Через повномасштабне вторгнення рф в Україні піддалися бомбардуванню тисячі кілометрів заповідної землі. Термобарична зброя на кшталт російського “Сонцепека” вщент випалювала ґрунти. Деякі природні процеси, які запустилися внаслідок бойових дій, вже стали незворотніми. Про вплив великої війни на ґрунти та загалом екосистему Бахмута редакція поговорила з екологами, громадськими активістами та працівниками аграрної сфери.

Довоєнні екологічні проблеми ускладнила війна

Громадський активіст, волонтер, а в минулому депутат Володимир Березін розповідає, що в Бахмуті були проблеми ще до початку війни. Зокрема, витік в річки шахтних вод, які забруднюють воду важкими металами і як наслідок роблять її небезпечною. 

Володимир Березін. Фото: Фейсбук

“У нас на Донеччині фактично флора й фауна були пошкоджені ще до 14 року, але війна тільки ускладнила загальне становище. Ці родзинки, які залишилися – мова йде за заповідники та природоохоронні зони — це дуже умовно. Зараз багато процесів в екосистемі вже невідворотні”, — вважає Володимир Березін.

Чоловік додає, що головним чинником, який впливає на навколишнє середовище Донеччини, зокрема й Бахмута, є вугільні шахти, з яких витікають шахтні води з високим вмістом солі. Своєю чергою, ці води окислюють ґрунти та засолюють місцеві водойми.

Так річка Бахмута виглядала до російського вторгнення. Фото: Фейсбук

“Наші джерела є небезпечними через це, вони вбивають як природу, так й людей. Наведу приклад: в місцевості поблизу Горлівки є джерело, з якого починається річка Бахмутка.  Ми досліджували його, там з-під землі б’ють джерела чорної мазутистої води. Це є велика проблема, яка існувала ще до війни, але війна все ускладнила й доклалася до вбивства місцевої природи”, — зазначає Володимир Березін.

Активіст розповідає й про місцевий Микитівський ртутний комбінат, відходи з якого змиваються у водойми та ґрунти. Своєю чергою, це викликає підвищення показника важких металів, калію та свинцю.

“Якщо до війни люди хоча б якось управляли всім цим становищем, банально робили загороди, які б відмежовували вкид у водойми небезпечних речовин, то зараз під час війни це неможливо. Це все йде у поля, для корму худобі. Не можна сказати, що у нас була ідеальна чиста природа й раптово прийшла війна та все зруйнувала. Природа не завжди може відновлюватися. Запущено механізм вбивства природи”, — каже Володимир Березін.

Наслідки війни — пошкоджені ґрунти та втрачені ліси Донеччини

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

Бахмутська екологиня Галина Олійникова вважає, що серйозною проблемою для Бахмута після закінчення війни стане довге відновлення ґрунтів.

“Всі поля взриті, понівечені пострілами та вибухами. Довгий час буде розмінування, далі випари всіх газів. Це важкі метали, тож земля буде забруднена. Знадобиться час на відновлення”, — каже екологиня.

Галина Олійникова наголошує, що проблемою стануть й втрачені ліси під час ведення бойових дій. Тут мова йде не стільки за Бахмут, скільки за всю Донеччину. Екологиня зазначає, що ще з 2014 року близько половини лісів на Донеччині вигоріли.

“Проблема в тому, що наш регіон взагалі малозаліснений і здебільшого ці ліси були штучно насаджені. Тепер, щоб їх поновити, потрібні десятиріччя”, — говорить вона.

У 2019 році пані Галина разом з колегами проводили виїзні експедиції, в ході яких дослідили Кременецький ліс. На цій території вже близько двох років намагаються засаджувати землю, спалену ще у 2014 році новими деревами, але саджанці не приймаються.

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

“Відбуваються зміни клімату, потепління – й рослини не приживаються. На пісковиках дуже важко висадити рослини, щоб вони прижилися. Це колосальний обсяг роботи”, — пояснює екологиня.

Якщо ліси не вдасться відновити, Донеччину очікує нова проблема — це вітри. Своєю чергою вони призведуть до ерозії ґрунтів, а далі – зникнення води та зменшення кількості опадів.

“Ці зміни клімату будуть відчутні на наших землях, вони й до того були. Ми це спостерігали останні роки. У нас спекотне літо, досить теплі зими, немає снігу й не було дощів. Тепер з цими всіма факторами може бути ще гірше. Це подібно до маховика, який все більше і більше розхитується, поки люди не зупиняться”, — наголошує екологиня.

Річки та водойми спіткають теж невтішні наслідки, через витік шахтових вод — річки будуть ще більше забруднені важкими металами. Забруднена вода буде не тільки в Бахмуті, через Сіверський Донець вона потрапить в басейн Дону, а той своєю чергою в Азовське море, від цього постраждає й сама росія.

“Росії не шкода ні людей, ні довкілля. У них одна ціль — просто зруйнувати Україну, а яким чином це робити, їм це не цікаво”, — вважає пані Галина.

Що кажуть фермери?

Полуниця вирощена на органічних добривах в Бахмутському районі. Фото: “Бахмут. IN. UA”

Депутатка Бахмутської міської ради і керівниця сільськогосподарського підприємництва в Клиновому, пані Валентина, раніше очолювала велике господарство. В Клиновому були сучасні теплиці, нове обладнання та необхідне устаткування. Все це не встигли вивезти до окупації, село 8 років було в сірій зоні й люди надалі вірили, що їхню місцевість не зачеплять.

