Через повномасштабне вторгнення рф в Україні піддалися бомбардуванню тисячі кілометрів заповідної землі. Термобарична зброя на кшталт російського “Сонцепека” вщент випалювала ґрунти. Деякі природні процеси, які запустилися внаслідок бойових дій, вже стали незворотніми. Про вплив великої війни на ґрунти та загалом екосистему Бахмута редакція поговорила з екологами, громадськими активістами та працівниками аграрної сфери.

Довоєнні екологічні проблеми ускладнила війна

Громадський активіст, волонтер, а в минулому депутат Володимир Березін розповідає, що в Бахмуті були проблеми ще до початку війни. Зокрема, витік в річки шахтних вод, які забруднюють воду важкими металами і як наслідок роблять її небезпечною. 

Володимир Березін. Фото: Фейсбук

“У нас на Донеччині фактично флора й фауна були пошкоджені ще до 14 року, але війна тільки ускладнила загальне становище. Ці родзинки, які залишилися – мова йде за заповідники та природоохоронні зони — це дуже умовно. Зараз багато процесів в екосистемі вже невідворотні”, — вважає Володимир Березін.

Чоловік додає, що головним чинником, який впливає на навколишнє середовище Донеччини, зокрема й Бахмута, є вугільні шахти, з яких витікають шахтні води з високим вмістом солі. Своєю чергою, ці води окислюють ґрунти та засолюють місцеві водойми.

Так річка Бахмута виглядала до російського вторгнення. Фото: Фейсбук

“Наші джерела є небезпечними через це, вони вбивають як природу, так й людей. Наведу приклад: в місцевості поблизу Горлівки є джерело, з якого починається річка Бахмутка.  Ми досліджували його, там з-під землі б’ють джерела чорної мазутистої води. Це є велика проблема, яка існувала ще до війни, але війна все ускладнила й доклалася до вбивства місцевої природи”, — зазначає Володимир Березін.

Активіст розповідає й про місцевий Микитівський ртутний комбінат, відходи з якого змиваються у водойми та ґрунти. Своєю чергою, це викликає підвищення показника важких металів, калію та свинцю.

“Якщо до війни люди хоча б якось управляли всім цим становищем, банально робили загороди, які б відмежовували вкид у водойми небезпечних речовин, то зараз під час війни це неможливо. Це все йде у поля, для корму худобі. Не можна сказати, що у нас була ідеальна чиста природа й раптово прийшла війна та все зруйнувала. Природа не завжди може відновлюватися. Запущено механізм вбивства природи”, — каже Володимир Березін.

Наслідки війни — пошкоджені ґрунти та втрачені ліси Донеччини

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

Бахмутська екологиня Галина Олійникова вважає, що серйозною проблемою для Бахмута після закінчення війни стане довге відновлення ґрунтів.

“Всі поля взриті, понівечені пострілами та вибухами. Довгий час буде розмінування, далі випари всіх газів. Це важкі метали, тож земля буде забруднена. Знадобиться час на відновлення”, — каже екологиня.

Галина Олійникова наголошує, що проблемою стануть й втрачені ліси під час ведення бойових дій. Тут мова йде не стільки за Бахмут, скільки за всю Донеччину. Екологиня зазначає, що ще з 2014 року близько половини лісів на Донеччині вигоріли.

“Проблема в тому, що наш регіон взагалі малозаліснений і здебільшого ці ліси були штучно насаджені. Тепер, щоб їх поновити, потрібні десятиріччя”, — говорить вона.

У 2019 році пані Галина разом з колегами проводили виїзні експедиції, в ході яких дослідили Кременецький ліс. На цій території вже близько двох років намагаються засаджувати землю, спалену ще у 2014 році новими деревами, але саджанці не приймаються.

Галина Олійникова. Фото: Фейсбук

“Відбуваються зміни клімату, потепління – й рослини не приживаються. На пісковиках дуже важко висадити рослини, щоб вони прижилися. Це колосальний обсяг роботи”, — пояснює екологиня.

Якщо ліси не вдасться відновити, Донеччину очікує нова проблема — це вітри. Своєю чергою вони призведуть до ерозії ґрунтів, а далі – зникнення води та зменшення кількості опадів.

“Ці зміни клімату будуть відчутні на наших землях, вони й до того були. Ми це спостерігали останні роки. У нас спекотне літо, досить теплі зими, немає снігу й не було дощів. Тепер з цими всіма факторами може бути ще гірше. Це подібно до маховика, який все більше і більше розхитується, поки люди не зупиняться”, — наголошує екологиня.

