Через повномасштабне вторгнення рф в Україні піддалися бомбардуванню тисячі кілометрів заповідної землі. Термобарична зброя на кшталт російського “Сонцепека” вщент випалювала ґрунти. Деякі природні процеси, які запустилися внаслідок бойових дій, вже стали незворотніми. Про вплив великої війни на ґрунти та загалом екосистему Бахмута редакція поговорила з екологами, громадськими активістами та працівниками аграрної сфери.

Довоєнні екологічні проблеми ускладнила війна

Громадський активіст, волонтер, а в минулому депутат Володимир Березін розповідає, що в Бахмуті були проблеми ще до початку війни. Зокрема, витік в річки шахтних вод, які забруднюють воду важкими металами і як наслідок роблять її небезпечною. 

Володимир Березін. Фото: Фейсбук

“У нас на Донеччині фактично флора й фауна були пошкоджені ще до 14 року, але війна тільки ускладнила загальне становище. Ці родзинки, які залишилися – мова йде за заповідники та природоохоронні зони — це дуже умовно. Зараз багато процесів в екосистемі вже невідворотні”, — вважає Володимир Березін.

Чоловік додає, що головним чинником, який впливає на навколишнє середовище Донеччини, зокрема й Бахмута, є вугільні шахти, з яких витікають шахтні води з високим вмістом солі. Своєю чергою, ці води окислюють ґрунти та засолюють місцеві водойми.

Так річка Бахмута виглядала до російського вторгнення. Фото: Фейсбук

“Наші джерела є небезпечними через це, вони вбивають як природу, так й людей. Наведу приклад: в місцевості поблизу Горлівки є джерело, з якого починається річка Бахмутка.  Ми досліджували його, там з-під землі б’ють джерела чорної мазутистої води. Це є велика проблема, яка існувала ще до війни, але війна все ускладнила й доклалася до вбивства місцевої природи”, — зазначає Володимир Березін.

Активіст розповідає й про місцевий Микитівський ртутний комбінат, відходи з якого змиваються у водойми та ґрунти. Своєю чергою, це викликає підвищення показника важких металів, калію та свинцю.

“Якщо до війни люди хоча б якось управляли всім цим становищем, банально робили загороди, які б відмежовували вкид у водойми небезпечних речовин, то зараз під час війни це неможливо. Це все йде у поля, для корму худобі. Не можна сказати, що у нас була ідеальна чиста природа й раптово прийшла війна та все зруйнувала. Природа не завжди може відновлюватися. Запущено механізм вбивства природи”, — каже Володимир Березін.

Наслідки війни — пошкоджені ґрунти та втрачені ліси Донеччини

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

Бахмутська екологиня Галина Олійникова вважає, що серйозною проблемою для Бахмута після закінчення війни стане довге відновлення ґрунтів.

“Всі поля взриті, понівечені пострілами та вибухами. Довгий час буде розмінування, далі випари всіх газів. Це важкі метали, тож земля буде забруднена. Знадобиться час на відновлення”, — каже екологиня.

Галина Олійникова наголошує, що проблемою стануть й втрачені ліси під час ведення бойових дій. Тут мова йде не стільки за Бахмут, скільки за всю Донеччину. Екологиня зазначає, що ще з 2014 року близько половини лісів на Донеччині вигоріли.

“Проблема в тому, що наш регіон взагалі малозаліснений і здебільшого ці ліси були штучно насаджені. Тепер, щоб їх поновити, потрібні десятиріччя”, — говорить вона.

У 2019 році пані Галина разом з колегами проводили виїзні експедиції, в ході яких дослідили Кременецький ліс. На цій території вже близько двох років намагаються засаджувати землю, спалену ще у 2014 році новими деревами, але саджанці не приймаються.

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

“Відбуваються зміни клімату, потепління – й рослини не приживаються. На пісковиках дуже важко висадити рослини, щоб вони прижилися. Це колосальний обсяг роботи”, — пояснює екологиня.

Якщо ліси не вдасться відновити, Донеччину очікує нова проблема — це вітри. Своєю чергою вони призведуть до ерозії ґрунтів, а далі – зникнення води та зменшення кількості опадів.

