Бахмутянка Катерина Арісой  раніше евакуювала з гарячих точок тварин, зараз дівчина разом з іншими волонтерами створила центр «Атмосфера», який допомагає людям, що раніше жили на тимчасово-підконтрольних територіях інтегруватися назад в суспільство. Ті, хто прибуває до них, каже пані Катерина, дивуються, що в Україні є онлайн-документи. Переважна більшість цих людей всі роки окупації перебували в інформаційному вакуумі.

Катерина Арісой розповіла редакції «Бахмут.IN.UA» про те, як виникла ідея центру, та як люди повертаються з ТОТ?

Хто повертається в Україну?

В Україну повертаються люди практично зі всіх областей, які наразі є окуповані, зокрема й з Криму. Повертаються також українці, яких примусово евакуювали в рф.

«Треба розуміти різницю між цими людьми, бо є ті, хто повертаються з окупації після 2014 року, й ті, хто після 2022 року. 90% людей в Україну повертаються не від хорошого життя. Майже всі розповідають одне й те саме, що на окупованих територіях немає майбутнього. Люди, які перебували в окупації з 2014 року зазначають, що перспектив жити на ТОТ немає, й з кожним роком там стає гірше. А люди, які виїжджають зараз повідомляють про тиск від окупаційної влади й примусову паспортизацію населення», —, — розповідає Катерина Арісой.

Волонтерка додає, що людей, які не хотіли брати російські паспорти обмежували в правах.

Примітка: Не всі українці, які зараз знаходяться на ТОТ самі обрали такий шлях, для багатьох людей — евакуація до рф стала примусовою, й єдиним шляхом вижити. Принаймні один такий приклад редакція може навести зафіксованим випадком. В кінці лютого, стало відомо, що росіяни вивезли зі Ступок частину прихожан Свято-Георгіївського храму разом з отцем Олексієм, який єдиний в громаді залишався, щоб допомагати людям. Більше про це читайте за посиланням.

,Після підриву росією Каховської ГЕС до “Атмосфери” почали все частіше приїздити люди з Лівого берега Херсона, це окупована на сьогодні територія. Тут українська влада не має доступу допомагати людям, відомо, що в перші дні затоплення окупанти відкривали вогонь по людях, які намагалися врятуватися.

«Люди розповідають жахливі речі, які відбувалися в окупації. Те, що ми читаємо в телеграм-каналах насправді не висвітлює навіть половину того, що там відбувається», — пояснює Катерина Арісой.

«Атмосфера» співпрацює з Верховним комісаріатом ООН з прав людини для того, щоб фіксувати свідчення тих, хто виїхав з окупації

Щоб опинитися в Україні люди проходять фільтрацію

Люди, яким вдалося виїхати з окупації. Фото: надане героїнею

Бахмутянка розповідає, що до «Атмосфери» приїздять й люди з її рідного міста, яких вивезли до рф, чи окупованих територій вагнерівці. Повертатися додому люди мають самотужки: шукають перевізників, переважно це рейсові автобуси, платять кошти й на свій страх та ризик їдуть. Міжнародний Червоний Хрест, який мав б сприяти цьому процесу — не надає жодної допомоги, каже пані Катерина.

Щоб повернутися додому українці повинні пройти так звану фільтрацію на російському кордоні. Тут людей допитують, перевіряють на наявність татуювань, які на думку росіян можуть бути ознаками «фашистів», також питають про політичні погляди особи. Відбувається й залякування: людям розповідають, що їх продадуть на органи або арештують, молодим хлопцям часто кажуть, що Україна їх відправить під Бахмут, саме так окупанти намагаються відбити в українців бажання повернутися. З міркувань безпеки ми не розкриваємо маршрут, за допомогою якого українці опиняються вдома. 

«Спочатку фільтрація, далі люди йдуть пішки декілька кілометрів», — пояснює співзасновниця центру «Атмосфера».

Проходження кордону до України

Волонтерський центр створили цього року весною, спочатку потік людей невеличкий, згодом про хаб почала розповсюджуватися інформація на окупованих територіях через соцмережі, й все більше людей почали повертатися додому з рф. Станом на кінець червня “Атмосфера” допомогла більш ніж  4 тисячам українців. Великий відсоток з цієї цифри — маломобільні люди та матері з дітьми.

Ми запитали у волонтерки, чи стикалася вона з людьми, які повертаються в Україну з корисливих цілей, зокрема, щоб просто отримати гуманітарну або грошову допомогу. На жаль є такі люди, які повертаються просто, щоб отримати виплати, але їх не багато, наголошує бахмутянка.

