93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр» від початку повномасштабного вторгнення захищає Бахмут від російських «освободителей». Кадри бійців ОМБР, руками, очами й ногами, яких тримається Бахмут облітають телеграм-канали та новинні пабліки. За вражаючими світлинами стоїть рука пресофіцерки Ірини Рибакової.

Як журналістка почала працювати у ЗСУ та, як знайшла спільну мову з побратимами та чому зараз ідеальний час для жінок в ЗСУ — читайте в матеріалі «Бахмут. IN.UA».

Що входить в роботу пресофіцерки?

Кадри 93 ОМБР. Фото: Фейсбук

До повномасштабної війни Ірина Рибакова навчалася на журналістському факультеті, журналісткою почала працювати ще з 2004 року. 

Близько 5 років обіймала посаду в Газеті по-українськи, а згодом працювала у журналі «Країна», тож досвіду отримала чимало. З цивільної журналістики згодом Ірина переключилася на військову, працювала у 49-й окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ». Зараз вона пресофіцерка 93-ОМБР Холодний Яр. 

«В обов’язки входить формування позитивного іміджу Збройних Сил Україні і 93-ї бригади зокрема. Конкретніше – це взаємодія з журналістами, організація роботи ЗМІ на передовій та ведення соцмереж», — пояснює Ірина Рибакова.

Бан в соцмережах

Фото чоловіків зі зброєю з України соцмережі можуть розцінювати, як насильницький контент. Фото: 93 ОМБР

Звичайні кадри життя в Україні, після початку російської агресії, для Facebook та інших соцмереж стали загрозливим, чутливим або ж насильницьким контентом. В той час, коли росіяни вбивають людей — запостити це практично неможливо, бо через пару годин соцмережі зносять або сам пост або сторінку. Якщо для пересічної людини блок у Facebook не стане проблемою, то у випадку коли сторінка висвітлює життя бригади, формує імідж Збройних Сил України – блок або тіньовий бан – стає проблемою.

«Ми зустрічалися з видаленням певного контенту на Фейсбуці, а також з обмеженням видимості сторінки. Це пов’язано з тим, що на сторінку скаржаться росіяни, які вишукують будь-які способи нашкодити. Тому, скаржаться на жорстокість, порушення авторських прав. На жаль, Фейсбук останнім часом став набагато чутливішим – може видалити навіть допис із подякою волонтерам чи видом зброї. Ставлюся до цього філософськи – це один із елементів війни. Зараз ми намагаємося розвивати сторінки на інших платформах: в Інстаграмі, Твіттері, Ютюбі, аби не залежати від настрою адміністраторів однієї соцмережі», — каже пресофіцерка.

Слідкувати за 93 ОМБР, окрім Фейсбука можна в:

• Twitter
• YouTube

Жінки в ЗСУ

Ірина Рибакова. Фото: Фейсбук

Після початку повномасштабного вторгнення до лав ЗСУ вступили багато жінок, на думку співрозмовниці, якщо жінка хоче пов’язати своє життя зі Збройними Силами — то зараз для цього ідеальний час. 

«Спільна мова легко знаходиться, коли побратими бачать результати роботи. Вони подобаються собі на фото, у коментарях під дописами з фото або відеосюжетами вони читають багато теплих побажань. Про героїв читають їхні сім’ї, друзі, сусіди. Нас запрошують в гості з журналістами знову. Спільний побут було важко налагоджувати у перший рік служби, коли доводилося жити на штабі, і самим займатися організацією помешкання від А до Я. Зараз наша служба більш автономна, мешкає окремо, нас стало більше, є авто. Тож «великі переселення» не є такими важкими, як раніше. Зараз під час повномасштабного вторгнення можливостей проявити себе в армії стало набагато більше, ніж раніше. Людей не вистачає, а спеціалісти на вагу золота. Тож, якщо жінка хоче реалізуватися на будь-якій посаді, зараз її золотий час», — каже Ірина Рибакова.

Бахмута, як міста, більше не існує

Бахмут зараз практично повністю зруйнований росіянами. Фото: Фейсбук, 93 ОМБР

Окупанти за 9 місяців боїв за Бахмут фактично перетворили це місто в руїни, інфраструктура зруйнована. Відбудова Бахмута питання, яке вже піднімається серед місцевих. 

