Останні дні Збройні Сили України почали йти в контратаку на Бахмутському напрямку, але навіть найменша відбита територія, вулиця чи будинок мають дуже високу ціну — життя українських воїнів. Після деокупації Бахмута відкритим залишаться питання – що ж буде з містом? Зараз це на 90% руїни, скільки часу займе відбудова та чи готові люди повертатися в місто ми вже писали за посиланням. 

Редакція «Бахмут. IN.UA» поговорила з жителем Бахмута Олексієм Кононенко, чоловік має інженерну освіту й бажання повернутися до міста після війни. Ми дізналися як звичайні мешканці бачать Бахмут, та чому громадськість на думку героя має обирати вже готові варіанти, а не створювати власні.

Примітка: Розмову ведемо, за умови того, що місто вже розміноване. Скільки часу на це знадобиться наразі, поки тут йдуть бойові дії — невідомо.

Останні 5 років Олексій Кононенко жив в Бахмуті

Олексій Кононенко. Фото: надане героєм

Олексій Кононенко — інженер за освітою, він двічі переселенець, вперше в 2014 році він переїхав в Бахмут, згодом в 2022 довелося їхати вдруге. В Бахмуті наш співрозмовник прожив п’ять років, це місто йому за такий короткий час стало домом. Особливо вражала історична частина Бахмута, згадує чоловік.

«Бахмут мені подобався візуально, він дуже відрізнявся від інших міст Донецької області. Це було досить затишне та комфортне містечко для життя. Воно було красивим, в ньому відчувався якийсь історичний наратив. Загалом місто за ці роки розвивалося, росло. Мені подобалося. Зараз чого б мені хотілося? Докласти зусиль, щоб частка їх втілилися у відбудову Бахмута. Я впевнений, що місто буде існувати, бо люди жили тут понад 300 років тому. Рано чи пізно війна закінчиться й люди знову будуть тут жити, інше покоління, але буде», — каже чоловік.

Донеччанин підкреслює в Бахмуті плавно розвивалася сфера послуг, це було помітно, адже збільшилася кількість крамниць, розважальних закладів, кафе та ресторанів. Також не відставали в розвитку й великі промислові об’єкти, як от сміттєсортувальна станція.  Крім того, каже пан Олексій, місцева влада подавала багато проєктів задля покращення міста — це, зокрема облагородження території Північного Ставка. 

Звісно, що в Бахмуті були проблеми, над якими варто попрацювати, каже мешканець міста, але в цілому останні роки позитивно вплинули на розвиток громади.

Фінансування у відбудову не головний критерій успіху відновлення Бахмута

Таким Бахмут був до війни. Фото: з відкритих джерел

Вчасне та достатнє фінансування вже називали успішним рішенням у відбудові Бахмута, однак на думку нашого співрозмовника — гроші тут не головне.

«Архітектори кажуть, що відбудувати місто можна буде швидко, це можливо. Але питання, що там робитимуть люди? Звісно зараз люди максимально говорять, що вони всі хочуть повернутися. Після того, як вони повернуться, куди вони підуть на роботу? Куди віддадуть дітей до школи, садочку, на гурток? Де будуть купляти продукти — все це складна інфраструктура міста, яку повинні напрацювати комплексно. Відбудова одного дому — це не складна задача, але відбудова цілої конгломерації, це вже інше», — розмірковує інженер.

Олексій Кононенко каже: Місто — це не просто будівлі, а про сенс, тому просто гроші тут не все вирішать, натомість потрібно грамотне завдання для архітекторів від робочої групи, яка буде відбудовувати це місто спочатку на папері, а потім вже руками будівельників

Чи на часі думати про відбудову Бахмута?

