Громадська організація “Бахмутська Фортеця” утворилася на початку 2015 року. Спочатку основним завданням організації було залучення громади до культурного та соціального життя міста. З початком повномасштабного вторгнення організація створила новий проєкт, який надає психологічну підтримку ВПО. Про те як саме працює ГО, з якими запитами звертаються бахмутяни, та як осередок в Вільногірську став другим домом для переселенців — читайте в матеріалі.

Робота в Бахмуті та евакуація 

В рідному місті учасники ГО “Бахмутська Фортеця” допомагали самореалізовуватися активним бахмутянам у громадському житті, роз’яснювали права, завдяки яким можна впливати на важливі рішення в громаді, пояснювали молоді устрій та роботу місцевого самоврядування, втілювали цікаві культурні та соціальні проєкти в громаді. Однак війна завадила подальшим планам розвитку Бахмута. 

Втім, вона не змогла забрати той досвід, який дала праця організації в Бахмуті. Чимало членів осередку зараз живуть у різних куточках України й навіть поза її межами. Попри те, учасники ГО продовжують працювати.

Альона Щекодіна. Фото: особистий архів героїні

Альона Щекодіна, членкиня ради, опинилася у місті Вільногірськ Дніпропетровської області, в перші дні свого перебування познайомилася з мешканцями громади, які активно допомагають вимушеним переселенцям і військовим. 

Як заснували осередок психологічної підтримки для ВПО?

У локальному гуманітарному штабі двері були  відкриті з ранку до пізнього вечора: людям роздавали гумдопомогу, збирали все необхідне на фронт для військових, а також надавали психологічну допомогу дітям та дорослим. Саме в штабі Альона і познайомилася з психологами, з якими надалі розробили проєкт “Нова громада – нове щасливе життя”.

“Я бачила, що психологічна підтримка має попит. До психолога Олександра приходили й діти, і дорослі, і навіть волонтери, які працюють в штабі. Розуміючи, що наша організація має досвід в залученні коштів для реалізації важливих соціальних проєктів, а поряд є фахівці та люди, яким потрібна допомога, ми вирішили об’єднати зусилля. Так, розпочав роботу психологічний клуб у Вільногірській громаді”, — ділиться тонкощами роботи членкиня ради ГО “Бахмутська Фортеця”.      

Як працює клуб?

В центрі панує тепла атмосфера, діти слухають психолога. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Психологічний клуб працює щодня, окрім неділі. Для дітей та підлітків проводяться психологічні групові заняття та фізичні уроки, щосереди жінки під керівництвом психологині розслабляються на заняттях йоги, медитують. У суботу всі бажаючі беруть участь у психологічному театрі. Також раз на місяць планують проводити сімейні вечори та пізнавальні зустрічі “Тепер я знаю, що…”.

“Спілкуючись з вимушеними переселенцями та представниками місцевого самоврядування, я розумію, люди раді, що з’явилася можливість отримати професійну психологічну допомогу, відволіктися від  проблем на заняттях йоги, танцювати зумбу” – говорить Альона.

“Людям, які тимчасово обрали для життя місто Вільногірськ, це також допоможе інтегруватися в нову громаду. А ще в рамках проєкту планується провести аналіз потреб вимушених переселенців через опитування. Така інформація знадобиться як громадськості, так і працівникам місцевої влади, для розуміння ситуації вцілому і швидкого та чіткого реагування на потреби ВПО”, — додає громадська діячка. 

З якими запитати звертаються переселенці?

Дітки займаються в центрі. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Пан Олександр, психолог клубу, зазначає, що основні запити з якими звертаються ВПО — це тривожність. У дорослих часто побутують конфлікти вдома, а стосовно малечі пріоритетними напрямками роботи є розвиток та соціалізація. 

На заняття до психолога частіше за все приходять діти середнього віку, це 6-10 років. 

“Для мене це не важко, бо я займаюсь цим ще з початку війни, тоді було звісно важче. Раніше ми більше працювали зі страхами сирен, а зараз дітки вже адаптувались до подій, і залишилась лише агресія, яку вони приходять з радістю виплеснути та зняти напругу. Також дітей зараз дуже напружує  онлайн-навчання, вони досі не можуть до нього звикнути й адаптуватись”, — розповідає психолог.