Вам може бути цікаво: 

• Чи можливо відбудувати Бахмут після перемоги?
• Модульні будинки для працівників та голосування в громаді: бахмутянин Олексій Кононенко розповів про бачення відбудови Бахмута
• На відновлення землі підуть сотні років: як війна вплинула на ґрунти Бахмута

Ми запитали Ірину Рибакову, яке враження справили місцеві мешканці, а також,  яким вона запам’ятала Бахмут. За словами пресофіцерки, окупанти  стерли Бахмут з обличчя землі. 

«Такого міста більше не існує, існують руїни, згорілі остови будинків, розвалини, груди скла, металу і каміння. Для того, щоб там відновилося життя, Бахмут, тобто цю територію, яка залишилася на його місці, мабуть, треба буде розмінувати, розібрати і відбудувати заново», — вважає співрозмовниця.

Місцеве населення, каже Ірина Рибакова, різне. На шляху зустрічалися, як щиро проукраїнські люди, так й «ждуни».  Останні часто конфліктували із патріотичною громадою, каже пресофіцерка.

Вона додає, що перед самим відходом з міста там залишалися в основному тільки представники маргінальних груп. Крім того, останні місяці протистояння ні нормально харчуватися, ні жити в теплі, ні митися у Бахмуті вже було неможливо.

«Щодо місцевих, то ми стикалися у Бахмуті з патріотичними людьми, але їх була меншість. І вони не надто відверто демонстрували свою позицію. Адже більшість все ж складалася із поціновувачів руського міра, так званих «ждунів». Вони часто вели себе агресивно по відношенню до проукраїнських містян і навіть нападали на них, били, затуляли рота. Також вони були не дуже люб’язними із журналістами, які висвітлювали злочини росіян проти людства. Українську армію часто ірраціонально звинувачували в тому, що вона стріляє по своїх же позиціях».

Нагадаємо, що за відкритими даними до територій підконтрольних росії окупанти евакуювали приблизно 8% бахмутян. Зараз ці люди стають героями роликів російської пропаганди, й якраз вони розповідають фейки про ЗСУ, зокрема й про нібито стрілянину в мирне населення. Детальніше про це в матеріалі: Як бахмутян використовують для піару пригожина?

Фото: Фейсбук

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

15-річний Мирослав Коцько з Бахмута активно досліджує історію свого рідного краю. Юнак працює з історичними документами, картами та збирає свідчення краєзнавців і місцевих мешканців. Зараз Мирослав Коцько збирає інформацію про мікрорайон Будьонівка, що розташовується на півдні  Бахмута.

Що вже вдалось дізнатися та як до дослідження можуть долучитися бахмутяни, Мирослав Коцько розповів редакції Бахмут IN.UA.

Бахмут, район Будьонівка, історія

Будьонівка — це приміський район в південній частині Бахмута. До повномасштабної війни його населення становило близько 2 тисяч людей.

У кінці ХІХ століття не існувало тієї Будьонівки, яка є зараз. Тут були заселеними лише дві вулиці, а решта  земель використовувались для випасу худоби. Тоді ж ці вулиці входили до так званого передмістя Бровар.

“Як відомо з документів, тут були пасовища для худоби, озеро, струмочок, що здавна зветься Четвериковим яром. Забудованими  були лише вулиці  Тимірязєва й  Колодязна, які йдуть перпендикулярно від місця злиття Четверикового ручая та його лівого припливу. Оскільки тоді Будьонівки як такої не існувало, ці дві вулиці входили до старого передмістя Бровар, про яке майже ніхто не пам’ятає з тих, кого я опитував. Ця назва зустрічається на старому плані 1911 року, який у мене є в дуже нечіткій якості і там ледве читається ця назва. Її я також знайшов у джерелі за 1897 рік, яке мені порадив наш краєзнавець Михайло Кулішов. Там згадується “предместье Броварь”, а також вказується чисельність населення — 166 душ”, — розповідає Мирослав Коцько.

Також юний дослідник збирає інформацію щодо самої назви “Будьонівка” — як вона виникла та розвивалася. Є деякі твердження, що назва району з’явилась у роки Національно-визвольних змагань. У цій місцевості, нібито, розташовувалась Перша Кінна Армія радянського воєначальника Будьонного.