Готуючи матеріал про відбудову Бахмута редакція «Бахмут. IN.UA» отримала багато підтримки від наших читачів, але водночас були й думки, про те, що думати про це не на часі. Ми запитали в донеччанина, що він про це думає: 

«Чи на часі думати про відбудову Бахмута? Так на часі. Чому? Уявіть собі диво — завтра Бахмут деокупований й безпечний. Ми починаємо відбудовувати Бахмут, а що робити ніхто не знає, бо немає напрацювань. Окремі архітектори кажуть, що план — це не складно, але як його робити не розуміють. Тому, вже зараз потрібно над цим замислюватися. Потрібно робити проєкти, генплани й розробляти це місто, щоб на час деокупації ми були готові. Маємо знати, як виглядатиме місто, що будуємо та де», — каже Олексій Кононенко.

Він додає, крім рішення, як відбудовувати місто потрібно буде ще ухвалити рішення про ті об’єкти, які вже не будуть у новому Бахмуті. Наприклад, сенсу відбудовувати умовно стару хрущовку не буде, пояснює інженер.

Загалом, весь цей процес потребує комплексного та грамотного підходу, тому роботу над ним потрібно починати раніше, адже перед фахівцями постане багато викликів, які потрібно буде оперативно вирішувати.

Три матеріали, які вам сподобаються

• Молодь, яка змінює Донеччину: історія волонтерки Катерини Босяченко з Дебальцевого
• Освіта в Україні та закордоном: де краще?
• Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Громада має вибирати, як буде виглядати Бахмут із напрацьованих візуалізацій

Бахмут, вулицями міста.Фото: з відкритих джерел

В соцмережах бахмутяни активно обговорюють те, як буде виглядати Бахмут після відбудови, для цього навіть створили групу в Фейсбуці. Олексій Кононенко вважає, що оптимальним варіантом для громади буде саме вибір із напрацьованих експертами візуалізацій Бахмута.

«Кожен повинен займатися своєю справою, потрібно створити ініціативну групу, люди в ній мають мати компетентний досвід. Це представники комунальних служб, працівники музею, урбаністи, місцева влада, представники громади. З містянами потрібно обговорювати вже самі напрацьовки. Людям не потрібно задавати питання: “А яким ви б хотіли бачити місто, бо вони скажуть красивим, або таким, як було. Так робити не треба, необхідно зробити проєкти й вже тоді пропонувати на обговорення громадськості», — каже Олексій Кононенко.

Після цього можна провести онлайн-голосування пропонує донеччанин, до якого можуть доєднатися всі охочі мешканці. Важливо, щоб ключові питання вирішували професіонали, пояснює чоловік.

Якими етапами можна проводити відбудову міста?

Алея Троянд в Бахмуті. Фото: з відкритих джерел

На це питання, каже пан Олексій, немає точної відповіді. Втім, ймовірний варіант, коли відбудова відбуватиметься етапами: в місті можуть розмістити тимчасові модульні будинки, в яких проживатимуть працівники, вахтовим методом люди змінюватимуть один одного й працюватимуть над відновленням Бахмута.

До професійних будівельників та архітекторів можуть доєднатися просто небайдужі люди, які сприятимуть швидшому відновленню міста. Всі ці процеси слід узгоджувати з місцевою владою, а не робити одинично, адже це все потрібно координувати й брати відповідальність за життя людей.

Примітка: Співрозмовник наголошує, що під час етапу відбудови дітей в місті взагалі не повинно бути, а всі працівники та активна громада, яка долучиться до відновлення мають дотримуватися максимальних вимог безпеки.

«Ці люди будуть розуміти, що вони їдуть у зруйноване місто. Важливим аспектом у відновленні стане проведення електрики, без цього не працюватиме, ні той же перфоратор, чи інші інструменти», — пояснює співрозмовник. 

Також, каже Олексій Кононенко, в Бахмуті можна розглянути практику розумного використання матеріалів. Це механізм, за якого зі зруйнованих будівель відбирають придатні для будівництва матеріали, їх переробляють й використовують їх для зведення нових осель. Такий метод будівництва вже планують використовувати в Гостомелі завдяки тісній співпраці з французькою компанією Neo-Eco, яка демонтувала чотири будинки в Гостомелі, й переробила 15 тис. тонн будівельного сміття.

