У 2015 році мешканець Донецька, активіст, а сьогодні — діючий військовий десантно-штурмових військ Максим Потапчук приїхав до Краматорська, аби очолити місцевий Пласт. Місто якраз оговтувалося від окупації росіян, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Максим згадує, що прибічники росії ще встигли облити фарбою приміщення, де збиралися малі пластуни. Але ані фарба, ані пошкоджені вікна не завадили дітям приходити на зібрання.

Редакція поспілкувалася з Максимом, розпитала про “Пласт”, виховання дітей та реінтеграцію військових у суспільство. 

“Тату, почитай” родом з Донецька

З Максимом Потапчуком спілкуємося телефоном, по той бік трубки — чоловік розповідає про те, з чого все почалося. Максим — пластун уже кілька років, і з 2015 він очолює осередок у Краматорську. Раніше він жив у Донецьку, але після захоплення росіянами міста йому довелося покинути дім.

Під час подій Майдану чоловіку завдали поранення росіяни, через яке він тривалий час перебував у лікарні в Києві. Тут він встиг організувати табір для дітей переселенців, але Максима тягнуло додому, тому він вирушив у Краматорськ.

До війни Максим працював з дітьми в Покровську та інших містах Донеччини, організовував проєкт “Тату, почитай!”, який привчає батька чи дідуся читати дітям. Керівник Пласту наголошує, що саме татусеве читання запам’ятовується дитині на все життя. Казка допомагає закласти дитині поняття про добро та зло, вважає Максим.

Любов до роботи з дітьми у чоловіка заклала його вчителька з Покровського — Світлана Миколаївна. З нею Максим Потапчук товаришує вже понад 10 років. Разом вони їздили по школах, де організовували заходи для дітей, робили фестивалі.

Після 2014 року у Краматорську побільшало активістів

Після Майдану у Краматорську стало більше людей із активною громадською позицією, каже Максим Потапчук. У 2014 році тут створили ГО “Вільна Хата” — на базі цієї громадської організації гуртувалися люди з чіткою проукраїнською позицією.

“Поступово сформувався певний кластер у Краматорську, вже таких “своїх людей”. А завжди ж приємно бути своїм серед своїх. Своє середовище мати, де і сам комусь допоможеш, і тобі допоможуть, і іншим допоможуть. Така взаємопідтримка у нас вже роками”, — розмірковує Максим.

Пластун їздив також і в Бахмут. Пригадує, що сюди він привозив різні цікаві проєкти, але місцева влада їх не дуже сприйняла на той час, й заплановане тут так й не відбулося. Тоді разом з близько 40 митцями, серед яких була співачка Марія Бурмака, гурт “Мандри”, Іванка Червінська, Сашко Лірник, вони організували освітницьку місію — їздили по містах Донеччини, які мало хто відвідував. Встигли побувати у Сіверську та Золотому. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Навіщо дитині вступати у Пласт?

На думку Потапчука, найголовніше, чому може навчитися дитина у Пласті, можна визначити, як самозарадність. Діти тут мають фізичні навантаження та розумові, дбають про своє ментальне здоров’я.

“Вони можуть самі приготувати собі їжу, поприбирати, зробити меблі своїми руками. Наша спільнота підтримує один одного, а до якого б міста не поїхав “пластун” — він завжди знайде своїх побратимів, які приймуть його вночі або допоможуть з грошима. Спільнота охоплює всі терени України. Зараз навіть в Миколаєві є Пласт”, — каже співрозмовник.

Крім Пласту, чоловік очолив соціальний бізнес — це продаж карпатських чаїв з натуральних трав. Максим впевнений, що завдяки справі зможе фінансово підтримувати свої громадські проєкти. 

Трави — це давня справа у родині Максима Потапчука, адже цим займався його прадід, який мав садибу в селі Гришине (Покровський район). До слова, раніше у Гришиному проживав сотник армії УНР, Нечипір Губа. Дід Потапчука допомагав військовим з УНР.

“Він був постачальником ліків. Ну і зрозуміло, що знав цього сотника, тому що він його не міг не знати, село ж маленьке”.

Вже сотню років по тому Максим Потапчук запропонував встановити меморіальну дошку Губі у Покровську. Тема дослідження свого коріння, своїх предків є популярною у Пласті, зауважує активіст. Дітям виділяють на це час.