В Клиновому працювали молоді аграрії, сюди люди вкладали чимало коштів, проте в результаті у них забрали й землю й врожай, який вони не встигли зібрати.

“Зараз про стан теплиць ми нічого не знаємо. 1 липня 2022 року в Клинове зайшли “вагнерівці”. Поки село не окупували, ми мали змогу спостерігати, теплиці були пошкоджені, були прильоти, але теплиця стояла”, — каже пані Валентина.

Вона додає, що поля в Клиновому не були засмічені внаслідок прильотів, їх там було мало. Після 2014 року поля розмінували й продовжили засівати. Кращим становищем стало після того, як фермерам вдалося погасити кредит, який брали на ділянку. Після цього гроші почали вкладати безпосередньо в сам врожай, добрива й нові технології, а також захист для рослин. 

“Фермери не встигли зібрати врожай. В лютому, коли ми їхали автобусом попри поля, люди казали: “Така пшениця гарна”, — пригадує очільниця підприємства.

Зараз Клинове окуповане, але попри те, пані Валентина запевняє, що після деокупації всі планують повертатися додому відроджувати справу й аграрництво до довоєнного рівня. Принаймні, на це сподіваються, каже депутатка.

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської. Фото: особистий архів героя

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської громади також вважає, що після закінчення бойових дій аграріям вдасться відновити свою справу. 

Олександру важко визначити, як швидко ґрунту вдасться відновити урожайність, адже наразі на багатьох колишніх фермерських господарствах тривають бойові дії, а опісля буде довга робота з розмінування. 

На думку Олександра Хайнуса, зараз держава не сприяє допомозі фермерам, які або працюють в надскладних умовах, або взагалі втратили свій бізнес. Їм доводиться платити такі ж податки, як й працюючим господарствам, тож збитки фермерів, зокрема й в Бахмутській громаді, дуже високі. Аграрії змушені самотужки долати труднощі. 

Думка еколога

Олексій Василюк — український еколог. Фото: Фейсбук

Олексій Василюк — український еколог і зоолог, співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України вважає, що ґрунти в Бахмуті потребуватимуть сотні років, щоб відновитися й стати придатними для безпечного вирощування врожаю. Водночас екологу важко назвати точну кількість  років, через які відновиться земля.

“Почнемо з найпростішого, наприклад, будівництво фортифікацій, елементарних окопів. Частина ґрунту в одних місцях викопана, в інших ні, власне ґрунт засипаний іншою глиною, тобто він фактично похоронений, бо він вже не на поверхні землі більше. Десь щось горіло, є якісь забруднення, але найбільш поширено — вибухи боєприпасів”, — каже еколог.

За його словами, там, де відбувається вибух боєприпасу, утворюється воронка, відповідно ґрунту там не лишається, натомість є підстилаюча порода. В результаті вибуху уламки розкидаються навколо. Своєю чергою на ґрунти відбувається термічний, фізичний та хімічний впливи.

“Потрібно розуміти, що фактично будь-який боєприпас — це вибухова речовина в металевій оболонці. Половина цієї речовини потрапляє у новостворену воронку, адже вибух має сферичну форму, а половина боєприпасу потрапила назовні. Серед цих речовин кожен боєприпас має дуже різний хімічний склад: важкі метали, сірка, а отже й різний вплив на ґрунт. Всі дрібні організми, які живуть в ґрунті, дуже швидко гинуть саме через цю сірку”, — пояснює еколог.

Земля, контактуючи з росою, туманом, дощем чи снігом створює  випаровування. Ця вода контактує з сіркою. Як наслідок утворюється сірчана кислота і всі дрібні організми в ній згорають. Це дуже важливий момент, каже еколог, адже ґрунт — це не просто хімічна речовина певного кольору.

Російська вогнеметна система «Солнцепек». Таку зброю окупанти використовували на території Донеччини. Фото: Генштаб

“Ґрунт — це дуже складна екосистема, у якій живуть мільярди живих організмів, які не побачиш неозброєним оком. Всі ці організми підтримують безконечний процес, коли рослинні залишки розкладаються і стають ґрунтом. Якщо цих організмів не буде, ґрунт не буде ні створюватися, ні підтримуватися. Цей процес дуже тривалий: за рік може утворитися максимум 1-2 міліметри родючого шару ґрунту за умови, що там все гаразд”, — пояснює тонкощі екосистеми  Олексій Василюк.

Еколог доповнює думку бахмутської фахівчині Галини Олійникової про те, що на Донеччині є проблема з сильними вітрами, які спричиняють ерозію ґрунтів.

“Рослини, які у нас зараз залишилися — це залишок того, що у нас накопичувалося дев’ять тисяч років на льодовику, який розтанув”, — пояснює фахівець.

Вплив на аграрну сферу

Поля соняшника. Донеччина. Фото: Вікіпедія

В Україні сільське господарство — одна з провідних галузей. Донеччина була важливою ланкою, яка забезпечувала продаж та експорт сільськогосподарських продуктів. Чималу частину землі в Донецькому регіоні займали пшениця та соняшник. Для багатьох аграріїв війна зупинила бізнес, чимало фермерів втратили поля. Ті ж, які залишилися, намагаються бодай якось працювати.

