якщо до мене звертаються з якимось запитом, то я пишу в групу, і люди, які володіють інформацією, скидають її мені, а я вже ділюся цим з тими, кого це цікавить. Також я допомагала багатьом людям, які бажали поїхати за кордон. Їх я зв’язувала з нашими людьми, які вже жили у Європі й могли зустріти, щось підказати, працевлаштувати тощо. Були навіть ті, хто могли сказати, куди можна поїхати вже на роботу. Тобто, разом ми прокладали шлях нашим людям за кордоном. Це Польща, Німеччина, Франція й різні міста“, — розповідає Інесса Мішеніна.

Ця спільнота — це про згуртування і підтримку

Сьогодні Інесса Мішеніна працює перукаркою-стилісткою в Києві. Окрім ведення спільноти, вона ще й допомагає жінкам з Донеччини доглядати за собою. Майстриня робить для переселенок знижки на свої послуги. Також жінки обмінюються між собою корисною інформацією.

“Коли я переїхала до Києва, то пішла працювати в салон. Але його власники не дуже добре відреагували на те, щоб я надавала якусь допомогу своїм землякам, в тому числі й знижки. Тому я попрацювала там 8 місяців і пішла працювати на себе. Зараз до мене приходять люди, які вже є постійними клієнтками і знають, яку я можу зробити для них знижку чи бонуси. Переважно це жінки з Торецька, Костантинівки, Харкова і, звісно, Бахмута. Звичайно, що між собою ми теж ділимося різною інформацією, допомагаємо одна одній”, — розповідає Інесса Мішеніна.

Знаючи в якому скрутному становищі можуть перебувати переселенці, Інесса Мішеніна також шукає спеціалістів, які готові допомогти бахмутянам безоплатно або ж зі знижкою.

“Я шукала нотаріусів, адвокатів, навіть знаходила пару людей з нашого міста, які працювали адвокатами в конторі. Їхні контакти я надсилала нашим бахмутянам. Зрозуміло, що безкоштовно зараз ніхто не працює, тому що всім людям треба на щось жити, але знаючи, що за допомогою звертаються люди з Бахмута, багато хто може піти на поступки. Наприклад, взяти меншу плату чи зробити знижку. Це радує”, — каже Інесса Мішеніна.

Бахмутянка зізнається, що поєднувати основну роботу з роботою у спільноті буває важко, але вона не опускає руки. Своєю спільнотою вона хоче гуртувати людей і налаштувати на позитивні емоції.

“Я ж працюю перукарем-стилістом і в мене зайняті руки. Тому за день у мене накопичуються багато повідомлень. На них я, переважно, відповідаю у транспорті, коли їду на роботу чи з роботи, або вже вдома, коли є вільний час. Звісно іноді хочеться опустити руки, адже іноді є ті, хто пишуть претензії, ніби я мер міста. Але ж я не надаю матеріальну допомогу, не отримую кошти з бюджету, не можу знайти гуманітарку, я просто допомагаю інформаційно.

Взагалі ця група, на мою думку, має бути налаштована тільки на щось позитивне. Наприклад, раніше я її відкривала для повідомлень від людей, але коли побачила сварки, то закрила коментарі і залишила лише можливість надсилання повідомлень мені, щоб я їх могла фільтрувати. Я вважаю, що ця група має бути не тим місцем, де можна вилити бруд одне на одного, а навпаки, місцем де тебе підтримають і щось підкажуть. Наша задача не розсварити, а допомагати і примирити. Ця спільнота — це про згуртування, підтримку і допомогу”, — каже Інесса Мішеніна.

Наразі у спільноті “Бахмут хоче жити!” налічуються понад 11 тисяч людей. Всі вони за потреби можуть отримати інформаційну підтримку.

Читайте також:

• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання
• «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір
• «Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою»: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Для багатьох українських підлітків навчання у престижних школах та університетах Сполучених Штатів Америки здається чимось із розряду голлівудських фільмів. Вартість року навчання у таких закладах сягає десятків тисяч доларів, а процес вступу лякає своєю складністю. Проте історія Богдана Савіна, 17-річного хлопця з Бахмута, який нині навчається у Middlesex School у штаті Массачусетс, доводить протилежне. Завдяки цілеспрямованості та підтримці благодійного фонду Ukraine Global Scholars (UGS), ця мрія для юнака стала реальністю. Його навчання вартує 83 тисячі доларів або понад 3 мільйони гривень

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Богданом про його шлях до вступу в американську школу, про відмінності освіти та про те, як фонд UGS допомагає талановитій українській молоді досягати мрій.

