Інесса Мішеніна — відома перукарка-стилістка з Бахмута, в рідному місті вона мала свій салон краси. Після початку повномасштабної війни жінка переїхала до Києва, де продовжила свою справу. Окрім цього, Інесса Мішеніна створила Telegram-спільноту для допомоги, підтримки і об’єднання своїх земляків у евакуації.

Про свою ініціативу, роботу спільноти та реальні приклади допомоги Інесса Мішеніна розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Спільнота для допомоги бахмутянам

Інесса Мішеніна евакуювалася до Києва у 2022 році. Там вона поступово налагодила життя і знайшла роботу в місцевому салоні краси. Однак, думка про рідне місто не покидала жінку. Тому вона разом з іншими місцевими активістами вирішила об’єднати бахмутян в евакуації. Першочерговою метою була робота в напрямку отримання компенсації за житло.

“Влітку 2023 року ініціативна група у складі кількох людей організувала зустріч бахмутян у Києві. Тоді ми думали згуртувати й організувати людей, щоб отримати компенсацію за житло. Це була першочергова ціль. Ми хотіли нагадати про себе і зробити так, щоб про Бахмут не забули. На зустріч, як ми того й не очікували, прийшла велика кількість людей. Разом ми вирішили створити спільну групу для спілкування й обміну інформацією з різних важливих для всіх нас питань”, — розповідає Інесса Мішеніна.

У результаті зустрічі бахмутяни створили Telegram-спільноту “Бахмут хоче жити!”. Спочатку її веденням займались кілька людей з ініціативної групи. Але через деякий час адміністрування спільноти повністю перейшло до Інесси Мішеніної. Зараз ця група стала справжнім каналом допомоги, де бахмутяни можуть знайти інформаційну підтримку й допомогу з різних питань.

“Оскільки група була зареєстрована на мене, велика кількість людей почали мені писати й звертатися за допомогою. За день зверталися по 30-35 людей, і всі вони щось запитували. Наприклад, де знайти БТІ, як отримати якісь довідки, куди написати для розв’язання бюрократичних питань. Ці питання актуальні і зараз. Дуже сумно коли люди пишуть, що вони за межею бідності, їм немає де жити, вони не отримують гуманітарку, бо не знають де її роздають. Подібні розповіді мені приходять і досі. Основні питання, які зараз турбують людей — це де знайти житло і де знайти роботу”, — розповідає бахмутянка.

За можливості Інесса Мішеніна допомогає людям, які до неї звертаються. Підтримку вона надає й тим, хто перебуває за кордоном.

“Якщо до мене звертаються з якимось запитом, то я пишу в групу, і люди, які володіють інформацією, скидають її мені, а я вже ділюся цим з тими, кого це цікавить. Також я допомагала багатьом людям, які бажали поїхати за кордон. Їх я зв’язувала з нашими людьми, які вже жили у Європі й могли зустріти, щось підказати, працевлаштувати тощо. Були навіть ті, хто могли сказати, куди можна поїхати вже на роботу. Тобто, разом ми прокладали шлях нашим людям за кордоном. Це Польща, Німеччина, Франція й різні міста“, — розповідає Інесса Мішеніна.

Ця спільнота — це про згуртування і підтримку

Сьогодні Інесса Мішеніна працює перукаркою-стилісткою в Києві. Окрім ведення спільноти, вона ще й допомагає жінкам з Донеччини доглядати за собою. Майстриня робить для переселенок знижки на свої послуги. Також жінки обмінюються між собою корисною інформацією.

“Коли я переїхала до Києва, то пішла працювати в салон. Але його власники не дуже добре відреагували на те, щоб я надавала якусь допомогу своїм землякам, в тому числі й знижки. Тому я попрацювала там 8 місяців і пішла працювати на себе. Зараз до мене приходять люди, які вже є постійними клієнтками і знають, яку я можу зробити для них знижку чи бонуси. Переважно це жінки з Торецька, Костантинівки, Харкова і, звісно, Бахмута. Звичайно, що між собою ми теж ділимося різною інформацією, допомагаємо одна одній”, — розповідає Інесса Мішеніна.