Річки та водойми спіткають теж невтішні наслідки, через витік шахтових вод — річки будуть ще більше забруднені важкими металами. Забруднена вода буде не тільки в Бахмуті, через Сіверський Донець вона потрапить в басейн Дону, а той своєю чергою в Азовське море, від цього постраждає й сама росія.

“Росії не шкода ні людей, ні довкілля. У них одна ціль — просто зруйнувати Україну, а яким чином це робити, їм це не цікаво”, — вважає пані Галина.

Що кажуть фермери?

Полуниця вирощена на органічних добривах в Бахмутському районі. Фото: “Бахмут. IN. UA”

Депутатка Бахмутської міської ради і керівниця сільськогосподарського підприємництва в Клиновому, пані Валентина, раніше очолювала велике господарство. В Клиновому були сучасні теплиці, нове обладнання та необхідне устаткування. Все це не встигли вивезти до окупації, село 8 років було в сірій зоні й люди надалі вірили, що їхню місцевість не зачеплять.

В Клиновому працювали молоді аграрії, сюди люди вкладали чимало коштів, проте в результаті у них забрали й землю й врожай, який вони не встигли зібрати.

“Зараз про стан теплиць ми нічого не знаємо. 1 липня 2022 року в Клинове зайшли “вагнерівці”. Поки село не окупували, ми мали змогу спостерігати, теплиці були пошкоджені, були прильоти, але теплиця стояла”, — каже пані Валентина.

Вона додає, що поля в Клиновому не були засмічені внаслідок прильотів, їх там було мало. Після 2014 року поля розмінували й продовжили засівати. Кращим становищем стало після того, як фермерам вдалося погасити кредит, який брали на ділянку. Після цього гроші почали вкладати безпосередньо в сам врожай, добрива й нові технології, а також захист для рослин. 

“Фермери не встигли зібрати врожай. В лютому, коли ми їхали автобусом попри поля, люди казали: “Така пшениця гарна”, — пригадує очільниця підприємства.

Зараз Клинове окуповане, але попри те, пані Валентина запевняє, що після деокупації всі планують повертатися додому відроджувати справу й аграрництво до довоєнного рівня. Принаймні, на це сподіваються, каже депутатка.

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської. Фото: особистий архів героя

Олександр Хайнус, фермер Часовоярської громади також вважає, що після закінчення бойових дій аграріям вдасться відновити свою справу. 

Олександру важко визначити, як швидко ґрунту вдасться відновити урожайність, адже наразі на багатьох колишніх фермерських господарствах тривають бойові дії, а опісля буде довга робота з розмінування. 

На думку Олександра Хайнуса, зараз держава не сприяє допомозі фермерам, які або працюють в надскладних умовах, або взагалі втратили свій бізнес. Їм доводиться платити такі ж податки, як й працюючим господарствам, тож збитки фермерів, зокрема й в Бахмутській громаді, дуже високі. Аграрії змушені самотужки долати труднощі. 

Думка еколога

Олексій Василюк — український еколог. Фото: Фейсбук

Олексій Василюк — український еколог і зоолог, співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології НАН України вважає, що ґрунти в Бахмуті потребуватимуть сотні років, щоб відновитися й стати придатними для безпечного вирощування врожаю. Водночас екологу важко назвати точну кількість  років, через які відновиться земля.

“Почнемо з найпростішого, наприклад, будівництво фортифікацій, елементарних окопів. Частина ґрунту в одних місцях викопана, в інших ні, власне ґрунт засипаний іншою глиною, тобто він фактично похоронений, бо він вже не на поверхні землі більше. Десь щось горіло, є якісь забруднення, але найбільш поширено — вибухи боєприпасів”, — каже еколог.

За його словами, там, де відбувається вибух боєприпасу, утворюється воронка, відповідно ґрунту там не лишається, натомість є підстилаюча порода. В результаті вибуху уламки розкидаються навколо. Своєю чергою на ґрунти відбувається термічний, фізичний та хімічний впливи.

“Потрібно розуміти, що фактично будь-який боєприпас — це вибухова речовина в металевій оболонці. Половина цієї речовини потрапляє у новостворену воронку, адже вибух має сферичну форму, а половина боєприпасу потрапила назовні. Серед цих речовин кожен боєприпас має дуже різний хімічний склад: важкі метали, сірка, а отже й різний вплив на ґрунт. Всі дрібні організми, які живуть в ґрунті, дуже швидко гинуть саме через цю сірку”, — пояснює еколог.

Земля, контактуючи з росою, туманом, дощем чи снігом створює  випаровування. Ця вода контактує з сіркою. Як наслідок утворюється сірчана кислота і всі дрібні організми в ній згорають. Це дуже важливий момент, каже еколог, адже ґрунт — це не просто хімічна речовина певного кольору.

