Останні дні Збройні Сили України почали йти в контратаку на Бахмутському напрямку, але навіть найменша відбита територія, вулиця чи будинок мають дуже високу ціну — життя українських воїнів. Після деокупації Бахмута відкритим залишаться питання – що ж буде з містом? Зараз це на 90% руїни, скільки часу займе відбудова та чи готові люди повертатися в місто ми вже писали за посиланням. 

Редакція «Бахмут. IN.UA» поговорила з жителем Бахмута Олексієм Кононенко, чоловік має інженерну освіту й бажання повернутися до міста після війни. Ми дізналися як звичайні мешканці бачать Бахмут, та чому громадськість на думку героя має обирати вже готові варіанти, а не створювати власні.

Примітка: Розмову ведемо, за умови того, що місто вже розміноване. Скільки часу на це знадобиться наразі, поки тут йдуть бойові дії — невідомо.

Останні 5 років Олексій Кононенко жив в Бахмуті

Олексій Кононенко. Фото: надане героєм

Олексій Кононенко — інженер за освітою, він двічі переселенець, вперше в 2014 році він переїхав в Бахмут, згодом в 2022 довелося їхати вдруге. В Бахмуті наш співрозмовник прожив п’ять років, це місто йому за такий короткий час стало домом. Особливо вражала історична частина Бахмута, згадує чоловік.

«Бахмут мені подобався візуально, він дуже відрізнявся від інших міст Донецької області. Це було досить затишне та комфортне містечко для життя. Воно було красивим, в ньому відчувався якийсь історичний наратив. Загалом місто за ці роки розвивалося, росло. Мені подобалося. Зараз чого б мені хотілося? Докласти зусиль, щоб частка їх втілилися у відбудову Бахмута. Я впевнений, що місто буде існувати, бо люди жили тут понад 300 років тому. Рано чи пізно війна закінчиться й люди знову будуть тут жити, інше покоління, але буде», — каже чоловік.

Донеччанин підкреслює в Бахмуті плавно розвивалася сфера послуг, це було помітно, адже збільшилася кількість крамниць, розважальних закладів, кафе та ресторанів. Також не відставали в розвитку й великі промислові об’єкти, як от сміттєсортувальна станція.  Крім того, каже пан Олексій, місцева влада подавала багато проєктів задля покращення міста — це, зокрема облагородження території Північного Ставка. 

Звісно, що в Бахмуті були проблеми, над якими варто попрацювати, каже мешканець міста, але в цілому останні роки позитивно вплинули на розвиток громади.

Фінансування у відбудову не головний критерій успіху відновлення Бахмута

Таким Бахмут був до війни. Фото: з відкритих джерел

Вчасне та достатнє фінансування вже називали успішним рішенням у відбудові Бахмута, однак на думку нашого співрозмовника — гроші тут не головне.

«Архітектори кажуть, що відбудувати місто можна буде швидко, це можливо. Але питання, що там робитимуть люди? Звісно зараз люди максимально говорять, що вони всі хочуть повернутися. Після того, як вони повернуться, куди вони підуть на роботу? Куди віддадуть дітей до школи, садочку, на гурток? Де будуть купляти продукти — все це складна інфраструктура міста, яку повинні напрацювати комплексно. Відбудова одного дому — це не складна задача, але відбудова цілої конгломерації, це вже інше», — розмірковує інженер.

Олексій Кононенко каже: Місто — це не просто будівлі, а про сенс, тому просто гроші тут не все вирішать, натомість потрібно грамотне завдання для архітекторів від робочої групи, яка буде відбудовувати це місто спочатку на папері, а потім вже руками будівельників

Чи на часі думати про відбудову Бахмута?