Безпека в урбаністиці

Після початку повномасштабного вторгнення виявилося, що в Україні є дуже мало справді придатних укриттів чи бомбосховищ. Люди ховаються в підвалах, які мають один вихід, або ж у власних квартирах в коридорі. Ми запитали у пана Олексія про заходи безпеки, які варто було б реалізувати в місті.

За його словами увагу потрібно приділяти належним укриттям, бомбосховищем та загалом безпечній урбаністиці, цим також повинні опікуватися професіонали. Простих рішень для Бахмута не буде, впевнений чоловік. Звісно, ми можемо частково брати досвід в таких країн, як Ізраїль, Швейцарія, але це тільки частинка, того, що потрібно нам:

Олексій Кононенко. Фото: надане героєм

«Людям завжди хочеться почути просте рішення, й вони розчаровуються, коли його немає. Знаєте, як в школі з рефератом — ти йдеш в Інтернет, знаходиш текст й копіюєш й маєш готовий твір. Так от, Бахмут — це той реферат, якого не має Інтернеті, нам треба самим складати рішення. Це буде метод проб та помилок».

Туристичний потенціал Бахмута

Герой впевнений, що в майбутньому Бахмут може стати туристичним містом, крім того, воно багате на корисні копалини, що робить його привабливим для інвестицій. Є й друга сторона медалі, яка дозволить привернути увагу туристів.

На думку пана Олексія, в Бахмуті, архітектори можуть запропонувати створити окрему інсталяцію, яка зберігатиме первісний вигляд після російської окупації. Ймовірно, це може бути якась частина у районі Забахмутки, вважає бахмутянин.

«В принципі, ми вже зараз бачимо, що місто Бахмут увійшло до історії. Будуть, безумовно пам’ятки й меморіали. Я думаю, сюди будуть через якийсь час приїздити й військові, які тут були раніше, щоб поглянути на це місто…», — розмірковує донеччанин.

Довідка: Олексій Кононенко – директор ТОВ «Енерго Індастрі», інженер за освітою, раніше займався інноваційними проєктами.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Світлана Довбуш — мисткиня і фіксерка з Києва. У 2022 році вона вперше приїхала на Донеччину, щоб фіксувати вплив війни на українські міста. Декілька поїздок Світлана мала і в Бахмут: вперше — влітку 2022 року, і востаннє перед окупацією міста — у лютому 2023 року. Зняті в Бахмуті кадри стали основою відеоінсталяції “Й куди тепер?”, яка зараз експонується у Львові.

Яким мисткиня побачила Бахмут і про що її проєкт, Світлана Довбуш розповіла у розмові з Бахмут IN.UA.

Вперше на Донбас — після початку війни

Світлана Довбуш родом з Києва. Коли дівчині було 17 років, столицю сколихнула Революція Гідності. Події на Майдані мали чималий вплив на Світлану і її світогляд. Дівчина активна стежила за новинами революції, окупації Криму, початку війни на Донбасі.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, Світлана Довбуш вирішила особисто зайнятися фіксацією бойових дій на сході України.

“Я дитина Майдану. І я дуже добре пам’ятаю ці новини: про “зелених чоловічків” у Криму, початок війни на Донбасі. Але я не можу згадати, в який момент у суспільстві прийшло таке прийняття цієї дійсності, що вона стала такою буденною. Тому для мене після початку вторгнення була така вимога, що я маю поїхати на Схід: все це побачити на власні очі і зрозуміти. І я шукала способи”, — розповідає Світлана Довбуш.

У 2022 році Світлана вперше приїхала в Донецьку область. Її зустрів Бахмут. Тут вона знімала різні локації міста, фільмувала буденність бахмутян і знайомилась з місцевими волонтерами.

