Станом на кінець лютого 2023 року за кордоном перебували понад 500 тисяч українських дітей-переселенців та 12,5 тисяч вчителів. Такі цифри назвала заступниця міністра освіти та науки України Віра Рогова. Чимало з цих дітей навчаються не онлайн, а ходять на заняття в місцеві школи. У бахмутських школах здобувають освіту 5 677 учнів, у 2021 році було – 7 574 учнів.  Через війну чимало дітей евакуювалися з родинами й ходять в школи за місцем проживання, в тому числі й за кордоном.

Редакція «Бахмут. IN.UA» спитала бахмутян, діти яких навчаються закордоном, що їм подобається у навчанні в Європі? Що вони хотіли б бачити в Україні та які недоліки помітили?

Британська шкільна освіта — досвід бахмутянки

Семикласник Нестор М’ясніков, який евакуювався з мамою Олею до Лондона, на питання, щоб він хотів запозичити з європейської освіти в Україну, називає декілька сфер і починає з харчування. 

«Я б хотів, що в нашій їдальні також була картопля фрі, гамбургери, курка, торти і взагалі було меню на вибір, щоб їжа була не холодна і смачна. Також мені подобається, що тут вчителі говорять з нами на одній мові. Вони можуть жартувати, й вони розуміють наші жарти, багато вчителів молоді. Якщо хтось відволікається на уроці, чи порушує правила, то вчитель каже: «Не примушуйте мене робити зауваження» або робить сумне обличчя і залишає тебе після уроків писати довгі правила. А взагалі я б хотів навчатися до 11:00 і щоб прибрали всі уроки, крім фізкультури», — ділиться Нестор.

Гімназія, де навчається Нестор в Лондоні. Фото: надані героїнею

Хлопець каже, що в новій школі є незвичні предмети, наприклад: танці, уроки їжі, де учні щоразу вивчають нові стилі танців або ж готують нові страви. На музиці дітям видають музичні інструменти, на мистецтві школярі малюють. Також є уроки драми.

«Ми збираємося у величезному колі і вчитель може давати нам завдання зіграти роль якусь, ділимося на пари, граємо в ігри», — пояснює хлопець.

У британській освіті багато часу приділяють саме заняттям, які спрямовані на розвиток різних навичок. Якщо в Україні позашкільна освіта розділена по закладах різного спрямування – спортивні та мистецькі школи, будинки творчості, то тут все знаходиться в одній школі. Кожного дня після основних уроків є гурток. Вибір великий – шахи, музика, баскетбол, розбирання двигуна мотоцикла, танці та інші активності.

«Мені подобається такий підхід, що дитині не потрібно нікуди йти. Все поруч, на мій погляд, це дуже зручно», — ділиться думкою мама хлопчика Ольга М’яснікова. 

Жінка розказує, що школа досить цифровізована – у дітей немає паперових підручників, кожному видають айпад, кожен день дитина проходить електронну реєстрацію на присутність, навіть в їдальні діти ідентифікують себе за допомогою відбитків пальців. 

Домашнє завдання надсилають електронкою

Інформаційна довідка в школі Нестора. Фото: надане героїнею

Електронне завдання приходить через спеціальний застосунок, спілкування з батьками відбувається через електронну пошту, також приходять повідомлення на телефон. Щоденників немає, оцінки приходять наприкінці року на електронну пошту.

«Мені подобається, що дитина не має щоденно носити в школу важкий портфель, все в айпаді, для нього це і зручно і цікаво. Немає кілометрових домашніх завдань. У нього взагалі тільки два зошити на руках – з іспанської та математики. В інших вони працюють на уроках і їх забирають. Домашка з математики приходить раз на тиждень, в неділю, і ми маємо її здати в середу. Причому завдання дуже кумедні, їх цікаво виконувати. Якщо ти щось не зрозумів, до завдання додається розбір теми, його можна ще раз передивитися», — пояснює Ольга М’яснікова.

Жінка каже, що особливістю шкіл у Великобританії також є наявність шкільної форми. Кожна школа має свій колір, фасон, емблему школи. Особливою також є спортивна форма. Є два комплекти, це літній варіант з шортами і зимній зі штанями. Кольори і емблеми також в кожній школі індивідуальні.

«Дрес код – біла сорочка і костюми відповідного кольору з емблемами школи. В нас краватка має бути тільки фіолетова. У школу в кросівках не можна, лише в туфлях. Кросівки можна одягати тільки на фізкультуру», — додає мама Нестора.

На прохання порівняти освіту у бахмутській школі і освіту в школі лондонській — жінка відповідає, що важко це зробити, оскільки останні роки під час пандемії, а потім за час повномасштабного вторгнення діти навчалися онлайн, а дистанційна освіта звісно програє офлайн навчанню. 

«Так, в українських школах програма більш заглиблена, теорії більше, та чи потрібно її стільки? Тут дитина відчуває себе більш вільною», — пояснює Ольга. 

В Україні не вистачає сексуальної освіти для дітей

Дошка в класі. Фото: з відкритих джерел

Бахмутянка Ірина Яценко зараз з донькою Таїсією живе в Польщі. Донька героїні ходить у 4 клас польської школи, сама Ірина теж навчається, планує стати масажистом й працювати за спеціальністю.

Таїсія спочатку пішла в адаптаційний клас, пояснює пані Ірина. Його створили, щоб допомогти дітям з України швидше звикнути до нового навчання. В адаптаційному класі навчаються тільки українці, після нього дитина може переходити до звичайного класу. Однак, каже пані Ірина, у дітей виникали конфлікти, тож перехід у польське середовище для Таїсії був легшим, ніж навчання серед своїх однолітків.

«Різниця в навчанні колосальна. У поляків сильно підтримуються сімейні цінності. Раз на тиждень діти відвідують спеціальний кінозал, де учні дивляться фільми про моральні якості людини, про людяність. Спочатку моя дочка була здивована, питала мене: «Мамо, а навіщо нам ці фільми», але зараз вона із задоволенням їх дивиться. Дітям демонструють стрічки про шкоду наркотиків, загалом на різну повчальну тематику. Ось останній фільм був про менструацію, де дівчаткам пояснили, що це звичайний процес, й дівчинка не повинна за це переживати. Такі фільми дивляться всім класом, включно з хлопчиками. Це мені дуже подобається», — каже пані Ірина.