Готуючи матеріал про відбудову Бахмута редакція «Бахмут. IN.UA» отримала багато підтримки від наших читачів, але водночас були й думки, про те, що думати про це не на часі. Ми запитали в донеччанина, що він про це думає: 

«Чи на часі думати про відбудову Бахмута? Так на часі. Чому? Уявіть собі диво — завтра Бахмут деокупований й безпечний. Ми починаємо відбудовувати Бахмут, а що робити ніхто не знає, бо немає напрацювань. Окремі архітектори кажуть, що план — це не складно, але як його робити не розуміють. Тому, вже зараз потрібно над цим замислюватися. Потрібно робити проєкти, генплани й розробляти це місто, щоб на час деокупації ми були готові. Маємо знати, як виглядатиме місто, що будуємо та де», — каже Олексій Кононенко.

Він додає, крім рішення, як відбудовувати місто потрібно буде ще ухвалити рішення про ті об’єкти, які вже не будуть у новому Бахмуті. Наприклад, сенсу відбудовувати умовно стару хрущовку не буде, пояснює інженер.

Загалом, весь цей процес потребує комплексного та грамотного підходу, тому роботу над ним потрібно починати раніше, адже перед фахівцями постане багато викликів, які потрібно буде оперативно вирішувати.

Три матеріали, які вам сподобаються

• Молодь, яка змінює Донеччину: історія волонтерки Катерини Босяченко з Дебальцевого
• Освіта в Україні та закордоном: де краще?
• Щодня йшла через підірваний міст Забахмутки: як лікарка Олена Воронова рятувала людей в Бахмуті

Громада має вибирати, як буде виглядати Бахмут із напрацьованих візуалізацій

Бахмут, вулицями міста.Фото: з відкритих джерел

В соцмережах бахмутяни активно обговорюють те, як буде виглядати Бахмут після відбудови, для цього навіть створили групу в Фейсбуці. Олексій Кононенко вважає, що оптимальним варіантом для громади буде саме вибір із напрацьованих експертами візуалізацій Бахмута.

«Кожен повинен займатися своєю справою, потрібно створити ініціативну групу, люди в ній мають мати компетентний досвід. Це представники комунальних служб, працівники музею, урбаністи, місцева влада, представники громади. З містянами потрібно обговорювати вже самі напрацьовки. Людям не потрібно задавати питання: “А яким ви б хотіли бачити місто, бо вони скажуть красивим, або таким, як було. Так робити не треба, необхідно зробити проєкти й вже тоді пропонувати на обговорення громадськості», — каже Олексій Кононенко.

Після цього можна провести онлайн-голосування пропонує донеччанин, до якого можуть доєднатися всі охочі мешканці. Важливо, щоб ключові питання вирішували професіонали, пояснює чоловік.

Якими етапами можна проводити відбудову міста?

Алея Троянд в Бахмуті. Фото: з відкритих джерел

На це питання, каже пан Олексій, немає точної відповіді. Втім, ймовірний варіант, коли відбудова відбуватиметься етапами: в місті можуть розмістити тимчасові модульні будинки, в яких проживатимуть працівники, вахтовим методом люди змінюватимуть один одного й працюватимуть над відновленням Бахмута.

До професійних будівельників та архітекторів можуть доєднатися просто небайдужі люди, які сприятимуть швидшому відновленню міста. Всі ці процеси слід узгоджувати з місцевою владою, а не робити одинично, адже це все потрібно координувати й брати відповідальність за життя людей.

Примітка: Співрозмовник наголошує, що під час етапу відбудови дітей в місті взагалі не повинно бути, а всі працівники та активна громада, яка долучиться до відновлення мають дотримуватися максимальних вимог безпеки.

«Ці люди будуть розуміти, що вони їдуть у зруйноване місто. Важливим аспектом у відновленні стане проведення електрики, без цього не працюватиме, ні той же перфоратор, чи інші інструменти», — пояснює співрозмовник. 

Також, каже Олексій Кононенко, в Бахмуті можна розглянути практику розумного використання матеріалів. Це механізм, за якого зі зруйнованих будівель відбирають придатні для будівництва матеріали, їх переробляють й використовують їх для зведення нових осель. Такий метод будівництва вже планують використовувати в Гостомелі завдяки тісній співпраці з французькою компанією Neo-Eco, яка демонтувала чотири будинки в Гостомелі, й переробила 15 тис. тонн будівельного сміття.