“Ці зміни клімату будуть відчутні на наших землях, вони й до того були. Ми це спостерігали останні роки. У нас спекотне літо, досить теплі зими, немає снігу й не було дощів. Тепер з цими всіма факторами може бути ще гірше. Це подібно до маховика, який все більше і більше розхитується, поки люди не зупиняться”, — наголошує екологиня.

Річки та водойми спіткають теж невтішні наслідки, через витік шахтових вод — річки будуть ще більше забруднені важкими металами. Забруднена вода буде не тільки в Бахмуті, через Сіверський Донець вона потрапить в басейн Дону, а той своєю чергою в Азовське море, від цього постраждає й сама росія.

“Росії не шкода ні людей, ні довкілля. У них одна ціль — просто зруйнувати Україну, а яким чином це робити, їм це не цікаво”, — вважає пані Галина.

Що кажуть фермери?

Полуниця вирощена на органічних добривах в Бахмутському районі. Фото: “Бахмут. IN. UA”

Депутатка Бахмутської міської ради і керівниця сільськогосподарського підприємництва в Клиновому, пані Валентина, раніше очолювала велике господарство. В Клиновому були сучасні теплиці, нове обладнання та необхідне устаткування. Все це не встигли вивезти до окупації, село 8 років було в сірій зоні й люди надалі вірили, що їхню місцевість не зачеплять.

В Клиновому працювали молоді аграрії, сюди люди вкладали чимало коштів, проте в результаті у них забрали й землю й врожай, який вони не встигли зібрати.

“Зараз про стан теплиць ми нічого не знаємо. 1 липня 2022 року в Клинове зайшли “вагнерівці”. Поки село не окупували, ми мали змогу спостерігати, теплиці були пошкоджені, були прильоти, але теплиця стояла”, — каже пані Валентина.

Вона додає, що поля в Клиновому не були засмічені внаслідок прильотів, їх там було мало. Після 2014 року поля розмінували й продовжили засівати. Кращим становищем стало після того, як фермерам вдалося погасити кредит, який брали на ділянку. Після цього гроші почали вкладати безпосередньо в сам врожай, добрива й нові технології, а також захист для рослин. 

“Фермери не встигли зібрати врожай. В лютому, коли ми їхали автобусом попри поля, люди казали: “Така пшениця гарна”, — пригадує очільниця підприємства.

Зараз Клинове окуповане, але попри те, пані Валентина запевняє, що після деокупації всі планують повертатися додому відроджувати справу й аграрництво до довоєнного рівня. Принаймні, на це сподіваються, каже депутатка.

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської. Фото: особистий архів героя

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської громади також вважає, що після закінчення бойових дій аграріям вдасться відновити свою справу. 

Олександру важко визначити, як швидко ґрунту вдасться відновити урожайність, адже наразі на багатьох колишніх фермерських господарствах тривають бойові дії, а опісля буде довга робота з розмінування. 

На думку Олександра Хайнуса, зараз держава не сприяє допомозі фермерам, які або працюють в надскладних умовах, або взагалі втратили свій бізнес. Їм доводиться платити такі ж податки, як й працюючим господарствам, тож збитки фермерів, зокрема й в Бахмутській громаді, дуже високі. Аграрії змушені самотужки долати труднощі. 

Думка еколога

Олексій Василюк — український еколог. Фото: Фейсбук

Олексій Василюк — український еколог і зоолог, співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України вважає, що ґрунти в Бахмуті потребуватимуть сотні років, щоб відновитися й стати придатними для безпечного вирощування врожаю. Водночас екологу важко назвати точну кількість  років, через які відновиться земля.

“Почнемо з найпростішого, наприклад, будівництво фортифікацій, елементарних окопів. Частина ґрунту в одних місцях викопана, в інших ні, власне ґрунт засипаний іншою глиною, тобто він фактично похоронений, бо він вже не на поверхні землі більше. Десь щось горіло, є якісь забруднення, але найбільш поширено — вибухи боєприпасів”, — каже еколог.

За його словами, там, де відбувається вибух боєприпасу, утворюється воронка, відповідно ґрунту там не лишається, натомість є підстилаюча порода. В результаті вибуху уламки розкидаються навколо. Своєю чергою на ґрунти відбувається термічний, фізичний та хімічний впливи.