Співрозмовниця зауважує, що українська програма освіти інколи занадто складна для дітей, й не всі встигають засвоїти той чи інший предмет, але змушені переходити до наступного.

Пані Ірина з донькою. Фото: соцмережі

В Польщі, каже пані Ірина, їй дуже подобається те, що діткам пояснюють про особливості їхнього тіла. Цей предмет в розкладі називається «Етика», його відвідування є обов’язкове для учнів.

«Звісно, хотілося, щоб шось таке було й в Україні. Вона (ред. донька героїні) прийшла додому після перегляду цього фільму, зрозуміла, що менструація — це не соромно, й дівчатка не повинні щодо цього хвилюватися. Навпаки, донька усвідомила, що дівчаткам є чим пишатися. Я бачу, як вона прямо розпрямила плечі, бачу, що вона пишається тим, ким вона є. Ці всі відчуття вона принесла додому. Хочеться, щоб в Україні для дітей також були аналогічні лекції», — розмірковує героїня.

Які домашні завдання дають дітям в Польщі?

Польські школи. Фото: з відкритих джерел

Пані Ірина заважує, в Польщі школярам дають помірне навантаження. Немає таких випадків, коли домашню роботу виконують батьки замість своїх чад. Навчатися в польській школі – нелегко, наприклад, тут ніхто не робить поблажки, якщо дитина не знає польської мови. Водночас для українських дітей створили безплатні курси з вивчення польської. Найвища оцінка в школі — це 6, її отримують тільки відмінники, зауважує українка.

«Вивчення польської — це нелегке навантаження на дитину. Але Таїсія гарно говорить та вчиться. Поки їй важко дається історія, знову ж таки, через мовний бар’єр. Зараз у неї покращилися оцінки, перший час у нас були двійки, але зараз вже тверда трійка», — пояснює мама Таїсії.

Українка додає, що доньці більше подобається навчатися в Польщі, тут завжди є можливість звернутися до вчителя, якщо щось не так. Не допускають й булінгу в класах. Позитивно Таїсія відгукується про фізкультуру, цей предмет дівчинці до душі. Загалом на тиждень школярка має 6 годин фізичної активності в школі.

Харчування в польській школі

Нарізаний буряк. Фото: з відкритих джерел

За словами пані Ірини, щодо харчування у неї немає жодних зауважень, адже дітей годують корисними продуктами. Наприклад, перекус у Польщі — це свіжі фрукти або овочі, їх кладуть у маленький прозорий зіп-пакет. Протягом дня, дітям крім основного обіду дають два перекуси, це може бути щось молочне, як кефір або йогурт.

«Це дуже цікаво виглядає. Фруктові чи овочеві перекуси — це морква, буряк, яблуко. Діти це все з’їдають, для них це звично їсти бурячок на перерві», — каже пані Ірина.

Харчування на місяць коштує 100 злотих, це орієнтовно 900 гривень.

У німецькій школі учнів вчать використовувати набуті в школі знання в дорослому житті

Директор Поліниної школи зліва. Фото: особистий архів героїні

Наша редакторка Ганна Бокова разом з родиною живе в евакуації у Німеччині, тут її 16-річна донька Поліна ходить до місцевої школи, на наш лад зараз дівчина навчалася б у 11 класі, однак в Німеччині діє інша система – загалом для здобуття вищої освіти навчаються 13 років. Натомість учень обирає предмети, які він складатиме на іспит, й вивчає їх поглиблено — такі класи називають Q1 та Q2.

Поліна розповіла про особливості навчання в Німеччині, зауважує, що в школі немає такого поняття як «зазубрення», натомість у дітей розвивають критичне мислення й намагаються дати їм такі знання та навички, які знадобляться у дорослому житті.

«Німецька програма навчання дуже сильно відрізняється від української, я б сказала, що німецька програма навчання трішки відстає від української, але внаслідок того, що ми вивчаємо один предмет під різним кутом у нас більше розвивають всесторонність. Наприклад, візьмемо математику — теми загалом ті ж самі, що й в Україні, але навчають по-інакшому. В Україні в школі ти набираєш якийсь базис, й використовуєш його тільки для предмета, а в Німеччині нам показують, як ці знання можуть бути корисні в житті», — розповідає Поліна.

Вона додає, що в її школі, наприклад, більше фокусуються саме на практичних задачах. 

Шкільна освіта допомагає налагодити довірливі відносини між учнями та вчителями

Музеї в Німеччині. Для школярів мистецтво викладають на рівні з іншими предметами. Фото: з відкритих джерел

На думку мами Поліни, в німецькій школі донька більш вільно себе почуває, також Ганні до вподоби відкритість шкільної системи, вчителі мають більше можливостей і бажання присвятити час розвитку дитини, підтримують звʼязок з батьками не лише в моменти кризових ситуацій, а для того, щоб більше познайомитись і підтримати дитину. Крім того, німецькі школярі мають менше предметів для вивчення, що забирає додаткове навантаження. Програма повільніша, тому діти не так втомлюються.

З позитивного мама Поліни також називає серйозне сприйняття мистецтва, як професійне зростання для учня (живопис, скульптура), адже тут цей предмет навіть виносять на екзамен. Діти можуть самостійно обирати предмети для навчання, орієнтуючись на свої здібності або ж на вибір майбутньої спеціальності.

«Мій шкільний ранок починається практично так само, як в Україні, на 10 хвилин раніше хіба. Уроки в нас тривають довше, я б назвала це парами. Заняття триває понад годину, але вони не нудні. В Україні за 45 хвилин уроку ти маєш зробити більше, ніж вони (ред. учні німецької школи) за дві навчальні години. Ми на уроках можемо попрацювати з текстами, в групі, чи просто поговорити з учителем. У них набагато вільніше цей час проходить, й тобі не складно це зробити, не хочеться кудись вирватися», — пояснює Поліна особливості проведення уроків.

Перерви в німецькій школі дуже маленькі, між парами школярам дають перепочити 15 хвилин, каже Поліна. Зазвичай, школярка має три пари в день, вони тривають до 13:00 години, після яких є одна велика перерва тривалістю 45 хвилин і остання пара до 15.30, після цього учні мають вільний час. 

Система оцінювання 

Поліна Бокова. Фото: надане героїнею

Німецька система оцінювання дещо інша, ніж в Україні, зокрема тут їх дві. Перша використовується у школі з першого по десятий клас, в ПТУ, університетах чи ВНЗ. Згідно із нею найнижчим балом є оцінка 6 — це незадовільно, а найвищим балом є оцінка 1 — дуже добре, саме за такою системою навчається Поліна.

