Стати частиною українською армії — не обов’язково означає бути безпосередньо в окопі. Насправді в армії часто бракує кваліфікованих кадрів, як бухгалтерів, інструкторів, різного медичного персоналу, зокрема й військових психологів. Один із них, наш співрозмовник Олександр Костенко, чоловік раніше займався волонтерством, задля цього покинув свій бізнес.

У лютому 2023 року Олександра мобілізували, він розповів «Бахмут.IN.UA», як проходить служба, що робить військовий психолог в армії, та чому людей, які звертаються з проблемами стереотипно називають “психами”.

Психолог у війську затребуваний

Олександр Костенко з бахмутськими волонтерами Віктором Зіпіром та Катериною Руссо. Фото: надане героєм

Олександр Костенко після початку повномасштабного вторгнення хотів допомагати військовим та жителям Сходу України. Чоловік мав прибуткову справу, але покинув її для гуманітарних місій до Донеччини. Він привозив ліки, продукти, амуніцію та пальне. Зимою, цього року Олександр доєднався до ЗСУ, чоловіку прийшла повістка, ухилятися від неї — думок не було, каже співрозмовник.

«Перед службою я пройшов тактмед. Відповідно до моїх облікових даних, в 2004 році я закінчив університет за спеціальністю: “військовий перекладач” та  “офіцер-психолог”, й власне на цій посаді я зараз працюю. Є велика потреба в цій посаді, а також зелене світло від командирів, щоб людям надавали допомогу, вона потрібна тим, хто був в зоні бойових дій, в полоні, чи втратив побратима», — пояснює Олександр Костенко

За понад рік повномашстабки люди втомлені

Військові на передовій проводять практично весь час. Фото: 93 0МБР Холодний Яр

В цивільному житті, навіть не будучи на фронті, люди втомлюються й потребують консультації психолога або ж просто відпочинку. У випадку військових — ситуація значно складніша. Перебуваючи в небезпечній ситуації, без рідних, можливості відпочити, військові втомлюються, у людей пропадає мотивація.

«Люди часто не знають, як собі допомогти, тому ми проводимо такі загальні заходи по типу лекцій, й другий момент — коли проводимо індивідуальні консультації», — пояснює фахівець.

Окремо Олександр зазначає, що бувають випадки, коли людина й не проти звернутися до спеціаліста, але отримує засудження з боку побратимів. Це відголоски радянської системи, коли психолога прирівнювали до так званого “мозкоправа”. Але в першу чергу, це шкодить самій людині, яка не звертається за допомогою, каже психолог. Якщо у вас є можливість звернутися до спеціаліста — не соромтеся це робити.

«Ми проводимо ще просвітницьку роботу, спростовуємо всі ці забобони, щоб люди могли звертатися до психологів», — каже Олександр Костенко. 

З чим звертаються військові? 

За словами співрозмовника зараз військові часто звертаються із сімейними проблемами, люди важко переживають тривалу розлуку з рідними, мають сварки, нерозуміння від близьких або конфлікти. Оскільки скупчуватися в одному місці військовим заборонено — Олександр працює з бійцями на виїзді. Зараз чоловік працює з підрозділами на Харківському напрямку, які є відносно тиловими, багато звернень із ПТСР (Посттравматичний стресовий розлад) наразі не фіксують.

Щодо жінок в армії, психолог каже, що зараз їх значно більше, ніж раніше. На думку Олександра держава потроху створює умови для жіночої статті, але все одно є нюанси, як от форма. Її жінки мають шити власноруч, або купувати за власні кошти.

За його словами, українцям, які служать в ЗСУ бракує піклування про себе, а в умовах війни це стає проблемою. 

«Потрібно розуміти, що життя солдата моральне важке, воно досить одноманітне. Якщо у військових є вільний час вони не знають, чим себе зайняти або іншими словами людина не може знайти собі місця», — пояснює співрозмовник.

Психолог додає, що у бійця, який повернувся з поля бою є можливість протягом 72 годин отримати консультацію у фахівця, це навіть бажано зробити.

Коли потрібно звертатися до психолога?

Якщо ви військовослужбовець й помітили в себе якісь симптоми, або проблеми описані нижче – за можливості зверніться за допомогою.