Заняття в клубі тривають 2-4 години на добу. Крім того є документальна робота та перевірка текстів – це все робиться протягом дня. Працює пан Олександр з понеділка до суботи. 

“У вівторок та четвер займаються діти віком від 3 до 5 років, а також підлітки. У понеділок та п’ятницю приходять дітки віком від 6 до 10 років. В середу на заняття приходять мами, а в суботу є психологічний театр”- пояснює деталі роботи психолог.

Як працюють з дітками?

Пані Вікторія з синами. Фото: особистий архів героїні

У роботі з дітками психолог центру використовує напрямок казкотерапії, а також залучена ігрова терапія. З молодшою групою діток проводять ігрові заняття за системою українського педагога Єфименко, а також використовують бейбі-йогу.

Батьки діток, які відвідують центр, запевняють, що бачать позитивну динаміку.

“Мій молодший син мав проблеми із спілкуванням, він не хотів говорити ні з ким, особливо зі старшими людьми, але завдяки допомозі фахівців зараз син радо ходить на заняття й впевненіше себе почуває. Старший син також мав таку проблему, у нього перехідний вік – і, можливо, тому так сталося, проте й старший зараз хоче відвідувати заняття. Дітям дуже подобаються ігри, руханки”, — каже пані Вікторія, мама двох синів, які відвідують психологічний клуб у Вільногірську з вересня 2022 року.

Дітки в центрі. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Сама жінка також відвідує заняття в центрі. Каже, що їй дуже допомагає комплексний підхід, який використовують психологи. В центрі панує тепла, домашня атмосфера, запевняє переселенка. На думку, пані Тетяни в центр також можна було б додати тематичні тренінги по вихованню й розвитку діток.

Олександр наголошує, що працює й сарафанне радіо. Через знайомих люди дізнаються про роботу психологічного клубу й приходять з дітками.

“Люди думають, що до психолога треба йти коли вже є психологічні проблеми – це не вірно. Треба розуміти, що психологія, це для здорових, а психіатрія – для хворих”, — каже Олександр. 

Як працюють з дорослими?

Жінки займаються в центрі. Фото: центр допомоги для ВПО у Вільногірську

Для дорослих в центрі проводять просвітні бесіди, тести й арт-терапію, медитацію та йогу. Щоб виконувати такий обсяг роботи Олександр працює в команді з пані Світланою, вона його помічниця.

“Світлана займається спілкуванням з людьми, скидає інформацію в чат, спілкується з батьками. Також вона займається йогою, а я суто психологічною роботою. Вона робить фізичні вправи, а я психологічні. Вона допомагає мені працювати з матусями. Бо я розмовляю професійною мовою, а вона «переводить» їм все на звичайну, щоб було зрозуміліше й легше”, — наголошує психолог. 

Пані Світлана наголошує, що із дорослими проводять заняття з корекційної гімнастики та йоги. Гості роблять дихальні вправи, вправи на увагу, самомасаж. Дорослі часто приходять з фізичними проблемами здоров’я – це стопи й хребет, а у дітей часто проблеми з зором через часті гаджети в сучасному світі.

“Раніше у нас не було матеріалів і це викликало труднощі. Але нещодавно ми отримали фітболи, м’ячі, скакалки. Надалі ще необхідно деякі меблі, а також  килим, бо поки тільки половина зали застелена.  З липня думаємо, будемо замовляти, щоб вміщались більше діток. Наразі в молодшій групі 4-5 дітей. Середньої групи буде вже дві групи, бо там до 20 людей. І старшої групи десь 8 людей”, — каже пані Світлана.

Популярні заняття серед ВПО

Заняття для ВПО, пані Тетяна на фото разом з іншими гостями центру. Фото: особистий архів героїні

За словами фахівчині, зараз переселенці найбільше ходять на фізичні вправи й медитації. Поєднання емоційного й фізичного тіла призводить до неймовірного ефекту – люди виходять і просто сяють, зазначає Світлана. Й додає: 

“Я дуже люблю працювати з людьми – це, мабуть моє призначення. Часто батьки консультуються щодо поведінки дітей, як розставляти сімейні пріоритети та як надавати дитині свободу”.