Російська вогнеметна система «Солнцепек». Таку зброю окупанти використовували на території Донеччини. Фото: Генштаб

“Ґрунт — це дуже складна екосистема, у якій живуть мільярди живих організмів, які не побачиш неозброєним оком. Всі ці організми підтримують безконечний процес, коли рослинні залишки розкладаються і стають ґрунтом. Якщо цих організмів не буде, ґрунт не буде ні створюватися, ні підтримуватися. Цей процес дуже тривалий: за рік може утворитися максимум 1-2 міліметри родючого шару ґрунту за умови, що там все гаразд”, — пояснює тонкощі екосистеми  Олексій Василюк.

Еколог доповнює думку бахмутської фахівчині Галини Олійникової про те, що на Донеччині є проблема з сильними вітрами, які спричиняють ерозію ґрунтів.

“Рослини, які у нас зараз залишилися — це залишок того, що у нас накопичувалося дев’ять тисяч років на льодовику, який розтанув”, — пояснює фахівець.

Вплив на аграрну сферу

Поля соняшника. Донеччина. Фото: Вікіпедія

В Україні сільське господарство — одна з провідних галузей. Донеччина була важливою ланкою, яка забезпечувала продаж та експорт сільськогосподарських продуктів. Чималу частину землі в Донецькому регіоні займали пшениця та соняшник. Для багатьох аграріїв війна зупинила бізнес, чимало фермерів втратили поля. Ті ж, які залишилися, намагаються бодай якось працювати.

“Виходячи з того, наскільки для нас важливі ґрунти для сільського господарства — їх утворити можна тільки природною степовою рослинністю, з якою є проблеми на Донеччині. Те, що зруйновано в частині ґрунтів – наше покоління не дочекається, поки воно відновиться. Це одна з трагедій війни”, — каже український еколог Олексій Василюк.

Є й інша серйозна проблема — це забруднення ґрунтів речовинами, пояснює фахівець. Розглядати забруднення можна за  трьома критеріями:

1. Чи довго вони зберігаються?
2. Чи шкідливі вони для людини?
3. Чи здатні ці речовини якимось чином мігрувати в людський організм?

“Наприклад, деякі важкі метали здатні мігрувати в рослини, а ми ці рослини їмо. Уявіть: у нас є город, на якому були вибухи. Я не подумав, закидав лопатою воронку й посадив там помідори. Ці помідори я потім їстиму разом з важкими металами. Якщо ми беремо до прикладу Донеччину, то на цій території й так достатньо важких металів. Це не тільки проблема цього регіону, промисловість багато де створила фонове забруднення”, — наголошує еколог.

Відновлення ґрунту

Процес розмінування. Фото: Фейсбук

Сьогодні часто в інформпросторі звучать тези, що Україна може скористатися досвідом В’єтнаму, щоб відновити пошкоджену війною землю. Пан Олексій не вивчав досвід В’єтнаму докладно, але має про нього інформацію, щоб провести певні паралелі.

“В’єтнам рахував кількість воронок, оцінював кількість того, що потрапляло в довкілля, щоб зрозуміти обсяг шкоди. Вони оцінили, скільки саме було воронок на території, де власне велися бойові дії, і від цієї цифри відштовхувалися, виставляючи репарації”, — пояснює фахівець, наголошуючи, що такий досвід може бути корисний для України.

Навіть, якщо війна закінчиться сьогодні — ми не отримаємо доступ до природи відразу, наголошує фахівець. Після закінчення бойових дій Україну ще чекає тривалий період розмінування. Ґрунти, які зазнавали пошкодження внаслідок бойових дій, не будуть придатні для вирощування городини.

Вирви від снарядів у Бахмуті, фото за 7 січня. Фото: Maxar Technologies в Twitter

“Люди не готові це почути ще. Попри те, держава ж відповідає за безпеку людей. Раціонально було б провести інформаційну кампанію та пояснити людям ситуацію, слідкувати за безпекою ґрунтів. Це можуть робити й наші партнери. Наприклад, є країни, які не хочуть давати нам озброєння, або вже дали все, що можна. Втім, вони можуть допомогти в іншому. Ні одна країна, ні одна міжнародна організація ще не допомагала з оцінкою якості ґрунтів. Це дорогі аналізи, але можливо, можна хоча б частково допомогти”, — розмірковує Олексій Василюк.