• Нав’язливі думки
• депресивні стани
• нічні кошмари
• конфлікти в колективі
• проблеми в сім’ї
• свідок втрати або поранення побратимів

Слід пам’ятати, що зараз є певна кількість волонтерів і служб, які мають можливість надати психологічну допомогу. Є лінії довіри. Необхідно шукати й знаходити щось для себе, запевняє фахівець.

Вам буде цікаво

• Бахмутяни в евакуації: історія волонтерки Наталі Роменської
• Кіт на прізвисько Бахмут та постапокаліптичні пейзажі: воєнна репортерка Надія Суха про будні незламного міста
• «Потрапили під обстріл й поїхали далі»: як волонтери евакуювали тварин з Бахмутської громади
• Як підготуватися до армії: військовий вишкіл та керування БПЛА

Як бійцю підготуватися до армії? 

Олександр Костенко наголошує, перед мобілізацією потрібно обов’язково пройти навчання тактмеду, а також стрілецьку підготовку. Це базові речі, які точно не будуть зайвими.

Також потрібно слідкувати за своїм психологічним та фізичним здоров’ям, тримати тіло в тонусі, так само як і мозок. Перед мобілізацією також варто сходити до лікаря, якщо у вас є хронічні хвороби, або ви схильні до них — проконсультуйтеся з терапевтом. 

Разом з цим, готуватися до війни повинні й цивільні. Мова йде про базові медичні навички, й про комунікацію з тими, хто повернувся з фронту, або знаходиться на ротації. Відтак важливо у розмові з військовими не бути надто нав’язливими, це ставить людину у незручне становище, каже психолог. Допомогти Силам Оборони можна донатами й волонтерством.

Бояться всі — це нормальна реакція на небезпеку

Через тривалу розлуку у родинах військових часом бувають конфлікти. Фото: з відкритих джерел

Мобілізація в Україні триває вже близько року, багато людей пішли добровольцями. Раніше, вони були такими ж цивільними, як й всі інші громадяни, однак досі існує думка в суспільстві, що “воювати мають професіонали”. Відтак, росте й тенденція на ухиляння від мобілізації. Олександр запевняє, те, що людина боїться за своє життя — нормальна реакція.

«Державна інформаційна політика, яка спрямована на те, щоб людей долучати — вона не дуже якісна. З одно боку закликають вступати до ЗСУ, з іншого ми пам’ятаємо, ці відео де воєнкомати затягують чоловіків на вулиці. Тут є певний дисбаланс та недопрацювання. Разом з тим, людина повинна усвідомлювати свій обов’язок, в армії зараз дуже багато людей, які прийшли з цивільного життя. Вони ніколи не планували брати до рук зброю чи воювати, але вони свідомі своїх громадянських обов’язків — це неможна не поважати», — наголошує Олександр Костенко.

Чоловік додає, що захоплюється безстрашними жінками з Бахмута, зокрема це волонтерки пані Світлана, Вікторія, Катерина й Наталія.

«Вони попри небезпеку, лишалися в місті і допомагали військовим і цивільним, сортували і вантажили гумдопомогу і до останнього відмовлялися покинути місто (особливо пані Наталія з Бахмут Український) Я хотів би, щоб громадяни України (а особливо чоловіки) брали приклад з цих відважних жінок», — каже пан Олександр.

Волонтерка пані Наталя, яка допомагала військовим в Бахмуті. Фото: надане героєм

Волонтерка пані Катерина, яка в Бахмуті й громадах допомагала цивільним, військовим та тваринам. Фото: надане героєм

Пані Вікторія, яка допомагала ЗСУ та цивільним в Бахмуті. Фото: надане героєм

Фото: надане героїнею

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Аліна Горб — правозахисниця і громадська діячка з Бахмута. Ще зі шкільних років вона мала внутрішній запит на допомогу людям, тому вирішила пов’язати своє життя з юриспруденцією. Окрім роботи юристкою, Аліна Горб поєднувала і громадську діяльність, зокрема реалізувала мистецький проєкт у Бахмуті. З початком повномасштабної війни бахмутянка сфокусувалась на правозахисній діяльності, зокрема у справах щодо фіксації воєнних злочинів.