“Виходячи з того, наскільки для нас важливі ґрунти для сільського господарства — їх утворити можна тільки природною степовою рослинністю, з якою є проблеми на Донеччині. Те, що зруйновано в частині ґрунтів – наше покоління не дочекається, поки воно відновиться. Це одна з трагедій війни”, — каже український еколог Олексій Василюк.

Є й інша серйозна проблема — це забруднення ґрунтів речовинами, пояснює фахівець. Розглядати забруднення можна за  трьома критеріями:

1. Чи довго вони зберігаються?
2. Чи шкідливі вони для людини?
3. Чи здатні ці речовини якимось чином мігрувати в людський організм?

“Наприклад, деякі важкі метали здатні мігрувати в рослини, а ми ці рослини їмо. Уявіть: у нас є город, на якому були вибухи. Я не подумав, закидав лопатою воронку й посадив там помідори. Ці помідори я потім їстиму разом з важкими металами. Якщо ми беремо до прикладу Донеччину, то на цій території й так достатньо важких металів. Це не тільки проблема цього регіону, промисловість багато де створила фонове забруднення”, — наголошує еколог.

Відновлення ґрунту

Процес розмінування. Фото: Фейсбук

Сьогодні часто в інформпросторі звучать тези, що Україна може скористатися досвідом В’єтнаму, щоб відновити пошкоджену війною землю. Пан Олексій не вивчав досвід В’єтнаму докладно, але має про нього інформацію, щоб провести певні паралелі.

“В’єтнам рахував кількість воронок, оцінював кількість того, що потрапляло в довкілля, щоб зрозуміти обсяг шкоди. Вони оцінили, скільки саме було воронок на території, де власне велися бойові дії, і від цієї цифри відштовхувалися, виставляючи репарації”, — пояснює фахівець, наголошуючи, що такий досвід може бути корисний для України.

Навіть, якщо війна закінчиться сьогодні — ми не отримаємо доступ до природи відразу, наголошує фахівець. Після закінчення бойових дій Україну ще чекає тривалий період розмінування. Ґрунти, які зазнавали пошкодження внаслідок бойових дій, не будуть придатні для вирощування городини.

Вирви від снарядів у Бахмуті, фото за 7 січня. Фото: Maxar Technologies в Twitter

“Люди не готові це почути ще. Попри те, держава ж відповідає за безпеку людей. Раціонально було б провести інформаційну кампанію та пояснити людям ситуацію, слідкувати за безпекою ґрунтів. Це можуть робити й наші партнери. Наприклад, є країни, які не хочуть давати нам озброєння, або вже дали все, що можна. Втім, вони можуть допомогти в іншому. Ні одна країна, ні одна міжнародна організація ще не допомагала з оцінкою якості ґрунтів. Це дорогі аналізи, але можливо, можна хоча б частково допомогти”, — розмірковує Олексій Василюк.

Еколог наводить приклад людей, які повернулися в Чорнобиль і ведуть життя там. Це було свідоме рішення громадян. Коли цей досвід буде повторюватися в майбутньому, потрібно, щоб людям, фермерам зокрема, пояснювали, чи дійсно безпечна їхня ділянка для вирощування врожаю. Цим, на думку Олексія, може займатися Держспоживслужба.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Ізоляція” — як живе та чим зараз займається культурна платформа, заснована на Донеччині“

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Анастасія народилася й виросла в довоєнній Горлівці — місті, яке колись жило й розвивалося, а після окупації занурилося в тінь, страх і виживання. У 13 років вона вперше побачила, як світ навколо руйнується, а у 22 — як цей світ остаточно зникає під російськими прапорами. Її історія — про дитинство, яке закінчилося на війні, про втрати, про дорогу з окупації через Росію та про вибір, який давав шанс вижити.

Горлівка. Дитинство, яке обірвалося

Анастасія народилася та виросла в Горлівці, де дівчина прожила 17 років. До 2022 року тут жила вся родина дівчини, після початку повномасштабної війни з міста виїхала сама Анастасія та її мама. Горлівка для нашої героїні — місто дитинства та юнацьких спогадів. До 2014 року, каже дівчина, це місто було жвавим та стрімко розвивалося: концерти, футбольні матчі, ковзанка, цирк — такою наповненою подіями була довоєнна Горлівка. А ще звідси існувало зручне сполучення з іншими містами Донеччини — їздили й у сам Донецьк, були програми для оздоровлення дітей від міста, пригадує героїня.

“Горлівка була відома тим, що в нас було дуже багато різної індустрії, в тому числі і хімічної. Наприклад, це завод “Стирол”, куди у пошуках роботи приїздило багато людей з інших міст. Також в нас постійно щось покращувалося, розвивалося, перебудовувалося, будувалося щось нове. Просто тому, що була можливість, були ресурси, було бажання в нашої влади — принаймні тої, яку я пам’ятаю перед війною”, — каже дівчина.

Найулюбленіше місце нашої героїні була площа біля КСКЦ — це культурно-спортивний комерційний центр в Горлівці. Тут збиралась молодь міста, тут жило життя. Неподалік площі стояли дитячі атракціони, а це був великий майданчик, де Анастасія навчилася кататися на роликах і зустрічалася з друзями. Коли прийшов 2014 рік, зустрічі залишилися, але життя тоді різко змінилося. 