“Я вперше поїхала на Донбас у 2022 році. Разом зі своїм другом, кінорежисером Ігорем Бабаєвим ми поїхали в Бахмут у липні-серпні. Ми привезли гуманітарну допомогу, ліки й одночасно щось знімали для себе. Так ми познайомилися з працівниками Палацу культури, які там волонтерили. Ми з ними досить плідно проводили час, і це залишило свій слід. Загалом у Бахмуті ми прожили десь 2 тижні з перервами, повертаючись у Київ за новою допомогою. Мені тоді дуже сподобалось місто”, — розповідає мисткиня.

Бахмут у 2022 році

Фільмувала Світлана Довбуш і місцевих жителів. Спочатку — згадує мисткиня — мешканці не дуже добре сприймали людей з камерами, іноді навіть вороже. Але їй разом з Ігорем Бабаєвим вдалось налагодити контакт з місцевими. У процесі спілкування вони надавали людям допомогу.

“Ми багато часу провели в Палаці культури, знайомилися з працівниками. Спочатку вони нам не дуже довіряли, але ми привозили гуманітарну допомогу і поступово в нас ніби розбудовувалась дружба і підтримка один до одного. Але водночас, можливо, було і якесь нерозуміння. І це не в негативному сенсі, я думаю, що це була більше інакшість, яка має місце. Також, коли ми їздили по місту, десь зупинялися, на нас з камерами могли досить негативно реагувати. Я багато разів чула в нашу адресу, що місцеві жителі помічали закономірність, що там, де відбувається вибух, одразу з’являються люди з камерами, і що ніби люди з камерами і приносять цю загрозу. Тому ми досить обережно знімали. Це була не дуже комфортна зйомка, відчувалась і напруга, і що потрібно було багато пояснення, інколи не знімати, а просто бути з людьми, щоб тебе не сприймали як якусь ворожу одиницю”, — згадує Світлана Довбуш.

Втім були й ті, хто не лише дозволяв себе знімати, а й вносив свої творчі пропозиції.

“Якось ми поїхали в одне місце, куди прилетіли авіабомби, і поряд був зруйнований будинок. Він мав якийсь містичний вигляд — похилений, все так викривлено було. Я його знімала, і в цей момент почула як крізь шибки звучить українське телебачення. Я покричала, і звідти вийшла жінка з двома собаками, це була Тетяна Клименко. Ми принесли їй ліки, поспілкувалися, допомогли встановити “Дію”, сфотографувати будинок, щоб подати якісь запити. А потім я запитала в неї, чи можу їй привезти щось з Києва. І вона попросила в мене тоналку. Виявилось, що Таня робила макіяжі, яскраві образи, перевдягалася — це була для неї така собі артистична практика.

Коли я наступного разу приїхала з Києва, то попросила Таню зробити макіяж про її стосунки з містом. Це була така наполовину документальна історія: я її трішки спрямовувала, але вона все одно сама інтерпретувала. Вона намалювала троянди на обличчі і шиї, одягла свою сукню з трояндами і ми вийшли на прогулянку до алеї біля її дому. Вона позувала мені і ці кадри можна побачити у відеоінсталяції”, — розповідає мисткиня.

Остання поїздка в Бахмут перед окупацією

З 2022 року Світлана Довбуш була фіксеркою. Після звільнення її рідної Київщини вона почала співпрацювати з іноземними медіа, фільмуючи для них наслідки війни в Україні. Виконуючи редакційні завдання, Світлана проводила зйомки в Донецькій, Луганській, Київській, Миколаївській, Херсонській областях.

Під час зйомок на Донеччині Світлана часто була у Краматорську, де зупинялась після роботи. У лютому 2023 року, перебуваючи у Краматорську, фіксерка почула про важку ситуацію в Бахмуті, тому вирішила поїхати туди, щоб зафіксувати тодішній стан міста.

