У 2015 році мешканець Донецька, активіст, а сьогодні — діючий військовий десантно-штурмових військ Максим Потапчук приїхав до Краматорська, аби очолити місцевий Пласт. Місто якраз оговтувалося від окупації росіян, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Максим згадує, що прибічники росії ще встигли облити фарбою приміщення, де збиралися малі пластуни. Але ані фарба, ані пошкоджені вікна не завадили дітям приходити на зібрання.

Редакція поспілкувалася з Максимом, розпитала про “Пласт”, виховання дітей та реінтеграцію військових у суспільство. 

“Тату, почитай” родом з Донецька

З Максимом Потапчуком спілкуємося телефоном, по той бік трубки — чоловік розповідає про те, з чого все почалося. Максим — пластун уже кілька років, і з 2015 він очолює осередок у Краматорську. Раніше він жив у Донецьку, але після захоплення росіянами міста йому довелося покинути дім.

Під час подій Майдану чоловіку завдали поранення росіяни, через яке він тривалий час перебував у лікарні в Києві. Тут він встиг організувати табір для дітей переселенців, але Максима тягнуло додому, тому він вирушив у Краматорськ.

До війни Максим працював з дітьми в Покровську та інших містах Донеччини, організовував проєкт “Тату, почитай!”, який привчає батька чи дідуся читати дітям. Керівник Пласту наголошує, що саме татусеве читання запам’ятовується дитині на все життя. Казка допомагає закласти дитині поняття про добро та зло, вважає Максим.

Любов до роботи з дітьми у чоловіка заклала його вчителька з Покровського — Світлана Миколаївна. З нею Максим Потапчук товаришує вже понад 10 років. Разом вони їздили по школах, де організовували заходи для дітей, робили фестивалі.

Після 2014 року у Краматорську побільшало активістів

Після Майдану у Краматорську стало більше людей із активною громадською позицією, каже Максим Потапчук. У 2014 році тут створили ГО “Вільна Хата” — на базі цієї громадської організації гуртувалися люди з чіткою проукраїнською позицією.

“Поступово сформувався певний кластер у Краматорську, вже таких “своїх людей”. А завжди ж приємно бути своїм серед своїх. Своє середовище мати, де і сам комусь допоможеш, і тобі допоможуть, і іншим допоможуть. Така взаємопідтримка у нас вже роками”, — розмірковує Максим.

Пластун їздив також і в Бахмут. Пригадує, що сюди він привозив різні цікаві проєкти, але місцева влада їх не дуже сприйняла на той час, й заплановане тут так й не відбулося. Тоді разом з близько 40 митцями, серед яких була співачка Марія Бурмака, гурт “Мандри”, Іванка Червінська, Сашко Лірник, вони організували освітницьку місію — їздили по містах Донеччини, які мало хто відвідував. Встигли побувати у Сіверську та Золотому. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Навіщо дитині вступати у Пласт?

На думку Потапчука, найголовніше, чому може навчитися дитина у Пласті, можна визначити, як самозарадність. Діти тут мають фізичні навантаження та розумові, дбають про своє ментальне здоров’я.

“Вони можуть самі приготувати собі їжу, поприбирати, зробити меблі своїми руками. Наша спільнота підтримує один одного, а до якого б міста не поїхав “пластун” — він завжди знайде своїх побратимів, які приймуть його вночі або допоможуть з грошима. Спільнота охоплює всі терени України. Зараз навіть в Миколаєві є Пласт”, — каже співрозмовник.

Крім Пласту, чоловік очолив соціальний бізнес — це продаж карпатських чаїв з натуральних трав. Максим впевнений, що завдяки справі зможе фінансово підтримувати свої громадські проєкти. 

Трави — це давня справа у родині Максима Потапчука, адже цим займався його прадід, який мав садибу в селі Гришине (Покровський район). До слова, раніше у Гришиному проживав сотник армії УНР, Нечипір Губа. Дід Потапчука допомагав військовим з УНР.