Еколог наводить приклад людей, які повернулися в Чорнобиль і ведуть життя там. Це було свідоме рішення громадян. Коли цей досвід буде повторюватися в майбутньому, потрібно, щоб людям, фермерам зокрема, пояснювали, чи дійсно безпечна їхня ділянка для вирощування врожаю. Цим, на думку Олексія, може займатися Держспоживслужба.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: “Ізоляція” — як живе та чим зараз займається культурна платформа, заснована на Донеччині“

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

У 2014 році Ірині (ред. ім’я змінене з міркувань безпеки) було 8 років, коли її рідне місто у Криму опинилось під російською окупацією. На той момент дівчинка навчалась у першому класі. Поступово “нова влада” змінювала звичне життя кримчан, у тому числі й навчання у школі. Українська мова, історія, література повністю зникли зі шкільної програми, а замість них з’явилися російські замінники і пропагандистські заходи. Попри пропаганду, Ірина прагнула виїхати на підконтрольну Україні територію. Після досягнення 18-річного віку вона покинула рідний дім в окупації та почала нове життя. Одним із рішень став вступ до українського навчального закладу, де дівчина, за її словами, може здобути першу якісну освіту.

Про освіту в окупації і вступ до українського ВНЗ Ірина розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Освіта в окупованому Криму: спогади

У лютому 2014 року російська армія розпочала захоплення Криму. Російські військові проводили насильницьке захоплення автономної республіки, а агітатори підбурювали народ на антиукраїнських мітингах. На той час Ірині було 8 років, вона якраз навчалась у 1 класі. Тодішні події були далекими для дитини. Єдине, що пам’ятає дівчина — що її школу зачиняли на кілька днів, коли російська влада погрожувала ввести війська.

Навчаючись у початковій школі, дівчинка ще не розуміла змін, які принесла російська окупація. Але помітила зникнення української мови.

“В основному всі школи у нас були російськомовні, і не було такого предмету, як українська мова. Може у старших класах він був, я не знаю. Але у молодших був тільки факультатив, який діти могли відвідувати як додаткові заняття за бажанням. Він зник після окупації. Але при цьому в нас майже всі вчителі залишились, я не пам’ятаю різку зміну педагогічного складу. Пропаганди тоді теж не було саме для дітей мого віку. Принаймні я такого не пам’ятаю”, — згадує Ірина.

Усвідомлення того, що навчання у школі буде не таким, як раніше, стало приходити з дорослішанням. У старших класах додавались нові предмети, які раніше у кримських школах не викладали. А вже після 2022 року у школах посилилась пропаганда.

“У середній школі стали більш помітні зміни. Там вже були історія росії, російське суспільствознавство. Пропаганда стала більш поширеною в освіті з 2022 року. Вона стала жорсткішою. З’явився новий предмет, щось типу “Люблю свою Родину”. Також з’явилися “розмови про важливе”, які проводились після уроків, і в нас вони теж були. Це були різні лекції, бувало і військових приводили, щоб вони нам розповідали, як класно служити в російській армії”, — згадує Ірина.

Чи є можливість вчитися за українською програмою на ТОТ

За словами Ірини, вчитися за українською програмою в окупованому Криму дуже складно. По-перше, це великий ризик для батьків, оскільки питання освіти прискіпливо контролюється окупаційною владою. Якщо хтось дізнається про навчання дитини в українській школі онлайн, до батьків можуть прийти з візитом російські військові.

Загалом окупаційна влада відстежує освіту дітей і забороняє будь-які намагання долучитися до української системи освіти. Попри це, на ТОТ існує можливість отримати українську освіту, тільки діяти треба підпільно. Але, за словами Ірини, населення дуже залякане, тому йти на ризик погоджуються дуже мало людей.

Як вступити в український ВНЗ після виїзду з ТОТ: досвід кримчанки

Ірина виїхала з окупованого Криму в 2023 році. Тоді вона ще не замислювалась над вступом до університету, оскільки першочерговою метою був саме виїзд з окупації.

“Мені найголовніше було виїхати з окупації. Бо я вже не могла там жити і все чекала 18 років, щоб виїхати. Коли я прибула на підконтрольну Україні територію, зрозуміла, що хочу будувати далі своє життя і хочу отримати нормальну освіту в Україні, щоб я могла працювати і спокійно жити”, — зазначає Ірина.

Вирішивши питання з документами, дівчина стала серйозно думати про вступ. Обрати для майбутнього навчання вирішила один із релокованих університетів з окупованих регіонів України. Допомогу в отриманні необхідних документів, складанні іспитів та проходженні вступної кампанії Ірині надали в освітньому центрі при вибраному ВНЗ.

Примітка. В Україні працюють освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”. Вони надають консультації та допомогу абітурієнтам з ТОТ, які не мають результатів НМТ та українських документів про освіту. Вступ для таких абітурієнтів передбачає спрощену процедуру, тобто вступники можуть складати вступні іспити дистанційно або очно безпосередньо у виші. Освітні центри працюють з 1 червня по 30 вересня. Під час минулої вступної кампанії в Україні працювали понад 200 таких центрів.