Своєю історією Аліна Горб поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

Спогади про Бахмут

Аліна Горб народилась і виросла в Бахмуті. Тут вона навчалась у загальноосвітній школі №18, відвідувала танцювальний гурток та різні додаткові заняття — загалом мала активне шкільне життя. У 2016 році Аліна Горб завершила навчання у школі з відзнакою та вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на омріяну спеціальність.

Дівчина навчалась на юридичному факультеті і під час навчання на магістратурі влаштувалась в одну з київських юридичних компаній. Попри те, що вона влаштувала життя у столиці, Аліна Горб цінувала час, проведений у рідному Бахмуті.

“У 2020 році почався карантин, тому я багато часу провела вдома в Бахмуті з батьками. Можна сказати, що карантин став для мене можливістю побути вдома, набутися вдома. Хоча, звісно, тоді це так не відчувалося. Тоді здавалося, ніби життя на паузі, що хочеться працювати і стільки всього навколо, а ти просто сидиш вдома. Але зараз я дуже вдячна тому часу, що в мене була така можливість побути вдома з батьками. Бо хто знав, що далі все так складеться”, — каже Аліна Горб.

Востаннє дівчина була у рідному місті на новорічні свята на початку 2022 року. Вона згадує, що мала передчуття наближення війни, тому взяла відпустку додому, щоб побути вдома з близькими.

“Останній раз я була в Бахмуті у 2022 році, в січні. Я приїжджала на новорічні свята. Мене, до речі, тоді не хотіли давати відпустку, але я випросила, ніби відчувала. 2022 рік я зустріла в Бахмуті, це було сімейне свято. Ми були з батьками вдома, хоч тоді в мене і багато друзів, і варіантів святкувати було, але я чомусь захотіла бути вдома. Насправді вже тоді я відчувала наближення повномасштабної війни. Чесно, я не думала, що вона буде настільки масштабною, по всій Україні, але я розуміла, що бойові дії активізуються. Це напруження я відчувала десь з листопада 2021 року”, — розповідає бахмутянка.

Про правозахисну діяльність

Повномасштабне вторгнення Аліна Горб зустріла в Києві. Перші дні війни минули в невизначеності, бо ніхто не міг спрогнозувати подальшу ситуацію. Та за деякий час компанія, в якій працювала дівчина, вирішила продовжити роботу. Юристи почали давати безоплатні консультації людям.

“Ми створили Google-форму, в якій люди могли писати свої будь-які запити, і ми безоплатно консультували. Це була ініціатива тодішнього директора компанії, ми це підтримали. У такому незрозумілому режимі ми працювали до травня, а потім вийшли на роботу і все потроху стабілізувалося”, — розповідає дівчина.

У 2022 році бахмутянка почала працювати в Міністерстві юстиції. Там вона занурилась у роботу, пов’язану з Європейським судом з прав людини. Цей досвід став їй корисним для подальшої правозахисної діяльності, якою вона займається зараз.

“У Міністерстві юстиції в мене було більше практики в розумінні роботи з Європейським судом з прав людини. Я була у відділі, який займається комунікацією з цим органом. Там я пропрацювала півтора роки, це було цікаво, я отримала гарний досвід. Але я зрозуміла, що державна служба мені просто не підходить, адже мені хочеться більш активно працювати, хочеться більше бути корисною саме громадянам. Тому це була моя ініціатива — звільнитися і перейти назад в юрбізнес, але я розуміла, що хочу займатися саме правозахисною діяльністю. На це впливало два фактори. По-перше, я розуміла, що юридичний ринок змінився і що ти не можеш просто бути компанією або юристом, який закриває очі на реалії. І по-друге, в мене завжди була внутрішня потреба бути корисною суспільству”, — каже Аліна Горб.

Зараз фокус роботи пані Аліни — це справи щодо фіксації воєнних злочинів і робота з Європейським судом з прав людини. Є у правозахисниці і приклади успішних кейсів. Один із них стосується ракетного обстрілу селища Сергіївка на Одещині. Завдяки роботі юристів справа щодо цього воєнного злочину визнана прийнятною (ред. справа є прийнятною для Європейського суду з прав людини, якщо вона стосується порушення прав за Європейською конвенцією).