«Дуже подобається практичність у навчанні, адже оцінка – це не те, що списав або зазубрив, а те, як учень доносить свою думку до авдиторії. В Україні можна мати 12 балів з англійської, але нею не спілкуватися, тут таке виключено. Подобається також, як ведуть уроки: на початку вчитель просто виділяє час на спілкування з учнями, він не поспішає, не намагається завалити учня завданнями, а вибудовує довірливі взаємини. Дитина сама розуміє, навіщо вона навчається», — каже мама Поліни.

Незвичним аспектом в німецькій освіті є те, що дитина чи батьки можуть без проблем поспілкуватися з директором. Така відкритість допомагає відчувати себе повноцінною ланкою у системі, адже немає ієрархічних упереджень. 

«Директор часто пише листи, повідомляє батьків про якісь події, що відбуватимуться в школі: зустрічі, змагання. На електронну пошту приходять навіть меседжі із повідомленням про можливий страйк працівників громадського транспорту, щоб ми встигли продумати їх доставку до гімназії. Декілька разів на рік у батьків є можливість зустрітися зі всіма вчителями, вони можуть записатися у визначений день, поставити питання, поговорити», — пояснює Ганна Бокова.

Вчителька з біології пропустила параграф про статеве дозрівання

Сторінка з книги для школярів, яка викликала обурення в соціуму. Фото: з відкритих джерел

Офіційно в Україні немає такого предмета, як «Сексуальна освіта», натомість лекції про статеве дозрівання частково викладають в таких предметах як:

• «Біологія»
• «Основи здоров’я»
• або в окремих випадках «Християнська етика».

До слова, в підручнику «Основи здоров’я», 8 клас, авторкою якого є Ольга Тагліна, в 2020 році знайшли сторінки, які фактично виправдовують поведінку ґвалтівника, адже в книзі дівчаток, які одягають короткі спідниці, застерігають — такий одяг, мовляв, може спровокувати кривдника.

«Я не стикалася з тим, як викладають предмет «Сексуальна освіта», бо в Україні його просто не було. Мені подруга розповідала, яка навчалася у столичній школі, що учителька по біології пропустила параграф про вагітність та запліднення. Я не знаю, як в Україні вели б цей предмет, але вважаю, що він потрібний та важливий», — розмірковує Поліна.

Мама Поліни також підтримує запровадження освітніх лекцій на тему статевого дозрівання для школярів. 

«Загалом, я просто думала над тим, наскільки така система навчання, як в Німеччині, була б доступна для України, це більш довге навчання дає тобі час побути довше дитиною, й не дорослішати так швидко. Мати більше часу для себе, для друзів… В Україні ти маєш значно швидше стати дорослим, піти на роботу й забезпечувати себе, а в Німеччині діти довше живуть з батьками, навіть деякі дорослі люди — поводять себе як діти. Люди тут більш розслаблені», — розповідає Поліна.

Вчитель для учня — це вимогливий партнер

Вчитель з глобусом. Фото: з відкритих джерел

Доктор Йохен Дітріх — викладач образотворчого мистецтва та німецької мови і літератури, директор гімназії Штіфт Кпель, де навчається Поліна Бокова. Пан Йохен прокоментував для редакції «Бахмут IN.UA» питання щодо організації навчального процесу в його школі, зокрема щодо того, як уроки роблять цікавими:

«Мені здається, що запорукою успіху є те, що учні відчувають себе сильними, ефективними, здатними до змін і пізнання нового. Це не завжди можливо, тому що моя школа, як і всі інші, підпорядкована певним обмеженням: ми повинні виконувати плани, повинні тестувати і оцінювати. В організаційному плані це означає, наприклад, що на уроках потрібно якомога більше використовувати різні форми роботи. Вчитель завжди повинен бути доступним, як уважний і зацікавлений партнер у навчанні, і в той самий час як вимогливий партнер для учнів», — каже очільник закладу.

Він додає, що переконаний — після перемоги України наблизиться до Європи. До слова, вже зараз європейські програми обміну в галузі освіти частково поширюються на країни, які поки що не є членами ЄС, наприклад, на Туреччину чи Ізраїль.

 

«Ключове поняття — взаємоповага. Це включає сприйняття і прийняття один одного. Це стосується як учнів, так і вчителів — хоча і ті, і інші повинні бути якнайкраще підготовлені, і якщо вони працюють разом у школі, то повинні знайти базовий консенсус щодо принципів викладання і виховання. Той факт, що ці принципи є видимими і впізнаваними в межах окремої шкільної спільноти, значною мірою сприяє встановленню довірливих стосунків між учнями та вчителями. Мої бразильські колеги сказали, що ключовим поняттям є любов. Можливо, вони мають рацію, але ми, німці, так би не сказали. Занадто багато тропізму», — пояснює керівник навчального закладу Йохен Дітріх.

За його словами, важливо, щоб учні не сприймали вчителя лише як агента для надання інструкцій, адже це далеко не те, що потрібно. Натомість для вчителя важливо вступати в спілкування з учнями з професійною увагою, радістю, допитливістю і постійною зацікавленістю в розвитку дитини. 

«Тоді я хороший вчитель і водночас надійна довірена особа. Це звучить так просто, але це має безпосереднє відношення до підготовки вчителів та їхнього вибору професії. Те, що треба досконало знати свій предмет, є самоочевидним. Але, крім того, педагогічна підготовка повинна дати можливість майбутнім вчителям зберегти цю цікавість і радість зустрічі з учнями, живими і здоровими протягом приблизно 40 років професійного життя», — пояснює пан директор.

Він зауважує, що у школі підлітки отримують унікальну можливість відчути себе поза сім’єю, тобто можуть сепаруватися. Школа може як всіляко сприяти цьому процесу, так і всіляко перешкоджати йому. 

«Це привілейований простір, де діти та молодь можуть випробувати себе, іноді в ігровій формі, де вони можуть відчути чужість і навчитися “домовлятися” та взаємодіяти в соціальних процесах», — резюмує Йохен Дітріх.

Чи можуть вчителі та керівництво в Україні стати ближчими до дітей?