“Я була дитиною, коли все почалося, а почалося все з того, що викрали Володимира Рибака, потім його знайшли мертвим. На той момент мені було 13 років — я не дуже розуміла, що відбувається взагалі, і я не дуже слідкувала за цим, але я пам’ятаю, що почалися якісь проросійські голосування: “за” чи “проти” цієї “днр” умовної. Пам’ятаю, що в школі говорили про це доволі багато, тому що, ну, діти, звісно, знаєте, вони як папужки — повторюють те, що кажуть вдома. І звісно, що був якийсь такий дискурс, розмови про ось цей референдум клятий. Але зрозуміла, що щось не так, коли мама відправила мене і мою старшу сестру 25 червня до родичів на Львівщину. Мама сказала тоді, що ми поїдемо буквально на пару тижнів, а повернулися ми 1 жовтня”, — пригадує Анастасія.

Близько трьох місяців Анастасія не була вдома, і за цей час новини вона могла дізнаватися лише з телебачення, адже зв’язок на захопленій Донеччині росіяни глушили, й з батьками дівчина розмовляла лише кілька разів на тиждень. 

“Я розуміла, що щось дуже сильно не так. Пам’ятаю, у липні ми дивилися новини, коли показали, як розбомбили центр Горлівки. Було багато загиблих, показували кадри з мого міста… Хочеш, не хочеш, ти все одно дорослішаєш, і коли повертаєшся вже в рідне місто — ти вже не дитина. Розумієш, чому твої однокласники виїжджають й не повертаються, або чому якісь незрозумілі чоловічки ходять в пікселі”, — пригадує дівчина.

Водночас, як каже Анастасія, у перші два роки від початку війни 2014 у Горлівці ходили й українські гривні, й російський рубль. Тобто, якщо порівнювати дві окупації, у 2014 та 2022, то остання була агресивнішою, тоді як перша — більш “м’якою” та поступовою.

Як змінилась освіта в Горлівці після 2014 року?

Школи в Горлівці продовжували роботу за новою програмою з російськими елементами, але з перервами, бо були періоди під час активних військових дій, коли заклади закривалися. Одним з таких періодів стала зима 2015 року. Анастасія пригадує, що вона не ходила в школу пару тижнів. 

“Школа тоді закрилася, тому що було небезпечно, і якщо зараз є, наприклад, повітряна тривога, то в наші часи її не було, і повітряною тривогою служило те, що ти чуєш свист над головою, і тоді треба падати і закривати шию — це була буквально єдина можливість вберегтися”, — розповідає дівчина.

Коли школа Анастасії знову запрацювала, дітей там стало значно менше, адже батьки вивозили своїх синів та дочок на безпечніші території. З чотирьох класів на паралелі утворилися два класи, пригадує дівчина. Нових вчителів у її школі, зокрема завезених з росії, не було, бо, власне, не було потреби їх наймати. 

“Я рада, що у нас залишилися старі викладачі, як, наприклад, моя вчителька з історії. Вона намагалася пропхати в днрівський предмет “Історія рідного краю” якомога більше історії України, яка стосувалася Донеччини, за що я їй дуже сильно вдячна, бо завдяки їй я змогла підготуватися до ЗНО та скласти іспит”, — розповідає дівчина.

Шкільна програма змінилася кардинально, згадує Анастасія. У якийсь момент у її класі залишилося лише 2 години української мови на тиждень і 2 години української літератури. Коли дівчина перейшла в 11 клас, норма української мови скоротилася до пів години на тиждень. 

“Тобто, це якісь мінімальні крихти української мови, української літератури. Звичайно, що не було історії України. Була історія отєчества, як вони це називали — це історія росії, знову ж таки. Пригадую, що активно просували російську пропаганду, особливо щодо Дня Перемоги на 9 травня. Було звеличення Дня Перемоги коштом того, що от, росія, совєтський союз, ми всіх перемогли й так далі. І це було огидно для мене, бо у мене проукраїнська родина була завжди, і я намагалася протестувати якимись маленькими вчинками, хоча це було дуже небезпечно. Наприклад, на парад 9 травня я вийти відмовилась. Я розумію, що якби я це робила зараз, в цій війні, то я би довго не прожила. Але та окупація була інша, менш організована, аніж вона є зараз”, — пояснює співрозмовниця.

Анастасія не має закінченої середньої освіти за стандартами “днр”, а “днрівський” паспорт дівчина отримувати відмовилася. Але хоча б якісь документи їй були потрібні, інакше жити вона не змогла б, тому героїня оформила так звану адресну довідку, яка б підтверджувала її проживання в Горлівці. 

“Без неї мене не пропускали би до родини. Мене би просто відвертали назад, тому що в мене був новий український паспорт, і там не було вказано, де я зареєстрована, а просто зазначено, що місце проживання не з’ясоване. Я була зобов’язана отримати в Донецьку “днрівську” довідку про те, що я дійсно проживаю, народилася та зареєстрована в Горлівці, щоб я могла туди мати право проїхати. Знаю, що ті діти, які мали намір вчитися, наприклад, в Донецьку, або навіть в Горлівських вишах, то вони мали отримувати “днрівські” документи”.