“Потрібно розуміти, що фактично будь-який боєприпас — це вибухова речовина в металевій оболонці. Половина цієї речовини потрапляє у новостворену воронку, адже вибух має сферичну форму, а половина боєприпасу потрапила назовні. Серед цих речовин кожен боєприпас має дуже різний хімічний склад: важкі метали, сірка, а отже й різний вплив на ґрунт. Всі дрібні організми, які живуть в ґрунті, дуже швидко гинуть саме через цю сірку”, — пояснює еколог.

Земля, контактуючи з росою, туманом, дощем чи снігом створює  випаровування. Ця вода контактує з сіркою. Як наслідок утворюється сірчана кислота і всі дрібні організми в ній згорають. Це дуже важливий момент, каже еколог, адже ґрунт — це не просто хімічна речовина певного кольору.

Російська вогнеметна система «Солнцепек». Таку зброю окупанти використовували на території Донеччини. Фото: Генштаб

“Ґрунт — це дуже складна екосистема, у якій живуть мільярди живих організмів, які не побачиш неозброєним оком. Всі ці організми підтримують безконечний процес, коли рослинні залишки розкладаються і стають ґрунтом. Якщо цих організмів не буде, ґрунт не буде ні створюватися, ні підтримуватися. Цей процес дуже тривалий: за рік може утворитися максимум 1-2 міліметри родючого шару ґрунту за умови, що там все гаразд”, — пояснює тонкощі екосистеми  Олексій Василюк.

Еколог доповнює думку бахмутської фахівчині Галини Олійникової про те, що на Донеччині є проблема з сильними вітрами, які спричиняють ерозію ґрунтів.

“Рослини, які у нас зараз залишилися — це залишок того, що у нас накопичувалося дев’ять тисяч років на льодовику, який розтанув”, — пояснює фахівець.

Вплив на аграрну сферу

Поля соняшника. Донеччина. Фото: Вікіпедія

В Україні сільське господарство — одна з провідних галузей. Донеччина була важливою ланкою, яка забезпечувала продаж та експорт сільськогосподарських продуктів. Чималу частину землі в Донецькому регіоні займали пшениця та соняшник. Для багатьох аграріїв війна зупинила бізнес, чимало фермерів втратили поля. Ті ж, які залишилися, намагаються бодай якось працювати.

“Виходячи з того, наскільки для нас важливі ґрунти для сільського господарства — їх утворити можна тільки природною степовою рослинністю, з якою є проблеми на Донеччині. Те, що зруйновано в частині ґрунтів – наше покоління не дочекається, поки воно відновиться. Це одна з трагедій війни”, — каже український еколог Олексій Василюк.

Є й інша серйозна проблема — це забруднення ґрунтів речовинами, пояснює фахівець. Розглядати забруднення можна за  трьома критеріями:

1. Чи довго вони зберігаються?
2. Чи шкідливі вони для людини?
3. Чи здатні ці речовини якимось чином мігрувати в людський організм?

“Наприклад, деякі важкі метали здатні мігрувати в рослини, а ми ці рослини їмо. Уявіть: у нас є город, на якому були вибухи. Я не подумав, закидав лопатою воронку й посадив там помідори. Ці помідори я потім їстиму разом з важкими металами. Якщо ми беремо до прикладу Донеччину, то на цій території й так достатньо важких металів. Це не тільки проблема цього регіону, промисловість багато де створила фонове забруднення”, — наголошує еколог.

Відновлення ґрунту

Процес розмінування. Фото: Фейсбук

Сьогодні часто в інформпросторі звучать тези, що Україна може скористатися досвідом В’єтнаму, щоб відновити пошкоджену війною землю. Пан Олексій не вивчав досвід В’єтнаму докладно, але має про нього інформацію, щоб провести певні паралелі.

“В’єтнам рахував кількість воронок, оцінював кількість того, що потрапляло в довкілля, щоб зрозуміти обсяг шкоди. Вони оцінили, скільки саме було воронок на території, де власне велися бойові дії, і від цієї цифри відштовхувалися, виставляючи репарації”, — пояснює фахівець, наголошуючи, що такий досвід може бути корисний для України.