Колишня директорка бахмутської школи 4, УВК № 11, та начальниця Управління освіти Наталя Дроздова вважає, що в Україні авторитарна модель поведінки вчителів не зміниться, допоки зміни не підуть від самих вихователів.

«Будь-яке міністерство або керівний орган управління освітою не змінить ситуацію, доки директор, як керівник закладу, й педагоги не зрозуміють, що мають справу з абсолютно іншими дітьми, такими, що не сприймають авторитарну систему. Директор школи — це не опудало, а на сьогодні менеджер в освіті, і від того, як він побудує комунікацію з педагогами, дітьми, залежить успіх закладу», — запевняє Наталя Дроздова.

Вона додає, що у Бахмуті були приклади, де в школах проводили багато таких заходів, як от «кава з директором», де діти разом з вчителями на рівних умовах обговорювали те, що треба змінити у школі, а що поліпшити. Такі дискусії створюють сприятливі вимоги та викликають довіру й повагу. 

Стосовно навантаження, тут дуже багато залежить від керівника, однак воно відбувається в межах законодавства та за згодою вчителя, який підписує наказ, пояснює Наталя Дроздова. Водночас, за словами пані Дроздової, в Україні школярі не завжди мають свідоме ставлення до навчання, а це стає проблемою для обох сторін.

«Навчання — це робота двох сторін: учня та вчителя, і тільки в тандемі буде успіх. А якщо вчитель б’ється, а учню байдуже (діти різні…), то чи буде результат? В наших дітей не завжди є бажання навчатися, в цьому відмінність з європейським досвідом, тобто свідоме ставлення до навчання як до потреби», — розмірковує ексдиректорка школи 4, УВК № 11.

Вчителі в Бахмуті крокують до налагодження довіри між наставником та учнем

Пані Марина – бахмутська вчителька з дітьми. Фото: особистий архів героїні

Попри певні недоліки, в українських школах роблять все можливе, щоб покращити комунікацію з учнями, й хоча цей процес непростий й вимагає чимало часу, робота вже йде.

«Комунікація між учасниками освітнього процесу – важлива і необхідна умова, тому педагоги спілкуються з учнями не тільки під час уроків. Класні керівники щодня на ранкових зустрічах (мотиваційних хвилинках спілкування) говорять з дітьми про підсумки минулого дня і майбутнього, обговорюють з учнями ті теми, які їм цікаві, що їх хвилює», — пояснюють директори бахмутських шкіл у відповіді на наш запит до Управління освіти.

Учнів часто залучають до участі в засіданнях педагогічних рад, крім того, проводять й позакласні зустрічі в дистанційному форматі. Такі невеликі зідзвони просто дозволяють дітям поспілкуватися. Часто діти і батьки залишаються в ефірі після уроку і діляться своїми новинами, щось обговорюють, наприклад, життєві ситуації, які виникають. Це допомагає й учням й вчителям отримувати таке важливе спілкування в теперішніх умовах.

Крім того, класні керівники за потреби проводять індивідуальні відеозустрічі, як ізздобувачами освіти, так і їх батьками. Особливу увагу звертають на тих дітей, які перебувають у складних життєвих обставинах (ред. мова йде про евакуацію з м. Бахмут, втрату рідних, часта зміна місця проживання тощо). Бахмутська вчителька раніше ділилася з редакцією секретами викладання, яке дозволяє дитині відчувати себе важливою та довіряти наставнику.

По прикладу німецької школи для дітей в Україні проводять зустрічі, знайомлячи дітей між собою, тобто з різними класами. Це надає змогу учням відчути себе частиною великої родини. Керівники бахмутських шкіл зазначають, що адміністрації закладів освіти на чолі з директорами відкриті для спілкування з учнями та батьками.

«Намагаються своєчасно реагувати на запити учасників освітнього процесу, використовуючи для вирішення проблемних питань GoogleMeet, Viber, мобільний зв’язок, повідомлення через сторінку закладу у Facebook. Вважаємо, що такого спілкування замало. Тому планується внести зміни в роботу шкіл наступного року. Можливо, будуть запроваджені суботні зустрічі, певні зустрічі учителів-предметників та учнів у рамках не уроків, а «змагань» з предметів, брейн-рингів, тематичних посиденьок тощо і не лише в онлайн-форматі, а й в офлайн», — кажуть директори навчальних закладів в Бахмуті.

Сексуальна освіта в бахмутських школах. Чи існує?

Ось такі презентації про вагітність пропонують робити для українських школярів на порталі «На Урок». Фото: з відкритих джерел

Цілеспрямованого навчання з питань статевого виховання в освітній програмі закладів загальної середньої освіти поки немає, бо це не передбачено Типовими навчальними планами, пояснюють в Управлінні освіти. 

Попри те, уточнюють, що теми щодо статевого виховання включені в зміст обов’язкових навчальних предметів, зокрема уроків з основ здоров’я, біології, правознавства, громадянської освіти та годин психолога.

Вчителі в школах проводять інтерактивні вправи для формування у школярів навичок репродуктивного здоров’я та відповідальної поведінки. Це такі вправи як: «Колесо здоров’я», «Лист майбутнім батькам», «Домовся з батьками», «Проблема вибору», «Як сказати «Ні», «Життєві ситуації та моделі поведінки».

В Управлінні освіти запевняють, що приділяють увагу й цифровій безпеці, наприклад, поведінці в соцмережах, де значна кількість підлітків черпає інформацію про сексуальну поведінку. Оскільки це питання є актуальним, робота з даного напрямку буде продовжена, діляться директори шкіл.

Наприклад, планують підключати до процесу лікарів, й налагоджуватиконтакти із спеціалістами, викладачами медичного коледжу й можливо, буде проходження відповідних курсів з даного напряму для вчителів.

Що по навантаженню? Чи справляються юні бахмутяни

Оксана Карпець – начальниця управління освіти Бахмутської міської ради. Фото: з відкритих джерелах

Коли ми розмовляли з батьками дітей, вони визначили, що в Україні діти більше стомлювалися на уроках, адже мали велике навантаження. В Управлінні освіти зауважують, що в основному, діти справляються з навантаженням у школі. Складнощі були під час перебоїв зі світлом, але тоді намагалися або не давати домашнє завдання, або проводили додаткові консультації.