Американська мрія

Богдан Савін народився і виріс у Бахмуті, де навчався у звичайній державній школі №24. Ідея побачити Америку зародилася ще в дитинстві, під час перегляду популярних фільмів.

“Коли я ще до повномасштабного вторгнення жив у Бахмуті, я дивився з батьками багато фільмів, як-от «Сам удома». Це фільми, які знімалися в Нью-Йорку, в Америці. І мені завжди хотілося туди з’їздити. У мене була така маленька американська мрія“, — згадує Богдан.

Тоді ця мрія здавалася абсолютно недосяжною. Хлопець вважав, що можливості подорожувати з’являться лише в дорослому віці. З початком повномасштабної війни родина переїхала до Вишгорода на Київщині. Саме там Богдан натрапив у TikTok на відео про програму обміну FLEX і вирішив спробувати свої сили.

“Я зрозумів, що це повністю безкоштовно. Я почав вивчати англійську, тому що до цього знав її не дуже добре. Почав заробляти, спілкуватися з людьми, волонтерити в організаціях. Я подавався на FLEX два роки поспіль, але мене не взяли“, — ділиться юнак.

Проте саме завдяки цій спробі Богдан потрапив у спільноту активної молоді, де дізнався про фонд Ukraine Global Scholars.

“Я знав, що UGS відправляє підлітків саме на довгий період — у бордингову школу, потім в університет. Зізнатися чесно, думав, що це щось дуже недосяжне. Але все одно працював, волонтерив, вивчав англійську. І тоді я вже подав свою заявку на UGS, і мене взяли“, — розповідає бахмутянин.

Ukraine Global Scholars: як це працює

Ukrainian Global Scholars — це благодійна організація, яка допомагає талановитим українським школярам із незаможних родин вступати до найкращих шкіл та коледжів світу на повну фінансову підтримку. Натомість фонд ставить одну фундаментальну умову: після здобуття освіти студенти зобов’язані повернутися додому.

Богдан повністю поділяє цю філософію, зазначаючи, що фонд вимагає це для того, щоб молодь, яка здобула навчання та досвід за кордоном, могла повернутися та відбудовувати Україну. Хлопець зізнається, що його найбільше мотивує саме українська проактивна молодь. Він вірить, що після навчання зможе повернутися з іншими однодумцями, і разом вони зможуть зробити дійсно значний внесок у розвиток країни.

Ознайомитися з усіма умовами подачі на програму Ukraine Global Scholars у 2026 році можна за лінком. Набір триває до 15 березня.

Як відбирають до UGS

Процес відбору до UGS складається з трьох етапів. Перший раунд хлопець називає найбільшим і найважчим, адже це “по суті, повністю симуляція подачі якраз-таки в американські школи. Це велика анкета, де міститься багато запитань про бекграунд та різноманітні есе. 

На другому етапі перевіряють знання з англійської через Duolingo English Test та математики. За словами Богдана, фонд не вимагає одразу надвисоких результатів, достатньо мати рівень B1. 

На фінальному, третьому етапі з кандидатами проводять інтерв’ю, щоб дізнатися про їхні плани та особистість.

SAT-школа, буткемп у горах та цінність менторства

Проте відбір — це лише початок величезного шляху.

“Коли ви вступаєте в UGS, ви спершу проходите SAT-школу, — пояснює Богдан. — Це школа з математики та англійської, яка готує до стандартизованого американського тесту SAT. Це нагадує українське НМТ, але триває три години, а складність завдань динамічно підлаштовується під відповіді. Фонд суворо контролює відданість учнів процесу. Якщо не виконувати завдання і не виходити на уроки, то є великі шанси, що вас просто приберуть з цієї організації і відправлять, можливо, на вступ наступного року“, — каже бахмутянин.

Після завершення інтенсивного навчання учні вирушають на десятиденний буткемп у Карпатах. Юнак описує це як надзвичайний табір, в якому ви 10 днів живете всі разом з усією вашою когортою. Там підлітки щодня відвідують лекції, які проводять фіналісти минулих років — нинішні студенти Гарварду, Єлю, Брауну та інших університетів. 

Лише після буткемпу учням призначають персональних менторів. Індивідуальний підхід Богдан вважає найсильнішою стороною UGS.

“Роль ментора — це якраз таки пройти з вами весь шлях. Вони допомагають вам повністю підлаштувати ваш профіль, допомагають показати школам, університетам те, що ви дійсно створені для них“, — розповідає юнак.

Він наголошує, що UGS — це не лише про менторів чи гроші, а це також про ком’юніті, без якого у нього б просто не було мотивації пройти цей важкий шлях.