Тепер трохи детальніше про сам процес перетинання російського кордону. Катерина розповідає, що від моменту, коли людина вирішила повернутися додому в Україну до її фактичного прибуття — може минути кілька днів. 

Це виглядає приблизно так: люди шукають рейсові автобуси чи потяги, користуватися послугами перевізників не радять. Потім йде фільтрація на російському кордоні, окупанти часто затримують людей допізна, тож опинитися на українському кордоні вони можуть навіть пізно вночі. Далі людина має пройти перевірку від наших прикордонників.

Читайте також: Рік окупації Світлодарська: що відбувається в місті?

Інтегрування людей, які виїхали з окупації

В центрі люди мають можливість відпочити та поїсти. Фото: надане героїнею

Далі в хід вступає «Атмосфера» — волонтерський Центр допомагає залишитися на ночівлю тим, хто пізно закінчив перевірку. 

«Ми зі свого боку, як волонтерський центр надавали людям притулок, харчування, медичну, психологічну допомогу. Спочатку люди рідко щось розповідають, всі на стресі після пережитого. Але після всіх залякувань, люди, які опиняються у нас бачать іншу картину — до них тепло ставлять, співчувають, допомагають, годують, дають теплий чай чи каву. Для діток у нас є окремі умови. Люди трохи насторожено ставляться, але потім розуміють, що їм тут раді. Після цього, за свої кошти ми винаймали транспорт для людей, щоб вони могли поїхати далі у потрібному напрямку, до родичів, друзів, й тощо», — пояснює Катерина Арісой.

Люди дивуються, що в Україні можна купити квиток з дому, а Харків досі існує

За спостереженнями Катерини багато тих, хто жив в окупації був у інформаційному вакуумі. 

Умовно, люди дивуються тому, що в Україні є «Дія», а документи можна оформити онлайн, ще більше подиву викликає те, що квитки на автобус чи потяг можна купити не виходячи з дому, пояснює волонтерка. Також люди цікавляться, які купюри зараз дійсні в Україні, все тому, що на ТОТ — інформація й новини  про справжнє життя в Україні стали забороненою розкішшю. Звісно, що впливає й російська пропаганда, яка лунає чи не з кожного телевізора чи радіо.

«Люди дивуються, що Харків існує, а Київ не стертий з лиця землі. Місяцями або роками наші співгромадяни не мали доступу до новин, багато з них не знають, що насправді відбувається. Є великий інформаційний відрив. Наш центр “Атмосфера” – це повна протилежність тому, як люди звикли жити в окупації. Тут тепло, затишно, є допомога й доступ до інформації. Головна місія — нашого волонтерського центру показати нашим людям, що їх тут чекають, та їм тут раді. Наша робота трохи подібна до того, як працюють з фейками. Після того, як людину роками накачували неправдивою інформацією їй важко сприйняти нову реальність. Це нелегко, але можливо, й над цим йде комплексна робота», — ділиться деталями бахмутянка.

Зараз в «Атмосфері» працює 15 людей, це волонтери, юристи, психологи. Всі допомагають людям адаптуватися після окупації.

Якщо вам або вашому рідному, який примусово опинився в російській окупації потрібна допомога — перейдіть за посиланням на канал центру «Атмосфера», з питань консультації щодо виїзду можна звертатися до Катерини Арісой.

Читайте також: Краще під обстрілами, ніж з окупантами: як живе Херсон після деокупації?

Катерина Арісой. Фото: Фейсбук

Також, якщо ви або ваші близькі знаходяться в Росії, і маєте потребу у допомозі для того, щоб дістатися безпечної території, зверніться на «гарячу лінію» Уповноваженого ВРУ з прав людини:

• 0-800-50-17-20 (безкоштовно)
• +38 044-299-74-08 (якщо ви за межами України).

Як допомогти «Атмосфері»?

Щоб допомогти центру можна надіслати донат на рахунок  ГО «ПЛУРІТОН», керівницею якої є пані Катерина:

• Рахунок отримувача:
• UA673052990000026005026007535
• Назва банку:
  АТ КБ “ПРИВАТБАНК”
• ПриватБанк
• 4149499375079074, отримувач Овсійчук Ганна

Фото:  «Бахмут.IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

До початку повномасштабного вторгнення Богдан Зуяков професійно займався армреслінгом, брав участь у змаганнях та здобував нагороди. Проте реалії війни змусили змінити спортивний зал на небезпечні маршрути Донеччини. Сьогодні він — волонтер, який щодня ризикує життям, вивозячи людей з-під обстрілів у найгарячіших точках.