“У мене було 47 заяв від родичів загиблих і постраждалих. Ми подали в Європейський суд близько 20 кілограмів паперу, бо це все докази і їх треба в паперовому вигляді до суду відправляти. Ми подали заяву, скаргу на порушення права на життя, це друга стаття Європейської конвенції з прав людини. І ця заява визнана прийнятною. Чому це дуже важливо? Тому що ці справи проти росії поки що є складними, бо немає прецеденту. Міжнародні юристи, з якими ми спілкуємося, дуже часто з нами обговорюють проблему того, що ситуація в Україні поки що є безпрецедентною. Навіть ті збройні конфлікти, які відбувалися, наприклад, в Ічкерії, їх не можна порівняти, це непорівнювані конфлікти. Тому важливо, що Європейський суд прийняв до розгляду. Це означає, що ми буквально з юридичної точки зору зробили все правильно для подачі, він буде розглядати цю справу по суті. І якщо рішення буде прийняте про те, що росія дійсно порушила права цих людей, це буде зафіксований воєнний злочин і це рішення стане беззаперечним доказом для, наприклад, Міжнародного кримінального суду. Це створить юридичний прецедент, який можна буде використовувати в інших міжнародних інституціях”, — зазначає правозахисниця.

Примітка. Ракетний удар по Сергіївці Білгород-Дністровського району стався в ніч на 1 липня 2022 року. Тоді росіяни вдарили по селищу двома ракетами Х-22. Одна ракета влучила у дев’ятиповерхових житловий будинок, повністю зруйнувавши один під’їзд, а інша — в базу відпочинку. Внаслідок удару загинули 22 людей, з яких одна дитина. Також відомо про 40 постраждалих, серед яких шестеро дітей та вагітна жінка.

Про громадську діяльність

Окрім правозахисної діяльності, Аліна Горб займається громадською активністю. З 2021 року вона є членкинею організації Tolerance in you. Спочатку дівчина хотіла долучитися до громадських проєктів як учасниця, а потім стала їх співорганізаторкою.

Перший проєкт Аліна Горб допомогла реалізувати в рідному Бахмуті. У 2021 році за її сприяння відбувся проєкт Bakhmut street art camp, у межах якого 12 активістів-митців з різних куточків України знайомилися з культурою і молодіжним життям Бахмута через активності. Результом проєкту стала виставка сучасного мистецтва.

“Спочатку я подавалася як учасниця і Таня (ред. Тетяна Крюковська — тодішня голова організації) побачила в моїй заявці на участь, що я з Бахмута. Ми з нею зідзвонилися і вона запропонувала, як я можу допомогти, наприклад, в організаційних моментах. Оскільки я досить відповідальна людина, то ми дуже плідно спрацювалися. І якось з першого проєкту так сталося, що я перейшла з розділу учасників в розділ співорганізаторів, тому що разом ми проробили багато організаційних моментів”, — згадує пані Аліна.

У 2022 році аналогічний проєкт планувати провести в Маріуполі. Були навіть попередні домовленості, але їхній реалізації завадила війна.

Під час повномасштабної війни фокус роботи організації змістився на молодіжні обміни.

“Ми почали робити молодіжні обміни на території Польщі. Наші країни-партнери — це, зазвичай, Польща і Німеччина, і молодіжні обміни зараз ми робимо на території цих країн. Вони передбачають знайомство з місцевими культурами. Наприклад, у нас був проєкт у Перемишлі в 2024 році, де збирались німці, поляки та українці. У нас був фокус на стійкість українців. Загалом у наших проєктах ми найбільше фокусуємось на тому, щоб розповідати іноземцям як виживають українці і як вони борються”, — розповіла Аліна Горб.

У вересні 2025 році Аліна Горб очолила організацію Tolerance in you. Як лідерка вона хоче реалізовувати більше проєктів, направлених на допомогу ВПО.

“У нас зміниться вектор роботи, можливо зміниться формат, бо мені хочеться більше фокусуватися на допомозі українцям в Україні. Можливо хотілося б і проєкт в Україні зробити. Мені хочеться допомагати ВПО не тільки з Донецької області, але, можливо, і з інших областей, але якщо фокусуватися, то, звичайно, хотілося б говорити більше про схід України”, — ділиться планами очільниця організації.