Як військовим уникнути ПТСР

У соціального бізнесу та громадських проєктів є ще одна мета — запобігти початку ПТСР.

Примітка. ПТСР (посттравмати́чний стре́совий ро́злад) — це різновид неврозу, що виникає внаслідок переживання однієї чи кількох подій, котрі ушкоджують психіку. Це, наприклад, військові дії, теракти, аварії чи стихійні лиха, катастрофи, важкі фізичні нівечення, побутові або статеві насильства, загроза смерті та ставання свідком або заподіювачем чи призвідником чужої смерті.

“Я всім військовим це раджу, якщо є хоч одна хвилина у війську вільна, то варто присвятити її також громадській діяльності. От стоїте ви десь поблизу села, то чому б не оголосити збір дитячих книжок у Facebook? Візьміть книжку й почитайте дітям, вони це запам’ятають на все життя”, — каже пан Максим.

Він пояснює, що у прифронтовій зоні інтернет поганий, тож діти, які ростуть поруч з війною, позбавлені благ цивілізації. 

Свої тези він підкріплює — наголошує, що психологи та психотерапевти радять займатися громадською діяльністю навіть у війську. Замість того, щоб читати новини про обстріли, смерті — краще присвятити цю хвилину життя чомусь корисному для себе. На фронті таких справ вистачає для всіх, переконаний Максим. Допомагати можна й тваринам, які на передовій.

Максим додає, що якісну психологічну допомогу в Україні отримати військовому можна. Але не у державних інституціях, а за допомогою волонтерських центрів. Чоловік сам був у подібному на Прикарпатті та залишився дуже задоволеним.

“Це великий розбудований центр, де хлопці займаються риболовлею під керівництвом психолога. Взагалі займаються різною активністю: їздять на велосипедах в гори, ходять в мандри. От такі центри потрібні, тому що зараз ті державні центри, які надають послуги психологічної реабілітації для хлопців, вони йдуть абсолютно непозитивним шляхом, неконструктивним…”, — розмірковує Максим Потапчук

На думку діяча, саме центри відновлення, які фокусуватимуться на сучасних методиках реабілітації, можуть надати якісну допомогу ветеранам та діючим військовим.

Читайте також:

• Відсидів 10 днів: спогади про Майдан бахмутянина Андрія Лози
• “Зброя, яку можна дати — освіта”. Христина Шевченко про те, як знайти підхід до дітей
• “Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка розповіла про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Автомобілі, генератори, EcoFlow, Starlink — все це купує і передає військовим на фронт волонтерка Жанна з Бахмута. Після початку повномасштабної війни і евакуації з рідного міста дівчина думала, чим вона може бути корисною суспільству. Спочатку допомагала землякам з Бахмута, а згодом сфокусувалася на зборах для потреб військових. За понад три роки активної волонтерської роботи Жанна закрила десятки зборів для потреб бійців на фронті. Більшість із них були для потреб 23-ї окремої механізованої бригади, яка співпрацює з Жанною з перших місяців створення.

Своєю історією Жанна поділилася з редакцією Бахмут IN.UA.

Яким запам’ятався Бахмут

Жанна народилася і виросла в Бахмуті. У 2019 році, після закінчення навчання, вона переїхала до Харкова.

Повномасштабне вторгнення дівчина зустріла в Харкові. Пробувши там близько двох тижнів, вона вирішила повернутися в Бахмут, де на той момент ситуація здавалась спокійнішою.

Залишалась у Бахмуті Жанна недовго, на початку квітня її родина ухвалила рішення про переїзд.

“Почались сильні обстріли. Ми ще мешкали біля військової частини, тому туди часто прилітало. Обстріли почали посилюватися і стало вже доволі небезпечно. Плюс було дуже і дуже порожньо. Менше завозили продуктів, менше людей на вулицях. І ми розуміли, що далі буде тільки гірше, діватись вже було нікуди”, — згадує Жанна.

Родина переїхала до Дніпра, там мешкають і до сьогодні. Свій рідний Бахмут Жанна згадує як затишне, зелене і квітуче місто.