Безпека в урбаністиці

Після початку повномасштабного вторгнення виявилося, що в Україні є дуже мало справді придатних укриттів чи бомбосховищ. Люди ховаються в підвалах, які мають один вихід, або ж у власних квартирах в коридорі. Ми запитали у пана Олексія про заходи безпеки, які варто було б реалізувати в місті.

За його словами увагу потрібно приділяти належним укриттям, бомбосховищем та загалом безпечній урбаністиці, цим також повинні опікуватися професіонали. Простих рішень для Бахмута не буде, впевнений чоловік. Звісно, ми можемо частково брати досвід в таких країн, як Ізраїль, Швейцарія, але це тільки частинка, того, що потрібно нам:

Олексій Кононенко. Фото: надане героєм

«Людям завжди хочеться почути просте рішення, й вони розчаровуються, коли його немає. Знаєте, як в школі з рефератом — ти йдеш в Інтернет, знаходиш текст й копіюєш й маєш готовий твір. Так от, Бахмут — це той реферат, якого не має Інтернеті, нам треба самим складати рішення. Це буде метод проб та помилок».

Туристичний потенціал Бахмута

Герой впевнений, що в майбутньому Бахмут може стати туристичним містом, крім того, воно багате на корисні копалини, що робить його привабливим для інвестицій. Є й друга сторона медалі, яка дозволить привернути увагу туристів.

На думку пана Олексія, в Бахмуті, архітектори можуть запропонувати створити окрему інсталяцію, яка зберігатиме первісний вигляд після російської окупації. Ймовірно, це може бути якась частина у районі Забахмутки, вважає бахмутянин.

«В принципі, ми вже зараз бачимо, що місто Бахмут увійшло до історії. Будуть, безумовно пам’ятки й меморіали. Я думаю, сюди будуть через якийсь час приїздити й військові, які тут були раніше, щоб поглянути на це місто…», — розмірковує донеччанин.

Довідка: Олексій Кононенко – директор ТОВ «Енерго Індастрі», інженер за освітою, раніше займався інноваційними проєктами.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Бахмутянка Альона пам’ятає рідне місто різним: із затишними вулицями, людними парками, культурними заходами та місцями, куди хотілося повертатися. Вона зростала тут, навчалася музики, працювала з дітьми та молоддю, а згодом вирішила пов’язати своє життя з психологією.

Повномасштабне вторгнення змінило її плани. У 2022 році Альона разом із родиною евакуювалася з Бахмута до Київської області, а пізніше переїхала до столиці. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею, досліджує матеріали кримінальних справ і, зокрема, вплив російської пропаганди на людей.

Редакція Бахмут IN.UA поспілкувалася з Альоною про дитинство в Бахмуті, спогади про події 2014 року, вимушений переїзд, професійні зміни та життя в Києві, де вона поступово знайшла близьких за духом людей, але так і не відчула себе вдома.

Все почалося з Донецького пологового

Історія нашої героїні почалася у Донецьку, у ті роки, Донецький пологовий був одним з найкращих медзакладів, де народжувалися сотні малят. Після народження дівчинка разом з батьками проживала в Бахмуті. Саме тут минули всі її дитячі та юнацькі роки, про які героїня згадує з теплотою в голосі. Дівчина зростала неподалік п’ятої школи, ближче до Опитного. У цій школі вона навчалася, а після її закінчення вступила до Бахмутського коледжу мистецтв. Ці чотири роки навчання вона згадує з усмішкою — передусім через людей, яких зустріла.

“Я народилася, взагалі, в Донецьку, але це, суто так, номінально, скажімо так, місце народження. Все одно жила з самого малечку в Бахмуті, вся моя родина жила в Бахмуті, тому, фактично, можна сказати, моє місце народження — це Бахмут. В Бахмуті я жила все своє життя до повномасштабного вторгнення”, — розповідає Альона.