«Зрозуміло, що діти, які навчаються за кордоном (мова йде про ті випадки, коли дитина навчається й в бахмутській школі і за місцем проживання), мають збільшене навантаження, подвійне, тому для таких дітей педагоги вживають заходи щодо оптимізації освітнього процесу, пропонують кілька моделей навчання. Вдячні їм, що вони здобувають освіту в українських закладах, що батьки та діти зберігають зв’язок з Україною», — кажуть директори місцевих шкіл.

Щоб організувати дитині навчання, сумісно з батьками обговорюється зручний режим. Зокрема діти відвідують уроки у різні зміни, або по тижнях, загалом з кожною родиною школи працюють індивідуально, щоб знайти найкращий варіант.

Розглядають також здобуття освіти за сімейною або екстернатною формою навчання. До слова, українські школи у випадку співпадіння між навчальними програмами з закордонним закладом освіти, на підставі завірених документів з результатами навчальної діяльності учня, зараховують ці результати, та не проводять додаткового оцінювання.

Дітей, які продовжують дистанційно навчатися в бахмутських школах, за можливості та бажанням долучають до позаурочного життя, вони навіть стають переможцями творчих конкурсів різних рівнів. А от щодо звернень та скарг від батьків на перевантаження учнів, то протягомнавчального року до Управління освіти нічого такого не надходило.

Через повномасштабне вторгнення збільшилася робота з психологом, росте кількість звернень. Фахівці працюють на волонтерських засадах, а в містах перебування проводять зустрічі з батьками та дітьми в офлайн-форматі.Такі зустрічі дають можливість розвантажитися, розважитися,пропрацювати певні психологічні кризи.

Українська освіта робить впевнені кроки до покращення рівня викладання, й попри те, що в країні триває повномасштабна війна, школи трансформуються, роблять зміни для дітей, вчаться на власних помилках, залишаючи авторитарну систему викладання в минулому.

Фото: «Бахмут. IN.UA»

Бахмут живе тут! Підписуйтесь на наш телеграм, тут завжди оперативні новини про місто, найсвіжіші фото та відео

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

“В’язані янголи — це моє мистецтво. Це водночас і хобі, і можливість відволіктися” — так описує своє захоплення в’язанням переселенка з Бахмутського району Анна Шаповалова. До повномасштабної війни вона мешкала в селі Роздолівка, займалась домашнім господарством, а у вільний час в’язала. Після евакуації з рідного дому жінка на деякий час забула про своє хобі, втім згодом отримала натхнення і стала в’язати унікальні вироби.

Своєю історією Анна Шаповалова поділилась з редакцією Бахмут IN.UA.

В’язання було просто хобі

Анна Шаповалова родом із села Роздолівка Бахмутського району. Тут вона народилась, вивчилась і створила власну родину. Сім’я займалась домашнім господарством і городництвом. Час від часу Анна займалась улюбленим хобі — в’язанням. Та з початком повномасштабної війни жінка поставила його на паузу, адже потрібно було вивозити родину з небезпеки.

“До війни час від часу я займалася в’язанням. Це було захоплення просто для душі, також я в’язала речі своїм дітям. Потім, коли почалась повномасштабна війна, ми, звичайно ж, виїхали. Це було в лютому 2022 року. Тоді я закинула цю справу, адже було якось не до цього. Я з дітьми виїхала на захід України, а чоловік лишався в Бахмуті, оскільки був військовим”, — каже Анна Шаповалова.

Зараз пані Анна проживає в Черкасах. Тут вона знову згадала про своє хобі, яким займалась вдома. Натхнення несподівано прийшло перед зимовими святами. Жінка знову взяла гачок до рук, щоб зв’язати ялинкову іграшку.

“Це був 2024 рік, перед Новим роком. Тоді мені захотілось взяти гачок в руки і я подумала: “А чи не зв’язати мені якусь новорічну іграшку на ялинку?”. І чомусь захотілось зв’язати саме різдвяного янгола. В’язала тоді я просто інтуїтивно, спочатку взагалі не мала й поняття, як його робити. Було багато спроб, помилок, розпускань, але все-таки у мене вийшов янгол. Він став моєю першою роботою, так до мене прийшло натхнення створювати таких ангеликів”, — розповідає майстриня.

Окрім янголів в’яжу ранери, капелюшки й пояси

Спочатку майстриня Анна Шаповалова робила янголів в одному кольорі й стилі. Згодом вона почала експериментувати з кольорами й деталями.

“Спочатку це була просто ідея різдвяного ангелика на ялинку, нічого особливого в думках тоді не було. Але коли я побачила готовий виріб, то в мене почала розвиватися фантазія. Мені захотілося його зробити з волоссям, я зачіски пробувала робити. Потім почала ще й з кольорами гратися. Якщо спочатку це були бежеві кольори, колір льон, то потім я почала додавати рожеві, блакитні, жовті відтінки. Хоч я ще в’яжу й інші вироби, особлива цікавість у мене саме до янголят. Це моє мистецтво. Така моя фантазія і моє натхнення зараз”, — розповідає Анна Шаповалова.

Окрім янголів, майстриня в’яже ранери (ред. довгі скатертини-доріжки для прикрашання столу), капелюшки й пояси в етностилі. Ці вироби створені виключно з бавовняної пряжі.

Пані Анна зазначає, що її янголи є авторськими, оскільки процес їх створення вона вигадала сама. Нові ідеї вона вигадує сама.

“Я в’яжу інтуїтивно, у мене немає схем. Хтось колись запитував у мене в соцмережах майстер-клас. Але в мене його немає, бо це все йде з голови. Поки я досягла того вигляду, якого б мені хотілось, я робила багато спроб. Тому це чисто моя фантазія”, — каже Анна Шаповалова.

В’яже майстриня переважно у вільний час. Часто може працювати і вночі. На виготовлення одного маленького янгола йде близько тижня.

“Буває, що в’яжу до пізньої ночі, адже вдень маю домашні справи, на які йде багато часу. В’яжу переважно у вільну хвилинку і це може бути будь-де — в дорозі або поки чекаю дитину із занять. Такого, щоб я сіла і весь день в’язала немає, я працюю по кілька годин на день. Виготовлення маленького янгола може розтягнутися до тижня, бо кілька днів йде лише на те, щоб надати йому форму. Якщо це більший янгол, то може бути понад тиждень. Все залежить від розміру”, — зазначає жінка.

Поки в’язання для пані Анни є цікавим захопленням. Вона продає свої вироби, але планів щодо масштабування власної справи поки не має.