Знаючи в якому скрутному становищі можуть перебувати переселенці, Інесса Мішеніна також шукає спеціалістів, які готові допомогти бахмутянам безоплатно або ж зі знижкою.

“Я шукала нотаріусів, адвокатів, навіть знаходила пару людей з нашого міста, які працювали адвокатами в конторі. Їхні контакти я надсилала нашим бахмутянам. Зрозуміло, що безкоштовно зараз ніхто не працює, тому що всім людям треба на щось жити, але знаючи, що за допомогою звертаються люди з Бахмута, багато хто може піти на поступки. Наприклад, взяти меншу плату чи зробити знижку. Це радує”, — каже Інесса Мішеніна.

Бахмутянка зізнається, що поєднувати основну роботу з роботою у спільноті буває важко, але вона не опускає руки. Своєю спільнотою вона хоче гуртувати людей і налаштувати на позитивні емоції.

“Я ж працюю перукарем-стилістом і в мене зайняті руки. Тому за день у мене накопичуються багато повідомлень. На них я, переважно, відповідаю у транспорті, коли їду на роботу чи з роботи, або вже вдома, коли є вільний час. Звісно іноді хочеться опустити руки, адже іноді є ті, хто пишуть претензії, ніби я мер міста. Але ж я не надаю матеріальну допомогу, не отримую кошти з бюджету, не можу знайти гуманітарку, я просто допомагаю інформаційно.

Взагалі ця група, на мою думку, має бути налаштована тільки на щось позитивне. Наприклад, раніше я її відкривала для повідомлень від людей, але коли побачила сварки, то закрила коментарі і залишила лише можливість надсилання повідомлень мені, щоб я їх могла фільтрувати. Я вважаю, що ця група має бути не тим місцем, де можна вилити бруд одне на одного, а навпаки, місцем де тебе підтримають і щось підкажуть. Наша задача не розсварити, а допомагати і примирити. Ця спільнота — це про згуртування, підтримку і допомогу”, — каже Інесса Мішеніна.

Наразі у спільноті “Бахмут хоче жити!” налічуються понад 11 тисяч людей. Всі вони за потреби можуть отримати інформаційну підтримку.

Читайте також:

• Історія бахмутянки Тетяни Шиян: евакуюватися з пекла війни та знайти кохання
• «Ми просто приїхали з України й самі себе організували»: як українки в Бухаресті створили собі робочий простір
• «Виїжджав з батьком та 30-кілограмовою собакою»: лікар з Бахмута Сергій Старусєв розповів про роботу під обстрілами та нове життя в Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександр пам’ятає Бахмут тихим і затишним містом — із парками, ставками та знайомими вулицями. Пам’ятає, як не вірив у повномасштабну війну до останнього. А потім — перші дні вторгнення, черги до військкомату, відсутність підготовки, позиції під обстрілами та фото на пам’ять. Олександр Щекодін пройшов бої під Соледаром і Бахмутом. Своїми спогадами ветеран поділився з нами.

Бахмут: місто, яке залишилося в серці

Олександр Щекодін народився у Львові, це понад 1 200 кілометрів до Бахмута, проте життя привело його на Донеччину. Родина переїхала сюди за сімейними обставинами, коли хлопчику було лише три роки. Все дитинство та юність чоловік провів в оточенні рідних степів. Вивчився на електрика та інженера-енергетика й своє доросле життя пов’язав із цією професією та Бахмутом. Саме це місто він називає своїм домом. 

“Я Бахмут пам’ятаю, з самого раннього віку. Затишне, спокійне місто. Місто, до якого тягнуться люди. Місто душі було”, — каже Олександр.

На Донеччині чоловік зустріч і своє кохання. З майбутньою дружиною він познайомився під час навчання у Краматорську. Згадує, що дівчина запала у серце. Після завершення навчання пара вирішила разом повертатися в Бахмут та будувати тут життя.