“Я завжди згадую Бахмут дуже теплим. Він був дуже зелений, багато було дерев, всякої зелені, троянди звичайно. Багато було різних полів прямо в місті. Якраз і таке поле за церквою було моїм улюбленим місцем, там було дуже гарно. Завжди згадую Бахмут таким весняним, сонячним. Коли все розквітало, він був таким красивим”, — ділиться спогадами бахмутянка.

Шлях до волонтерства

Ще перебуваючи в Бахмуті, Жанна хотіла волонтерити. Свою допомогу вона запропонувала невеличкому волонтерському центру, який працював недалеко від її дому. Та оскільки людей там було достатньо, дівчині відмовили.

Перші кроки як волонтерка бахмутянка почала робити в листопаді 2022 року. Спочатку це була допомога землякам, які виїжджали у Дніпро. Перший збір Жанна відкрила для родини пенсіонерів, які виїхали з Бахмута без речей.

“Коли ми виїхали у Дніпро, десь з літа весь час приймали у себе людей, які виїжджали з Бахмута. Це були знайомі, знайомі знайомих. Вони в нас могли зупинитися на день, два, три, п’ять і просто передихнути, нормально виспатися, відпочити і думати вже, що робити далі або рухатись кудись далі. Ми допомагали спочатку таким чином. А в листопаді знову виїхали люди з Бахмута, і виїхали без нічого, бо вже тоді були запеклі бої. І цим людям треба було елементарно якийсь посуд, подушки, ковдри, бо їх поселили в гуртожиток, але там нічого такого не було. Одяг їм дали, а от, наприклад, тарілки своєї в них не було. І якимось чином через знайомих це дійшло до мене. Мене запитали чи немає в мене знайомих волонтерів, які б могли вирішити це питання. Я почала шукати, зрозуміла, що нікого не маю, і думаю: “Ну а що ж робити? Напевно треба самій відкрити збір”. І я відкрила збір на 2 чи 3 тисячі гривень. Я тоді так хвилювалася, думала: “Як я їх зберу?”. І коли я зібрала цю суму хвилин за 20, то була така щаслива, що не передати словами”, — розповідає Жанна.

Далі дівчина продовжувала допомагати цій родині й іншим ВПО. А через деякий час вона отримала перший запит від військових. Тоді вона допомогла придбати бійцям екіпірування: шоломи, бронежилети, взуття. Дівчина швидко закривала збори, звітувала про свою допомогу і про неї стали дізнаватися більше людей. Через це зростала кількість запитів і суми зборів.

Сьогодні у пріоритеті Жанни — допомога війську. Вона продовжує допомагати власними силами переселенцям, пораненим, але головний фокус саме на допомозі ЗСУ.

“У допомозі переселенцям не буде сенсу, якщо не буде військових. Військо зараз на першому плані, але я завжди намагаюся допомагати і переселенцям, і пораненим людям, але власними силами. Тобто, окрім того, що я волонтерю і збираю кошти, я також передаю речі, поширюю різну важливу інформацію, відвідую поранених у госпіталях, але все це я роблю власними силами. Разом з цим у мене є розуміння, що якщо не буде війська, то не буде взагалі нічого, абсолютно. І переселенців буде ставати теж більше. Тому допомога війську — це пріоритет”, — зауважила волонтерка.

Що найчастіше потрібно військовим

Всі свої збори Жанна поширює власними силами через соцмережі. Вона не є представницею фондів, а допомагає військовим самостійно: отримує запити, відкриває збори, збирає кошти, купує обладнання і передає бійцям. Зараз дівчина на постійній основі допомагає 23-й окремій механізованій бригаді. Вона співпрацює з нею з початку її створення. Рідко волонтерка може відкривати збори і для знайомих військових, але у пріоритеті саме 23 ОМБр.

“Вони були одними з перших, хто в мене взагалі повірив. У них немає якоїсь великої патронатної системи, але є декілька маленьких волонтерів, одна з яких я. Вони вперше в мене повірили, почали до мене звертатися із запитами, потім зрозуміли, що я нормальна людина і зі мною можна співпрацювати. Мій перший збір для 23-ї бригади був через місяць після її створення. Тобто я з ними від самого створення і ось аж до зараз”, — каже дівчина.