Окремо ми говоримо про психологічний тиск, з яким можуть стикатися люди, які живуть під окупацією. Зокрема, ті українці, які з тих чи інших причин не можуть покинути свій дім та підтримують Україну з ТОТ. Анастасія каже, що сама відчувала певну ізольованість від суспільства, у якому лишалась, але їй, якщо так можна сказати, пощастило, бо оточення дівчини мало такі ж погляди.

Горлівка після 2014 року

Після 2014 року місто стрімко згасало. Дівчина пригадує, що коли вона повернулася до міста, то помітила, як сильно схудли її мама й тато. У перші пів року окупації у Горлівці був брак продуктів. Крім того, були затримки зарплат. 

“Якщо описувати двома словами, як змінилося життя в Горлівці, то це вмирання і стагнація, бо той розвиток, який був у нас до війни, пішов коту під хвіст, оцей відкат назад дуже сильно відчувався. У нас закрилася майже вся індустрія, багато людей втратили роботу й виїхали, відчувалася сірість та спустошеність”, — каже Анастасія.

Особливо героїня помітила це, коли почала виїжджати до Бахмуту, тому що вона здобувала освіту в українській школі екстерном. Різниця між жвавим Бахмутом й стагнуючою Горлівкою впадала в око. Анастасія тим часом готувалася до вступу в український університет, в Харків. За її словами, коли вона переїхала в Харків й почала навчання, то повертатися в Горлівку, в якій колись було майже 400 тисяч населення, можна було порівняти з поверненням у вимируще село.

Водночас героїня розповідає, що до повномасштабної війни життя в окупованій Горлівці було важким, але стабільним: родина мала житло й роботу, тому не планувала виїжджати. Востаннє в Горлівку Анастасія приїхала на свята у грудні 2021 року й залишалася до самого 24 лютого 2022-го — виїхати планувала за кілька днів до початку вторгнення, але через війну була змушена тікати через росію, бо інших варіантів не було. Цей шлях був довгим та складним.  

Первинний план, через Харків, зірвався, тому разом із партнером вона терміново прокладала новий маршрут через росію, бо це був єдиний спосіб вибратися й не застрягнути в окупації назавжди. Після перетину кордону вона залишилася фактично без зв’язку та доступу до грошей: українські картки в росії не працювали, а з собою було лише близько 10 тисяч рублів готівкою.

Під час переходу через російський кордон вона пережила сильний стрес через агресивну поведінку прикордонників, які повторювали пропагандистські наративи про “Київ за два дні”. Вона стримувала себе, щоб не сказати нічого зайвого у ці моменти:

“Я буквально настільки сильно вкусила свого язика, що я кровила в роті, тому що я розуміла, що якщо я зараз щось ляпну, то не факт, що мене повернуть в Горлівку взагалі…”, — каже Анастасія.

Після цього вона їхала через ростов і волгоград, але її рейси постійно затримували через “погоду”, хоча було сонячно. Вона залишилася без інтернету, без можливості оплатити щось, із панікою за близьких у Харкові та Горлівці. Дівчина намагалася купити російську картку, але не змогла її активувати через відсутність необхідних документів.

Лише випадкова дівчина з аеропорту дала їй можливість подзвонити партнеру через FaceTime. Він придбав їй нові квитки й допоміг знайти варіант дістатися москви потягом. Проте навіть там рейси знову затримували, і героїня була на межі емоційного зриву, думаючи, що взагалі не зможе вирватися з рф.

Зрештою Анастасії вдалося сісти на літак до Німеччини. Лише вже там, 26 лютого, вона вперше за всі ці дні змогла вийти на зв’язок із мамою й дізнатися, що відбувається в Україні.

Для українців, які хочуть виїхати

Героїня підтримує зв’язок із рідними, зазначає: нинішня окупація набагато жорсткіша, ніж у 2014–2021 роках. У місті значно більше російських військових, всюди російські символи, людей примушують отримувати російські паспорти для роботи, банківських карток та виживання.

Побутові умови стали складнішими: постійні перебої з водою й електрикою, вода подається за графіком, людям доводиться набирати запаси у ванни й миски. Ціни виросли до російського рівня, що не відповідає місцевим зарплатам.

Для українців, які перебувають на окупованих територіях й замислюються про виїзд, Анастасія радить виїжджати з окупованих територій не через “правильність”, а через власний досвід і розуміння реалій життя під окупацією. 

Багато людей стримує страх перед повним перезапуском життя, адже після виїзду потрібно будувати все з нуля, “по малесеньких цеглинках”. Попри це, героїня переконана: залишатися небезпечно, бо на окупованих територіях у найближчі роки не буде нормального життя — лише виживання, нестача всього необхідного та постійна загроза смерті.

Нагадаємо, що жителям Донецької області, які опинилися в окупації, можуть допомогти з виїздом в Україну. Цим займається благодійний фонд Save Ukraine. Для виїзду з окупації звертайтесь на гарячу лінію Save Ukraine за телефоном: 0800 333 129.

Підтримку евакуйованим надають і після приїзду до України. Зокрема, дітям і дорослим надають місце у центрі “Надії та Відновлення”. Тут вони можуть отримати гуманітарну, соціальну, медичну допомогу та визначитися з подальшими діями.