У цих словах — не просто ностальгія, а втрата цілого світу. Олександр говорить про знайомі місця, де проводив час із друзями і дружиною, про парк у місті, солені ставки,і поїздки за місто. Його Бахмут — це простір життя, який згодом стане полем бою. Вперше війна прийшла в Бахмут в 2014 році. Ці події Олександр пам’ятає як раптові й тривожні. Війна тоді вже була поруч, але її масштаб ще не усвідомлювався. Чоловік жив поблизу військової частини і добре пригадує, як гучно було. Попри страх і невизначеність, він залишився в місті. Каже, що виїжджати тоді не думав.

Після звільнення Бахмута місто змінилося: стало більш людним, й більш проукраїнським. Сюди їхали люди з окупованих територій, і воно фактично стало регіональним центром життя. Попри досвід 2014-го, у повномасштабну війну він не вірив. 24 лютого Олександр зустрів на заправці. Саме там йому сказали, що почалася війна. Він згадує затори, перші години хаосу і те, як дуже швидко довелося приймати рішення — йти у військо:

“Пам’ятаю, як товариші мені сказали: “Почалася війна”. Я не зміг вийти з машини, просто не міг у це повірити. Заправив повний бак. Буквально через кілька годин по всьому Бахмуту стояли черги за пальними. Для мене це був шок”.

Армія

Рішення йти у військо було швидким і майже без обговорень, — пригадує чоловік. Родину він поставив перед фактом.

“З перших днів ми з товаришами пішли, і я вже був у військовій частині. Там стояла черга тоді, людей 100-150. Досвіду військового у мене не було зовсім. Навчання, насправді, теж практично не було. Багато чого доводилося купувати самостійно і вчитися вже на місці”, — пригадує чоловік.

Перший місяць Олександр з побратимами патрулював території, чергував в Бахмуті, поступово звикаючи до нової реальності. Тим часом за десяток кілометрів від Бахмута вже йшли бої, але на той час, не було усвідомлення, що місто теж у небезпеці, скоріше це відчуття було дивним, пригадує Олександр. Але коли впала Попасна, далі Лисачанськ, відчуття того, що фронт наближається, сильно змінилося. А потім були й перші позиції Олександра — його перекинули на другу лінію фронту, за 5 -7 кілометрів від першої лінії. Але навіть там обстріли були постійними.

“До нас долітало постійно, били ураганами і смерчами, касетними боєприпасами,…по два-три рази на день прилітали ракети”, — згадує Олександр типовий будній день на фронті.

Військові швидко зрозуміли, що їхнє виживання залежить від рішень на місці. Вони копали укриття самі, часто — нестандартно, наприклад, вкопувалися під дорогу “Ростов— Слов’янськ”, тоді дрони ще не були такі активні, й можна було укопатися за допомогою трактора. Саме у цих бліндажах їм вдалося укритися під час сильних російських обстрілів. Ці імпровізовані рішення рятували життя.

Бої під Бахмутом: момент, коли все змінилося

Переломним моментом для Олександра стало літо 2022 року — тоді вперше прийшло усвідомлення, що росіяни можуть захопити Бахмут. Під час однієї з атак у сторону міста прорвалися і вагнерівці, і підрозділу Олександра довелося відходити разом з пораненими. 

“У 4 годині ночі ми почули перестрілку у сусідній роті — їх сильно накрили. Вони через нас відійшли, і пішли з нами вагнерівці. Ми прийняли бій на себе. Вони (ред. вагнерівці) відрізнялися. Відчувалося, що це інший тип противника. Складно навіть описати їх — вони діяли жорсткіше, більш хаотично. Але треба зауважити, що вагнерівці були двох типів: перші — звичайні ув’язнені, а інші — це професіонали, дуже добре підготовлені”, — каже бахмутянин.