Переселенка пані Тетяна каже, що завдяки роботі центру у Вільногірську можна хоча б на деякий час відволіктися від війни та побути у теплому колі.

“Дуже дякую Світлані та Олександру, вони допомагають нам всім i словом i ділом, підтримують нас. Я дуже рада, що тут є цей центр, бо війна і ми не вдома, а коли приходиш в клуб, то можна хоча б на трішки забути про війну й порадіти життю. Нехай ненадовго, але…Центр вже став для мене, як другий дім. На цьому етапі життя, та підтримка, яку нам надають – це дуже корисна справа”, — каже пані Тетяна.

Фото: “Бахмут. IN. UA”

Читайте також: Громадські організації Бахмута: як працюють локальні організації в час війни?

Додавайтесь в наш Телеграм Бахмут живе тут, отримуйте інформацію про події в Бахмуті та бахмутян в евакуації.

А це наш цікавий і яскравий Інстаграм – підписуйтесь!

Ірина живе в невеликому селі під Уманню, Катерина оселилася у Сумському регіоні, тут же живуть і її батьки, а Тетяна опинилася у селі на Кіровоградщині. Цих трьох жінок об’єднує життя в селі. Й воно досить далеке від ідеального: одна маршрутка на все село, яка їздить раз в тиждень, відсутність дозвілля для дітей та роботи для дорослих. Ось з чим стикаються переселенці в селах. З іншого боку від людей вимагають швидкої адаптації до нового життя, інтеграції в нову громаду. Ми розпитали бахмутянок про проблеми в селі, а також про те, як можна покращити для переселенців інтеграцію.

Адаптація переселенців до сіл

Минув другий рік повномасштабної війни, тисячі переселенців по всій країні вчаться жити без дому, шукають роботу, відкривають власні бізнеси, однак чи говорить це про те, що люди вже інтегрувалися у нову громаду? Чи можливо адаптуватися до того, що у вас немає дому, й немає міста, як такого, де був ваш дім? Ми запитали бахмутян, які проживають у селах, чи відчувають вони, що вже адаптувалися у громади.

У більшості люди в особистому спілкування з журналістами редакції говорили, що знайшли роботу, знайшли дім чи квартиру, яку орендують, та навіть працюють з психологами, але відчуття втраченого дому — нікуди не дівається, люди вчаться з цим жити наперекір.

“Ні, не адаптувалися. І мабуть і не зможемо. Село це все інакше: інші умови в будинках (а точніше майже ніяких умов), інше дуже спокійне за темпом життя, а головне – це зовсім інше мислення. В першу чергу город та хозяйство, все інше не цікавить зовсім. Роботи немає. Ось і вся адаптація”, — пише бахмутянка Катерина.

Редакція поговорила з переселенками, ділимося їхнім досвідом інтеграції та їх поглядами, як можна її покращити.

Житло не здають в оренду: Черкащина

Бахмутянка Ірина евакуювалася в село в Черкаській області, її родина живе неподалік від Умані. Сюди вони переїхали у квітні 2022 року, коли обстріли в Бахмуті почали частішати. 

“Ми переїхали випадково взагалі. Моя співробітниця, в якої тут були родичі запропонувала нам знайти житло там. Чоловік спочатку не погодився сюди їхати, бо далеко, але їхати нам було нікуди. У село ми добиралися два дні, тоді припав такий час, що евакуювалися дуже багато людей й все розбирали дуже швидко. Я думала, що ми приїхали на три тижні”, — розповідає бахмтянка.

Але три тижні затягнулися, й ось вже два роки родина бахмутян живе у нових умовах. Ірина розповідає, що серед основних проблем тут — це відсутність культури здачі житла. Тобто, її як такої немає. Хати або продають, або жити там дозволяють родичам чи знайомим, пояснює Ірина. 