Навіть, якщо війна закінчиться сьогодні — ми не отримаємо доступ до природи відразу, наголошує фахівець. Після закінчення бойових дій Україну ще чекає тривалий період розмінування. Ґрунти, які зазнавали пошкодження внаслідок бойових дій, не будуть придатні для вирощування городини.

Вирви від снарядів у Бахмуті, фото за 7 січня. Фото: Maxar Technologies в Twitter

“Люди не готові це почути ще. Попри те, держава ж відповідає за безпеку людей. Раціонально було б провести інформаційну кампанію та пояснити людям ситуацію, слідкувати за безпекою ґрунтів. Це можуть робити й наші партнери. Наприклад, є країни, які не хочуть давати нам озброєння, або вже дали все, що можна. Втім, вони можуть допомогти в іншому. Ні одна країна, ні одна міжнародна організація ще не допомагала з оцінкою якості ґрунтів. Це дорогі аналізи, але можливо, можна хоча б частково допомогти”, — розмірковує Олексій Василюк.

Еколог наводить приклад людей, які повернулися в Чорнобиль і ведуть життя там. Це було свідоме рішення громадян. Коли цей досвід буде повторюватися в майбутньому, потрібно, щоб людям, фермерам зокрема, пояснювали, чи дійсно безпечна їхня ділянка для вирощування врожаю. Цим, на думку Олексія, може займатися Держспоживслужба.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Ізоляція” — як живе та чим зараз займається культурна платформа, заснована на Донеччині“

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Мирослава Ткаченко — дитяча тренерка з Бахмута. Понад 10 років вона займається кануполо — водним видом спорту, який поєднує веслування і гру з м’ячем. Восени 2021 року почала активно працювати над відкриттям секції кануполо в Бахмуті і влітку 2022 року планувала розпочати дитячі тренування. Та цим планам завадила війна. Зараз бахмутянка тренує дітей у Києві і запрошує до себе дітей з Бахмута.

Про свій шлях у спорті та тренерстві Мирослава Ткаченко розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Як Мирослава Ткаченко прийшла у спорт

Мирослава Ткаченко народилася і виросла в Бахмуті. Тут же і здобула освіту — закінчила Бахмутський фаховий коледж транспортної інфраструктури та Бахмутський навчально-науковий професійно-педагогічний інститут.

Під час здобуття вищої освіти Мирослава переїхала до Києва. Тут дівчина знайшла себе в різних заняттях, переважно це були спорт і туризм. 

З 2015 року бахмутянка почала займатися водними видами спорту — каякінгом і кануполо. Згодом ці захоплення переросли в серйозні тренування і вона стала членкинею жіночої збірної з кануполо.

“У 2015 році я познайомилася з каякінгом, але мені не вистачало драйву й командної гри. Я більше люблю командні види спорту, ніж індивідуальні. Одного разу каякерський клуб, у якому я займалася, запросили зіграти в кануполо. Уже після першого матчу я зрозуміла, що знайшла саме те, чого мені бракувало. Потім дізналася, що існує жіноча команда, вирішила приєднатися до неї й почала займатися серйозніше. Відтоді кануполо стало моїм видом спорту”, — розповіла Мирослава Ткаченко.

У складі жіночої збірної бахмутянка брала участь у міжнародних змаганнях з кануполо. Та за деякий час команда розпалася, бо більшість її гравчинь пішли в декрет.

Примітка. Кануполо — це командна гра з м’ячем на воді. Команди, перебуваючи в каяках, намагаються забити якомога більше голів команді суперника. Передавати м’яч можна руками або веслами.

Після розпаду команди бахмутянка не закинула заняття спортом. Із 2018 року вона змінила формат своєї діяльності, стала дитячою тренеркою та відтоді веде секцію з кануполо для дітей у Києві. Паралельно з цим здобула магістерський ступінь за спеціальністю “Тренер з водних видів спорту”.

Про плани заснувати секцію з кануполо в Бахмуті

Попри те, що Мирослава постійно проживала в Києві, вона часто приїжджала в рідний Бахмут. Основна її робота була дистанційною, тому дівчина могла розвивати діяльність у двох містах. Так у 2021 році спортсменка вирішила заснувати секцію з кануполо в Бахмуті, залучивши грантові кошти. Заняття для дітей планувати відкрити влітку 2022 року на набережній.