“Для мене створення власної майстерні чи магазину поки нездійсненна мрія. Я творю вдома і наперед нічого не загадую. Влітку виходила продавати свої вироби в місцевий парк. Люди не проходили повз, висловлювали захоплення, були й покупці. Поки що в’язання для мене це і хобі, і можливість відволіктися — це моя втіха. Звісно, якщо когось цікавлять мої роботи, то мені дуже приємно. Я залюбки продаю їх”, — каже Анна Шаповалова.

Ви можете підтримати майстриню з Бахмутського району, замовивши її вироби в Instagram.

Читайте також:

• З нуля у новому місті: як донеччанка відкрила власну квіткову крамницю у Дніпрі
• “Ми взяли собі за мету розповідати простим німцям людські історії війни”: як українки заснували театр в Бонні
• “З Бахмутом у серці”: історія бахмутянки Юлії Романуші, яка пише пісні про місто і переселенців

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

В’ячеслав Муністер — корінний донеччанин. Йому було 15 років, коли до рідного міста зайшли російські бойовики. Тоді життя хлопця і його родини змінилось, адже Донецьк поступово занурювався в російську пропаганду, а рівень життя погіршувався. Всі роки окупації В’ячеслав ігнорував “нову владу” і прагнув виїхати на підконтрольну Україні територію. Шлях виїзду був непростим, але хлопцю все ж вдалося повернутися.

Як відбувалась окупація Донецька, яким було життя в місті та яким чином вдалося виїхати до України, В’ячеслав Муністер розповів редакції Бахмут IN.UA.

Спогади про окупацію Донецька

Навесні 2014 року в Донецьку починаються заворушення. До міста прибувають російські бойовики й агітатори, які підбурюють людей до так званого “відокремлення” від України. На той час В’ячеславу Муністеру було 15 років, він якраз завершував навчання у 8 класі. Події в місті тоді дуже вразили підлітка. За його словами, окупація Донецька супроводжувалась бійками, збройними заворушеннями та пригніченням місцевого населення.

“Окупація Донецька фактично почалась у травні 2014 року, а реально вона почалася десь 5-6 липня, коли бойовики Гіркіна приїхали до Донецька після втечі зі Слов’янська (ред. Слов’янськ було деокуповано 5 липня 2014 року). Вони приїхали на своїх машинах і почали максимально пригнічувати місцеве населення, захоплювати будівлі МВС, вбивати поліцейських. Ці всі факти є у хроніках 5-7 липня 2014 року, коли бойовики захопили будівлю Донецького управління МВС. Керував цим Ігор Безлер на прізвисько “Бєс” — це російський громадянин, ватажок бойовиків з Горлівки. Вони тоді думали, що будуть тікати з Горлівки, коли українці наступали, тому й робили такі специфічні “заходи” в Донецьку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Хлопець каже, що окупація Донецька проходила у два етапи. Першим було завезення до міста росіян, які підбурювали мешканців до повалення влади, та придушення проукраїнських активістів.

“Спочатку вони завезли до нас з Донецької області, Ростовської області масовку — так званих “тітушок”. Це був березень-квітень 2014 року. Я це все бачив на власні очі, бо якраз ходив до наукової бібліотеки імені Крупської, що неподалік будівлі Донецької обласної держадміністрації. Приїжджали вони на автобусах до бульвару Шевченка, машини були з номерами Ростовської області і з номерами Луганської області. Це були агресивні юнаки та депресивна аудиторія похилого віку. Втім більшість все ж були молоді люди віком 25, 30-40 років. Вони весь час були в центрі й біснувалися: нападали на проукраїнських активістів, займалися крадіжками, просто чіплялися до місцевих. Одного дня вони прямо переді мною побилися з кимось, подробиць я не знаю, але крові там було дуже багато. Після цього я перестав ходити в бібліотеку, тому що не до цього тоді було”, — згадує донеччанин.

Дестабілізувавши ситуацію, російська “масовка” почала організовувати мітинги, поки ватажки бойовиків захоплювали владу.

“Далі вони робили все, щоб про них казали. Тобто, влаштовували різні акції, мітинги, скандували лозунги про утиски мешканців Донецька і тому подібне. А за лаштунками цього процесу вони тихенько, без жодного розголосу завозили своїх спеціалістів, я так розумію це були ФСБ і колишні КДБісти, у міста поблизу Донецька. І десь після 10-15 квітня, коли вони проголосили створення так званої “донецької народної республіки”, вони фізично стали завозити зброю, а також підкупали Донецьке обласне СБУ, Донецьке обласне МВС — керівництво й офіцерський склад. І таким чином вони робили агентурне впливання на всю цю історію”, — розповідає очевидець подій.

Потім росіяни почали штурмувати Донецький аеропорт, де отримали відсіч від українських захисників. В’ячелав Муністер каже, що тоді переважна більшість штурмовиків була росіянами. Це він з’ясував під час власних досліджень. При цьому у штурмах брали участь і донеччани, але їх було небагато.

“26 травня їм вперше “дали по зубах”, коли вони полізли в Донецький аеропорт. Всіх їх там знищили. У першому штурмі брала участь російська штурмова група “Іскра”, і там, якщо не помиляюсь, було 80% громадян росії. Є навіть якийсь пам’ятний барельєф з їхніми прізвищами, і там можна побачити, що майже всі вони були росіянами. Це якраз були ті люди, яких завезли у травні 2014 року. Донеччан там було 10%, можливо 15%. Це вже потім їх почали заохочувати, влітку”, — розповідає В’ячеслав Муністер.

Як змінилася освіта в школах після окупації Донецька

На момент окупації міста В’ячеслав Муністер якраз закінчував навчання у восьмому класі. Зробити звичне свято останнього дзвоника, до якого звикли діти, окупанти тоді не дозволили.

“25 чи 26 травня у нас мав бути останній дзвоник. Але тоді що змінилося? Вони (ред. окупаційна влада) вперше заборонили виносити українські прапори. Потім ми пішли на канікули, і багато моїх однолітків виїхали та так і залишились на нових місцях — десь у Дніпропетровській області, Київській області. Я ж залишався в Донецьку”, — каже хлопець.

У перші роки окупації в Донецьку все ж залишалися школи, де викладали українську мову. Погіршилась ситуація після 2018 року, тоді окупанти стали активно пропагувати російську мову та історію.