У центрі можна жити до трьох місяців. За цей час діти гарантовано пройдуть медичне обстеження, отримають допомогу педагогів та психологів. А дорослі зможуть оформити виплати ВПО, отримати юридичну та кар’єрну консультації.

Евакуйовані також можуть отримати допомогу з пошуком житла або можливість поселитися в модульних будинках.

До теми:

“Я не хотів бути частиною російської системи”: історія донеччанина В’ячеслава Муністера, який повернувся до України після 11 років окупації

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Дмитро Крук — мешканець окупованого міста Хрестівка на Донеччині. Йому було 9 років, коли у 2014 році його рідне місто захопили російські бойовики так званої “днр”. Далі було 9 років життя в окупації — пережиті обстріли, насадження російської ідеології, ризики мобілізації в російську армію. Всі роки Дмитро ігнорував окупаційну владу і плекав у собі любов до України. З окупації виїжджав двічі — спочатку в 2022 році, і остаточно — наприкінці 2023 року.

Про своє життя в окупації, виїзд до Європи та пошук спільноти однодумців Дмитро Крук розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію міста

Дмитро Крук народився у 2004 році. Коли йому 9 років, його рідне місто Хрестівка окупували росіяни.

Примітка. Місто Хрестівка (до 2016 року — Кіровське) — місто в Горлівському районі Донецької області. Розташоване за близько 20 кілометрів від Шахтарська та Єнакієвого. 14 вересня 2014 року місто опинилося під контролем бойовиків “донецької народної республіки”. У серпні-вересні 2014 року внаслідок обстрілів там загинуло майже 50 місцевих жителів.

Оскільки на момент окупації Дмитро був дитиною, він пам’ятає ті дні уривками. Каже, що найбільше запам’ятав обстріли, від яких разом з родиною ховався у підвалі.

“Спочатку взагалі не було зрозуміло, що нас окупували. Тому що в місті не було ніяких великих мітингів щодо приєднання до рф. Тільки шахтарі виходили на мітинги, коли “днрівці” пограбували шахту. Сам процес окупації я пам’ятаю, що вони просто зайшли і заявили, що тепер це не Україна. Добре пам’ятаю вже як сиділи в підвалах, чули вибухи. Одного разу ми вийшли з квартири, і біля нашого дому прилетів снаряд, всі вікна під’їзду з першого по дев’ятий поверх вибило. І нам довелося по цих уламках бігти в підвал. Підіймалися до квартири ми дуже рідко, бо там було небезпечно”, — згадує хлопець.

Наступні роки окупації Дмитро згадує як такі, де нібито зупинився час. Він каже, що було відчуття, ніби місто застрягло у 2013 році. У перші роки ще не було відчуття тотальної російської пропаганди, але вже можна було відчути утиски. Зокрема і серед підлітків.

“Пам’ятаю ситуацію, яка сталась десь у 2016 році. Ми з другом вийшли гуляти і я тоді слухав на телефоні пісню Ярмака “22”, присвячену подіям на Майдані. І ось коли друг почув цю пісню, то сказав, що її треба вимкнути, бо це небезпечно, якщо хтось почує. До речі, з цим другом я перестав спілкуватися в 2019 році. А минулого року дізнався, що він загинув — воював за росію. Йому було 20 років”, — розповідає Дмитро Крук.

Вплив окупантів хлопець помітив і під час навчання в школі. Поступово “нова влада” прибирала з навчальної програми дисципліни з історії, мови та літератури, замінюючи їх на російські. При цьому насаджувались російські наративи на класних годинах та в позаурочний час.

“У нас замінили історію України на історію росії. Напевно ще до 2018 року в нас була історія рідного краю, а потім і її відмінили. Українську мову і українську літературу стали викладати раз на два тижні. А російська мова, навпаки, взяла перевагу, цей предмет десь раз на два дні був. У 2020-2021 роках почали піднімати теми про війну, про Україну на класних годинах, мабуть вчителів це змушували робити. Але наша класна керівниця такі теми не підіймала”, — згадує юнак.

Погано ставились у школі і до будь-яких символів, пов’язаних з Україною.

“У 2020 році був якийсь захід у актовій залі. Нам треба було стояти з кульками, і я взяв собі синю та жовту кульку. Коли це побачила завуч, то вона накричала на мене, швидко підійшла і просто нігтями порвала ці кульки”, — згадує Дмитро.

Поїздка до України і переїзд у Донецьк

Російська пропаганда у школі набирала обертів, але Дмитро Крук їй не піддавався. Особисто пересвідчитись у тому, що всі розповіді і маніпулятивні заяви є неправдою, хлопець зміг у 2019 році. Тоді він разом з батьками поїхав на підконтрольну Україні територію, щоб отримати український паспорт. Отримував документ він на Донеччині, неподалік Покровська.

“Батьки мене вивезли на добу, щоб зробити паспорт. І яким було моє здивування, коли я зайшов в магазин і побачив чіпси “Люкс”, які в нас не продавались п’ять років. А ще я був приємно здивований тим, що нічого з того, що нам говорили про погане ставлення українців до мешканців Донбасу, не було”, — каже хлопець.

У 2021 році Дмитро Крук поїхав на навчання в Донецьк. Тоді він вже мав чітку проукраїнську позицію і демонстрував її в житті та соціальних мережах. За це його засуджували та навіть погрожували.