Про складні рішення, страх, втрату побратимів, евакуацію тварин та мрію стати мером Краматорська редакції Бахмут IN.UA розповів Богдан Зуяков, волонтер з Краматорська.

Спорт на паузі: як почався шлях волонтера

Рішення стати на захист свого міста та допомагати людям було прийняте миттєво. За словами Богдана Зуякова, вже 25 лютого 2022 року, побачивши допис у соціальних мережах про потребу в людях, він долучився до побудови блокпостів та укріплення адміністративних будівель мішками з піском.

“В той момент я намагався міксувати життя волонтерське і спорт, але десь через місяць я розумів, що волонтерська діяльність забирає надзвичайно багато сил, часу і просто сил не вистачало. Був вимушений трішки відкласти спорт на другий план, що для мене було дуже важке рішення, болюче“, — згадує волонтер.

Він зізнається, що й досі відчуває біль через неможливість жити звичайним життям, проте пріоритетом залишається допомога людям.

Чому саме Донеччина

Попри те, що лінія фронту невпинно наближається до Краматорська — рідного міста волонтера, Богдан Зуяков залишається у рідному регіоні. Його мотивація проста: дім — це місце, де він виріс, а ресурси кожної людини є обмеженими.

“В цілому мені хочеться допомогти всім, але я розумію, що мої ресурси обмежені. На жаль, я не супергерой, який може допомогти всьому світу. Тому я свідомо розумію, що я не можу допомогти всюди: їхати на Херсонщину, їхати на Сумщину. Я допомагаю тут, тому що мого ресурсу вистачає тільки на допомогу тут“, — пояснює він.

Волонтерство для Богдана Зуякова — це не стільки обов’язок перед іншими, скільки внутрішня потреба та борг перед самим собою. 

“Не кожен може рятувати людей, віддавати всього себе цьому. Можливо, це захворювання в нас таке, я не знаю“, — додає він.

Страх і “чуйка”: поїздки на межі життя та смерті

Кожна поїздка за людьми — це величезний ризик. Спочатку волонтерам доводилося їздити у звичайних автомобілях без броні та систем радіоелектронної боротьби (РЕБ). Згодом кожна вилазка стала мініатюрною операцією, зі зброєю та іншими важливими речами для запобігання дронам. На питання про те, як вдається долати страх, чоловік відповідає відверто — страх нікуди не зникає.

“Нам страшно кожен раз. В якісь моменти цей страх є індикатором того, що може щось відбутися. Як така назва “чуйка”, вона завжди присутня, і ми намагаємося її слухати. Якщо нам щось внутрішнє відчуття каже, що не треба їхати, ми, наприклад, не їдемо. Страшно. Боремось. Та й їдемо, куди діватись“, — розповідає рятувальник.

Найважча місія: пішки крижаною Костянтинівкою

Евакуація часто вимагає надлюдських зусиль. Найважчим як фізично, так і морально епізодом за ці роки волонтер називає піший похід у Костянтинівку за трьома людьми, серед яких була маломобільна жінка.

“Йти фізично було важко, тому що ожеледиця, тому що після поранення настільки багато часу пройшло, рани ще бентежать досі. І морально це було важко повертатись в те місце, де тебе майже могли вбити“, — ділиться він.

Ця операція відбувалася у супроводі військових, з чіткими інструкціями та командами. Саме після неї команда переглянула підходи до власної безпеки: волонтери почали використовувати кращі бронежилети та засоби РЕБ проти ворожих дронів, ставши за рівнем екіпірування схожими на військових.

“Чорний список” відмовників

Одним із найболючіших аспектів роботи є ситуації, коли люди в останню мить відмовляються виїжджати з-під обстрілів, наражаючи екіпаж на марну небезпеку. У таких випадках волонтери формують так званий “чорний список” адрес.

“В такий момент я відчуваю тільки те, що хочеться максимально швидко звідси звалити і не загинути заради цього. Співчуття до таких людей, які відмовилися… можливо, і немає. Тому що вони свідомо мені в очі сказали свій вибір. Це максимальна зневага до інших волонтерів“, — різко, але справедливо зазначає Богдан Зуяков. Він наголошує, що життя волонтерів також має цінність, і ризикувати ним вдруге заради тих, хто знехтував їхньою безпекою, вони не будуть.