“Назва Будьонівка, нібито, закріпилась через те, що в роки Національно-визвольних змагань, так званої громадянської війни, в цій місцевості стояла “Конница Будённого”. Місцеві згадують, що тут були полки і кіннота. Але це лише за згадками людей, деякі краєзнавці спростовують цей факт. Тому це твердження ще потребує доведення. Саме це і підштовхнуло мене залучати ширшу аудиторію задля отримання можливості спростувати або ж навпаки підтвердити ту чи іншу інформацію. Як-то кажуть, хочу “копнути глибше”, — зауважує Мирослав Коцько.

Як можуть допомогти бахмутяни

Наразі юний дослідник історії збирає дані про Будьонівку. Він просить бахмутян ділитися відомими їм фактами, щоб зробити велике дослідження. У майбутньому вся зібрана інформація стане основою для нового пізнавального відео на Youtube-каналі Мирослава Коцька.

“Зобразити історію Будьонівки вкрай складно, адже багато хто вважає, що це зовсім новий район. Хоча це не так. Тож я звертаюся до бахмутян, які мешкали на вулицях Будьонівських, а також розташованих поряд: Бахмутської, Широкої, Нижньомаріупольської, Тітова, Севастопольської, Піонерської чи Спартаківської. Частина цих вулиць входила до того самого передмістя Бровар і об’єднувалася з нинішньою Будьонівкою. Ваші спогади, розповіді від бабусь і дідусів стануть дуже корисними для відродження історії південних околиць Бахмута”, — звертається до бахмутян Мирослав Коцько.

Якщо ви маєте інформацію, спогади чи документи, які можуть допомогти в дослідженні Будьонівки, пишіть повідомлення Мирославу Коцьку в Facebook.

Читайте також:

• Школяр із Часів Яру допомагає військовим на фронті: історія юного волонтера Рустама Шистки
• “З нуля до своєї точки Б”: як бахмутянка у Києві відкрила кав’ярню для тих, хто втратив дім
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Олександра дбайливо спілкується з гостями, розраховує відвідувачів, наливає каву у чашку. Вона не тільки бариста за стійкою, а ще і власниця, і прибиральниця, і адміністраторка. Її кав’ярня в Києві — це нова точка Б. Та сама, з якої починається шлях, коли точку А — Бахмут — стерли з мапи війною. У 22 роки вона відкрила свою справу, щоб знову відчути опору під ногами. І щоб люди, які, як і вона, втратили дім, змогли знайти ковток звичного життя у чашці капучино, у домашньому торті та у людях довкола.

Історію бахмутянки Олександри Колягіної та її кав’ярні читайте в матеріалі.

“Моя точка Б”: історія

З Олександрою ми спілкуємося після обіду, але по той бік телефону чутно голоси гостей кав’ярні — дівчина паралельно й готує каву, й розмовляє з нами. Часу у неї зараз обмаль, адже все робиться своїми силами. У новому закладі дівчина працює сама, інколи допомагає мама.

Олександра розповідає, що народилася та виросла в Бахмуті, а її улюбленим місцем тут був парк. Зараз, у центрі столиці, Олександра часто ходить у парк Тараса Шевченка — каже, він їй нагадує дім. Останній раз в Бахмуті дівчина була 20 лютого, і тоді вона не знала, що це буде її останній раз, коли вона бачила місто цілим. 

Бахмутянка додає — з дитинства мріяла стати лікарем, навіть пішла навчатися у школу з поглибленим вивченням біології, але не склалося. У 2020 році вона вступила до Київського університету харчових технологій вже на магістра, за спеціальністю “Харчові технології”.

“Я дуже сильно марила, що я буду лікарем, дерматологом, але так, по іронії долі, вийшло, що я не змогла скласти на достатню кількість балів математику. І в останню мить я подала заявку в Київський університет, де я згодом і навчалася”, — розповідає дівчина.

Київ Олександра полюбила ще давно, а вперше з ним познайомилися вимушено у 2014 році, коли Бахмут окупували вперше і родина дівчини була змушена покинути дім. Евакуювалися тоді до столиці.

“Я ще маленькою було, років 12 здається, але вже тоді я сказала, що я буду тут жити, бо мені дуже сильно запав Київ в душу. І так вийшло, що я вступила в університет, комфортно себе почуваю в Києві. Звісно, трішки втомлює метушня, але я дуже люблю це місто”, – каже героїня.

Олександра каже: в останні роки, коли вона навчалася в Києві, почала помічати, як швидко розвивався Бахмут, як багато бізнесів намагалися впровадити щось новеньке у місті. Багато з цих закладів не відкрилися через війну. 