“Він був постачальником ліків. Ну і зрозуміло, що знав цього сотника, тому що він його не міг не знати, село ж маленьке”.

Вже сотню років по тому Максим Потапчук запропонував встановити меморіальну дошку Губі у Покровську. Тема дослідження свого коріння, своїх предків є популярною у Пласті, зауважує активіст. Дітям виділяють на це час.

Як військовим уникнути ПТСР

У соціального бізнесу та громадських проєктів є ще одна мета — запобігти початку ПТСР.

Примітка. ПТСР (посттравмати́чний стре́совий ро́злад) — це різновид неврозу, що виникає внаслідок переживання однієї чи кількох подій, котрі ушкоджують психіку. Це, наприклад, військові дії, теракти, аварії чи стихійні лиха, катастрофи, важкі фізичні нівечення, побутові або статеві насильства, загроза смерті та ставання свідком або заподіювачем чи призвідником чужої смерті.

“Я всім військовим це раджу, якщо є хоч одна хвилина у війську вільна, то варто присвятити її також громадській діяльності. От стоїте ви десь поблизу села, то чому б не оголосити збір дитячих книжок у Facebook? Візьміть книжку й почитайте дітям, вони це запам’ятають на все життя”, — каже пан Максим.

Він пояснює, що у прифронтовій зоні інтернет поганий, тож діти, які ростуть поруч з війною, позбавлені благ цивілізації. 

Свої тези він підкріплює — наголошує, що психологи та психотерапевти радять займатися громадською діяльністю навіть у війську. Замість того, щоб читати новини про обстріли, смерті — краще присвятити цю хвилину життя чомусь корисному для себе. На фронті таких справ вистачає для всіх, переконаний Максим. Допомагати можна й тваринам, які на передовій.

Максим додає, що якісну психологічну допомогу в Україні отримати військовому можна. Але не у державних інституціях, а за допомогою волонтерських центрів. Чоловік сам був у подібному на Прикарпатті та залишився дуже задоволеним.

“Це великий розбудований центр, де хлопці займаються риболовлею під керівництвом психолога. Взагалі займаються різною активністю: їздять на велосипедах в гори, ходять в мандри. От такі центри потрібні, тому що зараз ті державні центри, які надають послуги психологічної реабілітації для хлопців, вони йдуть абсолютно непозитивним шляхом, неконструктивним…”, — розмірковує Максим Потапчук

На думку діяча, саме центри відновлення, які фокусуватимуться на сучасних методиках реабілітації, можуть надати якісну допомогу ветеранам та діючим військовим.

Читайте також:

• Відсидів 10 днів: спогади про Майдан бахмутянина Андрія Лози
• “Зброя, яку можна дати — освіта”. Христина Шевченко про те, як знайти підхід до дітей
• “Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка розповіла про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У квітні 2014 року Слов’янськ став першим містом, яке окупували російські терористи — окупація тривала близько 3 місяців. У ніч на 5 липня 2014 року Слов’янськ, який майже три місяці був у російській окупації, звільнили від бойовиків. Як місто відновлювалося після окупації та як пережитий досвід трансформував цю громаду?

Ми поговорили з військовослужбовцем ЗСУ, молодшим сержантом, громадським діячем Олегом Зонтовим, який у 2014—2015 виконував обов’язки міського голови Слов’янської міської ради.

Окупація Слов’янська: як це відбувалося?

2014 рік для міста став поворотним. У ніч проти 12 квітня російські окупанти, озброєні автоматами, захопили райвідділ міліції у місті, на якому одразу вивісили прапор рф. В цей час, коли Україна розпочинає антитерористичну операцію, російські бойовики оголошують у місті заборону кількох політичних проукраїнських партій: “Батьківщина”, “УДАР” та “Свобода”.

Паралельно починаються переслідування україномовних людей. Олег Зонтов у розмові пригадує, що навіть ті, хто чекав так звану “руську весну”, швидко розчарувалися у ній та чекали, поки місто повернеться під контроль України.