“Ми як приїхали, то жили в маленькому залі, дуже маленький такий будиночок, бо це була як літня кухня. Потім вони там трошки зробили ремонт, але нас було четверо й місця не вистачало. Коли усвідомила, що родина тут не на трошки, то почали шукати інше житло, це зайняло у нас три місяці”, — каже жінка. 

У селі, де живе Ірина, є порожні хати, але здавати їх власники не поспішають, тут це не прийнято.

“Ми запитували у людей, чому не здають в оренду, але вони самі так плечима пожимають і все. Ну якби ніхто не може сказати чому”, — пояснює бахмутянка.

Ірина працює в іншому населеному пункті за 10 кілометрів від свого села, тут вона знайшла роботу, щодня жінка добирається попутками, й це ще одна проблема, бо маршрутки в селі немає. Аби відправити дитину до школи також потрібно саджати її на попутку, а оскільки в більшості їх треба ловити стоячи на трасі, то самого школяра не відпускають — хвилюються за безпеку дитини.

“Дитину зі школи попутками я ж не відправлю. Люди звикли до такого, бо в них як Союз розвалився, так у них і не було цього транспорту. Все скасовували, як хочеш, так і добирайся. А для нас це проблема. Бо в Бахмуті, де ми жили — транспортна доступність була скрізь, у всіх районах, і навіть всі села, які були поряд з містом, туди теж їздили автобуси два рази на день”, — каже бахмутянка.

Героїня пояснює, що в селі все не так погано, але через базові потреби, як от транспорт та житло, яке важко орендувати — жити тут складно. Легше тим людям, які мають своє авто, бо тоді хоча б одна проблема відпадає.

Дороги, яких немає: Сумщина

Бахмутянка Катерина разом з батьками евакуювалась у Сумську область, дівчина розповідає, що перша складність з якою зіштовхнулися її батьки — це житло та дороги. Першого не вистачає, а другого немає. 

“Дуже складно діставатися нам, дітям, до батьків через вирви, через калюжі, тому що все підтоплює сніг та дощ. В багатьох будинках тут немає води чи газу, є проблеми з електропостачанням та з опаленням. У хатах є печі старі, але немає дров, немає палива. У будинку, де зараз живуть батьки газ є, ми допомагаємо з опаленням, але самі ОМС бездіяльні, від них допомоги для переселенців немає”, — пояснює Катерина.

Вона додає, що місцеві жителі зверталися до сільської ради, але жодних змін не має досі. З громадським транспортом тут ситуація краща, ніж в нашої попередньої співрозмовниці, бо маршрутка сільська є й вона їздить двічі на день, а на вихідних — один раз.

“Якби не ми, то батькам би дуже було складно взагалі діставатися до міста, до найближчої лікарні, до магазину. Тому таке життя дуже відрізняється від того, що було. І адаптація проходить складно, але немає іншого виходу”, — каже Катерина.

В Сумській області, пояснює бахмутянка, вона не помітила допомоги від міської влади, а Бахмутського осередку тут також немає.

У селі  є проблеми з роботою, а точніше – її відсутність, тому людям потрібно шукати працевлаштування у місті та підлаштовуватися під графік транспорту, й встигати повертатися додому до комендантської.

Брак комунікації: Кіровоградищина

Бахмутянка Тетяна живе у селі на Кіровоградщині, каже, воно відрізняється від сіл Донеччини й людьми, й забудовою. З орендою житла тут теж проблеми, а грошей, аби придбати власне,потрібно чимало. Дозвілля як такого — теж немає, живого спілкування бракує. 

“Тут взагалі мало людей, вони не ходять вулицями, прийшли швидко в магазин, там скупилися, і все”, — говорить бахмутянка.

Аби зігрітися у холод, люди використовують дрова, але вони дорогі, тож не всім переселенцям по кишені. Щодо транспорту — у селі всі ходять на електричку

“Я якось дуже розчарована центральною частиною України, будемо так говорити. Тут не святкуються свята. Я просто знаю по собі, що, наприклад, у нас був старий Новий рік, коли ми з дітьми ходили колядувати…Меланку співали. А тут такого немає”, — розповідає жінка.

Також каже Тетяна, є проблема зі спортивними майданчиками, через їх відсутність діти просто не мають де проводити час.