На сьогодні, за словами волонтерки, головними потребами війська є машини і їхні ремонти, генератори, EcoFlow, Starlink. Найважче серед всього цього придбати машини.

“Я завжди кажу, що не купив машину — не волонтер (ред. сміється). Це просто найскладніше. Знайти її, кілька днів витратити на виведення грошей, бо завжди автівки купують за готівку, передати ці гроші, потім перегнати цю машину, відремонтувати, повністю обслужити, передати військовим. Якщо ще говорити в цілому, то складно і збирати кошти. Тому що у всіх вже є якісь волонтери або фонди, яким вони довіряють, і у людей зараз менше грошей стає, вони менше донатять, багато хто вже трохи розчарований, втомився, нічого не хоче. Що теж є, я вважаю, нормальним, хоч це і сумно”, — каже Жанна.

Волонтерка каже, що не може виокремити якісь певні збори, як найважливіші, бо всі вони приносять користь на фронті. За кожну свою допомогу вона отримує відгуки від військових, і це, за її словами, завжди викликає емоції. Та є серед усіх історій та, яка зворушила найбільше. Пов’язана вона з шоломами, які дівчина передала бійцям.

“Абсолютно кожний збір важливий, починаючи від тих зборів на 2 000 гривень для переселенців і закінчуючи останніми зборами на 800 000. Майже кожного разу я отримую фідбек, що це дуже корисно, що мені дуже вдячні, що вдячні людям, які донатять, що це дійсно працює і допомагає. Бувало надсилали мені відео з мавіків, які я передавала, як там з нього скид роблять і вбивають росіянина, як вони відстежують техніку. Або відео з машини, яку я передавала, як вони везуть і полонених, і поранених. Тобто немає такого, що якийсь збір особливий, ні, кожен важливий і складний по-своєму. Але все ж є історія, яка зворушила мене найбільше. Мені тоді чоловік скинув відео, де вони були на бойовій позиції, і в його шоломі сидів маленький песик, який прибився до них. І цей чоловік знімає відео і каже: “От, сонечко, дивись, тут через умовні 200 метрів сидять росіяни, а ми тут песика прикрили шоломом і він у нас сидить”. І це ще й супроводжувалось словами, що один з шоломів, який я передала, врятував життя бійцю. Мене це так розчулило, напевно це найтепліший спогад взагалі”, — розповіла Жанна.

Чи мають значення маленькі донати

Як волонтерка Жанна відмічає, що зараз донатів не стало набагато менше, скоріше зменшується їхня інтенсивність. Через це збори закриваються довше. Наприклад, ту суму, яку вона могла раніше закрити за тиждень чи два, зараз закриває за місяць-півтора. Тому дівчина вигадує різні способи заохотити людей.

“На великі збори на понад 500 тисяч я стараюся знайти якісь подарунки для розіграшів. Сама кожного разу це спонсорувати я не можу, на жаль, але у мене є дуже класні знайомі, які допомагають мені з цим, тому що подарунки мотивують. Ще людей мотивує те, що в мене є структурована звітність по всіх зборах, її можна знайти у відкритому доступі, і це теж підвищує довіру. Ну і, звичайно, танці з бубнами ніхто не відміняв. Це і смішні відео, і якісь інтерактиви, і приколи за донати. Наприклад, я колись продала кільком людям за донати голосове повідомлення, в якому я 11 хвилин розповідала свою суперпозорну історію, і ні про що не шкодую”, — розповіла волонтерка.

За словами Жанни, кожен донат має значення, навіть якщо це невелика сума. Тому вона радить людям не соромитись і надсилати на збори волонтерів хоча б по кілька гривень. Бо часто саме такі невеличкі суми дозволяють закривати збори.

“Моя знайома волонтерка якось зібрала статистику по своєму збору на мільйон чи навіть декілька мільйонів. І найбільша кількість донатів була від 20 до, по-моєму, 150 гривень. Тобто це найпоширеніші суми, які закрили збір. Я колись теж проводила якийсь інтерактив за маленький донат, і мені за день такими донатами по 10, 20, 50 гривень закрили, напевно, 15 тисяч зі збору. І це просто тому, що люди не проходили повз. Не у всіх, на жаль, є великі суми, але маленькі донати справді дуже важливі і закривають великі збори”, — зауважила бахмутянка.