Після коледжу вона вирішила змінити напрям навчання. Попри любов до музики, ближчою для себе відчула психологію. Так Альона вступила до Харківського національного педагогічного університету. Переїзд із невеликого Бахмута до Харкова став для неї новим досвідом. Якщо вдома багато людей знали одне одного, то у великому місті-мільйоннику доводилося звикати до зовсім іншого темпу життя.

Водночас зв’язок із Бахмутом не зникав. До переїзду Альона працювала в міському Центрі дітей та юнацтва, була кураторкою учнівського самоврядування громади, долучалася до організації заходів та ініціатив. Навіть після від’їзду продовжувала стежити за тим, як розвивається рідне місто. Особливо її тішило, що в Бахмуті почали більше уваги приділяти екологічним питанням. Альона пригадує, що для невеликого міста такі ініціативи були важливими, адже потребували людей, готових підтримувати зміни.

Нижній парк, набережна і Поповський ліс: місця, які залишилися у спогадах

Коли Альону запитуємо про улюблені місця Бахмута, вона усміхається: її список, напевно, буде знайомий багатьом містянам. Насамперед згадує Набережну, яку в останні роки перед повномасштабним вторгненням активно облаштовували. Для неї це було одним із прикладів того, як змінювався Бахмут.

Ще одне важливе місце — Нижній парк. Тут у різні пори року збиралися містяни, гуляли родинами, зустрічалися з друзями та проводили вільний час. Але серед особистих спогадів Альони є й менш відома локація, це Поповський ліс. Уперше вона побувала там ще школяркою, коли разом із туристичним гуртком вирушила в похід.

“Ну, напевно, ще з таких улюблених місць в мене з дитинства Поповський ліс. Про нього мало хто чомусь знає, але в нашій п’ятій школі був туристичний гурток і там був в нас викладач… На жаль, так сталося, що війна забрала його життя. І він нас туди водив в похід якось, напевно, в класі в сьомому. Я запам’ятала цей ліс, він дуже такий яскравий. Якось, знаєте, на той вік я не очікувала, що в нас навколо будуть такі красиві ліси”, — пригадує бахмутянка.

Альона говорить, що тоді звикла сприймати Донеччину передусім як степовий край. Тому побачити неподалік від дому такий ліс було справжнім відкриттям. Серед інших улюблених місць області вона називає Клебан-Бик.

Хоча бувала там нечасто, природа Донеччини залишила в її пам’яті особливі враження. Сьогодні ці спогади стали для неї способом зберігати зв’язок із рідним краєм, таким, яким вона знала його до повномасштабної війни. Але є ще одна важлива подія, яку наша героїня добре пам’ятає, це звільнення Бахмута у 2014 році. Дівчинка застала окупацію бувши школяркою.

“Пам’ятаю, як окуповували нашу міську раду”: Бахмут у 2014 році

Події 2014 року Альона зустріла в Бахмуті. Тоді вона ще навчалася у школі й не до кінця розуміла все, що відбувалося навколо. За її словами, інформації було значно менше, ніж сьогодні, а російська пропаганда помітно впливала на інформаційний простір. Тепер, працюючи з темою інформаційних маніпуляцій, Альона по-іншому оцінює той період.

У її пам’яті залишилися захоплення адміністративних будівель, військова техніка на вулицях та атмосфера невизначеності.

“В той час ми були трохи налякані, не розуміли, що відбувається. В порівнянні з 2022 роком, це був той час, коли було дуже мало офіційних медіа, і чомусь мало ми за ними слідкували. Та пам’ятаю, що був дуже сильний вплив російської пропаганди. Я зараз з нею працюю, так склалося по роботі, і звісно, вже в більш свідомому віці можу порівняти і розумію, наскільки все-таки це все впливало з усіх напрямків на нас. 2014 рік я запам’ятала такими подіями, як окупацію нашої міської ради, пам’ятаю, як в місті стояли оці протитанкові їжаки з металу….багато людей там збиралося, пам’ятаю, як військову частину захопили, і так само вистріли пам’ятаю…”, — розповідає вона.

