У 2015 році мешканець Донецька, активіст, а сьогодні — діючий військовий десантно-штурмових військ Максим Потапчук приїхав до Краматорська, аби очолити місцевий Пласт. Місто якраз оговтувалося від окупації росіян, яка тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року. Максим згадує, що прибічники росії ще встигли облити фарбою приміщення, де збиралися малі пластуни. Але ані фарба, ані пошкоджені вікна не завадили дітям приходити на зібрання.

Редакція поспілкувалася з Максимом, розпитала про “Пласт”, виховання дітей та реінтеграцію військових у суспільство. 

“Тату, почитай” родом з Донецька

З Максимом Потапчуком спілкуємося телефоном, по той бік трубки — чоловік розповідає про те, з чого все почалося. Максим — пластун уже кілька років, і з 2015 він очолює осередок у Краматорську. Раніше він жив у Донецьку, але після захоплення росіянами міста йому довелося покинути дім.

Під час подій Майдану чоловіку завдали поранення росіяни, через яке він тривалий час перебував у лікарні в Києві. Тут він встиг організувати табір для дітей переселенців, але Максима тягнуло додому, тому він вирушив у Краматорськ.

До війни Максим працював з дітьми в Покровську та інших містах Донеччини, організовував проєкт “Тату, почитай!”, який привчає батька чи дідуся читати дітям. Керівник Пласту наголошує, що саме татусеве читання запам’ятовується дитині на все життя. Казка допомагає закласти дитині поняття про добро та зло, вважає Максим.

Любов до роботи з дітьми у чоловіка заклала його вчителька з Покровського — Світлана Миколаївна. З нею Максим Потапчук товаришує вже понад 10 років. Разом вони їздили по школах, де організовували заходи для дітей, робили фестивалі.

Після 2014 року у Краматорську побільшало активістів

Після Майдану у Краматорську стало більше людей із активною громадською позицією, каже Максим Потапчук. У 2014 році тут створили ГО “Вільна Хата” — на базі цієї громадської організації гуртувалися люди з чіткою проукраїнською позицією.

“Поступово сформувався певний кластер у Краматорську, вже таких “своїх людей”. А завжди ж приємно бути своїм серед своїх. Своє середовище мати, де і сам комусь допоможеш, і тобі допоможуть, і іншим допоможуть. Така взаємопідтримка у нас вже роками”, — розмірковує Максим.

Пластун їздив також і в Бахмут. Пригадує, що сюди він привозив різні цікаві проєкти, але місцева влада їх не дуже сприйняла на той час, й заплановане тут так й не відбулося. Тоді разом з близько 40 митцями, серед яких була співачка Марія Бурмака, гурт “Мандри”, Іванка Червінська, Сашко Лірник, вони організували освітницьку місію — їздили по містах Донеччини, які мало хто відвідував. Встигли побувати у Сіверську та Золотому. 

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Бахмут IN.UA (@bahmutin.ua)

Навіщо дитині вступати у Пласт?

На думку Потапчука, найголовніше, чому може навчитися дитина у Пласті, можна визначити, як самозарадність. Діти тут мають фізичні навантаження та розумові, дбають про своє ментальне здоров’я.

“Вони можуть самі приготувати собі їжу, поприбирати, зробити меблі своїми руками. Наша спільнота підтримує один одного, а до якого б міста не поїхав “пластун” — він завжди знайде своїх побратимів, які приймуть його вночі або допоможуть з грошима. Спільнота охоплює всі терени України. Зараз навіть в Миколаєві є Пласт”, — каже співрозмовник.

Крім Пласту, чоловік очолив соціальний бізнес — це продаж карпатських чаїв з натуральних трав. Максим впевнений, що завдяки справі зможе фінансово підтримувати свої громадські проєкти. 

Трави — це давня справа у родині Максима Потапчука, адже цим займався його прадід, який мав садибу в селі Гришине (Покровський район). До слова, раніше у Гришиному проживав сотник армії УНР, Нечипір Губа. Дід Потапчука допомагав військовим з УНР.

“Він був постачальником ліків. Ну і зрозуміло, що знав цього сотника, тому що він його не міг не знати, село ж маленьке”.

Вже сотню років по тому Максим Потапчук запропонував встановити меморіальну дошку Губі у Покровську. Тема дослідження свого коріння, своїх предків є популярною у Пласті, зауважує активіст. Дітям виділяють на це час.

Як військовим уникнути ПТСР

У соціального бізнесу та громадських проєктів є ще одна мета — запобігти початку ПТСР.