“Паралельно зі спортом я проходила різні навчання з ведення бізнесу, менеджерські курси. І врешті-решт наважилася відкрити секцію з кануполо в Бахмуті. До повномасштабного вторгнення здавалося, що часу достатньо, тому я намагалася не поспішати, а правильно підійти до справи. Для цього проходила менеджерські та бізнес-курси, консультувалася з центром зайнятості щодо грантової підтримки. Я хотіла залучити грантові кошти, щоб відкрити дитячу секцію в Бахмуті. У нас для цього вже була побудована шикарна набережна, де можна було в теплий сезон з дітками займатися. Також у Бахмуті були й інші водойми, де можна було створити необхідну інфраструктуру для занять. У майбутньому також планувала домовлятися про використання басейну. Планів було багато, але повномасштабне вторгнення їх повністю зруйнувало”, — розповіла Мирослава Ткаченко.

Заняття з кануполо в Києві

Понад десять років Мирослава Ткаченко займається кануполо та тренує дітей. Останні два роки мала перерву, оскільки зосередилася на допомозі військовим. Зараз тренерка поступово відновлює заняття для дітей та запрошує до них дітей віком від 8 до 15 років, зокрема дітей із бахмутських родин, які нині мешкають у Києві

Тренерка пропонує два види занять з кануполо. Це можуть бути разові тренування, коли дитина може ходити за бажанням. Або ж повноцінні заняття в команді три рази на тиждень. Такий формат підійде тим, хто бажає розвиватися в цьому виді спорту.

“Формат обирають діти і їхні батьки. У кануполо немає “правильного” типу характеру для цього виду спорту. Тут однаково цінують невтомних енерджайзерів і спокійних стратегів. Саме різні характери роблять команду сильнішою. А найцінніше — це перші досягнення дітей, які приходять дуже швидко: перше самостійне перепливання затоки, перший переворот у каяку, перший забитий гол. Під час тренувань ми багато граємо в рухливі ігри на воді. Наприклад, у “відбивного”, коли діти на човнах наздоганяють одне одного. Це завжди багато драйву, позитивних емоцій і щирої радості”, — розповідає тренерка.

На постійні тренування або разові заняття запрошують всіх, хто бажає спробувати себе в кануполо. Попередньої підготовки до цього виду спорту не потрібно, дітей не відбирають за будовою тіла чи фізичними можливостями. Єдина вимога — висновок від лікаря, що дитина може займатися активним видом спорту. Якщо в неї є обмеження чи протипоказання, тренер має про це знати і може відмовити.

На заняття з кануполо можуть записуватися діти віком від 8 років до 15 років. Можливо згодом початковий вік розширять до 6 років.

“Що отримує дитина? В першу чергу, познайомиться зі спортивним каяком, якщо не мала досвіду сидіння в каяку. Відчує, як тримати баланс на воді. Коли дитина навчилася це робити, ми перепливаємо з Оболонської набережної на інший берег, на острів. Це, можна сказати, дивовижна прогулянка, особливо для новачків, і всім вона дуже подобається. Також вчимося закидати м’яч у ворота, забити свої перші голи і загалом грати з м’ячем”, — розповідає Мирослава Ткаченко.

Весь інвентар дитині видають. Це каяк і весло та захисне спорядження — жилет і шолом. З собою потрібно мати лише змінний одяг, легке взуття і рушник.

За словами тренерки, заняття з кануполо можуть дати дитині не лише загальний спортивний розвиток, а й допомогу в адаптації до нового середовища і соціалізації.

“Загалом вода має терапевтичний ефект, вона заспокоює. А сам спорт — гуртує, дисциплінує. Діти знайомляться з іншими, більше соціалізуються. Тим паче, це командна гра, і вони потім один одного підтримують, надалі мають свою маленьку особливу групу. Також позитивні емоції приносять досягнення, тим більше, що це не класичний вид спорту і в дитини будуть дуже нетипові досягнення. Наприклад, перевертання в каяку. У нас це необхідний елемент, ми завжди вчимося, а для новачка це щось “вау, я перевернувся”. І це завжди захоплює”, — розповідає Мирослава Ткаченко.

Чи є в Україні можливість розвиватися в кануполо

Ті, кого зацікавить кануполо, як можливість розвитку в спорті, можуть відвідувати турніри. Це і локальні змагання в Україні, і міжнародні турніри.