“Проукраїнських людей забирали у міліцейські відділки та підвал СБУ. Були страти, в тому числі мого товариша Володі Рибака, це було в перші дні окупації. Перед визволенням Слов’янська дуже багато людей, які навіть очікували цю руську весну, мріяли про те, коли ж українська армія їх звільнить”, — каже військовослужбовець.

Примітка. Володимир Рибак — перший мирний житель, який загинув під час окупації у війні на Донбасі. Він захищав український прапор у Горлівці, мав репутацію борця за справедливість. Володимир був депутатом Горлівської міської ради, коли його викрали та закатували російські терористи. 

25 квітня 2014 року Сили Оборони змогли оточити місто Слов’янськ. Окупанти намагалися прорвати блокаду — внаслідок їх дій та обстрілів місто залишилося без світла й води. На початку червня бойовики від так званої “русской православной армии” тортували та стратили двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Брадарського. Тортур зазнали й двоє дорослих синів старшого пастора — Рувим і Альберт Павенків. Вже згодом, у вересні, після деокупації міста знайшли три масові поховання, де окупанти поховали тих, над ким познущалися.  

Визволення Слов’янська

5 липня 2014 року Сили Оборони повністю вибили зі Слов’янська російські війська. У місто почали повертатися люди. На початку серпня у місті влаштували патріотичну ходу, її організаторами була проактивна українська молодь.

“Через два-три дні народ почав повертатися у Слов’янськ. Вся країна направляла туди машини з хлібом, цукром, крупами, олією, ковбасами. Тобто на центральній площі були організовані пункти видачі — тут люди збиралися, аби отримувати гуманітарну допомогу у перші дні деокупації. Потім поступово зробили кризовий штаб”, — згадує перші дні деокупації Олег Зонтов.

Пан Олег у Слов’янську, в період з 2014 по 2015 рік, працював секретарем міської ради. Він був одним з нечисельних представників опозиції, адже решту депутатів підтримували тогочасну Партію регіонів. Деякий час, через переважаючу більшість регіоналів, робота міськради фактично була заблокована. Крім того, самі люди не хотіли, аби у раді залишалися працювати ті, хто працював й під час окупації, згадує донеччанин. 

У місті громада поставила ультиматум — міською радою повинен керувати представник української спільноти. Ним обрали Олега Зонтова — військовослужбовець пригадує, що він єдиний з депутатів Слов’янська, хто їздив на Майдан. Водночас його “колеги” збиралися на Антимайдані.

“Я був активним учасником Майдану. Пам’ятаю такий момент, я в січні приїхав з Майдану, та сказав, що починається справжня війна. Весь міський корпус на чолі з Нелією Ігорівною (ред. Неля Штепа — це проросійська колишня міська голова Слов’янська, членкиня Партії регіонів) на мене заорав, затопав ногами, ледь не до бійки дійшло”, — пригадує події Олег Зонтов.

Отримавши підтримку від громади, Зонтов з 12 листопада 2014 року виконував обов’язки міського голови Слов’янська.  За цей час місто підготували до зими, відновили опалення із житловим фондом, адже тоді держава ще не давала кошти на відновлення. У місто повернулися люди, а потім й підприємці. 

“Якось я сказав, що ми вже раз відстояли Слов’янськ, і, дай Боже, ніколи війна більше не повториться. Ну, на жаль, повторилась. У березні-липні 2022 року якраз я і воював безпосередньо за Слов’янськом, на підступах. Там, де в 1943-му році йшла лінія оборони з нашої сторони, ми відривали траншеї, бліндажі. Там, де раніше дітей водили на екскурсії партизанськими стежками, ми тримали оборону проти сучасних фашистів.

Слов’янськ став першим містом, яке окупували в 2014 році. З однієї сторони, це дуже трагічно, а з іншого боку і місту пощастило, бо він перший прийняв цей удар. Тут перші зрозуміли, що це таке — російська окупація, рівень підтримки України значно виріс після цього”, — каже військовослужбовець.