“У 2021 році я виклав у себе на сторінці Вконтакте фото зі стелою “Донецька область” та українським прапором. І мені через деякий час написав хлопець, якого я знав, він був з “Молодої Республіки” (ред. молодіжна громадська організація, яка діє за підтримки “днр”). Написав, що я на прицілі МДБ (ред. міністерство державної безпеки “днр”). Сказав, що за розмову проти рф можуть покарати, оскільки Донбас чекає інтеграцію з рф. Я тоді не звернув на це увагу та сказав, що я чекаю лише інтеграцію до України”, — каже Дмитро.

У 2022 році російська російська пропаганда стала ще сильнішою. І це призвело до того, що навіть ті, хто мав нейтральну позицію, стали на бік рф. Утиски стали ще більш помітні.

“Якось коли я навчався на першому курсі, я пішов купувати речі. І в одному з магазинів побачив синьо-жовту кофту. Я її придбав і ходив у ній гуляти, відвідував пари і ніхто нічого не казав. До 2022 року всі сприймали це нейтрально. А ось після 2022-го люди стали підпадати під вплив пропаганди і вже ставились до тебе вороже”, — зазначає Дмитро Крук.

Додалась до всього і мобілізація. Забирали на війну і студентів. Дмитро каже, що багато його одногрупників мобілізували з першого курсу. Це була примусова мобілізація. Хлопець припускає, що з військовими співпрацював деканат, оскільки юнакам приходили повідомлення про повістки саме звідти. Згодом Дмитро дізнався, що в лавах російської армії загинули деякі його однокласники. А дехто з одногрупників потрапив у полон в Україні, їх він впізнав на відеоінтерв’ю, які виходили в мережі.

Перший виїзд з окупації і повернення додому

У 2022 році Дмитро вирішив виїхати з окупації. На це рішення вплинули кілька факторів — небажання продовжувати навчання в університеті, постійні утиски навіть у побутовому житті та загроза мобілізації.

Наприкінці літа 2022 року хлопець виїхав до свого дядька в Ростов. В цей час до росії виїхав і його старший брат, якому загрожувала мобілізація. Брат хлопця поїхав далі до Німеччини, і Дмитро вирішив їхати теж. Батьки юнака були проти, адже на той момент йому було всього 17 років. Та рішення було твердим — залишатися в росії чи “днр” він не хотів.

Для виїзду почали робити довіреність, що батьки дозволяють його виїзд за кордон. Та через великі черги вчасно зробити її не вдалось і хлопець вирішив їхати без неї. Шлях йшов через Білорусь, але прикордонники не випустили його.

“Мене одного не випустили. Білоруські прикордонники пояснили це тим, що в мене немає російського паспорта. У мене паспорт “днр” та українська ID-карта. Але й ID-карту вони не визнають як паспорт, їм потрібна була саме книжечка, і паспорт “днр” вони не визнають”, — розповів хлопець.

Тоді він повернувся назад до росії й поїхав на кордон з Латвією. Майже добу він провів на російському прикордонному пості в очікуванні перетину кордону. Перевірку від росіян пройшов швидко: не було ні фільтрації, ні додаткових питань, лише перевірка документів.

З Латвії Дмитро поїхав до брата в Німеччину, але довго там не пробув. Каже, що не очікував таких важких умов. Жити довелось у таборі для біженців, а потім у дитячому садку, облаштованому для українців. Друзів він там теж не знайшов, тому відчував себе самотнім. Проживши в Німеччині близько двох місяців, Дмитро вирішив повернутися додому.

Другий виїзд за кордон і фільтрація

Повернувшись додому, Дмитро Крук зіткнувся зі ще більшими утисками. Навіть у компанії друзів він відчував постійні насмішки. Знайомі сміялися з його проукраїнської позиції.

“Вдома я зіткнувся з тими ж проблемами, що і були. Якось все дуже змінилось. Навіть друзі після 2022 року стали схиблені на Z-тематиці. Постійно якісь жарти в мою сторону були, адже у нас в компанії я один був за Україну. Всі це знали і всі намагались якось пожартувати над цим. Дуже неприємно було це чути”, — каже Дмитро.

Крім цього, Дмитро зіткнувся з обмеженнями у всіх сферах, бо не мав російського паспорта. Наприклад, йому відмовили в отриманні водійських прав, не приймаючи паспорт “днр”.

Виїхати з окупації назавжди хлопець вирішив після роботи в росії.

“Раніше я познайомився з чоловіком з Луганська, ми спілкувались в інтернеті. У 2023 році він був у росії, в селі Кабардинка, що біля моря. І він покликав мене до себе працювати. Я взяв з собою ще одного друга, і ми поїхали. Там ми працювали в одному ресторані, і якраз там я вже вдруге вирішив, що поїду. Тому що я там побачив зневажливе ставлення росіян до нас. Для них ми всі — х*хли. І не важливо звідки ти: з Донбаса, зі Львова, з Києва чи Одеси. Для них ми люди другого сорту”, — каже Дмитро.

Щоб більше ніколи не повертатися додому, навіть якщо сильно захочеться, юнак пішов на кардинальний крок — зробив патріотичне татуювання.