“Перед повномасштабним вторгненням було багато новин, що почнеться війна. Казали, 16 лютого може все початися, а я в той час була вдома, тому вирішила почекати й не їхати до столиці. Нічого не відбулося. Тоді 20 лютого я взяла квиток до Києва, і це був найтяжчий мій від’їзд з Бахмута. Чомусь мені було дуже тяжко їхати, пів дороги я плакала. Я ще такого не відчувала. Тоді я не знала, що це останній раз, коли буду вдома”.

Так й сталося. Весною 2022 року родина Олександри евакуювалася на Дніпропетровщину. Тоді люди вірили — перечекають й повернуться додому. Сама дівчина поїхала на Хмельниччину, де її на 4 місяці прихистила подруга, бо в Києві було надто небезпечно. Тоді бахмутянка захопилася випічкою.

“Для мене це була медитація, віддушена від всіх цих подій, які відбувалися. Я почала працювати в кондитерському цеху. А зараз вже у моїй кав’ярні я самостійно роблю десерти з мамою. Але, напевно, Наполеон – це перша моя особлива випічка, бо ми дуже багато їх робили з подругою, щоб якось зайняти свій час. Передавали торти для людей, щоб потішити чимось смачним” – пригадує бахмутянка.

Як бахмутянка відкрила кав’ярню у Києві

У 2023-му Олександра вперше серйозно задумалася про власну кав’ярню. Конкретного плану ще не було — лише відчуття, що хочеться створити щось своє, тепле, про дім. Рішення прийшло неочікувано. Якось у стрічці TikTok вона натрапила на історію жінки з Ірпеня, яка виграла державний грант і відкрила заклад на честь свого рідного міста.

Олександра згадує, що саме тоді відчула, що хоче зробити щось схоже для людей з Донеччини й Луганщини. Для тих, хто, як і вона, втратив дім і опинився у великому місті без нічого, з валізою й тривогою. Хотілось створити куточок, який нагадає: тебе тут чекають. Ти не сам.

Вона самостійно написала бізнес-план і подалась на грант. У розмові каже: не очікувала, що виграє, але кошти надійшли на баланс. Та вже в процесі вона зрозуміла, що це не її варіант, тож відмовилася від гранту. Далі Олександра шукала інвесторів, трохи позичала, багато ризикувала. І вже у травні 2025 року її кав’ярня “Моя точка Б” відкрилася.

“Чому така назва? Багато хто думає, що “Б” — це про Бахмут, і це частково так. Але для мене це дещо інше. Коли ти виїжджаєш з дому, то потрапляєш у точку А. Це невідомість, де немає опори. Усе тимчасове, усе може зникнути. Я бачила це по своїх батьках. Вони не мали стабільності, лиш переїзди, сумніви, страх. Я хотіла створити точку Б. Ту, куди приходиш і знаєш, що тебе тут чекають. Тут затишно, тут тепло. Тут можна видихнути.  Бо багато людей, які є переселенцями, вважають і думають, і їм так здається, що вони нікому не потрібні. Але це куточок, де ми кожному дуже сильно раді, ми хочемо вас побачити, зігрітися теплом, затишком дому. Тут вас завжди чекають”.

Попри те, що кав’ярня працює трохи понад місяць, у неї вже є свої улюбленці. Гості найчастіше замовляють меренговий рулет, лимонний чизкейк, фундучне печиво й, звісно, торт “Червоний оксамит”. Саме його Олександра радить спробувати в першу чергу.

У “Моїй точці Б” щоразу щось особливе. Тут не тільки п’ють каву, сюди ще приносять книжки, пов’язані з Донеччиною, лишають теплі слова, діляться спогадами. Заклад став своєрідним місцем зустрічі для тих, хто носить у серці Схід. Або хоче дізнатися про нього більше.

Знайти “Мою точку Б” можна у Києві, на вулиці Саксаганського, 70/16. Заклад працює з понеділка по п’ятницю з 08:00 до 20:00, у суботу — з 09:00 до 21:00. Неділя — вихідний.

До теми:

• Шматочок Бахмута у Львові: як бахмутянка відкрила сирний бізнес у місті Лева
• “Ми хотіли зробити так, щоб про Бахмут не забули”: як Інесса Мішеніна створила спільноту для допомоги і об’єднання земляків
• Створила театр моди на Донеччині, а нині підтримує переселенок у Луцьку: історія Аліни Андрєєвої з Часів Яру

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!