Що допомогло б переселенцям інтегруватися у села?

Ми запитали першу героїню Ірину, що б їй допомогло краще інтегруватися у селі, а також, які позитивні речі вона побачила. Жінка по той бік трубки розмірковує, каже, що насамперед — це транспортна доступність, якої у багатьох селах просто немає. Звичайна сільська маршрутка значно б спростила життя не тільки для переселенців, але й для місцевих, запевняє жінка, адже вони теж щодня їздять на роботу.

Також додає, що зараз бачить новий наплив ВПО, адже ситуація погіршилась на Донеччині, Харківщині й люди тікають від обстрілів. Але опиняючись на місці, не можуть знайти житло, якби у селі запровадили здачу хат, то у виграші були б всі, адже власники можуть отримувати кошти, а переселенці мати дім.

А от на питання, що допомогло бахмутянці звикнути  до нових умов, вона без вагань відповідає — природа, також підтримка від односельців вкрай важлива. Тому за можливості не соромтеся знайомитися з сусідами, дізнавайтесь, які культурні заходи є в селі, чи є інші переселенці тощо.

“Спочатку, як ми приїхали, то нам все подобалось. Бо ми жили в місті, а там темп життя був інший: робота, дім, навчання. І все якось так було швидко. Ніколи було навіть, по сторонах подивитись. А сюди ми в квітні приїхали, якраз це була весна така, все розквітало, ми з дитиною дуже багато гуляли”, — згадує Ірина.

Жінка розказує, що попри те, що життя в селі для неї було зовсім новим досвідом, вона призвичаїлась до тих умов, проте швидкої інтеграції не було:

“Я не можу сказати, що тут все погано, тут все зовсім інше. Це треба просто навіть усе в голові перегорнути, а це важко. Поки що важко. Може, колись там з часом…”. 

Катерина додає, що їй хотілося б бачити більше підтримки від місцевої влади, тоді переселенцям буде легше інтегруватися у громаду, а поки вони змушені пристосовуватися до тих умов, які цьому не сприяють.

Тетяна також доєднується до інших героїнь, каже, що бракує гуманітарної допомоги й дій від ОМС, а ще через брак спілкування люди відчувають себе ізольованими від інших. Відтак, вимагати від переселенців швидко інтегруватися — некоректно, адже після втрати дому, минулого життя й оточення їм доводиться заново вибудовувати своє життя крок за кроком, підсумовують героїні матеріалу.

Читайте також:

• Притулок на Полтавщині: як мешканка Нью-Йорка Тетяна Красько допомагає вимушеним переселенцям жити спочатку
• Двічі переселенка та вчителька з Бахмута: розповідаємо історію Яни Баришевої
• Бахмутяни відкрили перше незалежне медіа у Вільногірську: відеорепортаж

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!

Чоловік тривалий час жив у Донецьку, де збудував успішний бізнес і виховав двох синів — Дениса (позивний “Фантом”) та Дмитра (позивний “Адвокат”). Обох потім забрала війна у 2014 та 2022, обоє були добровольцями. У 2014 році життя Олександра змінилося — рідне місто захопили прибічники рф, а чоловіку довелося вимушено покидати Донецьк, бо так званих “ватників” вистачало. 

Ми поговорили з Олександром, розпитали його про синів.

Примітка. 23 квітня 2024 року в заголовку матеріалу було помічено неточність. Прізвище головного оповідача історії Дудінов, а не Дудін. як було вказано раніше. Редакція оновлює матеріал із зазначенням помилки, згідно із Редакційною Політикою.

Примітка. Олександр Дудінов — військовий волонтер, офіцер запасу. Волонтер підрозділів бригади “Азов”, у яких воював син Денис. Очільник БО “МБФ імені Дениса Дудінова”.

“Росія для нас мать, але обійшлася з нами як найгірша мачуха”

Олександр має спокійний та розмірений тембр голосу, зараз він, як волонтер, опікується забезпеченням одного з підрозділів “Азову”. 

Хрещена мама Олександра на одному з домашніх застіль сказала: “росія для нас мать, але вона з нами обійшлася, як найгірша мачуха, а Україна для нас начебто мачуха, але прийняла, й пестить немов рідних”.