Як допомогти донатами

Зараз Жанна працює над запуском нового збору на майже 500 тисяч гривень. Волонтерка збиратиме на поточні потреби аеророзвідки 23-ї ОМБр: 10 Starlink і комплектуючі до дронів. Його вона має відкрити за кілька днів.

На запитання що її мотивує найбільше і не дає опускати руки, Жанна впевнено відповідає:

“Збройні сили України. Ніщо мене не мотивує так сильно, як наше військо. Бо якщо вони роблять такі неймовірні речі в такі складні часи, якщо вони тримаються в такі складні часи, то чому цього не можу я? Я вважаю, що кожен має кожного дня робити щось, для Збройних сил. Навіть якщо це не збори, звіти і таке інше, то це хоча б мінімальні донати і репости. Бо якщо не буде Збройних сил, то нічого не матиме сенс, і, відповідно, нікого з нас не буде”, — каже Жанна.

Якщо ви бажаєте долучитися до допомоги війську, можете надсилати свої донати волонтерці. Актуальні збори і звіти вона публікує у себе в соцмережах.

Читайте також:

• “Серце розривається, коли хтось кличе на допомогу”: історія волонтера з Донеччини Богдана Зуякова
• Команда жінок з Миргорода шиє адаптивний одяг для поранених військових: історія волонтерок
• “Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”: правда про повернення ветеранів у цивільне життя

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Завжди був відповідальним і готовим виконати будь-які задачі. Товариський і з гарним почуттям гумору. Допомагав іншим підрозділам. Любив рідний Бахмут і більше за все хотів його звільнити”, — так згадують побратими військового Андрія Пугачова. У рідному Бахмуті він був поліцейським, під час боїв за місто виконував завдання із забезпечення порядку. Після того, як Бахмут окупували, Андрій вирішив долучитися до війська, щоб зробити власний внесок у захист Донеччини та деокупацію рідного дому. 9 травня 2026 року життя Андрія Пугачова обірвалось. Він загинув внаслідок удару дрона по бойовій позиції в районі Дружківки. Йому назавжди залишиться 27 років.

Редакція Бахмут IN.UA вшановує пам’ять Андрія Пугачова. Яким він був у військовому і особистому житті? Ми зібрали спогади побратимів, командира та товариша з Бахмута.

Був представником активної проукраїнської молоді

Андрій Пугачов народився 27 грудня 1998 року в Бахмуті. Тут він закінчив школу №18, а потім вступив до Артемівського індустріального технікуму.

Коли Андрію було 15 років, Бахмут переживав буремні події — проросійські мітинги, перша окупація бойовиками “днр”, звільнення і становлення української влади. Маючи стійку проукраїнську позицію, Андрій брав участь у волонтерських патріотичних заходах. На одному з таких він познайомився з Олександром, який потім став його товаришем. Разом вони долучалися до патріотичних акцій і розвивали проукраїнський молодіжний рух.

“Ми познайомились з Андрієм на зламі 2014-2015 років, коли в Бахмуті почали зароджуватись волонтерські рухи. Тоді якраз патріотичний рух дійшов до звичайних мешканців, бо, на жаль, до 2014 року він у нас був слабо розвинений. Власне, ми познайомились на одному з проукраїнських мітингів, які тоді організовував Микола Ціхно. Після цього ми відвідували багато спільних подій. Наприклад, після 2014 року в нас було дуже багато проросійських графіті по цілому місту: “Save Donbass people from Ukrainian army”, щось таке вони писали, російські триколори або сєпарські тряпки. І ми виходили на вулиці і замальовували це все. Інколи ходили з Андрієм купували фарбу на ринку, а потім малювали свої графіті. Одне з них було при будівлі МВС, там, де у них стояв автопарк. Воно було присвячене “Шахтарю” донецькому. Ми написали, що “Україно, в тебе одна команда і одна країна”, — розповів Олександр.

За словами бахмутянина, тоді в них з Андрієм було небагато однодумців. Але все одно свідома молодь гуртувалася і виступала за єдину Україну. Виходити на мітинги їм інколи доводилося і з прихованими обличчями.