Олександр тоді був гранатометником і брав участь в організації протитанкових позицій. Це був момент, коли стало очевидно, що ситуація змінюється і місто опиняється під реальною загрозою, — каже чоловік. Був у чоловіка і вихід з оточення, тоді пригадує Олександр, він думав, що вже не повернеться, та йому вдалося вийти з кільця. Це був найважчий день. Його чоловік називає другим днем народження 10 серпня 2022 року. Коли група йшла на штурм, натомість сама потрапила під нього. Далі було оточення: на позиції зайшло 32 бійця, а у вечір Олександр вивів 300-х (ред. поранених) 12 бійців, водночас група вела бій з вагнерами.

У боях за Донеччину Олександр отримав поранення та декілька контузій, його направили на лікування і реабілітацію. Це тривалий процес, який триває і досі. Повернення до цивільного життя було дуже непросте. Найважче, пригадує ветеран, — адаптуватися до звичайного життя. У цивільному середовищі багато речей сприймаються інакше, на додаток, взнаки даються контузії. Наприклад, шум, велике скупчення людей, різкі звуки — усе це може викликати сильний дискомфорт для Олександра. Є відчуття, що ти ніби не до кінця “тут”.

“Ветеранам потрібне більше розуміння з боку суспільства. Люди мають усвідомлювати, що вони повертаються з іншим досвідом. Важливо менше тиску, більше підтримки і нормального людського ставлення, не жалості, а поваги. Головне — щоб люди розуміли, через що проходять військові. І щоб підтримка була не лише на словах”, — наголошує чоловік.

Зараз Олександр живе у Вільногірську на Дніпропетровщині. Каже, що порівняти це місто з Бахмутом не зовсім доречно, адже ці два міста дуже різні. Та Вільногірськ для нього став домом. Тут він працює на комунальному підприємстві, каже, що на роботі до нього ставляться з повагою, і зазначає, що у Вільногірську зустрічає приємних та добрих людей. 

До теми:

“Як звідси вибратися? Це пекло”: чого ми не знали про битву за Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Надія Мохіна — бахмутянка, яка здійснила свою дитячу мрію і стала бортпровідницею. Її шлях до авіації зайняв роки, а після початку повномасштабної війни вона була змушена починати майже з нуля у Франції — вивчати мову, проходити навчання і знову повертатися у професію. Це історія про дитинство на Донеччині, силу рішень і любов до неба, яка не зникає навіть у найскладніші часи.

Історію бахмутянки читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

Дитинство між Бахмутом і Лиманщиною

Надія народилася у Бахмуті. Місто, яке називає своїм корінням і основою всього життя, своїм серцем. Частину дитинства вона провела саме тут, а іншу — на Лиманщині, куди їздила до родини.

“Я народилась в нашому прекрасному місті Бахмуті. І частина мого дитинства пройшла там, а частина мого дитинства пройшла на Лиманщині. І найкращі спогади дитинства про Донеччину… це дуже сильні емоції, бо одразу йдуть сльози і згадки. Але можу сказати з певністю, що це був дуже приємний досвід мого життя, моє дитинство і життя на Донеччині. І згадки найкращі. Я навчалася в місті Бахмуті, у 24-й школі. Мої батьки працювали у системі освіти”, — пригадує бахмутянка.

Саме 24-та школа для дівчини стала точкою відліку її майбутнього — не лише як освіта, а й як місце, де народилася мрія працювати в авіації.

Як з’явилася мрія про авіацію

У родині Надії не було людей, пов’язаних з авіацією, каже дівчина. Проте була інша важлива річ — любов до географії та світу, яку, зокрема, дівчинці привила вчителька географії.

“Я займалася географією дуже серйозно, коли навчалася в 24-й школі. Брала участь в олімпіадах, займалася в МАН (ред Мала академія наук). Я робила всі зусилля для того, щоб моя майбутня діяльність була пов’язана з нашою великою планетою Земля, з різноманітними людьми, країнами. І так склалося, що я до цього дійшла, але це трапилось пізніше. Тож, відповідь на питання, чому саме авіація — це саме ті роки в школі, і я вдячна вчительці географії, яка мене наставляла”, — каже героїня.