Альона пригадує і танки, які рухалися тодішньою вулицею Радянською, нині Незалежності, у напрямку Горлівки та назад. Водночас вона наголошує, що зростала в проукраїнській родині. Серед її оточення були люди з різними поглядами, але близькі допомагали їй формувати власне розуміння подій. Після звільнення Бахмута Альона не помітила якогось миттєвого перелому в настроях містян. Натомість поступово бачила зміни в культурному й освітньому житті.

Зокрема, в навчальних закладах більше уваги почали приділяти українській культурі, мові, музиці. Для дівчини, яка навчалася в мистецькому закладі та працювала з молоддю, саме ці зміни були найбільш помітними.

“Думали, що це ненадовго”: як Альона з родиною виїжджала з Бахмута

Повномасштабне вторгнення застало Альону в Харкові. Вона продовжувала там навчання та планувала залишитися жити в місті. Перші тижні великої війни були складними. Через проблеми з транспортом дістатися додому було непросто. Зрештою Альоні вдалося повернутися до Бахмута, де перебувала її родина. Спочатку вдома здавалося спокійніше, ніж у Харкові. Проте з наближенням бойових дій небезпека ставала дедалі відчутнішою. Родина мешкала з боку Горлівки, тому добре чула звуки війни, яка наближалася. У серпні 2022 року близькі ухвалили рішення евакуюватися.

Через те що родина була великою та мала домашніх тварин, вирішили виїжджати самостійно. Орендували мікроавтобус, завантажили найнеобхідніші речі, продукти й забрали тварин.

“Ми знали про можливості виїхати від волонтерів, і я знаю, що займалася міська рада вивозом людей, автобуси ходили, але в нас велика родина і тварини. Тому ми розуміли, що для нас цей варіант не підходить. Ми вирішили самостійним ходом, орендували авто, слава Богу, в той день, коли ми виїжджали, так сталося, що не було сильних вибухів принаймні на момент нашого виїзду. Тож, ми завантажили мікроавтобус всім необхідним, продуктами, все, що змогли, власне, забрати. Забрали наших тварин і виїхали в Київську область вже рятуватися від повномасштабної війни”, — пригадує Альона.

Як і багато інших бахмутян, її родина не думала, що залишає дім на роки. Збирали переважно найнеобхідніше, сподіваючись повернутися, щойно ситуація покращиться. Тепер Альона розуміє, наскільки болісним для переселенців став цей досвід: люди залишали вдома речі, з якими були пов’язані їхні спогади, не уявляючи, що можуть більше їх не побачити.

Васильків, Київ і пошук свого місця після евакуації

Спочатку родина не знала, куди саме їхати. Розглядали різні варіанти, зокрема міста, де діяли центри підтримки переселенців. Допомогли родичі, які мали вільну квартиру у Василькові на Київщині. Вони дозволили родині Альони тимчасово там оселитися. У Василькові бахмутяни прожили близько року. Цей час став для них періодом адаптації, потрібно було оговтатися після пережитого, звикнути до нового середовища та зрозуміти, як будувати життя далі.

Згодом Альона переїхала до Києва, де було більше можливостей для навчання й роботи. Та навіть через кілька років життя у столиці відчуття дому, за її словами, так і не з’явилося. У час, коли ми спілкуємося, Київ майже щодня потерпає від російських атак, росіяни запускають балістику та дрони по столиці, атаки на місто витримувати складно.

“Чесно вам сказати, ми вже на впертості просто тримаємося, оскільки, ну, по-перше, ми тут всі трохи осіли. Не те щоб прямо так, як вдома, ми не відчуваємо себе вдома, на жаль. Ну, я думаю, більшість, хто вимушено переселений, не відчуває себе вдома, бо дім — це стан, це якісь вулиці, стіни, люди. Тут все-таки трохи інша ситуація”, — ділиться бахмутянка.

Попри це, думка про ще один переїзд дається їй непросто. Після евакуації з Бахмута вона вже знає, скільки сил потребує починати все заново. У столиці Альона знайшла роботу, друзів і людей, які стали для неї опорою. Саме стосунки з близькими, говорить вона, допомагають переживати складні періоди.