“Нас було небагато. Навіть якщо згадувати школу, то, на жаль, було багато тих, хто, як вони казали “не вникаю в політику”, або й навіть проросійськи налаштовані. Однодумців було мало, але й на той момент люди також боялися висловлювати свою думку. На перші мітинги, акції ми виходили в медичних масках, кепках, бо дуже багато було випадків, коли до людей додому приходили”, — згадує Олександр.

Окрім громадської діяльності, хлопців поєднувала і любов до футболу. Олександр разом з Андрієм ходили на місцевий стадіон, щоб підтримати ФК “Бахмут”. Вони були активними вболівальниками й завжди ходили на трибуни, поки футбольна команда не припинила грати.

Олександр каже, що в його пам’яті Андрій залишиться справжнім патріотом свого міста. Таким його мають запам’ятати і бахмутяни.

“Перш за все, він був людиною, для якої проукраїнська позиція була власним вибором. Він не був налаштований кимось чи чимось, а сам дійшов до цього. У моїх спогадах Андрій залишиться як дуже активна людина, патріот і мешканець свого міста. Це була дуже світла людина. Він має залишитись у наших спогадах як людина, яка любила свою країну, свій дім і яка не зраджувала своїм переконанням”, — каже товариш Андрія Пугачова.

Андрій Пугачов як побратим: відповідальний і той, на якого можна покластить

У 2021 році Андрій Пугачов вступив до лав Національної поліції України. Свою правоохоронну діяльність він розпочав з посади оперуповноваженого в Бахмутському районному відділі поліції. Під час боїв за Бахмут він виконував завдання із забезпечення порядку.

У 2024 році Андрій Пугачов добровільно став на захист країни. Він перевівся на службу до полку поліції особливого призначення “КОРД” (стрілецький), долучився до підрозділу з перших днів його формування. “Герос” — такий позивний був у Андрія — обійняв посаду в підрозділі безпілотних систем. Був інспектором роти БПЛА. Працював на Торецькому та Костянтинівському напрямку.

Про те, яким бійцем був “Герос”, розповів його командир з позивним “Директор” і побратими “Футболіст” та “Фенікс”, з якими Андрій працював в одному екіпажі.

Спогади “Директора”

***

Він був нормальним, класним хлопцем, життєрадісним. Дуже велику користь приносив підрозділу і нашому колективу. 

Спочатку, коли він прибув, наш підрозділ був на іншому напрямку. Андрій отримав бойове розпорядження і вже безпосередньо прибув у Донецьку область, коли наш підрозділ на цей напрямок відправили працювати. Андрій був на посаді інспектора, це офіцерська посада, але в поліцейських підрозділах немає такого поняття, що якщо ти офіцер, ти всім керуєш. У нас офіцери і на позиції ходять, і в окопах сидять разом з сержантами і рядовими поліцейськими. Андрій виконував роботу аеророзвідника, тобто керував БПЛА тактичного рівня. Він добре себе зарекомендував, і разом зі своїм екіпажем вони пройшли перепідготовку. Після цього він вже почав працювати на БПЛА типу “Крило”.

Старшим екіпажу він не був, але він був дуже міцною бойовою одиницею, відповідально виконував поставлені задачі, ніколи не відмовлявся від них, хоча він у складі екіпажу пережив багато чого. Вони і горіли, і були поранені побратими, в тому числі у нього на очах. Звісно, з моральної точки зору, деколи він і звертався особисто, були в нього якісь переживання, бо всі ми люди, всі ми це через себе пропускаємо. Але справлявся з цим як чоловік.

З-поміж інших Андрій вирізнявся великим ступенем ініціативи саме в соціальній сфері, в позабойовому житті нашого колективу. Він дуже активно пропонував багато ініціатив, в тому числі й щодо проведення дозвілля. Я можу стверджувати, що Андрій був людиною, на яку можна було покластися у найскладніші моменти. Що стосується роботи, що стосується якогось позаробочого часу… Завжди він допомагав, завжди сам питав. Було, що казав: “Я хоч і вихідний, але може щось треба? Кудись з’їздити, чи зробити щось, про щось домовитись?”. І також він спілкувався з багатьма волонтерами, організаціями, які допомагають фронту, і систематично намагався знайти допомогу для нашого колективу або підрозділу в цілому.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його командир каже:

“Перш за все, це добрий, життєрадісний хлопець з Донеччини, який любив свою справу, любив свою сім’ю і свою країну. Таким, із посмішкою на обличчі, його мають запам’ятати. Таким його запам’ятав я і буду пам’ятати завжди”.

