У 2015 році мешканець Донецька, активіст, а сьогодні — діючий військовий десантно-штурмових військ Максим Потапчук приїхав до Краматорська, аби очолити місцевий Пласт. Місто якраз оговтувалося від окупації росіян, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Максим згадує, що прибічники росії ще встигли облити фарбою приміщення, де збиралися малі пластуни. Але ані фарба, ані пошкоджені вікна не завадили дітям приходити на зібрання.

Редакція поспілкувалася з Максимом, розпитала про “Пласт”, виховання дітей та реінтеграцію військових у суспільство. 

“Тату, почитай” родом з Донецька

З Максимом Потапчуком спілкуємося телефоном, по той бік трубки — чоловік розповідає про те, з чого все почалося. Максим — пластун уже кілька років, і з 2015 він очолює осередок у Краматорську. Раніше він жив у Донецьку, але після захоплення росіянами міста йому довелося покинути дім.

Під час подій Майдану чоловіку завдали поранення росіяни, через яке він тривалий час перебував у лікарні в Києві. Тут він встиг організувати табір для дітей переселенців, але Максима тягнуло додому, тому він вирушив у Краматорськ.

До війни Максим працював з дітьми в Покровську та інших містах Донеччини, організовував проєкт “Тату, почитай!”, який привчає батька чи дідуся читати дітям. Керівник Пласту наголошує, що саме татусеве читання запам’ятовується дитині на все життя. Казка допомагає закласти дитині поняття про добро та зло, вважає Максим.

Любов до роботи з дітьми у чоловіка заклала його вчителька з Покровського — Світлана Миколаївна. З нею Максим Потапчук товаришує вже понад 10 років. Разом вони їздили по школах, де організовували заходи для дітей, робили фестивалі.

Після 2014 року у Краматорську побільшало активістів

Після Майдану у Краматорську стало більше людей із активною громадською позицією, каже Максим Потапчук. У 2014 році тут створили ГО “Вільна Хата” — на базі цієї громадської організації гуртувалися люди з чіткою проукраїнською позицією.

“Поступово сформувався певний кластер у Краматорську, вже таких “своїх людей”. А завжди ж приємно бути своїм серед своїх. Своє середовище мати, де і сам комусь допоможеш, і тобі допоможуть, і іншим допоможуть. Така взаємопідтримка у нас вже роками”, — розмірковує Максим.

Пластун їздив також і в Бахмут. Пригадує, що сюди він привозив різні цікаві проєкти, але місцева влада їх не дуже сприйняла на той час, й заплановане тут так й не відбулося. Тоді разом з близько 40 митцями, серед яких була співачка Марія Бурмака, гурт “Мандри”, Іванка Червінська, Сашко Лірник, вони організували освітницьку місію — їздили по містах Донеччини, які мало хто відвідував. Встигли побувати у Сіверську та Золотому. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Навіщо дитині вступати у Пласт?

На думку Потапчука, найголовніше, чому може навчитися дитина у Пласті, можна визначити, як самозарадність. Діти тут мають фізичні навантаження та розумові, дбають про своє ментальне здоров’я.

“Вони можуть самі приготувати собі їжу, поприбирати, зробити меблі своїми руками. Наша спільнота підтримує один одного, а до якого б міста не поїхав “пластун” — він завжди знайде своїх побратимів, які приймуть його вночі або допоможуть з грошима. Спільнота охоплює всі терени України. Зараз навіть в Миколаєві є Пласт”, — каже співрозмовник.

Крім Пласту, чоловік очолив соціальний бізнес — це продаж карпатських чаїв з натуральних трав. Максим впевнений, що завдяки справі зможе фінансово підтримувати свої громадські проєкти. 

Трави — це давня справа у родині Максима Потапчука, адже цим займався його прадід, який мав садибу в селі Гришине (Покровський район). До слова, раніше у Гришиному проживав сотник армії УНР, Нечипір Губа. Дід Потапчука допомагав військовим з УНР.

“Він був постачальником ліків. Ну і зрозуміло, що знав цього сотника, тому що він його не міг не знати, село ж маленьке”.

Вже сотню років по тому Максим Потапчук запропонував встановити меморіальну дошку Губі у Покровську. Тема дослідження свого коріння, своїх предків є популярною у Пласті, зауважує активіст. Дітям виділяють на це час.

Як військовим уникнути ПТСР

У соціального бізнесу та громадських проєктів є ще одна мета — запобігти початку ПТСР.

Примітка. ПТСР (посттравмати́чний стре́совий ро́злад) — це різновид неврозу, що виникає внаслідок переживання однієї чи кількох подій, котрі ушкоджують психіку. Це, наприклад, військові дії, теракти, аварії чи стихійні лиха, катастрофи, важкі фізичні нівечення, побутові або статеві насильства, загроза смерті та ставання свідком або заподіювачем чи призвідником чужої смерті.

“Я всім військовим це раджу, якщо є хоч одна хвилина у війську вільна, то варто присвятити її також громадській діяльності. От стоїте ви десь поблизу села, то чому б не оголосити збір дитячих книжок у Facebook? Візьміть книжку й почитайте дітям, вони це запам’ятають на все життя”, — каже пан Максим.

Він пояснює, що у прифронтовій зоні інтернет поганий, тож діти, які ростуть поруч з війною, позбавлені благ цивілізації. 

Свої тези він підкріплює — наголошує, що психологи та психотерапевти радять займатися громадською діяльністю навіть у війську. Замість того, щоб читати новини про обстріли, смерті — краще присвятити цю хвилину життя чомусь корисному для себе. На фронті таких справ вистачає для всіх, переконаний Максим. Допомагати можна й тваринам, які на передовій.

Максим додає, що якісну психологічну допомогу в Україні отримати військовому можна. Але не у державних інституціях, а за допомогою волонтерських центрів. Чоловік сам був у подібному на Прикарпатті та залишився дуже задоволеним.

“Це великий розбудований центр, де хлопці займаються риболовлею під керівництвом психолога. Взагалі займаються різною активністю: їздять на велосипедах в гори, ходять в мандри. От такі центри потрібні, тому що зараз ті державні центри, які надають послуги психологічної реабілітації для хлопців, вони йдуть абсолютно непозитивним шляхом, неконструктивним…”, — розмірковує Максим Потапчук

На думку діяча, саме центри відновлення, які фокусуватимуться на сучасних методиках реабілітації, можуть надати якісну допомогу ветеранам та діючим військовим.

Читайте також:

• Відсидів 10 днів: спогади про Майдан бахмутянина Андрія Лози
• “Зброя, яку можна дати — освіта”. Христина Шевченко про те, як знайти підхід до дітей
• “Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка розповіла про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!