Останні дні Збройні Сили України почали йти в контратаку на Бахмутському напрямку, але навіть найменша відбита територія, вулиця чи будинок мають дуже високу ціну — життя українських воїнів. Після деокупації Бахмута відкритим залишаться питання – що ж буде з містом? Зараз це на 90% руїни, скільки часу займе відбудова та чи готові люди повертатися в місто ми вже писали за посиланням. 

Редакція «Бахмут. IN.UA» поговорила з жителем Бахмута Олексієм Кононенко, чоловік має інженерну освіту й бажання повернутися до міста після війни. Ми дізналися як звичайні мешканці бачать Бахмут, та чому громадськість на думку героя має обирати вже готові варіанти, а не створювати власні.

Примітка: Розмову ведемо, за умови того, що місто вже розміноване. Скільки часу на це знадобиться наразі, поки тут йдуть бойові дії — невідомо.

Останні 5 років Олексій Кононенко жив в Бахмуті

Олексій Кононенко. Фото: надане героєм

Олексій Кононенко — інженер за освітою, він двічі переселенець, вперше в 2014 році він переїхав в Бахмут, згодом в 2022 довелося їхати вдруге. В Бахмуті наш співрозмовник прожив п’ять років, це місто йому за такий короткий час стало домом. Особливо вражала історична частина Бахмута, згадує чоловік.

«Бахмут мені подобався візуально, він дуже відрізнявся від інших міст Донецької області. Це було досить затишне та комфортне містечко для життя. Воно було красивим, в ньому відчувався якийсь історичний наратив. Загалом місто за ці роки розвивалося, росло. Мені подобалося. Зараз чого б мені хотілося? Докласти зусиль, щоб частка їх втілилися у відбудову Бахмута. Я впевнений, що місто буде існувати, бо люди жили тут понад 300 років тому. Рано чи пізно війна закінчиться й люди знову будуть тут жити, інше покоління, але буде», — каже чоловік.

Донеччанин підкреслює в Бахмуті плавно розвивалася сфера послуг, це було помітно, адже збільшилася кількість крамниць, розважальних закладів, кафе та ресторанів. Також не відставали в розвитку й великі промислові об’єкти, як от сміттєсортувальна станція.  Крім того, каже пан Олексій, місцева влада подавала багато проєктів задля покращення міста — це, зокрема облагородження території Північного Ставка. 

Звісно, що в Бахмуті були проблеми, над якими варто попрацювати, каже мешканець міста, але в цілому останні роки позитивно вплинули на розвиток громади.

Фінансування у відбудову не головний критерій успіху відновлення Бахмута

Таким Бахмут був до війни. Фото: з відкритих джерел

Вчасне та достатнє фінансування вже називали успішним рішенням у відбудові Бахмута, однак на думку нашого співрозмовника — гроші тут не головне.

«Архітектори кажуть, що відбудувати місто можна буде швидко, це можливо. Але питання, що там робитимуть люди? Звісно зараз люди максимально говорять, що вони всі хочуть повернутися. Після того, як вони повернуться, куди вони підуть на роботу? Куди віддадуть дітей до школи, садочку, на гурток? Де будуть купляти продукти — все це складна інфраструктура міста, яку повинні напрацювати комплексно. Відбудова одного дому — це не складна задача, але відбудова цілої конгломерації, це вже інше», — розмірковує інженер.

Олексій Кононенко каже: Місто — це не просто будівлі, а про сенс, тому просто гроші тут не все вирішать, натомість потрібно грамотне завдання для архітекторів від робочої групи, яка буде відбудовувати це місто спочатку на папері, а потім вже руками будівельників

Чи на часі думати про відбудову Бахмута?

Готуючи матеріал про відбудову Бахмута редакція «Бахмут. IN.UA» отримала багато підтримки від наших читачів, але водночас були й думки, про те, що думати про це не на часі. Ми запитали в донеччанина, що він про це думає: 

«Чи на часі думати про відбудову Бахмута? Так на часі. Чому? Уявіть собі диво — завтра Бахмут деокупований й безпечний. Ми починаємо відбудовувати Бахмут, а що робити ніхто не знає, бо немає напрацювань. Окремі архітектори кажуть, що план — це не складно, але як його робити не розуміють. Тому, вже зараз потрібно над цим замислюватися. Потрібно робити проєкти, генплани й розробляти це місто, щоб на час деокупації ми були готові. Маємо знати, як виглядатиме місто, що будуємо та де», — каже Олексій Кононенко.