Примітка. ПТСР (посттравмати́чний стре́совий ро́злад) — це різновид неврозу, що виникає внаслідок переживання однієї чи кількох подій, котрі ушкоджують психіку. Це, наприклад, військові дії, теракти, аварії чи стихійні лиха, катастрофи, важкі фізичні нівечення, побутові або статеві насильства, загроза смерті та ставання свідком або заподіювачем чи призвідником чужої смерті.

“Я всім військовим це раджу, якщо є хоч одна хвилина у війську вільна, то варто присвятити її також громадській діяльності. От стоїте ви десь поблизу села, то чому б не оголосити збір дитячих книжок у Facebook? Візьміть книжку й почитайте дітям, вони це запам’ятають на все життя”, — каже пан Максим.

Він пояснює, що у прифронтовій зоні інтернет поганий, тож діти, які ростуть поруч з війною, позбавлені благ цивілізації. 

Свої тези він підкріплює — наголошує, що психологи та психотерапевти радять займатися громадською діяльністю навіть у війську. Замість того, щоб читати новини про обстріли, смерті — краще присвятити цю хвилину життя чомусь корисному для себе. На фронті таких справ вистачає для всіх, переконаний Максим. Допомагати можна й тваринам, які на передовій.

Максим додає, що якісну психологічну допомогу в Україні отримати військовому можна. Але не у державних інституціях, а за допомогою волонтерських центрів. Чоловік сам був у подібному на Прикарпатті та залишився дуже задоволеним.

“Це великий розбудований центр, де хлопці займаються риболовлею під керівництвом психолога. Взагалі займаються різною активністю: їздять на велосипедах в гори, ходять в мандри. От такі центри потрібні, тому що зараз ті державні центри, які надають послуги психологічної реабілітації для хлопців, вони йдуть абсолютно непозитивним шляхом, неконструктивним…”, — розмірковує Максим Потапчук

На думку діяча, саме центри відновлення, які фокусуватимуться на сучасних методиках реабілітації, можуть надати якісну допомогу ветеранам та діючим військовим.

Читайте також:

• Відсидів 10 днів: спогади про Майдан бахмутянина Андрія Лози
• “Зброя, яку можна дати — освіта”. Христина Шевченко про те, як знайти підхід до дітей
• “Мій робочий інструмент — міномет 120”: артилеристка розповіла про свою роботу

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Це історія про сплетіння доль людей, які були в Бахмуті — військових, волонтерів, звичайних мешканців” — так описує свою збірку віршів бахмутська поетеса Олена Голубцова. Після виїзду з Бахмута у лютому 2023 року вона написала збірку “Воними”, присвячену історіям людей, які тримали оборону міста і допомагали йому жити. Раніше вірші бахмутянки були надруковані у видавництві, а зараз за ініціативи поетеси тривають зйомки відео для візуалізації її творів.

Про видання збірки та історії, покладені в основу віршів, Олена Голубцова розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Збірка “Воними” Олени Голубцової

Олена Голубцова — бахмутська поетеса, співачка. У рідному Бахмуті вона була учасницею ансамблю “Рапсодія”, виступала на різних заходах. Також писала вірші під псевдонімом Попіл-Пташка.

Коли почалась повномасштабна війна, а згодом наступ на Бахмут, Олена Голубцова до останнього залишалась у місті. Каже, що вірила у перемогу України, тому свідомо не покидала домівку. Пані Олена також була однією з тих, хто допомагав у хабі на базі Палацу культури імені Мартинова.

У лютому 2023 року жінка з родиною ухвалили рішення про евакуацію до Чернігова. Події, пережиті в Бахмуті, вилились у вірші. Їх авторка об’єднала у збірку “Воними”.

“Я її написала вже коли виїхала з Бахмута, це був 2024 рік. Оскільки ми виїхали в 2023-му, то багато чого там побачили. А виїжджати нам допомагали військові. Я не могла просто полишити ці спогади, ці історії, мені треба було десь озвучити про тих людей, яких я зустрічала”, — розповіла Олена Голубцова.

Загалом у збірці “Воними” є дев’ять віршів. Усі вони написані про реальних людей та події, пережиті в Бахмуті. Прототипами образів стали справжні люди.