Слов’янськ досить швидко відновився після окупації 2014 року. Головним ключем до цього стало те, що держава не залишила місто напризволяще, пояснює у коментарі пан Олег. Він також наводить приклад: фактично одразу держава надала соціальні виплати населенню, активним був й волонтерський рух. 

Ми запитали у пана Олега, що б він побажав жителям Слов’янська, й головним меседжем є: вірити в перемогу, в ЗСУ та підтримувати армію, доєднуватися й докладати свою частку у цю перемогу.

Читайте також:

• Як Пласт виховує самозарадність: розповідає голова краматорського осередку Максим Потапчук
• Відсидів 10 днів: спогади про Майдан бахмутянина Андрія Лози
• “Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка розповіла про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Понад 62 тисячі жінок служать в українській армії — це на 16 тисяч осіб більше, ніж у жовтні 2023 року. З них 13 487 мають статус учасниці бойових дій. Такі дані на початку січня 2024 року навів Military Media Center. Але попри те, що кількість жінок в армії зростає, вони продовжують стикатися зі стереотипами. “Надто нафарбована, напевно в тилу відсиджуєшся”, “Пішла в армію? Тобі бракує чоловічої уваги!”, “Жінкам в армії не місце”, — ці та ще гірші коментарі про жінок в ЗСУ можна побачити у соцмережах. Ми поспілкувалися з бойовою медикинею Єлизаветою, яка від початку повномасштабного вторгнення доєдналася до лав ЗСУ, а також з військовослужбовицею Наталією, яка вже рік у структурі Сил Оборони.

Жінки в армії

Військовослужбовиця Ліза раніше була волонтеркою, а зараз працює інструкторкою з тактичної медицини (з міркувань безпеки місце служби ми не розкриваємо). До цього два роки вона проходила службу у силах спецоперацій, в аеророзвідці. Вона розповідає, що протягом служби неодноразово стикалася з стереотипами та упередженим ставленням щодо себе. 

“Мене не хотіли брати в ЗСУ на посаду бойової медикині. Дуже довго я оббивала пороги. А потім дізналася, що проходить набір в одну роту — туди я вирушила з  іншими хлопцями, які також планували доєднатися до війська. Ми пройшли навчання. По всіх випробуваннях я була на другому місці за результатами. І от, після цього всім дають відношення, а мені — ні.  Я стою й думаю: “Що взагалі відбувається?”. З’ясувалося, що для того, аби дати дівчині відношення, потрібна співбесіда з командиром, хоча в той час для чоловіків це було не обов’язково, адже була гаряча фаза війни”, — розповідає військовослужбовиця.

Примітка. Відношення – це документ, написаний від імені командира, в якому зазначено, що конкретний військовий підрозділ готовий прийняти до себе військовослужбовця.

Єлизавета два місяці чекала на співбесіду з командиром — у цей час чоловіків, з якими вона проходила навчання, вже поступово почали забирати по підрозділах. Військовослужбовиця вже звикла до своїх побратимів й хвилювалися, що не потрапить з ними в одну бригаду.

“Уявіть собі, моїх всіх хлопців забрали. Їх вже потроху оформлювали, а я не знаю, візьмуть мене чи не візьмуть. За ці два місяці я дуже нервувалася. Хотіла піти в 3 ОШБР в “АЗОВ”, адже я звикла до побратимів, ми спрацювалися, а мене від них відривають. Поки я очікувала на це відношення, декілька разів на мене виходили різні бригади, які шукали собі бойових медиків. І, як тільки чули, що дівчина, всі казали “ні”. І з цим стикалася не тільки я”, — пригадує Ліза.

Упереджене ставлення Ліза пояснює тим, що на початку вторгнення, можливо, жінок не вважали боєздатними та не сприймали серйозно.  Вона й далі оббивала пороги військкомату, а у відповідь їй пропонували вакансію діловода в штабі — потрапити у структуру Ліза змогла тільки завдяки наполегливості. Після цього військовослужбовиця побувала у багатьох гарячих точках, і за цей час встигла відчула упереджене ставлення до себе.