Він додає, крім рішення, як відбудовувати місто потрібно буде ще ухвалити рішення про ті об’єкти, які вже не будуть у новому Бахмуті. Наприклад, сенсу відбудовувати умовно стару хрущовку не буде, пояснює інженер.

Загалом, весь цей процес потребує комплексного та грамотного підходу, тому роботу над ним потрібно починати раніше, адже перед фахівцями постане багато викликів, які потрібно буде оперативно вирішувати.

Три матеріали, які вам сподобаються

• Молодь, яка змінює Донеччину: історія волонтерки Катерини Босяченко з Дебальцевого
• Освіта в Україні та закордоном: де краще?
• Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Громада має вибирати, як буде виглядати Бахмут із напрацьованих візуалізацій

Бахмут, вулицями міста.Фото: з відкритих джерел

В соцмережах бахмутяни активно обговорюють те, як буде виглядати Бахмут після відбудови, для цього навіть створили групу в Фейсбуці. Олексій Кононенко вважає, що оптимальним варіантом для громади буде саме вибір із напрацьованих експертами візуалізацій Бахмута.

«Кожен повинен займатися своєю справою, потрібно створити ініціативну групу, люди в ній мають мати компетентний досвід. Це представники комунальних служб, працівники музею, урбаністи, місцева влада, представники громади. З містянами потрібно обговорювати вже самі напрацьовки. Людям не потрібно задавати питання: “А яким ви б хотіли бачити місто, бо вони скажуть красивим, або таким, як було. Так робити не треба, необхідно зробити проєкти й вже тоді пропонувати на обговорення громадськості», — каже Олексій Кононенко.

Після цього можна провести онлайн-голосування пропонує донеччанин, до якого можуть доєднатися всі охочі мешканці. Важливо, щоб ключові питання вирішували професіонали, пояснює чоловік.

Якими етапами можна проводити відбудову міста?

Алея Троянд в Бахмуті. Фото: з відкритих джерел

На це питання, каже пан Олексій, немає точної відповіді. Втім, ймовірний варіант, коли відбудова відбуватиметься етапами: в місті можуть розмістити тимчасові модульні будинки, в яких проживатимуть працівники, вахтовим методом люди змінюватимуть один одного й працюватимуть над відновленням Бахмута.

До професійних будівельників та архітекторів можуть доєднатися просто небайдужі люди, які сприятимуть швидшому відновленню міста. Всі ці процеси слід узгоджувати з місцевою владою, а не робити одинично, адже це все потрібно координувати й брати відповідальність за життя людей.

Примітка: Співрозмовник наголошує, що під час етапу відбудови дітей в місті взагалі не повинно бути, а всі працівники та активна громада, яка долучиться до відновлення мають дотримуватися максимальних вимог безпеки.

«Ці люди будуть розуміти, що вони їдуть у зруйноване місто. Важливим аспектом у відновленні стане проведення електрики, без цього не працюватиме, ні той же перфоратор, чи інші інструменти», — пояснює співрозмовник. 

Також, каже Олексій Кононенко, в Бахмуті можна розглянути практику розумного використання матеріалів. Це механізм, за якого зі зруйнованих будівель відбирають придатні для будівництва матеріали, їх переробляють й використовують їх для зведення нових осель. Такий метод будівництва вже планують використовувати в Гостомелі завдяки тісній співпраці з французькою компанією Neo-Eco, яка демонтувала чотири будинки в Гостомелі, й переробила 15 тис. тонн будівельного сміття.

Безпека в урбаністиці

Після початку повномасштабного вторгнення виявилося, що в Україні є дуже мало справді придатних укриттів чи бомбосховищ. Люди ховаються в підвалах, які мають один вихід, або ж у власних квартирах в коридорі. Ми запитали у пана Олексія про заходи безпеки, які варто було б реалізувати в місті.