“Я пам’ятаю, що була з RAI (ред. італійська телерадіокомпанія) в Краматорську. У Бахмуті тоді вже була складна ситуація, захоплення вже було до річки. І в мене виникло сильне бажання туди поїхати, але одночасно з цим я вступала в університет. І от 16 лютого в Краматорську я заповнюю портфоліо і відправляю його в Лондон, а вже 17 лютого, десь о 6 ранку, з військовими я виїхала в Бахмут. Мої журналісти тоді відмовились від поїздки”, — розповіла Світлана.

Того дня місто зустріло її не так тепло, як у 2022 році. Людей на вулицях не було, а на в’їзді до міста були сильні руйнування. При цьому перебувати в Бахмуті було доволі небезпечно, тому зйомки велися дуже швидко.

“Якщо чесно, це була настільки швидка поїздка, на адреналіні. Небезпечним був самий заїзд у місто. Там була така ділянка на трасі — проїзд вниз — де десь кілька кілометрів треба було дуже швидко їхати, бо там пролітали винищувачі і обстрілювали трасу. Тобто сам шлях до міста вже був інакшим. Коли я раніше заїжджала в Бахмут, то пам’ятаю, коли згори з’їжджаєш вниз і перед тобою відкривається місто, розгортається до тебе. А тут це було в такому напруженні, де ти просто закриваєш очі і думаєш лише про те, щоб проїхати цю ділянку. У самому місті ми їхали на машині і це було так: ми зупиняємось, мені кажуть, що у нас є одна хвилина, і я просто вистрибувала з машини і бігла щось знімати, щось на що поверталась камера.

Звичайно, дуже багато знято руйнувань. По суті всі ці точки зупинки — це були точки цих руїн. На в’їзді в місто, пам’ятаю, була перша точка. Це була панельна багатоповерхівка, куди потрапив снаряд і просто шмат будинку до нуля знесений. Потім ми проїжджали будинок на околиці міста, де був магазинчик “Бахмут Хліб”. І ти бачиш, що є ці двері, є вивіска, а з боку просто немає під’їзду”, — згадує Світлана Довбуш.

Побачитися з місцевими жителями Світлані вдалось лише раз у центрі міста. Там вона зустріла кількох людей, які забирали собі залишки гуманітарної допомоги. Тоді від жінки вона почула запитання “Й куди тепер?”, яке стане назвою майбутньої інсталяції.

“Перехожа бахмутяка питає “І куди тепер?” у перехожих чоловіків, які тягнуть гуманітарну допомогу. Вони її ігнорують і просто проходять повз. І тоді вона по імені кричить: “Руслан, чи там щось залишилось?”. А він каже, що він зайнятий”, — розповідає мисткиня.

Ця поїздка до Бахмута виявилась останньою перед окупацією міста.

“Ми коли гуляли з Ігорем Бабаєвим по Бахмуту в 2022 році, то я казала йому як чудово відчувається місто. Низька забудова в центрі, велика кількість квітів — відчуття було ніби ми в санаторії. Я казала, що було б добре приїздити сюди у відпустку. Я думаю, що це дійсно був такий звʼязок, схожий на закоханість, спʼяніння розуму. І в лютому 2023 року я не могла повірити, що це остання можливість побачити Бахмут”, — розповідає Світлана.

Виставка “Й куди тепер?” у Львові

Світлана Довбуш продовжувала працювати фіксеркою до кінця 2023 року. Восени вона вступила до навчального закладу в Лондоні, а на зимових канікулах вирішила продовжити свою роботу разом з іноземними журналістами на сході України. Під час зупинки з колегами в Харкові вони потрапили під обстріл. Росіяни поцілили двома балістичними ракетами в готель, де перебували медійники.

Світлана отримала поранення, мала кілька переломів. Повернувшись до Лондона, вона сфокусувалась на навчанні та паралельно відновлювалась після травм. Коли до неї повернулися сили, дівчина вирішила об’єднати свої зняті кадри в єдиний проєкт.