“В якомусь такому більш-менш ресурсному стані мені все-таки допомагають триматися мої близькі, в першу чергу, бо це найголовніше, що ми змогли забрати з дому. Також підтримують мої чудові колеги, мої друзі. Хочу сказати, що Київ мені дуже багато людей подарував, без них я б не впоралася. Це от ті єдині нематеріальні речі, які я справді дуже ціную і за які я вдячна Києву, і переселенню, якщо так можна казати”, — говорить Альона.

Від музики до судової психології: чим займається бахмутянка сьогодні

Після навчання в Бахмутському коледжі мистецтв Альона обрала психологію. Згодом цей фах привів її до сфери судової експертизи. Сьогодні вона працює судовою експерткою-психологинею та займається дослідженнями у сфері криміналістики й судової психології. Її робота передбачає вивчення документів, матеріалів справ, проведення психологічних досліджень. Часто Альона співпрацює з лінгвістами, разом із якими проводить комплексні експертизи.

Частина досліджень стосується злочинів проти основ національної безпеки України та поширення російських інформаційних наративів. Вона зізнається, що професія потребує внутрішньої стійкості. Доводиться працювати не лише з цивільними чи адміністративними справами, а й із кримінальними провадженнями, матеріали яких можуть бути морально складними.

Особливе місце в її роботі посідає дослідження впливу інформації на людську свідомість. Сьогодні Альона дивиться на інформаційні процеси не лише як людина, яка пережила війну, а й із професійного погляду. Вона вважає, що за останні роки українці стали уважніше ставитися до інформації та краще розпізнавати маніпуляції. Водночас наголошує героїня, розвиток критичного мислення не означає повного захисту від пропаганди. За словами Альони, інформаційний вплив може бути поступовим і малопомітним, а постійний стрес та великий потік новин ускладнюють їхнє критичне сприйняття.

“Ви знаєте, мені здається, в порівнянні, ну десь взяти таку ретроспективу років 5 назад, як на мене, то ми (ред. українці) ростемо. Повільно, але все ж ростемо в цьому плані. Критичне мислення у нас розвивається, оскільки інформаційна війна Росії проти України, вона гібридна і іноді її навіть когнітивно називають, тому що вона, в принципі, більше спрямована на населення, на збройні сили. І вона набагато краще працює навіть не зброєю фізичною, до якої ми встигли вже звикнути, а з нашою психікою. Тому зараз люди вже вміють розрізняти пропаганду, але, ви знаєте, маніпулятивні технології, вони ніколи не закінчуються”, — говорить експертка.

Альона пояснює, що люди можуть ставати менш уважними до інформації, коли перебувають у стані тривалого стресу. Саме тому, на її думку, важливо продовжувати розвивати критичне мислення та розуміти, як працюють маніпулятивні повідомлення. Для неї ця тема має і професійне, і особисте значення. Адже вона пам’ятає, як російська пропаганда впливала на інформаційне середовище Бахмута ще у 2014 році.

Частинка Бахмута в Києві

За роки життя у столиці Альона знайшла місце, яке хоча б трохи нагадує їй рідне місто. Це Парк партизанської слави на Лівому березі Києва. Вона любить приходити сюди за тишею, якої часто бракує у великому місті. Сосновий ліс, спокійні стежки та можливість побути серед природи повертають її до спогадів про Бахмут. Особливо влітку, коли можна відчути знайому атмосферу прогулянок.

“Мені дуже подобається Парк партизанської слави. Коли я там то відчуваю атмосферу нашого дому, тому що там дуже тихо, а там не чути звуків авто, що в Києві це рідкість, знаєте, адже тут всюди чути дорогу, автомобілі, звуки якісь. А там тиша, і влітку особливо тут можна спіймати настрій дому. кий спокій, природа. Ще там є невелика зона, яка чимось нагадує навіть наш Нижній парк. Але вдома все одно краще”, — говорить Альона.