Фінансове питання: як покрити 83 000 доларів за рік навчання

Головний бар’єр для навчання українців за океаном — кошти. Богдан наводить промовистий приклад власної школи Middlesex: 

“Моя школа коштує зараз 83 тисячі доларів на рік, ці кошти я отримав грантом від школи, який виграв за допомоги UGS”, – пояснює хлопець.

UGS допомагає вступити саме сім’ям із невисоким доходом. Для отримання повної фінансової допомоги від університету чи школи студенти подають додаткову заявку через платформу Clarity, де детально описують доходи та витрати. Якщо школа бачить в учні потенціал, вона бере витрати на себе. За словами хлопця, його школа покриває навчання, харчування, проживання, перельоти додому тричі на рік, а також квитки на поїзди в Україну. Богдан підкреслює, що школа має захотіти у вас інвестувати і побачити потенціал, тому ментори UGS допомагають створити бездоганну заявку.

Особливості Middlesex School

Богдан подавав документи одразу до 12 шкіл, а вибір припав на Middlesex School через їхні освітні підходи, зокрема через програму Mindfulness та курс академічного письма. Прибуття до США для 17-річного юнака спершу супроводжувалося культурним шоком. У перші дні він був дуже вражений масивними будівлями та інфраструктурою. Проте згодом довелося звикати до місцевих реалій:

“Мене дуже особливо вражала також кухня, тому що скрізь печиво з шоколадною крихтою, скрізь брауні… і в нелімітованій кількості“, — згадує з посмішкою Богдан.

Незвичною виявилася і соціальна взаємодія. Богдан стикнувся з “культурою маленьких розмов по дві хвилини” або як їх називають small talk. Тут всі дуже привітні, зауважує бахмутянин, але глибокі дружні зв’язки будувати складно. Ще однією проблемою стала майже повна відсутність громадського транспорту. Богдан спершу був вражений, що в Америці люди живуть у приватних секторах і змушені їздити по 30 хвилин на машині, щоб просто дістатися до супермаркету. 

“У всіх є власні машини. Учням всього 16 років, але вони самостійно їздять зі школи до свого дому на власних автівках“, — каже бахмутянин.

Відмінності в підходах до навчання

Академічна складова американської бордингової школи вразила Богдана найбільше, продемонструвавши колосальну прірву між системами освіти.

Розмір класів виявився зовсім іншим: якщо в Україні в кабінетах сидять по 20–30 людей, то тут у класі знаходиться лише 8–10 учнів. Богдан пояснює, що завдяки цьому вчитель знаходить персоналізований підхід до кожного, тому тут не вийде сидіти на задній парті й ледачкувати.

Сама методика викладання будується на постійному залученні критичного мислення. На уроках історії, до прикладу, не йдуть сліпо за підручником. Учні вивчають предмет через історичні артефакти, першоджерела, конституції та листи. Вони постійно аналізують події, наприклад, розбираючи, чому після Великої депресії було зафіксовано підвищення рівня расизму по країні. А на уроках літератури вивчення одного твору може тривати тижнями заради глибокого розуміння. Богдан із захопленням згадує, як після прочитання “Франкенштейна” клас влаштував штучний суд, де кожен отримав власну роль, щоб розібратися, хто насправді винен у вбивствах.

Питання академічної доброчесності в США є безапеляційним. Наприклад, в Америці вчителі чудово навчені відрізняти роботу ШІ від реальних думок учня. Якщо в учня збігається хоча б одна думка зі штучним інтелектом або учень приносиш телефон на тест, то для нього можуть бути наслідки. За словами Богдана, якщо учня зловлять на цьому вдруге — то відсторонять від школи на 10 днів і запишуть порушення прямо в табель, який відправляється в усі коледжі, куди він буде вступати.

Цікаво працює й система складності навчального матеріалу. Кожен учень може вибрати початковий рівень, а може обрати університетський рівень AP (Advanced Placement), успішне складання іспиту з якого дозволить офіційно закрити цей курс під час майбутнього вступу до коледжу.

Спорт і мистецтво: жодної фізкультури

За словами Богдана, в американських школах немає звичних для нас уроків фізкультури. Натомість кожен учень зобов’язаний три сезони на рік (осінь, зима, весна) повноцінно займатися обраним видом спорту, і цей вибір є різноманітним: від боксу до сквошу та софтболу. Наприклад, сам Богдан восени займався крос-кантрі — бігом на довгі дистанції. Він розповідає, що це вимагало величезного ресурсу часу, адже тренування тривали по дві години щодня, включно із суботами. За один сезон він з’їздив на 10 різних змагань з іншими школами. Взимку же бахмутянин обрав звичайні силові тренування у спортзалі, де тренер дає сет завдань на годину.