Евакуація тварин

Особливе місце в евакуаційних місіях займає порятунок домашніх тварин. Для команди волонтерів життя беззахисних котів та собак є не менш важливим. Вони завжди переконують господарів забирати улюбленців із собою.

“Я краще викину ту одну сумку з непотребом якимось, але ми заберемо собачку і котика. Для мене дивно чути, коли питають: “А ви заберете собачку?”. Ми вивозимо сім’ю. В сім’ї, якщо є котик, собачка – це член сім’ї“, — підкреслює Богдан Зуяков. 

Водночас він з болем визнає, що ті тварини, яких люди свідомо залишають у гарячих точках на кшталт Костянтинівки, переважно приречені на загибель.

Емоційне вигорання та втрата побратима

Постійне перебування в екстремальних умовах накладає важкий відбиток на психіку. Волонтери зізнаються, що стали більш черствими, а війна перетворилася на рутину. Зберегти баланс допомагає чітке розмежування: виїхавши з-під обстрілу, вони залишають усі страшні спогади саме там.

Проте деякі рани не гояться. Чотири місяці тому під час чергової місії їхній автомобіль потрапив під удар, внаслідок якого загинув волонтер В’ячеслав.

“До сьогоднішнього дня навіть не доторкнувся знов до тої машини, хоча вона стоїть. Просто не можу знайти в собі сили підійти навіть до машини. Війна надзвичайно сильно нас вимотала, ніяких сил немає взагалі це все продовжувати. Відновлюватись, я б сказав, що ми не відновлюємося. Ми просто, як роботи в чомусь. Працюємо, робимо все на максимум і надіємося, що все ж таки це пошвидше закінчиться“, — відверто розповідає волонтер.

Плани після війни

Незважаючи на тотальну втому, Богдан Зуяков чітко бачить своє майбутнє після того, як потреба у щоденних ризикованих евакуаціях зникне. Він мріє більше не жахатися звуків дронів чи ракет.

“Я хотів би повернутися до спорту. Я хочу себе реалізувати ще. А в цілому, глобально, мені б хотілося бути мером Краматорська, якщо він буде цілий і не окупований. Це взагалі чудово“, — ділиться планами волонтер.

Навіть якщо політична кар’єра не складеться, він планує продовжувати гуманітарну діяльність, адже попереду — зворотна евакуація, відбудова та психологічна допомога населенню. “Я хочу бути корисним людям”, — підсумовує він свою головну життєву місію.

Читайте також:

“Хочу, щоб мої вірші лікували душу”: історія поетеси Мар’яни Куриці, яка своєю поезією представила Бахмут

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Мар’яна Куриця — студентка Бахмутського ЦПТО, яка пише вірші під псевдонімом “Дендритка”. Дівчина родом із Закарпаття та нещодавно вступила у релокований бахмутський навчальний заклад. Саме тут її поезія ожила. Навесні 2026 року Мар’яна взяла участь в конкурсі читців, поетів, художників та фотохудожників пам’яті Володимира Сосюри “Любіть Україну!”. За результатами конкурсу дівчина виграла звання дипломанта II ступеня.

Про своє навчання та творчість Мар’яна Куриця розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про навчання у Бахмутському ЦПТО

Мар’яна Куриця — мешканка Закарпатської області. До Бахмутського ЦПТО вступила, щоб отримати другу освіту. Першою здобула медичну спеціальність, а зараз навчається на кухаря-кондитера. Каже, що хоче поєднати ці дві спеціальності для подальшого розвитку в професійній сфері.

“Я завжди хотіла спробувати вдосконалити, доповнити свою професію. І кухарство, як виявилось, для мене це не щось інше, а навпаки, доповнення до моєї професії. Адже маючи навички кухаря та медичного працівника, можна спробувати себе у сфері здорового харчування, дієтоголії. Я думаю, що поєднання цих двох спеціальностей для мене відкриває інші двері та допоможе принести більше користі світу”, — розповідає студентка.

Обрати навчання в Бахмутському ЦПТО дівчина вирішила після знайомства з новою сусідкою. Це була жінка з Донеччини, яка через війну переїхала на Закарпаття. Вона і порадила Мар’яні вступити до Бахмутського ЦПТО та познайомила її з майбутньою майстринею виробничого навчання.