Після консультацій в освітньому центрі Ірина склала іспити для отримання документа про освіту українського зразка. Спершу вона склала чотири шкільні іспити, а після отримання сертифіката про освіту — стільки ж вступних іспитів в університеті, які для дітей з ТОТ рахуються як результати НМТ.

Ірині вдалось скласти іспити на високий бал, тому вона вступила на бюджетну форму навчання. Зараз вона є студенткою однієї з гуманітарних спеціальностей.

За словами студентки, найбільшими труднощами при вступі було саме отримання документів. Супровід у цьому та інших питаннях дівчині надавали фахівці освітнього центру. Вона каже, що відчувала повну підтримку, і саме це допомогло їй успішно пройти вступну кампанію.

“Мені дуже допоміг освітній центр. Вони мене консультували по всіх питаннях і всюди направляли: допомогли знайти школу, допомогли з документами у самій школі, підказували куди далі прийти і що треба робити. І це при тому, що я пізно звернулась. Вже завершувались строки вступної кампанії, і якщо б не ця допомога, то я б мала чекати ще рік, щоб вступити. Також освітній центр дає можливість піти в школу і довчитися, щоб отримати сертифікат про освіту з оцінками з усіх предметів , а не лише з тих, які ти складаєш на іспитах”, — каже студентка.

Як студентів з ТОТ приймають в університетах

Ірина каже, що свідомо обрала для навчання університет, який релокований з окупованих регіонів України. Їй було важливо навчатися у студентській спільноті, де є багато ВПО. Оскільки так вона може знайти спілкування з людьми, які мають подібний досвід евакуації, та зберегти свою культурну ідентичність.

“Я не хотіла обирати не релоковані університети, оскільки чула відгуки від знайомих, що там бували непорозуміння. Наприклад, був тиск через мову. Я пам’ятаю, що коли тільки приїхала, то в мене була дуже маленька база з української мови, тому я не хотіла відчувати тиск ще й від викладачів і студентів. Сьогодні, завдяки комфортному середовищу без утисків, я вільно володію українською. У навчанні мені справді дуже комфортно. Університет мене тепло прийняв, бо для них важливо, що діти виїжджають з окупації і навчаються у них, і я відчуваю, що мені тут можуть допомогти за необхідності. Група до мене ставиться як до звичайної студентки, не було якоїсь особливої уваги, додаткових питань. Тому я відчувала по-доброму відсутність уваги, в хорошому сенсі”, — ділиться Ірина.

Навчаючись в Україні, студентка виокремила для себе головні переваги вступу. Це можливість отримати освіту за сучасними програмами та можливість стажування і обміну досвідом за кордоном.

“Тут я бачу багато переваг. По-перше, це для мене можливість отримати якісну першу освіту. Чому першу? Бо, по суті, освіта в окупаційній школі нічого мені не дала. Коли я вступила, то побачила на власні очі, що в Україні рівень освіти набагато кращий, ніж на окупованих територіях. Я вперше побачила, як можуть діти навчатися, за якими програмами. Також мені дуже подобається, що тут є можливість їздити за кордон. А ще тут справді хороші викладачі. Я рада, що обрала навчання саме в Україні, а не за кордоном, бо тут я відчуваю власну ідентичність. Це моя культура, моя рідна мова, рідні люди в плані культурної ідентичності. Для мене це важливо”, — каже Ірина.

Серед недоліків в українській освіті дівчина може виокремити один, але суттєвий. Це війна, яка обмежує можливості студентів.

“Мені здається, найбільший недолік — це війна, яка скорочує деякі можливості університетів. Бо це і державні кошти, і всілякі проєкти. Набагато важче реалізувати якісь класні проєкти, будучи університетом, який працює у стані війни. Також недоліком є змішане навчання і неможливість повернутися повністю на очний формат через безпекові ризики”, — каже студентка.

Після отримання освіти Ірина планує розвиватися у професійній сфері. Каже, що ще не обрала, де саме, бо не відчуває стабільності через війну. У бажаннях дівчини — щоб війна скоріше завершилась і можна було жити в Україні без безпекових ризиків. Також дівчина хоче спробувати свої сили за кордоном, а саме пройти стажування.

Читайте також:

• “Вдень ходять до російської школи, а у вільний час вчать українські предмети”: як діти з ТОТ боряться за вступ в українські виші
• Хто очолює освіту на окупованій Донеччині: досьє на посадовця з Тюмені Олега Трофимова
• На окупованій Донеччині вводять козацькі класи у школах: що зміниться для учнів

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вони залишили кар’єри, бізнеси й професії, в яких були успішними, щоб захистити країну. Але поки триває війна, змінюється і світ — технології, ринки, підходи до роботи. Повертаючись, люди з досвідом війни часто опиняються в реальності, де їхній попередній досвід уже не гарантує робочого місця і гідної зарплати. І це ще одна втрата, про яку говорять значно рідше, — втрата часу і навичок. 