“В Україні є локальні заходи, це наш національний турнір. Він відбувається навесні в Києві, і восени у Львові. До повномасштабного вторгнення в Україну приїжджали команди з Польщі, Литви. Наша найдружніша федерація — це литовська, ми часто до них їздимо. Але на жаль, через війну до нас поки що з інших країн спортсмени не приїжджають. Часто проходять і міжнародні змагання, де змагаються учасники з України. Наприклад, через тиждень буде турнір у Польщі, і наші дитячі та дорослі команди туди їдуть”, — каже Мирослава Ткаченко.

Кануполо в Києві: ціна, місце тренувань, як долучитися

Мирослава Ткаченко запрошує на свої заняття дітей з Бахмута. Вартість разового тренування складає 350 гривень (для дітей з Бахмута — 250 гривень). Тривалість заняття — 1,5 години.

Для тих, хто бажає займатися в секції, абонемент на місяць коштує 1 500 гривень.

У літній період заняття проходять на Оболонській набережній. Взимку — в басейні.

Записатися на разове тренування можна особисто до Мирослави. Для цього телефонуйте за номером: +380 (63) 793 1454. Або пишіть на цей номер у Telegram чи WhatsApp.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “Коли суперниця саме з росії, мені хочеться взяти і втерти їй ніс”: інтерв’ю з чемпіонкою Європи Марією Єфремовою
• Бахмутська студія Art Life відновила роботу в Болгарії та підкорила міжнародне журі
• Двічі починала все з нуля: історія бахмутянки Лади, яка відкрила власний манікюрний кабінет у Києві

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Лілія Ярошевська на позивний “Мамба” — військова з Сіверська. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і волонтерила. У травні 2024 року долучилася до лав Національної гвардії України. Рішенню стати до війська передували втрати дому і рідних, які принесла російська армія. Зараз Лілія Ярошевська займається медичною евакуацією поранених військових. Служба стала для неї не просто черговим етапом, а цілим життям. У планах Лілії — воювати до перемоги і звільнення Донеччини.

У розмові з Бахмут IN.UA Лілія Ярошевська поділилася спогадами про рідний Сіверськ, розповіла про службу та творчість, яка пов’язана з домом.

Спогади про Сіверськ

Лілія Ярошевська родом із Сіверська. Тут вона народилася і виросла, закінчила місцеву школу. Після школи мріяла вступити до Бахмута на перукаря, але не вийшло. Помер тато, тому Лілія не хотіла залишати матір одну і вступила на навчання до місцевого училища.

За словами військової, найщасливіші миті її життя пройшли саме в Сіверську. Найтепліші спогади — з дитинства.

“Моє дитинство минуло серед неймовірних донецьких краєвидів. Річка, бабуся, в якої були корови, купа дітей. Тоді була свобода, навіть повітря пахло свободою, не було якихось турбот. Школа, літо, канікули, дитинство — це те, що я зберегла у своїй пам’яті. Хоч фізично міста немає, але воно живе в кожному з нас у спогадах”, — каже Лілія Ярошевська.

Та врізався у пам’ять жінки і зранений Сіверськ. У травні 2023 року Лілія востаннє була вдома і бачила зруйноване місто. Тоді вона прибрала подвір’я свого дому, щоб у її будинку з комфортом могли жити військові, які боронять місто.

“Коли мама з бабусею виїжджали, то залишили ключі від будинку сусіду. І мама сказала, щоб віддав ключі військовим, якщо їм треба буде заїхати. Ми ж розуміли, що хлопцям десь жити треба, вони ж не будуть жити десь у полі чи в посадці. Якісь умови їм треба, щоб відпочити після окопів. Востаннє я приїжджала додому 31 травня 2023 року, щоб поприбирати. Мені було дуже соромно, що там трава була… Це зараз, звісно, смішно, але на той момент мені прям щиро було соромно перед хлопцями. Що зараз вони заїдуть до мене в будинок, а там просто бруд, купа сміття, трави. Тому я їздила волонтерити і заразом вирішила прибирати. Пам’ятаю, що вже вибухи було чути, а я травичку рву”, — згадує Лілія Ярошевська.