“Важливо зберігати самоідентичність, бо це про збереження себе”

Окрім допомоги іншим, Аліна Горб просуває тему самоідентичності. Для неї важливо позиціонувати себе саме як представницю Донеччини. Ще до повномасштабної війни дівчина хотіла показати людям, що мешканці Донеччини не проросійсько налаштовані, а мають стійку проукраїнську позицію, є розумними і гарними людьми. Це вона доводила оточуючим своїм прикладом.

“Ще до початку повномасштабного вторгнення я багато розповідала про Бахмут своїм друзям в університеті, своїм колегам. Тобто, моя ідентичність як людини зі східного регіону з’явилась у мене навіть до початку повномасштабної війни. Я хотіла, щоб люди більше знали про схід України хорошого, позитивного. Що ми теж освічені люди, і оці всі стереотипи проросійські абсолютно нав’язані, і нам треба з цим якось боротися. Але я не хотіла це робити агресивно чи робити якимись пропагандистськими методами. Я хотіла, щоб це було через інструмент м’якої сили, щоб люди, знайомлячись зі мною, знали про мою дуже сильну самоідентифікацію як людини з Донецької області, як людини з Бахмута, і щоб я своїм прикладом показувала, що бути людиною з Донецької області класно. Для мене це було важливо”, — розповідає Аліна Горб.

За словами бахмутянки, збереження самоідентичності дозволяє гуртуватися людям та знаходити спільноту однодумців.

“Зберігати самоідентичність — це зберігати себе, в першу чергу. Бо коли стаються такі буремні часи, часи нестабільності, ти не знаєш, що буде буквально через годину, дуже важливо якось себе ідентифікувати і не втратити в цьому світі. Я розумію, що комусь може бути важко це зберігати. Наприклад, дехто навпаки хоче це забути, особливо якщо вони пережили окупацію або травматичні події. І це окей. Але при цьому більшість людей, з мого досвіду, намагаються горнутися один до одного, шукають схожі риси. Тому ти одразу можеш знайти схожих на себе людей, ком’юніті, яке тебе розуміє. І це дуже важливо. Чим більше таких людей, тим сильнішим ти себе відчуваєш”, — зауважує бахмутянка.

Аліна Горб каже, що плекає надію повернутися в Бахмут і доєднатися до його відбудови. Але головна проблема, на її думку, — знищення самого поняття дому.

“Звичайно, я б дуже хотіла приїхати в Бахмут, і я вірю, що його деокупують. Але якщо дивитися раціонально, розумієш, що мого дому вже не існує фізично. Моєї квартири, мого будинку, моєї школи. І тут важливо, що не тільки стін немає, зруйновані всі спогади і асоціації. Навіть якщо його відбудують колись, це вже не буде моє місто, яким я його знала, яким любила. Моє місто, на жаль, зруйноване. І з цим дуже складно змиритися. Але я б дуже хотіла, щоб Бахмут колись відновили, і якщо буде щось, чим я зможу допомогти, я буду це робити”, — підсумовує Аліна Горб.

Читайте також:

• “Ми не планували їхати назавжди”: як змінилося життя поетеси з Бахмута Валерії Глущенко
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Коледж, який не замовк: викладачка з Бахмута Юлія Гаврашенко про музику, ефект доміно та новий дім

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2023 році редакція Бахмут IN.UA вже спілкувалася з пані Валерією — тоді вона жила в евакуації на Житомирщині й продовжувала писати вірші попри війну. За цей час минуло майже два роки, і життя бахмутянки знову кардинально змінилося. Сьогодні Валерія разом із родиною мешкає в Німеччині. Ми знову зателефонували, щоб дізнатися, що принесла їй еміграція, і як змінилася творчість.

За словами Валерії, шлях за кордон був не спонтанним, але й не бажаним. Після евакуації з Бахмута родина певний час жила у Бердичеві, згодом — у Дніпрі. Остаточне рішення виїхати з України було пов’язане одразу з кількома чинниками: відсутністю житла, постійними обстрілами та тяжкою хворобою свекрухи. Валерія зізнається: країну обирали з огляду на медицину та підтримку для українців, а також тому, що багато знайомих бахмутян уже перебували саме в Німеччині.