За його словами увагу потрібно приділяти належним укриттям, бомбосховищем та загалом безпечній урбаністиці, цим також повинні опікуватися професіонали. Простих рішень для Бахмута не буде, впевнений чоловік. Звісно, ми можемо частково брати досвід в таких країн, як Ізраїль, Швейцарія, але це тільки частинка, того, що потрібно нам:

Олексій Кононенко. Фото: надане героєм

«Людям завжди хочеться почути просте рішення, й вони розчаровуються, коли його немає. Знаєте, як в школі з рефератом — ти йдеш в Інтернет, знаходиш текст й копіюєш й маєш готовий твір. Так от, Бахмут — це той реферат, якого не має Інтернеті, нам треба самим складати рішення. Це буде метод проб та помилок».

Туристичний потенціал Бахмута

Герой впевнений, що в майбутньому Бахмут може стати туристичним містом, крім того, воно багате на корисні копалини, що робить його привабливим для інвестицій. Є й друга сторона медалі, яка дозволить привернути увагу туристів.

На думку пана Олексія, в Бахмуті, архітектори можуть запропонувати створити окрему інсталяцію, яка зберігатиме первісний вигляд після російської окупації. Ймовірно, це може бути якась частина у районі Забахмутки, вважає бахмутянин.

«В принципі, ми вже зараз бачимо, що місто Бахмут увійшло до історії. Будуть, безумовно пам’ятки й меморіали. Я думаю, сюди будуть через якийсь час приїздити й військові, які тут були раніше, щоб поглянути на це місто…», — розмірковує донеччанин.

Довідка: Олексій Кононенко – директор ТОВ «Енерго Індастрі», інженер за освітою, раніше займався інноваційними проєктами.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Різдво — це свято, яке проходить у сімейному колі. Подекуди його традиції осучаснюють, роблячи їх оптимальними для сучасних поколінь та доповнюють особливостями регіону.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Андрієм Тимчаком — майстром вертепу зі Званівки — про те, як в умовах евакуації йому вдається зберігати різдвяні традиції та готуватися до цьогорічного Різдва.

Різдвяні традиції Донеччини під час війни: як до свята готується родина Андрія Тимчака

За словами Андрія Тимчака, після демобілізації та переїзду на нове місце життя в евакуації змушує “плисти за течією”. Проте, навіть так він усвідомлює, що цього року підготовка до Різдва проходитиме по-іншому. Зміна дати святкування з 7 січня на 25 грудня стала незвичною після десятиліть усталеної традиції, однак нині з’являється більше пояснень щодо походження нової дати, а тому перехід сприймається спокійніше.

“Все пішло від Зимового сонцестояння — максимально довга ніч та мінімальний день“, — каже пан Андрій.

Примітка. Зимове сонцестояння — це астрономічна подія, яка знаменує найкоротший світловий день та найдовшу ніч у Північній півкулі. Воно відбувається з 20 по 22 грудня. 25 грудня в цьому контексті почало використовуватися ще в Давньому Римі, коли Юлій Цезарь в юліанському календарі позначив цю дату, як день, коли відбувається зимове сонцестояння.

Андрій Тимчак вважає, що збереження традицій рідного краю під час війни є важливим, адже раніше різдвяний період займав значну частину його життя — від підготовки вертепів до колядок і щедрівок. Нині святкування стало менш масштабним, але він підкреслює, що Різдво залишається святом у душі, тривалість якого визначає внутрішній стан людини.

“З 1 грудня до 20 січня Різдво було моїм життям: підготовка вертепів, виступи, коляди, щедрівки — два місяці щороку вся сім’я жила цим. Через такі традиції ти відчуваєш себе частиною спільного свята. Зараз я святкую Різдво, але цього значно менше, ніж було раніше“, — зазначає пан Андрій.

Він також зізнається, що мріє повернутися на Донбас і знову займатися розвитком культури в Донецькій області, адже різдвяна традиція для нього — це цінний досвід і великий скарб.

Традиції святкування в колі сім’ї

У родинному колі Андрій Тимчак планує Різдво зі святою вечерею, зберігаючи основні елементи традиції. Проте, він вважає, що свято можна трохи осучаснити, поєднуючи, наприклад, в меню Святвечора пісні та непісні страви, орієнтуючись на побажання дітей.