Про життя до повномасштабної війни

Лілії Ярошевській 33 роки. До повномасштабної війни вона жила звичайним цивільним життям і будувала плани на майбутнє.

“Планувала вийти заміж, народити дітей. Можливо, придбати собі якесь житло. Просто жити своє цивільне життя”, — каже Лілія.

З 2019 року Лілія Ярошевська стала волонтерити. Цим вона займалась і після повномасштабної війни. На деякий час жінка виїжджала в Чехію, але й там продовжувала волонтерську роботу і допомагала Україні.

Про службу в Нацгвардії

У 2024 році Лілія вирішила долучитися до війська. Вона зізнається, що це рішення далося нелегко, але було обдуманим. Передувало йому кілька болючих втрат, яких родині завдала росія.

“Насправді рішення давалось мені дуже важко, але це було свідоме рішення. Я йшла до нього десь півтора року, обдумувала все. Але, мабуть, зрозуміла, що не можу стояти осторонь. На той момент я втратила трьох людей з родини: загинули двоє братів і маленький племінник. Ще один племінник потрапив у полон. І, мабуть, це дало великий пинок, прямо величезний “пєндаль”. Хоч я вже на той момент активно волонтерила і їздила ближче до лінії бойового зіткнення, до мене прийшло розуміння, що “Ліля, досить бути просто волонтером, це вже все, пройдений етап”. Я зрозуміла, що треба робити щось більше”, — згадує про своє рішення військовослужбовиця.

8 травня 2024 року Лілія Ярошевська підписала контракт і вступила до лав Національної гвардії України. Тут вона служить і дотепер. Разом з нею у лавах Нацгвардії служать і всі її рідні, які можуть тримати зброю в руках і не мають фізичних обмежень.

У війську Лілія Ярошевська перебуває на посаді санінструкторки та є медикинею евакуаційної групи. Також вона займається документацією поранених військових. Каже, що медиків особливо не вистачає на фронті, тому і знайшла себе в цьому напрямку.

“Взагалі я на посаді санінструктора. По факту виконую роботу діловода, бо дівчат тут дуже бережуть і не відпускають кудись ближче, в кілзону. Документообіг поранених — це дуже великий об’єм роботи, де потрібно систематизувати інформацію про все лікування, направлення на ВЛК, рішення ВЛК, довідки про обставини поранення. Це дуже важлива робота для хлопців, які були поранені. І також я медик евакуаційної групи, їжджу на еваки. Багато хто зараз говорить про піхоту, про службу в НРК, про зв’язківців. Це, звісно, дуже важливо, але медиків теж критично не вистачає. Тому знайшла себе тут”, — розповідає військовослужбовиця.

На питання “Що найважчим є для неї у службі”, військова, не задумуючись, відповідає:

“Очі поранених хлопців. При еваках ти завжди дивишся їм в очі, і розумієш, що вони пережили. Ти знаєш, що в тебе є там хтось загиблий, твій побратим, і ти знаєш, що вони там були, все це бачили. Ти боїшся кожен раз запитати щось зайве, щоб, не дай Боже, не травмувати людину психологічно. Тому бачити ці очі — це найважче. Неважко фізично, неважко надати допомогу, неважко якось врятувати людину. Важко морально”, — каже Лілія Ярошевська.

Вірші і пісня про Сіверськ

Є в житті Лілії Ярошевської і творчість. Вона пише вірші. Захоплення поезією в неї з’явилося зі шкільних років. Десь у 5 класі дітям дали завдання написати вірш. Маленька Лілія тоді написала вірш про Україну.

Зараз для Лілії вірші — це спосіб вилити свої спогади, відрефлексувати події. А ще — це можливість не дати своєму серцю зачерствіти на війні.

“У бойових умовах твоя творчість — це крик душі. Я не пишу щось спеціально, аби було, ні. Для мене це як щит. Єдиний щит, який дозволяє моєму серцю не зачерствіти повністю в умовах бойових дій, коли ти стаєш уже не таким м’яким. Бо ти і по-іншому ставишся до смерті, до поранень, вчишся не приймати це близько до серця. А от саме ця творчість — то такий собі бар’єр, щоб не закам’яніти зовсім”, — розповідає Лілія.