Проєкт “Й куди тепер?” — це відеоінсталяція в пʼяти частинах. У його основі — матеріали, зняті в Бахмуті, Оріхові, Серебрянському лісництві та інших місцях Донеччини у 2022-2023 роках.

“У своїй відеороботі я намагаюся подивитися на ландшафт війни не як документалістка. Натомість мене цікавить поетичний погляд як можливий спротив сплощенню мови воєнної документалістики”, — описує свій проєкт мисткиня.

Побачити відеоінсталяцію “Й куди тепер?” можна у Львові, вона експонується в Домі Звуку (вулиця Князя Романа, 6). Триватиме проєкт включно до 28 вересня.

Читайте також:

• У Луцьку відкрилась виставка бахмутського художника: чому варто відвідати
• “2 000 метрів до Андріївки”: фільм про звільнення села під Бахмутом можуть висунути на “Оскар”
• “Якби не війна, я б пов’язав своє життя з Бахмутом”: історія бахмутянина, який в евакуації допомагає молоді

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

“Я народився та виріс в Бахмуті. Це місто мені завжди дуже подобалося, його атмосфера, його маленькі деталі. Якби не вторгнення, я б пов’язав би своє життя далі саме з ним”, — каже бахмутянин Максим Сафонов.

З 2024 року він — голова Бахмутської Молодіжної Ради, який допомагає боротися зі стереотипами щодо психологічного здоров’я, а також долучає хлопців та дівчат до громадського життя. Каже: це важливо робити, аби молодь могла впливати на майбутнє.

Ми поспілкувалися з Максимом, аби дізнатися, чому він допомагає молоді і де знайшов себе зараз.

Бахмут — звідки все починалося

Наш герой родом з Бахмута, і деякі бахмутяни впізнають Максима за обличчям, адже він працював у міській бібліотеці. А коли почалося вторгнення, також допомагав людям фіксувати руйнування після прильотів. Бахмут у пам’яті Максима зберігся як зелене чисте місто.

У розмові він ділиться: за час, поки він вимушено покинув дім, хлопець відвідав кілька міст, але такого ж зеленого, як Бахмут, не знайшов. Одним з улюблених місць Максима була Набережна, де збиралася молодь й де проводили вихідні бахмутяни, а ще проводили заходи для молоді. Максим був одним з тих, хто ці заходи організовував. На питання, чому вирішив цим займатися, бахмутянин каже:

“Я в цілому люблю розмовляти з людьми, люблю всілякі івенти, мені просто подобається загально розвиватися в цілому, бо я, як ось ця людина, котра, як кажуть, за будь-який кіпіш, окрім алкоголізму. У нас є проблема з молоддю, скажімо так — вона не достатньо активна у громадському житті, а якщо я бачу, що можу чимось допомогти, то я намагаюся це робити”.

Раніше, ділиться Максим, він й сам не був представником тієї активної молоді, радше навпаки — любив сидіти на задній парті у школі й не привертати зайвої уваги. Але після закінчення школи вирішив змінитися.

“Я побачив, що мій кругозір не обмежується тільки моєю хатою, моєю кімнатою, моїм комп’ютером. Ні, я бачу людей, вони веселі, вони файні. Ми можемо реалізовувати певні проєкти, ми можемо працювати, вчитися. Це мене спонукало стати активнішим, я вступив у Молодіжну раду Бахмутської громади”, — згадує Максим у розмові.

Одним з його перших проєктів, який він організував разом з місцевим Управлінням культури та, власне, молоддю, була допомога старшим людям з комп’ютерами. Це припало на часи епідемії коронавірусу, коли багато довідок потрібно було оформляти онлайн, а у старших людей з цим були проблеми. Потім Максим допомагав продавцям на бахмутському ринку освоювати касові апарати. Хлопець згадує: були нюанси у роботі Молодіжної ради, але те, чим вона займалася, йому подобалося. Й, напевно, рада б розвилася й надалі, якби не повномасштабне вторгнення росіян.