“Якщо взяти поезію “Хижачка”, то вона написана про реальну дівчину, волонтерку. Коли я допомагала на хабі в Палаці культури Мартинова, я її зустрічала. Коли вона приїжджала, то постійно була включена в процес допомоги, постійно запитувала що потрібно, в чому найбільша потреба. При цьому в неї не було зайвих запитань, зайвих речень, вона така конкретна людина була. А ще була дуже активна — постійно привозила щось, евакуювала, допомагала. Але коли я стала знімати ролик на цей вірш, то мені родичка розповіла, що ця волонтерка загинула. Ця новина справді дуже сильно вплинула на мене, дуже шкода, що так все відбулось”, — розповіла Олена Голубцова.

За словами поетеси, найскладнішою для неї була історія, покладена в основу вірша “Боягуз”. Складністю було не процес написання, а сама пережита історія.

“Це реальна історія про те, як хлопець втікав з “нуля”. Я не знаю, як далі склалася його доля, але у своїй поезії я йому надала мотивію, щоб він все-таки повернувся на “нуль”. У реальності це був хлопець, в якому я відразу побачила такого маленького хлопчика, переляканого, який вперше в житті побачив смерть. І я на той момент була єдиною людиною, якій він вилив усю свою душу і всі свої страхи. Він плакав і постійно просився до мами. І мені так страшно стало, я тоді думала: “Господи, як взагалі таке можливо? Зарад чого розв’язали цю війну? Заради того, щоб хлопці страждали, матері і родичі загиблих?”. Це було насправді важко. Що з цим хлопцем було далі я не знаю”, — згадує поетеса.

Загалом у збірці зібрані історії про людей, які допомогали боронити Бахмут і продовжувати жити місцевим мешканцям, — водіям, які возили хліб і гуманітарні вантажі, волонтерам, військовим. Поетеса каже, що мета її збірки — продовжувати говорити про Бахмут і розповідати його історію, щоб про місто не забували.

“Коли ми тільки виїхали, Бахмут був на слуху. Слава Богу, він і досі на слуху і про нього не забули. Але є такі міста, про які вже забувають. А я не хочу, щоб забували про Бахмут. Можливо, це не останній мій проєкт про місто. Бо Бахмут — це не просто місто, не просто фортеця. Це сплетіння доль людей, які там були. І військові, і волонтери, і звичайні мешканці, навіть ті, хто вже зневірився. Ті люди, які на хабах працювали, ті, хто розвозив гуманітарні вантажі. Молоді дівчата і хлопці, медичні сестри, військовослужбовці і військовослужбовиці. Я не хочу, щоб про них просто забули, люди мають про них пам’ятати”, — зауважила Олена Голубцова.

Де знайти вірші зі збірки “Воними”

Для поширення своїх поезій-історій авторка співпрацює з видавництвами та літературними журналами.

“Я постійно звертаюся у видавництва, надсилаю свою роботу. Відгукнулося видавництво “Склянка часу”, вони надрукували повністю цю збірку. Пізніше навіть одна з поезій отримала відзнаку на конкурсі “Склянки часу”. Далі я відправляла в літературно-мистецький журнал Volya, вони теж надрукували”, — розповіла поетеса.

Олена Голубцова також ініціювала проєкт з візуалізації своїх віршів. Кожен з них декламують на відео. До зйомок долучаються як бахмутяни, так і люди з різних міст. Серед тих, хто брав участь у зйомках є родина військовослужбовця і педагогиня.

“Коли я знімала відеоролики, то зверталася до різних людей. Це були не тільки бахмутяни, а й чернігівці і люди з інших регіонів. Наприклад, у відеоролику на поезію “Трактор” головним є образ військового. Це узагальнений персонаж, в основі якого реальні військові, яких я часто бачила на ринку. Вони були такі зостереджені, суворі, відчувалась чоловіча міць. Щоб показати цей образ на відео, я звернулась до молодої родини чернігівців, у яких на передовій служить чоловік. І вони так гарно відгукувалися, були включені у процес, чекали коли ми вже поїдемо знімати. Хоча я, чесно, переживала як вони все сприймуть. Але вийшло круто, нам усім сподобалось. Особливо було приємно, що вони долучилися до зйомок не про Чернігівщину чи про сусідню Сумщину, а про наш Бахмут. Це класно, що є такі небайдужі люди”, — каже поетеса.

Прочитати збірку можна і в електронному варіанті. Вона доступна на сторінці літературно-мистецького журналу Volya в Facebook. Відеоролики на вірші Олени Голубцової публікують на офіційних сторінках Бахмутської міськради.

Читайте також:

• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім
• Готується до протезування і відновлення бізнесу: історія Ольги Долгої, яка вижила після удару авіабомби в Добропіллі

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!