“Спочатку аналізуєш те, а що взагалі таке “Різдво”. Чи це трагедія, чи це не трагедія. Якщо це не вона, то чому вся їжа має бути пісною? Це ж свято народження Сина Божого. І все. З’являється висновок, що треба змінювати“, — пояснює майстер вертепу зі Званівки.

В сім’ї Андрія Тимчака головним атрибутом традиційного столу, окрім куті, буде смажена птиця. Також чоловік каже, що на столі обов’язково буде:

• хліб;
• вареники;
• голубці з картоплею;
• зварена квашена капуста з пісною заправкою;
• мачанка (ред. традиційна українська страва з розтертого сиру, сметани, часто з додаванням часнику, зелені, горіхів, яка подається як соус до хліба або картоплі);
• холодець;
• вино.

Читайте також:

12 страв на Святвечір 2025: повний список, що приготувати до святої вечері

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

У 2016 році в Бахмутському коледжі мистецтв імені Карабиця народилася мрія. Для викладачки Юлії Гаврашенко вона була дуже особистою — виховувати нове покоління музикантів, створити простір, у якому талановиті бахмутські діти зможуть знайти свій голос, повірити в себе й реалізуватися в естрадному співі. Так з’явилася циклова комісія “Естрадний спів”, Юлія була якраз однією з тих педагогів, хто розвивав цей сучасний напрямок в музичному коледжі академічного спрямування. А згодом — й естрадний хор Keepin’ Sound, що швидко став помітною частиною культурного життя Бахмута: концерти, перші сцени, зростання колективу й щира любов бахмутян до сучасної музики. Та повномасштабна війна розділила життя на “до” і “після”. Коледж був змушений терміново евакуюватися, залишивши рідний Бахмут і почавши все з нуля в Кам’янці-Подільському. У новому місті довелося вчитися жити заново, але саме музика стала для цієї молоді рятівним колом, а викладачка Юлія Гаврашенко — опорою, що допомогла не втратити себе.

Ми розповідаємо про те, яку роль музика відіграє в житті бахмутської молоді сьогодні, і як мистецтво допомагає триматися навіть у найтемніші часи. Своїм досвідом ділиться викладачка Бахмутського коледжу мистецтв імені Карабиця Юлія Гаврашенко.

Евакуація з Бахмута

У 2022 році Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Івана Карабиця релокувався до Кам’янця-Подільського: сотні дітей, десятки педагогів, але вимушений виїзд став не лише викликом, а й точкою обміну. Бахмут обмінюється культурою з Кам’янцем-Подільським.

“Ми сюди приїхали з іншого регіону і привезли свою частинку культури, тут вона інша. Того, що робимо ми, тут не було, а того, що є тут, не було у нас. Ми їм трошки цього привезли, а вони нас занурили у своє. Це цікавий, живий обмін”, — згадує Юлія Гаврашенко.

Виконання Steven Tyler “Dream on” (arranged by Mark Brymer), у місті Бахмут. Відео надане героїнею.

Кам’янець-Подільський для бахмутян виявився несподівано близьким — не лише географічно, а й за відчуттям. Це допомогло студентам швидше адаптуватися.

“Місто мені особисто дуже нагадує Бахмут — по розмірах, по компактності. Воно камерне, комфортне. Тут немає відчуття, що ти загубився у величезному місті. Для життя й навчання це дуже важливо”, — каже викладачка.

Після вимушеного переїзду музика для студентів перестала бути лише навчальним предметом — вона стала способом втриматися в реальності. Репетиції, концерти, спільна робота дали молоді відчуття стабільності й нормального життя, якого так бракує у війні. За словами Юлії Гаврашенко, саме через творчість діти змогли переключитися з постійної тривоги й знову відчути ґрунт під ногами.

“Коли війна почалася, зрозуміло, що всі були в шоці — і ми, і діти. Але коли вони приїхали в Камянець-Подільський, то я побачила, що вони голодні до роботи, до музики, їм хотілося втекти від усього цього і жити нормальним життям. Музика стала таким заміщенням — вони занурювалися в репетиції, виступи, культурне життя. Тут, у Кам’янці-Подільському, з’явилася можливість працювати офлайн, виступати, бути задіяними. І це дуже сильно їх підтримало”, — каже пані Юля.