Спогади побратима “Футболіста”

***

Познайомилися ми в 2024-му році, коли створювався цей підрозділ — “КОРД” (стрілецький). Познайомилися на навчаннях. Буквально місяць-два і поїхали в Торецьк. І вже там весь основний час проводили в бойовому розпорядженні, познайомилися поближче. Згодом почали працювати в одному екіпажі, так ми трохи більше року працювали, постійно були разом. Тобто, заїхали на тиждень на позицію разом, виїхали разом, потім вдома вже налаштовуємо борти. Грубо кажучи, наш екіпаж був майже як сім’я.

У бойовому житті я запам’ятав, що він був дуже відповідальним, серйозно ставився до роботи. Це проявлялося навіть у таких дрібницях: ти йому кажеш: “Андрію, о 6-й годині виїжджаємо”. Ти під’їжджаєш, а Андрій о 6-й годині вже повністю готовий в екіпіровці стоїть.

Сміливим був, що дуже запам’яталося. Нам там доводилося, ще коли на “Мавіках” працювали ближче до ЛБЗ, то треба було постійно якісь пересування: десь піти позицію знайти, десь перепередачку забрати. І ніколи Андрій не боявся, завжди за мною йшов. Найбільше в Андрієві, як у побратимі, я цінував його надійність. Я знав, що він мене ніколи не залишить.

На бойових позиціях він завжди був серйозним і відповідально ставився до всіх поставлених задач. Все, що ми обговорювали, що треба робити, він постійно робив. Бо є такі люди, яким буває просто страшно, “я туди не піду і все”. А він говорив: “Все, одягаємось і йдемо”. Тобто на нього всюди можна було покластися. І лідерські якості в нього були, і робив він усе чотко. 

Попри важку роботу, я ніколи від нього не чув такого, що “переведусь кудись у тил, набридло воювати” чи таке інше. У нього були плани воювати до останнього. Я б навіть сказав, що він був замотивований більше, ніж інші. На це однозначно впливало те, що він хотів звільнити рідний Бахмут.

В особистому житті Андрій був дуже добрий, я бачив, як він трепетно ставився до своєї коханої дівчини. Ще він був дуже комунікабельний, у нього було багато друзів, постійно якісь зустрічі. Він постійно підтримував спілкування з багатьма. Це була дуже добра людина. Мабуть, у мене точно в пам’яті назавжди залишаться його, як називав, “встрєчі”. Ми навіть частенько його підкалували, бо як тільки випадала вільна хвилина, він завжди йшов на ці “встрєчі”. Буває, дзвониш до нього, питаєш: “Що робиш?”, а він: “Та я от на зустріч їду, потім зідзвонимося”. Цей його позитив і добро точно відкладуться в пам’яті.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Футболіст” каже:

“Замотивованим бійцем. Я знаю не одну людину з Донбасу, але в Андрюхи справді горіли очі до цього… Дуже хотів повернути свій дім. Запам’ятається він як добра і світла людина, до якої тягнулися друзі”, — каже футболіст.

Спогади побратима “Фенікса”

***

Познайомилися ми восени 2024-го, як заїхали на Торецький напрямок. Ми працювали в різних екіпажах, на аеророзвідку заступали. А вже безпосередньо в одному екіпажі стали працювати з минулої осені. 

Яким я його запам’ятаю? Завжди веселим і таким, на кого можна було покластися. Ставиш йому задачу, і він її виконує. Був сміливим і бувало, що ризикував задля виконання задачі. Це не було так, що “Андрій, давай іди туди”, ні. Ми просто пояснювали, що є така ситуація, що треба туди сходити, що ми їдемо, і він казав: “Я з вами піду”. 

Можна сказати, що для мене він був класним товаришем. Весь свій вільний час ми постійно зустрічалися, в принципі, 24 години ми з ним проводили. І класне почуття гумору в нього було. Взагалі, у нас спілкування таке було, що ми постійно один над одним шуткували. Але це все було по-доброму, по-товариськи. Мені справді не вистачатиме його “підколів”. Але на роботі завжди були серйозні: знали, коли треба бути зосередженим і виконувати роботу, і знали час, коли можна було пожартувати.