Сексуальні підтексти щодо жінок в армії

Ліза має свій блог в Тік-Тоці, де розповідає про будні жінки-військовослужбовиці, зокрема й про те, з якими упередженнями можуть зустрітися жінки в армії. Ось одне з відео, де військовослужбовиця запитала інших жінок, які фрази про себе вони чують у війську: 

@dzen_mistress Перекличка 😁 #зсу #armedforces #дівчатазсу #ukraine🇺🇦 #українськийтікток #військові #зсу🇺🇦 ♬ Dile Austin Millz Remix – Austin Millz

• “Я не знаю, як жінки служать, їм треба займатися дітьми”;
• “Ай, знаю, яка у вас служба”;
• “Що як на УБД заробила”;
• “Що ти там робиш жопою крутиш”;
• “Пішла до чоловіка, бо недостатньо сексу”.

Це реальні коментарі стосовно жінок-військовослужбовиць. Ліза також стикалася зі стереотипами.

“У мене був перший бойовий вихід на схід. Я дуже переживала, адже ми мали приїхати до хлопців на підкріплення. І от, ми приїжджаємо туди, а я відходжу до туалету ввечері там, бо в зону заїхали вже. Сидять чоловіки й питають: “А вона у нас чиясь, чи колективна?” (ред. натяк на сексуальні послуги). Мені було дуже боляче це чути. Я дзвонила командиру, і він сказав, що це армія, й не треба брати близько до серця. Зараз вже я спокійно до цього ставлюся. Ну, як спокійно. Скажімо так, розумію, що це не те, на що варто звертати свою увагу.

Насправді я не думаю, що домагання – це одиночні випадки. Нещодавно я спілкувалася з дівчатами, які розповідали дуже жахливі історії про домагання від командира. Доходило до того, що він намагався залізти до дівчини у спальний мішок. Але тільки 2-3 дівчат написали заяви, і командира не покарали, хоча такий вчинок мав б закрити йому шлях для керівництва”, — пояснює Ліза.

На її думку, проблему з домаганнями потрібно розглядати ширше, адже чоловік, який гідно ставиться до жінки в цивільному житті, буде так само ставитися і до жінки-військової.

Водночас каже Єлизавета, зараз вона служить у підрозділі з побратимами, які поважають її. Ми запитали героїню наостанок про те, як вона ставиться до створення окремих жіночих бригад, адже у суспільстві такі думки озвучували для розв’язання проблеми сексуальних домагань:

“Я негативно до цього ставлюся, адже не думаю, що нам потрібно розділяти чоловіків і жінок. Тому що все-таки велику частину роботи в армії виконують чоловіки. Є такі фізичні навантаження, які жінці потягнути буде дуже важко. Чоловіки закривають велику частину цієї роботи, тому чоловіки й жінки — це ідеальний мікс для ефективної роботи війська”.

Військовослужбовиця наголошує, що жінці в армії найголовніше — це не боятися говорити про домагання чи інші проблеми. 

Жінки в армії досить часто стикаються з “жартами” на тему сексу й навіть з домаганнями. Нещодавно набрала голоси петиція № 22/220188-еп щодо впровадження механізму протидії сексуальним домаганням та насильству за ознакою статі в ЗСУ.

Петицію подали ініціативи громадських організацій Невидимий Батальйон / Invisible Battalion ЮРИДИЧНА СОТНЯ Жіночий Ветеранський Рух Гендер в деталях. У Міноборони повідомили, що вони опрацьовують власний механізм протидії та запобіганню сексуальним домаганням і найближчим часом залучать рух “Ветеранка” як представників громадськості до обговорення. 

Як жінці визначити, де вона хоче служити

Наша наступна героїня, Наталія, вже рік як служить у Збройних Силах України. Уся родина Наталі — військовослужбовці: мама зараз служить медикинею на Авдіївському напрямку, батько героїні теж був військовим, він загинув до війни 2014 року. У розмові дівчина додає, що у структурі ЗСУ почуває себе на рівні з іншими побратимами/посестрами. За рік служби, каже дівчина, вона не стикалась з великою кількістю стереотипів щодо себе, як жінки. Були випадки, коли в армії звертали увагу на стать та об’єктивно аргументували відмови. 