“Ми виїхали в квітні 22-го року і думали, що це на місяць-два, взяли тільки змінний одяг. А вийшло так, що втратили все — житло, роботу, фотографії, усе життя. В один момент уся родина залишилася без нічого”, — говорить Валерія.

У Німеччині родина живе вже півтора року, наразі — у соціальному житлі. Переїзд до Німеччини не став легким початком нового життя. Родина, яка в Бахмуті жила окремо й самостійно, була змушена знову об’єднатися під одним дахом у соціальному житлі. Спільне проживання кількох поколінь принесло не лише підтримку, а й побутову напругу — адже люди, звиклі до незалежності, опинилися в нових, обмежених умовах. Водночас саме тут з’явилося відчуття фізичної безпеки.

“Якби у нас було житло хоча б у Дніпрі, ми б ніколи не поїхали за кордон. Я була ініціаторкою виїзду, але ні чоловік, ні мама не хотіли. Ми не планували еміграцію — ми просто шукали, де вижити”, — зізнається поетеса.

Попри відносну стабільність, Валерія не відчуває впевненості в майбутньому. Війна, за її словами, позбавила можливості щось планувати — навіть на кілька місяців уперед. 

“Ми вже четвертий рік не відчуваємо себе впевнено. Я не знаю, де ми будемо жити через рік, чи залишимось тут. Наші плани були в Бахмуті — квартира, сім’я, життя. Зараз цього просто немає”, — каже вона.

У Бахмуті родина мала власну квартиру — придбали її в 2018 році. Механізму компенсації для переселенців з тимчасово окупованих територій, коли Валерія виїздила, взагалі не було. Зараз ситуація дещо краща, адже постанова 1161 дозволяє отримати житловий ваучер до 2 млн гривень двом категоріям ВПО з ТОТ.

Творчість, яка колись допомагала проживати стрес, нині відійшла на другий план. Валерія зізнається, що вже близько пів року не пише віршів — не через брак натхнення, а через постійне навчання й внутрішню втому.

“Це велика психічна травма. Мені досі сниться Бахмут — зруйнований, палаючий. Я прокидаюся у сльозах. Можливо, моя психіка ще не готова пропускати це через себе і знову переживати”, — пояснює поетеса.

Водночас, творчість не зникла з її життя повністю. Уже перебуваючи в Німеччині, Валерія двічі виступала зі своїми віршами. Перший раз — на благодійному заході в Нюрнберзі, організованому українцями для збору донатів на підтримку України. Для неї це стало несподіваним поверненням до сцени, з якою вона, здавалося, попрощалася після евакуації.

“Коли я їхала в Німеччину, я попрощалася зі своєю творчістю. Думала, що більше не виступатиму. Але коли вийшла на сцену і читала українські вірші — я згадала Бахмут. Ті вечори, ті люди. Це було дуже важливо для мене”, — ділиться Валерія.

Другий виступ був камернішим — власний поетичний вечір у колі близьких і знайомих. Хоч він і не зрівнявся за атмосферою з творчими вечорами в Бахмуті, але став важливим особистим кроком. Саме тоді Валерія усвідомила: навіть у вимушеній еміграції її поезія залишається частиною неї та способом зберігати зв’язок із домом.

Окремо вона говорить про українську спільноту за кордоном — неоднорідну, інколи болісну, але надзвичайно цінну там, де вона справжня.

“Коли приходиш на концерти, як-от “Океан Ельзи”, або на українські творчі події — душа відпочиває. Бо ми всі любимо свою країну. Ніхто з нас не хотів їхати”, — каже поетеса.

У фіналі розмови Валерія знову повертається до думки про дім — не як про місце, а як про майбутнє, у яке хочеться вірити.

“Я мрію, щоб війна закінчилась, і ми змогли повернутися. Привезти в Україну щось добре, що побачили тут. І зробити нашу країну кращою. Я дуже хочу в це вірити”.

Читайте також:

• Гостомельська громада очима бахмутян: які переваги тут бачать переселенці
• “Поезія про тих, хто тримав Бахмут”: поетеса Олена Голубцова створила збірку з історіями війни
• Фармацевтична компанія з Бахмута відновила роботу у новому місті

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!