Знаю ще, що дуже любив він своє місто. Може це і не було так відкрито, він не кричав про свою любов, але пам’ятаю, що були випадки, як пролітали над його містом і виконували завдання. То бувало, що вночі пролетіли, через камеру бачимо, а він каже: “Отут я ходив купатися, отут я в школу ходив”. Ностальгія в нього така була.

Якщо говорити чесно, то після втрати Андрія нам зараз важко зібратися. Це у нас перша втрата такого близького товариша, з яким ми постійно і працювали, і проводили дозвілля. Нам важко зараз налаштуватися, когось прийняти іншого в екіпаж до себе, щоб далі виконувати завдання. З однієї сторони, ми розуміємо, що це війна і треба продовжувати виконувати завдання. Але справді важко, цю втрату ми ще навіть не осягнули.

***

На запитання: “Яким Андрія Пугачова мають запам’ятати донеччани і бахмутяни?”, його побратим “Фенікс” каже:

“Веселим, з почуттям гумору і відданим своїй праці. До нас навіть йшло розширення в підрозділі, йому пропонували перевестись на іншу посаду, що він не буде на бойові виїзди виходити. На що він хлопцям і командирам сказав: “Ні, я зі своїми хлопцями буду до кінця”.

Вільний час проводив за громадською роботою

Окремою частиною життя Андрія Пугачова була і громадська робота, яку він проводив за власним бажанням. “Герос” був ідейним співзасновником та активним учасником Themis group — спільноти правоохоронців із різних підрозділів України, які долучилися до захисту України. Він займався комунікацією з колегами з інших підрозділів, а також вів сторінку в соцмережах, де розповідав про роботу правоохоронців на війні.

Окрім цього, “Герос” проявляв і творчу роботу. Зокрема, був одним із розробників неофіційного прапора та шеврона, під якими воюють правоохоронці з різних підрозділів. Також він створював мерч для Themis group, який продавали, а виручені кошти залучали на допомогу військовим.

Цю роботу Андрій Пугачов проводив на волонтерських засадах, не отримуючи за це кошти. Його командир каже, що перш за все його рухала сама ідея. Він хотів показати суспільству, що правоохоронці теж захищають країну і виконують бойові завдання на фронті.

“Поза своєю основною роботою він завжди думав про підрозділ, про людей, про колектив, і саме на ниві нашої спільноти він дуже багато роботи виконував. Хоч це і не оплачувалось, але йому це дуже подобалося, і він був найактивнішим у цьому напрямку. Нас з Андрієм об’єднало те, що ми хотіли показати… Зараз є така думка в суспільстві, що поліцейські нічого не роблять, каву п’ють. І Андрія, і мене ця думка дуже не влаштовувала. І ми хотіли зламати цей наратив. Хотіли всіма наявними способами показати, що є ось така поліція, є ось такі поліцейські. Це такі ж звичайні люди з міст, зі спальних районів, які виконують бойову роботу і захищають Україну на фронті. Саме ця мета нас об’єднала”, — розповів “Директор”.

Побратими “Героса” згадують, що у своїй роботі він ніколи не забував і про Бахмут. Своєму рідному місту він присвятив патч.

“Як і більшість інших наших колег, він хотів вигнати ворога з рідної землі. Він розробив макет, створив і розповсюджував серед побратимів і друзів такий патч, який я вважаю, якби це банально не звучало, з глибоким задумом. На ньому зображена панорама Бахмута і напис “Нікуди відступати, якщо дім попереду”. Саме цією фразою можна сказати про його ставлення до рідного міста”, — зазначає “Директор”.

***

Андрія Пугачова поховали у Хмельницькому, куди після евакуації з Бахмута переїхали його батьки. Поховали Героя на Алеї Слави. 

В Андрія залишились батьки і кохана дівчина.

Читайте також:

• Загинув військовий з Бахмута Сергій Сергіянський
• “Без Саші важко”: історія захисника Бахмута, який загинув, обороняючи рідну Донеччину
• “Спочатку кажуть, що загинув, а потім пропонують поговорити”: історії родин загиблих та поранених в Оленівці

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!