“Ми планували створити хаб, це мало бути б об’єднання громадських організацій. Але через вторгнення росії це все накрилося. Це трагедія для мене”, — додає він у розмові.

Вторгнення

Перший день повномасштабної війни Максиму запам’ятався. Як зазвичай, він прокинувся, випив кави, й пішов на роботу. Тільки от на роботі його ніхто не чекав.

“На той момент я працював в ННППІ УІПА (ред. педінститут в Бахмуті), прийшов на роботу, дивлюсь, всі бігають щось туди-сюди, кричать. Питаю: “Що сталося?” Мені кажуть: “Максим, а ти чому прийшов? Іди додому, в нас війна почалася.” В цей же день у нас з Молодіжною радою був запланований якийсь захід, вже не згадаю який, але я зателефонував колезі, спитав: “То на івент не йти?”. “Не йти, звісно” — відповіли мені, і я пішов додому”, — згадує він у розмові.

Все літо Максим був у Бахмуті, жив у районі Забахмутки — цю частину міста росіяни окупували першою. До червня у місті було відносно спокійно, пригадує він, але з приходом осені обстріли почастішали — росіяни підходили ближче.

Максим в цей час допомагав з доставкою гуманітарної допомоги, ходив на роботу до бібліотеки, поки це було можливо, допомагав бахмутянам фіксувати дані про руйнування квартир внаслідок прильотів. Але з часом ходити на роботу було вже неможливо, міст через річку підірвали й діставатися із Забахмутки до центру було дуже важко.

“На початку серпня на Забахмутці розгепали усі мости, до міста можна було дістатися тільки через дамбу, бо по камінцях, по тому, що залишилося від містка — це була ще та халепа, тому що постійні обстріли”, — каже Максим Сафонов.

Забахмутка ставала все більш ізольованішою, вийти звідси людям живими було вкрай важко, тому ті, хто лишився в районі, допомагали один одному. Та те, що люди опинилися у таких умовах, не могло не позначитися на їх стані. Кожен сходив з глузду по-своєму, додає бахмутянин. 

Максим задумувався над евакуацією, але його родина вперто відмовлялася — це зупиняло й хлопця. Але осінню, коли психологічний стан погіршився, хлопець вирішив їхати. Евакуювався він на Вінниччину, до містечка Бар.

Допомога молоді з Бахмута

“Час минає, але рани від війни залишаються”, — каже бахмутянин Максим.

Після пережитого він намагався знайти кваліфіковану психологічну допомогу, але стикався зі стереотипами: мовляв, молодим нема чого скаржитися, депресія — це не про них. Та замість того, щоб зупинитися, Максим вирішив діяти. Переживши власні травми, він захотів допомагати іншим — особливо молодим людям, які, як і він, живуть із наслідками війни, мусять адаптуватися до нових реалій надто швидко.

У травні 2024 року Максим очолив Молодіжну раду. З того часу він почав організовувати тренінги для підтримки молоді, тут також створили простір, де можна говорити про власні переживання без осуду й отримувати реальну допомогу.

А вже цього року разом з Управлінням молодіжної політики та Управлінням культури Бахмутської міської ради він реалізував серію тренінгів, спрямованих на психологічну підтримку та соціальну адаптацію молоді.

“Проєкт вийшов успішним, але не без несподіванок”, — зізнається Максим.

Деякі батьки, наприклад, сприймали тренінги як щось матеріальне: мовляв, якщо дитина прийде, то їм мають щось “видати”. Проте більшість учасників справді знайшли підтримку, і саме це стало головною перемогою.

Попри всі труднощі, Максим не зупиняється. Він каже:

“Я роблю це, бо відчуваю — можу допомогти. Але насправді кожен з нас може. У різний спосіб, у різній мірі”.

До теми:

“Бахмут — мій дім, де я росла й навчалася”: історія виховательки Ганни Акімової

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!