З часом колектив не просто відновив роботу, він почав набирати обертів. Концертна практика стала невід’ємною частиною навчання, а сцена — місцем, де студенти знову відчували себе потрібними й живими. Для Юлії Гаврашенко важливо, аби музика не залишалася лише в аудиторіях, а працювала з реальним слухачем.

Сьогодні Бахмутський фаховий коледж культури і мистецтв імені Карабиця працює в Кам’янці-Подільському вже четвертий рік — заклад проводить концерти, бере участь у міських і міжрегіональних заходах, виїжджає з виступами до інших міст. Для студентів це не просто активність, а важлива частина професійного становлення.

“Коли музиканти без концертної практики, це не дає повного розвитку в навчанні. А коли є виступи, є сцена, є контакт з людьми — тоді все стає на свої місця. Нас тут дуже добре прийняли, постійно запрошують на заходи, і ми майже весь час десь виступаємо. Інколи здається, що вже забагато, але потім думаєш: а де ж брати цей досвід? Поки є можливість — ми її використовуємо”.

Музикантка переконана, що питання мотивації студентів не лежить лише на самих дітях. Значною мірою, це відповідальність середовища й педагогів, які або запалюють інтерес, або дозволяють йому згаснути. Війна лише загострила процеси, які почалися ще раніше.

“Питання мотивації вчитися — це не тільки їхнє питання. Це питання викладачів, педагогів, закладів. Після ковіду діти дещо розлінилися — вони звикли сидіти вдома, в телефоні. А коли війна почалася, це був шок для всіх. Але замотивувати, зацікавити, втягнути в діяльність — це вже справа вчителя”, — пояснює вона.

У творчих колективах, каже пані Юлія, мотивація працює як ланцюгова реакція. Коли хтось починає рухатися вперед, за ним поступово тягнуться й інші. Саме так формується жива спільнота, а не просто навчальна група.

“Коли починаєш працювати з дітьми, і їх багато, воно йде як доміно. Один підтягується, другий, третій. Якщо є діяльність, якщо є рух, то всі потроху включаються. І тоді це вже не окремі студенти, а колектив”.

Хор Keepin’ Sound

Українська народна пісня “Ти до мене не ходи” (обробка О.Токар, аранжування С.Бурцева). Відео надане героїнею.

Окремою гордістю Юлії Гаврашенко є естрадний хор Keepin’ Sound — колектив, який вона називає своїм дітищем. 

“У 2016 році відкрили циклову комісію “Естрадний спів”. А вже у 2019 навчальному році ми створили естрадний хор із цих же дітей. Це була моя мрія — зробити колектив, який виконуватиме естрадно-джазову музику і відповідатиме вимогам саме естрадного відділу. По суті, це моє дітище. Музика — це не лише навик, а інструмент самовираження, доступний кожному, хто готовий слухати й говорити. Голос — це теж інструмент. Так само як флейта, баян чи будь-що інше. Це лише спосіб виразити себе. Це провідник твого внутрішнього світу до слухача”, — ділиться у розмові бахмутянка.

Репертуар хору різноманітний: тут виконують й джазові композиції, й сучасні обробки українських народних пісень. Колектив постійно експериментує з форматами, аранжуваннями, співпрацею з музикантами з інших відділів.

“Ми намагаємося робити те, що буде людям близько і цікаво. Естрадна музика — це частина масової музики, але вона теж може бути якісною. Ми орієнтуємося на сучасні світові тенденції у розвитку музичної культури та стилістичне різноманіття. Найголовніше — пропагуємо якісну, сучасну, естрадну музику”, — пояснює викладачка.

Сьогодні в хорі співають близько 20 студентів офлайн. Для багатьох із них музика стала не лише професією, а способом самовираження й внутрішньої опори. Юлія Гаврашенко переконана: у складні часи роль педагога виходить далеко за межі навчальної програми.

Для бахмутської молоді музика стала тим самим рятівним колом, яке допомогло втриматися на плаву. А для викладачки Юлії Гаврашенко — підтвердженням того, що мрія, народжена в Бахмуті, живе й продовжує звучати навіть за сотні кілометрів від дому.

До теми:

Від шкільних вистав до громадських проєктів: історія Кирила Пономаренка з Бахмута, який об’єднує учнівську громаду

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!