Аналогічна ситуація із мистецтвом. Якщо в українських школах подібні уроки — це просто вивчення матеріалу в певних шаблонних рамках, то в США його вивели на професійний рівень. Богдан обрав для себе фотографію і тепер має доступ до величезної кількості камер, об’єктивів, принтерів та професійної студії зі світлом і фонами. Фактично, за словами Богдана, учні самі формують свій розклад, обираючи предмети та рівень їх складності.

“Не бійтеся і пізнавайте себе”: фінальна порада українській молоді

Насамкінець Богдан звернувся до українських школярів із невеликих міст, які лише мріють про Гарвард чи Стенфорд, але бояться навіть спробувати подати заявку.”Мабуть, це доволі банально, але я б сказав, що абсолютно все можливо. Я жив у Бахмуті, в мене не було фінансової можливості полетіти в Америку. Але дуже важливо пізнавати себе, бути активним, братися за можливості. Волонтерте, беріть участь в олімпіадах. Дуже важливий нетворкінг — спілкування з людьми. Я б ніколи не дізнався про UGS, якби не будував свою спільноту знайомств. Формуйте свій профіль. Якщо програмуєте — зробіть проєкт. Якщо любите науку — опублікуйте дослідження. І таким чином ви зможете дійти до Гарварду чи Стенфорду. Просто не бійтеся“, — резюмує хлопець.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Цього разу наша героїня — бахмутянка Катерина Попович. Вона переїхала на Львівщину ще задовго до повномасштабної війни. Вона не тікала від вторгнення, а їхала до кохання. Сьогодні її життя — це залізниця, мікроелектроніка, Карпати й нове захоплення кондитерством. Але дім, каже вона, завжди залишається в серці.

Розмовляли з Катериною про дім, про спогади з минулого, роботу на залізниці й нове захоплення – читайте історію бахмутянки в матеріалі Бахмут IN.UA.

Бахмут у серці: шлях Катерини від Донеччини до Львівщини

Катерина народилася в Бахмуті й прожила там до 2009 року. Вона добре пам’ятає тутешню природу, знайомі вулиці й улюблені місця, які з роками змінювалися разом із містом.

“Я народилась в нашому славному місті Бахмуті. Прожила там аж до 2009 року, бо далі поступила навчатися. Я виросла на вулиці Перемоги — то був такий тихенький, затишний райончик. Частина мого дитинства була в центральній частині міста, бо там жили бабуся з дідусем. Улюблені місця — то був ставок, наша посадка, а в зимовий період — знаменита гірка, з якої ми на санчатах скочувалися”, — пригадує Катерина.

Після дев’ятого класу вона обрала залізничний технікум, а згодом продовжила навчання в академії в Харкові. Її приваблювали технічні науки, і цей вибір виявився вдалим. У професії, яку стереотипною вважають “чоловічою”, Катерина знайшла себе.

“Після 9 класу в мене був вибір — або йти в 10 клас, або в технікум. У нас в місті був індустріальний і залізничний технікум. Оскільки мені більше подобалися технічні науки, то я пішла на залізницю. І не прогадала. Мені дуже подобається. У нас в групі було шість дівчаток і до двадцяти хлопців. То рахується більш чоловіча професія, але я не боялася”, — каже Катерина.

Вона закінчила навчання у 2013 році, однак одразу за фахом не працювала. Спершу були інші сфери — робота продавцем, досвід у прямих продажах. 

“А вже з 18-го року я пішла по фаху працювати. Основна моя робота — ремонт приладів залізничної автоматики. Мені приносять певні блоки, я їх розбираю, паяю, ремонтую, досліджую. Це дуже цікава, незвична робота. Саме те, що я роблю — по мікроелектроніці — досить вузьке для розуміння. Або ти розумієш, або не розумієш. Моя керівничка казала, що там треба мати талант. Мені допоміг досвід від батьків — це був бонус у роботі”, — каже бахмутянка.

Працювати з технікою дівчина полюбила ще в Бахмуті, її батьки мали радіотехнічну крамничку. Дівчина допомагала сортувати прилади, розбиратися в них. Навчаючись у Харкові, вона майже кожні вихідні поверталася додому. Залізничне сполучення дозволяло швидко доїхати до Бахмута, а родина залишалася важливою опорою.