“Я пішов у 9 клас, коли фактично це вже була “днр”. Але попри це у школах все ще викладали українську мову, українську літературу. Проте в нашій школі ввели російську мову, хоча до 2015 року цього предмету в нас не було взагалі, це була україномовна школа. А десь з 2018 року до Донецька почали завозити багато російських книжок, бо “днр” стала різко інтегруватися до складу росії. Українську мову стали прибирати повністю, натомість масово завозили підручники з російської історії, російської географії, літератури. Цим вони повністю добили всі україномовні школи, яких у місті було десь 20-25%. А з 2022 року у школах пішла ще й пропаганда “сво”, наліпки з літерою Z, тобто маразм дійшов до нормальної стадії”, — розповідає донеччанин.

Як змінилось життя після окупації Донецька

Життя мешканців Донецька змінилось після окупації одразу. Її вплив був помітний не лише в політичних процесах, а й на побутовому рівні. Фактично місто було в ізоляції від зовнішнього світу.

“Рівень життя змінився вже з 2014 року, коли почалися бойові дії і коли росіяни остаточно затвердили свою владу. Він став у півтора-два рази гірший. Окупація фактично відокремлює тебе від сучасного світу. Наприклад, останній раз я бачив банківську картку Visa чи Mastercard у 2014 році, бо після літа 2014 року ці картки у нас не працювали, банки і термінали позакривали. Далі, починаючи з 2015 року, вони фактично почали кампанію пропаганди, потім повністю знищили українське телебачення і ЗМІ, українські електронні видання, які ми раніше читали, були заблоковані”, — каже донеччанин.

Через це люди стали масово їхати з міста.

“З липня в Донецьк вже прийшла війна. Пішли обстріли, бойовики з наших районів почали стріляти, а восени були активні бої за аеропорт. У місті тоді було дуже мало людей. Я думаю, що восени 2014 року в Донецьку жило десь 300 тисяч людей з мільйона. Я це бачив і відслідковував по тому, що не було достатньо хліба. Хліба було дуже мало, хоча його фактично й ніхто не купував, тому що не вистачало людей. Наприклад, у нашому будинку на 40 квартир, тоді, я думаю, квартир 9-10 було заселено”, — згадує В’ячеслав.

Ще гіршою ситуація стала, коли так звана “днр” взяла курс на вступ до рф.

“У 2018-2019 роках пішла російська інтеграція. А з 2022 року і води не стало. Загалом життя стало схоже на якусь Африку у найгірші її часи. Я жив у багатоповерховому будинку на сьомому поверсі, і в мене вода з 2022 року була раз у 12 днів й іржава. А потім до всього цього ще й додалась мобілізація. У мене, слава Богу, ніхто не воював, але проблем вистачало. Також обстріли були, коли росіяни по нам били, щоб звинуватити Україну. Загалом дуже важко там було жити”, — згадує хлопець.

Наразі, за словами В’ячеслава, російська пропаганда міцно закріпилася в головах людей. Це видно по настроях у суспільстві.

“Зараз у людей таке пасивне вольове відчуття, що вони кажуть: “Ну а що вже тут робити, навіщо воно нам, в Україні теж погано живуть”. Вони справді думають, що в Україні значно гірше, ніж у них. Хоча життя в Донецьку у 2025 році — це жах. Саме місто стоїть, але води немає, води немає — немає опалення, немає опалення — не працюють багато закладів. А ціни там які… Коли я потрапив у Київ, я не бачив ще таких цін на продукти. У Донецьку все дорожче у два рази. Там дуже дорого, навіть порівняно з якоюсь європейською державою, наприклад, Болгарією чи Польщею. І при цьому люди думають, що всі так живуть, їх дуже складно переконати. Умовно, вони думають, що якщо в Донецьку щось коштує 20 доларів, то воно всюди коштує 20 доларів. Хоча, можливо, в Німеччині коштує 12 доларів. Це все — результат російської пропаганди”, — каже В’ячеслав.

Про виїзд з окупації

Про виїзд з окупованого Донецька юнак замислився ще у 2014 році. Однак зробити він цього не зміг, бо не мав можливості оформити український паспорт. Виїхати хлопець не міг і до рф, бо не мав бажання цього робити і не мав документів.

“Перші думки про виїзд у мене з’явились у 2014 році, коли місто тільки окупували, але я не зміг цього зробити. Я напів сирота, і моєю опікою займалися бабусі і дідусі. У 2015 році, коли мені виповнилось 16 років, я мав поїхати в Україну, щоб отримати паспорт. Для виїзду нам потрібно було оформлювати перепуски в зону АТО, а ще це якраз був період других мінських домовленостей, коли були дуже сильні обстріли, в тому числі і на контрольно-пропускних пунктах. Через це ми тоді й не поїхали і я не оформив український паспорт. А далі як би я поїхав по-іншому? Через росію я не міг виїхати, бо був неповнолітній і мав оформлювати довіреність від родичів. Цей процес теж був дуже складний, адже ніхто “днр” не визнавав як державу”, — розповідає В’ячеслав.

Не маючи можливості виїхати, хлопець змирився з ситуацією і продовжував жити в Донецьку. Зважаючи на успіхи української армії на фронті, він вірив у деокупацію Донецька, але місто так і не звільнили. Вдруге В’ячеслав задумався про виїзд у 2020 році, але тут йому стала на заваді пандемія коронавірусу. Через обмеження на виїзд хлопець продовжив жити на окупованій території.  

Остаточне рішення про виїзд з Донецька В’ячеслав Муністер ухвалив після початку повномасштабного вторгнення. Спочатку він ще плекав надії на деокупацію міста, але коли побачив, що росіяни розвивають наступ на Донеччині, вирішив їхати. 

“У 2022 році українські війська були за 3 кілометри від міста. Я думав, що, можливо, вдасться зробити контрнаступ і деокупувати хоча б частину Донецька. Але після того, як росіяни захопили Авдіївку, я зрозумів, що треба їхати. Тим паче вже була складна ситуація з водою і російська пропаганда все сильніше йшла в маси. До подій у Курській області виїзд був саме через цей регіон, де перед виїздом чекали перевірки в фсб. Я цього дуже не хотів. Але коли ЗСУ захопили Суджу, то цей коридор закрили і залишився той, що в Білорусі. Тоді я почав готуватися”, — каже донеччанин.

Першим кроком стало навчання в українські школі, щоб отримати документи про освіту українського зразка.