Ми поспілкувалися з різними військовими, які до 2022 року мали забезпечене життя як цивільні, а зараз намагаються по поверненню влаштуватися на роботу. Що з цього вийшло? Читайте в матеріалі Бахмут IN.UA.

“Раз —і ти вже не кухар, ти —військовий”

До повномасштабного вторгнення військовий “Бізон” працював кухарем у одному з ресторанів в Києві. Чоловік сам забезпечував родину, щороку їхав на море, проблем з фінансами не відчував, свою роботу дуже любив. Каже, його кухня була його гордістю — команда, авторське меню, постійний розвиток.

“Я жив цим, розумієте. Я знав, що я в цьому сильний, постійно навчався. У мене була своя система, свої люди. А потім — раз, і ти вже не кухар, ти — військовий, хоча я не скаржусь, я сам пішов у березні”, — каже військослжбовець.

Він пішов на захист країни у перші дні. Зараз, після поранення і демобілізації, намагається повернутися в професію. Але каже, що за цей час усе змінилося, і важчим став навіть сам процес співбесід.

“Мене взяли у одне кафе, колектив був нормальний. Але я постійно відчував не повагу, а таке… співчуття. Ніби мене тримають не тому, що я професіонал, а тому, що я “з війни”. Я не витримав цієї жалості і пішов”.

Через кілька місяців “Бізон” знову сам повернувся до війська.

“Там, принаймні, зрозуміло, хто ти і навіщо ти, ніхто не задає некоректних питань”, — каже чоловік.

Але не всі історії однакові. Є роботодавці, які свідомо зберігають місця за працівниками. Один із таких прикладів — Ігор. Колишній логіст, чоловік пройшов бої на Донеччині та Харківщині,а зараз повернувся на минулу роботу.

“Мені платили частину зарплати весь час і чекали. Я повернувся — і мене реально включили в процес. Без жалості. Це дуже важливо, але про свій військовий досвід я не хочу згадувати і не зрозуміють мене тут. Ніхто не зрозуміє, хто це сам не пережив”.

На питання, чи відчував Ігор втрату навичок за час, який він був на фронті, каже — так:

“Я знав, чому я туди пішов. За втрату навичок переживав найменше, але я знав, що маю зарплату щомісяця, що жінка матиме за що дитині купити їсти. Але, звісно, довелося багато вчитися”.

Ігор каже: він вдячний, що роботодавець зберіг йому зарплату, але додає, що у його побратимів ситуація не така оптимістична. Найчастіше проблема навіть не лише в навичках, а в зміні мислення.

“Ти ніби випав з часу”

“На фронті ти живеш зовсім інакше”, — каже Андрій, який до служби працював у сфері ІТ. 

Чоловік пояснює: на війні інші рішення, інша швидкість, інша відповідальність. І коли ти повертаєшся, цивільне життя здається… повільним і дивним. 

Він додає, що адаптація — це окрема боротьба. І ще один факт, який засмутив Андрія, — це лицемірство, каже він. Компанія, в якій він працював раніше, показує, що відкрита до ветеранів, але, по факту, каже чоловік, умов для нього вони не надали.

“Ця вся політика про відкритість до ветеранів, вона на папері. А насправді, ти ніби випав з часу. Усі пішли вперед, а ти залишився десь там”.

Ця втрата стосується не лише власне працевлаштування, кар’єри, а й відчуття власної цінності для суспільства.

“Найгірше — це коли ти сам починаєш сумніватися, чи ти ще щось можеш”, — каже Андрій.

Проблема з роботою у ветеранів

Примітка. Veteran Hub — мережа підтримки для воїнів та їхніх близьких. Ветерани/ки та їхні кохані й рідні можуть отримати безоплатні юридичні консультації, психологічну підтримку та персональний супровід. Нині організація об’єднує простори у Києві та Вінниці, Мобільні офіси у Київській і Вінницькій областях та національну Лінію підтримки: +380 (67) 348 2868.

Аліна Зінченко, фахівчиня з карʼєрного консультування у мережі хабів Veteran Hub, переконана, що виклики працевлаштування ветеранів і ветеранок варто розглядати ширше, ніж лише через призму ринку праці. З досвіду Veteran Hub, це, насамперед, питання відновлення добробуту людини після служби.