“Мені давали негативну відповідь на мої прохання чи запитання через те, що я жінка. Але для мене аргументи, які наводили — прийнятні. Наведу приклад: коли я тільки прийшла у бойовий підрозділ, у якому я зараз й знаходжусь, до нас набирали людей на посаду бойових медиків. Я не мала підготовки, але була вмотивована служити. Я підійшла з цим питанням до свого комбата, на що він відповів: “Я все розумію, ти дуже класна, але у мене є бажання укомплектувати підрозділ медиками, тому я тобі відмовлю, бо ти важиш 50 кілограмів (ред. дівчина додає, що насправді важить 45 кілограмів), а через навантаження є ймовірність, що ти просто це не потягнеш”, — пригадує Наталія.

Вона додає, що у цьому випадку не бачила прояву сексизму, адже, справді, є фізичні навантаження, з якими впоратись жінці буде значно важче. Зараз військовослужбовиця виконує у підрозділі завдання, які пов’язані з комунікацією. З міркувань безпеки, підрозділ та точну посаду героїні ми не розкриваємо. Наталія пояснює, що зараз, через нестачу людей в армії, бувають випадки, коли й чоловіки, й жінки офіційно мають одну посаду, але на справі займаються іншими завданнями.

“У моєму підрозділі також є дівчата. Переважно вони служать на бойових посадах, тобто вони зараз на нулі — це оператори дронів, наприклад. Штурмовиків-дівчат у нас немає. Дівчата, яких я знаю, класні фахівці, вони хотіли потрапити у військо”, — каже співрозмовниця.

Водночас за час служби Наталія стикалась з проявами мізогінії — йдеться про випадки, коли між жінками не було співпраці чи були певні упередження. Втім, згодом героїня дізналась про роботу “Землячок” та руху “Ветеранка”, де вона й знайшла посестер та спілкування.

Ми запитали Наталію, як жінці вирішити, куди вступати. Насамперед вона радить визначитися з тим, де ви хочете нести службу. Також військовослужбовиця радить готуватися фізично, адже витривалість буде потрібна навіть на штабній посаді, бо жінки та чоловіки регулярно проходять навчання. 

“У армії є багато різних посад, варто дивитись по собі. Але все ж спершу визначте, чи хочете ви бути в штабі, чи на бойових. Керуватись можна приказкою: “Бої виграють солдати, а війни виграє логістика”. Ми у підрозділі вражаємо логістику росіян, їх ППД (ред. пункт пості́йної дислока́ції військових частин), а це дуже впливає на їх здатність боротися у посадках. Бо немає підвозу боєкомплектів, палива, води, а як результат — немає солдат”, — пояснює у коментарі Наталія.

Крім того, слід поспостерігати за своїм ментальним здоров’ям, радить військова. У випадку, якщо ви не можете впоратися зі стресом на службі — варто звернутись до фахівця.

На останок Наталія додає й про стереотипи від цивільних та родичів, які постійно тиснуть на дівчат/жінок недоречними висловлюваннями, на кшталт: “Це не жіноча робота”, “Тобі ще дітей народжувати” тощо.

“Це дуже боляче, оскільки багато з дівчат, коли йшли до армії, відклали все це на задній план, бо гинуть як цивільні, так і військові. Життя, як раніше — не буде. Навіть родичі цього не усвідомлюють. Такі коментарі цивільних та сімей військових лише відривають бійців від себе і створюють так звані різні світи набагато більше ніж сама війна. Зараз не військові повинні адаптуватися до цивільних, а навпаки. Саме від родини та їх ставлення залежить наскільки швидко боєць адаптується до життя після служби. А такими діями вони не лише сповільнюють процес, але й значно шкодять”, — резюмує військовослужбовиця.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

Читайте також:

• “Наша ціль — повернути жертв теракту”: дружина військовополоненого про трагедію в Оленівці
• “Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!