Ці слова він запам’ятав на все життя.

Про російське коріння родини Олександр розповідав синам — молодшому Денису та старшому Дмитру. 

Каже: важливо, аби вони дізнались про це від нього.

“Денис якось прийшов додому, це було в 3-4 класі, в Києві, бо попередні класи він закінчив у Донецьку, й каже: “Я не русский — я українець”, Я говорю: “Синку, ми всі українці, громадяни України. Наші коріння козацькі, але в паспорті у нас написано, що ми росіяни”. Денис тоді сказав: “Ну, то ви росіяни, а я, каже, українець”, — з посмішкою говорить волонтер.

Денис, молодший син Олександра, народився у Донецьку, у грудні 90-го року. Вже змалку хлопчик любив рахувати. Чоловік пригадує — у три роки його син самостійно вмів полічити всі сходинки в під’їзді, а ще мав хист до іноземних мов. Його старший брат Дмитро народився 1982 року у квітні. Обидва сини мали юридичну освіту. 

“Я народився в Ленінському районі, мама народилася там й діти народилися в Ленінському районі Донецька. А потім ми кочували то в Кіровський район, то знову повернулися в Ленінський, а в 1997 році придбали квартиру в центрі міста. Дмитро ходив до 9 класу, а Денис якраз пішов до школи. Дмитро тягнувся до права і в 7 класі сказав, що мріє стати юристом. Я сказав: вчись, синочку, і все тобі буде”, — пригадує Олександр.

Обидва хлопці вчились, як батько й казав. Він не сумнівався, що сини оберуть правильний шлях. Дмитро став адвокатом і за 9 років практики не програв жодної справи, захоплювався спортом. Денис знав кілька мов, вивчав право.

“Я своїх синів виховував по дуже простій схемі. Я казав: якщо ви щось зробили погане, то я повинен знати про це перший. Головне, щоб ви не брехали”.

У 1998 році чоловік переїхав працювати до Києва, обіймав посаду в Укртелекомі. Хоча в Донецьку та Луганській області Олександр мав робочі підприємства — він перейшов на нову роботу.

“Ти ж все втрачаєш”, — казали друзі Олександра, втім він так не думав. Родина перебралася до столиці, де діти вступили на бюджет без хабарів: Дмитро до Київського національного університету — на юрфак, як і хотів. Його брат потім також пішов на юрфак.

У 2014 році Денис був учасником Майдану, хлопцю було 23 роки. Революція Гідності змінила життя родини, а Денис та Дмитро обоє вступили на захист держави у різні підрозділи:

 “Денис — він був Чоловіком з дитинства, дуже талановитим і мав тонке почуття гумору. Старший також, але молодший… гумор такий англійський, це відмічали усі. Інтелектуальний гумор, це так азовці казали. Ті, хто повернувся з полону”.

“Мать, йди вже додому”

Своє перше бойове хрещення Денис пройшов на Майдані, 20 лютого 2014 року, на Інститутській, а друге у рідній Донецькій області, у Новому Світі, 29 липня 2014 року. 

Напередодні бою син подзвонив Олександру та попрощався. В цей час чоловік намагався визначити напрямок руху 11 ворожих танків, які заїхали в місто. Його інформаторами стали сусідка, яка була прихильницею “русского міра”, та сліпий танкіст. Перша, завдяки своєму невігластву, вказала Олександру точний рух танків рф та кількість піхоти, а другий танкіст допоміг визначити район. Олександр, знаючи погляди сусідки, відправив її нібито зустрічати росіян.

“Сусідка по телефону каже: “Саша, тут 9 танків, а ти говорив 11”. Я кажу, так, а скільки ще? Зараз ще проїдуть, може ще більше буде. Вона тоді каже: “Саша! Люк відкрився, мне машут, я аж молодой себя почуствовала, крилья виросли”. Я тоді зрозумів, що вони точно їдуть чавити наших, й свою місію я виконав, попередив про це”, — розказує чоловік про події 2014 року.