“У грудні 2024 року я вступив до української маріупольської школи, де отримав 9 і 11 класи освіти. Це я зробив дистанційно, перебуваючи в Донецьку. Я завершив навчання екстерном і отримав атестати. Дуже класно, що є можливість вступити в українську школу лише за свідоцтвом про народження. Завдяки цьому я зміг отримати документи про освіту навіть у свої 25 років. Для цього я склав іспити і написав контрольні роботи з 14 предметів”, — розповідає хлопець.

Навчання у школі зайняло близько пів року. Далі В’ячеслав почав роботу над вступом до вищого навчального закладу. У червні 2025 року він став студентом українського університету, вступивши за квотою-2 (ред. спеціальний набір бюджетних місць у вищих навчальних закладах України, призначений для вступників з тимчасово окупованих територій або територій активних бойових дій).

Далі В’ячеслав почав займатися оформленням українського громадянства. Адже в нього була мета не просто виїхати з “днр”, а приїхати саме в Україну. У цьому питанні він співпрацював з українськими державними службами.

“Я хотів в Україну, тому що мені цікава ця країна і я завжди жив в українському медіапросторі, навіть перебуваючи в окупації. Тому спочатку я просто почитав українське законодавство: що таке встановлення особи, що таке паспорт громадянина, що таке громадянство України, тобто актуалізував знання. Далі я написав листа в міграційну службу, де описав свою ситуацію. Мені відповіли, що потрібно бути на території України, щоб отримати український паспорт, якщо отримуєш його вперше. Тоді я став працювати над підтвердженням громадянства, адже у мене було українське свідоцтво про народження, батько і мати теж були громадянами України. І я написав у посольство України в Білорусі, але не сам, а через омбудсмена з прав людини. Далі я відправив у посольство скани всіх документів, які у мене були: свідоцтва про народження, копії документів родичів, право на спадщину, ІНН. І в червні мені на пошту прийшла відповідь: “В’ячеслав Денисович, я можу вас привітати, у вас є українське громадянство”, — згадує хлопець.

Наступним кроком стало оформлення російського паспорта. Весь час В’ячеслав жив у Донецьку напів легально без російських документів. Оформлення російського паспорта було необхідним для виїзду в Білорусь.

“Я там жив напів легально, бо демонстративно не працював з ними, не хотів з ними взаємодіяти. Я повністю ігнорував “днр”, бо не хотів бути частиною цієї системи. Тому я жив за посвідкою на проживання. Російський паспорт я оформив для того, щоб переїхати кордон між “днр” і Ростовською областю, а далі купити квиток і поїхати до Білорусі. Паспорт я отримав за день до виїзду”, — каже В’ячеслав Муністер.

У Білорусь донеччанин потрапив наприкінці липня 2025 року. За легендою, він виїжджав з росії разом з другом як туристи. Потрапивши до Мінська, хлопець звернувся в українське посольство, де отримав свідоцтво про повернення в Україну. 

4 серпня В’ячеслав приїхав до України через гуманітарний коридор між Білоруссю і Волинською областю. Тут він оформив український паспорт та навчається в університеті.

Що вразило в Україні

Зараз В’ячеслав Муністер мешкає на Київщині. Хлопець каже, що в Україні його вразили темпи відбудови, зважаючи на те, що в країні триває війна. Також хлопець відзначає гарне ставлення українців одне до одного.

“Чесно кажучи, я думав, що в Україні все гірше в плані відбудови. Я розумію, що Буча і Ірпінь близько до Києва, але 95-98% всього тут відбудовано, і це вражає. У порівнянні з тим же Маріуполем. Фактично росіяни відбудували там три квартали, а все інше місто стоїть у руїнах. Пару тижнів тому мені надсилали фотографії з Маріуполя мої приятелі з Донецька. І там цілі квартали зруйновані, все знищено і нічого не відбудовано.

Також в Україні на мене справили враження люди, вони тут значно м’якші. Я розумію, що багато людей під впливом війни і негативних емоцій, але навіть працівники СБУ і прикордонники дуже люб’язно до мене ставились. Вся перевірка пройшла у гарному настрої, і ніяких упереджень чи претензій до мене не було”, — каже донеччанин.

Також В’ячеслава дуже вразили швидкі державні послуги і низькі ціни, порівняно з Донецьком.

“Квиток до Києва мені обійшовся у 200 гривень. Це неможливо уявити людині, яка їхала до якогось Смоленська за 6 тисяч рублів на плацкарті, тобто 3 тисячі гривень. 200 гривень — це просто копійки за цю послугу. В Донецьку за 200 гривень – це десь 400 рублів — навіть таксі не викличеш за такі гроші. А тут ти доїдеш до Києва. Також мене вразила швидкість оформлення документів. Я думав, що чекатиму паспорта місяцями, а отримав я його вже 1 вересня, хоч і подав документи 17 серпня. Плюс різні цифрові послуги. Наприклад, ти просто можеш піднести телефон до терміналу і сплатити через ApplePay. У “днр” такого ніколи не існувало, як і в росії після 2022 року”, — ділиться враженнями хлопець.

Людям, які продовжують жити в окупації, В’ячеслав радить не боятися змінити своє життя і виїжджати. Він впевнений, що росія і надалі буде використовувати українців у власних цілях.

“Життя там буде значно гірше, ніж навіть зараз, я в цьому впевнений. І вам потрібно повертатися чи в Україну, чи виїжджати в Європейський Союз, чи навіть у ту ж Білорусь чи в Казахстан. Не живіть на території ворога і не будьте заручниками ворога, тому що він буде вас і ваших дітей використовувати, як використовували нас у 2022 році. Коли намагалися, в тому числі і мене, мобілізувати і потім кинути в Маріуполь. Думайте мозком і досить жити по інерції, і так вже втратили 10 років. Виїжджайте будь-куди, але тільки не в росію, бо те, що було в “днр”, в росії буде ще через пару років, тому що вони маргіналізуються дуже-дуже швидко. Росія буквально перетворюється у велику “днр”. А що таке “днр”? Це територія безправ’я і бандитизму у повній ультимативній формі”, — звернувся В’ячеслав до жителів окупованих територій.

Читайте також:

• Оборотні в рясах. Хто очолив церкви на окупованих територіях
• Екоактивізм під окупацією: хто і як на Донеччині ризикує, щоб говорити про довкілля
• Критичний стан медицини на окупованих територіях: що відбувається з лікарями та лікарнями

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!