У Києві наша героїня знайшла людей, які підтримують її, освоїла нову професію та знайшла місця, до яких хочеться повертатися. Проте Бахмут залишається для неї містом, із яким пов’язані дитинство, родина, навчання й найтепліші спогади. І навіть коли серед сосен столичного парку вдається на мить відчути знайомий спокій, Альона не плутає його з домом. Адже для неї дім, це значно більше, ніж місце, де живеш зараз.

До теми:

Забрали лише документи і сімейні фото: історія родини з Бахмута, яка на одному авто евакуювала сімох дітей і домашніх тварин

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Вікторія Канаєва — переселенка з Бахмута. У 2022 році вона виїхала з рідного міста і оселилася на Київщині в місті Ірпінь. Втративши домівку, жінка почала адаптуватися на новому місці. Цю адаптацію вона знайшла в допомозі іншим. Спочатку це була група для обʼєднання ВПО, потім інформаційна робота з місцевою депутаткою, а зараз — допомога дітям із зон бойових дій та робота в Раді ВПО.

Про переїзд з Бахмута, адаптацію на новому місці та допомогу іншим Вікторія Канаєва розповіла редакції Бахмут IN.UA.

Про життя в Бахмуті

Вікторія Канаєва — корінна бахмутянка. Звідси були родом її батьки та вона сама. Тут жінка здобула і освіту — закінчила Артемівський індустріальний технікум.

У Бахмуті пані Вікторія створила власну родину — вийшла заміж та народила доньку і сина. Працювала у сфері торгівлі, була керуючою мережі магазинів.

“З Бахмутом повʼязані найтепліші спогади: там пройшло моє дитинство, там я вперше закохалася, народила дітей. Усе моє життя повʼязане з цим містом. Якщо згадувати про найулюбленіші місця, то ми дуже любили гуляти на Посьолку, де була алея троянд, часто ходили в кінотеатр “Перемога”, – згадує бахмутянка.

Виїхати з Бахмута родина вирішила на початку квітня. Пані Вікторія згадує, що рішення ухвалювали, бачачи як масово люди їдуть з міста. Та й обстріли ставали все ближчими.

“Всі сусіди почали виїжджати, почалася паніка. Звісно і обстріли посилювалися. Тому ми і вирішили виїжджати. Тим паче з нами в місті була онука, і не хотілося, щоб дитина бачила все це”, — згадує жінка.

Спочатку родина переїхала до Дніпра. Там пробули чотири дні і вирушили на Київщину, де проживали родичі. Доньці пані Вікторії знайомі запропонували квартиру в Броварах, де перший місяць родина жила разом. Та потім решта сімʼї перебралася до Ірпеня.

Адаптація через допомогу іншим

Переїзд дався непросто. В Ірпені у пані Вікторії не було близького кола спілкування, і багато інших переселенців опинилися в такій самій ситуації.

Спілкуючись із ВПО, вона дедалі частіше чула одні й ті ж запитання: куди звертатися по допомогу, як оформити документи, де отримати інформацію про житло, медицину чи освіту дітей.

Тоді бахмутянка вирішила створити Telegram-групу “ВПО Ірпінь Буча”, яка сьогодні об’єднує понад 700 людей.

“Бувало таке, що йду і бачу, як сидить людина і плаче. Я підходжу і запитую: “У вас щось трапилося? “. А людина каже: “У мене дім розбило”, і починає ділитися своєю історією. А я кажу: “Я така ж сама”. І я зрозуміла, що нам всім треба десь спілкуватися. Тому створила групу “ВПО Ірпінь Буча”. Як тільки з кимось знайомилася, дізнавалася що він ВПО, то давала посилання на групу і так ми обʼєднувалися”, — розповіла Вікторія Канаєва.

Групу для ВПО жінка веде і досі. Ця спільнота стала не лише джерелом корисної інформації, а й простором для знайомств, взаємної підтримки та спільного дозвілля. Для самої пані Вікторії це також стало важливою частиною адаптації на новому місці.