Якось після однієї з евакуацій військова вирішила написати пісню про своє життя. Натомість вийшло написати вірш про рідний Сіверськ, оскільки для неї досі є важкою тема втрати дому. Потім за допомогою штучного інтелекту свій вірш Лілія поклала на музику і зробила з нього пісню.

“В один момент мене так накрило, я почала писати і думаю: “А чому б не написати про себе?”. Закарбувати трошки свого життя, покласти його на риму і створити з неї пісню. Я хотіла передати не просто хроніку війни, а те, що відчуваю саме я. Жінка, яка пройшла волонтерство, яка їздила на лінію бойової зіткнення, допомагала хлопцям, потім пішла служити в армію, стала медиком. Через свій біль за своє місто, через духовні шрами якось воно все і вийшло”, — розповідає Лілія Ярошевська.

Тема Сіверська часто є у творчості Лілії Ярошевської.

***

Мій любий Сіверськ, рідний дім,
на твойому тілі зараз рани
Та в нас болить душа за тин, на сердці величезні шрами
Тримайся, милий, як ніколи
До тебе ми крізь всесвіт полетим
Відбудовувати будем знову,
Садок, лікарню, кожен дім.
Болить душа за тих, хто там, бо виїхало нас багато,
Але запам’ятай, малий, на нашій вулиці ще буде свято
Та хочу я звернутись до кацапів
Не буде вам спокою на землі
За кожного схороненого сина й брата, ви будьте прокляті на всі віки.
За кожну дівчину, яку ви вбили, за мати, бабцю й дідуся…
Немає вам прощення в цьому світі,
Та і на тому його теж нема…

***

Про мотивацію служити далі

Лілія Ярошевська каже, що служба у війську для неї — це не просто черговий етап життя, а і є саме життя. Тому вона націлена воювати до перемоги України. Її мета — звільнити для нащадків Донеччину, щоб вони могли її відбудувати та писати свою українську історію.

“Я неодноразово казала, що не піду з війська, поки не буде кордонів 1991-го року. Поки я не поверну свій Сіверськ, поки кожна родина не повернеться до себе додому. Для мене служба — це життя. І я не хочу, щоб мої діти… Мені 33 роки, в мене немає дітей, я незаміжня, і я зараз покладаю своє життя, щоб наші нащадки навіть не знали російської мови, бо вони нас знищують. У мене рідний брат був російськомовний, якого вбили в Бучі. Про що говорити? Вони знищують нас, як українську націю. Тому війна — це тяжкі роки, покладені на майбутнє наших дітей. Я сподіваюся, що я, все ж таки, вийду заміж, народжу дитину, і моя дитина повернеться в мій Сіверськ, піде на могилку до мого батька, і якось відбудує це все. Дуже хочеться в це вірити”, — ділиться думками Лілія Ярошевська.

Тим, хто не служить у війську, Лілія радить зберігати свою українську історію, поширювати історію української Донеччини. Щоб у майбутньому ніхто не зміг її переписати на свій лад.

“Щоб там не було, це наше минуле. Це історія, яку в майбутньому, так як роблять ці п*д*ри, можуть переписати. Тому однозначно про кожну людину, про кожного загиблого хлопця, про кожне зруйноване місто, про кожну подію треба писати і закарбовувати нашу історію Донеччини. Тому я прошу кожну людину з Донецької області зберігати історичні факти, щоб у майбутньому це все не стерлося і не переписалося. Нам дуже треба створювати історію нашої Донеччини. Дуже хотілося б, щоб це робили ті, хто має на це час. Бо поки ми тут відбиваємо ворога, у нас фізично немає на це часу”, — підсумовує Лілія Ярошевська.

Сподобався матеріал? Ми створюємо такі тексти завдяки підтримці наших читачів. Приєднуйтеся до спільноти Бахмут IN.UA — це допомагає нам і надалі розповідати історії людей, документувати події та працювати для бахмутян. Стати учасником спільноти.

Читайте також:

• “На першому чергуванні боялася, що впаду від вигляду крові”: історія нашої журналістки, яка стала інструкторкою з тактичної медицини
• “У нас було не просто місто, а культурний куточок на сході”: бахмутянка про життя в Києві та пам’ять про рідне місто
• Як переселенка з Павлограда пережила втрату дому і знайшла нове натхнення на Київщині

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!