Пані Мар’яна розповідає, що своїм навчанням вона задоволена. Також вона вдячна викладачам за підтримку її творчої діяльності. Каже, що саме завдяки навчальному закладу змогла показати свою поезію широкому колу читачів.

“Якби не цей заклад, то і, мабуть, ніхто не дізнався про мою поезію. Я і не знала, що комусь може бути цікаво, що є такі конкурси. Взяти участь у конкурсі мені порадила наша викладачка української мови та літератури Інга Анатоліївна Фролова. Вона знала, що я пишу вірші, бо я колись з нею поділилась цим. Саме завдяки цій підтримці, завдяки цьому закладу так трапилося, що я вирішила більше писати, бо побачила, що комусь це цікаво. Справді, якби не ця підтримка колосальна, то моя поезія не побачила б світ”, — каже Мар’яна Куриця.

Про участь у конкурсі пам’яті Володимира Сосюри

На конкурс пам’яті Володимира Сосюри студентка подала свій вірш “Молилась”. Він народжувався поступово як реакція на повномасштабне вторгнення. Дівчина каже, що війна змусила її переосмислити життя та зрозуміти власні цінності.

“Цей вірш — це проживання моїх емоцій. Після того, як почалося повномасштабне вторгнення, я передивилась своє життя, побачила, що для мене є цінним. Коли люди проживають такі моменти, як війна чи природні катастрофи, то ми просто перше, за що хватаємось, це за своїх близьких. Нам не потрібно вже ніяких речей, ніяких мрій. Тому після лютого 2022 року я переглянула, що для мене цінне, і побачила, що це насамперед люди. Тому там і вписала у вірші, що “нічого свого в цьому світі я не маю”, нічого не заберу, якщо раптом щось трапиться”, — зазначає пані Мар’яна.

Свій біль і роздуми вона вилила в поезію, яку згодом подала на конкурс.

“Саме цей вірш народжувався як живий організм, якщо можна в анатомічному сенсі сказати. Спочатку це був ніби скелет, тобто задум. Потім у нього з’явилася м’язева маса, це було саме життя. На початку йдеться, що я хотіла втекти від цього болю, полетіти, не бачити його, а потім вирішила просто повернутися, зануритися і пройти через вогонь до перемоги, як потім описала. І вже це як живе серце, живі м’язи, життя, сила”, — так авторка описує створення свого вірша.

***

Молилась я за ворогів – так, за них молилась,
Щоб любов у їхні серця струмочком полилась.
Бо моє серце запалало і ледь не згоріло,
Та якби ж отим теплом зиму розтопило!
Розплавила б усю зброю, щоб весна настала,
Аби дитина в кожній хаті в мирі виростала.
Бо нічого в цьому світі свого я не маю,
Як прийде час, то полину — і все залишаю.
І бажань у світі цьому ніяких не треба,
Тільки б мені полетіти та повище неба.
І не бачити того болю, а плачу не чути,
І забути теє лихо, війну теж забути.
Ой, війно жорстока, що ж ти натворила?
Скільки крові невинної ти в землю пролила?
Земле наша рідна, як же ти кричала,
Коли в коси твої пишні вогонь заплітала?
Коли очі твої ясні сльозами налились…
Та якби ж то вороги ними та й напились!
Ох, не плач, рідненька, бо ще видно сонце,
І стукає правда у наше віконце.
Із пороху, з пилу виглядає воля,
Бо вже браттям-українцям усміхнулася доля.
І гинуть люті вороги, і брехня, і горе,
Очищається від крові наше Чорне море.
З руїн і з бруду ми таки повстали,
Розбиті мрії заново зібрали!
Ще не вмерла, та не вб’єте ви її ніколи!
Завжди будуть вільні, рідні наші гори й доли.
Заспіває верховина звуками трембіти,
Щоб у мирі виростали всі на світі діти.
І полються хай джерельні тут струмки і ріки,
А гіркі сльози матерів засохнуть навіки!
Скоро степи широкії також заспівають,
І вороги народнії швидко повтікають.

***

Як почала займатись творчістю

Пані Мар’яна згадує, що римувати вона почала ще з дитинства, зі шкільних років. Та тоді дівчинка не задумувалась про те, що її рядки можуть складатися у вірші. Перші проби пера, нотатки з римованими рядками вона почала робити у ранньому підлітковому віці, десь у 13 років.

Свої перші вірші юна поетеса вирішила представити людям, але отримала нерозуміння і хейт. Тому на довгий час Мар’яна закинула свою творчу справу.