Рішення стати стюардесою до бахмутянки прийшло не одразу. Вперше ця думка з’явилася у 19 років — у Борисполі.

“Я пам’ятаю цей день, коли мені було 19 років, я переїхала жити в Київ. І дуже часто їздила додому автобусом, який заїжджав в аеропорт Бориспіль. Там я бачила бортпровідників, і саме тоді в мене виникла думка, що я хочу себе бачити серед них. Але щоб дійти до цього, треба було пройти певний шлях, тривалістю у майже 9 років”, — ділиться бахмутянка.

Перший політ

Свій перший досвід у небі Надія пам’ятає дуже чітко — це були стажувальні рейси, навчання і величезне відчуття щастя. Це сталося у 2016 році, в аеропорту Бориспіль, місці, яке стало частиною її нового життя.

“Перших 6 рейсів я виконувала як стажерка. Зі мною був інструктор. Нас вводили в курс справ, розповідали, як правильно виконувати процедури. Це був практичний етап навчання, після якого ми отримували допуск до польотів. І я пам’ятаю це відчуття, тому що я була дуже щаслива — здійснилась моя мрія, до якої я йшла з 16 років. Я впевнена, що той день — це про те, що мені вдалося досягти того, до чого я йшла все життя”, — згадує бахмутянка.

Авіація як спосіб життя

Для Надії робота бортпровідниці — це не лише професія, а стиль життя і внутрішнє відчуття свободи.

“Я люблю свою роботу за те, що вона дає певний рівень свободи, особливо на борту літака. Авіацію можна порівнювати з фігурним катанням: ми маємо свої процедури, стандарти, яким слідуємо, але це дає відчуття свободи. Сьогодні я в Баку, вчора була в Парижі, завтра лечу в Берлін. Завдяки цьому відчуттю неба я дуже закохана в свою професію. Знаєте, як кажуть, крилатим грунту не треба”.

Війна, Франція і новий початок

24 лютого 2022 року Надія зустріла у Франції — під час рейсу. Після цього життя кардинально змінилося.

“У 2022 році, коли наше місто і моя родина опинилися в центрі дуже сильних подій, мені потрібно було прийняти рішення — залишаюся я в професії чи ні. Я знаходилася на території Франції, коли почалося повномасштабне вторгнення. Моя родина виїжджала з міста. І я, без знання французької мови, прийняла рішення, що буду залишатися в професії і поновлювати своє свідоцтво бортпровідника”, — згадує співрозмовниця.

Це означало новий виклик — навчання французькою мовою, хоча у дівчини був базовий рівень, але вона не могла говорити вільно:

“Навчання тривало шість місяців французькою мовою. Я прийняла рішення навчатися з тим рівнем, який у мене був. Я навчалася кожен день, зробила, мабуть, найтитанічніші зусилля у своєму житті, щоб завершити це навчання. І після цього я повернулася на борт літаків вже як діючий бортпровідник на території Франції”.

Попри складні обставини, у Франції Надія відчула підтримку. Вона додає, що зі сторони французів відношення до українців з 2022 року не змінилося. Вони допомагали і робили все можливе, щоб допомогти людям, які опинилися на території Франції, адаптуватися. Сьогодні Надія продовжує літати — вже в іншій країні, але з тим самим відчуттям любові до неба. Тим, хто також хоче пов’язати своє життя з авіацією, бахмутянка дає найважливішу пораду, постійно навчатися та вдосконалюватися.

Примітка. Бахмутянка Надія Мохіна стала тією українкою, яка повідомила про використання символіки “Артемсолі” росіянами в Парижі. Її застосувала російська художниця для промоції своєї виставки. Дівчина зізнається, що не очікувала такого широкого розголосу: пост побачила велика кількість українців, які активно підтримали її. Згодом центр, де планували проводити виставку, видалив анонс, а культурний заклад прибрав афішу. Бахмутянка каже, важливо не залишатися осторонь та реагувати на події, коли росіяни намагаються привласнити собі символи України.

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!