“Я поїхав у Новоросійськ і зробив собі татуювання з гербом України: розшифровку герба з надписом “воля”. Багато студій мені відмовляли і тільки одна жінка погодилася. Коли вона її зробила, то запитала, що це означає. Я сказав, що це просто слово “воля” і нічого особливого. Більше вона в мене нічого не питала, але все одно страшно було йти. Я озирався чи не йде десь за мною поліція”, — каже Дмитро Крук.

Потім хлопець почав шукати перевізника. Знайшов чоловіка, який погодився вивезти його до Німеччини за 350 євро. Та маршрут був не такий, як звичайно. Їхати довелось через Маріуполь, де на людей чекала фільтрація.

“Ми поїхали до Новоазовська, де на кордоні з росією нас чекала фільтрація. Я цього не очікував, бо коли я на Успенці постійно виїжджав, то нас ніяк не перевіряли, лише паспорт дивились. Переді мною була жінка, і вона зайшла в кімнату по фільтраційній картці. Через якийсь час виходить чоловік з цієї кімнати і каже: “У нас клієнт на фільтрацію”. Тоді приїхали два чоловіка у військовій формі, в масках, і в наручниках кудись вивели цю жінку. Що з нею було далі я не знаю. Мені ж пощастило — у мене просто взяли телефон, швидко його продивились і відпустили”, — розповідає Дмитро.

Далі хлопця чекала ще одна фільтрація, але вже більш прискіплива. Це було на кордоні росії та Латвії. Там росіяни вдавались до погроз і провокацій.

“Мене завели в кімнату фільтрації, там було два хлопця років 23-25. Одразу вони побачили на мені кільце з пентаграмою, яке мені брат подарував ще в Німеччині, ми купили його на ярмарці. Вони одразу почали казати, що я сатаніст, питали чи вірю в Бога. Також одразу забрали телефон і почали запитувати чи є в мене родичі в ЗСУ чи десь в Україні, чи підтримую я дії України. Також вони вдавались до провокацій. Кажуть прямо: “А чому ти зливав координати російських військових?”. Вони дивляться на те, як ти реагуєш, як ти відповідаєш. Я сказав, що я нічого не зливав, і вони не могли за це зачепитися. Потім вони знайшли у мене в телефоні TikTok. Але там не було акаунту, бо доступ я до нього втратив, він був прив’язаний до сім-карти, яку я загубив. Вони вимагали зайти в акаунт, казали що в мене там точно є якісь х*хляцькі відео. Навіть погрожували відрізати палець, вмикали шокер перед обличчям. Але я їм пояснив ситуацію і вони наче повірили”, — розповідає Дмитро Крук.

Після допиту юнака попросили роздягнутися.

“Мені пощастило, що тоді було холодно, і я був у куртці, кофті, футболці і термобілизні. Я запитав чи можу я не повністю роздягатися, вони дозволили. Я показав їм руки і ноги, задерши одяг, спину. А моє тату якраз було на грудях. Тоді вони попросили показати живіт і шию. Я задер футболку до рівня татуювання і так вони його не побачили”, — каже Дмитро.

Після цього юнака змусили сказати на камеру, що він підтримує дії рф в Україні та зобов’язується передавати дані про місцеперебування ЗСУ. Росіяни пригрозили, що якщо Дмитро десь погано відгукуватиметься про Україну, то вони відправлять це відео воїнам “Азову” і вони, нібито, відріжуть йому голову. Це росіяни роблять умисно, щоб залякати людей.

2 листопада 2023 року Дмитро Крук перетнув кордон з Латвією. Тепер він мешкає в Німеччині.

Допомога Україні і пошук спільноти однодумців

У Німеччині Дмитро Крук заснував громадську організацію на підтримку України. Разом з однодумцями він проводить мітинги на підтримку військовополонених та збирає гроші для ЗСУ.

“На початку цього року я відкрив благодійну громадську організацію Free Defenders.de. Ми проводили акції, кожен тиждень збиралися в центрі міста, стояли з плакатами і прапорами в пам’ять військовополонених, полонених цивільних, захист військовополонених. Також ми інформували людей, що росія порушує закони проти людяності. Ще ми проводимо збір коштів на ЗСУ, на сьогодні зібрали близько 300 тисяч гривень”, — розповідає Дмитро.

У планах Дмитра переїзд до України. Він зізнається, що трохи боявся цього, адже не має тут ні родичів, ні друзів. Та нещодавно він познайомився з В’ячеславом Муністером — донеччанином, які виїхав з Донецька після 10 років окупації. Раніше редакція публікувала його історію. В’ячеслав порадив Дмитру пройти навчання екстерном в українській школі, щоб мати атестат українського зразка і можливість вступити до українського університету.

“Ми спілкувалися з Вячеславом і нещодавно він покликав до себе. Каже, що я можу пожити в нього поки не освоюся. Буквально через тиждень я планую поїхати в Україну”, — ділиться планами Дмитро.

Своїм землякам, які продовжують жити в окупації і хочуть виїхати, Дмитро дає одну пораду — не боятися. Каже, що перший час дійсно буде складно, але воно того варте. Головне — бути впевненим у своєму виборі та не відступати назад.

Читайте також:

• Дітей готують до війни. Як РФ мілітаризує дитинство на захоплених територіях України
• Біжу за тих, хто в берцях: історія переселенки з Бахмута, яка бере участь в благодійних забігах в Німеччині
• Примусова мобілізація на окупованих територіях: РФ забрала до війська десятки тисяч українців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!