“У нашій роботі ми спираємось на концепцію Добробуту, яка включає кілька взаємопов’язаних сфер: фізичне та психічне здоров’я, матеріальну стабільність, соціальні зв’язки, безпечне середовище, життєві навички та покликання (професійну реалізацію). Якщо ці базові складові залишаються незадоволеними, це безпосередньо впливає на здатність людини шукати й утримувати роботу. Умовно ці труднощі можна поділити на внутрішні чинники (пов’язані з людиною) та зовнішні (пов’язані з середовищем і ринком праці)”, — каже експертка.

За її словами, до внутрішніх чинників відносять накопичений тиск через незадоволені базові потреби. 

Тобто, часто людина шукає роботу не з позиції вибору чи професійного розвитку, а через необхідність, тобто йдеться про відсутність достатньої соціальної підтримки після служби  — забезпечити дохід, вирішити житлові питання або знайти доступні умови праці, зокрема у випадку інвалідності. Це суттєво звужує поле вибору і впливає на якість рішень.

Другий важливий фактор — це потреба оновлення навичок пошуку роботи.

Тобто, ветерани, які тривалий час перебували на службі, часто опиняються поза контекстом сучасного ринку: змінюються інструменти (джоб-борди, автоматизація, ШІ-сервіси), етапи відбору, підходи до самопрезентації. Це створює додатковий бар’єр ще до виходу на співбесіду.

Також, каже експертка, суттєвим викликом є переосмислення професійної ідентичності. Під час служби вона може трансформуватися або формуватися заново, і процес повернення до цивільного середовища часто ускладнює це. Особливо це відчутно для тих, у кого до служби не було сформованого професійного вектору.

“Окремо варто виділити зміни у вимогах ринку праці, які безпосередньо впливають на відчуття власної спроможності. У контексті розвитку технологій і автоматизації (Industry 4.0) багато навичок швидко втрачають актуальність або потребують оновлення. За час служби людина може “випасти” з цього контексту, що створює додаткові бар’єри під час працевлаштування у порівнянні з іншими кандидатами”, — пояснює Аліна Зінченко.

До зовнішніх чинників пані Аліна відносить культурний аспект адаптації вже з боку середовища. Попри те, що дедалі більше компаній декларують відкритість до

працевлаштування ветеранів, вони не завжди готові до практичної взаємодії — і це впливає на успішність адаптації, зокрема в період випробувального терміну.

Також зберігаються системні бар’єри, зокрема стигматизація з боку частини роботодавців, недостатня доступність інфраструктури для людей з інвалідністю та формальний підхід до інклюзії. У деяких випадках компанії декларують готовність працювати з ветеранами, але не створюють реальних умов для їхньої інтеграції.

Окремо варто зазначити і про брак державної підтримки у перші місяці після демобілізації, та забезпечення соціальних виплат (або ін.можливостей) для забезпечення добробуту

ветеранів у перші місяці після демобілізації, каже експертка. Вона пояснює, що частина ветеранів виходить на ринок праці ще до завершення реабілітації або вирішення базових життєвих питань — юридичних, медичних, житлових. Це суттєво ускладнює процес працевлаштування і підвищує ризик вигорання або повторної втрати роботи.

Чи є проблема втрати або неактуальності навичок поширеною?

“Складно узагальнити для всіх, адже це залежить від багатьох факторів: специфіки професії, тривалості служби, а також того, наскільки сфера діяльності змінилася за цей час. У деяких випадках ветеранам вдається частково підтримувати або навіть розвивати окремі навички під час служби, в інших — навпаки, відбувається розрив із професійним середовищем”, — каже Аліна Зінченко.

Водночас вже можна говорити про поширену тенденцію: у більшості ветеранів і ветеранок послаблюється навичка пошуку роботи. Часто люди давно не проходили співбесіди, не складали резюме, не виконували тестові завдання і загалом можуть не мати доступу до актуальних інструментів ринку праці. Важливо розуміти, що пошук роботи — це також окрема навичка і повноцінна діяльність, яка потребує оновлення.

“Що стосується професійних або технічних навичок, ситуація є більш індивідуальною. Важливо підсвічувати, що навички не зникають безслідно: вони можуть бути “на паузі”, трансформуватися або проявлятися в іншому контексті. Часто під час служби вони розвиваються — інколи в суміжних або менш очевидних формах, але залишаються цінним ресурсом, який потребує адаптації до цивільного ринку праці”, — додає спікерка.

Сьогодні вже існують інструменти, які допомагають перекладати військовий досвід у цивільні компетенції, як-от “Військовий досвід у резюме”. Це ще раз підкреслює, що служба не обов’язково створює прогалину в навичках — у багатьох випадках вона трансформує та посилює їх.