“Майже кожні вихідні або через вихідні приїздила додому. Треба було і батькам допомогти, і собі відпочити від навчання. Дорога була досить близька, їздили електропоїзди. Було просто з’їздити додому і назад”.

У Харкові Катерина зустріла своє кохання. Її хлопець був родом зі Львівщини, тож він запросив її додому. Вперше вона побувала тут на День Незалежності.

Згодом Катерина почала частіше бувати на Львівщині. Дівчину зачарували Карпати — інші, вони ніж Кримські гори, де вона бувала раніше, але не менш красиві. Так само вразили бахмутянку місцеві традиції, зокрема святкування Великодня.

“Потім я приїхала сюди на Великдень. Мене дуже вразив обливаний понеділок, коли всі обливаються водою. Було стільки сміху, радості. Свято тут розділяється на кілька днів: неділя — родина, понеділок — друзі, вівторок — робочі колективи. Це цікава відмінність. Пригадую, коли я переїжджала сюди, мене питали, чи не боюся. Я казала: Я їду до людей. Якщо людина хоче адаптуватися — вона адаптується. Дім завжди є в серці, він завжди тягне. Але можна знайти спільні риси, знайти своє”, — розказує бахмутянка.

Переїзд до Стрия для дівчини був свідомим і пов’язаним із коханням. Катерина чесно розрізняє свій досвід переїзду і досвід тих, хто був змушений залишати дім через війну. Вона наголошує, що її шлях був добровільним, а тому й адаптація проходила зовсім інакше. Батьки Катерини, які переїжджали через вторгнення, мали зовсім інший досвід.

“Мій переїзд і переїзд теперішніх людей — це різні переїзди. Я виходила заміж, я усвідомлено переїжджала. Я не втікала від війни. Тому мені легше було адаптуватися. У нас різні запити і різні травми. Але я знайшла тут друзів, подругу з Луганщини, яка стала для мене промінчиком згадки про дім. Бо дім завжди є в серці, мене завжди буде туди тягнути”, — розмірковує Катерина.

Як змінювався Бахмут: спогади про дім

Попри те, що Катерина переїхала на Львівщину, додому в Бахмут їздила щороку. З роками вона помічала, як змінюється місто. Особливо відчутними трансформації стали після 2014 року. Місто оновлювалося, з’являлися нові локації, громадські простори, алеї.

“Почали перейменовувати вулиці, і це трохи вводило в дисонанс, але водночас це був знак, що місто не стоїть на місці, воно хоче відійти від радянського, стати більш сучасним і динамічним. Пригадую, що Бахмуті посадили сакури біля центральної зупинки. Раніше там росли звичайні дерева, а тепер — алея сакур. Ти міг у травні приїхати в Бахмут і ніби потрапити в Японію. Місто дуже мінялось. Я пов’язую це усучаснення з першою окупацією. Люди ніби зрозуміли більше, відкрили для себе Бахмут український. Після того воно розквітло, ніби цибулинка без лушпиння. З’явилося більше українського духу. Ми тільки почали жити — і тут все завершилось”, — каже Катерина.

Останній раз вона була в Бахмуті 2021 року. Тоді щось підказувало їй фотографувати знайомі вулиці й куточки, ніби про запас. Дівчина ще не підозрювала, що ті її фото стануть останніми з Бахмута.

“Останній раз я була в Бахмуті влітку 2021 року — в липні і серпні. В серпні була у відпустці два тижні. Мені хотілося ходити і фотографувати все довкола, кожен куточок, ніби бачу в останній раз. Я пам’ятаю наш ярмарок, фрукти, овочі з городу, абрикоси, помідори — все пахло літом. Я відчувала якусь спрагу зафіксувати це в пам’яті. Потім, коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що не дарма хотіла все запам’ятати”, — додає вона.

Сьогодні Катерина перебуває у декреті. Поряд із основною професією на залізниці вона відкрила для себе нове захоплення — кондитерство. Почалося все випадково — з рецепта мусового торта, який вона побачила в інтернеті.

“Кондитерська справа — то моя віддушчина. Я ніколи не думала, що буду пекти. Я натрапила на рецепт мусового торта, який не треба випікати. Захотіла зробити для подруги. Прикрасила шоколадним піоном. Передивилась мільйон відео. Подруга оцінила — сказала, що дуже смачно”.

Так у її житті з’явився ще один напрямок — творчий і теплий. Залізнична автоматика й мікроелектроніка залишаються основою професійної ідентичності, а кондитерство — простором для душі, і в цьому просторі звісно є місце й Бахмуту, Катерина виготовила подрузі на День народження особливий торт, надпис з якого знають всі бахмутяни.

До теми:

“Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!