Олександр передав інформацію до штабу “Азову”, яку виклав заступник комбата в паблік. Йшлося про те, що розвідка “Азову” знає про всі плани ворога та влаштовує окупантам засідку. Через кілька годин сусідка Олександра сказала, що бачила, як російські танки повертаються.

“Я кажу їй: так біжіть, їм помашіть і запитайте, що там у них сталося, чого повертаються? — Вона знову на хворих ногах, як стара коняка, біжить до дороги, до Старобешівської траси. Маше їм, а всі пролітають мовчки там. Руками вже не машуть. Два танки зупиняються, вилазить з нього росіянин, каже: “Мать, йди вже додому, ми повертаємося. Приказ! Укропи нас відслідили, говорять, там на нас засада”, — згадує Олександр.

Він додає, що у росіян тоді було завдання знищити “Азов” 29 липня 2014 року. Мине рівно 8 років й росіяни знищать азовців в Оленівці. Олександр впевнений, що окупанти спеціально вибрали ці дати, бо самопроголошений очільник рф схиблений на нумерології.

Старший син Олександра, Дмитро, в бою під Іловайськом отримав важкі поранення та переніс кілька складних операцій після, але медики не змогли його врятувати. 29 серпня 2014 року він помер у лікарні. Портрет бійця можна знайти на меморіалі “Стіна пам’яті полеглих за Україну” у Києві: секція 4, ряд 2, місце 1. Також Дмитру встановлено меморіальну дошку на вулиці Лисенка, 1.

“29-го серпня зранку, десь початок восьмої. Дзвінок Дениса — 5 хвилин тому брат помер у ліфті, не довезли до реанімації”, — говорить Олександр.

Другий син чоловіка брав участь у всіх боях полку “Азов” в АТО/ООС, захищав Маріуполь під час повномасштабного вторгнення. Денис загинув 20 березня 2022 року в бою від уламка ФАБ-500, знищивши 2 ворожих танки та БТР. Посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Донецьк повернеться, але інший

Дмитро похований на Лук’янівському військовому кладовищі у Києві. Для Дениса місця на цьому кладовищі не знайшлося, тому прах його урни стоїть в батька вдома. На питання, чи вірить Олександр, що Донецьк повернеться під контроль України — чоловік спочатку мовчить.

“Знаєте, віра на війні повинна бути. Ми цю можливість втратили. Декілька років чи десяток років тому. Я вам цього не скажу, бо я цього не бачу поки що. Ми його повернемо, але думаю, що це буде навіть не за мого життя. Донецьк ми втратили ще до того, як туди зайшли російські війська”, — пояснює чоловік, посилаючись на тогочасну владу у місті, яка в більшості була проросійською.

Попри те, каже Олександр, він вірить, що Україна матиме шанс на Донецьк. Але спершу потрібно навчитися ставитися з повагою до військових та ставати на захист держави, вважає волонтер. Олександр не приховує свого ставлення до влади — у розмові відчутно, що воно негативне. Він каже, що до війни влада не готувалася, а новий законопроєкт про мобілізацію, який мав би допомогти війську, демотивує та навпаки відкриває десятки корупційних схем. 

Чоловік продовжує допомагати війську та забезпечує точкові потреби підрозділів “Азову”. Пояснює — у ремонтні підрозділи потрібні фахівці, зокрема й старшого віку, з досвідом, навіть інваліди. А от на передову потрібні молоді та здорові.

“Сьогоднішні добровольці — це люди, які здорові та свідомі духом, але не тілом. Більшість з нас воюють з хворобами, дехто без руки, без ока, з поганим зором, без відпусток, але фронт тримається на них”, — резюмує чоловік.

Перед розмовою Олександр не спав. Його голос втомлений, він бажає здоров’я та прощається.

Читайте також:

• “Не хотів йти на війну, але казав хто, як не він”: історія військового Анатолія Кухаря, захисника Бахмута з Харкова
• “Тихий” з Холодного Яру. Розповідаємо про Героя України, який захищав Бахмут
• “Для сина тато — це фотокартка у шафі”. Історія дружини полоненого нацгвардійця

Бахмут живе тут – підписуйтесь на наш Телеграм та Інстаграм!