“Завдяки цій групі люди починали товаришувати або проводити разом дозвілля. Ходили на прогулянки разом. Наприклад, писали: “Ходімо сьогодні ввечері в парк попʼємо чаю зі смаколиками”. Особисто мені ця спільнота дуже допомогла в адаптації. І я думаю, що й іншим теж. Бо якщо ця група досі працює, там спілкуються люди, значить вона їм потрібна”, — каже Вікторія Канаєва.

Пізніше Вікторія Канаєва долучилася до роботи з місцевою депутаткою, допомагаючи проводити консультації для ВПО та постраждалих мешканців громади. Людям роз’яснювали питання щодо пошкодженого і знищеного майна, модульного житла, освіти дітей та інших можливостей.

“Кожного четверга ми проводили прийом у міській раді та консультували людей. Приходили і місцеві жителі, які постраждали внаслідок війни, і ВПО. Зокрема, роз’яснювали як подати заяву про знищене чи пошкоджене майно в “Дії”, розповідали про житло в модульних містечках. Також для ВПО була актуальною інформація про дошкільні і шкільні навчальні заклади, оскільки було багато родин, які просто не знали куди влаштувати свою дитину”, — розповіла переселенка.

Допомога жінкам і дітям

В Ірпені пані Вікторія зайнялася активною громадською роботою. По-перше, разом з донькою заснували власну ГО “Незламна”. Першочергово надавали допомогу жінкам. Головними цілями роботи мати і донька визначили захист прав жінок та досягнення гендерної рівності, надання допомоги жінкам, які постраждали внаслідок війни, та розвиток інклюзивного суспільства.

“Ми опікувалися жінками-ВПО і жінками з інвалідністю. Для них ми робили різні заходи, переважно терапевтичні, щоб жінки розвантажувалися”, — розповідає Вікторія Канаєва.

Сьогодні пані Вікторія працює консультанткою з розвитку батьківських навичок у благодійному фонді Save Ukraine. Її робота пов’язана з дітьми раннього віку та їхніми батьками.

Особливе місце займає група для дітей 3-4 років та їхніх батьків, яку жінка веде разом із психологинею. Це група за програмою СМВМ — психосоматичної медицини та догляду за собою, адаптованої для маленьких дітей. Програма допомагає дітям у доступній для їхнього віку формі знайомитися зі способами заспокоєння, розслаблення та саморегуляції. Заняття поєднують рух, дихальні вправи, медитацію, керовані образи, тілесні практики та творчі завдання.

Діти вчаться зупинятися, слухати себе, помічати напруження та поступово повертатися до спокійного стану. Паралельно з цим на заняттях є творчі та пізнавальні активності: аплікації, ліплення, малювання, ігри на комунікацію, вивчення кольорів, спільні кулінарні заняття.

“Для мене важливо, щоб дитина не просто виконала вправу, а відчула: я можу заспокоїтися, мама поруч, мене розуміють, зі мною все гаразд”, — каже Вікторія Канаєва.

Робота в Раді ВПО та мрія про власний дім

Сьогодні пані Вікторія також є членкинею Ради ВПО в Ірпені. Разом із колегами вона працює над створенням окремого інформаційного ресурсу для переселенців на сайті Ірпінської міської ради. Це має бути своєрідна дорожня карта з корисними контактами, порадами та інформацією, куди звертатися з різними питаннями.

Попри активну роботу та допомогу іншим, у пані Вікторії залишається власне невирішене питання — житло. Її родина, як в багато інших бахмутян, втратила дім через війну. Нині вони орендують житло, але його вартість постійно зростає. Тому головна мрія жінки — мати власний дім і нарешті відчути стабільність.

“У нас, як і в багатьох бахмутян, одна мрія — мати власне житло. Хочеться не просто допомагати іншим будувати життя заново, а й самій нарешті мати місце, яке можна назвати домом”, — підсумувала бахмутянка.

Читайте також:

“Я завжди представляюся: “Аліса з Краматорська”: історія доннечанки, яка повернулася з Німеччини в Україну

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!