Які програми або ініціативи наразі допомагають ветеранам повернутися на ринок праці

На це питання пані Аліна каже, що в Україні поступово формується екосистема підтримки ветеранів і ветеранок у поверненні до ринку праці. Її можна умовно поділити на кілька напрямів:

По-перше, це кар’єрне консультування — допомога у визначенні професійного напряму, адаптації досвіду та підготовці до професійної реалізації. Зокрема, у Veteran Hub доступна безоплатна послуга кар’єрного консультування, що працює з запитом комплексно — від вибору кар’єрної траєкторії до профорієнтації чи пошуку освітніх можливостей.

По-друге, це освітні програми та перекваліфікація. Також розвивається робота з роботодавцями — навчальні ініціативи для HR і команд, які допомагають краще взаємодіяти з ветеранами. Окремо діють державні програми підтримки зайнятості та підприємництва, зокрема гранти для працевлаштування чи власної справи. Водночас, ця система ще формується і потребує подальшого розвитку з урахуванням реальних потреб ветеранів.

Що може покращити ситуацію з роботою?

Ефективне працевлаштування ветеранів(-нок) можливе лише за умови відновлення цілісного добробуту. Пошук роботи має бути про самореалізацію, а не вимушеним кроком для закриття базових дефіцитів.

Це потрібно розглядати рішення на двох рівнях — з боку громадянського суспільства та з боку держави,вважає експертка.

З боку громадянського суспільства, серед можливих рішень, пані Аліна називає наступне:

• створення безпечних фізичних просторів підтримки, де ветерани можуть отримати
• комплексні послуги, зокрема кар’єрне консультування (як-от Veteran Hub);
• розвиток ветеранських професійних спільнот, які дають можливість обміну досвідом, підтримки і нетворкінгу;
• інформаційні кампанії, що зменшують стигматизацію та підсвічують сильні сторони ветеранів, зокрема такі навички як лідерство, відповідальність і здатність діяти в умовах невизначеності;
• популяризація ветеранського підприємництва та продуктів, створених ветеранами;
• навчання роботодавців і команд взаємодії з ветеранами, зокрема в частині адаптації робочих процесів і “перекладу” військового досвіду у цивільні компетенції;
• адвокація прав ветеранів у випадках дискримінації та участь у формуванні політик і законодавчих змін.

З боку держави й органів місцевої влади ключовими є такі напрямки:

• створення системи комплексної підтримки ветеранів(-нок) після демобілізації — із гідним фінансовим і соціальним забезпеченням у перші місяці. Це дозволяє  ветерану зосередитися на здоров’ї та юридичних питаннях, виходячи на ринок   праці з ресурсної позиції, а не з потреби виживання;
• впровадження ранньої профорієнтації та планування кар’єрного шляху ще під час служби. Професійний вектор варто закладати ще на етапі рекрутингу або на   початку служби. Інструменти планування кар’єри та підтримка зв’язку з цивільними  компетенціями під час служби мінімізують відчуття професійного розриву та   полегшують подальшу адаптацію;
• підтримка ветеранського підприємництва, зокрема через податкові стимули та грантові програми;
• компенсаційні механізми для бізнесу на адаптацію робочого середовища (наприклад, забезпечення фізичної доступності простору) та впровадженняг нучкого законодавства, що заохочує роботодавців створювати програми;
• внутрішнього перенавчання, визнаючи ветеранів фахівцями із цінним досвідом.

Що у висновку?

Сьогодні в Україні формується нова реальність, тисячі людей повертаються з війни в країну, яка за цей час змінилася. Але ще більше має змінитися не в них — а в нас, як в соціумі.

Станом на грудень 2025 року в Україні налічували близько 1, 5 млн ветеранів і ветеранок. Повернення їх до цивільного життя, це не про те, як швидко вони “адаптуються”. Це про те, чи готове суспільство, ми, їх прийняти. Ми звикли говорити про державну відповідальність: програми, виплати, політики. Але правда в тому, що цього недостатньо. Відповідальність ж бо значно ширша. Це відповідальність бізнесу — створювати не формальні вакансії та політики, а реальні умови для роботи. Це відповідальність команд, не співчувати, а поважати. Це відповідальність кожного і кожної –  не чекати “зручної адаптації”, а бути готовими змінювати середовище під людей, які повертаються з війни. Бо ветерани й ветеранки не повинні підлаштовуватися під систему, яка їх не розуміє. Це система має змінитися так, щоб у ній було місце для них. І питання тут не лише про роботу. Питання про те, яке суспільство ми будуємо вже зараз.

Матеріал створено у співпраці з Волинським прес-клубом

До теми:

“До останнього не вірив, що буде повномасштабна війна”: ветеран з Бахмута про бої за місто, спогади та дім та ставлення до військових

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!