Своїми віршами авторка хоче давати людям терапевтичний ефект. Тому пише їх не просто, аби вони були десь на папері, а для людей, яким це може відгукнутися. Невипадково Мар’яна обрала собі і псевдонім “Дендритка” від терміну “дендрит”, що в біології означає відросток нервової клітини, який приймає сигнали і передає їх до тіла клітини. Бо дівчина через вірші трансформує свої переживання і біль, щоб допомагати поезією людям.

“Я не писала довгий час, а тепер вирішила відновити творчість і стараюся писати на різні теми. Інколи пишу за настроєм, інколи спеціально задаю собі тему. Наприклад, згадую якісь ситуації, які можуть бути в когось і стараюся описати, щоб людина почитала, впізнала і відпустила якийсь свій біль. Я завжди стараюся, щоб мої вірші мали не тільки художній сенс, а ще й психологічно підтримуючий, лікувальний. Наприклад, я писала про неможливе кохання. Щоб людина могла почитати і побачити, що не тільки в неї можуть бути такі переживання. І щоб моя поезія надихнула людину рухатися далі, давала певну силу, підтримку”, — зазначає поетеса.

***

Я хотіла бути твоєю Дендриткою,
Зачепитись невидимою ниткою,
Бути блиском очей твоїх…
Але ти цю мить не зберіг.

​Стати твоєю адресою
І не бігати за тобою пресою.
Ти хочеш мене знищити?
А я — поцілунками вишити

На тілі твоїм, як пергаменті,
Любові палкої орнаменти.
​Фантомні твої поцілунки —
Ти думаєш, це подарунки?
А вони викручують руки.

​Ти був один на мільйон —
Мій в космосі рідний фотонний нейтрон.
Спостерігають за нами
Шекспір, Платон і Ньютон.

​Більше не буду у кохання гратися,
Уявного неба зорями торкатися.
Зникати в тумані нічному росою,
Танцювати до ранку в пристрасті собою.

​Тепер один ниряй в самотній ванній
Без своєї ніжної маленької піраньї.

***

Окремо Мар’яна пише вірші про війну. Є в деяких і згадка про Бахмут.

“На конкурсі я представляла Бахмут, оскільки навчаюся в бахмутському закладі. Я навіть переживала, щоб у мене не з’явилось відчуття самозванця. Бо я, наприклад, тут у безпеці і не можу на 100% зрозуміти і пережити ту біль людей. Але я завжди слідкую за новинами, бачу кадри дітей в укриттях, знищені домівки і ніби переношу себе туди емоційно. Навіть інколи відчувала трішки провини, що ось тут я у безпеці, а там так важко. Тому стараюся підтримати всіх людей, як тільки можу: морально, фізично, емоційно, фінансово. У своєму вірші-молитві, де я згадую Бахмут я хочу наголосити про те, що Бахмут це не десь там далеко, а частина нашої єдиної країни. Це як одна артерія, один організм. А ми всі просто як різні клітини тіла, які відчувають єдиний біль”, — каже Мар’яна Куриця.

***

ОДНА АРТЕРІЯ

Між піками Говерли і низами Сходу —
Одна артерія, жива вода.
Немає меж у болю і свободи,
Коли в Бахмуті плаче знов душа.

Я тут, у горах, чую кожен подих,
Бо ми — один поріг, одна стіна.
В моїх легенях — дим твоїх заводів,
В твоїх очах — Карпатська вишина.

Немає міст чужих, всюди є коріння,
Чиясь рука крізь бруд, розплавлене каміння
Тримає небо над моїм плечем.
Розсіче тьму і відчай, як вогнем,
Своїм невпинним, праведним мечем.

Я слово підійму, як ліки від утоми,
Щоб обійняти степ крізь темний ліс.
Ми всі — клітини тіла, спраглі дому,
І гомін віри наш до неба вже доріс.

***

Поетеса Мар’яна Куриця зазначає, що планує далі продовжувати свою творчу діяльність. У планах — брати участь і в інших конкурсах, але без мети виграти. Дівчина каже, що її мета не перемоги і визнання, а можливість показати свою поезію людям, яким вона відгукуватиметься і допомагатиме.

Читайте також:

• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців
• “Хочеться зберігати теплі спогади про місто”: як Олексій Халтурін створив фотопроєкт пам’яті про довоєнний Бахмут
• “Бахмут завжди співатиме в душі різними нотами”: як учні та викладачі школи мистецтв створювали кліп про рідне місто

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!